7.6. «Покаянні» та «викривальні» тексти О. Оглоблина, або народження ритуалів і правил офіційного історіописання
Ясь Олексій
Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років О. Оглоблина та низку інших українських учених (О. Гермайзе, М. Слабченка, М. Яворського та ін.) уже таврують в науковій періодиці як «псевдомарксистських істориків» [4266]. Приміром, М. Яворський представляє О. Оглоблина та М. Слабченка як найвідоміших адептів «антимарксистської течії» – «економічного матеріалізму» [4267]. Але арешт О. Оглоблина вночі 18/19 грудня 1930 р. спершу був пов’язаний зі справою його шурина О. Фролова, котрому органи ДПУ УСРР закидали «контрреволюційну діяльність» [4268]. Після кількамісячного ув’язнення історика звільнили. Далебі все закінчилося начебто добре…
Втім, уже навесні 1931 р. розпочалася кампанія з «критичної перевірки» його наукової творчості. Ці найчорніші сторінки в біографії видатного українського історика загалом відображають масштабний процес народження радянського гранд-наративу, зокрема його переходу від прихованої фази до повсюдного домінування. На відміну від 1920-х років – десятиліття революційного романтизму, протягом якого все ж таки побутувала певна версіальність соціогуманітаристики, зокрема в історіописанні, на початку 1930-х років складалася «нова радянська обрядовість», що підміняла елементарні вимоги й стандарти науковості.
Передусім, відбулася тотальна делімітація радянського культурного простору на дві полярні «території» – «свою» та «чужу», котру ретроспективно поширили на всю минувшину. Відтак перед тогочасним інтелектуалом постала гостра проблема, як перейти на «свою» територію, позаяк спроба залишитися на «чужій» землі могла спричинити не тільки вигнання з наукового та культурного життя, а й жорсткі репресивні заходи, ув’язнення і навіть фізичне знищення.
Для «повернення» на «свою» територію був упроваджений принизливий ритуал публічного «самовикриття» й спокути персональних «гріхів» і «злочинів» у вигляді т. зв. «дискусій» щодо наукового доробку й діяльності визначних інтелектуалів (М. Грушевський, О. Оглоблин, М. Яворський та ін.). Ритуалізація цього дійства мала метою не тільки суцільно «зачистити» культурний ландшафт, а фактичного стала обрядом залучення учених до процесу руйнації «чужого» чи «ворожого» світу.
Таке «покаяння» примушувало інтелектуала офіційно задекларувати розрив із минулим, що публічно дискредитувало його в очах колег і сучасників, тобто спричиняло психологічний злам особистості. Тож тодішній гуманітарій був змушений долучитися до делімітації культурного простору, себто ревниво «викривати» своїх колег, наставників і навіть учнів.
Цей «обряд» передбачав «самовикриття» і зречення «помилкових» концепцій та поглядів, публічну «самокритику» власних і, звісно, «чужих» праць у світлі «пролетарсько-селянської» етики, показову й енергійну участь у боротьбі за чистоту партійно-класових принципів та поширення марксистсько-ленінської методології і т. п. «Чим вище стояв у науці той чи інший український учений, – зазначав О. Оглоблин, – тим витонченішою й рафінованішою була його «критика й самокритика» [4269].
Так постав новий «жанр» історіописання – «покаянні» та «викривальні» тексти. Власне, нові «дослідницькі» практики стали своєрідною точкою відліку чи «родовою плямою», що ознаменувала народження радянської історичної науки.
Новітня «обрядовість» нав’язала універсальні еталони «виробництва» наукової продукції, пов’язані зі спотвореним і гіпертрофованим технократичним стилем керівництва партійної та радянської еліти. Тому інтелектуальна діяльність уподібнювалася до матеріального, валового виробництва з догматично окресленою «технологією». Не випадково її стали означувати та вимірювати формалізованими кількісно-якісними показниками, які відтоді стали повсюдно домінувати у науково-дослідних планах, звітах і проектах.
Де-факто наукову творчість звели до бухгалтерських документів із відповідними ідеологічними акцентами. Зокрема, витворився спеціальний механізм академічної бюрократії, який тотально обраховував у відповідних колонках чисел і параметрів – кількість запланованої й опублікованої «продукції» (монографій, статей, рецензій, газетних заміток), видавничі аркуші, перелік актуальних тем із вказівками щодо їх практично-політичної та науково-теоретичної значимості, регулярність й інтенсивність агітаційних, популяризаторських і пропагандистських заходів і т. п.
За такими підрахунками й документацією губилася неповторна творча індивідуальність радянського вченого та самобутній стильовий візерунок його текстів. Водночас уводився своєрідний ритуальний канон, який став нормативною складовою радянської академічної культури, ба навіть тотальним регулятором творчості кожного історика. Останній складався з низки елементів і розпочинався з апеляцій до вищих авторитетів (класиків марксизму-ленінізму, праць радянських керівників, рішень партійних форумів) у вигляді цитування «крилатих висловів», що пізніше саркастично нарекли благословеннями «партійних оракулів».
Потім апріорно постулювалася низка ціннісних визначень стосовно предмета чи об’єкта наукових студій, суб’єкта пізнавального процесу або колег (учених-попередників і сучасників) за принципом бінарної ідентифікації: «свій» (пролетарський, соціалістичний) – «чужий», точніше ворожий (буржуазний, дрібнобуржуазний, націоналістичний, дворянський, монархічний, контрреволюційний і т. п.).
На підставі цієї установчої ціннісної, точніше ідеологічної ідентифікації обиралася певна «дослідницька стратегія»: апологетична у випадку позитивної, тобто «своєї» належності; викривально-звинувачувальна у разі констатації інакомислення, що незаперечно тлумачилося як «чуже» і «вороже»; виправдувальна, якщо в історичному явищі, процесі чи особистості відшукувалися достатні «прогресивні» риси (наприклад, цар Іван ІV як «великий і мудрий» будівничий централізованої Російської держави і т. п.).
Відповідно до обраного типу «стратегії» вибудовувалася і певна система аргументації, котра часто-густо була або виключно позитивною, або повністю негативною з невеликими косметичними домішками. Зауважимо, що навіть обережно збалансована аргументація за принципом pro et contra в студіях тогочасних істориків виглядає як дивовижний виняток, який ще більше відтіняє незвичайне й абсолютне всевладдя радянського гранд-наративу.
Нарешті, головна лінія аргументації залежно від наукової ерудиції, фахової підготовки, а іноді від ідеологічних фантазій автора лише стверджувала той чи інший вердикт, намічений в установчих тезах студії. Останній, як правило, пов’язувався з вищими догматами «ідеологічної віри» – провідними положеннями марксизму-ленінізму (формаційний поділ, базис і надбудова, матеріалістичне розуміння історії, класова боротьба), до яких редукційно зводилося все розмаїття світу історії. Ця система «радянської обрядовості» добре пристосовувалася до змін партійного курсу, ідеологічних кампаній, політичних «чисток» і т. п.
Отож радянський гранд-наратив за сталінських часів вирізнявся надзвичайним «динамізмом», оскільки повсякчасно реагував на політичні реалії країни Рад, був зорієнтований на боротьбу з різноманітними «ворогами» й «ухилами», безперервне викриття «непролетарських» чи «антирадянських» явищ, кінець-кінцем, на продукування певних моделей соціальної поведінки, радянських стереотипів і міфів. Великий радянський текст освячував і поширював домінуючі соціальні, культурні й освітні практики, яких потребував тоталітарний режим. Він не тільки вихолощував і нівелював творчість учених під єдиний взірець, а й примушував академічну спільноту «грати в науку» за ідеологічними правилами.
Недаремно наукова полеміка навколо актуальних проблем досить швидко перетворилася у «дискусії», котрі нагадували жонглювання казуїстичними і схоластичними висловами. Адже опоненти, принаймні, формально змагалися за ідеологічне визнання. Відтак сенс дискусії зводився до відповіді на питання: яка з конкуруючих концепцій (або позицій) більше чи менше відповідає догматичним канонам марксизму-ленінізму, що тлумачилися у світлі поточної партійної політики.
Така полемічна настанова продукувала суцільну ідеологічну мімікрію, перманентне апелювання й пристосування до «авторитетів» і догматів, які час від часу змінювалися або набували нової ідеологічної «якості» з проголошенням чергової урядової кампанії. Причому ідеологічним антуражем були змушені прикриватися і справжні дослідники, і звичайні невігласи від науки. Волею-неволею створювався ефект «зачарованого кола», в якому не тільки працював, а й фізично існував радянський учений-гуманітарій, зокрема історик.
У межах цієї чорно-білої логіки здійснювалися «дивовижні відкриття» та дозволялися масові, безпрецедентні і кричущі суперечності, якими часто-густо рясніли перші сторінки монографій та наукових статей. Але слідування нав’язаним правилам цієї «гри» давало науковцям бодай крихку надію зберегти своє соціальне і професійне становище, а у сталінську добу – саме життя!
Загалом радянський гранд-наратив постулював універсальне телеологічне представлення минувшини східного слов’янства з футуристичною і мінливою (у залежності від поточних партійних настанов!) перспективою «світлого комуністичного майбуття». Та радянська історична наука, попри позірне декларування інтернаціоналізму, так і не стала такою за своєю суттю, позаяк дедалі більше спиралася на традиції великодержавного російського історіописання [4270].
Останні стали домінуючими протягом другої половини1930-х років після остаточного ідеологічного розвінчання та «викриття» московської історичної школи М. Покровського, яку, кінець-кінцем, визнали «немарксистською». За влучним висловом Б. Крупницького, саме в той час
«перемогла течія, що стреміла до звеличення властивої Росії: російський народ мав віднині з волі партії бути провідним народом, народом – вождем в рамках Совєтського Союзу. Йому передана була честь бути прапороносцем революції і комунізму та рішаючим фактором в культурному житті Східної Європи» [4271].
За таких соціокультурних умов та ідеологічних вимог, історики з «національних окраїн» СРСР опинилися на маргінесах наукового життя. Більше того, вони були змушені копіювати чи наслідувати радянізовані російські «інтелектуальні» взірці, які фактично встановлювали припустимі межі представлення національної історичної проблематики.
«Це вимагало великої й небезпечної еквілібристики, великого опортунізму й разом з тим великого пониження наукової й людської гідности історика», – наголошував О. Оглоблин [4272]. Зокрема, навіть входження вченого до ідеологічного та культурного простору радянського історіописання здійснювалося за своєрідним ритуалом «спокути» уявних академічних і суспільних «гріхів».
Цього принизливого і психологічного тяжкого «обряду самозречення» не уникнув і О. Оглоблин. 26 – 28 травня 1931 р. за ініціативою Київської філії Українського товариства істориків-марксистів відбулася «дискусія» про «буржуазну Оглоблінську концепцію українського історичного процесу» [4273]. Звичайно, ідеологічний перебіг цієї «наукової» полеміки був визначений заздалегідь.
Скажімо, вже в установчих тезах дискусії вченому закидалася побудова концепції історії України
«на основі механістичного й еклектичного поєднання націоналістичної періодизації за принципом розвитку української державности та елементів економічного матеріалізму: доба натурального господарства та період – феодального суспільства (до XVI століття), яка поділяється на періоди: 1) Київський ІХ й ХІІІ ст..; 2) Галицько-Волинський (ХІІІ і XIV ст.); 3) Литовсько-Український (XIV – XVI cт.); доба торговельного капіталізму й шляхетського господарства (XVI – XIX ст.), з періодами 1) польсько-козацьким (1569 – 1648); 2) козацької державності (1648 – 1709); 3) Гетьманщини (1709 – 1783). Доба капіталістичного господарства і буржуазного суспільства (ХІХ – ХХ ст.), яка поділяється на періоди: предкапіталістичний (перша половина ХІХ ст.), промислового та аграрного капіталу та зростання робітничої кляси (2-га половина ХІХ ст.), фінансового капіталу та підготовки соціалістичної революції (початок ХХ ст.)» [4274].
Вістря «критики», точніше звинувачувальний вердикт «наукової громадськості», скеровувався супроти ідей ученого про автономність українського економічного життя XVIII – XIX ст. та про роль державницької традиції у політичній думці за доби Гетьманщини. Тому його схему української історії визнали «механістичною й буржуазно-націоналістичною» за ідеологічним змістом, а самого історика назвали одним із «найсерйозніших ворогів, озброєних великою технічною наукою, технічною зброєю» [4275].
Пізніше О. Оглоблин згадував, що виступали не тільки його київські й харківські колеги й учні, а навіть студенти [4276]. Тож ученому закидалася справжня лавина звинувачень, зокрема у «механістичному струвіянстві» та націоналдемократизмі [4277], «зомбартівському монізмі» [4278], ігноруванні класової боротьби [4279] тощо. Врешті, О. Оглоблин як науковець отримав небезпечне тавро «український націонал-ліберальний струвіанець доби пролетарської революції і соціалістичного будівництва» [4280]. Заразом методологічні засади його історичних студій характеризували у відповідному дусі – «економічний матеріалізм» [4281].
Спершу О. Оглоблин ще намагався, хоч би частково опонувати своїм «критикам», звертав увагу на суперечності і прогалини в їхній аргументації і т. п. Та все було марно… Згодом він збагнув безперспективність таких спроб у світлі нових «обрядових» правил гри. Тим більше, що йшлося вже не про академічне «змагання» ідей, а про саме життя! У прикінцевому слові історик не тільки зрікся «основних методологічних вад» та їхнього «клясового коріння», а й висловив надію, що зможе власною працею «виправити свої помилки» [4282].
28 листопада 1931 р. на сесії Ради ВУАН О.Оглоблин виступив із публічною заявою про визнання «науково-політичних помилок», які пояснював своїм соціальним походженням і вихованням у традиціях, властивих «клясі буржуазній» [4283]. Учений був змушений сповна випити гірку чашу нового радянського ритуалу – публічної «самоспокути» уявних і реальних «гріхів», «самозречення» наукових поглядів тощо.
За кілька днів потому київський радянський і партійний офіціоз – газета «Пролетарська правда» друкує його покаянну статтю «За марксо-ленінську методологію в історичній науці». У цій газетній замітці О. Оглоблин уже повністю слідує канонам радянського гранд-наративу. Зокрема, він прагне перекваліфікувати викривально-звинувачувальну «стратегію опонентів» на власну – виправдувальну, тобто намагається віднайти достатні підстави і пояснення причин власних «помилок» для того, щоб уникнути безапеляційного вироку – «ворог».
«Насамперед мушу завважити, що вибір моєї головної теми «Історія української фабрики» і взагалі мої студії над історією господарства України я визначав свідомо як антитезу тій «народницькій школі», що тоді (1919 – 1920 рр.) цілком панувала в українській буржуазній історіографії і нехтувала питаннями історії української промисловости. Але моя методологічна підготовленість до цієї важливої праці складалася з еклектичної мішанини різних буржуазних концепцій історії господарства (передусім Туган-Барановського й Струве) з формалістичним меншовицьким тлумаченням деяких тез Маркса.
Мало того. На моїй «Історії української фабрики» яскраво позначилася відома націоналістична концепція буржуазної української історіографії, що особливо виявилася в працях Джиджори. Наслідком того була й цілком немарксівська постава проблеми української фабрики…», – зазначав історик [4284].
Отже, визнаючи майже всі звинувачення, які закидалися йому «академічною громадськістю», він наголошує лише на ненавмисному характері своїх «помилок». Власне, О. Оглоблин підкреслював ідеологічну чистоту своїх первісних мотивів і намірів, а потім – виявляв причини, які зумовили такі «шкідливі ухили», врешті-решт подавав їхню розгорнуту і послідовну «самокритику». Адже лише слідування такому ідеологічному канону давало єдино-можливий шанс на порятунок із горнила тогочасних партійних чисток і кампаній.
Далі автор наводить довжелезний і докладний перелік своїх «гріхів»:
«Підмінюючи марксизм економічним матеріалізмом і механістичним розумінням класової боротьби, подаючи апологетичну характеристику українського націоналізму в минулому (прим., «Ескізи з історії повстання Петрика»), я будував певну концепцію українського історичного процесу, концепцію буржуазно-націоналістичну.
Немарксівське розуміння феодально-кріпацької системи в моїх працях виявилося в неправдивому протиставленні укр[аїнського] дворянства і буржуазії за доби февдалізму, в певній апологетиці старої української буржуазії, в хибному підході до проблеми колоніальности України, до антиленінської концепції т. зв. «господарської автономії» України за царату, отож цілковитого протиставлення інтересів українського й російського капіталу, штучного відокремлення укр[аїнської] економіки…» [4285].
Насамкінець, О. Оглоблин накреслював перспективні «шляхи» критичного переосмислення своїх праць та підготовки нових студій у світлі «правильної» марксистсько-ленінської методології.
Схожої «стратегії» дотримується автор і у своїй розвідці-некролозі про Д. Багалія, яку вмістили 1932 р. у погромному для української історіографії числі «України» [4286]. О. Оглоблин у стислій формі висвітлює творчу біографію академіка Д. Багалія, котру характеризує як «шлях співробітника української ліберальної буржуазії» [4287]. Водночас він намагається віднайти «пом’якшувальні обставини», які б давали можливість, хоч би частково «виправдати» цього історика в межах панівних ідеологічних догматів. Відтак згадуються щирі спроби Д. Багалія опанувати марксизм, але обстоюється думка, що він «обрав хибний напрямок – шлях економічного матеріалізму» [4288]. Відзначимо, що й сам Д. Багалій опрацьовував масштабну «покаянну ревізію» своїх праць і навіть власної автобіографії. Цей незавершений текст намагалася підготувати до друку О. Багалій після його смерті (1932) [4289].
Така позиція О. Оглоблина щодо висвітлення спадщини та біографії Д. Багалія пояснювалася як тривалими академічними зв’язками з академіком, так і підготовкою до друку його спадщини. Зокрема, у 1933 р. історик готував до запланованого (але, так і неопублікованого!) 15-ти томного зібрання творів академіка Д. Багалія кілька його праць – «Історію колонізації Слобожанської України» та «Нариси української історіографії за доби февдалізму й доби капіталістичної» [4290].
Зауважимо, що на початку 1930-х років навіть така куца «виправдувальна стратегія» щодо Д. Багалія виглядала як потенційно небезпечна, позаяк могла стати приводом для нових звинувачень. Тим більше, що становище О. Оглоблина за доби апогею сталінських репресій та кардинальних організаційних трансформацій української науки було досить непевним.
У цей час учений постійно змінював місце роботи: заступник директора з наукової роботи Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка у Києві (1931), директор Київського архіву стародавніх актів (1932 – 1934), старший науковий співробітник Історично-археографічного інституту ВУАН (1934) та Інституту історії матеріальної культури АН УРСР (1935 – 1937) та ін. Деякий час він узагалі мав тимчасові заробітки [4291].
Певною мірою О. Оглоблин намагався хоч якось продовжувати свої історико-економічні студії, які пристосовував до потреб чергових партійних кампаній [4292]. Зокрема, він брав участь у заходах з написання історії заводів та фабрик, ініційованих спеціальною постановою ЦК ВКП (б) «Про видання «Історії заводів» від 10 жовтня 1931 р. У 1932 – 1936 рр. учений працював як керівник спеціальної експедиції, яка вивчала промислові запаси та сировинну базу на українському Поліссі тощо.
Приміром, О. Оглоблин підготував велику і досить цікаву монографію «Металургія Правобережної України XVI – XIX століття: Історико-економічне дослідження». У цій студії історик уже намагався слідувати настановам радянського гранд-наративу. Зокрема, він послугувався популярними метафорами-кліше, стилізованими під тодішні військово-партійні гасла: «феодально-кріпосницька диктатура», «нова феодальна колонізація», «феодальний визиск» і т. п. [4293] Однак, автор подав величезний, дбайливо зібраний фактографічний матеріал, який прагнув ввести до наукового обігу під машкарою тодішньої ідеологічної кампанії.
Втім, зазначена монографія О. Оглоблина лишилася неопублікованою. Таким чином, про концептуальну й інструментальну розробку економічно-соціальної версії «масової» історії на українських теренах довелося забути. Багатообіцяюча, перспективна і самобутня інтелектуальна еволюція вченого була гвалтовно обірвана у найцікавіший момент. Більше того, важка психологічна атмосфера і повсюдний жах від страшного механізму сталінських репресій першої половини 1930-х років змушував гуманітаріїв повністю підкоритися канонам великого радянського наративу. За висловом О. Оглоблина, у 1930-ті роки українським інтелектуалам на тривалий час був прищеплений «комплекс страху» [4294].
Не уникнув цього комплексу й О. Оглоблин, який написав кілька «погромних» розвідок за найгіршим – «викривально-звинувачувальним» сценарієм. Попри суцільну ідеологічну заангажованість таких текстів, вони становлять певну цікавість для сучасного дослідника, позаяк виявляють інтелектуальні якості тогочасних учених у стресовій, ба навіть драматичній ситуації. Адже тодішні праці дозволяють не тільки повніше усвідомити, відчути соціокультурні обставини 1930-х років, а й казуїстичну та суперечливу логіку радянського історіописання, зокрема походження низки тодішніх стереотипів і концептуальних вимог.
Об’єктом «наукового розвінчання» у великій розвідці О. Оглоблина стала «буржуазно-історична» школа його колишнього вчителя М. Довнар-Запольського [4295]. Варто наголосити, що цю працю вченого слід розглядати як частину цинічного радянського ритуалу «спокути гріхів». Недаремно автор у короткому вступі до зазначеної статті розглядав її як один із наслідків процесу «методологічного переозброєння» та нагадав, що раніше він сам будував «буржуазнонаціоналістичну концепцію українського історичного процесу» [4296].
Передусім, О. Оглоблин у кращих традиціях великого радянського наративу подає установчі, оціночні характеристики-ярлики, зокрема стосовно М. Довнар-Запольського.
«Перед нами надзвичайно цікава постать буржуазного вченого, багатолітнього керманича київської університетської кафедри «русской» історії, що водночас був і основоположником нацдемівства в білоруській історіографії та одним з лідерів білоруської контрреволюції й БНР, і речником махрового великодержавництва в російській історіографії – і на професорській кафедрі і громадській діяльності в Києві (і в Москві), і вірним учнем українського буржуазного історика доби промислового капіталізму Антоновича», – наголошує автор [4297].
Впадає в око абсурдність наведеної дефініції, зокрема формальна суперечливість між її складовими – один із «лідерів білоруської контрреволюції» заразом стає речником російського «махрового великодержавництва». Вочевидь, кожен із цих компонентів формули О. Оглоблина щодо означення статусу М. Довнар-Запольского як ученого та громадсько-політичного діяча автоматично виключає інший. Окрім того, суперечливо (як мінімум!) виглядає й третя частина цього визначення «учень українського буржуазного історика», яка незрозумілим чином сполучається з «білоруським контрреволюціонером» і «російським великодержавником»!
Почасти «логіку» такого поєднання в праці О. Оглоблина пояснює її повна назва – «Буржуазна історична школа Довнар-Запольського (До генези блоку російського великодержавництва й місцевого націоналізму в українській історіографії)» та авторська заувага про необхідність «виявлення й подолання певних спроб блокування [курсив О. Оглоблина. – Авт.] різних буржуазних історичних напрямків» [4298]. Відзначимо, що вже на перших сторінках цієї розвідки споглядаємо і чимало інших, здавалося б, принагідних, дотичних ідеологічно-ідентифікаційних оцінок, які виказують позірну абсурдність подібного формулювання проблеми.
Наприклад, теза про блокування «великодержавної історико-економічної школи Воблого» з «фашистською (колись нацдемівською) історичною школою Грушевського» [4299] чи «фашистську суть концепцій Грушевського, Яворського» [4300] і т. п.
Власне, вони засвідчують, що історик повною мірою дотримується однієї з базових настанов тогочасного радянського історіописання – схематичного й ідеологічного постулювання персональної належності: «свій» – «чужий». Але навіть кричуща суперечливість окреслених положень немає жодного значення, позаяк вона витримана у межах відповідного ритуалу і переконливо доводить «радянській громадськості», що автор тексту є її репрезентантом, себто – «своїм».
Яку ж систему аргументації вибудовує О. Оглоблин, щоби довести ці справді безглузді установочні оцінки?
Він обирає досить просте й «елегантне», хоч і дещо незвичайне, принаймні для «викривальних» текстів, рішення – ввести до праці концепт «легенди», який начебто побутував щодо висвітлення біографії та творчості М. ДовнарЗапольського. Цей прийом відразу надає його викладу багатошаровості, зокрема встановлює поділ між «уявним» («легендарним») та «реальним». Причому останній шар має постати у процесі «викривально-звинувачувальної» процедури дослідження.
Таким чином, О. Оглоблин висуває тезу про існування трьох «легенд» щодо потрактування науково-громадської діяльності М. Довнар-Запольського: 1) про його «вороже ставлення до українського питання» [4301]; 2) про «марксизм» цього вченого [4302]; 3) про політичний радикалізм як громадського діяча [4303]. Думка про три «легенди» у творчості і біографії М. Довнар-Запольського дозволяє автору розвідки широко та вільно залучати й цитувати різноманітні джерельні свідчення дожовтневої доби, відгуки різних осіб, зокрема очевидних «ворогів» у світлі тогочасної партійної ідеології і т. п. Та шарова структуризація тексту О. Оглоблина несподівано стає ефемерною, позаяк межа між «легендарним» і «реальним» майже стирається, текст несподівано перетворюється в заплутане мереживо, в якому вигадка й містифікація сполучаються з історичним буттям!
Іноді читач переглядаючи цю розвідку може загубитися в строкатому лабіринті «уявних» і «реальних» смислів, який продукує оглоблинський текст. Цей ефект виникає, попри дуже чітко сформульовані та численні викривальні оцінки, коментарі і зауваги автора. Зокрема, О. Оглоблин наводить уривок із газетної замітки М. Довнар-Запольського, видрукуваної 8 квітня 1918 р.: «Жереб кинутий! Великий акт в житті нашого народу відбувся: Білорусь проголошена своїм тимчасовим урядом самостійною республікою …» [4304].
І поряд з цим читаємо авторський коментар: «Проблема блокування українського й білоруського нацдемівства є чергове питання української й білоруської радянської історіографії в її боротьбі проти фашизму» [4305]. Здавалося б, таке поєднання виглядає як ірреальне, майже фантастичне! Проте схожими «паралельними» смислами сповнений практично ввесь текст О. Оглоблина!
Загалом таке насичене цитування «ворогів» і опонентів-супротивників, а тим більше побудова тексту на засадах контраверсійного протиставлення різних смислів, помітно випадають із ідеологічного канону великого радянського наративу. До того ж, тогочасні молоді адепти сталінської ерзац-версії марксизму були схильні до монологічної апологетики і лише для прикладу, вибірково та фрагментарно наводили, переважно усічені цитати з «ворожих» праць, які відразу розвінчувалися.
Імовірно, така стильова специфіка розвідки О. Оглоблина пояснюється як різницею в академічній культурі між двома генераціями радянських учених (поколінням 20-х і новим поколінням 30-х), так і становленням самого канону гранд-наративу, який потребував різкого відмежування від попереднього історіописання. На той час праці ідейних «ворогів» лише почали вилучатися з наукового обігу і вони були досить добре відомі сучасникам.
Нарешті, варто зазначити, що і в розвідках інших учених, опублікованих у першому номері «Записок історично-археографічного інституту», споглядаємо досить репрезентативне цитування «чужих» і «ворожих» праць, порівняно з пізнішими текстами українських радянських істориків. Стаття О. Оглоблина прикметна і кількома самобутніми авторськими пасажами, які кидають світло на його історичні погляди та інтелектуальну еволюцію.
Скажімо, він досить розлого коментує відоме гносеологічне гасло «Повернення до Канта», яке циркулювало в російській соціогуманітаристиці на початку ХХ ст., зокрема серед відомих екс-марксистів (П. Струве, М. Туган-Барановський, С. Булгаков та ін.) [4306]. Ця розгорнута заувага, опосередковано, свідчить, що неокантіанські впливи все ж таки не залишилися поза увагою О. Оглоблина в 1920-ті роки!
Досить цікавою видається й авторська дефініція «наукової школи», яка складається з низки елементів: ідеологічно-політична спрямованість, методологія, організаційно-технічні моменти, техніка історичного досліду, тактика науково-громадської діяльності, тематика студій, формальні стосунки між учителем та учнями [4307]. Вона виказує тривалі роздуми О. Оглоблина щодо цієї проблематики, хоч і споріднена з аналогічними визначеннями інших учених [4308].
Незважаючи на тотальну заідеологізованість цього тексту споглядаємо деякі вияви прихованих симпатій О. Оглоблина. Зокрема, він називає членів нарбутівського гуртка 1918 – 1920 рр. людьми «рафінованої культури й неабиякого мистецького хисту», хоч і обстоює думку, що «їх найміцніше злютовала жорстока лють до Жовтневої революції, до робітничо-селянської України» [4309]. Ця заувага є ще одним прикладом того наскільки тісно й суперечливо пов’язане «реальне» й «уявне» (містифіковане) у його розвідці.
За іронією долі, на початку 1930-х років О. Оглоблину, як заступнику директора з наукової роботи Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка, пощастило ознайомитися з приватним епістолярієм та іншими цікавими матеріалами одного з найвідоміших учасників гуртка Г. Нарбута – історика-генеалога Вадима Модзалевського [4310].
Пізніше, на еміграції О. Оглоблин присвятив кілька наукових студій В. Модзалевському, зокрема написав цікаву розвідку на підставі його листування з М. Василенком [4311]. Окрім того, він підготував докладні коментарі до щоденника В. Модзалевського 1917 р., які вважаються втраченими 1945 р. [4312] Втім, попри щире захоплення Г. Нарбутом та його оточенням, історик готує ще одну «звинувачувально-викривальну» розвідку про В. Модзалевського до другого (так і неопублікованого!) номера «Записок історично-археографічного інституту». Про її зміст довідуємося з «красномовної» назви – «З настрою буржуазної інтелігенції 1917 р. («Щоденник» та листування гетьманського історика В. Модзалевського)» [4313].
Врешті-решт, незважаючи на низку особливостей праці О. Оглоблина про історичну школу М. Довнар-Запольського вона завершується вповні типовим «звинувачувальним вердиктом». Останній відтворює ті ж самі суперечності, які віднаходимо і в установчих авторських тезах. Цей «академічний» висновок навіть стилістично наслідує партійні гасла тієї доби з її військовою та казенноофіційною лексикою (блок, фронт, ворог, боротьба, шкідництво, дворушництво, ухил і т. п.).
«Перед нами – буржуазно-націоналістична історична школа доби імперіалізму й пролетарської революції, що йде від нацдемівства до націонал-фашизму, – з широким блокуванням російського великодержавництва й місцевого націоналізму (насамперед українського й білоруського), з міцною традицією дворушництва й маскування … Рішуча боротьба з школою Довнар-Запольського – одне з чергових завдань радянської історичної науки», – резюмує історик [4314].
У широкому сенсі «покаянні» тексти О. Оглоблина та інших учених цієї страшної доби примушують замислитися щодо більш масштабної проблеми – конфлікту особистості з цинічними й безжальними настановами радянської академічної культури. Заразом вони продукують численні питання щодо культурної й інтелектуальної природи великого радянського наративу, його нормативних та ціннісних функцій, які ще до сьогодні залишаються на маргінесі історіографічних студій.
Ту страшну атмосферу тотального жаху та духовного надлому українських учених мимоволі відображено в одній із неопублікованих статей О. Оглоблина, присвяченій стану історичної науки в Радянській Україні, який склався у 1934 р. Зокрема, автор зупиняється на причинах стрімкого зменшення кількості наукових публікацій з обсягу української історії.
«Цим неприпустимим фактом відсутности наукової продукції, свідомого чи несвідомого затаювання своїх думок і концепцій, надмірного остраху перед можливими помилками – з одного боку, цілком недозволеного ставлення до історичних видань з боку видавництв – можна пояснити й ті прориви в царині вищої історичної освіти, що останнього часу були викриті Парторганізацією УСРР», – наголошує історик [4315].
Цей рядок зі статті вченого 1934 р., мабуть, не варто і коментувати…
«Викривальні» та «звинувачувальні» тексти тогочасних істориків відображають надзвичайний психологічний злам, трагедію людської особистості і становлять ще один промовистий, страшний комплекс свідчень про злочинність радянського режиму та його культурних, освітніх й академічних практик.
Становище О. Оглоблина як ученого істотно зміцнилося тільки після його переходу до Інституту історії України АН УРСР. У цій науково-дослідній установі він працював на посаді старшого наукового співробітника з листопада 1937 р. до липня 1941 р., зокрема завідував сектором історії ХІХ – ХХ ст. Водночас він очолював кафедри історії України в Київському (1941) та Одеському (1939 – 1941) державних університетах.
У березні 1941 р. О. Оглоблин добивається перезатвердження наукового ступеня доктора історичних наук [4316]. Такий кар’єрний прорив, здавалося б, відкривав широкі перспективи для реалізації творчих устремлінь. І дійсно вчений поступово повертається до розробки «старих» тем, зокрема до вивчення української історії другої половини XVII – першої половини XVIII cт., але, звичайно, у новому ідеологічному висвітленні.
Міцний канон радянського гранд-наративу наприкінці 1930-х років уже досить прискіпливо регламентував вибір сюжетів та проблематику наукової «продукції». Відтак ідея безпосереднього соціального замовлення академічній спільноті стає неодмінною складовою тогочасних дослідницьких практик. Не випадково значна частина тодішніх публікацій О. Оглоблина складається з низки популярних брошур-агіток.
Такою, наприклад, є його праця «Україна в часи Петра І», в якій обстоюється своєрідна теза, що І. Мазепа був «зрадником» не російського самодержця, а українського народу [4317]. У схожому панегіричному тоні щодо Петра І та Росії написана і популяризаторська робота О. Оглоблина про Полтавську битву 1709 р., в якій українського гетьмана схарактеризовано як нещадного гнобителя народних мас і «найбільшого поміщика» України [4318].
Та і в інших розвідках О. Оглоблина, котрі кваліфікуються як наукові, цілковито домінують ідеологічні компоненти. Зокрема, його історичний нарис про Західну Україну є зразковим наслідуванням стандартів і тодішніх кон’юнктурних вимог радянського гранд-наративу, який забезпечував ідеологічно й освячував інтелектуально «тріумфальне визволення» Західної України восени 1939 р.
Сюжетна канва цього нарису О. Оглоблина є вкрай схематичною, схоластичною й однобічною. Передусім, домінує теза про давні зв’язки Західної України з українським, великоруським та білоруським народами [4319]. На сторінках цієї праці споглядаємо низку канонічних елементів радянського історіописання: галицькі феодали, експлуатація народних мас, боротьба супроти монголотатарських загарбників, польського й польсько-австрійського гніту, страшний тягар «феодально-кріпосницьких відносин», польська окупація західноукраїнських земель у 1919 – 1939 рр. Вінцем цієї схематичної лінії, представленої у нарисі, є ідея звільнення Західної України за «мудрим рішенням» партії й особисто Й. Сталіна [4320].
Значно цікавішою виглядає розвідка О. Оглоблина, присвячена проблемі «зради» І. Мазепи, котра є показовою щодо допустимих меж репрезентації української проблематики з перспективи вимог радянського гранд-наративу. Крім того, вказана праця вченого, порівняно з агітками, вигідно вирізняється більшменш вибудованою системою аргументації і солідним науковим апаратом.
Зауважимо, що в цій статті О. Оглоблин деталізує і пояснює власну інтерпретацію т. зв. «зради» І. Мазепи.
«Для радянської історіографії питання про зраду Мазепи повністю зрозуміле. І ми зараз уживаємо щодо Мазепи термін «зрада» – який з’явився в російських урядових актах на початку XVIII в. та був поширений у великодержавній буржуазній історіографії ХІХ – ХХ вв., але вживаючи цей термін, ми вкладаємо у нього цілковито інший зміст… У пам’яті українського народу зберігся спогад про зраду Мазепи, який хотів зрадити Україну шляхетській Польщі», – зазначає історик [4321].
Ця цитата яскраво демонструє вплив радянського великодержавницького канону на представлення української минувшини. Тим паче, що успадковувалася не тільки відома «дефініція» російського історіописання, а й концептуальне потрактування подій 1708 – 1709 рр., яке тільки трохи видозмінювалося.
«Зрада» І. Мазепи російському царю підмінювалася «зрадою» українському народу. Проте навіть ця вельми урізана «модифікація» дозволила історику порушити питання про польську орієнтацію в політичній історії Гетьманщини, хоч і у вельми куцому та препарованому вигляді. Автор навіть зазначає, що «на початку XVIII ст. ідеї Гадяцької унії були надзвичайно популярні і в українських старшинських колах, і в колах польських» [4322].
Заразом протягом 1930-х – початку 1940-х років О. Оглоблин рецензує чимало найрізноманітніших праць. Та складаючи відповідну данину ідеологічним канонам радянського режиму вчений принагідно висловлює цікаві думки, подає оригінальні коментарі, які виявляють його латентні інтелектуальні симпатії та високий фаховий рівень.
Скажімо, у рецензії на студію А. Барабоя він пропонує новаторську, на той час, характеристику київського воєводи Адама Кисіля.
«Майбутній воєвода Київський і власник великих маєтків на Україні був homo novus, який вийшов з середніх шарів української шляхти, що своєю кар’єрою і своїм багатством був зобов’язаний, насамперед, самому собі, своїм здібностям, дипломатичній гнучкості, діляцькій спритності, нарешті – своїм широким господарським спекуляціям, особливо на Лівобережній Україні… Навіть його «православіє» було новим (раніш він був уніатом). Отже, якщо він і став магнатом, то це все-ж був магнат нової генерації, який до того ще в своїй фамілії [підкреслення О. Оглоблина. – Авт.] був першим і, здається, останнім сенатором» [4323].
Цю оцінку постаті А. Кисіля, майже дослівно, О. Оглоблин навів і в своїх зауваженнях на підручник Т. Скубицького, К. Гуслистого, Ф. Ястребова з української історії [4324]. В іншій рецензії він полемізує з М. Петровським, зокрема з його оцінкою козацького літописця С. Величка як «фальсифікатора». «На мою думку, – відзначає О. Оглоблин, – така оцінка роботи Величка – неправильна» [4325].
Слушні думки, хоч і обрамлені догматичними, псевдомарксистськими постулатами, представлені і у його попередній рецензії 1933 р. на роботу Л. Окіншевича. Зокрема, О. Оглоблин стверджує, що «знатне військове товариство», яке складає предмет студії Л. Окіншевича, навіть у XVIII ст. ще «не створило замкненого, соціального й правно монолітичного стану» [4326]. Тому він наголошує, що автор механістично розглядає цю спільноту як історико-юридичну категорію [4327].
Зрештою, попри свої закиди Л. Окіншевичу у «механістичному матеріалізмі», які, до речі, адресувалися на той час і самому рецензенту, О. Оглоблин виявляє незаперечні симпатії до автора. Він уважає, що Л. Окіншевич «вправний майстер свого цеху, знавець історії України XVII – XVIII ст., зробив певний крок вперед…» [4328].
Ще в одній рецензійній замітці О. Оглоблин висловлює думку про зв’язок Одеси не тільки із загальноросійським господарством, а й з економікою України [4329]. Показовими виглядають і зауваження історика на студію М. Марченка, присвяченій українській історії 1654 – 1664 рр. Зокрема, рецензент відзначає, що
«автор надто мало уваги приділив важливому питанню – про зовнішню політику Богдана Хмельницького в 1656 – 1657 рр., зокрема боротьбі його, спільно з Швецією і Семигородом проти Польщі… Друге питання, якому автор лише частково приділив увагу, – це питання про роль православної української шляхти в останні роки гетьманства Б. Хмельницького і часи гетьманства І. Виговського» [4330].
Ці зауваги незаперечно виказують інтелектуальні впливи студій В. Липинського.
Видається, що О. Оглоблин досить відповідально ставився до рецензій, зокрема навіть за обставин тоталітарного лихоліття. Пізніше, на еміграції, він у такому вигляді сформулює свою дослідницьку настанову до рецензій як жанру та виду наукових публікацій:
«Особисто я прихильник лише суто фахових, наукових рецензій, де рецензент не тільки переказує думки автора й хвалить чи гудить його працю й не лише критикує й виправляє його помилки або дає йому всілякі – можливі й неможливі – поради, але й вносить щось своє, нове й істотне для даної теми й науки взагалі…» [4331].
Та найбільшим (18 др. арк.) із опублікованих текстів О. Оглоблина наприкінці 1930-х – на початку 1940-х років був, мабуть, шостий випуск «Нарисів з історії України», присвячений українській минувшині кінця XVII – першої чверті XVIII ст. [4332] Видання цієї праці (обсягом 20 др. арк.) планувалося у 1941 р. [4333] Вона була частиною великого (у 17 випусках) проекту української історії, який Інститут історії України АН УРСР розпочав ще 1937 р. Але реалізувати згаданий проект пощастило тільки частково.
Тривалий час в українській радянській історіографії побутувала думка, що тільки шість випусків (1 – 4, 8, 11) [4334] «Нарисів з історії України» побачили світ.
Відтак про сьомий (шостий за порядком серії) випуск «Нарисів» узагалі не згадували [4335], що, ймовірно, мотивувалося авторством О. Оглоблина, який уважався «зрадником» та «фальсифікатором історії». Поза межами Радянської України також припускали, що вищезгадана праця так і не була видана [4336]. Втім, зазначену студію все ж таки надрукували, хоч і підписали до друку напередодні радянсько-німецької війни – 12 травня 1941 р. Невідомо чи був видрукуваний весь наклад цієї праці (13 тис. примірників + 70), чи його певна частина.
Ще раніше була опублікована розвідка О. Оглоблина, присвячена повстанню Петрика [4337], яка являла собою один із підрозділів шостого випуску «Нарисів з історії України» [4338]. Ця праця призначалася для широкого читацького загалу, зокрема для студентів, викладачів середніх шкіл, хоч за архітектонікою нагадувала монографічну роботу. У концептуальному плані вона спиралася на концепцію «приєднання України до царської (виділення О. Оглоблина. – Авт.) Росії» як «меншого лиха» [4339]. Цей концепт був базовою, вихідною конструкцією у студіях з української історії доби т. зв. «феодалізму» в радянському історіописанні кінця 1930-х – на початку 1940-х років.
Уважають, що концепція «меншого лиха» призначалася для демонтажу історичної схеми М. Покровського у річищі офіційної кампанії кінця 1930-х років [4340], скерованої на адаптацію й включення старої імперської спадщини до радянського гранд-наративу. Водночас її розглядають як «компромісну формулу» для представлення «приєднання» тієї чи іншої території (передусім, України та Грузії) до імперії Романових [4341].
Цієї офіційної та регламентуючої настанови дотримувалися практично всі тогочасні історики з Радянської України [4342]. Вказана теза є наскрізною у вищезгаданій праці М. Петровського, що відзначає О. Оглоблин у своїй рецензії [4343]. Вона побутує і в працях інших учених, зокрема в студії А. Барабоя [4344].
Та російські історики іноді ігнорували чи взагалі замовчували ці «концептуальні віхи» у висвітленні українського минулого, зокрема обмежувалися лише вказівками на піднесення могутності Російської держави у середині XVII ст. за рахунок приєднання Лівобережної України.
Прикметною у цьому сенсі є критичні застереження, подані в рецензії О. Оглоблина на посібник «В помощь изучающим историю СССР», виданий 1941 р. за редакцією члена-кореспондента АН СРСР А. В. Шестакова.
«…Автор чомусь випускає з ока концепцію «найменшого лиха» (хоч вона викладена в ухвалі жюрі урядової комісії по конкурсу на кращий підручник для 3 і 4 класів середньої школи по історії СРСР), заміняючи її невиразним поняттям «самого надійного виходу для українського народу (стор. 282)». Слід було ясніше показати значення цього приєднання, дати йому виразнішу оцінку, бо не можна забувати, що Україна тоді приєднувалася до царської (виділення О. Оглоблина. – Авт.) Росії», – відзначає історик [4345].
Такий надзвичайно обережний тон рецензента щодо праці російських колег, а ще більше його «аргументація» – посилання на «ухвалу урядової комісії» у серпні 1937 р., в якій легітимізувалася концепція «меншого лиха» [4346], яскраво демонструють становище українського історика в радянському історіописанні. Крім того, О. Оглоблин вказує на низку кричущих фактографічних помилок і перекручень на сторінках цієї праці, які, здавалося б, безперечно мають поставити під сумнів її наукову та дидактичну вартість.
Однак, у світлі тодішніх канонів радянського великого тексту такі зауваги не мають істотного значення. Це усвідомлює і сам рецензент, який наголошує на несуттєвому, тобто другорядному характері помічених недоліків. Натомість для істориків, які представляли «національні окраїни» СРСР, зокрема для О. Оглоблина, обстоювання навіть таких куцих «концептуальних віх» було досить важливим, оскільки саме вони окреслювали припустимі межі репрезентації української проблематики у великому радянському наративі. Власне, йшлося про хоча б мінімальне «дозування» всіляких «прогресивних» запозичень і впливів, які Україна отримувала від нестримного історичного «поступу» великого північного сусіда.
Приміром, у «Нарисах» О. Оглоблин, спираючись на концепцію «меншого лиха», висловлює думку про спробу царської Росії перетворити українські землі в «свою колонію», про «традиційну колоніальну політику на Україні» [4347] і т. п. Такі міркування наштовхують на певні аналогії з його текстами 1920-х років, в яких йшлося про економічну політику Росії. Проте автор свідомо уникає цих небезпечних моментів і наголошує на класовому, а не національному характері колоніального визиску [4348].
За влучною заувагою Б. Крупницького,
«українська історія була засуджена бути локальною історією в рамках великого цілого, і український історик ні в якім разі не смів висловлювати претензії, які доводили б якісь особливості України і які затемнювали б блиск історичної Росії» [4349].
Певну цікавість становлять сюжети у тодішніх працях О. Оглоблина з обсягу української політичної історії кінця XVII – початку XVIII ст., зокрема ті, які були предметом його наукових студій наприкінці 1920-х років. Наприклад, повстання Петрика він розглядає у контексті опозиційних настроїв козацької старшини щодо антитурецької коаліції, в якій брав участь гетьманський уряд І. Мазепи. Історик навіть висловлює думку, що і сам гетьман не був її прихильником [4350].
Водночас О. Оглоблин убачає причини виникнення цієї опозиції у боротьбі за «забезпечення політичних прав старшинської аристократії [розбив О. Оглоблина. – Авт.]» [4351]. З такої перспективи подається й оцінка угоди П. Іваненка з Кримом 1692 р.
«Якщо відкинути пустопорожню фразеологію про «волное государство» й «обопільність» зобов’язань, стане цілком ясно, що договір цей мав на меті, за військовою допомогою Криму, відірвати Україну від Росії й, прилучивши Україну до антиросійської коаліції, поставити її в цілковиту залежність од Криму і, звичайно, Туреччини. – зазначає О. Оглоблин. – Разом з тим, зрозуміло, що Україна, позбавлена допомоги Росії, більш того, поставлена до неї у вороже становище, рано чи пізно неминуче потрапила б у залежність од шляхетської Польщі. Ось така була політична [розбив О. Оглоблина. – Авт.] суть договору 1692 року» [4352].
Почасти такий виклад О. Оглоблина нагадує його жонглювання «уявними» і «реальними» смислами у «викривальній» розвідці про М. Довнар-Запольського, тобто спробу крізь цитування чи переказ документів донести до свідомості читача завуальовані відомості. Зрештою, Петрик розглядається автором як «агент старшинської [розбив О. Оглоблина. – Авт.] опозиції», а його політичні мотиви тлумачаться у класовому сенсі [4353].
Подібним чином О. Оглоблин висвітлює і перемовини М. Миклашевського 1703 р. з литовськими магнатами. Більше того, він стверджує, що вони мали «забезпечити класовий союз української старшинської аристократії і литовськопольської магнатерії» [4354].
Певна річ, така підміна політичних, національних аспектів тотальною соціальною, точніше класовою мотивацією проходить рефреном крізь увесь авторський текст. Та, попри дотримання основних вимог радянського гранднаративу, О. Оглоблин висловлює чимало своєрідних думок, які прикриває звичайним ідеологічним антуражем.
Скажімо, він подає досить неоднозначну характеристику І. Мазепи, зокрема називає його «розумною й спритною людиною», «хорошим оратором і непоганим стилістом», а також згадує про його гарну освіту та володіння іноземними мовами [4355]. Але він одразу покриває цю оцінку думкою про «панську ненависть» гетьмана до селянина [4356], зокрема згадує про його шляхетське походження, «викриває класову сутність» тощо.
Заразом О. Оглоблин висловлює тезу про орієнтацію І. Мазепи на Річ Посполиту [4357], зокрема відзначає, що «шляхетська Польща» була ідеалом тогочасної старшинської аристократії [4358] і навіть пропонує цікаве пояснення «зради» гетьмана. На його думку, «найбільш імовірно, що основна угода була складена Мазепою з Станіславом Лещінським, а король шведський Карл ХІІ виступав як гарант цієї угоди, забезпечуючи (особливо в умовах Північної війни) її здійснення» [4359]. Таке припущення вводить до лінійної, чорно-білої схеми подій 1708 – 1709 рр., якої трималося радянське історіописання, хоч і прихований, але все ж таки більш широкий міжнародний контекст.
На сторінках «Нарисів» споглядаємо і чимало інших самобутніх зауваг О. Оглоблина. Зокрема, про фіскальні заходи та меркантилізм російської економічної політики щодо Гетьманщини [4360], які, врешті-решт, призвели до створення Малоросійської колегії [4361], перші обмеження українського друку Москвою у 1720 р. [4362] і т. п. У цій студії почасти простежуються і деякі дослідницькі вподобання вченого. Зокрема, у тексті несподівано віднаходимо «Схему споріднення вищої старшини за часів Скоропадського», котра виступає поодиноким друкованим свідченням генеалогічних зацікавлень автора за радянської доби [4363].
Зазначимо, що у підготовчих матеріалах О. Оглоблина збереглася копія цієї схеми з покликанням на книгу № 79 /1806 Малоросійської експедиції в московському «Древнехранилище». До того ж, автор підкреслює, що вказаний документ був відомий І. Джиджорі [4364]. Ця примітка так і не потрапила до друкованого тексту з очевидних на то причин.
Окрім того, в ілюстративному оформленні «Нарисів» учений подає фото універсалу гетьмана І. Мазепи від 10 квітня 1708 р. єпископу переяславському та ігумену золотоверхо-михайлівському Захарію Корниловичу [4365]. Зауважимо, що постать останнього була предметом первісних наукових зацікавлень майбутнього історика ще у 1915 – 1916 рр. [4366]
Однак, у цих прикметних особливостях «Нарисів» О. Оглоблина лише зрідка вгадуються окремі мотиви його дослідницьких практик десятиліття «революційного романтизму». Натомість конструкція української історії та спосіб викладу фактографічного матеріалу повсюдно ув’язуються з вимогами великої радянської оповіді, в якій дедалі більшої ваги набувають російські великодержавні традиції.
Наукові практики О. Оглоблина за радянських часів оцінювали надзвичайно високо знані вчені. Член-кореспондент АН СРСР Володимир Пічета у відгуку від 6 грудня 1939 р. писав про вельми значний «баланс наукової діяльності, особливо, якщо взяти до уваги молодий вік професора О. П. Оглоблина» [4367]. Дмитро Дорошенко у листі до О. Оглоблина від 20 червня 1942 р. афористично зауважив: «Кажучи без компліментів, з Вас робітник високої марки! В тих обставинах, в яких Ви жили, стільки зробити!» [4368].
Цю низку компліментарних оцінок можемо продовжити… На превеликий жаль, вони тільки повніше відтінюють ті багатообіцяючі можливості та різноманітні перспективи, які поховав ненажерливий молох сталінського терору і тяжкий каток радянського гранд-наративу протягом 1930-х років!
Примітки
4266. Скубицкий Т. Классовая борьба… – С. 35.
4267. Яворский М. Современные антимарксистские течения в украинской исторической науке // Труды Первой Всесоюзной конференции… – Т. 1. – С. 432.
4268. Верба І. Вказ. праця. – С. 191 – 192.
4269. Мезько-Оглоблин О. Як большевики руйнували українську історичну науку // УІ. – 2000. – Т. 37, № 1/3. – С. 30.
4270. Velychenko S. Shaping Identity in Eastern Europe and Russia: Soviet-Russian and Polish Accounts of Ukrainian History, 1914 – 1991. – New York, 1993. – P. 22 – 23.
4271. Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами… – С. 35.
4272. Оглоблин О. Академічна свобода й історична наука в СССР // УІ. – 1997. – Т. 34, № 1/4. – С. 170.
4273. Верба І. Вказ. праця. – С. 201 – 211; Стенографічний звіт дискусії по докладу Скубіцького… – 225 арк.
4274. Стенографічний звіт дискусії по докладу Скубіцького… – Арк. 4.
4275. Там само. – Арк. 40.
4276. Оглоблин О. Пам’яті Антона Степановича Синявського // Оглоблин О. Студії з історії України. – С. 244.
4277. Стенографічний звіт дискусії по докладу Скубіцького… – Арк. 38.
4278. Там само. – Арк. 23.
4279. Там само. – Арк. 13.
4280. [Гуревич С.] Замість передмови // Оглоблін О. Нариси з історії капіталізму на Україні. – С. XV.
4281. Кокошко Ст. Стан історичної науки у ВУАН // ПП (К.). – 1930, 18 листоп. – № 264. – С. 2.
4282. Стенографічний звіт дискусії по докладу Скубіцького… – Арк. 110.
4283. На сесії Ради ВУАН (28 листопада 1931 р.) // ПП (К.). – 1931, 1 груд. – № 272. – С. 2.
4284. Оглоблін О. За марксо-ленінську методологію в історичній науці [27. XI. 1931] // Там само. – 1931, 3 груд. – № 273. – С. 3.
4285. Там само. – С. 3.
4286. Оглоблін О. Пам’яті акад. Д. І. Багалія (1857 – 1932) // Україна. – 1932. – № 1/2. – С. 167 – 170.
4287. Там само. – С. 167.
4288. Там само. – С. 169.
4289. Багалій Д. І. [Самокритичний огляд наукової продукції з передмовами співробітників Інституту історії української культури та упорядника О. Багалій; машинопис] // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 45332. – 62 арк.
4290. Юркова О. Історично-археографічний інститут ВУАН: десять місяців діяльності // ПІУ. – К., 2000. – Вип. 4. – С. 291.
4291. Верба І. Вказ. праця. – С. 224 – 230, 369.
4292. Оглоблин О. Мій творчий шлях українського історика… – С. 30.
4293. Оглоблін О. П. Металургія Правобережної України XVI – XIX століття: Історико-економічне дослідження [автограф з окремими сторінками машинопису] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 2, 3, 66; та ін.
4294. Оглоблин О. Спогади про Миколу Зерова й Павла Филипповича // Безсмертні. Зб. спогадів про М. Зерова, П. Филипповича і М. Драй-Хмару / Ред. та прим. М. Ореста. – Мюнхен, 1963. – С. 224.
4295. Оглоблін О. Буржуазна історична школа Довнар-Запольського (До генези блоку російського великодержавництва й місцевого націоналізму в українській історіографії) // ЗІАІ / Відп. ред. С. Кокошко. – К., 1934. – № 1. – С. 157 – 225.
4296. Там само. – С. 158.
4297. Там само. – С. 161.
4298. Там само. – С. 159.
4299. Там само. – С. 159.
4300. Там само. – С. 160.
4301. Там само. – С. 161.
4302. Там само. – С. 174.
4303. Там само. – С. 178.
4304. Там само. – С. 163.
4305. Там само. – С. 163.
4306. Там само. – С. 174 – 175.
4307. Там само. – С. 189.
4308. Михальченко С. И. О критериях понятия «школа» в историографии // Історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи: Мат-ли Всеукр. наук. конф.: (Харків, 15 – 17 листоп. 1995 р.). – Харків, 1995. – С. 53 – 54; Верба І. Вказ. праця. – С. 108.
4309. Оглоблін О. Буржуазна історична школа Довнар-Запольського… – С. 207.
4310. Оглоблин О. Мій творчий шлях українського історика… – С. 44; Верба І. Вказ. праця. – С. 223.
4311. Його ж. Микола Василенко й Вадим Модзалевський // Його ж. Студії з історії України. – С. 219 – 239.
4312. Його ж. Мій творчий шлях… – С. 44, 56 (прим. 51).
4313. Юркова О. Історично-археографічний інститут ВУАН… – С. 286.
4314. Оглоблін О. Буржуазна історична школа Довнар-Запольського… – С. 225.
4315. Його ж. Сучасний стан і основні завдання історичної науки в У. С. Р. Р. [машинопис статті; 1 черв. 1934 р.] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 35. – Арк. 4.
4316. Верба І. Вказ. праця. – С. 231 – 241, 369 – 370.
4317. Оглоблін О. П. Україна в часи Петра І. – К., 1939. – С. 32.
4318. Оглоблин А. П. Полтавская битва. – М., 1939. – С. 14.
4319. Оглоблін О. П. Західна Україна: (Історичний нарис) // Західна Україна: Зб. / Під ред. С. М. Бєлоусова, О. П. Оглобліна. – К., 1940. – С. 9.
4320. Там само. – С. 30 – 31.
4321. Оглоблин А. К вопросу об измене Мазепы // ИМ. – 1941. – № 5. – С. 48.
4322. Там же. – С. 53.
4323. Оглоблін О. П. Рец. на пр.: Барабой А. О причинах присоединения Украины к России в 1654 г. [автограф та 2 машинописи рецензій – стислої на 1 стор. 7 черв. 1939 р. та розгорнутої 27 жовт. 1939 р.] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 196. – Арк. 35 – 36.
4324. Його ж. Зауваження до підручника «Історія України» Т. Скубицького, К. Гуслистого, Ф. Ястребова [автограф; 8 жовт. 1936 р.] // Там само. – Спр. 191. – Арк. 22зв. – 23.
4325. Його ж. Зауваження з приводу статті Н. Рубінштейна «Борьба украинского народа против польского гнета под руководством Богдана Хмельницкого. Присоединение Украины к Москве. Украина под властью Московского государства во второй половине XVII века» [автограф та машинопис; 3 листоп. 1938 р.] // Там само. – Спр. 197. – Арк. 151.
4326. Його ж. Попередня рецензія на пр.: Окиншевич Л. Поміщицька кляса і шляхетський стан на Україні XVII – XVIII ст. (Знатне військове товариство Гетьманщини) [автограф та машинопис; 7 квіт. 1933 р.] // Там само. – Арк. 105.
4327. Там само. – Арк. 104 зв.
4328. Там само. – Арк. 119.
4329. Оглоблін О. П. Рец. на пр.: Адамов И. А. Рабочие и Моряки Одесского порта в революционном движении XIX и начала ХХ столетия [машинопис; 18 черв. 1940 р.] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 196. – Арк. 3.
4330. Його ж. Відзив про роботу тов. М. Марченка «Боротьба Росії й України проти шляхетської Польщі в перше десятиліття після Переяславської ради» (1654 – 1664 рр.) [2 варіанти машинопису; 8 трав. 1940 р.] // Там само. – Спр. 197. – Арк. 47.
4331. Оглоблин О. Мій творчий шлях українського історика… – С. 49.
4332. Нариси з історії України / Відп. ред. С. М. Бєлоусов. – К., 1941. – Вип. 6: Оглоблін О. П. Україна в кінці XVII – в першій чверті XVIII ст. – 281 с.
4333. У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН України (1936 – 1956 рр.): Зб. документів і матеріалів / Упоряд. Р. Я. Пиріг (керівник), Т. Т. Гриценко, В. М. Мазур, О. С. Рубльов; відп. ред. В. А. Смолій: У 2 ч. – К., 1996. – Ч. 1: (1936 – 1944 рр.). – С. 95.
4334. Нариси з історії України / Відп. ред. С. М. Бєлоусов. – К., 1937. – Вип. 1: Ястребов Ф., Гуслистий К. Київська Русь і феодальні князівства ХІІ – ХІІІ століття. – 209 с.; Те саме. – К., 1939. – Вип. 2: Гуслистий К. Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею: з XIV ст. по 1569 р. – 197 с.; Те саме. – К., 1941. – Вип. 3: Гуслистий К. Визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі в другій половині XVI і в першій половині XVII століття: 60-ті роки XVI – 30-ті роки XVII століття. – 188 с.; Те саме. – К., 1940. – Вип. 4: Петровський М. Н. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії, 1648 – 1654. – 268 с.; Те саме. – К., 1939. – Вип. 8: Ястребов Ф. Україна в першій половині ХІХ століття. – 274 с.; Те саме. – К., 1944. – Вип. 11: Лось Ф. Є. Україна в роки столипінської реакції / Відп. ред. Ф. Ястребов. – 141 с.
4335. Видання Академії наук УРСР. 1919 – 1967. Суспільні науки: Бібліографічний покажчик / Відп. ред. М. М. Онопрієнко. – К., 1969. – С. 52; Санцевич А. В., Комаренко Н. В. Развитие исторической науки в Академии наук Украинской ССР. 1936 – 1986 гг. / Под ред. Ю. Ю. Кондуфора. – К., 1986. – С. 36 – 37, 55.
4336. Винар Л. Бібліографія праць проф. д-ра Олександра Оглоблина (1920 – 1975). – С. 100, 121 (прим. 20).
4337. Оглоблін О. Боротьба старшинських угруповань на Гетьманщині в кінці XVII ст. і виступ Петрика // Записки історичного та філологічного факультетів ЛДУ. – Львів, 1940. – Т. 1. – С. 59 – 72.
4338. Нариси з історії України. – Вип. 6. – С. 84 – 99.
4339. Там само. – С. 3.
4340. Юсова Н. Генезис концепції давньоруської народності в історичній науці СРСР (1930-ті – перша половина 1940-х рр.). – Вінниця, 2005. – С. 144.
4341. Дубровский А. М. Историк и власть. Историческая наука в СССР и концепция истории феодальной России в контексте политики и идеологии (1930 – 1950-е годы). – Брянск, 2005. – С. 302.
4342. Див., приміром: Барабой А. К вопросу о присоединении Украины к России в 1654 г. // ИМ. – 1939. – № 2. – С. 87 – 111; Нариси з історії України. – Вип. 4: Петровський М. Н. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648 – 1654). – 268 с.
4343. Оглоблін О. П. Героїчна епопея з історії українського народу (З приводу нової книги проф. М. Н. Петровського «Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648 – 1654)». – К.: Вид-во АН УРСР, 1939) [машинопис; 25 листоп. 1938 р.] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 197. – Арк. 132.
4344. Його ж. Рец. на пр.: Барабой А. О причинах присоединения… – Арк. 25.
4345. Його ж. Цінна книга по історії СРСР. Рец. на кн.: «В помощь изучающим историю СССР». Під редакцією члена-кореспондента АН СРСР А. В. Шестакова. – Видавництво Політичної літератури при ЦК КП (б) У, 1941. – стор. 418 // Комуніст (К.) – 1941, 11 берез. – № 58. – С. 3.
4346. Постановление жюри правительственной комиссии по конкурсу на лучший учебник для 3 и 4 классов средней школы по истории СССР (22 августа 1937 г.) // ИЖ. – 1937. – № 3/4. – С. 140 – 141.
4347. Нариси з історії України. – Вип. 6. – С. 3 – 4.
4348. Там само. – С. 195.
4349. Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами… – С. 37
4350. Оглоблін О. Боротьба старшинських угруповань на Гетьманщині… – С. 59.
4351. Там само. – С. 60.
4352. Там само. – С. 69.
4353. Там само. – С. 70.
4354. Нариси з історії України. – Вип. 6. – С. 155.
4355. Там само. – С. 11.
4356. Там само. – С. 12.
4357. Там само. – С. 158 – 159.
4358. Там само. – С. 153.
4359. Там само. – С. 163.
4360. Там само. – С. 213.
4361. Там само. – С. 253 – 254.
4362. Там само. – С. 259.
4363. Там само. – С. 219.
4364. Оглоблін О. П. Виписки та замітки до роботи «Історія України. Іван Мазепа» [автограф; кін. 1930-х років] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 76. – Арк. 146.
4365. Нариси з історії України. – Вип. 6. – С. 61.
4366. Див.: Оглоблин А. Захария Корнилович, еп. Переяславский и Бориспольский (1700 – 1715): Краткая заметка / Публ. І. Верби, В. Ластовського; коментар В. Ластовського // ІДУ. – К., 1999. – Вип. 7: Пам’яті історика України, чл.-кор. НАН України, доктора історичних наук, професора, редактора-засновника «Історіографічних досліджень» Ф. П. Шевченка. – С. 243 – 247.
4367. Пичета В. Отзыв члена-корреспондента АН СССР В. Пичеты об научной деятельности профессора А. П. Оглоблина от 6. 12. 1939 г. [для присудження наукового ступеня доктора історичних наук] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк 1.
4368. З листів Д. І. Дорошенка до О. П. Оглоблина. – С. 87.