7.1. «Колективний чоловік» на авансцені історії, чи Колективне й індивідуальне у представленні М. Грушевського

Ясь Олексій

Соціологічна пропозиція справила помітний вплив на історичні студії М. Грушевського ще до Першої світової війни. Наприклад, у вступних нотатках до сьомого тому (1909) «Історії України-Руси» автор наголошує на потребі сприймати минувшину з «погляду сторонього дослідника історика-соціольога» [3491]. О. Пріцак навіть висловив думку, що «томи 1 – 6 [«Історії України-Руси». – Авт.»] писані істориком-позитивістом, а дальші томи – соціологом-істориком» [3492].

Однак видається, що наведена заувага М. Грушевського навряд чи є тією межовою віхою, за якою доцільно диференціювати чи розрізняти, а тим паче поділяти його історичне письмо на два великі періоди. Передусім, варто взяти до уваги вкрай хитку конвенціональність та приземленість термінологічного апарату, яким послугувався український історик. Водночас тексти М. Грушевського, опубліковані після 1909 р., не містять таких суттєвих інструментальних новацій, які б дозволили вести мову про кардинальну трансформацію творчої палітри та стилю мислення вченого, що разюче вирізнялися від його попередніх студій.

Схоже, що у передвоєнні роки намітився тільки загальний вектор епістемологічних зацікавлень М. Грушевського, пов’язаний із соціологізацією історії, котрі логічно випливали зі спроб модернізації позитивістських дослідницьких стратегій, якими тою чи іншою мірою переймалася більшість професійних істориків початку ХХ ст. Натомість воєнні та революційні події, еміграційні настрої і враження від споглядання перших років культурного та соціального буття повоєнної Європи стали своєрідним каталізатором, які змусили вченого доволі глибоко зануритися у царину всесвітньої історії та соціології, зокрема спричинили створення УСІ.

У руслі таких дослідницьких устремлінь і постала «Всесвітня історія в короткім огляді» (К., 1917 – 1918. – Ч. 1 – 6), в якій М. Грушевський запропонував не європоцентричну, а багатовекторну репрезентацію минувшини з перспективи побутування народів практично всіх континентів! Зокрема, п’ята частина цієї праці мала промовисту назву – «Позаєвропейські краї в останніх століттях» [3493].

Протягом воєнної та революційної доби споглядаємо поважні зрушення у царині інституціоналізації соціології як суспільної дисципліни на російських теренах. Пригадаємо, приміром, створення Російського соціологічного товариства ім. М. Ковалевського (1916), плани О. Лаппо-Данилевського щодо заснування Соціологічного інституту у системі Російської академії наук (1918), конституювання Соціобібліологічного інституту (1918) на кшталт відомої німецької установи, проект К. Тахтарьова стосовно Російського соціологічного інституту (1920) тощо [3494]. Тим паче, що процес інституціонального становлення соціології в академічному світі розгорнувся у низці західноєвропейських та північноамериканських країн (Франція, Німеччина, Швейцарія, Італія, США та ін.) ще наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.

Скажімо, Міжнародний інститутут соціології був заснований Р. Вормсом ще 1893 р., а Американське соціологічне товариство – 1905 р. Натомість на обширах імперії Романових соціологія вважалася неблагонадійною сферою наукових студій із політичних міркувань. Відтак урядові кола всіляко гальмували інституціоналізацію соціологічних студій, зокрема в університетах, хоч російські вчені посідали поважні позиції у міжнародних соціологічних осередках. Зокрема, президентами Міжнародного інституту соціології у різні роки були М. Ковалевський, М. Карєєв, П. Лiлiенфельд-Тоаль та П. Сорокін.

Отож створення УСІ відображало давно назрілі потреби української соціогуманітаристики, котрі загострила й актуалізувала нова повоєнна дійсність.

«Гадка про сю організацію, – відзначав М. Грушевський, – виникла у мене під враженнями ліквідації світової війни літом 1919 р., коли здавалось, що соціальне і культурне, а з ним і наукове життя Європи виходить на нові дороги і вимагає нових форм, нових засобів і нових підходів, в життю науковім і культурнім так само, як в економічнім і політичнім» [3495].

У проекті закону про цю інституцію, підготовленому її фундатором, вказана теза проводиться більш категорично:

«Україн[ський] соц[іологічний] інститут засновується задля утворення тісних і постійних зв’язків між укр[аїнським] соціальним житєм і світовим соціальним рухом…» [3496].

Ця інституція розглядалася М. Грушевським як своєрідний культурний центр у Женеві (згодом перенесений до Праги, а пізніше до Відня) на кшталт славнозвісного Польського музею у швейцарському містечку Рапперсвіль [3497]. Імовірно, проект створення УСІ актуалізувався у зв’язку з тодішніми планами переможців у Першій світовій війні щодо повоєнного устрою «малих націй» [3498]. Не випадково сучасні дослідники наголошують на інформаційно-представницькій функції зазначеної установи [3499]. Однак, науково-дослідна функція УСІ відігравала не меншу роль, аніж культурне представництво українців у світі, котре задекларував засновник цієї установи. Тим більше, що в її діяльності домінували видавничі та лекційні практики [3500].

Тогочасні соціологічні інтенції на полі культури у світлі післявоєнних інтелектуальних настроїв виразно окреслила донька М. Грушевського – Катерина.

«Соціальні тенденції міжнародної культури втягають у взаємини цивілізованих націй щораз нові народи і нові побутові форми, і принципово розтягають культурний інтерес на всі людські груповання без різниці рас і часу. Повний вираз цьому стремлінню дає соціологія з своїми різними підвідділами. Вона підносить щораз виразніше значення зв’язку всіх народів і культур між собою для порівняних соціальних наук», – зазначає дослідниця [3501].

Власне, виклади М. Грушевського з соціології, кінець-кінцем, і виплекали його відому працю «Початки громадянства (генетична соціологія)». Б. Крупницький уважав, що «цей курс є свого роду теоретичним підсумком його практичної діяльности, як історика України» [3502].

На теренах УСІ виникла й низка інших важливих наукових проектів. Приміром, К. Грушевська відзначала, що ідея видання зводу «Українських народних дум» постала «вперше в Українськім Соціологічнім Інституті, далеко від України, від потрібних джерел, бібліотек і збірок, але не вважаючи на труднощі, перші кроки для її зреалізування були зроблені тоді-ж таки» [3503].

Певна річ, М. Грушевський розмірковував і про подальші студії у цій царині, попри те, що становище УСІ у Відні суттєво погіршилося. Відзначимо, що історик отримав 1923 р. пропозицію викладати курс соціології в Українській господарській академії у Подєбрадах (Чехо-Словаччина), про що він згадує у листуванні з О. Кандибою [3504]. Проте досить складний і суперечливий перебіг тодішніх подій, обставин та передумов, що відобразили складну психологічну атмосферу й політичну сегментацію української еміграції у Чехо-Словаччині, а також альтернативні плани повернення до УСРР, урешті-решт поховали гіпотетичний переїзд історика до Подєбрад [3505] чи інших осередків.

М. Грушевський плекав плани перенести УСІ до Радянської України. Вважають, що проекти переносу цієї інституції виношувалися майже відразу після її заснування. Більше того, засновник УСІ докладав неабияких зусиль для їхньої реалізації [3506], а перші практичні кроки здійснив улітку 1921 р. [3507]

Втім, на заваді цим задумам рішуче стало радянське керівництво, котре вбачало у такій інституції зазіхання, хоч і потенційні, на офіційні ідеологічні догмати. Відтак М. Грушевському однозначно відмовили, мотивувавши цей крок тим, що студії у царині соціології вже проводить Інститут марксизму у Харкові. Тож існування ще однієї установи з аналогічними чи перехресними дослідницькими програмами визнали недоцільним та безпідставним [3508].

М. Грушевський був змушений вдовольнитися паліативними заходами на соціологічній ниві у Радянській Україні. В. Заруба навіть обстоює думку, що він «вирішив прийняти кафедру як вуаль, за якою буде діяти його УСІ» [3509]. Так чи інакше, до Науково-дослідної кафедри історії України, очолюваної М. Грушевським, увійшла секція «Методології і соціологічного обгрунтування історії», котрою керував О. Гермайзе [3510].

Заразом М. Грушевський ініціював створення Культурно-історичної комісії й Комісії історичної пісенності ВУАН, а також Кабінету примітивної культури та народної творчості (від 1928 р. – Відділ примітивної культури та народної творчості) при ВУАН [3511], які мали заступити основні напрямки науково-дослідної діяльності УСІ [3512]. За висловом Б. Крупницького, Кабінет примітивної культури та народної творчості на чолі з К. Грушевською «продовжував по суті працю Українського Соціологічного Інституту» [3513].

Вірогідно, Відділ примітивної культури та народної творчості з часом мав перетворитися у повноцінний Інститут [3514]. Окрім того, був заснований часопис «Первісне громадянство та його пережитки на Україні» (вийшло 12 випусків у 8 книжках протягом 1926 – 1929 рр.), котрий редагувала К. Грушевська [3515]. Цей часопис, очевидно, мав перебрати на себе функції проектованого річника УСІ, видання якого планувалося на еміграції, проте так і лишилося на стадії задумів. О. Пріцак схарактеризував ««Первісне громадянство…» як антропологічно-етнографічний журнал дуже високого рівня» [3516].

Видається, що М. Грушевський не полишав спроб інституціоналізувати соціологічні студії у системі ВУАН, принаймні, до кінця 1920-х років. У його проекті створення Українського історичного інституту, як академічної установи у системі ВУАН (1928), був запланований відділ «Методології і соціального обгрунтування історії» [3517]. У своїх працях, опублікованих після переїзду до УСРР, учений неодноразово порушує соціологічну проблематику, зокрема висловлює низку думок щодо перспектив соціологізації історії. Тому прикметною рисою низки його текстів, написаних й оприлюднених у міжвоєнну добу, є достатньо виразна, порівняно з довоєнними часами, позиція стосовно знакових інтелектуальних викликів на полі соціогуманітаристики початку ХХ ст.

Зауважимо, що М. Грушевський досить однозначно пов’язував тодішні гносеологічні перспективи не з неокантіанством (апріоризм, «трансцендентальний аналіз») чи неоромантизмом («крайній індивідуалізм», волюнтаризм), а з соціологізацією історії. Скажімо, інтелектуальні реакції на спроби неоромантичного представлення української історії споглядаємо у його найбільшій праці, зокрема у томах, присвячених Хмельниччині [3518]. З історіографічного погляду цю полеміку М. Грушевського з В. Липинським сучасні дослідники вважають найцікавішою та найпродуктивнішою частиною з тих томів «Історії України-Руси», які побачили світ у Радянській Україні [3519].

Та перспективи соціологізації історії М. Грушевський здебільшого вбачав у дослідницьких практиках Паризької соціологічної школи (Е. Дюркгайм, Л. Леві-Брюль та ін.), але намагався трансформувати ці підходи спираючись на концептуальні пропозиції В. Вундта, В. Єрузалема та ін. Зазначимо, що М. Грушевському не тільки закидали надмірну популяризацію соціології Е. Дюркгайма як «останнього слова європейської науки» (К. Штепа) [3520], а й уважали адептом чи прибічником цього французького соціолога, і критики (І. Лакиза, Т. Степовий) [3521], і прихильники (О. Гермайзе) [3522] й учні (П. Глядківський) [3523] автора «Історії України-Руси». М. Яворський навіть стверджував, що «проблема конструкції історичного процесу у нього [М. Грушевського. – Авт.], це – проблема соціології Дюркгайма, а разом із тим психологізму Вундта, але не Маркса» [3524].

10-ти томна «Психологія народів» (1900 – 1920) В. Вундта імпонувала М. Грушевському як незвичайним багатством опрацьованого фактографічного матеріалу, насамперед, пам’яток словесної творчості, так і своїм натуралістичним та емпіричним походженням.

«Натураліст, фізіолог по спеціальности, він [В. Вундт. – Авт.] дав нову систему психології, на фізіологічній підставі, звернувши при тім спеціальну увагу на аналогії психології звірят і людини – особливо на їх соціальний інстинкт. Переглянув на сій основі закони людського мишлення (Логіка, 1880 – 3), потім зайнявся аналізом і історією моральних і релігійних ідей, та мовою як виразом псіхичного житя. Одна за другого вийшли його великі праці: Етика (1886), Система філософії (1889), а з кінцем 1890-х рр. він приступив до великої праці про псіхологичні підстави еволюції мови, включивши її в свою систему «соціальної псіхології», яка перейшла потім в систему динамичної соціології на психологічній підставі», – відзначає М. Грушевський [3525].

В. Вундт уважав, що народна свідомість є самобутнім творчим синтезом персональних свідомостей, який утворює нову надіндивідуальну «реальність». Причому цю «реальність», на думку німецького дослідника, можна осягнути лише через продукти колективної діяльності – мова, міф, мораль, звичаї, норми повсякденного буття і поведінки і т. п.

За висловом З. Кузелі, В. Вундт звів «психологію народів» до мови, міфів та звичаїв [3526]. Відтак у фокусі дослідницьких практик В. Вундта опинився аналіз різноманітних елементів культури та буденної свідомості, головним чином мови, котру він представляв у вигляді самобутніх виявів «колективної волі». На думку К. Грушевської, багатотомна студія В. Вундта являла собою «найбільше систематичний і дуже добре документований дослід примітивного мистецтва» [3527].

Вважають, що саме цей багатотомник В. Вундта заклав первісні засади цілої низки наукових дисциплін, як-от соціальна психологія, культурна антропологія, етнопсихологія і навіть соціолінгвістика, котрі тою чи іншою мірою тяжіють до студіювання пам’яток словесної творчості. Власне, візія німецького вченогогуманітарія була зорієнтована на виявлення трансформацій свідомості особистості на полі культури, котрі розглядалися як вислід колективної творчості.

Студії В. Вундта справили помітний вплив і на візію Е. Дюркгайма, позаяк останній тримався думки, що соціальні факти є об’єктивізованими продуктами колективної свідомості. Ця теза Е. Дюркгайма певною мірою перегукується з ідеєю про надіндивідуальну «реальність» німецького вченого. У широкому сенсі Е. Дюркгайм шукав пояснення соціального життя у «природі самого колективу» [3528]. Натомість В. Вундт прагнув синтезувати ідеалістичні традиції німецької класичної філософії з аналітичними та сцієнтистськими здобутками позитивізму. В. Юринець – нещадний офіційний критик соціологічної візії М. Грушевського вважав, що В. Вундт і його український прибічник спиралися у своїх концептуальних пропозиціях на ідеалізм «гегельянського типу» [3529].

Схоже, що саме дослідницькі практики В. Вундта, котрі концентрувалися навколо метаморфоз представлення індивідуального / колективного й приваблювали М. Грушевського. Водночас останній уподобав праці німецького вченого і за їхній еволюційний та культурознавчий рефрен, оскільки вони яскраво репрезентували роль «людської мислі і людського слова як наймогутнішого знаряду людського усуспільнення» [3530].

Втім, термін «психологія народів» (нім. Völkerpsychologie), уведений до широкого наукового обігу 1859 р. у спільний розвідці німецьких інтелектуалів – філософа М. Лацаруса і мовознавця Х. Штейнталя, М. Грушевський уважав невдалим, оскільки це поняття породжувало змістовну плутанину, зокрема змішувало різні предметні області та відповідні дослідницькі перспективи [3531]. Заразом український історик тримався думки, що В. Вундт легковажив у представленні окремих чинників, зокрема спрощував «матеріальну, економичну сторону соціального процесу» [3532]. Відмітимо, що палким прихильником ідей та підходів В. Вундта був відомий одеський історик Є. Щепкін [3533].

Натомість міркування В. Єрузалема – австрійського психолога і, водночас, послідовника В. Вундта розглядалися М. Грушевським як цікава й адекватна відповідь на виклики неокантіанців, зокрема на їхню тезу про апріорне знання. Тим більше, що апологія апріоризму у дослідницьких стратегіях загрожувала повністю розмити підмурок сцієнтизму на обширах соціогуманітаристики, виплеканий у річищі позитивістських практик. До того ж, В. Єрузалем виходив із біогенетичних засад осягнення процесу пізнання, на які спирався у своїй критиці феноменалізму й апріоризму. Не випадково німецький учений К. Мангайм уважав В. Єрузалема представником «позитивістської течії» у тодішній соціології [3534].

Отож візія В. Єрузалема доволі співчутливо сприймалася автором «Історії України-Русі», позаяк вона пропонувала своєрідну модернізацію позитивістських дослідницьких стратегій.

Скажімо, реферуючи новітню західну наукову літературу (В. Єрузалем, Л. Леві-Брюль, Р. Турнвальд та ін.), М. Грушевський обстоює тезу, що

«на місце розпочатого Кантом трансцедентального аналізу мусить прийти соціологічний розбір змісту нашого пізнавання. Глибокі і всебічні розсліди психологічні, культурно-історичні, етнографічні, досліди старої релігії і права мусять вияснити внутрішню залежність пізнання і суспільности, факту й індивіду, та дати початок соціологічній [розбив М. Грушевського. – Авт.] критиці людського інтелекту. Дюркгем почав такий соціологічний розбір, але не зміг довести до кінця, тому що йому бракувало отцього важного розуміння переходу від індивідуалізму до універсалізму; але тепер здається, можна піти по цій дорозі далі» [3535].

М. Грушевський уважав взірцевими на ниві соціологізації минувшини роботи Е. Дюркгайма та К. Біхера (вірогідно, німецького економіста й історика К. Бюхера, автора стадіальної концептуалізації минувшини та студій про технологію праці у примітивних народів) [3536]. На студії К. Бюхера (М. Грушевський зазвичай представляє його в українському перекладі як К. Біхера!) він неодноразово покликується у «Початках громадянства (генетична соціологія)» [3537], проте у бібліографічному списку літератури («праці синтетичні») [3538] та на сторінках «Історії України-Руси» подає його німецькою мовою як Büchera чи K. Büchera [3539].

Становище, яке М. Грушевський посідав щодо неокантіанства та соціологізації минувшини, зумовлювалося критично-аналітичною спрямованістю й сцієнтистською основою його історичного письма. Відтак у вищезгаданому рецензійному огляді 1924 р. історик досить докладно репрезентує візію німецького психолога В. Єрузалема з його інвективами супроти неокантіанців.

«Таке соціологічне освітлення кидає цілком нове світло на всякого роду апріоризмі ним піддану віру в абсолютний загально-обов’язковий і необхідний процес пізнання, так як це уставили критичні праці Канта й його наступників. Для соціологічно-орієнтованого дослідника всі ці філософеми носять на собі совсім ясні сліди свого індивідуалістичного походження, і з цього становища мусять оцінюватись. Це треба сказати і про феноменологію, що новішими часами набрала такого поважання. Незалежність від власти соціальної творчості (котра у індивідуального мислителя зістається в дійсності все таки релятивною, умовною і ніколи не повною) часто трактується як абсолютна самостійність [розбив М. Грушевського. – Авт.] і навіть самодовліємість і доводить до висновку, що це нібито фактично можливо: зовсім незалежно від досвіду одержувати абсолютні і безумовно-вартні відомості», – відзначає історик [3540].

Утім, М. Грушевський сприймав різні соціологічні візії з самобутньої дослідницької перспективи, котра значною мірою визначала та специфікувала як його наукові практики, так і аксіологічні настанови у цій великій предметній області. Передусім варто означити, що його зацікавлення пов’язані з побутуванням різноманітних «колективних форм» українського історичного життя.

Конструювання минувшини «недержавної» нації мотивувало М. Грушевського, як і його попередників (згадаємо, хоч би славнозвісний «культ» громади В. Антоновича!), більш детально висвітлювати й тлумачити розмаїття перехідних форм, відносин, інститутів з обсягу культурного та соціального буття як модерного, так і традиційного суспільства. «Романтичні поняття про абсолютну свободу і анархічність примітивного життя етнологія давно віддала до архіву», – підкреслює вчений [3541].

Але не варто забувати й про устремління і симпатії М. Грушевського як політичного діяча, котрі здебільшого асоціювалися з колективною чи громадською творчістю. «Я вірю в велику силу самоозначення колєктивного чоловіка, людської громади, і в широку сферу ділання сього самоозначення», – наголошує автор в одній із довоєнних публіцистичних розвідок [3542].

Л.-Р. Білас уважав, що М. Грушевський навіть 1920 р. сподівався на можливу реалізацію «громадського» ідеалу. На його думку, цю ідею боротьби між «владою» (державою) і громадою М. Грушевський, як і його попередники, перейняли або з писань німецьких і голландських юристів XVI – XVII ст., або з праць їхніх спадкоємців (Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Т. Джефферсон) [3543]. Варто наголосити, що О. Гермайзе у приватному листуванні розглядав М. Грушевського як представника науки, котрий обстоює ідею «трудового колективу» [3544]. Суголосні розумування споглядаємо і в інших сучасників найвидатнішого українського історика.

Зрештою, громадські / колективні мотиви повсякчас простежуємо в історичному письмі М. Грушевського. Недаремно чільне місце на авансцені минувшини він відводив народу / нації, котру репрезентував «колективний чоловік» у всьому розмаїтті організаційних форм і соціальних взаємин, що постали як вислід тривалого еволюційного розвою.

Зазначимо, що проектовані М. Грушевським структура УСІ та постійно діючий семінар із бібліографії, методології та техніки досліду передбачав низку організаційних сегментів (груп, кафедр) вже на теренах Радянської України, які виразно демонструють наскрізний еволюційний рефрен:

1. Чиста соціологія, методологія, соціальна статика і динаміка та історія соціологічної дисципліни.

2. Еволюція продукції, техніки (включаючи примітивну пластику) і господарських форм.

3. Еволюція мислі і словесної творчості (тут і примітивні форми словесного мистецтва).

4. Еволюція ідей моральних, правних і релігійних.

5. Розвій соціальних і політичних форм та історія соціально-політичних доктрин [3545].

Така майбутня структура засвідчує як традиційну орієнтацію на класичні позитивістські дослідницькі стратегії (приміром, звісний поділ на соціальну статику й динаміку!), так і на епістемологічні взірці у річищі соціологізації історії. Тож у текстах М. Грушевського міжвоєнної доби дедалі частіше йдеться про змагання / чергування колективного й індивідуального.

«Все яснійше се стає мині всякий раз, коли від біжучих фактів перехожу до студій соціальної еволюції в минулому. Все більш укріплююся в переконанню про рішаючу ролю в вічних змінах людського житя сеї неустанної конкуренції індивідуалістичних і колективистичних тенденцій і періодичного чергування переваги то одних, то других», – відзначає автор [3546].

Саме з цієї царини походять зацікавлення М. Грушевського тими «колективними уявленнями», котрі вивчали французькі соціологи, зокрема Е. Дюркгайм та Л. Леві-Брюль.

Колективістський та еволюційний лейтмотиви утворюють той підмурок, на який спираються дослідницькі практики М. Грушевського, пов’язані з соціологізацією історії. Зокрема, його студія має промовистий підзаголовок – генетична соціологія. Останній нагадує назву другого тому соціологічної праці М. Ковалевського [3547], котру свого часу прорецензував М. Грушевський [3548]. Зауважимо, що й появу самого терміна «генетична соціологія», принаймні, на обширах імперії Романових пов’язують зі студіями М. Ковалевського.

Дослідницькі, педагогічні та громадсько-культурні практики М. Ковалевського, зокрема участь М. Грушевського у викладах Російської вищої школи суспільних наук у Парижі (він прочитав 14 лекцій у квітні – травні 1903 р.) [3549], справили значний вплив на соціологічні зацікавлення українського історика [3550]. Тим більше, що цей вільний навчальний заклад, спроектований на кшталт низки аналогічних інституцій, які постали у великих європейських містах кінця ХІХ ст. (Брюссель, Мілан, Париж, Стокгольм та ін.), водночас відігравав і роль опозиційного політичного клубу.

У лютому 1903 р. у Російській вищій школі суспільних наук, себто за кілька місяців до лекційного курсу М. Грушевського, з публічними промовами виступав В. Ленін. Того ж року серію лекцій із теорії класової боротьби прочитав один із лідерів Партії соціалістів-революціонерів В. Чернов. З-поміж лекторів вищої школи були такі відомі політичні діячі і вчені, як-от Ф. Вовк, І. Лучицький, П. Мілюков, П. Струве, М. Туган-Барановський та ін. Таким чином, у Російській вищій школі суспільних наук були репрезентовані практично всі провідні соціологічні і політичні візії початку ХХ ст.

Загалом погляди М. Ковалевського, котрого М. Грушевський розглядав як ученого, що «здобув собі ім’я в соціологічній науці своїми дослідами по історії суспільного побуту, і нераз звертався до освітлення з загального соціологічного становища ріжних фактів і сторін східньо-слов’янского житя і його історії» [3551], були у певних аспектах досить близькими автору «Історії України-Руси». Наприклад, відома теза М. Ковалевського про те, що немає єдиного соціального чинника, котрим можна пояснити розмаїття суспільного життя [3552], перегукується з дослідницькими устремліннями українського вченого на ниві факторного підходу. Адже М. Грушевський тримався думки, про різні конфігурації та способи взаємодії / перехрещування факторів у різні епохи національної історії.

Крім того, М. Грушевський неодноразово згадував М. Ковалевського на сторінках «Початків громадянства (генетична соціологія)» [3553]. М. Яворський навіть уважав, що М. Грушевський зробив великий внесок у розвій «теорії родової організації», котру обстоював М. Ковалевський [3554].

Показовими видаються й роздуми М. Грушевського про «генетичну соціологію». На його думку, таку соціологію можна назвати «соціологією історичною, бо узагальнює явища історії людства, шукаючи в ній певних загальних прикмет, більш або меньше спільних всьому людству» [3555]. Водночас він уподібнював «генетичну соціологію» до археології як «передісторичної науки», себто сприймав її як історію окремих суспільних форм. Зокрема, історик обстоював думку, що

«генетична соціологія, розсліджуючи початки соціальної організації, звертається до старинних літературних пам’яток, а ще більше (останніми часами особливо) – до матеріалів етнологічних: до студій над народами, які зістались на низших, так би сказати – перед-історичних ступенях культури і соціального життя» [3556].

Схожої думки трималися й інші дослідники, зокрема російський історик і соціолог М. Карєєв, який уважав, що генетична соціологія спирається здебільшого на етнографію [3557]. Подібне визначення «генетичної соціології» подав і більшовицько-марксистський опонент М. Грушевського – М. Яворський [3558].

Відзначимо, що дехто з сучасних науковців розглядає генетичну соціологію як основу філософії історії М. Грушевського [3559].

Така літературна й етнологічна підоснова соціологічних практик М. Грушевського була зорієнтована, з одного боку, на звільнення істориків та загалом гуманітаріїв від метафізичних орієнтирів та передумов, які мали заступити дослідницькі стратегії на основі всеохоплюючого емпіризму з широкими компаративними інтенціями. З другого боку, вона підважувала, ба навіть відхиляла тотальне перенесення ідеї детермінізму до царини соціальних відносин зі сфери природознавства, хоч і заперечувала неоромантичну чи стару романтичну апологію волюнтаризму та людських почувань.

На думку М. Грушевського,

«сучасна історіографія відкидає рішучо такий крайній індивідуалізм [культ героїв Т. Карлейля. – Авт.], і взагалі сучасні соціальні науки стоять на грунті «детермінізму» – обмежености людської волі й залежности її від окруження, себто від даних обставин життя і його генетичного розвитку» [3560].

Втім, визнаючи певну зумовленість та каузальність історичного буття вчений прагнув уникнути інших крайнощів, зокрема піднесення й апології детермінізму у вигляді т. зв. «законів» суспільного розвитку. До того ж, така трансформація суперечила дослідницьким практикам М. Грушевського як історика, котрий, передусім, орієнтувався на багатоманітність і мінливість фактографічного світу історії.

Виглядає, що навіть більш-менш виразне каузальне представлення історії М. Грушевський уважає доволі релятивним, себто підпорядкованим певним дослідницьким завданням. «Всю складність і змінливість соціального процесу дуже тяжко підвести під які-небудь прості і елєментарні закони, хоч би емпіричного характера. – зауважує учений. – Навіть внутрішню необхідність в змінах і наступствах ріжних соціальних форм можна признавати тільки релятивною і умовною – поскільки тенденції одної категорії соціального житя не нейтралізуються, чи не змінюються вмішаннєм другої тенденції, або регулятивної діяльности людської волі» [3561]. М. Яворський зауважив у своїй рецензії, що автор «Початків громадянства (генетична соціологія)» відкидає «закономірність історичного розвитку» [3562].

Більше того, М. Грушевський розмірковує щодо правомірності уподібнення людського, точніше соціального життя до механічних чи органічних взірців.

«Передусім повстає питаннє, чи людське життя взагалі може бути зведене до таких механічних взаємовідносин і залежностей, які помічаються в природі неорганічній або органічній», – відзначає історик [3563]. Якщо взяти до уваги те, що автор неодноразово репрезентує національне життя у вигляді «органічної цілісності» на сторінках «Історії України-Руси» та інших праць, хоч і уникає очевидних перегинів у застосуванні такого підходу, то наведена сентенція свідчить про помітну еволюцію його поглядів.

Зрештою, соціологічна студія М. Грушевського рясніє застереженнями й коментарями щодо спроб спростити соціальну еволюцію, зокрема на ниві дарвінізму і марксизму. Причому марксизм історик сприймав як оригінально скомбіновану з дарвінізмом та позитивізмом «могутню еволюційну концепцію», що спиралася на «матеріалістичне розуміннє історії Маркса і «марксистів»« [3564]. На його думку, «соціальна еволюція в своїх початкових стадіях показалась незмірно складнішою, ніж собі уявляли приклонники надто упрощенної морганівськоенгелівської схеми» [3565].

Зазначимо, що критики М. Грушевського вважали, що його «генетична соціологія» є студією «повністю спрямованою супротив марксизму на захист буржуазної методології» [3566]. А. Пісоцький закидав ученому первинність етнонаціональних засад у представленні минувшини, котре навіть назвав «національним фетишизмом». Зокрема, він висловив думку, що

«поняття держави у нього [М. Грушевського. – Авт.] вкладається в формулу Єлінека, – «Держава – це корпорація людности на певній території, яка має первісну (самостійну, ні від кого не прийняту) зверхню владу». У цій формулі увесь державний фетишизм Грушевського, власне, фетишизм національний, вона є основною засадою усієї генетичної соціології Грушевського» [3567].

Проте М. Грушевського цікавили не тільки витоки соціальної еволюції та ті колективні форми й уявлення, котрі її репрезентували. За великим рахунком, історик прагнув опрацювати всю соціальну та культурну площини, позаяк відводив чільне місце соціологічному підгрунтю у конструюванні національної минувшини з перспективи майбуття української науки. В одній із рецензій він зауважив, що «соціальний процес інтересний незалежно від давности; міркою антикваря не можна міряти вартости етнографічних явищ» [3568].

Варто підкреслити, що М. Грушевський досить часто розглядав фольклорні й етнографічні матеріали, культурні явища та мистецькі твори у контексті соціального розвою. Скажімо він відмічає, що «весь культурний дорібок Египту, вся його господарська культура, величні будови, монументальні пам’ятки, се був результат соціального пресу» [3569].

Соціологічні устремління примушують М. Грушевського скорегувати свої погляди щодо компаративістики. Цим інструментарієм український учений активно, хоч і вкрай обережно послугувався на сторінках «Історії України-Руси», зокрема здебільшого обмежувався фактографічною чи регіональною сферою. Окремі згадки про «порівняльну соціологію» у довоєнні часи були радше деклараціями про наміри історика, котрі простежуються на маргінесах його дослідницьких практик [3570].

Натомість у текстах 1920-х років М. Грушевський висловлюється про застосування порівняльно-історичного методу для апробації окремих концепцій і теорій. Приміром, у його рецензії на працю російського соціолога К. Тахтарьова, котрого вважають послідовником М. Ковалевського, йдеться про відповідне осягнення феодалізму як стадії еволюції. «В курсі генетичної соціології феодалізм, як загальний соціальний ступінь, повинен бути випроваджений порівняним соціологічнім дослідом з даних ріжних країв і епох і тільки таким методом можуть бути усталені його типологічні риси. Так само і формація класової держави як соціологічний тип повинен бути даний не самою лише аналізою західньо-європейських відносин, а порівняним дослідом найбільш типових рис з ріжних епох і народів», – відзначає історик [3571].

Імовірно, такі настанови М. Грушевського постали під впливом дослідницьких практик західних учених, передусім В. Вундта, котрий спирався у своїй компаративістиці на багатоманітний, часто-густо строкатий історико-культурний матеріал, але все ж таки тяжів до стадіальної концептуалізації минувшини.

Відтак автор «Початків громадянства (генетична соціологія)» не тільки покликується на студії В. Вундта, а й згадує про його стадіальний поділ «людської культури та суспільности» [3572].

З цієї перспективи М. Грушевський розглядав буття «історичних народів», зокрема відзначав поважну роль культурних та соціальних трансформацій у переході від однієї до іншої стадії розвитку.

«Се та дорога, котрою звичайно йдуть історичні народи на світанні історії. Вона дуже часто застає їх в сім моменті переходу від родово-племінного життя до класової держави: історичні відомости про той чи інший народ починаються саме тоді, як сей внутрішній перелом в житті племені або дається взнаки його культурнішім сусідам, або стає початком нового, культурнішого життя, записаного в пізнійшій традиції – як формування класової держави у племен семітських, арійських, грецьких, германських, слов’янських, турецьких і т. ін.» [3573].

Але М. Грушевський не міг ігнорувати й спадщину своїх українських попередників, зокрема М. Драгоманова. Недаремно протягом 1920-х років споглядаємо неабиякий інтерес М. Грушевського до творчого доробку М. Драгоманова, зокрема одне з видань УСІ було повністю присвячене цьому мислителю [3574]. Я. Дашкевич уважав, що такі зацікавлення М. Грушевського вмотивовувалися пропагандистськими мотивами, зокрема конструюванням істориком «політичної (соціалістично-революційної) генеалогії» [3575], себто походили з царини громадсько-політичних практик.

Але М. Грушевський не міг оминути й компаративних практик М. Драгоманова. Зокрема, М. Грушевський, як і М. Драгоманов, відзначав, що «український матеріал і нині все ще зістається поза обрієм світового порівняного досліду. Дослідники світового обороту літературних і фольклорних тем не включають його в свої порівняння, бо український матеріал не публікується на світових мовах» [3576].

Щоправда, на відміну від М. Драгоманова, М. Грушевський спирався не стільки на універсальні стадіальні засади компаративістики, скільки на сполучення емпіричної, стадіальної та типологічної підоснов у своїх дослідницьких устремліннях. З одного боку, він наголошував на емпіричній (фактографічній) доказовості порівняльних процедур, які мають бути поза «апріорним теоретизуванням» [3577]. Не випадково М. Василенко тримався думки, що основним здобутком автора «Історії України-Руси» є критична перевірка фактів і нове висвітлення цілих історичних епох, зокрема доби Хмельниччини [3578]. Однак, з іншого боку, М. Грушевський уважав цілком прийнятним результатом компаративістики окреслення того чи іншого типу на грунті емпіризму як соціологічного чи культурознавчого концепту з виразним акцентуванням на конвенціональності такого дослідницького інструментарію.

Наприклад, розглядаючи «ірокезьку федерацію племен», яка з легкої руки Л. Моргана – одного з фундаторів теорії еволюціонізму перебувала у центрі тодішніх наукових зацікавлень етнологів, етнографів, соціологів, антропологів та істориків, М. Грушевський зазначає, що «такий органичний, можна сказати – ідеальний розвій родово-племінної організації, як ми бачимо у північних Індіян, спеціально у Ірокезів, був власне явищем виїмковим, як чистий тип такого розвою» [3579]. Така заувага мимоволі нав’язує зіставлення з «ідеальним типом» – славнозвісним поняттям-інструментом, що походить із соціологічної візії М. Вебера, котрий прагнув звільнитися від ціннісних суджень.

Схожі інтенції М. Грушевського споглядаємо як щодо української етніки, так і стосовно інших східнослов’янських націй.

«Студіюючи порівняно-історичною методою побут різних частин сеї складної системи етнографічно-побутових угрупувань, ми дістаємо можливість очищати більш архаїчні типи (поліські і карпатські) від сторонніх впливів і наверствовань і знаходити в них те, що може вважатися архетипом старого укр. життя», – стверджує історик [3580].

У наведеній цитаті М. Грушевський уживає поняття «архетип», яке відносять до аналітичної психології К.-Г. Юнга. Зазвичай цей термін застосовують для позначення первинного образу, початкової форми, котра належить до первісного чи зародкового шару уявлень колективного позасвідомого. Зазначену дефініцію М. Грушевський використовує і на сторінках «Історії України-Руси», передусім, щодо аналізу фольклорного матеріалу та свідчень, які містяться у ньому [3581].

Звісно, М. Грушевський і раніше послугувався типологічним методом у своїх дослідницьких практиках на ниві археології й етнології [3582]. Впродовж 1920-х років він наближається до комбінації компаративного та типологічного підходів, яка грунтується як на широкому, точніше всебічному емпіризмі, так і на соціологізмі та психологізмі, переведених на культурно-історичне поле. Методологічними орієнтирами на цьому шляху українському історикові слугували не тільки праці В. Вундта, а й славнозвісні студії Л. Леві-Брюля, присвячені примітивному мисленню.

На думку французького соціолога, примітивність – це не стадія, а тип розвитку, точніше особливий спосіб мислення, відмінний від європейського! Він навіть уважає, що засобами «цивілізованих» (світових) мов не можливо подати адекватну характеристику примітивного мислення, залишки якого зберігаються і у сучасному суспільстві.

Зауважимо, що М. Грушевський називав студію Л. Леві-Брюля про примітивне мислення (1922) «епохальною книгою» на теренах європейської соціогуманітаристики [3583]. Зокрема, більшовицькі опоненти М. Грушевського закидали йому та його учням надмірне захоплення етнографізмом, зокрема прелогізмом, магією та обрядовістю, замість того, щоб студіювати культурні процеси часів революції 1905 р. та жовтневої пролетарської революції 1917 р. [3584]

Вихідний концепт Л. Леві-Брюля пов’язаний із поняттям «колективні представлення», що постало на теренах Паризької соціологічної школи Е. Дюркгайма. Більше того, специфіку первісного способу мислення Л. Леві-Брюль убачав у колективних уявленнях, які відіграли засадничу, ба навіть визначальну роль у житті первісної людини. Так постала його знаменита теза про імперативність та суперечливість колективних уявлень за доби примітивного суспільства, котрі він охрестив «прелогічним мисленням».

Прикметною рисою «прелогічного мислення» (часом його помилково вважають алогічним!), на думку французького соціолога й етнолога, є ігнорування суперечностей, які повсякчасно проступають у первісній міфології [3585]. Відтак первісна людина оперує не поняттями як смисловими одиницями, а колективними уявленнями! Натомість сучасна людина, за візією Л. Леві-Брюля, послуговується інтелектуальним чи пізнавальним типом мислення, котре вирізняється, передусім, логічністю, раціональністю та каузальністю.

Загалом учений уважав, що зміст і спрямованість «колективних представлень» залежить від того, в якій соціокультурній системі вони циркулюють. Приміром, примітивні уявлення про природу й навколишній світ є дифузними, розмитими, позаяк співіснують із надприродним світом, який позбавлений звичної для сучасної людини каузальності [3586].

Студія Л. Леві-Брюля про примітивне мислення вважалася знаковою роботою у міжвоєнній європейській соціогуманітаристиці, хоч і наслідувала позитивістські традиції. Проте сам автор концепції «прелогічного мислення» на схилі життя поступово переглядав і, врешті-решт, майже відмовився від цієї візії. Однак, праці Л. Леві-Брюля справили значний вплив на формування аналітичної психології К.-Г. Юнга. До того ж, Л. Леві-Брюль оперував досить близьким поняттям, яке нагадувало термін «архетип», що побутує у текстах М. Грушевського 1920-х років.

Останній у публікаціях міжвоєнної доби неодноразово згадує про «прелогічне мислення», зокрема розмірковує про впливи колективізму на формування «прелогічного світогляду» [3587]. Водночас М. Грушевський відзначає «недостачу в примітивнім мишленню понять кавзальности в нашім розумінню, – заступлених в нім тим, що Леві-Брюль називає законом «партиципації», причетности (іраціональних – на наш погляд – зв’язків, які існують в примітивній уяві між ріжними родами предметів і явищ)» [3588].

Та й у студіях доньки М. Грушевського – Катерини термін «прелогічне мислення» вживається як один із найважливіших інструментів для студіювання примітивного суспільства [3589]. Тож дослідниця акцентує увагу на самих підставах первісного чи «прелогічного» мислення [3590].

В етнологічному огляді 1927 р. зазначалося, що «первісне думання» стало однією з «центральних проблем людської культури в дослідах низки шкіл – Боаса, Фрейда, Дюргейма та Леві Брюля й инш. Саме популяризації цих дослідів і присвячено, напр[иклад], книжку К. Грушевської – «З примітивної культури» – найспеціяльнішу етнологичну працю, що з’явилась тепер в укр[аїнській] літературі» [3591].

Праці Л. Леві-Брюля надали нового імпульсу і навіть істотно розшили предметне поле для розмірковувань й устремлінь М. Грушевського щодо опозиції колективне / індивідуальне на історичній авансцені. Скажімо, у рецензійному огляді 1924 р. український історик досить докладно реферує погляди Л. ЛевіБрюля щодо «колективістичної» підоснови «прелогічного мислення» і, заразом, протиставляє його способу буття сучасної людини.

«Мисль і уява її [первісної людини. – Авт.] опанована «колєктивними представленнями», цебто толкуваннями своїх вражінь (перцепцій), даними традицією того колєктиву, в котрім вона живе і нероздільною, неіндивідуалізованою частиною котрого себе уявляє. Ці представлення перейняті ідеєю таємничої і «містичної» причетности (партиціпації), що проходить через усе її мишлення. До розумування чи теоретичного мишлення вона взагалі має відразу (неохоту) і в її інтелєкті переважає емоція. В протиставленню нашому раціоналістичному й індивідуалістичному інтелєктуальному життю, це життя містичне, емоціональне, колективістичне [розбив М. Грушевського. – Авт.]», – наголошує автор [3592].

У світлі «прелогічного мислення» й колективних уявлень М. Грушевський розглядає т. зв. «ману» – надприродну силу, котру приписують людям, звірям, духам та об’єктам у віруваннях народів Мікронезії і Полінезії. Зокрема, він зауважує, що ««мана» дійсно являється живим і реальним відбиттям примітивного поняття про космічну силу, чи життєву енергію, яке характеризує відносини людини до доохресного світу, – як тотем означає її відносини до людського колективу» [3593].

У широкому сенсі така рецепція візії Л. Леві-Брюля у текстах М. Грушевського, хоч і вписувалася у загальне річище соціологізації історії, зорієнтованої на традиції Паризької соціологічної школи, проте робила суттєву поступку інтуїтивним та ірраціональним компонентам мислення. Тим більше, що «колективні уявлення» у представленні Л. Леві-Брюля помітно відрізнялися від інтерпретацій і тлумачень Е. Дюркгайма.

Однак, М. Грушевський прагнув представити колективне / індивідуальне у широкій історичній перспективі, часом навіть ширше аніж Л. Леві-Брюль. Зокрема, він поділяв «соціальний розвій людства» на дві великі доби – родово-племінну та державно-політичну [3594]. Зауважимо, що такий поділ спирався як на вирізнення відмінних форм громадської організації, так і на окреслення різних способів мислення! Причому авторське маркування репрезентоване у вигляді опозиції колективного до індивідуального.

Та М. Грушевський не тільки обстоює думку про «зв’язок сього «прелогічного» мишлення з колективізмом громадського життя» первісної людини [3595], а й акцентує увагу на окремішності «сього колективу, що творить, в очах примітивного, зовсім замкнений і самозадоволений світ, так що супроти дохресного світу він являється самостійним «мікрокосмом» в повнім значенню того слова» [3596]. Водночас український історик уважає, що саме руйнація примітивного чи «егалітарного колективізму», котрий заступає соціальна диференціація, відіграє роль визначального чинника в еволюції життя громади, себто у переході суспільства від племінної до державної організації.

«Нерівність всестороння – економична, психологічна, соціальна займає місце такої ж всесторонньої егалітарності племінного брацтва, яке виховувалось всіми засобами племінного життя. Егоїстичний принцип вигоняє солідарність. Індивідуалістичний спосіб думання бере перемогу над колективистичним», – підкреслює вчений [3597].

М. Грушевський вказує на «індивідуалістичну природу» самої державної влади, котра підважує, витісняє і, врешті, посідає місце колишніх родоплемінних структур.

«З становища концентрації, скріплення й інтенсифікації влади її індивідуалізованнє без сумніву більш доцільне. Індивідуальність може краще об’єднати ріжнородні елементи влади (релігійні, воєнні, економичні), зв’язати, злити в однім акті своєї волі та використати його енергію якнайповніше», – зазначає історик [3598].

З аналогічної перспективи М. Грушевський розглядає навіть знакові історичні епохи, зокрема протиставляє колективізм середньовічної доби крайньому індивідуалізму нового часу. Наприклад, він тримається думки, що давньоримська спадщина, передусім,

«індивідуальне право, вироблене клясовим устроєм Римської республіки і обгострене до крайности – власности римського громадянина, голови і владики патріярхальної родини. Се право, прийняте в основу своєї політики двома великими факторами нового європейського житя – церквою і монархією, розложило і знищило колєктивистичні форми середньовіча і стало підвалиною нового соціального, індивідуалістичного строю» [3599].

У відповідному дусі М. Грушевський репрезентує й оцінює тодішню сучасність. У передмові до «Початків громадянства (генетична соціологія)», котра підписана 1 травня 1921 р., автор зауважує:

«Добу, котру переживаємо, стоїть під знаком реакції против індивідуалізму і клясовости новійшого «цівілізованного ладу» та повороту до колєктивизму і солідарности» [3600].

Схожі думки побутують і у доповіді М. Грушевського, присвяченій УСІ, в якій він наголошує, що

«в сей час глибокого соціального перелому більш, ніж коли-небудь, потрібні грунтовні студії соціальної еволюції від самого споду: одвічної боротьби й чергування індівідуалістичних і колективістичних потягів в людськім пожиттю і тих умов буття, під впливом котрих вони розвиваються» [3601].

М. Сумцов, який прорецензував соціологічну студію М. Грушевського за кілька тижнів до своєї смерті (1922), досить точно схарактеризував ті суперечливі враження, котрі вона збуджувала в українських інтелектуалів, вихованих у дусі старих позитивістських традицій.

«Кінець кінцем життя людности виглядає ніби той калейдоскоп. З одного боку, це цікаво, а з другого – тут криється джерело для втоми, бо усі початки і кінці настільки переплутані, що для генезиса в соціології не вистачає грунту. – пише М. Сумцов. – Автор схиляється до думки, що в житті панує неустанна конкуренція індивідуалистичних і колективистичних тенденцій і періодичного чергування то одних, то других. Поступ, реакція однаково гинуть в якому-то ритмові без кінця і краю. Може, воно так і є, так і треба, може холодна наука це все затвердить запевне, але цей ритм виходе якимсь безцільним, сліпим, необорним, нудним. Можливо, що він і одповідає питанням суворого наукового досліду, але не задовольняє питаннів чулого серця і не піднімає запинала з загадкової майбутности. В буйних хвилях ритму гине ідея поступу» [3602].

Вищезгаданий В. Юринець уважав, що ритміка М. Грушевського, хоч і досить віддалено, споріднена зі знаменитою циклічною теорією О. Шпенглера [3603]. Натомість В. Липинський, який сприймав цю роботу зі становища неоромантика та теоретика-консерватора, був більш категоричним в оцінці соціологічної студії М. Грушевського, котру схарактеризував як цінну працю «по зібраному в ній матеріалові і баламутній по зроблених з нього виводах» [3604].

Так чи інакше, наведені спостереження М. Сумцова відображають ще одну засадну метаморфозу у тогочасних поглядах М. Грушевського, котрий був незаперечним прихильником стадіальної репрезентації історії, проте поступово схилявся до ідеї ритмічного представлення минувшини. Відтак історик дедалі частіше обстоював думку про чергування й змагання Колективного та Індивідуального, котра якщо і не підважувала стадіальний поділ минувшини вповні, то, принаймні, доповнювала його і помітно корегувала.

Недаремно у своїх компаративних процедурах М. Грушевський послуговується вже не тільки засадами стадіальності та емпіризму, а й типології. Отож у його текстах міжвоєнної доби поважне місце посідає думка про певний тип розвитку, хоч стадіальне маркування також залишається досить популярним інструментом. До того ж, типологічний метод, але на іншій стильовій основі, активно вживав у дослідницьких практиках В. Антонович – наставник М. Грушевського, котрий мав солідні наукові зацікавлення на ниві французької антропології й етнології кінця ХІХ ст.

У «Початках громадянства (генетична соціологія)» М. Грушевського споглядаємо й низку інших концептів (органіцизм, солідарність, енергія та ін.), які історик активно вживав у своїх працях довоєнної доби. У соціологічній студії 1921 р. автор не тільки переосмислює ці терміни-інструменти, а й прагне висвітлити їх у контексті змагання / чергування Колективного й Індивідуального на історичній сцені.

М. Грушевський відзначає, що «умовою успішного розвою соціалього житя і самозаховання соціальних організмів – народів, націй, являється наростаннє в даній, черговій соціальній формі, в її діференціації, позитивного змісту форми наступної, їй антогонистичної» [3605]. Крім того, він специфікує й означує відмінні види солідарності, котрі виявляються у суспільності протягом різних історичних епох. Приміром, історик зазначає, що виховання «корпоративної і національної солідарности» потребує концентрації «організаційної енергії народу» [3606], пов’язує походження соціальної диференціації й конфліктів інтересів із руйнацією «родово-племінної солідарности» [3607] тощо. Відзначимо, що Е. Дюркгайм розглядав солідарність як вислід колективного зв’язку, що притаманний як традиційному (механічна солідарність), так і модерному (органічна солідарність) суспільству.

М. Грушевський розмірковує про трансформацію колективних та індивідуальних уявлень і на сторінках «Історії України-Руси», зокрема за часів Хмельниччини. «Без сумніву се велике, ні з чим не зрівняне потрясеннє, пережите українським громадянством, викликало велике піднесеннє самопочуття – індивідуального і колєктивного», – наголошує історик [3608]. М. Кордуба слушно відзначав ту важливу роль, котру відігравало представлення масштабних колективних чи масових явищ у студіях М. Грушевського, зокрема у його «Історії України-Руси» [3609].

Водночас М. Грушевський вказує і на той злам, що стався у світовідчуваннях й уявленнях «пересічної людини» за часів Хмельниччини, що відображала метаморфози колективної свідомості. На його думку, «перед «простим чоловіком» простелилась можливість переходу в ряди «лицарства», промоції на уряди в міру енергії, здібности і заслуг, без передумов уродження, протекції, богацтва і виховання» [3610].

У подібному дусі М. Грушевський розглядає й трансформації білоруської національної свідомості ХІХ – початку ХХ ст.

«Поняття Білоруси існувало як поняття географічне, а не національне. – підкреслює автор. – Тільки з тим як явилися тенденції перетворити етнографічну статику Білоруси в динаміку національного життя, народню мову, етнографічні і побутові особливості зробити знаряддям культури вищого порядку – все се набрало значення національних прикмет, виявів білоруської національности, і в будову її пішли й історичні традиції» [3611].

Певна річ, соціологізація історії актуалізувала і низку інших дослідницьких пропозицій, які не міг оминути цей визначний український інтелектуал, передусім культурознавчі й етнологічні перспективи, пов’язані зі студіюванням духовної та матеріальної культури народу / нації. Видається, що саме у руслі цих наукових інтенцій постав самобутній субпроект М. Грушевського – «Історія української літератури», задум якої визрівав ще на початку 1900-х років. Імовірно, що ця праця виникла як своєрідне доповнення до великого тексту – «Історії України-Руси».

Загалом історію письменства М. Грушевський уявляв як минувшину «української красної словесності», точніше «всякої словесної творчості» [3612] з перспективи творення колективних уявлень, зокрема соціального розвою. Зауважимо, що його соціологічні інтенції поділяла, а можливо й підживлювала К. Грушевська, котра у свої працях запропонувала соціологічний підхід до висвітлення та тлумачення українського героїчного епосу [3613].

Зрештою, означення «історії літератури», висунуте М. Грушевським, кардинально розширювало потенційні пласти джерельного матеріалу, котрий залучався для всебічного відтворення й осягнення еволюційного процесу на соціологічній підоснові. Низка рецензентів одностайно звернула увагу на вживання «соціологічного методу» в «Історії української літератури» М. Грушевського.

Скажімо, В. Перетц відзначав, що у «новій праці підставою для розуміння літературної еволюції являється еволюція соціальних взаємовідносин, але на тлі їх головним об’єктом уваги історика стало художнє слово в його розвитку» [3614]. Подібну думку обстоював і М. Марковський, який стверджував, що у «працях М. С. Грушевського завжди є той соціологічний підхід, який тільки і являється єдиним можливим методом, щоб правдиво висвітлити літературні явища» [3615].

Натомість В. Дорошенко у коротенькій бібліографічній замітці назвав приклади вживання «соціологічного методу» щодо визначення хронологічної належності пам’яток словесної творчості, особливо у першому томі «Історії української літератури» М. Грушевського, своєрідними «єресями» посеред численних влучних спостережень та тлумачень [3616].

Таким чином, первісний проект великого тексту М. Грушевського не тільки суттєво розростався, а й потребував істотної, навіть докорінної переробки самої конструкції, закладеної ще в дусі класичного універсалізму другої половини ХІХ ст. Однак, соціологізація історії за версією Паризької наукової школи підштовхувала автора «Історії України-Руси» не до стиснення й ущільнення тексту, а, навпаки, до його розширення, позаяк передбачала студіювання нових сегментів і навіть цілих площин минувшини. Відтак етнологічна та культурознавча пропозиції нав’язували М. Грушевському дослідницькі практики, скеровані на широке опрацювання нових фактографічних зрізів минувшини, себто вели до «обростання» первісної конструкції новими, доповнюючими зрізами.

Згадаємо вищезгадану студію В. Вундта з його порівняльними інтенціями на ниві «словесної творчості» чи праці з первісної культури Л. Леві-Брюля, котрі іманентно тяжіли до компаративного й типологічного інструментарію, проте зберігали традиції докладного фактологічного опису культурних та соціальних явищ, процесів і подій. Практичне переведення таких настанов до «Історії України-Руси», тим паче з обсягу козацької доби, від якої відклалося і збереглося значно більше джерел, порівняно з попередніми періодами, спричинилося до того, що М. Грушевський, за спостереженням О. Пріцака, «потопає в матеріалі» [3617].

Втім, подібні проблеми побутували і у згаданому десятитомнику В. Вундта, в якому авторські концепти немовби розмиваються величезною масою фактографічного матеріалу. З цієї перспективи постає навіть своєрідна аналогія між багатотомниками М. Грушевського та В. Вундта.

Дехто з критиків М. Грушевського навіть іронізував щодо «Історії України-Руси» як його «улюбленої безконечної» праці [3618]. Водночас сучасні дослідники тримаються думки, що у дослідницьких практиках М. Грушевського дослідник-історик все ж таки домінує над ученим-соціологом [3619].

Отже, протягом 1920-х років М. Грушевський дедалі більше перетворюється з «критичного» позитивіста з іншими стильовими включеннями на своєрідний тип соціологізуючого історика-емпірика. Більше того, соціологічні «експерименти» підштовхують ученого до суттєвого розширення предметної області історичних студій із національної та соціальної царини до культурознавчої й етнологічної сфер української минувшини.

У міжвоєнну добу М. Грушевський більш розважливо і критично, а подекуди навіть скептично ставиться до стадіального й органічного представлення історичного процесу, котре вважає умовним та у багатьох випадках конвенціональним. Але еволюційний канон й надалі посідає поважне місце у його концептуалізації, хоч він дедалі більше відходить від однолінійної репрезентації світу історії і поступово наближається до багатолінійного представлення суспільного розвою (чергування та змагання колективного й індивідуального, визнання різних типів мислення примітивного чи «прелогічного» і сучасного, відхід від європоцентричного бачення світу та ін.).

Помітних трансформацій зазнали й дослідницькі стратегії М. Грушевського. Зокрема, соціальний дискурс історика сягнув такого масштабу, що змагався, а іноді жорстко конфліктував із національним дискурсом, який досі був домінуючим у його історичному письмі. Причому трансформація соціального дискурсу розгорталася, переважно, за рахунок репрезентації «колективних уявлень» на ниві словесної творчості та духовної культури, якими оперував М. Грушевський. Такий підхід разюче контрастував із тотальним економічним детермінізмом і апологією класового підходу з його суцільною редукцією багатоманітності минувшини до вульгарно-універсальної більшовицько-марксистської схеми, що неминуче мало спричинити ідеологічну конфронтацію на обширах тодішньої української соціогуманітаристики.

Звичайно, реакції М. Грушевського на інтелектуальні й культурні виклики міжвоєнного світу помітно збільшували частку інтуїтивних та ірраціональних компонентів у його стилі мислення, котрий спирався на критично-аналітичний, доказовий ідеал науковості, який убачався у монументальному проекті «Історії України-Руси». Але сцієнтистські «запобіжники» залишалися досить потужними у стильовому профілі М. Грушевського. Відтак він украй скептично, обережно й вибірково сприймав інтелектуальні впливи неокантіанства та неоромантизму. Натомість історик віддавав перевагу соціологізації минувшини за версією Е. Дюркгайма й Л. Леві-Брюля, «психології народів» В. Вундта, які дозволяли модернізувати позитивістські дослідницькі стратегії у руслі представлення буття «колективної людини» та світу її уявлень, проте обмежували введення ірраціональних елементів, що часто-густо розглядалися як гіпотетичні.

Примітки

3491. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 7: Козацькі часи – до р. 1625. – С. VIII.

3492. Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського / Ред. І. Бречак. – Київ – Кембридж, 1991. – С. 29.

3493. Грушевський М. Всесвітня історія в короткім огляді. – К., 1918. – Ч. 5: Позаєвропейські краї в останніх століттях. – 168 с.

3494. Див. докладніше: Новикова С. С. Социология: история, основы, институционализация в России. – Москва – Воронеж, 2000. – 464 с.

3495. Грушевський М. Передмова // Грушевська К. З примітивної культури. Розвідки і доповіді / З передм. акад. Мих. Грушевського. – [К.], 1924. – С. 3.

3496. Проект підготовленого М. С. Грушевським закону про Український соціологічний інститут (20 жовтня 1919 р.) // Сохань П. С., Ульяновський В. І., Кіржаєв С. М. М. Грушевський і Academia. Ідея, змагання, діяльність. – К., 1993. – С. 203.

3497. Матяш І. Зірка першої величини. Життєпис К. М. Грушевської. – К., 2002. – С. 66 – 67.

3498. Її ж. Український соціологічний інститут М. С. Грушевського: основні напрями та етапи діяльності // УІ. – 2000. – № 4. – С. 46.

3499. Масненко В. «Найцінніший здобуток нашої науки за ті смутні роки…» // Старожитності. – 1992. – № 18/19. – С. 5.

3500. Потульницький В. А. Нариси з української політології (1819 – 1991): Навч. посібник. – К., 1994. – С. 44.

3501. Грушевська К. Розвій словесної творчості і примітивна проза // Примітивні оповідання, казки і байки Африки та Америки / Зладила К. Грушевська. – Київ – Відень, 1923. – С. 3.

3502. Крупницький Б. М. Грушевський і його історична праця // Грушевський М. Історія України-Руси. – Нью-Йорк, 1954. – Т. 1. – С. ХІ.

3503. Грушевська К. Переднє слово // Українські народні думи. – [К.,] 1927. – Т. 1 корпусу: тексти № 1 – 13 і вступ К. Грушевської. – С. VI.

3504. Листування Михайла Грушевського [з В. Доманицьким, С. Єфремовим, О. Кобилянською, О. Кониським, І. Нечуєм-Левицькиим, О. Олесем, І. Франком та ін.] / Ред. Л. Винар; передм. Л. Винара, М. Жулинського; упор. Г. Бурлака. – Київ – Нью-Йорк – Париж – Львів – Торонто, 1997. – С. 254 – 255.

3505. Ульяновський В. Чому не було створено «Празьку історичну школу» Грушевського // УІ. – 2002. – № 1/4. – С. 226 – 230.

3506. Пиріг Р. Я. Життя Михайла Грушевського. Останнє десятиліття / Відп. ред. П. Сохань. – К., 1993. – С. 25; Сохань П. С., Ульяновський В. І., Кіржаєв С. М. Вказ. праця. – С. 64, 68; Масненко В. Історичні концепції М. С. Грушевського та В. К. Липинського. Методологічний і суспільно-політичний виміри української історичної думки 1920-х років. – Київ – Черкаси, 2000. – С. 36.

3507. Матяш І. Зірка першої величини. – С. 74.

3508. Грушевський М. Передмова. – С. 16b – 16c.

3509. Заруба В. Історик держави і права України академік М. Є. Слабченко (1882 – 1952): Монографія. – Дн., 2004. – С. 175.

3510. Шаповал Ю., Верба І. Михайло Грушевський / Під заг. ред. В. Смолія. – К., 2005. – С. 234.

3511. Див. докладніше про структуру та діяльність зазначених інституцій: Юркова О. Діяльність науково-дослідної кафедри історії України М. С. Грушевського (1924 – 1930 рр.) / Відп. ред. С. В. Кульчицький. – К., 1999. – С. 59 – 73.

3512. Грушевський М. Вступне слово // ПГ. 1926 / За ред. К. Грушевської. – [К.], 1926. – Вип. 1/2. – С. IV – V.

3513. Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами… – С. 6.

3514. Матяш І. Зірка першої величини. – С. 98 – 99.

3515. Її ж. «Первісне громадянство» – перший науковий етнографічний часопис в Україні 20-х років ХХ ст. (за матеріалами архівного фонду) // РКСУ. – К., 1996. – Вип. 3. – С. 213 – 220.

3516. Пріцак О. Що таке історія України? (Доповідь, виголошена 17-го травня 1980 року на відзначення 30-ліття УВАН у ЗСА) // Свобода (Джерсі-Сіті). – 1980, 5 серп. – № 170. – C. 2.

3517. Проект організації «Українського історичного інституту», складений головою Історичної секції ВУАН акад. М. С. Грушевським // Інститут історії України Національної академії наук України: Док. і мат. 1936 – 1991: У 2 кн. / Відп. ред. В. А. Смолій; упор. О. С. Рубльов, О. В. Юркова. – К., 2011. – Кн. 1: 1936 – 1947. – С. 19.

3518. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1997. – Т. 9: Роки 1654 – 1657, кн. 2: (Хмельниччини роки 1654 – 1657). – С. 1491 – 1492, 1502 – 1506.

3519. Плохій С. Вказ. праця. – С. 302.

3520. Штепа К. Соціологічна теорія релігії Е. Дюркгема і школа М. Грушевського // ЗНІСВ. – Ніжин, 1932. – Вип. 12. – С. 46.

3521. Лакиза І. Михайло Сергієвич Грушевський (З нагоди 60-х роковин народження та 40-х роковин наукової діяльности) // ЖР. – 1926. – № 10. – С. 101 – 102; Степовий Т. Буржуазні соціологічні школи. Систематичний огляд і критика // ЧШ. – 1927. – № 1. – С. 220.

3522. Гермайзе О. Ювілей української науки. Сорок років діяльности акад. М. С. Грушевського // ЖР. – 1926. – № 10. – С. 99.

3523. Стенограма засідання бригади по обслідуванню установ акад. М. С. Грушевського [машинопис; 24 травня 1931 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 10. – Спр. 2786. – Арк. 38.

3524. Яворский М. Современные антимарксистские течения в украинской исторической науке // Труды Первой Всесоюзной конференции историков-марксистов (28. ХІІ. 1928 – 4. I. 1929). – 2-е изд. – М., 1930. – Т. 1. – С. 431.

3525. Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). – [Wien], 1921. – С. 27 – 28.

3526. Кузеля З. Наукова хроніка: Етнографія в західноєвропейській літературі останніх років // ЗНТШ (Львів). – 1904. – Т. 60. – С. 6 (прим. 1).

3527. Грушевська К. Розвій словесної творчості… – С. 15.

3528. Штепа К. Соціологічна теорія релігії Е. Дюркгема… – С. 50.

3529. Стенограма дискусії на доповідь акад. В. О. Юринця «Соціологічні погляди акад. М. Грушевського» на об’єднаному пленумі філософії, соціології та циклу історії ВУАН [машинопис; 1931 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 10. – Спр. 14628. – Арк. 5.

3530. Грушевський М. Рец. на кн.: Wundt W. Völkerpsychologie. Eine Untersuchung der Entwicklungsgesetze von Sprache, Mythus und Sitte. – 1917 – 1920. – Bd. VII – X // Україна. – 1924. – № 1/2. – С. 179.

3531. Його ж. Рец. на кн.: Lévy-Brühl L. Das Denken der Naturvölker, in deutscher Übersetzung herausgegeben und eingeleitet von Dr. Wilhelm Jerusalem. – Wien und Leipzig: W. Braumüller, 1921. – XII, 352 s.; La mentalité primitive par L. Lévy-Bruhl (Bibliotéque de philosophie contemporaine – Traveaux de l’Année sociologique). – Paris: F. Alcan,1922. – III, 537 p.; Jerusalem W. Soziologie des Erkennens (Kölner Vierteljahrshefte für Sozialwissenschaften. I Jhrg. – 1921. – Heft 3); Thurnwald R. Zum gegenwärtigen Stande der Völkerpsychologie (Köln, Vierteljahrshefte. IV Jhrg. – 1924. – Heft 1 – 2) // Україна. – 1924. – № 4. – С. 148.

3532. Його ж. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 29.

3533. Щепкин Е. Н. Вопросы методологии истории. 1. Психологическое толкование исторических фактов. 2. Значение идей в Истории. – Одесса, 1905. – 44 c.

3534. Мангайм К. Ідеологія та утопія / Пер. з нім. – К., 2008. – С. 326.

3535. Грушевський М. Рец. на кн.: Lévy-Brühl L. Das Denken der Naturvölker… – С. 153.

3536. Доповідь М. С. Грушевського «Український соціологічний інститут і дослідча катедра історії культури – загальної і української» (14 березня 1924 р.) // Сохань П. С., Ульяновський В. І., Кіржаєв С. М. Вказ. праця. – С. 206.

3537. Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 104 (прим.*), 114 (прим.*).

3538. Там само. – С. 320.

3539. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1991. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]: До початку ХІ віка. – С. 247 (прим. 2).

3540. Його ж. Рец. на кн.: Lévy-Brühl L. Das Denken der Naturvölker… – С. 152.

3541. Його ж. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 247.

3542. Його ж. «Малі діла» // Його ж. Наша політика. – Львів, 1911. – С. 63.

3543. Білас Л. Оглядаючись назад. Пережите 1922 – 2000 і передумане / Ред. Я. Ісаєвич. – Львів, 2005. – С. 199.

3544. Із щотижневого зведення секретного відділу ДПУ УСРР № 43/105 (21 – 27 жовтня 1928 р.) // Українська інтелігенція і влада: Зведення секретного відділу ДПУ УСРР 1927 – 1929 рр. / Упоряд. В. М. Даниленко. – К., 2012. – С. 432.

3545. Доповідь М. С. Грушевського «Український соціологічний інститут і дослідча катедра історії культури – загальної і української». – С. 206 – 207.

3546. Грушевський М. Переднє слово // Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 4.

3547. Ковалевский М. Социология: В 2 т. – СПб., 1910. – Т. 2: Генетическая социология или учение об исходных моментах в развитии семьи, рода, собственности, политической власти и психической деятельности. – 296 с.

3548. Грушевський М. Рец. на кн.: Ковалевский М. Социология: В 2 т. – СПб., 1910. – Т. 2: Генетическая социология или учение об исходных моментах в развитии семьи, рода, собственности, политической власти и психической деятельности. – 296 с. // ЗНТШ (Львів). – 1910. – Т. 97. – С. 189 – 190.

3549. Борщак І. М. Грушевський у Парижі 1903 р. // СУ (Париж). – 1947. – № 2. – С. 36 – 37; Винар Л. Автобіографія Михайла Грушевського з 1926 року. – Нью-Йорк – Мюнхен – Торонто, 1981. – С. 21; Жуковський А. Михайло Грушевський і Франція // УІ. – 1991/1992. – № 3/4. – 1/4. – С. 306 – 307.

3550. Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. – С. 22.

3551. Грушевський М. Рец. на кн.: Ковалевский М. Социология… – С. 189.

3552. Геккер Дж. Историко-генетическая социология М. Ковалевского (Из книги Дж. Геккера «Русская социология» (Лондон, 1934) // Рубеж. Альманах социальных исследований. – 1995. – № 6/7. – С. 54.

3553. Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 71 (прим.*), 302, 304, 307, 308, 321.

3554. Яворський М. Рец. на кн.: Грушевський Мих. Початки громадянства (генетична соціологія). – Прага: Institut Sociologique Ukrainien, 1921. – 328 с. // Книга (Харків). – 1923. – № 2. – С. 34.

3555. Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 9.

3556. Там само. – С. 9.

3557. Кареев Н. И. Основы русской социологии. – СПб., 1996. – С. 51.

3558. Яворський М. Нарис історії України. – [К.], 1923. – Ч. 1: Господарство натуральне. Первісне суспільство – Князівського-дружинний вік. Феодалізація України. Феодалізм. Галицько-Волинської та Литовської доби. – С. 5.

3559. Будз В. П. Філософія історії Михайла Грушевського: Автореф. дис. … к. філос. н.: 09. 00. 03. / ЛНУ. – Львів, 2001. – С. 7 – 8.

3560. Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 36.

3561. Там само. – С. 43.

3562. Яворський М. Рец. на кн.: Грушевський Мих. Початки громадянства… – С. 33.

3563. Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 35.

3564. Там само. – С. 22 – 23.

3565. Там само. – С. 54 – 55.

3566. Скубицкий Т. Классовая борьба в украинской исторической литературе // ИМ. – 1930. – Т. 17. – С. 30.

3567. Річицький А. [Пісоцький А.] Як Грушевський «виправляє» Енгельса // ЧШ. – 1924. – № 3. – С. 190.

3568. Грушевський М. Східнєслов’янські народності та їх дослідження. З приводу книги: Russische (ostslavische) Volkskunde von Dmitrij Zelenin // ПГ. 1929 / За ред. К. Грушевської. – [К.,] 1930. – Вип. 3. – С. 9.

3569. Його ж. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 269.

3570. Його ж. Вступні замітки // Його ж. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – С. 17 – 18, 342, 350 (прим. 3).

3571. Його ж. Рец. на кн.: Тахтарев К. М. Сравнительная история развития человеческого общества и общественных форм. – Л.: Гос. изд., 1924. – Ч. 1. – 371 с.; Ч. 2. – 366 с. // ПГ. 1926 / За ред. К. Грушевської. – [К.], 1926. – Вип. 1/2. – С. 127.

3572. Його ж. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 125 (прим.*).

3573. Там само. – С. 92.

3574. З починів українського соціалістичного руху. Мих. Драгоманов і женевський соціалістичний гурток / Зладив М. Грушевський. – Wien, 1922. – 212 с.

3575. Дашкевич Я. Р. Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму? // Михайло Грушевський і українська історична наука: Матеріали наук. конф., присвяч. М. Грушевському (Львів, 24 – 25 жовт. 1994 р.; Харків, 25 серп. 1996 р.; Львів, 29 верес. 1996 р.) – Львів, 1999. – С. 70.

3576. Грушевський М. Вступне слово. – С. VII – VIII.

3577. Там само. – С. VI.

3578. Василенко М. Рец. на кн.: Грушевський М. Історія України-Руси. – 2-е вид. – КиївВідень, 1922. – Т. 8, ч. 1: роки 1626 – 1638. – 335 с.; ч. 2. – 224 с.; ч. 3. – 288 с. // Україна. – 1925. – № 5. – С. 151.

3579. Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 179.

3580. Його ж. Східнєслов’янські народності та їх дослідження. – С. 12.

3581. Його ж. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1996. – Т. 9: Роки 1650 – 1654, кн.1: (Хмельниччини роки 1650 – 1653). – С. 96 (прим. 6 – 7), 422; Його ж. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 2. – С. 1473 (прим.1).

3582. Його ж. Етнографічні категорії й культурно-археологічні типи в сучасних студіях Східньої Європи / Отд. оттиск из сб. «Статьи по славяноведению». – СПб., 1904. – 9 с.

3583. Його ж. Рец. на кн.: Lévy-Brühl L. Das Denken der Naturvölker… – С. 149.

3584. Кокошко Ст. Стан історичної науки у ВУАН // ПП (К.). – 1930, 15 листоп. – № 262. – С. 2; Його ж. У наступ проти буржуазної науки // Там само. – 1931, 18 берез. – № 62. – С. 2.

3585. Леви-Брюль Л. Сверхъестественное в первобытном мышлении. Первобытная мифология. Мифический мир австралийцев и папуасов / Пер. с фр. Б. Шаревской; предисл. В. К. Никольского. – М., 1937. – С. 258 – 260.

3586. Там же. – С. 23 – 24.

3587. Грушевський М. Передмова. – С. 10.

3588. Там само. – С. 12.

3589. Грушевська К. З примітивної культури. Розвідки і доповіді. – С. 77 – 78; Її ж. Рец. на ст.: Levy-Bruhl L. La numération chez les Bergdama. Africa. Journal of the international Institut of African languages and cultures. – London. – Vol. 2, no. 2. – C. 164 – 173 // ПГ. 1929 / За ред. К. Грушевської. – [К.], 1929. – Вип. 2. – С. 124 – 125.

3590. Матяш І. Зірка першої величини. – С. 112.

3591. Дашкевич В. Розвиток етнологічної науки на Україні за 10 років // ЧШ. – 1927. – № 12. – С. 180.

3592. Грушевський М. Рец. на кн.: Lévy-Brühl L. Das Denken der Naturvölker… – С. 149 – 150.

3593. Його ж. Передмова. – С. 11 – 12.

3594. Його ж. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 241.

3595. Його ж. Передмова. – С. 16 – 16a.

3596. Там само. – С. 12.

3597. Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 292.

3598. Там само – С. 294.

3599. Там само. – С. 195.

3600. Грушевський М. Переднє слово // Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 4.

3601. Доповідь М. С. Грушевського «Український соціологічний інститут і дослідча катедра історії культури – загальної й української». – С. 204.

3602. Сумцов М. Рец. на кн.: Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). – Відень, 1921. – 328 с. // Україна. – 1925. – № 3. – С. 154.

3603. Стенограма дискусії на доповідь акад. В. О. Юринця… – Арк. 28.

3604. Липинський В. Повн. зібр. творів, архів, студії / Ред. Я. Пеленський. – Київ – Філадельфія, 1995. – Т. 6, кн. 1: Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. – С. 212 (прим.*).

3605. Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 111.

3606. Там само. – С. 188

3607. Там само. – С. 294.

3608. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 1. – С. 6.

3609. Кордуба М. Михайло Грушевський як учений [переклад статті з «Przegląd Historyczny». – 1935. – № 12] // УІ. – 1984. – № 1/4. – С. 41.

3610. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 2. – С. 1508

3611. Його ж. Східнєслов’янські народності та їх дослідження. – С. 8.

3612. Його ж. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. – К., 1993. – Т. 1. – С. 44 – 45.

3613. [Грушевська К.] Збирання і видавання дум в ХІХ і в початках ХХ віку // Українські народні думи. – [К.], 1927. – Т. 1 корпусу: тексти № 1 – 13 і вступ К. Грушевської. – С. XIII – CCXX; Її ж. Деякі питання про народні думи // Українські народні думи. – Харків – Київ, 1931. – Т. 2 корпусу: тексти № 14 – 33 і передмова К. Грушевської. – С. VII – XXX.

3614. Перетц В. Рец. на кн.: Грушевський М. Історія української літератури. – Київ – Львів, 1923. – Ч. 1, т. 1. – 360 с.; Т. 2. – 231 с.; Т. 3. – 159 с. // Україна. – 1925. – № 4. – С. 159.

3615. Марковський М. Рец. на кн.: Грушевський М. Історія української літератури. – К., 1925. – Т. 4. – 666, 14 с. // Україна. – 1926. – № 1. – С. 145.

3616. Дорошенко В. Рец. на кн.: Грушевський М. Історія Української літератури. – Київ – Львів, 1923. – Т. 1. – 360 с.; Т. 2. – 231 с.; Т. 3. – 295 с. // Діло (Львів). – 1923, 17 листоп. – № 183. – С. 7.

3617. Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. – С. 27.

3618. Річицький А. [Пісоцький А.] Як Грушевський «виправляє» Енгельса. – С. 183.

3619. Масненко В. Історичні концепції М. С. Грушевського… – С. 116.