[Вступ]

Ясь Олексій

На початку 1920-х років культурні терени, на яких побутувала національна історіографія, вирізнялися поділом на кілька автономних академічних середовищ, що формувалися у межах Радянської України, на західноукраїнських землях та в еміграційних осередках Східної і Центральної Європи (Берлін, Варшава, Відень, Прага, Подебради та ін.). Втім, до початку 1930-х років зберігалися і певні можливості для наукової комунікації та співпраці вчених, які перебували у зовсім різних світах. Така надзвичайна строкатість і розмаїтість соціокультурних умов спричинила поширення та конкуренцію різних дослідницьких й освітніх практик, перехрещування відмінних інтелектуальних впливів і мотивацій в українському історіописанні міжвоєнної доби.

Культурна атмосфера українства поза межами радянських обширів визначалася, переважно, «травматичним» досвідом національно-визвольних змагань 1917 – 1921 рр. До неї долучалися настрої тотального скепсису й суцільної зневіри, котрі ширилися у тодішній європейській соціогуманітаристиці, враженій спогляданням небачених масштабів матеріальної руйнації та соціальних потрясінь.

«Ми теоретизуємо і конструюємо вже не під захистом все витримуючого порядку, який робить нешкідливими навіть найсміливіші та найзухваліші теорії, а в бурі перетворення світу, де перевіряється ефективність чи неефективність кожного попереднього слова, де багато з того, що раніше здавалося чи дійсно було урочистою поважністю перетворилося у фразу або сміття [тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше. – Авт.]. Ми втрачаємо грунт під ногами і навколо нас носяться вихором найрізноманітніші можливості наступного становлення, звичайно, в першу чергу там, де світова війна призвела до тотального перетворення, в Німеччині та в Росії»,

– так характеризував кризові світовідчування тогочасних європейських гуманітаріїв німецький філософ та історик Ернст Трьольч [3471].

Так чи інакше, шокове сприйняття недавньої української минувшини спонукало до її нового переосмислення, зрештою до переформатування самої системи світоглядних координат, в якій конструювалася національна історія. Та «травматична» рецепція «недавнього минулого», котра побутувала у писаннях учених-емігрантів, а у прихованому вигляді – у текстах науковців-гуманітаріїв на обширах Радянської України, досить химерно співіснувала й сполучалася з революційним романтизмом та духом масових соціальних перетворень 1920-х років. Ці настрої циркулювали у середовищі молодих радянських висуванців, інтелектуалів, митців та культурно-громадських діячів із лівацькою чи соціалістичною орієнтацією.

На такому кризовому, повоєнному і, заразом, революційно-романтичному тлі інтуїтивні й ірраціональні паростки у текстах українських істориків впродовж 1920-х років трансформувалися у могутню неоромантичну хвилю, здебільшого відому як державницький напрям. Ця хвиля була настільки потужною, що досягла навіть підрадянської України, хоч часто-густо переховувалася під різноманітними інтелектуальними нашаруваннями, декларативними гаслами чи обрядовою марксистською фразеологією.

Не випадково О. Оглоблин обстоював думку, хоч і з перспективи 1960-х років, що міжвоєнні часи були добою «великого впливу Липинського» [3472]. Більше того, він навіть уважав, що майже вся українська історіографія 1920-х – 1930-х років, зокрема у Радянській Україні, перебувала на «державницьких позиціях» [3473]. Його колеги з еміграційного середовища (Б. Крупницький, І. Лисяк-Рудницький) лише почасти поділяли цю тезу, зокрема вирізняли низку істориків, у творчості яких спостерігалися «державницькі впливи» чи «державницьке думання» [3474].

Водночас у міжвоєнні часи вимальовуються, набувають виразності і кристалізуються епістемологічні орієнтири, пов’язані зі студіюванням «масової людини» та соціальних й економічних теренів її побутування на авансцені минувшини. Така соціологізація на обширах соціогуманітаристики була своєрідною реакцією на воєнну та революційну кризу часів Першої світової війни. Відтак культурна доба міжвоєнного світу, котру метафорично можемо охрестити епохою «масової історії», хоч, звісно, з низкою поважних застережень і уточнень, вирізнялася неабияким стильовим розмаїттям (неопозитивізм, неогегельянство, морфологія всесвітньої історії, неомарксизм, презентизм, емпіризм, феноменологія, фройдизм та ін.), але загалом тою чи іншою мірою тяжіла до соціологізму, зокрема сприймала / відкидала / модифікувала / реагувала на його настанови і дослідницькі практики.

Ба більше, П. Сорокін – учень славнозвісного М. Ковалевського у лекції, виголошеній за часів Першої світової війни, зауважив, що

«виникнення соціології як систематичної науки призвело до «соціологізації» всіх спеціальних [гуманітарних. – Авт.] дисциплін протягом останніх кількох десятиліть. Їх зміст, методи, інтерпретації, включаючи навіть ті, чиї автори вороже ставилися до соціології, робилися все більше соціологічними і призвели до виникнення у всіх цих дисциплінах соціологічних чи інституціональних шкіл: в юриспруденції та історії (так звана соціальна історія), в економіці та політології, в антропології й психології (соціальна психологія), науках, які вивчають мистецтво і мораль, релігію і навіть логіку» [3475].

Український приятель П. Сорокіна – відомий політик-соціаліст М. Шаповал уважав, що соціологія незабаром стане справжньою наукою, позаяк проникне до таємниць суспільної структури та функціональної ролі окремих соціальних груп [3476]. Такі чи схожі аванси відпускало соціології у той час чимало відомих учених-гуманітаріїв, які звертали свої погляди до масових явищ і процесів.

Зрештою, протягом 1920-х – 1930-х років стався загальний поворот до студіювання соціального світу минулого, намічений паростками соціологізації історії ще на зламі ХІХ – початку ХХ ст. Цей поворот заклав не тільки соціологічні підоснови концептуалізації всієї минувшини, а й суттєво розширив її межі за рахунок вивчення архаїчних суспільств чи примітивних культур. Тож соціальний вектор доволі швидко пересунувся на величезну предметну область, котру нині обіймають чимало наукових дисциплін від етнології до культурної антропології.

Зауважимо, що про масштаби поширення соціологізації на теренах соціогуманітаристики яскраво свідчать дослідницькі, культурні, педагогічні практики тогочасних українських учених. Скажімо, такий оригінальний і вдумливий дослідник як В. Петров у 1920-ті роки пояснює й інтерпретує любовні стосунки і навіть інтимне життя П. Куліша у світлі соціальних трансформацій середини ХІХ ст., тобто певною мірою соціологізує його інтелектуальну біографію [3477].

Власне, соціологізація минувшини, котру вищезгаданий Е. Трьольч назвав «найніжнішим та благородним цвітінням» позитивізму [3478], спричинилася до різних версій соціологічного та цивілізаційного прочитання і представлення минулого, зокрема до потужного розвою соціальної й економічної історії впродовж 1920-х – 1930-х років. Соціологізм спонукав до представлення історії «знизу», хоч із перспективи масових явищ і процесів. Заразом соціологізація історії відкривала нові, більш широкі інструментальні й евристичні можливості для концептуалізації суспільства як певної цілісності, себто створювала нове підгрунтя для холізму.

Приміром, «тотальна» історія школи «Анналів» упродовж 1930-х років розгорталася під гаслом єдності соціальної, економічної та цивілізаційної історії [3479]. Своєрідною предтечею цього підходу вважають славнозвісну теорію «історичного синтезу» Анрі Берра, котра справила неабиякий вплив на французьку історіографію [3480]. Заразом епістемологічні й аксіологічні настанови доби «масової історії» завдали нищівного удару по універсалізму дослідницьких практик, породжених класичним або традиційним історіописанням ХІХ ст. Натомість розгорталася широка диференціація і специфікація історичних наративів, які дедалі частіше посідали локалізовану предметну царину – політичну, соціальну, економічну, культурно-духовну, інтелектуальну і т. п.

Відзначимо, що протягом 1920-х років на обширах Радянської України залишалися не тільки досить великі можливості для соціологізації історії, зокрема з перспективи співіснування більшовицько-марксистського та, власне, національного історичного наративів, а й навіть їх певного зближення, наприклад у писаннях М. Яворського. Тим більше, що згадані дискурси мали спільну телеологічну природу [3481], проте постулювали відмінні версії кінцевого призначення історичного руху – відродження нації / створення національної держави чи перемогу пролетарської революції / побудову соціалізму. Отже, побутування різних телеологічних «програм» витворювало певний діапазон можливостей, принаймні потенційних, для запозичення, трансформації та включення низки елементів національного дискурсу до більшовицько-марксистської концептуалізації української минувшини.

Українські історики протягом 1920-х років по-різному реагували на нові перспективи соціологізації історії. Зокрема, М. Грушевський тою чи іншою мірою схилявся до соціологічного представлення минувшини у дусі Паризької наукової школи (Е. Дюркгайм, Л. Леві-Брюль), принаймні віддавав йому перевагу перед неокантіанськими конструкціями, хоч і прагнув оперти таку репрезентацію на широку культурознавчу й етнологічну основу.

Втім, історики молодшого покоління звертали свої погляди й до інших версій соціологізації минувшини. Передусім, соціокультурні передумови й інтелектуальні запити радянської дійсності висували на роль домінуючого епістемологічного взірця «масову історію» у більшовицько-марксистській чи квазімарксистській версії. Вважають, що марксизм потрапив у досить сприятливу атмосферу тогочасного українського історіописання [3482], хоч його сприйняття та поширення було досить складним і суперечливим.

Саме на цьому тлі відбувався поворот до вивчення історії соціальних спільнот (класів, верств, прошарків) та їхнього економічного і політичного буття протягом 1920-х років.

«Українська історична наука переживає тепер перехід од давніх тем та метод до нових. Стара, часом дуже поетична, оповита флером романтики, історія героїв і театральних, навмисне іноді прикрашених подій (послатися можна на знаменитий напад турків на Січ 1675 р.) відмирає й замінюється історією буденного життя, маленького, масового сірого героя, переходить на студію господарства, економічної, політичної й громадської думки стає історією процесів, до чого треба підходити з новими удосконаленішими, порівнюючи до давніх методами», – зазначав М. Слабченко у рецензії на монографію О. Оглоблина про передкапіталістичну фабрику [3483].

Конструювання українського минулого з такої перспективи, звичайно тяжіло до суцільної генералізації, що тою чи іншою мірою спиралася на ідею соціально-економічного детермінізму. Зокрема, О. Оглоблин наголошував, що «нова совєтська доба вимагала від нас, істориків, скерувати увагу цілого курсу в бік соціально-економічних чинників історичного процесу, і то переважно нової доби – 19 – 20 століття» [3484].

Однак, у 1920-х роках ця тенденція ще не набула вигляду всеохоплюючої редукції розмаїття світу історії до марксистських чи квазімарксистських (т. зв. марксистсько-ленінських) схем. Тим паче, що марксизм 1920-х років сприймався в академічному середовищі здебільшого як метод пізнання (економічний матеріалізм, матеріалістична домінація у представленні минулого та сучасного!), а не як набір освячених ідеологічних догматів. Певна річ, ідеологічні чинники відігравали помітну роль у формації революційного романтизму та патетики соціальних експериментів і новацій, але більшовицька версія марксизму до кінця 1920-х років ще не стала тим нормативним і всеохопним каноном, який жорстко окреслював горизонт можливостей. На думку О. Субтельного, у «ті неймовірні 1920 роки наші історики мали esprit de corps [корпоративний дух. – Авт.]. Здавалося, що нове суспільство росте і можливостям себе виявити нема кінця» [3485]. Б. Крупницький уважав, що 1920-ті роки були часами «культурного ренесансу в совєтській Україні» [3486].

Проте українська соціогуманітаристика справляла і зворотній, хоч і вельми обмежений, вплив на політичні практики на обширах Радянської України. Зазначимо, що сучасні дослідники обстоюють думку про перетікання й трансформацію концептів про господарську автономію / самостійність України протягом XVII – на початку ХХ ст., які циркулювали у студіях О. Оглоблина та М. Слабченка, до відомої візії М. Волобуєва [3487].

Таким чином, залишався значний інтелектуальний і культурний простір, у межах якого історики 1920-х років могли досить вільно оперувати фактографічним матеріалом та пропонувати його різноманітні інтерпретації. До того ж, тодішні експерименти на ниві «масової» – соціальної й економічної історії певною мірою продовжували перші спроби соціологічного представлення минувшини, які з’явилися на теренах українського історіописання на зламі ХІХ – початку ХХ ст. Відтак соціологізація історії проступала в історичному письмі багатьох учених міжвоєнної доби.

Менш помітні у тогочасній українській історіографії засадні перетворення, пов’язані з неокантіанським поворотом, який вимагав відносити історію до наук про культуру / дух та впровадив інструментальне розуміння ролі і функцій понять та категорій. Більше того, веберіанська реакція на виклики, кинуті неокантіанцями, суттєво збагатила дослідницький інструментарій історика та загалом гуманітарія, зокрема спричинилася до погляду на співбуття колективного й індивідуального на теренах минувшини з перспективи конструювання дослідницьких «утопій» – ідеальних типів.

Зазначені новації досить добре простежуютья на ниві російської медієвістики 1920-х років, які, за висловом А. Гуревича, для деяких тогочасних істориків (О. Неусихін) минули під знаком Макса Вебера [3488]. Згадаємо відому дискусію 1928 р. у соціологічній секції товариства істориків-марксистів навколо візії Д. Петрушевського, котрого звинувачували в апології спершу поглядів неокантіанців, згодом – М. Вебера [3489].

Та інтелектуальні віяння, пов’язані з неокантіанством і веберіанством, спостерігаємо лише на маргінесах тодішнього історіописання у Радянській Україні. Натомість досить впливовими залишалися позитивістські стандарти науковості, закладені ще київською історичною школою В. Антоновича, зокрема славнозвісний документалізм. Означені традиції сцієнтизму посідали чільне місце в академічному середовищі, представленому старою дореволюційною професурою. Заразом поставала нова генерація науковців, часто-густо молодих радянських висуванців, які орієнтувалися на створення різних версій «масової» історії на ниві українського історіописання.

Врешті-решт, розмаїття дослідницьких, культурних і освітніх практик згенерувало жваву полеміку про засади та способи конструювання національної історії, яка точилася в Радянській Україні до погрому ВУАН на початку 1930-х років. Однак, на зламі 1920-х – 1930-х років новий партійний курс не тільки поклав край співіснуванню національного та більшовицько-марксистського дискурсів у тодішньому історіописанні. Тому гостро постало питання про саму можливість існування самостійного чи бодай автономного українського історичного наративу, що спричинило відомий конфлікт М. Яворського з Московською історичною школою М. Покровського.

Зрештою, проблема різноманітних чи конкуруючих версій соціологічного прочитання української минувшини здобула єдине й нібито «остаточне» розв’язання – догматичні, освячені поточними ідеологічними та політичними практиками, канони марксизму-ленінізму. Доба відносно «нормальної» науки на обширах Радянської України, котра продукувала сприйняття марксизму як методу чи універсальної монометодології, добігла свого кінця. Натомість поставав жорсткий та всеохопний канон радянського гранд-наративу, в якому українські сюжети опинилися на узбіччі. За означенням С. Плохія, утворився «паралельний український наратив», який наслідував або копіював загальний радянський чи союзний гранд-наратив та існував у курсі історії СРСР [3490].

Такою, у найголовніших рисах, постає замальовка соціокультурного підмурку та інтелектуальної атмосфери української історіографії 1920-х років.

Примітки

3471. Трельч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проблема философии истории / Пер. с нем; отв. ред. и авт. послесловия Л. Т. Мильская. – М., 1994. – С. 13 – 14.

3472. Оглоблин О. Семен Підгайний (1907 – 1965) // Оглоблин О. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріали / За ред. Л. Винара. – Нью-Йорк – Київ – Торонто, 1995. – С. 263.

3473. Ohloblyn O. Ukrainian Historiography 1917 – 1956 / Translated by R. Olesnytsky // AUAAS. – New York, 1957. – Vol. 5/6, no. 4(18), 1/2(19/20). – P. 360 – 361; Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. – Нью-Йорк, 1963. – С. 11.

3474. Лисяк-Рудницький І. В’ячеслав Липинський // Лисяк-Рудницький I. Історичні есе: У 2 т. / Вiдп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. – К., 1994. – Т. 2. – С. 139; Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами (1920 – 1950) / На правах рукопису; вступ. слово Н. Полонської-Василенко. – Мюнхен, 1957. – С. 16; Його ж. Українські історіографічні проблеми: 1. Національна свідомість і українська історіографія XIX – XX ст.: І. Про народницький і державницький напрям в українській історіографії // Його ж. Історіознавчі проблеми історії України: Зб. статей / На правах рукопису. – Мюнхен, 1959. – С. 6.

3475. Сорокин П. А. Общая социология // Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество / Пер. с англ.; общ. ред., сост. и предисл. А. Ю. Согомонов. – М., 1992. – С. 172.

3476. Шаповал М. Рец. на кн.: Сорокин П. А. Система социологии. – Пг.: Изд-во «Колос», 1920. – Т. 1 – 2: Социальная аналитика. – 357+463 с. // НУ (Прага). – 1922. – № 16/18. – С. 103.

3477. Петров В. Романи Куліша. – К., 1930. – 211 с.

3478. Трельч Э. Указ. соч. – С. 128.

3479. Февр Л. Лицом к ветру. Манифест «Новых анналов» // Февр Л. Бои за историю / Отв. ред. А. Я. Гуревич. – М., 1991. – С. 39 – 40.

3480. Гутнова Е. В. Историография истории средних веков. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – М., 1985. – С. 213 – 214; Гуревич А. Я. Исторический синтез и школа «Анналов». – М., 1993. – С. 41; Могильницкий Б. Г. История исторической мысли ХХ века: Курс лекций. – Томск, 2001. – Вып. 2: Становление «новой исторической науки». – С. 9 – 10.

3481. Плохій С. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського / Авторизований пер. з англ. М. Климчука. – К., 2011. – С. 378.

3482. Маслійчук В. Марксистські схеми української історії. Матвій Яворський, Володимир Сухино-Хоменко, Микола Горбань // УМ. – 2009. – Ч. 14/3. – С. 64.

3483. Слабченко М. Рец. на кн.: Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. – К., 1925 // ЗІФВ. – К., 1926. – Кн. 7/8. – С. 557

3484. Оглоблин О. Проблема схеми історії України 19 – 20 століття (до 1917 року). – Мюнхен – Нью-Йорк, 1973. – С. 4.

3485. Субтельний О. Олександер Оглоблин // Сучасність. – 1979. – № 12. – С. 36.

3486. Крупницький Б. Мазепа і совєтська історіографія // УЗ. – Мюнхен, 1955. – Кн. 2. – С. 27.

3487. Гончарук Т. Праці українських істориків О. Оглобліна та М. Слабченка як підгрунтя економічної концепції М. Волобуєва // Інтелігенція і влада. Громадсько-політичний і науковий зб. Сер.: Історія. – Одеса, 2005. – Вип. 5. – С. 22 – 32.

3488. Гуревич А. Я. История историка. – М., 2004. – С. 90.

3489. Диспут о книге Д. М. Петрушевского (О некоторых предрассудках и суевериях в исторической науке) // ИМ. – 1928. – № 8. – С. 79 – 128.

3490. Плохій С. Вказ. праця. – С. 413.