Довга дорога до скверу Василя Стуса

Ольга Пшенична

Від ідеї вшанування в Святошині пам’яті поета Василя Стуса, який прожив тут 7 кращих років свого життя, до її реалізаціїї у вигляді у формі пам’ятних знаків і скверу його імені пройшла довга дорога боротьби активістів Святошина з бездіяльністю, а то й упертим протестом ворожої влади. Про це я й записала у своїх запізнілих спогадах.

Віктор Ткаченко у своїй книжці про «Зелений світ» Святошинського району, незмінним головою якого він був з 1989 року, для розділу про нашу боротьбу за сквер вибрав більш емоційну назву: «Тернистий шлях створення скверу ім. Василя Стуса». У книжці використані архівні матеріали РО «Зеленого світу» та УНП, а також численні фотоілюстрації з приватного архіву автора [Віктор Ткаченко «Святошинський «Зелений світ» у часовій перспективі». Видавництво «Український Пріоритетт». Київ. 2019].

У 1988 році я вперше прочитала кілька віршів Стуса, надрукованих на тонкому папері, і вони вразили мене. Це було як несподівана зустріч з далеким улюбленим родичем. З того часу я шукала усе, де могло згадуватись його ім’я. На жаль, через хворобу я не змогла бути на перепохованні Стуса разом з Литвиним і Тихим на Байковому кладовищі, а від цього в душі лишився слід наче невідданого боргу.

Коли в 1993 році мені вдалося купити щойно видану книжку «Вікна в позапростір», Стус захопив мене не тільки як поет, а й як людина чуйної і чистої душі та високого духу, і моє відчуття особистої заборгованості ще посилилося. Тоді я вже знала, що довгий час Василь Стус був фактично моїм сусідом: спочатку, коли він жив у гуртожитку на вул. Вернадського, буд. 61, а я жила в буд. 63, та й потім, з 1965 року я жила на вул Семашка (тоді це звалось «3-я просіка»); Василь в 1965 р. одружившись з Валентиною Попелюх, аж до 1972 року жив у будинку її батьків, (мж 3-ю і 4-ю просіками), практично на розі Брест-Литовського проспекту і початку Великої Окружної (4-а просіка).

Це була околиця Києва – територія, на якій збереглись залишки Святошинського пралісу з 100-200-річними дубами і соснами, між якими ховалися невеличкі приватні садиби залізничників і працівників авіазаводу. Серед цих вікових сосен і могутніх дубів Василь Стус прожив, можливо, 7 найщасливіших років з коханою дружиною, тут народився їх син. Та звідси ж почався його хресний шлях, коли в 1972 році кагебістии «за буки і мислиці» забрали його спочатку на вул. Володимирську №и33, а потім перекидали по таборах Гулагу.

Через роки, після побудови автортранспортної розв’язки на перехресті тепер уже пр.Перемоги і Великої кільцевої багато змінилося. Від садибти навколо будинку, де жив Стус , лишився тільки один дуб. Для нас, рухівців, і він був дорогоцінною реліквією.

Для мене була несподіванкою розповідь керівника осередку Народного Руху і ТУМ ім. Шевченка. авіаконструктора Володимира Агамалова з АНТК ім. Антонова, що Валентина Василівна працює в одному з ним відділі, а також – в одному осередку. Спілкуючись з їх колегами, я не раз чула думки про те, що невідкладно слід увіковічнити пам’ять про Стуса, що в Києві потрібен пам’ятник поету. Виявилось, що це питання в 1990 році розглядалось на Київраді. Там пропонували поставити пам’ятник Стусу на Львівській площі. Ця ідея подобалась родині Стуса, тому вони не підтримували думку про пам’ятник у Святошині.

Влітку 1997 року на роковини смерті патріарха Володимира (Романюка) біля його могили я зустріла двох жінок-рухівок: Світлану Крамареву і Вікторію Остріщенко. Обидві вони були віруючими і глибше ніж я розуміли значення відродження автокефальної церкви в Україні. З великою симпатією і повагою говорили про патріарха. Вікторія розповіла, що вона зверталась до нього за благословінням на задуману нею справу – добитись дозволу на відродження зруйнованої церкви святого Василя, що стояла на розі Четвертої просіки і Брест-Литовського проспекту. Мене дуже зацікавила її розповідь. Якось одразу у мене пов’язалось в голові: церква святого Василя, Четверта просіка, садиба, де жив Стус, все це об’єдналось в єдину думку: «От ця церква і була б нагадуванням не тільки про Василя Великого, а й про мученика Василя Стуса». Адже на території такої відродженої церкви можна було б встановити якийсь пам’ятний знак про нього.

Ми обмінялися телефонами і вирішили шукати тих, хто б міг допомогти у вирішенні цього питання. Я вже повернулась до моєї основної роботи в ІПМ (Інститут проблем матеріалознавства) , хоч не звільнилася від обов’язків голови ТВК (територіальної виборчої комісії ) міста Києва. Час ішов, але розповідь Вікторії не йшла з голови. Я весною 1998 року цією ідеєю поділилася а з Агамаловим і ще кількома товаришами, а він делікатно поговорив з Валентиною Василівною. Їй ця ідея припала до душі.

У травні Вікторія на свій повторний запит до Київради отримала відповідь, що його передано до міського управління будівництва і архітектури для вирішення технічної можливості відбудови церкви.

Пройшло літо. В кінці серпня, паред тим, як завершити роботу в ТВК, я разом зі Світлааною Крамаревою пішла в управління, щоб з’ясувати питання на місці. Там ще панувала відпускна обстановка: начальства не було, секретарка сказала, що ніякого доручення в управлінні щодо відбудови церкви святого Василя не отримували. Двоє працівників (як виявилось – архітекторів) зацікавились нашою розповіддю, особливо фото-планом розв’язки.

Наша ідея поставити церкву на острівці між автострадами архітекторів захопила тим, що можна використати цю ділянку, і тільки таким способом: нічого іншого на цьому місці будувати не можна, а от церква, яка функціонує в основному тільки у вихідні і святкові дні, може працювати, та ще й прикрашати собою перехрестя на в’їзді в столицю. Обидва пообіцяли підтримати цей план, коли будуть йго розглядати. Я вийшла з надією, але вона виявилась марною: через певний час Вікторія отримала відмову, яку пояснювали тим, що вже наданий дозвіл на побудову церкви на пр. Перемоги (між 2-ю та 3-ю просіками), а будувати ще одну поблизу недоцільно. Ясно, що справжня причина була в іншому: влада, а саме глава адміністрації президента Кучми –Табачник, як і мер Києва Косаківський, підтримували Московський патріархат, а у відбудові української церкви не були зацікавлені.

Я настільки була захоплкна ідеєю відбудови церкви святого Василя, яка могла б бути і своєрідним пам’ятником Василеві Стусу, що крах цієї ідеї вибив мене з колії, але сама ідея засвідчити зв’язок Стуса зі Святошиним не полишала мене. У Стуса він був засвідчений його віршами, спогадами про Святошин, про його вікові дуби і сосни, які допомагали йому вистояти в мордовських таборах. А чим могли ми, святошинські активісти, підтвердити цей зв’язок з нашого боку? Нашим бережливим ставленням до всіх святошинських реалій, які нагадують про Стуса.

У ці роки (з кінця 1990-х і нульові) у Києві знявся ажіотаж забудовників, які і чесними і безчесними способами захоплювали вільні ділянки дорогої київської землі. А такі ділянки у Святошині, серед зеленого лісового масиву були в числі найдорожчих.Такі «забудовники» знищували природну красу Святошина, цінні залишки реліктового пралісу, старовинні дачні будівлі, навіть ті, що мали історичну цінність. Ми, активісти «Зеленого світу» та Української народної партії боролися з такими «забудовниками»-руйнівниками, захищаючи об’єкти на вулиці Живописній, Львівський, на пр. Перемоги, Феодори Пушиної.

Ми переконалися, що в більшості випадків забудовники діють нахабно, починають роботи, не маючи документів, оформлених належним чином. В таких випадках ми вирішили теж діяти, не гребуючи силовими методами. Так, коли ми пересвідчилися, що в парку на вул Феодори Пушиної забудовник звів паркан і завіз будівельні матеріали, не маючи на це потрібних документів, весною 2004 року районний «Зелений світ» організував екологічну толоку, на якій активісти унп та «Зеленого світу», підтримані народними депутатами, знесли незаконний паркан. Святошинська районна адміністрація допомогла вивести будівельні матеріали для збереження на своїй території. Парк на вул.Ф. Пушиної нам вдалося зберегти .

Цей успіх подав нам надію, що вдасться зберегти і ту ділянку пралісу, яка безпосередньо межувала з територією садиби, де жив Василь Стус в 1965 – 1972 роках. Для цього нам потрібна була широка підтримка громадськості. Почали зі шкіл, де старшокласникам розповідали про Стуса, а також інших дисидентів-шістдесятників: спочатку в школі № 200, потім № 162 та № 185.

Весною 2005 року на День Землі в квітні організували суботник, на який запросили учнв цих шкіл, а також мешканці вул. Львівської та прилеглих вулиць. Очистили всю ділянку від пляшок і бляшанок, битого скла, паперу та розширили стежку вздовж краю ділянки з вулиці Львівської до проспекту Перемоги, посадили кілька кущів бузку.

В наступному, 2006 році, серед активістів Української народної партії та «Зеленого світу» сформувалася ініціативна група, яка підготувала і подала до Київської міської ради лист з проханням заснувати на території, пов’язаній з життям Стуса, сквер його імені як живу згадку про нього на довгі майбутні роки. Отримали схвальний відгук постійних комісій Київради з екології та з культури.

Нашу ідею створити Сквер імені Стуса ми розповсюджували серед громадських організацій, близьких нам по духу, рекламували її через газету «День» та радіо. До нас доходили чутки, що цю ділянку вже хтось купив. Виявляється – дійсно, 14 червня 2007 року Київрада прийняла рішення про продаж земельної ділянки за адресою р.Перемоги, 119 ТОВ «Компаніяя Етрекс» для побудови торгівельно-розважального комплексу. При цьому не звернули увагу на те, що не далі як за 300 м вже працює великий торгівельний центр на розі пр. Перемоги і вул. Семашка в колишньому 20-річному довгобуді палацу піонерів, нарешті завершеному.

То чи варто поряд будувати ще один торгіельно-розважальний комплекс? Кому він потрібен? Тільки забудовникам, байдужим до того, що територія, на яку вони зазіхають, для святошинської громади історично значима, бо пов’язана з життям великого поета, а такожк екологічно важлива як залишок реліктового пралісу. Та найбільше обурює байдужість, цинізм і етична глухота цих багатіїв, через яку вони не відчувають, що будувати торгівельно- розважальний комплекс в оточенні таких далеко не розважальних закладів як Київський міський онкоцентр з одного боку, та міський центр радіаційного захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, з другого боку, на відстані по 200 м – ганебно і аморально.

Ми провели опитування серед населення і виявили, що абсолютна більшість підтримує нашу ідею створення скверу Стуса, а не чергового торгівельно-розважального центру.

Тому ми вирішили поборотись за цю ділянку, опираючись на думку громадськості, якою Київрада навіть не поцікавилась. Підготували плакати та інформаційні листки, де пояснили позицію і запропонували приєднатися до збору підписів за створення скверу , а також підготували лист до Київради з проханням переглянути рішення від 14 червня про продаж землі на р. Перемоги, 119 компанії «Етрекс». Зібравши більше тисячі підписів святошинців, у жовтні 2007 року ми організували пікет на вул. Банковій біля секретаріату президента Ющенка і передали заступнику голови секретаріату наше звернення з підписами. Слід сказати що до нашого пікету приєднались інші громадські організації і політичні партії: Меморіал, Конгрес українських націоналістів, Українська партія. Ми розгорнули широку інформаційну роботу серед журналістів газет і радіо. На традиційний суботник у день Землі в 2008 році зібралось більше людей учасників, ніж у попередні роки.

Весь цей шум, піднятий громадськістю навколо питання про Сквер ім. Стуса, дуже дратував забудовників, і вони звичним для себе корупційним способом пришвидшили отримання державного акту на право власності землі, та ще й зуміли отримати від господарського суду Київської області Постанову про заборону проведення будь-яких дій на на цїй приватній території. Адвокат Роман Титикало, який безоплатно консультував нас по юридичних питаннях і готував потрібні документи, склав касаційну скаргу, яку ми передали до Вищого Господарського суду України. Розглянувщи скаргу, суд задовольнив її, скасувавши рішення Київського обласного господарського суду.

|На початку зими нам стало відомо, що власники компанії «Етрекс», хоч і не мають ще дозвільних документів на будівництво, збираються підготувати ділянку, спилявши на ній дерева. Ми були рішуче налаштовані не дати їм виконати цей злочин – спиляти могутні здорові дерева. Порадившись з екологами, ми провели «шипування» найтовщих дубів і найвищих сосен, забиваючи довгі міцні гвіздки майже вертикально у кору дерев від кореня по спіралі на висоту десь до двох метрів.

В будинках по сусідству наші прихильники обіцяли повідомити, коли коли забудовники почнуть пиляти дерева. Думаю, не випадково подію вони призначили на ніч з 9 а 10 березня 2009 р. Це вороже, цинічне і зневажливе ставлення до нас, святошинських українських патріотів – знищити дерева що пам’ятають Стуса саме у Шевченківські дні. Та їх теж чекала несподіванка: мабуть, не одна пилка обламала свої зуби, коли найняті робітники своїм традиційно шахрайським способом почали пиляти дерева при корені. Довелось пиляти на рівні людського зросту.

Про нічну роботу нам сповістили жителі вулиці Львівської десь біля 4-ї години. Коли з’явилися перші активісти ( хлопці з КУНу, УНП та «Зеленого світу»), робітники, які були втягнуті в злочинну діяльність, тікали, але декого вдалось затримати. Наші хлопці зв’язались з МВС, прокуратурою, потім з «Зеленбудом». Порахували зрізані дерева – їх було 140 штук. Викликавщи фахівців-екологів, зробили «акт обстеження зелених насаджень», який констатував, що 95% дерев не мали ознак хвороб і старіння.

Прокуратура Святошинського району відкрила справу за фактом підробки документів працівниками «Зеленбуду» (попередній акт), на який посилався забудовник. Наш адвокат Рманти Титикало допоміг оформити позовні заяви від нашої ініціативної групи і брав безпосередньо участь у судових засіданнях. Ми підготували плакати з фотографіями знищеного реліктового лісу, передали інформацію на радіо і в газнту «День». Справа «скверу Стуса» набула у Києві широкого розголосу. Люди на власні очі бачили цю страшну картину злочину «забудовників», який їм не вдалось приховати.

На традиційну екологічну толоку 10 квітня [2009] до скверу Стуса прийшли активісти з багатьох районів Києва разом з колишнім народним депутатом від Святошина Іваном Зайцем, а також місцеві мешканці, щоб висадити у сквері молоді дерева. Вони, звичайно, не замінять зрубані, але засвідчать нашу рішучу незгоду зі злочинцями. Знайшли ще один спосіб «помітити територію» своєю, шо належить нам, простим людям, а не грошовитим зайдом: встановити пам’ятний знак, що на цій території стояла садиба, де 7 років прожив Стус, наш поет, герой-мученик.

Не шукаючи нічиїх дозволів, швидко почали збирати кошти , а Віктор Ткаченко знайшов ще й спонсора , який доклав усе, чого не вистачало. Активіст УНП Петро Гудима взяв на себе відповідальність за встановлення пам’ятного знаку і вже 21 травня 2009 року ми скликали гостей на його відкриття. Пам’ятний знак із чорного габро ми встановили майже навпроти дуба, який ріс на краю садиби, прямо біля доріжки, що веде до зупинки транспорту на пр. Перемоги.

Серед почесних гостей на відкритті пам’ятного знаку були дружина Василя Стуса Валентина Василівна Попелюх, друзі-політв’язні Олесь Шевченко та Василь Овсієнко, народні депутати І.Заєць і К.Куликов, представник Президента України Микола Жулинський, хор «Гомін» з Леопольдом Ященком. Подія набула розголосу, і це укріпило нашу впевненість, що нічия рука не посміє знищити цей пам’ятний знак. Перший крок, щоб закарбувати ім’я Стуса на Святошинській землі, тут, де він жив, ми зробили.

Другим завданням було зберегти цілісний шматок реліктового Святошинського пралісу. Це нам не вдалось. То чи варто боротись саме за цю ділянку, на роки погрузнувши в судовій тяганині? Тим більше, що картина порубаних дерев шокувала апокаліптичним настроєм настільки, що дружина Стуса Валентина Василівна заявила, що готова відмовитись від цієї ділянки для створення скверу, бо згадка про цю картину дерев, які тягнуть вгору порубані стовбури, викикає болісні асоціації.

Віктор Ткаченко, порадившись з адвокатом Романом Титикалом, зібрав всю ініціативну групу для обговорення перспектив скверу. Вирішили повернутись до ідеї використання ділянки-острівця, на якому ми хотіли відбудувати церкву святого Василя, і тут закласти сквер ім. Стуса. Таку пропозицію підтримав і син Стуса [ – Дмитро]. Підготували лист-запит і передали до Київської міської ради.. Взимку наше нове звернення було розглянуто, Київрада винесла рішення № 13 / 3451 від 26 лютого 2010 р. «Про створення скверу імені Василя Стуса» та зобов’язала свій виконавчий орган, тобто КМДА, « виконати це рішення шляхом проведення організаційно-правових заходів».

Отримавши рішення, вже 19 березня ми зібрали громадськість Святошина для представлення громаді майбутнього скверу. В присутності сотні активістів та учнів шкіл № 200, 140 та 235 народний депутат І.Заєць урочисто встановив тимчасову табличку з інформацією, що тут в майбутньому буде Сквер ім. Стуса. Після цього між двома дубами високо натягли п’ятиметровий транспарант з текстом: «Сквер імені Василя Стуса».

У нас серед активістів були фахівці, які пропонували свою допомогу у плануванні і дизайні скверу, з такими пропозиціями ми звертались до КМДА, та всі наші звернення ігнорувались. У сквері не проводилось ніяких дій. Час ішов, вже змінились градоначальники: замість Черновецького прийшов Попов, ми чекали змін, а їх не було. Ми направили лист на ім’я Попова з проханням пришвидшити роботи. Відповідь отримали тільки після повторного звернення.

Зміст її зводився до тези: «Скверу ім. Стуса не існує», і ніяких пояснень! А чому досі ніяких «організаційно-правових заходів» не проведено? – відповіді не було. Ми зрозуміли, що за виконання і цього рішення знову треба боротись, тому ми вирішили подати позовну заяву проти КМДА щодо невиконання рішення Київради до Окружного адміністративного суду міста Києва.

Взялись за цю справу п’ятеро активістів: Віктор Ткаченко, Олександр Козулько, Юрій Журавльов, Ольга Пшенична і Сергій Нитка. Справа попала до судді Власенкової, і почалась традиційна судова тяганина: суддя відкладала засідання з різних приводів, і все на користь КМДА. Нарешті, 8 червня 2011 року суддя відмовила у всіх наших позовних вимогах. Довелося подати апеляційну скаргу до Київського апеляційного адміністративного суду, допоміг у її написанні наш адвокат Роман Титикало.

Вся ця судова тяганина: скарги, звернення, пояснення, засідання відбирали масу часу. Навесні наступного року Київський апеляційний адміністративний суд Постановою від 5 квітня 2012 року «визнав протиправною бездіяльність КМДА щодо виконання рішення Київради № 13 / 3451 від 26 лютого 2010 року». Нам було ясно, що це лиш проміжна перемога, тому поспішили зафіксувати її: на традиційну вже квітневу екологічну толоку зібрали активістів УНП і «Зеленого світу», школярів і відомих людей: політв’язнів О.Шевченка, В.Овсієнка, народного депутата Василя Асадчева та співробітників газети «День». У пресі знову з’явились матеріали про сквер.

Пройшло ще більш як півтора місяці, і стало ясно, що КМДА проігнорував отриману з Київського апеляційного адмінсуду Постанову, правових заходів для створення скверу ім. Стуса не зроблено. Ми вирішили підштовхнути КМДА до дій. Витребувавши виконавчий лист по цій постанові, п’ятеро найупертіших активістів 20.06.2012 р. звернулись до державної виконавчої служби України, яка відкрила виконавче провадження щодо зобов’язання КМДА виконати рішення Київради № 13 / 3451 на підставі виконавчого листа.

Але провадження затягувалось, судові виконавці не поспішали. Один з підписантів судових позовів Ю. Журавльов, який був пенсіонером, майже щоденно приходив / приїжджав до держслужби, настирливо добиваючись активізації в справи. Та не забуваймо, це був час режиму Януковича, коли чиновники зверхньо дивились на людей і на виконання законів та рішень суду. П’ятеро вже вам відомих в листопаді підготували і передали листа до Генерального прокурора України з проханням витребувати матеріали виконавчого провадження від Державної виконавчої служби України і порушити кримінальну справу проти керівника КМДА О. Попова як злісного не виконувача рішення Суду. Інформацію про це розповсюдили в районі, бо не були впевнені в реакції генпрокурора на наш лист.

За всіма цими юридичними справами ми не забували про сквер. Нам потрібно було, щоб історія скверу не зникала з іформаційного поля. Коли весною цього року ми скликали екологічну толоку, ми надрукували і розповсюджували листівки про це, а співробітники газети «День», які теж брали в ній участь, подали матеріал про сквер у газеті. А що далі? На одному з наших зборів у серпні ми обговорювали це питання. Користуючись вже випробуваною тактикою – не чекати виконання «організаційно-правових заходів» від бездіяльної міської влади, яка навіть ігнорує рішення судів, винесених «Іменем України», а самим почати облаштування скверу.

Погодились, що спочатку потрібно «застовбити» цю територію як сквер Стуса, бо маємо в руках рішення Київради, підтверджене судом. «Як?»

«Поставити стовп?»

«Чи краще, мабуть, велику кам’яну брилу, яку було б видно з автостради.»

«Краще тоді поставити її на підвищенні».

Активісти з досвідом «каменярів» – Віктор Ткаченко і Петро Гудима – зібрались роздобути такий камінь, а я запропонувала насипати курган, як це робили українські козаки на пам’ять про загиблих побратимів. Ідея підтримати цю традицію і таким чином вшанувати пам’ять Василя Стуса усіх захопила. Дату обрали, не вагаючись – це 4 вересня, – той день, коли в 1985 році перестало битися серце поета, вбитого кагебітською наволоччю в одному з мордовських таборів Гулагу.

Піготовчу роботу почали з того, що надрукували листівки зі сповіщенням про цю акцію і закликали усіх шанувальників поезії Стуса приєднатися до цього заходу і долучити до «кургану пам’яті» дещицю землі з шкільного подвір’я , чи з власного двору або городу. Ця символічна дія дасть відчути, що і ти вшанував пам’ять поета. Ми з Віктором Ткаченком, оцінивши, скільки землі у пакеті може принести кожен учасник, зрозуміли, що спочатку доведеться створити «заготовку куагану». На моїй вулиці саме починали готувати котловани для нової будови, і я пішла до керівника будівництва з’ясувати,чи не зможуть вони три-чотири машини землі скинути на території скверу. Коли я розповіла йому про Стуса, навіть подарувала йому вірш зі спогадом про Святошин, він запропонував ще більше вантажівок землі, – зійшлися на чотирьох. Домовились вивозити грунт на наступний день .

Тим часом Віктор Ткаченко підготував лист від «Зеленого світу» і «Просвіти» до районного відділу освіти про сприяння участі у дійстві на честь великого сина України поета Василя Стуса учнів шкіл Святошинського району. Підтримала наше звернення заступниця голови РДА з гуманітарних питань С.Пазенко. На «Радіо-Київ» Ткаченко розповів про заплановану нами акцію насипання «кургану пам’яті» і запросив приєднатися усіх шанувальників Стуса як поета, дисидента-політв’язня, героя і жертву злочинного совєцького режиму.

Хтось з активістів домовився, що озвучку акції забезпечить ЗАТ «Оболонь». Петро Гудима, той, що доклався до створення пам’ятного знаку біля садиби, на цй раз справді роздобув величезну брилу пісковику, дещо обтесавши, зробив стелу з табличкою, забезпечив її транспортування і кран для встановлення її на кургані. Для участі у дійстві запросили відомих київських бардів: Володю Самойду, Ігоря Білого, Гриця Лук’яненка, Нелю Франчук, Кирила Булкина.

Вранці 4 вересня з усіх боків до скверу простували старші люди і молодь, школярі разом з вчителями, несли прапори і букети квітів, майже в усіх були торбинки або пакети з землею. На 11 годину у сквері зібралось не менше 2000 люду. Тут були представники споріднених громадських організацій з усього Києва, навіть з лівобережних його районів. Прийшли кілька співробітників Святошинської районної адміністрації, вчителі та учні 10 навколишніх шкіл. Настрій у всіх у всіх був піднесений, незважаючи на відсутність сонечка, яке тільки зрідка визирало з-за хмар.

Відкрив захід Віктор Ткаченко. Привітавши присутніх, в кількох словах розповів про традицію українських козаків насипання курганів пам’яті , за тим оголосив початок нашої церемонії насипання кургану. Спочатку старші люди висипали з пакетів землю на курган. Потім довгою вервечкою сотні учнів, оточивши курган, висипали землю, після чого дівчатка обсипали весь курган пелюстками квітів.

Отець Віктор, священик церкви Миколи Святоші в Академмістечку, освятив курган і відслужив панахіду по поету-мученику і герою – саме в день його загибелі. Дружина Стуса Валентина Василівна роздала дітям цукерки . Друзі поета політв’язні Олесь Шевченко і Василь Овсієнко виступили зі спогадами, а Овсієнко ще й прочитав кілька віршів Стуса, з тих, які він вивчив у таборі, щоб зберегти їх у пам’яті і винести на волю заради майбутніх поколінь, щоб не трапилося з ними того, що зі збіркою Стуса «Птах душі», яку кагебісти знищили.

Виступали школярі – читали вірші, які вони вивчали в школі, співали барди. День був по-осінньому хмарний. Аж раптом сипонув рясний дощ. А попереду була важлива і непроста справа: з допомогою автокрана підняти важку стелу з пісковика і встановити її на кургані. Молоді чоловіки кинулися допомагати зі страховкою, але фахівці були на висоті. Під дощем стелу поставили на вершину кургану. Дружними аплодисментами усі присутні вітали цей завершальний акт свідчення пошани і любові до Великого земляка-святошинця Василя Стуса .

Так закінчився цей неймовірний день, думаю, день, незабутній не тільки для мене, а й для всіх учасників цього дійства. І запам’ятався він для більшості як день справжнього відкриття скверу.

Сквер створили ми самі, активісти УНП і «Зеленого світк», об’єднані спільними почуттями поваги і любові до Василч Стуса та спільною метою закарбувати його ім’я на землі (в історії) Святошина, наперекір бездіяльності і перешкодам влади. Створили, не чекаючи проведення нею «організаційно- правових заходів», які вони так і не спромоглися здійснити для створення скверу за тих п’ять місяців, які їм лишила існувати історія (і Майдан!).

А здійснить ці організаційно-правові заходи вже нова влада Києва, на чолі з Володимиром Кличком, який потім урочисто вдруге проведе відкриття скверу, вже облаштованого і офіційно зареєстрованого, скверу, на зеленому схилі якого, щоб усі добре бачили, білими камінцями викладені великими буквами слова: «Сквер імені Василя Стуса».