7.2. Україна-Гетьманщина та Запорозька Січ у світлі теорії «єдиного процесу» М. Слабченка
Ясь Олексій
М. Слабченко з’явився на авансцені українського історіописання ще у довоєнний час як інтелектуал із лівацькою орієнтацією (член Революційної української партії, УСДРП, згодом – прихильник лівих-есерів «боротьбистів») та виходець із робітничих низів – від дитинства він працював у підземеллях одеських каменярень [3620]. Велику чи навіть вирішальну роль у формації М. Слабченка як історика відіграв І. Линниченко – учень В. Антоновича, котрий побатьківському ставився до початкуючого дослідника [3621]. М. Рубінштейн, який у молоді роки досить близько контактував із М. Слабченком, однозначно називає останнього учнем І. Линниченка [3622].
Зазначимо, що І. Линниченко спричинився до становлення цілої низки самобутніх учених – І. Бондаренка, М. Рубінштейна, М. Слабченка та ін. [3623]
Більше того, побутує думка, що М. Слабченко розглядав свої дослідницькі та педагогічні практики 1920-х років як «нову фазу розвитку одеської школи істориків І. Линниченка» [3624]. Проте ще за студентських років М. Слабченка вирізняли помітні устремління на ниві українського життя, зокрема від 1907 р. він передплачував часопис «Літературно-науковий вістник» [3625].
Видається, що зацікавлення соціальною та правничою площинами минувшини М. Слабченко немовби «успадкував» від І. Линниченка. Згадаємо, скажімо, докторську дисертацію І. Линниченка «Риси з історії станів у південно-західній (Галицькій) Русі», котру він захистив у Київському університеті Св. Володимира (1894).
Помітну роль в інтелектуальній біографії М. Слабченка, хоч і меншою мірою, відіграв і Д. Багалій [3626]. До того ж, протягом 1920-х років останній дедалі більше мігрував на простір «масової» історії і навіть уважав себе прибічником «економічного матеріалізму». Тому він досить співчутливо ставився до нових спроб репрезентації української історії з опертям на соціологічне підгрунтя, котрі побутували у текстах О. Оглоблина, М. Слабченка та ін. Заразом Д. Багалія розглядають як опікуна й благодійника одеського вченого впродовж 1920-х років [3627].
Вочевидь, слід взяти до уваги й особливості соціота етнокультурних теренів Одещини – імперської окраїни з космополітичними та полікультурними настроями, котрі продукували досить специфічну інтелектуальну атмосферу на початку ХХ ст.
«Одеса серед українських міст завжди займала трохи відокремлене положення: й віддаленість від таких центрів, як Київ чи Харків, і молодість університету, й торговельний характер та ріжнонаціональність міста й др. причини до певної міри сприяли до ізольованости Одеси як українського центру. Зате ні в одному місті України не можна було здибати такої боротьби інтересів, як в Одесі», – відзначав М. Слабченко [3628].
Варто згадати і наукове стажування одеського історика у Школі права університету Сорбонна (Париж) протягом 1911 – 1912 рр., завдяки якому він спізнався як із французькими соціалістами та тамошніми політичними емігрантами з імперії Романових, так і з досягненнями й новаціями західноєвропейської соціогуманітаристики [3629]. Відтак у текстах сучасних науковців побутують навіть спроби провести певні паралелі між спрямуванням студій М. Слабченка, виданих протягом 1920-х років, та соціальною історією знаменитої французької школи «Анналів» [3630].
Загалом М. Слабченко належав до інтелектуалів із неабиякою творчою уявою й інтуїцією і, заразом, розмаїтими та масштабними дослідницькими устремліннями. Ю. Шаповал наслідуючи Н. Полонську-Василенко навіть називає одеського історика «фантазером», хоч і у лапках! [3631] Ще у дореволюційні часи М. Слабченко майже відразу виявив себе як людина нестримної, запальної, вибухової й ексцентричної вдачі, якій властиве тонке мистецьке світосприйняття і схильність до соціологічного представлення й потрактування минувшини. Недаремно вже перша студія початкуючого історика – «Малорусский полк в административном отношении (Историко-юридический очерк)» (Одесса, 1909) містить чимало відповідних пасажів.
Скажімо, одна з провідних тез у праці М. Слабченка скерована супроти стадіальної конструкції італійського соціолога А. Лоріа щодо представлення історичного життя колоній від стародавніх часів до тодішньої сучасності як низки послідовно зумовлених фаз. На його думку, колонізація українських земель однозначно спростовує цю концепцію [3632]. Натомість молодий дослідник наслідує підходи М. Ковалевського, котрий украй скептично ставився до апології суцільного економічного детермінізму у суспільних науках, який побутував у візії А. Лоріа, хоч і визнав домінуючу роль матеріальних та господарських чинників [3633]. Ідеї М. Ковалевського простежуються і у пізніших студіях одеського вченого [3634].
Водночас М. Слабченко досить вільно оперує поняттями колонія і метрополія, класи та класова боротьба у своїх дореволюційних текстах [3635]. Він навіть обстоює думку про «конструювання українського населення» за польським державним зразком, що, з одного боку, спричинилося до поширення кріпосного права, а, з іншого боку, – «виборного начала», котре визнавала шляхта [3636]. За його візією, соціокультурна підоснова українських земель виступала не тільки як формуючий чинник соціальних та економічних відносин, а й циркулючих правових практик – кріпосне право, німецьке (магдебурзьке) право, копа як «спрощене віче» і козацьке самоуправління.
Власне, «Малорусский полк…» являв собою першу спробу М. Слабченка представити історію права XVII – XVIII ст. на соціологічному підсонні, себто віднайти зв’язок між соціальною, економічною й правовою сферами тодішнього українського життя. Наприклад, історик уважав, що відповідно до того «як Україна у фінансово-економічному відношенні занепадала, вона все сильніше юридично зближувалася з Великоросією» [3637].
Чимало схожих зауваг і спостережень М. Слабченка розкидано по всьому тексту «Малорусского полка…». Зокрема, учений розглядає Зборівський договір 1649 р. як розв’язання «малоруського питання зі станової точки зору» [3638] й означує «великого кресового поміщика» як енергійного фундатора кріпосного права [3639]. Заразом він уважає, що бунчукові товариші так і не склалися у «солідарну компактну групу», попри міцне фінансове становище та успішне змагання за владу з місцевими полковниками [3640].
Схожі устремління споглядаємо і в іншій довоєнній студії М. Слабченка – «Опыты по истории права Малороссии XVII и XVIII вв.», в якій історик прагне співвіднести господарські практики з цариною кримінального права. Він навіть пропонує своєрідну періодизацію історії Гетьманщини, до основи якої покладена ідея домінації господарських відносин, котра переноситься до сфери права.
«Досі йшла мова про головні причини, які впливали на впровадження кримінальних заходів покарання у Старій Малоросії, причому у цьому розумінні вказувалося на дві чи навіть три виразно відмінні одна від одної епохи: доба до Самойловича, коли Україна являла собою мережу дрібних вільних господарств; епоху до Скоропадського, коли в гетьманщині з’явилися великі господарства, складувався особливий державний вигляд Малоросії і демократизм відсувався на задній план, коли постали суворі заходи покарання, створені різним чином, і добу після Скоропадського, коли стали проникати до України загальноімперські порядки, загальноімперське кримінальне право й покарання», – наголошує історик [3641].
Зрештою, соціологічні інтенції М. Слабченка у царині історії права виплекали цілу низку напрочуд сміливих і самобутніх тез, які спричинили запеклу полеміку молодого історика з визначним ученим-правником М. Василенком. Його дружина – Н. Полонська-Василенко згадувала у споминах, що «Малорусский полк…» був досить слабкою працею [3642]. Ще категоричнішим був М. Василенко, котрий тримався думки, що «на кожній сторінці в книзі д. Слабченка є або необгрунтовані, або прямо фантастичні з наукового боку, виводи» [3643].
Гостру критику спричинила теза М. Слабченка про Україну-Гетьманщину як васальну державу [3644]. Натомість М. Василенко відмічав, що «справа юридичного відношення України і Москви ще не досліджена і представляє собою дуже важке наукове питаннє» [3645]. До того ж, останній тримався думки, що його молодий опонент досить вибірково і, водночас, не зовсім коректно оперує історикоправничою термінологією.
У полемічній відповіді своєму критику М. Слабченко пояснив, що «виставив свою теорію васалітету, засновуючись на листі Богдана ханові 1654, Х, 29 й поглядах самої Москви (Полк, 27), котра актом 1654 р. одкривала можливість витворення юридичного строю України» [3646]. Причому загальна аргументація автора «Малорусского полка…» щодо обгрунтування задекларованої тези витримана більш у соціологічному, аніж у правничому дусі.
На думку М. Слабченка, Гетьманщина була державою, позаяк мала «суму всіх елементів, вимаганих наукою для поняття держави» [3647]. Щодо визначення форми державного устрою, то він обстоював тезу, що це була
«республіка, представительна, демократична, з безпосередньо-демократичними інститутами, де нарід проявляє свою діяльність лише голосуванням в найважливіших випадках свого житя – в нас ради – республіка, яка в XVII в. зробилась клясовою, по термінології Єллінека (op. c., 539, 529)» [3648].
Втім, М. Василенко вважав, що М. Слабченко тільки маркує минувшину правничими дефініціями, але здебільшого ігнорує тогочасні фактичні обставини. Відтак опонент молодого історика стверджував, що «не можна підводити устрій України після Хмельницького під яку-небудь категорію сучасного державного права, бо устрій України зовсім ще не досліджений для сього» [3649]. Аналогічні закиди М. Василенка споглядаємо й стосовно інших тез одеського вченого, зокрема про роль бунчукових товаришів, староства як адміністративні попередники устрою полків і т. п.
Однак, сучасні дослідники вважають, що тодішні підходи М. Слабченка щодо політичного й соціального устрою Гетьманщини та висвітлення її взаємин із Москвою були більш адекватними, ніж погляди М. Василенка [3650]. Та полеміка М. Василенка і М. Слабченка відобразила не тільки відмінні підходи двох українських учених різних генерацій, а й зростаючий вплив соціологізації на дослідницькі практики гуманітаріїв початку ХХ ст.
Отже, у довоєнних текстах молодого історика споглядаємо у зародку цілу низку тих ідей і концептів, котрі повною мірою виявилися у його писаннях протягом 1920-х років з обсягу економічної минувшини й історії права УкраїниГетьманщини.
Ба більше, у своєму життєписі, написаному 31 січня – 1 лютого 1930 р. у в’язничних застінках, М. Слабченко доволі промовисто означує власне місце у тодішній українській соціогуманітаристиці. «Я поклав підвалини для теорії укр[аїнського] права періоду Гетьманщини, я відкрив економічну історію України, я побудував нову історію України», – зазначає вчений [3651]. Схожі пасажі споглядаємо і у листах М. Слабченка до І. Линниченка [3652].
Власне, першість М. Слабченка у розробці й концептуалізації економічної історії України-Гетьманщини визнавали і дослідники по той бік радянського кордону [3653]. Проте нині таке позиціонування М. Слабченка як ученого оцінюють по-різному. Зокрема, В. Маслійчук обстоює думку, що він прагнув посісти «нішу чільного історика соціально-економічних процесів в Україні» [3654].
Зауважимо, що М. Слабченко не був поодиноким українським ученим, який прагнув поширити соціологічні підходи на царину історії права. Приміром, його молодший колега Л. Окіншевич кваліфікував свою студію «Генеральна рада на Україні-Гетьманщині XVII – XVIII ст.» як роботу з історії права і, водночас, наголошував на її соціологічній підоснові. Зокрема, він акцентував увагу на розділах, присвячених
«соціологічній аналізі й характеристиці соціального значення інституту. Їх запроваджено, бо автор переконаний, що за юридичними схемами, установами, інститутами, нормами в історично-юридичній роботі, треба спробувати навести ще й живе життя тої доби, в якій чинили й діяли ті чи інші установи чи норми та зв’язати їх із цим життям й оцінити їхню ролю, вагу та значення» [3655].
Ці устремління обох учених на соціологізацію минувшини помітив і досить цікаво прокоментував Б. Крупницький.
«Тут можна назвати імена Л. Окіншевича або М. Слабченка: перший користався нею [порівняльно-соціологічною методою. – Авт.] для роз’яснення деяких правничо-історичних проблем історії України, другий – для історично-економічних. Але це були початки, які в совєтських умовах не прийшли до повного вияву» [3656].
Наріжний концепт найбільшої праці М. Слабченка «Організація господарства України від Хмельнищини до світової війни» («Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны») спирається на тезу про українське господарство як «необхідну ланку у ланцюзі європейських господарств» [3657]. У іншому місці автор стверджує, що Стара Україна не була «самодостатнім замкнутим господарським організмом, але входила як одна зі складових ланок до європейського економічного концерту» [3658].
О. Оглоблин – приятель й колега М. Слабченка і, заразом, досить прискіпливий та уважний рецензент його праць, уважав, що він «встановлює поняття українського економічного організму й процес економічного розвитку України вивчає на тлі світової економіки» [3659].
«Організація господарства України від Хмельнищини до світової війни» проектувалася її автором як серія монографій із досить складною і розгалуженою структурою. Більше того, ідеал науковості у М. Слабченка асоціювався з великими, масштабними і серійними студіями, котрі мали представити загальні уявлення про господарські, соціальні та правничі взаємини з обсягу ранньомодерної і модерної української історії. Вірогідно, витоки цього проекту сягають ще дореволюційних часів, оскільки чимало сюжетів у початковому чи згорнутому вигляді споглядаємо у його ранніх працях – «Малорусский полк в административном отношении (Историко-юридический очерк)» [3660] та «Опыты по истории права Малороссии XVII и XVIII вв.».
Зазначимо, що «Малорусский полк…» іноді порівнюють із відомою монографією В. Дядиченка – «Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII – початку XVIII ст.» (К., 1959) [3661].
Варто наголосити, що М. Слабченко полюбляв масштабні й амбітні наукові проекти. Зокрема, його 16-ти томний проект Corpus juris Ukrainensis (1928) передбачав видання законодавчих актів від давньоруських часів до радянської доби включно [3662]. Крім того, слід відзначити плани одеського історика з публікації вибраних творів українських економістів ХІХ – початку ХХ ст. (М. Гехтера, М. Зібера, Р. Орженцького, Т. Рильського, М. Туган-Барановського, П. Юркевича та ін.) [3663], а також його кількарічні змагання навколо видання Архіву Коша Запорозької Січі [3664].
«Організація господарства України…» первісно планувалася М. Слабченком у вигляді п’яти частин: Лівобережна Україна XVII – XVIII ст., Запоріжжя, Правобережна Україна XVII – XVIII ст., Україна до 1861 р. та після селянської реформи. Водночас перша частина (Лівобережна Україна) поділялася ще на 6 томів: землеробство у зв’язку з сільським господарством, стара українська фабрика, торговельний капіталізм, організація господарства Гетьманщини та публічне господарство Старої України [3665].
Таким чином, цей монографічний цикл одеського дослідника мав скласти, щонайменше, десять томів! Недаремно Д. Багалій схарактеризував проектовану серію М. Слабченка як «грандіозний план» [3666], а Б. Крупницький уважав, що «це була піонерська праця, хоч авторові можна закинути в методологічнім відношенні поспішність висновків і спертя на досить убогі матеріали, що не давали права робити широкі висновки» [3667].
Вочевидь, реалізація такого проекту вимагала від ученого величезних зусиль та навантажень, особливо, якщо взяти до уваги швидкоплинність написання і видання п’яти томів «Організації господарства України від Хмельнищини до світової війни». М. Слабченко у щоденнику доволі відверто зафіксував ту високу психологічну й інтелектуальну напругу, котру він відчував у процесі підготовки цієї монографічної серії. «Писати вже остогидло і ті «Матеріали» і «Організацію господарства». З першими в сьому році покінчу, а коли то вдасться мені закінчити «Орг[анізацію] господ[арства]»? Сказати не вмію», – занотував він у записі від 9 лютого 1927 р. [3668]
Доцільно взяти до уваги й те, що М. Слабченко розглядав «Організацію господарства України…» як студію методологічного спрямування. У листі до Д. Кравцова у серпні 1927 р. він зауважує: «І значення моєї роботи полягає як раз в нових точках погляду. Для такої роботи чисто методологичного змісту не представляється надто важним нагромадження матеріалу…» [3669].
Отож М. Слабченко відводив чільне місце саме конструюванню та репрезентації минувшини у цій монографічної серії. Тим паче, що автор тримався особливих поглядів щодо архітектоніки історичних студій.
«Розкласти в певному порядку, за певною хронологічною періодизацією матеріал, значить відповідно й освітити його й витлумачити. В даному разі справа прибирає не тільки методологічного значення, але торкається самої архітектоніки [розбив М. Слабченка. – Авт.] студій над історією робітника. Який матеріал і коли його використати, очевидно річ не маловажна», – відзначає вчений в одній зі своїх рецензійних статей [3670].
Щоправда, сам історик не дуже дотримувався цієї настанови у своїх текстах і неодноразово порушував хронологічні й територіальні межі, коли ілюстрував ту чи іншу схему різноманітним фактографічним матеріалом, що закидалося йому багатьма рецензентами.
Концептуалізація М. Слабченка спиралася на ідею про те, що національна історія є лише вислідом, точніше локальною варіацією чи проекцією всесвітньої минувшини. «Не історія даного народу чи даної держави слугує предметом науки, а одноманітні вияви життя, котрі постають у однорідних умовах, які ведуть до однорідних наслідків. За такої точки зору отримуємо єдину історичну науку. Національні історії не частини так званої всесвітньої історії, а та сама світова історія, проте взята у меншому масштабі, в історії національній міститься світова з певними відхиленнями, спричиненими географічним положенням. Що міститься у нашій історії, міститься і в історії будь-якої іншої країни, будьякої держави», – наголошує автор [3671].
Ця думка М. Слабченка про «однорідність умов» й «однорідність наслідків» загалом наслідує позитивістські канони історіописання, хоч і генералізовані та піднесені до світового масштабу. У подібному сенсі сприймаються й розумування історика про динамічні та статичні виміри минувшини, котрі досить часто споглядаємо у його лекційних курсах, зокрема у збірці лекцій «Феодалізм на Україні». Відтак уважають, що у низці його праць позитивістські підходи простежуються «неозброєним оком» [3672].
Втім, ці спостереження не варто надмірно переоцінювати, позаяк позитивістська стильова основа властива практично для всіх версій соціологізації історії початку ХХ ст. Адже в історичному письмі М. Слабченка повсякчас віднаходимо апеляції до загальноєвропейських і навіть світових конструкцій минувшини, котрі виходять поза межі позитивістської концептуалізації.
У такому дусі М. Слабченко висловлюється в одній зі своїх рецензій. На його думку, «студіювати нашу історію (й не тільки, розуміється нову) потрібно в зв’язку з господарчим життям Європи, ба навіть й усесвіту. Завдяки такому підходу можна спостерігати єдність процесів і визначати в більшій-меншій мірі темп його і в різних країнах, і особливо та зокрема в нас» [3673]. Тож думка про єдність світової та національних історій є одним із установчих концептів ученого.
Цей підхід нав’язував базову всесвітню соціологічну схему минувшини (М. Слабченко називав її теорію «єдиного процесу»!), котра переносилася на національні терени у вигляді видозмінених концептів та ідей, апробованих у працях низки відомих учених, але рівень їхньої модифікації залежав від місцевих «відхилень», передумов і обставин. Власне, останні розглядалися як своєрідний стрижень національної минувшини, точніше спосіб розгортання тих світових та європейських тенденцій, який слід було виявити й осягнути дослідникам із локальної перспективи історіописання. «Місцеві фактори», хоч і творили певну своєрідність, але не могли вирвати «країну із загального економічного концерту». Тому автор уважав, що Україна пережила з більшою чи меншою самобутністю всі стадії, властиві світовому господарству [3674].
М. Слабченко навіть уважав, що історична наука міжвоєнної доби досягла тієї критичної межі, котра дозволяє кардинально трансформувати дослідницький інструментарій, зокрема замінити порівняльно-історичний метод на «синтетичний». Такі перетворення, на його думку, зведуть «історичну науку до вивчення фаз у житті людства. На долю національних історій випаде вивчення того, як відбувалася, як проминала фазисність, загальна ж історія складає зміст того, що представляла собою дана фаза. У зв’язку з цим доведеться переглянути весь зміст історичної науки. «Мандрування» різних явищ, наслідування, рецепція і т. п. постануть в іншому вигляді, в іншому світлі, в іншому розумінні», – стверджує історик [3675].
На відміну від М. Слабченка, його молодший колега Л. Окіншевич тримався більш поміркованих поглядів щодо можливостей і перспектив соціологізації історії та права, зокрема обстоював тезу про необхідність сполучити класичний «юридичний розбір» із «економічно-соціологічним нарисом життя» [3676].
Натомість М. Слабченко відводив поважне місце у студіюванні минувшини типологічним процедурам. Приміром, характеризуючи погляди економіста М. Зібера він відзначає:
«Отримуємо деяку, так би мовити, повторюваність соціальних феноменів, витворюється уява про типовість відразу для всього комплексу економічних і соціальних явищ. Зазначена обставина виявляється не тільки в одному місці чи у одного народу: типове повсюдно типове. У найрізноманітніших місцевостях віднаходимо певну симетрію [розбив М. Слабченка. – Авт.] явищ. Такий, скажімо, феодалізм – устрій, який споглядаємо як у некультурних народів Сходу, так і у середньовічній Європі» [3677].
З такої перспективи «синтетичний метод» одеського дослідника постає у вигляді універсального типологічного маркування минувшини шляхом екстраполяції всесвітніх тенденцій на національні обшири.
За версією М. Слабченка, кінцевим продуктом соціологічного представлення національної історії є проміжні концепти (типи, форми, структури), котрі мають продемонструвати розгортання певних фаз чи стадій, властивих «єдиному процесу» на обширах всесвітньої історії, але на конкретному місцевому матеріалі. Зрештою, концептуалізація одеського вченого незаперечно тяжіє до універсальної стадіальної репрезентації історії, котра значною мірою визначається матеріальними й економічними чинниками, передумовами та обставинами. Не випадково історик представляє минувшину у вигляді відповідних стадій-фаз (феодалізм, торговельний капіталізм, кріпосницька доба, буржуазно-капіталістичний устрій та ін.) [3678].
Дехто з дослідників пов’язує таке маркування історії у текстах М. Слабченка з теорією суспільно-економічних формацій [3679]. Зауважимо, що з формаційним підходом його концептуалізацію сполучає низка прикмет – схожа стадіальна підоснова, універсальна й матеріалістична репрезентація минувшини та задекларована телеологічність історичного процесу.
Та конструкція М. Слабченка помітно різниться від сумнозвісної «формаційної п’ятичленки», позаяк позбавлена її суцільного детермінізму, канонічної викінченості, тотальної класової апології й редукції, зокрема одноманітності у представленні світу історії і, нарешті, розмаїтими способами «переходу» від однієї стадії до іншої. Тим більше, що формаційна теорія постала як ідеологічний конструкт радянської соціогуманітаристики 1930-х років. Натомість 1920-ті роки в українському історіописанні, пов’язані з різноманітними творчими експериментами на ниві соціологізації історії, до яких слід віднести й праці одеського інтелектуала.
Звісно, М. Слабченко пов’язував трансформацію правничих і соціальних практик із відповідними економічними передумовами. Схоже, що витоки його теорії «єдиного процесу» простежуються ще у писаннях дореволюційної доби. У розвідці 1914 р., присвяченій поглядам Д. Міллера як історика права, він зауважує, що у «Д. П. відчувалося відсутність загального базису, на який спиралися б його дослідження, напр[иклад] економічного» [3680].
У революційні та післяреволюційні часи М. Слабченко однозначно апелює до економічної підоснови історичного процесу.
«Кожний народ і кожна епоха мають свої осібности в судах і процедури в залежности від різних причин, а насамперед в залежности від економічних обставин. – підкреслює історик. – Міняється економічний уклад – міняються право, інститути, юридичні основи і таким чином право в одну епоху має одні форми, в другі часи воно може мати вже зовсім інший вигляд, іншу фізіономію» [3681].
У листі від 6 вересня 1924 р. до колеги-славіста Б. Ляпунова М. Слабченко навіть називає себе «історичним матеріалістом» [3682]. Відзначимо, що саме тоді з’явився відомий посібник М. Бухаріна «Теория исторического материализма. Популярный учебник марксистской социологии» (М., 1921), який багато разів перевидавався протягом 1920-х років. У широкому сенсі це видання було однією з перших радянських версій соціологізації минувшини на грунті більшовицького марксизму.
Однак, уявлення М. Слабченка виглядають надто строкатими, порівняно з образами, сконструйованими у дусі щойно «народженого» істмату з його суцільною класовою редукцією, котра згодом стала наскрізною ідеєю, виплеканою радянською соціогуманітаристикою під тиском тоталітарного режиму. Натомість у його текстах, хоч і йдеться про пріоритет матеріальних і економічних чинників у конструюванні та структуризації світу історії, проте сприймаються різноманітні інтелектуальні й культурні впливи.
Ці стильові особливості історичного письма М. Слабченка досить точно відзначив і прокоментував Д. Багалій. На його думку, «марксистських висновків і пояснень у автора (М. Слабченка. – Авт.) не дуже багато та що в нього справді панує не абстрактно-догматична (хоч він частенько робить екскурси в теоретичний бік), а загальноісторична думка» [3683].
Проте ставлення до марксизму у М. Слабченка було досить складне й амбівалентне. З одного боку, він уважав себе вченим, який творить нову «революційну теорію» осягнення минувшини суспільства за часів пореволюційного піднесення й розкутості [3684].
Ту самобутню, наелектризовану культурну й інтелектуальну атмосферу досить точно передав М. Слабченко у листі до О. Оглоблина від 16 лютого 1926 р.
«Ми – революція, а старі – архів, котрий ми ж й студіювати будемо да студіюєм. Тяжко нам, бо нам не дають можливості готувати собі помічників. Ми даємо філософію й метод, а ті пани займаються нагромадженням фактів. Куди їм?»,
– зазначає автор листа з виразним натяком на М. Грушевського та його учнів [3685].
У листі від 2 січня 1927 до того ж таки О. Оглоблина одеський дослідник відзначає: «Я шаную їх як світила, але поклоняюсь свободній прекрасній революційній думці. Може вона ще мало одщіплена. Але вона молода, а не відцвівша троянда» [3686]. А. Пісоцький – один із рецензентів студій М. Слабченка зауважив, що він «марксистським методом революціонізує українську історичну науку і робить вкладку в справжнє українознавство» [3687].
Втім, варто наголосити, що за часів революції, а саме протягом 1919 – 1920 рр. стався несподіваний відхід М. Слабченка від політичної діяльності, котрий і дотепер сприймається як досить загадковий [3688]. Що саме спричинило цей кардинальний поворот у інтелектуальній біографії одеського історика достеменно невідомо. Можливо, до такої позиції призвело споглядання крайнощів революційних практик, досвід фронтовика-окопника на теренах великої війни, трагедія особистих втрат, конфлікти дійсності зі світоглядними переконаннями… Цей перелік імовірних запитів можемо суттєво продовжити!
Так чи інакше, попри відмову від політичних практик, революційна настнова посідала поважне місце в ідеалі науковості М. Слабченка у вигляді пореволюційної патетики та ціннісних орієнтацій, пов’язаних із осягненням «масової історії», котру він конструював за взірцями «єдиного» всесвітнього історичного процесу. Видається показовим той факт, що у його кімнаті знайшлося місце портретам К. Маркса та Т. Шевченка, котрі відображають «мирне» співіснування різних аксіологічних вимог чи «двох вір» у світосприйнятті вченого [3689].
З іншого боку, з теоретичних настанов марксизму М. Слабченко сприймав лише матеріалістичний детермінізм, котрий радше означити як жорстку домінацію економічних, господарських чинників на авансцені історії, та визнавав класову підоснову у будові суспільства. Такий підхід, іноді потрактовують як «економічний детермінізм вульгарно-марксистського типу» [3690]. Та у текстах М. Слабченка практично не можливо віднайти тотальне впровадження ідеї чи «закону класової боротьби», а його стадіальну концептуалізацію економічної минувшини зі строкатою соціальною поверхнею, багатоманітними прошарками й верствами населення складно назвати однозначним вислідом марксистського редукціонізму.
Зазначимо, що у великій і загалом негативній рецензії П. Федоренка, котру С. Водотика слушно характеризує як вираз «колективної думки представників школи М. Грушевського» [3691], монографічна серія М. Слабченка про організацію господарства розглядається не як марксистська, а як перша спроба «дати на грунті історично-матеріалістичної методи аналізу економічного та правового ладу України від Хмельниччини до світової війни 1914 р.» [3692].
Однак, М. Ткаченко – інший репрезентант київської школи М. Грушевського однозначно називає М. Слабченка істориком-марксистом [3693]. Натомість М. Яворський тримається думки, що
«безперечно, теоретично вся марксистська методологія для нього ясна, але, коли ставиться реально питання про її пристосовання до окремих явищ, то ця методологія зразу губиться, і тов. Слабченко всі їх бачить тільки формально, тільки зовні, а не виявляє питомого їм нутра» [3694].
Наведені розумування свідчать про досить хитку й умовну лінію демаркації поміж прихильниками різних версій соціологізації минувшини.
Сучасні дослідники вважають, що М. Слабченко не абсолютизував марксизм, а послугувався «модним тоді соціологічним аналізом» [3695], або схилявся до «соціологічного опрацювання старих і нових джерел» [3696]. Виглядає, що історик розглядав марксизм як новий, «революційний метод» чи «революційну методологію» пізнання [3697], але не вважав цей дослідницький інструментарій ексклюзивним і моністичним! Тож марксизм був лише одним із низки компонентів, якими послугувався одеський інтелектуал у конструюванні та представленні української минувшини як історії з перспективи «сірої» людини, включеної до «масових» процесів, явищ і перетворень.
Приміром, М. Слабченко доволі вільно вживав концепти й ідеї Е. Бем-Баверка, К. Бюхера, М. Вірта, Р. Гільфердінга, В.-С. Джевонса, В. Зомбарта, К. Каутського, М. Ковалевського, В. Лексіса, П. Маслова, К. Менгера, М. Павлова-Сільванського, М. Покровського, М. Рожкова, П. Сорокіна, Г. Спенсера, П. Струве, М. Тугана-Барановського, Г. Швіттау, Г. фон Шмоллера, Р. Штаммлера та інших учених і мислителів. Відтак його тексти являють собою досить строкату палітру різноманітних ідей і підходів, прикладених до української минувшини й проілюстрованих фактографічним матеріалом, хоч часто-густо у фрагментарному чи епізодичному вигляді.
Наприклад, М. Слабченко використовував відомий концепт В. Зомбарта про економічний децентралізм ранньмодерного господарства з його відомої студії «Сучасний капіталізм» [3698] для пояснення аграрного характеру господарського устрою Гетьманщини [3699]. Більше того, одеський історик зауважує, що вживає «господарські типи», виведені в працях В. Зомбарта та К. Бюхера щодо класифікації організації виробництва України XVI – XVIII cт., зокрема для демонстрації «недоведеного переходу від одного типу господарства до іншого (що іноді називають еволюцією господарських форм)» [3700].
Але інші підходи К. Бюхера М. Слабченко сприймав вибірково. Зокрема, він назвав «історичною й економічною нісенітницею» припущення К. Бюхера про те, що торгівля є вислідом лише високого промислового розвитку країни [3701]. Така позиція автора вмотивовувалася тим, що теза про «торгівельний капіталізм» як первинну форму буржуазних відносин посідала чільне місце у його концептуалізації. Тому історик наголошував, що «торгівельний капіталізм Старої України» відображав загальноєвропейські тенденції [3702]. Схожі концепти про торгівельний капіталізм на обширах Росії у XVII ст. побутували у працях О. Богданова, М. Покровського, М. Рожкова та ін.
Однак, М. Слабченко з великим зацікавленням сприймав і використовував ідеї В. Зомбарта – одного з найавторитетніших дослідників становлення капіталістичної економіки, у текстах якого марксистські постулати химерно перепліталися з думкою про особливий «дух буржуа». На перший погляд, ця теза В. Зомбарта нагадує славетну апологію «протестантської етики» М. Вебера, проте насправді є відмінною концептуальною пропозицією, порівняно з веберіанською візією, позаяк зорієнтована на пошук інших ментальних основ виникнення капіталізму.
Відзначимо, що чимало вчених активно послугувалися тритомником В. Зомбарта «Сучасний капіталізм» та його іншими працями на теренах радянської соціогуманітаристики 1920-х років, особливо дослідники, котрі вивчали економічну та соціальну минувшину. Водночас М. Слабченко вживав та коментував багато ідей і концептів, викладених у студіях низки російських мислителів (О. Богданов, М. Бухарін, О. Лаппо-Данилевський, П. Маслов, П. Мілюков, М. Покровський, М. Рожков, П. Сорокін, П. Струве та ін.).
Скажімо, М. Слабченко критикував відому тезу російського соціолога П. Сорокіна, котрий обстоював думку, що предметна область соціології поширюється на всю царину «міжлюдської взаємодії» [3703]. Натомість український історик уважав, що у випадку, коли йдеться про організаційні засади економічного устрою, доцільно вести мову не про взаємодією, а про сталі соціальні зв’язки [3704].
Гострі зауваги М. Слабченка спричинила й відома думка М. Бухаріна про істотну різницю між можливостями соціальними та можливостями технічними [3705].
«Технічне у людському суспільстві не можливе поза соціальним. Технічне – інший бік соціального, виробничі відносини – вид тих же соціальних, вид організованого життя. Технічне й соціальне – поняття відносні, у залежності від зміни техніки видозмінюється й соціальна організація», – підкреслює історик [3706].
Недооцінювання соціальної ролі техніки М. Слабченко закидав і вищезгаданому В. Зомбарту. На його думку, «більш досконала техніка вводить більш довершену організацію праці, кладе глибшу межу поміж підприємцем і робітником. Зомбарт не звернув на це увагу, обмежився констатацією позитивних сторін технічного прогресу» [3707]. У широкому сенсі одеський учений досить складно та диференційовано сприймав соціальний світ, який неодноразово уявляв у вигляді буття «масової людини», що продукувало чимало загальних і специфічних контекстів висвітлення.
Доволі скептично М. Слабченко поставився й до візії правника-неокантіанця Р. Штаммлера, котрий обстоював тезу про апріорну первинність права щодо політичних та економічних взаємин.
«Штаммлер [у тексті М. Слабченка помилково Штаммер. – Авт.] готовий визнати, що право має особливе самозадовольняюче буття і форму. Насправді юридичний акт є таким не сам собою, а здобуває своє вираження у залежності від обставин. Якщо йдуть до суду за допомогою та для надання акту сили, то акт робиться юридичним (весілля); здійснений у церкві він набуває особливого забарвлення (шлюб у церкві), за обставин війни – ще особливий вигляд (побратимство). Той же шлюб міг розглядатися як церковно-релігійний votum [лат. обіт. – Авт.], як одностороння угода чи двосторонній договір і т. п. Разом із тим оточення надає своєрідне забарвлення угодам у залежності від ставлення до неї зацікавленої особи й суспільства, тобто визнання», – наголошує вчений [3708].
Мисленнєві повороти М. Слабченка стосовно вибору тих чи інших ідей значною мірою визначалися евристичним спрямуванням його теорії «єдиного процесу». Зокрема, він послугувався відомими коефіцієнтами Густава фон Шмоллера для оцінки можливих видів господарської діяльності у залежності від певної густоти населення. Відтак одеський дослідник тримався думки, що кількість людності на території Запорозьких Вольностей дає підставу для визначення досить високого коефіцієнту за Г. фон Шмоллером, який передбачає наявність «екстенсивно-переложного хліборобства з ухилом в бік трипілля» [3709]. Такі досить формальні обрахунки потверджували його вихідну тезу про всесвітню ангажованість будь-якої національної історії.
Та, мабуть, найпоказовішою є спроба М. Слабченка сполучити марксистські підходи зі знаною теорією граничної корисності австрійської економічної школи (Е. Бем-Баверк, К. Менгер та ін.), котра була вельми популярною у світовій соціогуманітаристиці першої третини ХХ ст.
З одного боку, М. Слабченко звертає увагу на те, що ця теорія здебільшого конструювалася поза історичною перспективою. Зокрема, він уважає, що Е. БемБаверк оперував, як правило, гіпотетичними випадками, К. Менгер виходив, переважно з уявлень ізольованого господарства, а погляди англійського економіста і, заразом, прибічника цієї теорії В.-С. Джевонса не дають задовільного пояснення для багатьох явищ і процесів у царині економічної минувшини.
Натомість М. Слабченко обстоює думку, що історію господарства не можливо осягнути поза соціальними контекстами [3710].
«Соціальне зацікавлення пов’язує конкретні господарські цілості єдиним нерозривним ланцюгом, де моменти суб’єктивний та об’єктивний усвідомлюються одразу, не відокремлено один від іншого», – відзначає історик [3711].
З другого боку, схиляючись до марксистського потрактування М. Слабченко не хоче ігнорувати й суб’єктивні та психологічні виміри господарських взаємин, але розрізняє їх відповідно до тієї чи іншої епохи. На його думку,
«вчення про корисність конкретно у кожну добу має своє відображення: для XVII cтол. точка зору австрійської школи може бути прийнята. Менгер недаремно висував ознаки корисності; він оперував старовинною літературою, посиланнями на яку поцятковані примітки до його «Основ» [Менгер К. Основания политической экономии: Общая часть. – Одесса, 1903. – Авт.]; коли ж ми маємо справу з XVIII cтол., то вичерпна формула праці подана Марксом» [3712].
Зрештою, вільне коментування, тлумачення, означення, засвоєння, критика, уточнення чи заперечення поглядів, підходів, візій та концепцій багатьох знаних авторитетів, щодо яких одеський учений часто-густо посідав своєрідне, ба навіть незалежне становище, видається характерною особливістю стилю мислення М. Слабченка.
Іншою прикметною рисою його історичного письма є суцільна, здебільшого апріорна екстраполяція та генералізація. Зазвичай більшість текстів історика розпочинається з висунення установчих, інколи досить категоричних тез, до яких автор звертається у процесі фактографічного обгрунтування висновків, узагальнень, гіпотез і т. п. Причому ці концепти є самоцінними для автора, попри те, що вони часто-густо випадають, а то й помітно суперечать фактологічній чи емпіричній канві викладу.
У такому дусі М. Слабченко формулює й висуває власне означення «феодалізму», хоч і вказує на суперечливість та контраверсійність численних візій багатьох учених.
«В наслідку вижимки матимемо формулу: феодалізм представляється таким порядком державним, при якому живе велике землеволодіння з примусовою працею кріпаків, над якими поміщик опікується, яко носій державної влади, котру роздроблено між владарями земель й кріпаків, причім влада ця оспорюється головою держави, в наслідку чого витворюється компромісна верствова держава, що падає під навалою нової сили чи буржуазії» [3713].
О. Оглоблин, який досить прихильно ставився до низки ідей М. Слабченка, неодноразово відзначав хиби й перекручення у його генералізаційних процедурах.
«Не варто також загальні положення ілюструвати випадковими прикладами, які до того ще різко порушують зазначені хронологічні рямці. З факту початку XIX століття не можна поширювати висновки на ввесь XVIII вік. Все це некорисно відбилося на праці проф. Слабченка. Поняття виявилися неясними, невиразними; різні моменти перемішано, заплутано», – наголошує О. Оглоблин [3714].
Суголосну думку споглядаємо і у рецензії Н. Полонської-Василенко, котра відзначала, що М. Слабченко надзвичайно вільно поводиться з цитатами, а й його посилання вирізняються величезною кількістю неточностей та огріхів [3715]. Схожі зауваги споглядаємо і у бібліографічній замітці Л. Окіншевича, котрий закидав одеському колезі мішанину у характеристиках інститутів Війська Запорозького до і після 1648 р. [3716] Пізніше В. Романовський у розвідці, присвяченій орендним відносинам на Лівобережній Україні, зауважив, що М. Слабченко подав не тільки уривчасті відомості, а й запропонував їх «фантастичне висвітлення» [3717].
Та найбільше генералізаційні процедури М. Слабченка скритикував вищезгаданий П. Федоренко, у закидах якого мимоволі вгадуються настанови М. Грушевського щодо передчасних й апріорних узагальнень.
«Але просто узагальнювати розбиті уривки і на підставі уривку, належного даній території або даному рокові, роботи висновки для всієї території або доби, це – найнепоправніша помилка. На великий жаль таких помилок рясно в праці проф. Слабченка», – підкреслює рецензент [3718].
П. Федоренко демонструє цілу низку перекручень, прогалин і спотворень у монографічній серії М. Слабченка. Зокрема, він відзначає такі огріхи у репрезентації історії сільського господарства [3719], показує уривчастість і неправомірну генералізацію використаного матеріалу для побудови кривої руху цін [3720], динаміки чисельності українського населення [3721] тощо.
Врешті, П. Федоренко звертає увагу на ще одну прикметну рису історичного письма М. Слабченка – брак розробленого термінологічного апарату, котрого конче потребувала будь-яка візія з обсягу соціологізації минувшини.
«Проф. Слабченко, класифікуючи види виробництва за своїми схемами, обмежує своє завдання лише констатуванням певних форм виробництва. – зазначає рецензент. – Але й до констатування треба поставити певні вимоги. Перша й головна з них – точність означень і формулювань, себто питання про термінологію. Великим мінусом книги, яку присвячено промисловости, треба вважати те, що автор, будуючи свої схеми, зовсім обминає це питання, не надаючи видимо йому жадного значення» [3722].
Вочевидь, доцільно відзначити й особливості творчої манери М. Слабченка як історика, зокрема щодо його роботи над текстом.
«Колись М. Є. Слабченко казав мені, – згадував О. Оглоблин, – що закінчена ним праця його вже не цікавить і, друкуючи її, він навіть ніколи не править коректи (тому, мабуть, у його блискучих працях так рясно прикрих друкарських і недрукарських помилок)» [3723].
І, справді, найбільші та найвідоміші студії М. Слабченка – «Організація господарства України від Хмельнищини до світової війни» й «Матеріали до економічно-соціальної історії України ХІХ століття» сповнені численними помилками, технічними огріхами і перекрученнями, котрі повсякчас кидаються в очі пильному читачеві.
Заразом великі праці М. Слабченка є доволі неоднорідними, позаяк містять різні текстові шари: звичайне групування фактографічного матеріалу у традиційному дусі позитивістського емпіризму, епізодичні теоретичні і методологічні екскурси, полемічні та навіть патетичні нотатки щодо певних проблем чи питань, які зачепили автора, тематичні відступи від провідних сюжетних ліній, а часом образні порівняння, метафоричні означення, гострі коментарі й зауваги і т. п.
Натомість полемічні, дослідницькі та викладацькі практики М. Слабченка, як правило, більш органічно сполучалися в його усному слові. Не випадково його викладацькі і полемічні таланти відзначалися багатьма сучасниками. Скажімо, Н. Полонська-Василенко згадувала, що
«Промовляв Михайло Єлісейович чудово. Жваво, піднесено, з масою цитат, без шпаргалів (та й які шпаргали могли тут бути – це ж була імпровізація!). Мушу сказати, що взагалі його усні доповіді були кращі за друковані твори: в них було більше яскравости, самий голос молодий надавав викладові переконливості» [3724].
Сучасні дослідники зазначають, що одеський історик безсумнівно мав публіцистичний дар [3725] і, водночас, підкреслюють його виняткову лекторську майстерність [3726].
Цей своєрідний дисонанс між усним та друкованим словом, публіцистичними й науковими текстами є показною рисою стилю мислення М. Слабченка, схильного до надзвичайно швидкої схематизації минувшини та побіжної, вибіркової, інколи навіть поверхової проробки фактографічного матеріалу для аргументації висунутих ідей.
Концептуалізація М. Слабченка з її матеріалістичною домінацією, суцільною екстраполяцією, апріорною генералізацією та численними фактографічними перекрученнями видавалася доволі спрощеною і навіть «грубо-схематичною» його опонентам, передусім, вищезгаданому П. Федоренку [3727]. До того ж, одеський дослідник не тримався якоїсь певної візії з обсягу соціологізації історії і не систематизував свої погляди щодо тогочасних концепцій, хоч і вдавався до низки теоретичних екскурсів та відступів. Відтак у його текстах споглядаємо самобутню мішанину різних ідей та концептів.
З такої перспективи не варто дивуватися, що вихідною межею у концептуалізації М. Слабченка є доба Хмельниччини. Адже він ще у своїх довоєнних текстах обстоював думку, що саме ця епоха призвела до становлення «напівсамостійної держави» та «перебудувала життя України за новим масштабом» [3728]. Ці часи асоціювалися у дослідника з добою «революційних війн Богдана» [3729], а епоха після Хмельниччини – водовиром «громадянської війни та авантюр, сполучених з міжнародними інтервенціями» [3730].
Отож 1654 р. у рецепції М. Слабченка постає як своєрідна межа, коли Україна-Гетьманщина постала як «несуверенна» чи васально залежна від Московщини держава [3731]. Тим паче, що Хмельниччина, на його думку, порвала з «системою підневільної праці та феодальними порядками» [3732]. М. Слабченко навіть зауважує, що «Хмельниччина показала можливість створення буржуазно-демократичної держави, вказала на ті шляхи, котрими міг простувати «козацький народ» [3733]. Проте історик вказує й на ті складні обставини й умови, в яких виникла Гетьманщина. Він навіть метафорично зауважує, що «Українська держава і народилася посеред руїн» [3734].
М. Слабченко наголошує, що у цю добу Україна-Гетьманщина не тільки політично відокремилася від Польщі, а й «по-новому конструювала своє господарство, дала йому нову організацію» [3735]. Власне, Хмельниччина спричинилася до появи нових діючих осіб на сцені українського господарства, котрі мали віднайти у ньому свої специфічні ролі. «Замість крупних «можновладців» та «королевят» на історичну арену виступив дрібний власник – козак, міщанин та визволений з-під панської залежності – хлоп, які зажадали участі у життєвому бенкеті такою ж мірою, якою брали участь великі польські аграрії й торговці», – підкреслює історик [3736].
Однак, М. Слабченко не ідеалізує соціальних і господарських взаємин, які склалися після 1648 р., позаяк тримається думки, що «свобода, завойована у 1648 р., виявилася свободою для економічно сильних» [3737]. У лекційному курсі 1918 р., присвяченому центральним установам Гетьманщини, автор відмічає, що від 1648 р. «новим економічним базисом стало вільне дрібне натуральне господарство» [3738]. Саме з дрібним власником, який заступив великі магнатські господарства, історик пов’язував ті тенденції й нові можливості (політичні, господарські, соціальні і навіть культурні!), котрі з’явилися в Україні-Гетьманщині середини XVII ст.
Більше того, М. Слабченко висловлює думку, що господарські практики значною мірою визначають перебіг і спрямованість соціального та політичного буття, зокрема конструювання політичних інституцій і взаємин.
«Дрібний масштаб господарського самодостатнього укладу й відсутність ринків, – відзначає вчений, – спричинили необхідність організації влади у таких же розмірах і за таким же типом – влада організовувалась за системою децентралізації, а, отже, на виборному началі всього населення» [3739].
Тож ідея господарської, економічної децентралізації, яка була досить популярною у працях німецьких науковців, зокрема В. Зомбарта, перекочовує у текстах М. Слабченка до політичної сфери.
Відзначимо, що В. Левитський розглядав таке запозичення як неправомірне, позаяк В Зомбарт уживав його стосовно «обробної промисловості домануфактурного періоду». Натомість одеський історик послугувався цим концептом щодо всього господарства Гетьманщини, зокрема стосовно сільськогосподарських практик [3740].
Утім, інтелектуальними орієнтирами М. Слабченку слугують не тільки студії В. Зомбарта, а й російського соціолога М. Ковалевського. М. Слабченко покликується і на припущення останнього про те, що дрібне натуральне господарство запорожців сприяло формуванню виборної системи влади [3741]. Він навіть генералізує цю гіпотетичну постановку питання, зокрема поширює його на устрій усієї України-Гетьманщини.
На думку М. Слабченка, «уклад Гетьманщини XVII – XVIII ст. у правосвідомості населення України був республіканським» [3742]. У іншій праці він відзначає, що на
«всьому просторі запанував республіканський демократичний лад, що спиравсь на дрібну земельну власність, керувався необмеженою свободою, користавсь формами народоправства, мав у свойому розпорядженні велетенські природні багатства, спритне й готове до війн населення й зухвалі заміри що до захоплення нових, вже чужих по національності територій, як от Білої Руси чи Молдави. Нова держава відразу загрожувала великим державам Польській, Московській, Турецькій так власними силами, як і сторонніми (Швеція, Угорщина, Крим)» [3743].
Зауважимо, що для характеристики політичного устрою Гетьманщини М. Слабченко вживає термін «народоправство», котрим зазвичай послугувався М. Костомаров. Певна річ, автор не уникнув і своєрідної ідеалізації Гетьманщини, на що вказують сучасні дослідники [3744].
Врешті, М. Слабченко навіть уточнює, що у «цій державі [Гетьманщині. – Авт.] брало участь в управлінні все доросле чоловіче населення (згодом пануючий поміщицько-старшинський клас) і право на участь населення у владі вважалося вислідом індивідуальної свободи» [3745]. Цю тезу історик генералізує на сторінках «Організації народного господарства…». Відтак він уважає, що
«представлене дрібними власниками козацтво, котре забезпечувало свої інтереси, внаслідок своєї економічної природи не могло підтримувати жорсткого централізованого устрою. Працюючи, головним чином, на себе й задовольняючись не просто місцевим, але найближчим ринком, козаки розвивали систему децентралізації політичної, котра визначалася господарською децентралізацією» [3746].
Таким чином, М. Слабченко тримався думки, що саме «децентралізовані» господарські практики революційної доби та наявність багатоманітних дрібних верств і спричинилися до формування політичного устрою Гетьманщини. Варто наголосити, що становище українських земель під Польською Короною історик уважав однозначно колоніальним. Причому XIV – XV cт. він розглядав як добу пізнього феодалізму на українських землях [3747], а XVI cт. пов’язував із зародженням ранньобуржуазних відносин.
Згодом подібним чином М. Слабченко маркував й українські території, які опинилися під скіпетром імперії Романових. Так постала контраверсійна вісь метрополія / колонія, котрою одеський вчений послугувався для представлення минувшини українського господарства, зокрема пояснення його аграрного характеру та багатьох архаїчних рис, які виразно виявилися у революційну добу Хмельниччини й пореволюційні часи.
«У метрополії господарський уклад спирався на протиставлення міста селу. На kresach же, внаслідок величезного земельного простору, такого протиставлення не спостерігалося, тут і село, і місто-містечко існували в однакових умовах і виступали разом супроти метрополії, котра їх експлуатувала. «Kresy» [польськ. окраїни. – Авт.] були колонією, і внаслідок цього виробництво серединної Польщі базувалося на системі поділу праці, зумовленому обслуговуванням колоніального ринку. Колоніальною політикою пояснювалося те, чому Україну представлялося вигідніше тримати на рівні сільського господарства, не засновувати на kresach міст і не підтримувати обробної промисловості, з одного боку, і чому, з другого – українські міські громади обкладалися значною данню та повинностями, підпорядковувалися домінуючій владі поміщиків і т. п.», – відзначає історик [3748].
Такий авторський коментар доволі добре ілюструє той спосіб, який учений обрав для висвітлення й пояснення «відхилень» у національній історії, порівняно з західноєвропейськими взірцями. У широкому сенсі він уводив колоніальний дискурс до своєї конструкції української ранньомодерної минувшини, котрий мав пояснити побутування архаїчних рис у господарстві та торгівлі України-Гетьманщини.
Втім, за часів Хмельниччини розгорталися не тільки політичні та економічні метаморфози, а й змінювалися правничі практики. Передусім, на думку М. Слабченка, революційна доба кардинально трансформувала українську правосвідомість, що призвело до суттєвих господарських перетворень. На його думку,
«від 1648 р. на Україні була проголошена програма економічного життя на засадах так званої свободи праці й занять, на запереченні великого земельного та іншого майна і на наданні влади не-шляхетським масам» [3749].
Цей пасаж М. Слабченка незаперечно пов’язаний із революційною риторикою 1920-х років, в атмосфері якої жив і творив одеський історик. Водночас він досить добре демонструє ті установчі концепти, на яких базувалися його тексти з історії українського господарства. Тим більше, що вчений прагнув представити перебіг подій, явищ та процесів національної історії у світлі провідних тенденцій європейського і світового розвою.
«Україна XVII в., розпочавши з заяви про рівність усього населення у політичному й економічному сенсі слова, послідовно дійшла до думки про вільний обіг майна, здобутого під час революції. Свобода обігу призвела до поділів у родинах і відчужень у середовищі незабезпечених – концентрації майна у колах багачів. Нерівність постала внаслідок поділів у сім’ях родового майна та відчужень за купівлею – продажею», – наголошує автор «Організації господарства України…» [3750].
Такий дослідницький рефрен нав’язував своєрідну репрезентацію української минувшини, котра, з одного боку, обіймала господарські структури та форми економічного життя. Проте, з другого боку, таке представлення національної історії потребувало висвітлення та витлумачення соціально-економічних і політичних взаємин, як із перспективи побутування місцевих й іноземних чинників, впливів та зв’язків, так і означення їх історико-правового змісту.
Наприклад, саме у зазначеному сенсі сприймається розумування М. Слабченка про те, що внутрішні та зовнішні причини призвели до витворення»особливої господарської структури» на теренах Гетьманщини. Насамперед, він обстоює думку, що «структура ця характеризується переважанням індивідуальних та договірних основ, які червоною ниткою проходять по всьому [розбив М. Слабченка. – Авт.] минулому українського народу» [3751].
Цю тезу М. Слабченка віднаходимо ще у його довоєнних працях. Зокрема, історик стверджує, що «найхарактернішою рисою права гетьманщини, як мені здається, є його приватний чи договірний характер» [3752]. Водночас він пояснює специфіку правових взаємин «загальним духом устрою Старої Малоросії та її економічного укладу (дрібне вільне натуральне господарство)», походження якого варто дошукуватися у віддаленому минулому [3753].
З цієї перспективи М. Слабченко протиставляє господарську структуру Гетьманщини «старо-польському економічному устрою», що спирався на надлишок земель та примусову працю, котрі заклали підвалини «великого земельного господарства» [3754]. Відтак він тримається думки, що революція 1648 – 1654 рр. спричинила вигнання великої земельної аристократії на значній території [3755]. Тим паче, що різниця між станами на українських землях була окреслена набагато виразніше, ніж на польських територіях, що породило могутній політичний смерч [3756].
Заразом М. Слабченко розглядає соціокультурні передумови й обставини, котрі призвели до формування самобутнього господарського типу на українських теренах.
«Український тип господарства міг з’явитися тільки за великої кількості земель, розсіяного населення та забезпечення його живим інвентарем у достатній мірі. Маючи землю та інвентар, населення не відчувало особливої потреби у старанній обробці землі та розширювалось не стільки вглиб, скільки вшир. Землеробство було екстенсивним у тісному сенсі цього слова», – зазначає історик [3757].
На думку М. Слабченка, цей своєрідний тип землеробства був важливою передумовою для формування договірних відносин в українському господарстві, зокрема після революції Б. Хмельницького. Приміром, ці тенденції історик простежує у тодішніх господарських спілках чи об’єднаннях українців.
«Особливість, чисто українська полягала у тому, що об’єднання були договірного характеру і виявленням ідей товариства, чи асоціацій, незалежно від того, якою була мета, котрою керувалися члени об’єднання», – підкреслює автор [3758].
З цієї площини й походять погляди М. Слабченка стосовно побутування колективних та індивідуальних устремлінь, зокрема щодо інституту власності у соціально-економічному житті ранньомодерного українського суспільства. Скажімо, він пише, що як індивідуальна, так і колективна власність спиралася на практику occupatio [лат. окупація, захоплення. – Авт.], котра модифікувалася відповідно до тих чи інших потреб [3759].
Прикметною рисою концептуалізації М. Слабченка є те, що він однозначно й категорично відкидає припущення своїх колег про поширення общинного устрою після революційних подій за часів Хмельниччини [3760]. Натомість історик обстоює думку, що «індивідуальна, приватна власність здобула повне визнання, позаяк вона забезпечувала кожному власнику безбідне існування» [3761]. У іншому місці він зауважує, що «індивідуальне господарство передбачає економічну свободу, як гарантію самостійного господарювання» [3762]. Зокрема, автор пише про свободу селянина, котрому Хмельниччина надала можливості вступати до «різних договірних відносин із представниками інших суспільних груп» [3763].
Економічна свобода спричинилася як до інтенсифікації обігу земель, так і до майнової, а у кінцевому рахунку – станової диференціації суспільства.
«Економічна свобода була рушійною силою в обігу земель спершу, головним чином, поміж селянства та козацтва. Обіг земель у середовищі дрібних власників виявлено на наступний день революції», – стверджує історик [3764].
Відзначимо, що М. Слабченко доволі точно схарактеризував і розмитість меж між сільськими та міськими поселеннями, котра стримувала, гальмувала і у певному розумінні навіть консервувала господарські взаємини. Ця теза узгоджується з попередніми міркуваннями вченого, зокрема з його означенням колоніального становища українських земель під Польською Короною. За його візією, саме колоніальний характер місцевого господарства у складі Речі Посполитої зумовлював відсутність виразної демаркації поміж селом і містом.
На думку М. Слабченка, «різниця між селом і містом була незначною, по суті, адміністративною: наявність певної адміністрації робила населений пункт містом; щодо інших специфічних рис, то хіба що існування ярмарків могло вирізнити українське село від міста? Місто, як таке, в Україні не отримало розвитку, воно було підмінене його сурогатом – містечком чи ярмарковим пунктом. Центром тяжіння, виходить, було село і притому невеликих розмірів, з порівняно незначним населенням, що вело до створення класового розшарування у менш помітних рисах та робило консервативними господарські взаємини» [3765]. Ця теза фактично доповнює й розширює колоніальний дискурс в авторському представленні історії господарства на обширах України-Гетьманщини.
Більше того, М. Слабченко вважав, що катастрофічний перебіг революційних та воєнних подій за часів Хмельниччини, а пізніше – за доби Руїни ще більше знівелював і до того достатньо умовну межу між містом та селом.
«І без того ця не вельми виразна відповідність була докорінно зруйнована. Незчисленні військові танці на всіх широтах й довготах України змітали різницю між пунктами обробної та видобувної промисловості. Ще тільки-но вималюваний поділ праці був «вимазаний». «Вимазуванню» сприяла, крім загальної розрухи, сильна стихійна колонізація, котра прямувала з заходу та півночі», – відзначає автор [3766].
Констатація розмитих меж між містом і селом підводить М. Слабченка до думки про відсутність виразного поділу праці у Гетьманщині, себто про низький рівень розвитку промислів та загальну децентралізацію господарства, хоч і відмінну від західноєвропейських взірців [3767]. Цю тезу неодноразово споглядаємо на сторінках «Організації господарства України…».
Зауважимо, що М. Слабченко уважав, що така децентралізація значною мірою диктувалася потребами західноєвропейського господарства, котре демонструвало зростаючий попит на сільськогосподарські продукти у зв’язку із втратою містами «патріархального характеру» та їхнім перетворенням у промислово-торгівельні пункти [3768]. Вочевидь, мисленнєві структури автора наслідували думки відомого німецького соціолога В. Зомбарта, котрий уважав, що в економічному сенсі місто є поселенням, в якому життя підтримується за рахунок продуктів чужої сільськогосподарської праці [3769].
Таким чином, М. Слабченко обстоював думку, що
«децентралізоване українське господарство спиралося на природні властивості, завдяки ним воно рухалося й існувало. Розвинутися децентралізоване виробництво не могло з огляду на зовнішні умови і повинно було обмежитися задоволенням потреб домашнього вжитку. Означена обставина за вельми стиснутого ринку не могла призвести до поглиблення та поділу праці, які були тут рідкісним виключенням» [3770].
Варто наголосити, що ці роздуми М. Слабченка перегукуються з ідеєю О. Компан та В. Маркіної про своєрідний симбіоз елементів міського й сільського життя на українських землях ранньомодерної доби, який пов’язаний із переходами населення в міста і навпаки [3771]. Постають навіть своєрідні аналогії між концептуальними запитами одеського дослідника протягом 1920-х років та його наступників на теренах українського радянського історіописання 1960-х років.
М. Слабченко згадує про процес вілланізації міст, себто про потужну хвилю архаїзації міського життя, внесення до нього елементів та норм сільського буття, особливо до сфери культури, права і господарських практик ще задовго до доби Хмельниччини [3772]. Ця думка про розмитість, умовність демаркації поміж містом і селом пролягає наскрізним рефреном крізь усі томи «Організації господарства України…». Проте тезу М. Слабченка про відсталість українських міст, порівняно з західноєвропейськими, О. Компан уважала очевидним перебільшенням [3773].
Зрештою, присмерк Гетьманщини М. Слабченко однозначно пов’язував із масштабними соціальними трансформаціями. На його думку, від кінця XVII ст. шириться потужна й виразна класова диференціація суспільства на теренах Гетьманщини [3774], хоч помітне розшарування, за спостереженнями автора, намічається ще від часів «загальнонародної революційної армії» Б. Хмельницького [3775].
Саме класова диференціація українського суспільства, за версією М. Слабченка, спричинила зростання експансіоністських потуг Москви, котра дедалі глибше занурюється до внутрішніх справ Гетьманщини [3776]. Зокрема, він обстоює думку, що соціальне й майнове розшарування, прискорене російським втручанням, призвело до руйнування і занепаду представницьких інституцій старої Гетьманщини.
«Під впливом таких зовнішніх причин і умов внутрішнього життя у вигляді розорення суспільних низів і їхнього закріпачення на службу великому земельному капіталу ради, з’їзди та представництво потроху сходили зі сцени; лише вибори священиків та дячків та у деяких місцях нижчої старшини були невеликими залишками і спогадами від колишнього народоправства», – зазначає історик [3777].
Власне, соціальна диференціація запускає не тільки процес згортання відповідних правничих і політичних практик, а й переорієнтації всього господарства України-Гетьманщини. М. Слабченко вирізняє три етапи в історії «українського публічного господарства»: 1) становлення національної армії, до якої пристосовувалися всі господарські практики Гетьманщини; 2) розширення послуг московській, згодом імперській армії у вигляді різних тяжких натуральних повинностей; 3) інтенсивна мобілізація землі, швидке зростання великих панських маєтків та загальний перехід на грошові взаємини [3778].
Визначальні зрушення у господарському укладі Гетьманщини сталися у XVIII cт., коли, за висловом М. Слабченка, відбулася економічна інкорпорація України, зокрема Запорожжя до складу Росії. Відтоді намітилася докорінна трансформація «усієї господарської конструкції України» [3779], котра була пов’язана з мобілізацією земель дрібних власників, що призвела до втрати індивідуальної свободи 1782 р. [3780]
Та М. Слабченко не зациклювався на виключній самодостатності соціальних та економічних процесів, хоч і визнавав їх вирішальну роль у руйнації Гетьманщини. На його думку, ці господарські перетворення були пов’язані з кардинальними геополітичними зрушеннями на обширах Східної Європи, зокрема у Північному Причорномор’ї.
«Імперія не тільки висувалася до Понту Евксинського [Чорного моря. – Авт.] та Балтики, але мала озброєною рукою захищати їх і закріплюватися на рубежах, щоб не бути відкинутою до своїх етнографічних кордонів. Потреба пробитися до морів та ринків робила Росію імперіалістичною країною, а оскільки Україна перебувала на шляху до моря, то і стосовно України проводилася політика, котра мала обернути українську республіку на російську провінцію», – підкреслює історик [3781].
Відтак він згадує про «імперіалістично налаштованого» російського імператора Петра І [3782] і навіть обстоює думку про неминучість «імперіалістичної політики» Москви [3783].
Зазначимо, що ще у дореволюційних текстах М. Слабченко обстоював думку про гостре неприйняття росіянами політичного устрою Гетьманщини, котрий видавався останнім «диким, порядки – безпорядками, вільний народ – масою, автономна Україна – явищем антидержавним» [3784]. Утім, процес згортання автономії Гетьманщини спирався не тільки на військово-політичні, а й господарські заходи.
Власне, цей процес М. Слабченко означує як «економічну політику грошовополіційної держави» [3785] чи «військово-поліційної держави» [3786] (як він називав тодішню Московщину-Росію!), спрямовану на знищення дрібної приватної власності на українських землях. Ба більше, він уважає, що політична руйнація автономії Гетьманщини була вислідом потужних господарських трансформацій. Наприклад автор зазначає, що «український народ від 1709 швидко перетворюється у недержавний, всі інші грошові знаки були витиснені монетою російською…» [3787].
У широкому сенсі наступ на автономію Гетьманщини М. Слабченко пов’язував із колоніальними й імперіалістичними потугами Москви. З такої перспективи автор розглядав економічну політику Росії щодо України-Гетьманщини, як таку, що спиралася на засади протекціонізму та меркантилізму і, кінець-кінцем, мала метою опанувати, захопити й знищити український ринок.
«Опиратися об’єднавчому економічному процесові Україна не могла. – відзначає вчений. – Вже з XVII стол. нагромаджувалися причини, корті готували падіння самостійного українського ринку й торговельного обігу» [3788].
Отож процес руйнації та падіння Гетьманщини М. Слабченко репрезентує у світлі колоніального дискурсу, себто колоніальних устремлінь Московської держави, які розглядає як вислід господарських і торгівельних практик. Таке представлення дозволяє автору триматися вихідних положень теорії «єдиного процесу». За цього рефрену соціальні й господарські трансформації на теренах Старої України на зламі XVIII – ХІХ ст. логічно вписувалися у звичний розподіл ролей між метрополією та колонією, зокрема дозволяли історику нав’язати порівняння зі світовими тенденціями.
Саме з перспективи колоніального дискурсу М. Слабченко репрезентує економічну політику Москви, зокрема щодо Києва. На його думку, з другої половини XVII ст.
«найважніший жвавий торговий український пункт – Київ, напр[иклад], одразу ж випав із посідань Української держави і став ключем у торговій політиці Московської держави. Володіння Києвом давало Московії можливість реалізовувати найжорсткішим чином свої меркантилістські плани й допомагало проводити в Україні колоніальну політику, завдяки якої Україна поступово ставала ринком для російської обробної промисловості…» [3789].
М. Слабченко вважав стольний град ключовим пунктом у міжнародних торгівельних взаєминах XVII – XVIII ст., який міг відіграти неабияку роль у розвої українського господарства.
«Залишити Київ у руках українців не могла ані Польща, ані Московія не тільки з політичних міркувань, але й з причин економічного характеру: посідання Києва зробило би з Гетьманщини сильну транзитну державу між південним сходом та заходом, яка могла б загрожувати і Польщі, і Московії. – зазначає історик. – У руках останньої Київ був помітно безпечніший, тим більше, що Москва давала Польщі деякі аванси щодо можливого повернення Києва. Тому договірні статті передавали Київ у розпорядження Московії, котра направила туди своїх воєвод із дипломатичними повноваженнями» [3790].
Зауважимо, що М. Слабченко поширює колоніальний дискурс і на другу половину XVII ст., принаймні, у цьому світлі прагне показати витоки політичних та економічних трансформацій перших десятиліть XVIII cт. Приміром, він простежує зростаючу господарську і торговельну залежність Гетьманщини від Московщини ще від часів гетьманування І. Брюховецького.
«Юридична залежність від останньої (Великоросії. – Авт.) визначалася вже московськими пунктами Брюховецького (1665 р. – Авт.), котрий віддав українську торгівлю та промисловість на розсуд Московської держави, яка з цього часу перебирає на себе роль головного закупника української сировини», – відмічає історик [3791].
Протягом першої половини XVIII cт. Україна-Гетьманщина систематично відрізається російським урядом від безпосередніх торгових взаємин із Західною Європою [3792].
Проте М. Слабченко пов’язує з колоніальним дискурсом і соціальні трансформації. Зокрема, він відзначає, що українське купецтво, котре не являло собою «міцно організованого класу» [3793], подібно до того як козацька старшина здобувала дворянство та інтегрувалася до станової ієрархії, поступово розчинялося у російському купецтві, зокрема послугувалося всіма його правами й пільгами [3794].
Крім того, перехід більшості європейських країн до призовної системи у формуванні армій перетворив українське козацтво, за виразом М. Слабченка, на якийсь «археологічний залишок», що шкідливо відобразилося на веденні господарства [3795]. Тож козацьке військо у другій половині XVIII cт. перетворюється з регулярної армії в іррегулярну [3796].
М. Слабченко зупиняється і на правничих практиках, оскільки вважає, що зміна характеру господарських і політичних взаємин між Гетьманщиною та Москвою спричинила й юридичні трансформації, зокрема в українсько-російських угодах.
«Договори XVIII cт. порівняно з добою Хмельниччини й Руїни, різко змінили своє обличчя. Грунт для цього був підготовлений ще від часів гетьманства Многогрішного [1669 – 1672. – Авт.]. Статті по суті позбавлені договірного характеру, поступово перетворювалися в акти царської милості, в акти внутрішнього підзаконного управління, в акти політичної доцільності», – наголошує вчений [3797].
За візією М. Слабченка, процес ліквідації автономії України-Гетьманщини розгортався не тільки у політичній та правовій, а й у господарській сфері. Та господарські і соціальні метаморфози були своєрідним прологом до, власне, політичних наслідків.
З перспективи теорії «єдиного процесу» М. Слабченко підходив і до представлення соціально-економічного устрою Запорозької Січі, якому присвятив п’ятий том монографічної серії «Організація господарства України…», котрий побачив світ у вигляді попередніх публікацій [3798]. Останні помітно відрізнялися від попередніх томів, оскільки провідні концепти автора подавалися на широкому тлі розлогих історіографічних спостережень.
«Така багата змістом, вся немов складена з критичних екскурсів монографія проф[есора] М. Є. Слабченка про Запоріжжя», – відзначав Д. Багалій [3799]. Причому ця праця була двічі (1926 та 1927) відзначена науковими преміями, себто справила помітний вплив на сучасників [3800].
Передусім, М. Слабченко прагнув віднайти аналоги Запорозької Січі на теренах європейської та світової історії. Він навіть розглядає «Запорозьку державу» як утворення подібне до лицарських орденів чи братств флібустьєрів [3801]. В іншому місці історик уточнює своє означення і висловлює думку, що Січ посідала досить специфічне становище у світлі права та соціальних практик як «постійний бург з своєрідними нобілями, що жили в умовах Спарти, а керувалися середньовіковими військовими правилами» [3802]. Зокрема, автор навіть згадує відомий вислів Вольтера про те, що козацтво нагадує йому славнозвісних піратів із Антильських островів у Карибському морі [3803].
У листі до О. Оглоблина від 12 липня 1927 р. М. Слабченко зауважує, що «вона (Запорозька Січ. – Авт.) б[ула] солдатською республікою з різко вираженою класовою суттю» [3804]. Власне, одеський дослідник розглядає Запорожжя як військову державу, що керувалася вояцьким правом [3805], в якій рада була своєрідною диктатурою війська [3806]. В одному з попередніх томів «Організації господарства України…» він навіть називає господарські практики Січі «військово-комуністичними» [3807].
Водночас М. Слабченко тримається думки, що такий тип держав зазвичай поставав на нових землях, що перебували поза сталим господарським обігом та соціокультурним тяжінням давніх держав (наприклад, Віргінія, Массачусетс, Нова Англія та ін.). Відтак виникала гостра потреба у новій колонізації великого простору, себто у витворенні такого специфічного типу держав провідну роль відігравала Людина економічна, або як її називає історик – homo economicus.
На його думку, ««homo economicus» на запорозькій території заразом ставав homo militans, поки згодом остання функція стала приналежністю окремої верстви, а homo economicus вособився в окрему клясу. Тоді й народилася Запорозька держава» [3808].
М. Слабченко прагне представити та витлумачити феномен Запорозької Січі у координатах всесвітньої історії, зокрема акцентує увагу на виключній ролі господарських, торговельних і соціальних практик у її творенні.
Павло Матвієвський – один із рецензентів і на той час початкуючий історик піддавав сумніву тезу М. Слабченка про Запорозьку Січ як військову державу з вояцьким правом [3809]. Натомість П. Матвієвський обстоював думку, що
«Запоріжжя в процесі всього свого історичного життя як справжня квола з відсталими феодальними своєрідними докапіталістичними елементами держава завжди була під протекторатом могучіших держав, але мала своєю чергою всі види свого власного державного порядку» [3810].
Та М. Слабченко сприймав Запорожжя більш складно, ніж уважав його молодий опонент. На його думку, «Запорозька держава» була вислідом особливих (проте неунікальних!) господарських і соціальних передумов, які передували військовим обставинам, себто автор відводив поважне місце промислам і господарським громадам у конституюванні Січі. «Перетворення з промислових одиниць у військову організацію викликали сами життьові умови. – підкреслює історик. – Під озброєнними нападами промисловці виділили з-поміж себе постійну частину люду для війни так само, як і староства виділяли з своєї людности озброєнні сили» [3811].
Такий підхід не був оригінальним і мав низку попередників (починаючи від М. Костомарова), але у такому обсязі й масштабі був уперше висунутий саме М. Слабченком, що визнавало чимало тодішніх дослідників. Скажімо Н. Полонська-Василенко вважала, що схема запропонована одеським ученим була «накреслено сміливо, доведено послідовно, і звичайно вона має право на почесне місце в українській історіографії» [3812].
За спостережнням В. Пархоменка, «нова робота проф. М. Є. Слабченка про Запоріжжя дуже змістовна й буде мати величезне значення в розумінні нової постановки вивчення історії Запоріжжя; безумовно залишить певний слід в нашій історіографії» [3813]. Ба більше, навіть критично налаштований до його текстів М. Ткаченко зазначив, що «потрібно признати уміння висувати питання, на які не звертали відповідної уваги раніш, хоча вони були відомі в історіографії; є у автора [М. Слабченка. – Авт.] низка питань, які він ставить уперше» [3814].
Теза про промислове призначення куреня є наріжною ланкою у концептуалізації М. Слабченка. На його думку, Січ була своєрідною спілкою куренів чи «федерацією курінних одиниць» [3815]. Таким чином, першорядне місце у творенні «Запорозької держави» історик відводив первинній ланці – куреню.
М. Слабченко навіть уважав, що «курінь-же існував як окреме господарство й, до певної міри, навіть окрема територія» [3816]. Причому походження терміна «курінь» учений пов’язував із татарськими впливами, зокрема висловлював думку, що цю назву вживали для позначення певної земельної дільниці, поряд з іншими аналогічними територіальними одиницями [3817].
Вочевидь, із цієї площини походили й інші ідеї М. Слабченка про виникнення самобутнього «типу мусульманського феодалізму» (на прикладі зимівників) чи татарську систему власності у «Запорозькій державі» [3818], котрі спричинили чимало критичних зауваг [3819]. Дехто з дослідників уважає, що ці тези були своєрідною даниною часу [3820]. Тим паче, що одеський історик висував і формулював свої компаративні запити до минувшини спираючись на теорію «єдиного процесу», котра переводила його дослідницькі інтенції у царину пошуку європейських чи світових аналогів щодо історії Запорозької Січі.
Так чи інакше, у висвітленні М. Слабченка «курінна організація» постає як специфічний продукт стихійної колонізації великого пустинного простору, в якій органічно сплелися господарські, соціальні та військово-політичні практики. Приміром, він навіть називає запорожців «природними озброєними колоністами» [3821] й акцентує увагу на господарській самостійності кожного куреня як економічному підгрунті існування самої Січі.
«Під такою надбудовою знаходимо тверду економічну базу. Вона полягала в тім, що курінь мав своє окреме господарство. Як кожна військова одиниця того часу клопоталася сама за себе, сама добувала собі засоби до життя, мала свої запаси провіянту й фуражу, свої гроші, тощо, так само й курінь мусів дбати для себе. Тому в розпорядженню куреня були різні блага, як-от риболовлі, поля для мисливства, луки для скотарства. Здобич і приплід від такого майна йшли на користь куреня», – зазначає М. Слабченко [3822].
Втім, М. Ткаченко вважав, що саме перехід від «промислово-добичницької» до «військової середньовічної» організації у текстах одеського історика нез’ясований належним чином [3823].
За візією М. Слабченка, структура куренів творила господарську базу «Запорозької держави». Більше того, специфічне буття кожного куреня було настільки неповторним, що він вносив до загальної січової палітри свій особливий колір.
«Різні місцевості й різний час появи куренів призводили до того, що різні групи куренів виробляли різні звички, вдосконалювали инші військові й промислові підхідки, витворювали поняття, й, якщо хочете, правний світогляди інакші, ніж инші такі групи», – зауважує історик [3824].
М. Слабченко обстоює тезу, що господарська та військова організація Січі спиралася на колективний досвід, який мав матеріальні підвалини [3825]. Таке потрактування нав’язує думку про акумуляцію соціальних практик у вигляді спільного досвіду та уявлень, себто демонструє самобутню соціологізацію минувшини Запорозької Січі у його текстах.
Водночас М. Слабченко тримається думки, що значення релігійного чинника у формуванні куренів було досить обмеженим, особливо до Хмельниччини.
«З сказаного, гадаю, слід зробити той висновок, що в епоху перед Хмельницьким од того, хто вступав до куреня, не могли вимагати, щоб визнавав він православну віру», – відзначає вчений [3826]. У іншому місці він зауважує, що «курені знали один культ, культ життя, і христианство мало що говорило буйному козакові» [3827]. Натомість політичне значення куреня у житті Запорозької Січі вчений уважає недооціненим в українському історіописанні [3828].
У світлі теорії «єдиного процесу» М. Слабченко розглядає і паланкову організацію Запорозьких Вольностей. Зокрема, він висловлює думку, що паланка не була звичайним адміністративним поділом, а являла собою господарсько-територіальну одиницю. Відтак Запорозькі Вольності автор репрезентує як «суму таких одиниць» [3829], зв’язаних містечковим устроєм і пануванням «військовосічового права» [3830].
Зауважимо, що М. Слабченко пояснював занепад Січі не тільки з перспективи політичних, а й соціальних та господарських трансформацій. Він навіть відводив останнім вирішальну роль у цьому процесі.
«Протягом довшого часу мов справжні твердині стояли запорозькі фобурги-містечка [від. фр. faubourg – передмістя. – Авт.] й занепали допіру тоді, як сусідні держави дістали перевагу над Січчю та й сама вона перейшла на инші щаблі, переродилася в новий економічно-правний організм, де відношення внутрішніх сил склалося на новий [розбив М. Слабченка. – Авт.], більше-менше до 1734 р., спосіб», – стверджує вчений [3831].
Утім, вищезгаданий П. Матвієвський акцентує увагу на іншому етимологічному значенні, порівняно з тим, яке надає фобургу М. Слабченко – містечко, що «обороняло підступи до Січи, мовляв форт при фортеці» [3832].
На думку М. Слабченка, 1734 р. «Запорожжя перестало бути державою, а переродилося в особливу армію російського імператора» [3833]. Це перетворення було безпосередньо пов’язано з процесом майнової та соціальної диференціації запорозького козацтва. За спостереженням автора, «курінна карнавка перестала бути спільною, а підля галаподільності, ідеальна єдність її перетворилася в суму реальних пайок [розбив М. Слабченка. – Авт.] учасників» [3834].
Отже, соціально-господарські змагання виплекали військово-політичні метаморфози на обширах Запорозької Січі.
««Абсолютна воля» Запоріжжя розвинулася в свою діалектичну протилежність. – зазначає М. Слабченко. – Разом із цим замкнулося коло й по лінії майна. Державність дібр і собі перейшла в свою протилежність – індивідуальну земельну власність» [3835].
Отож господарські, соціальні та правничі трансформації завдали нищівного удару по традиційному устрою Запорожжя і, врешті-решт, спричинили ліквідацію цієї козацької твердині. Таке представлення минувшини Січі досить логічно та послідовно вписувалося у палітру провідних соціально-економічних тенденцій «єдиного процесу», зокрема нав’язувало відповідні аналогії й авторські конотації.
М. Слабченко і далі продовжував працювати над черговими томами монографічної серії «Організація господарства України…». У серпні 1927 р. він писав Д. Кравцову про закінчення шостого тому з цієї серії [3836]. Вважають, що частина матеріалів, зібраних М. Слабченком для восьмого й дев’ятого томів «Організації господарства України…», побачила світ у вигляді конспекту лекцій «Боротьба за системи землеволодіння і форми господарства в Україні ХІХ – ХХ ст.» [3837]. Можливо, деякі матеріали, підготовлені до цієї монографічної серії, ввійшли і до інших маловідомих лекційних курсів М. Слабченка.
Та подальші томи «Організації господарства України…» світу так і не побачили, хоч і обіцяли низку новацій на ниві соціологізації української минувшини. Подібна доля спіткала й інші студії з української ранньомодерної історії. Загалом уважають невідомою долю близько п’ятдесяти праць М. Слабченка [3838].
Такою, наприклад, є його монографія про Генеральний суд (160 стор.), котра мала вийти до сьомого випуску «Праць Комісії для виучування історії західньо-руського та українського права», але була вилучена через арешт М. Слабченка у справі «Спілки визволення України». Л. Окіншевич уважав цю роботу «найліпшим твором цього вченого» [3839]. Крім того, варто згадати наукові праці, котрі одеський інтелектуал розпочав писати у в’язничних казематах – студію про запорозьку культуру, проспект майбутнього тритомника «Історія Запорожжя в соціологічному освітленні» та ін. [3840]
Заразом підходи М. Слабченка щодо концептуалізації та репрезентації ранньомодерної української історії були досить виразно окреслені у його опублікованих текстах 1920-х років. Передусім, він виходив із концепту «єдиного світового процесу», котрий задає загальний рух і спрямування перетворень у світі історії, зокрема ті універсальні стадії чи фази, котрі властиві будь-якій національній варіації минувшини. За візією історика, цей рух визначався здебільшого матеріалістичними або господарсько-економічними чинниками, певна комбінація яких складала, власне, зміст тієї чи іншої стадії.
Натомість національна своєрідність, точніше локальні «відхилення» від магістральних напрямків руху всесвітньої історії, на його думку, найповніше виявляються у регіонально-місцевих господарських типах, формах, укладах, структурах, пануючих соціальних та правничих практиках тощо. Ці локальні «викривлення» чи «аномалії» на тлі загального «світового процесу» у представленні одеського дослідника є радше потвердженням провідних тенденцій, аніж винятком із універсальних «правил гри» на сцені всесвітньої історії.
Врешті, основні дослідницькі інтенції М. Слабченка як ученого скеровані на осягнення тих типів і форм, які складають підоснову національної історії та відображають загальносвітовий процес. З такої перспективи його спроба соціологізації історії почасти нагадує концептуалізацію М. Грушевського, котрий у працях 1920-х років приділяв значну увагу типологічному та компаративному інструментарію на ниві української історії, а також був давнім прихильником стадіального поділу минувшини.
Проте ця схожість при пильному розгляді виявляється поверховою й ілюзорною, позаяк соціологізація історії за версією М. Грушевського, вибудовувалася «знизу» від багатоманітного фактографічного матеріалу, тобто є розгорнутою евристичною програмою його вивчення та осягнення. Тож компаративні і типологічні інструменти М. Грушевського зорієнтовані на емпіричне розмаїття.
Натомість соціологізація М. Слабченка є апріорною, себто сконструйованою «згори» шляхом запозичення різноманітних концептів та ідей багатьох учених і мислителів, прикладених до царини європейської й всесвітньої минувшини. Ці концептуальні взірці та дослідницькі стратегії він прагне вибірково перенести й продемонструвати їхню «дію» на національно-регіональних обширах.
Отже, фактографічна поверхня минувшини потрібна для того, щоб уловити, зафіксувати, окреслити ті господарські форми, види й уклади, котрі відіграють роль проміжної ланки у концептуалізації, себто є «посередниками» поміж розвоєм всесвітньої минувшини та національними історіями. Не випадково М. Слабченко тримається думки про застосування «синтетичного методу» в історичній науці, котрий передбачає тотальні і досить жорсткі процедури генералізації. Палким прихильником теорії «єдиного процесу» та «синтетичного методу» М. Слабченка був його багатообіцяючий учень М. Рубінштейн, який пізніше став автором відомого посібника «Русская историография» (М., 1941) [3841].
У текстах М. Грушевського, навпаки, простежуємо надзвичайно обережне ставлення до генералізації та формалізації світу історії, позаяк вони мають обійняти максимально приступні масиви фактографічного матеріалу, зокрема представити динамічні й статистичні виміри минувшини. Відтак його концептуалізація часто-густо сформульована як низка гіпотетичних запитів до минувшини, щоб оцінити рівень їхньої вірогідності щодо представленої національної історії у синхронічному та діахронічному розумінні.
Цю різницю між різними способами концептуалізації досить точно продемонстрував П. Федоренко у великій рецензійній статті, присвяченій монографічній серії «Організація господарства України…». У його публікації, обговореній на засіданні Науково-дослідної кафедри історії України, очолюваної М. Грушевським (не варто забувати про конфронтацію М. Слабченка з її керівником упродовж другої половини 1920-х років!), йдеться про евристичну вартість концептуальної схеми.
«Цінність схеми й буде залежати від того, наскільки вдало схоплено й сформульовано основні риси системи господарства, яке досліджуємо, і оскільки грунтовно простежено зміни в тій системі протягом доби, яку вивчаємо. Разом з тим схема повинна відбити й співвідношення між економікою та правом», – стверджує рецензент [3842].
Водночас П. Федоренко наголошує на операційному, точніше гіпотетично-прикладному призначенні концептуальних побудов, які мають показати процесуальні та структурні характеристики минувшини («динаміку» та «статику»).
«Кожна схема має умовне значення, виконує ролю своєрідної робочої гіпотези у вивченні того або того процесу. Що ж зумовлює її цінність? – риторично запитує та відповідає опонент М. Слабченка. – Перед дослідником організації господарства за певний протяг часу, якщо підходити до питання з економічного боку, повстає завдання дослідити його з двох поглядів: щодо статики і щодо динаміки, беручи ці терміни в цілком умовному розумінні» [3843].
Цей пасаж нагадує відомі роздуми М. Грушевського про роль гіпотетичних запитів у вивченні минувшини.
П. Федоренко вважав хиби монографічної серії М. Слабченка настільки великими, що однозначно обстоював думку про знецінення її методологічної вартості [3844]. Проте концептуалізації М. Слабченка та М. Грушевського різняться не тільки відмінними способами конструювання та вжитим дослідницьким інструментарієм, а й опертям на різні зрізи минувшини.
Якщо М. Слабченко віддавав перевагу економічно-соціальній та правничим сферам минувшини, то М. Грушевський упродовж 1920-х років дедалі більше мігрував із соціальної царини до культурних, етнологічних і навіть соціокультурних шарів світу історії. Тож компаративний та типологічний інструментарій автора «Початків громадянства (генетична соціологія)» часто-густо продукував певний культурний й етнологічний сенс, себто нав’язував до порівняння фактів, явищ і процесів української історії з культурними аналогами на обширах світової минувшини.
Зауважимо, що етнологічні конотації простежуємо і у деяких закидах, зроблених М. Слабченку з боку представників київської школи М. Грушевського. Скажімо, вищезгаданий М. Ткаченко вважав, що автору «варто б було пошукати в звичаєвому праві Запоріжжя фактів, які можна було б порівняти з життям деяких первісних народів» [3845].
Зрештою, відмінні інструментарії, пріоритетні сфери минувшини, кінецькінцем способи конструювання світу історії у працях М. Слабченка та М. Грушевського виплекали різне ставлення вчених до каузальності і детермінізму. Якщо М. Слабченку властива доволі жорстка та виразна окреслена каузальність, яка у багатьох випадках набуває ознак матеріалістичного детермінізму, або, принаймні, господарсько-економічної домінації у представленні основних подій, явищ і процесів, то М. Грушевський уважав, що причино-наслідкові зв’язки здебільшого продукують вірогідний, але не зумовлений результат на терезах історії.
Втім, одеського дослідника не можна вважати абсолютним апологетом матеріалістичного детермінізму, позаяк у його текстах споглядаємо апеляції до правничих, політичних та соціальних практик, інколи до психологічних і культурознавчих мотивів історичного буття, котрі досить часто запозичувалися з різних візій відомих вчених та мислителів із багатоманітними інтелектуальними орієнтаціями.
Своєрідним доказом поміркованості М. Слабченка стосовно ідеї детермінізму на історичних підмостках є те, що історик так і не сприйняв одного із провідних постулатів істмату – «закону класової боротьби». Звісно, і М. Грушевський, і М. Слабченко визнавали класовий поділ, але ніколи не фетишизували його ролі у соціологізації світу минувшини. Натомість класовий поділ виступав у їхніх концептуалізаціях здебільшого як орієнтаційна схема для репрезентації та структуризації соціального зрізу минувшини.
Однак, революційні концепти сприймалися М. Грушевським та М. Слабченком зовсім по-різному. У візії М. Грушевського революція розглядалася як важлива й особлива, але все ж таки вмонтована у розлоге річище суспільної еволюції стадія розвитку. У широкому сенсі автор «Історії України-Руси» сприймав революцію як вислід могутніх еволюційних та колективістських потуг суспільства, що обіймали тривалі, майже столітні проміжки часу. Відтак революційні змагання перетравлювалися, нівелювалися потужним і непереборним еволюційним плином історичного буття.
Натомість М. Слабченко розглядав революцію і революційні війни 1648 – 1654 та революцію 1917 – 1921 рр. як знакові віхи, котрі відображали кардинальні метаморфози національної історії суголосні магістральним устремлінням «єдиного процесу» всесвітньої історії. Саме доба між двома великими українськими революціями перебувала в епіцентрі його наукових інтенцій, які були покладені до основи хронологічної локалізації циклу праць «Організація господарства України…».
Ба більше, М. Слабченка як інтелектуала з завзятою, гарячою, почасти навіть ексцентричною вдачею щиро захоплювала патетика й дух революційного романтизму 1920-х років, хоч вони дивним чином співіснували з його тверезим скептицизмом і навіть гострим негативізмом стосовно більшовицьких управлінсько-адміністративних та політичних практик. Такі інтелектуальні настрої та культурні вподобання одеського вченого й виплекали теорію «єдиного процесу», котра стала своєрідним концептуальним орієнтиром у конструкції його великої монографічної серії історичних студій.
Примітки
3620. Санцевич А. В. Видатний український історик М. Є. Слабченко. – К., 1993. – С. 8 – 9; Заруба В. Історик держави і права… – С. 76 – 77.
3621. Водотика С. Г. Нариси історії історичної науки УСРР 1920-х років. – Київ – Херсон, 1998. – С. 106; Його ж. Академік Михайло Єлисейович Слабченко. Нарис життя та творчості / Ред. проф. С. Р. Лях. – Київ – Херсон, 1998. – С. 42; Заруба В. Історик держави і права… – С. 278; Шевчук А. В. Передумова формування наукової школи М. Слабченка в Одесі // Гілея: Наук. вісник. Зб. наук. пр. – 2011. – Вип. 46. – С. 152.
3622. Рубинштейн Н. Л. О путях исторического исследования // ИСССР. – 1962. – № 6. – С. 93.
3623. Попова Т. Н. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах. Из истории Новороссийского университета. К 75-летию Исторического факультета. – Одесса, 2007. – С. 39.
3624. Музичко О. Листи Михайла Слабченка до Івана Линниченка // КСт. – 2007. – № 2. – С. 138.
3625. Листування Михайла Грушевського та Юрія Тищенка / Ред. Л. Винар, І. Гирич; упоряд. О. Мельник. – Київ – Нью-Йорк, 2012. – С. 50, 394.
3626. Шевчук А. В. Формування в студентські роки історичних поглядів М. Слабченка // Гілея: Наук. вісник. Зб. наук. пр. – 2013. – Вип. 68. – С. 150 – 151.
3627. Заруба В. Історик держави і права… – С. 191.
3628. Слабченко М. Культурно-наукове життя Одеси в 1914 – 1924 роках // Україна. – 1925. – № 5. – С. 179.
3629. Заруба В. Історик держави і права… – С. 63 – 64, 279.
3630. Водотика С. Г. Нариси історії історичної науки УСРР… – С. 140.
3631. Шаповал Ю. «Фантазер» Михайло Слабченко // Шаповал Ю. Доля як історія / Передмова М. Поповича. – К., 2006. – С. 45 – 53.
3632. Слабченко М. Е. Малорусский полк в административном отношении (Историко-юридический очерк). – Одесса, 1909. – С. 8.
3633. Ковалевский М. М. Современные социологи. – СПб., 1905. – С. 282 – 286.
3634. Курас І. Ф., Водотика С. Г. Академік ВУАН Михайло Єлисейович Слабченко // Академік Михайло Єлисейович Слабченко: наукова спадщина і життєвий шлях: Зб. ст. – Одеса, 1995. – С. 5.
3635. Слабченко М. Е. Малорусский полк… – С. 24.
3636. Там же. – С. 9.
3637. Там же. – С. 426.
3638. Там же. – С. 25.
3639. Там же. – С. 7 – 8.
3640. Там же. – С. 58.
3641. Слабченко М. Е. Наказания в жизни и праве Малороссии XVII – XVIII вв. // Слабченко М. Е. Опыты по истории права Малороссии XVII и XVIII вв. – Одесса, 1911. – С. 59.
3642. Полонська-Василенко Н. Михайло Єлісейович Слабченко // Полонська-Василенко Н. Спогади / Упоряд., вступ. ст. та імен. покажчик В. Шевчука. – К., 2011. – С. 457.
3643. Василенко М. З історії устрою Гетьманщини: Критичні замітки. Рец. на кн.: Слабченко М. Е. Малорусский полк в административном отношении: Историко-юридический очерк. – Одесса, 1909. – 436, III с. // ЗНТШ (Львів). – 1912. – Т. 108. – С. 112.
3644. Слабченко М. Е. Малорусский полк… – С. 25 – 27.
3645. Василенко М. З історії устрою Гетьманщини… – С. 104.
3646. Слабченко М. Ще до історії устрою Гетьманщини XVII – XVIII ст.: З приводу заміток М. П. Василенка // ЗНТШ (Львів). – 1913. – Т. 116. – С. 70.
3647. Там само. – С. 70.
3648. Там само. – С. 71.
3649. Василенко М. Ще до історії устрою Гетьманщини XVII – XVIII ст.: З приводу заміток д. М. Є. Слабченка // ЗНТШ (Львів). – 1913. – Т. 116. – С. 79.
3650. Водотика С. Г. Академік Михайло Єлисейович Слабченко… – С. 5.
3651. Слабченко М. Мій життєпис (1930 р.) // Заруба В. Михайло Слабченко в епістолярній та мемуарній спадщині (1882 – 1952). – Дн., 2004. – С. 35.
3652. Музичко О. Листи Михайла Слабченка… – С. 139.
3653. Андрусяк М. Досягнення і завдання сучасної української історіографії (Відчит на Шевченківській Академії Наук. Т-ва ім. Шевченка 6-го ц. м.) // Діло (Львів). – 1934, 17 трав. – № 127. – С. 2
3654. Маслійчук В. Марксистські схеми української історії. – С. 74 (прим. 35).
3655. Окиншевич Л. Генеральна рада на Україні-Гетьманщині XVII – XVIII ст. // ПКЗР. – К., 1929. – Вип. 6. – С. 254.
3656. Крупницький Б. Друга частина. Історіософічні замітки в зв’язку з історією України: 3. Методи прагматична, генетична і порівняльно-соціологічна в українській історіографії // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України: Зб. статей / На правах рукопису. – Мюнхен, 1959. – С. 177.
3657. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны. – Одесса, 1922. – Ч. 1: Хозяйство Гетманщины в XVII – XVIII столетиях. – Т. 1: Землевладение и формы сельского хозяйства. – С. V.
3658. Там же. – С. 95.
3659. Оглоблін О. П. «Історія України» (Конспект за лекціями професора Оглобліна). ІІ-й курс соц.-істор. відділу Ф. П. О. [факультету партійної освіти] 1929/30 академічного року. Т. 2 [друк. Київським Окрліт. тираж 37 прим.] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 292. – Арк. 55.
3660. Заруба В. Історик держави і права… – С. 323.
3661. Санцевич А. В. Видатний український історик М. Є. Слабченко. – С. 26 – 27.
3662. Заруба В. Михайло Слабченко… – С. 155 – 156.
3663. Його ж. Історик держави і права… – С. 144 – 145.
3664. Там само. – С. 148-157.
3665. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 1. – С. VIII.
3666. Багалій Д. Історіографічний вступ [до «Нарису історії України на соціально-економічному грунті»] // Багалій Д. Вибрані праці: У 6 т. / Упоряд., вступ. ст. і ком. В. В. Кравченка. – Харків, 2001. – Т. 2: Джерелознавство та історіографія історії України. – С. 319.
3667. Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами… – С. 17.
3668. Заруба В. Михайло Слабченко… – С. 227.
3669. Там само. – С. 120.
3670. Слабченко М. До методології історії робітничого класу // ЧШ. – 1927. – № 5. – С. 85.
3671. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч.1, т. 1. – С. 122.
3672. Водотика С. Г. Академік Михайло Єлисейович Слабченко… – С. 96.
3673. Слабченко М. Рец. на кн.: Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. – С. 557.
3674. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 1. – С. V.
3675. Там же. – С. 122.
3676. Окиншевич Л. Рец. на ст.: Слабченко М. До методології історії робітничого класу (Червоний шлях. – 1927. – № 5. – С. 78 – 85) // ПКЗР. – К., 1927. – Вип. 3. – С. 424 – 426.
3677. Слабченко М. Е. Николай Иванович Зибер // Зибер Н. И. Очерки первобытной экономической культуры / Вступ. ст. М. Е. Слабченко. – Одесса, 1923. – С. XII.
3678. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 1. – С. V.
3679. Санцевич А. В. Видатний український історик М. Є. Слабченко. – С. 33, 54; Заруба В. Історик держави і права… – С. 283, 324.
3680. Слабченко М. Д. П. Миллер как историк украинского права // Памяти Дмитрия Петровича Миллера. – Харьков, [1914]. – С. 9.
3681. Його ж. Судівництво на Україні XVI – XVIII стол. (Конспект лекцій, читаних на Одеських учительських курсах в серпні 1918 р.). – Харків, 1919. – С. 3.
3682. Музичко О. Південноукраїнські історики та російська академічна еліта: етапи та напрямки співпраці у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. // ІДУ / Голова редколегії В. А. Смолій; відп. ред. О. А. Удод. – К., 2011. – Вип. 21. – С. 77.
3683. Багалій Д. Історіографічний вступ… – С. 320.
3684. Винар Б. Академік Михайло Слабченко (Матеріали до біографії та бібліографії) // УІ. – 1982/83. – № 3/4, 1. – С. 25.
3685. Заруба В. Михайло Слабченко… – С. 67.
3686. Там само. – С. 108.
3687. Річ. Анд. [Пісоцький А.] Рец. на кн.: Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны. – Одесса: Государственное изд-во Украины, 1922. – Т. 1: Землевладение и формы сельского хозяйства. – 223 c.; Т. 2: Судьбы фабрики и промышленности. – 208 c. // ЧШ. – 1923. – № 1. – С. 285.
3688. Санцевич А. В. Видатний український історик М. Є. Слабченко. – С. 30 – 31.
3689. Водотика С. Г. Академік Михайло Єлисейович Слабченко… – С. 61; Заруба В. Історик держави і права… – С. 286.
3690. Водотика С. Г. Нариси історії історичної науки УСРР… – С. 54.
3691. Його ж. Академік Михайло Єлисейович Слабченко… – С. 7.
3692. Федоренко П. З спірних питань економіки України (Рец. на кн.: Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны. – Б. м., 1922. – Ч. 1: Хозяйство Гетманщины в XVII – XVIII столетиях. – Т. 1: Землевладение и формы сельского хозяйства; Б.м., 1922. – Т. 2: Судьбы фабрики и промышленности; Б.м., 1923. – Т. 3: Очерки торговли и торгового капитализма; Б.м., 1925. – Т. 4: Состав и управление государственным хозяйством Гетманщины XVII – XVIII вв.; Його ж. Організація господарства України від Хмельнищини до світової війни. – Б.м., 1923. – Т. 1: Землеволодіння та форми сільського господарства Гетьманщини XVII – XVIII століттів ) // Україна. – 1929. – № 35 (лип. – серп.). – С. 9.
3693. Ткаченко М. Рец. на кн.: Слабченко М. Є. Організація народнього господарства від Хмельниччини до світової війни. – Т. 5, вип. 1: Соціально-правова організація Січи Запорозької (Праці комісії для виучування історії західньо-руського та українського права. – К., 1927. – Вип. 3; та окрема відбитка. – К., 1927. – 136 с.) // Україна. – 1929. – № 32 (січ. – лют.). – С. 102.
3694. Яворський М. Сучасні течії серед української історіографії // Яворський М. На історичному фронті. Збірка статтів. – Б. м., 1929. – Т. 1. – С. 210
3695. Водотика С. Г. Нариси історії історичної науки УСРР… – С. 116.
3696. Його ж. Академік Михайло Єлисейович Слабченко… – С. 8.
3697. Заруба В. Історик держави і права… – С. 165, 287.
3698. Зомбарт В. Современный капитализм / Пер. с нем. под ред. М. А. Курчинского. – М., 1905. – Т. 2: Теория капиталистического развития. – С. 115 – 117.
3699. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны. – Одесса, 1922. – Ч. 1: Хозяйство Гетманщины в XVII – XVIII столетиях. – Т. 2: Судьбы фабрики и промышленности. – С. 7 (прим. 1 – 2).
3700. Там же. – С. 23.
3701. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны. – Б. м., 1923. – Ч. 1: Хозяйство Гетманщины в XVII – XVIII столетиях. – Т. 3: Очерки торговли и торгового капитализма. – С. 2.
3702. Там же. – С. V
3703. Сорокин П. А. Система социологии. – М., 1993. – Т. 1: Социальная аналитика: Учение о строении простейшего (родового) социального явления. – С. 57.
3704. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 2. – С. 97 (прим. 1).
3705. Бухарин Н. Экономика переходного периода. – М., 1920. – Ч. 1: Общая теория трансформационного процесса. – С. 54 – 55, 64 – 71.
3706. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 2. – С. 93.
3707. Там же. – С. 173.
3708. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 3. – С. 94.
3709. Його ж. [Організація господарства України… – Т. 5, вип. 2] Паланкова організація Запорозьких Вольностів // ПКЗР. – К., 1929. – Вип. 6. – С. 186.
3710. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 3. – С. 95.
3711. Там же. – С. 95.
3712. Там же. – С. 96.
3713. Слабченко М. Є. Феодалізм на Україні (Лекції, читані в Одеському ІНО 1928 – 29 рр.) [Склограф] // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 22527. – Арк. 2 зв.
3714. Оглоблін О. П. Старовинна українська фабрика (з приводу книги проф. М. Е. Слабченка – «Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны». Т. ІІ. Судьбы фабрики и промышленности в XVII – XVIII cтол. – Одесса, 1922 г.) // ЧШ. – 1925. – № 8. – С. 92.
3715. Василенкова-Полонська Н. Рец. на ст. Слабченка М. Соціально-правова організація Січи Запорізької (Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та українського права / За ред. акад. Н. П. Василенка. – К., 1927. – Вип. 3. – С. 203 – 340) // ЗІФВ. – К., 1928. – Кн. 6. – С. 296.
3716. Окиншевич Л. Рец. на кн.: Слабченко М. Е. Центральные учреждения Украины XVII – XVIII ст. – Одесса, 1918 // Україна. – 1925. – № 3. – С. 167.
3717. Романовский В. А. К истории аренды на Левобережной Украине во второй половине XVII – начале XVIII вв. (К вопросу о первоначальном накоплении) // Некоторые вопросы социально-экономического развития юго-восточной России. – Ставрополь, 1970. – С. 347.
3718. Федоренко П. З спірних питань економіки України. – С. 11.
3719. Там само. – С. 18.
3720. Там само. – С. 29.
3721. Там само. – С. 12 – 13.
3722. Там само. – С. 21.
3723. Оглоблин О. Мій творчий шлях українського історика // Зб. на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина / Відп. ред. В. Омельченко. – Нью-Йорк, 1977. – С. 46.
3724. Полонська-Василенко Н. Михайло Єлісейович Слабченко… – С. 458.
3725. Першина З. В. М. Є. Слабченко-публіцист // Академік Михайло Єлисейович Слабченко… – С. 26.
3726. Водотика С. Г. Академік Михайло Єлисейович Слабченко… – С. 66.
3727. Федоренко П. З спірних питань економіки України. – С. 16.
3728. Слабченко М. Е. Малорусский полк… – С. 20.
3729. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 2. – С. 56.
3730. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 3. – С. 1.
3731. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 2. – С. 1.
3732. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 3. – С. 56.
3733. Его же. Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны. – Б. м., 1925. – Ч. 1: Хозяйство Гетманщины в XVII – XVIII столетиях. – Т. 4: Состав и управление государственным хозяйством Гетманщины XVII – XVIII вв. – С. 2.
3734. Там же. – С. 251.
3735. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 1. – С. 19.
3736. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 4. – С. 1.
3737. Там же. – С. 133.
3738. Слабченко М. Е. Центральные учреждения Украины XVII – XVIII ст. (Конспект лекций, читанных с 10 июня по 14 июля 1918 г. на украинских курсах для учителей средних школ). – Одесса, 1918. – С. 5.
3739. Там же. – С. 6.
3740. Левитский В. Рец. на кн.: Слабченко М. Е. Хозяйство Гетманщины в XVII и XVIII столетии. – Одесса, 1922. – Т. 1: Землевладение и формы сельского хозяйства. – 222 с.; Т. 2: Судьбы фабрики и промышленности в Гетманщине в XVII – XVIII стол. – 208 с. // Книга (Харків). – 1923. – № 2. – С. 32.
3741. Слабченко М. Е. Центральные учреждения Украины XVII – XVIII ст. – С. 12.
3742. Там же. – С. 6.
3743. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії України ХІХ століття. – [Одеса], 1925. – Т. 1. – С. 1.
3744. Водотика С. Г. Академік Михайло Єлисейович Слабченко… – С. 85.
3745. Слабченко М. Е. Центральные учреждения Украины XVII – XVIII ст. – С. 6.
3746. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 4. – С. 15.
3747. Його ж. Феодалізм на Україні. – Арк. 72.
3748. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 2. – С. 103 – 104.
3749. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 4. – С. 1.
3750. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 1. – С. 129.
3751. Там же. – С. 23.
3752. Слабченко М. Е. Опыты по истории права… – С. І.
3753. Там же. – С. I .
3754. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 1. – С. 18.
3755. Там же. – С. 24.
3756. Слабченко М. Е. Центральные учреждения Украины… – С. 3.
3757. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 1. – С. 59.
3758. Там же. – С. 78.
3759. Там же. – С. 94.
3760. Там же. – С. 75.
3761. Там же. – С. 21.
3762. Там же. – С. 140.
3763. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 4. – С. 130.
3764. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 1. – С. 141.
3765. Там же. – С. 100.
3766. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 3. – С. 86.
3767. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 2. – С. 20.
3768. Там само. – С. 7.
3769. Зомбарт В. Современный капитализм / Пер с нем. Ст. Вольского. – 2-е изд. – М. – Л., 1931. – Т. 1: Введение. Докапиталистическое хозяйство. Исторические основы современного капитализма. – С. 135.
3770. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 2. – С. 155.
3771. Компан Е. С., Маркина В. А. О некоторых особенностях социально-экономического развития городов Правобережной и Левобережной Украины в XVII – XVIII вв. // Города феодальной России: Сб. статей памяти Н. В. Устюгова. – М., 1966. – С. 354 – 355.
3772. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 2. – С. 28.
3773. Компан О. С. Міста України в другій половині ХVII ст. / Відп. ред. М. І. Марченко. – К., 1963. – С. 29 – 30.
3774. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 3. – С. 5.
3775. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 4. – С. 12.
3776. Там же. – С. 8.
3777. Слабченко М. Е. Центральные учреждения Украины… – С. 31.
3778. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 4. – С. 9.
3779. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 1. – С. VI.
3780. Там же. – С. 202.
3781. Там же. – С. 103.
3782. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 4. – С. 154.
3783. Там же. – С. 276.
3784. Слабченко М. Е. Малорусский полк… – С. 57.
3785. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 2. – С. 49.
3786. Там же. – С. 51.
3787. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 1. – С. 109.
3788. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 3. – С. 9
3789. Там же. – С. 3.
3790. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 4. – С. 103.
3791. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 3. – С. 145.
3792. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 1. – С. 154.
3793. Его же. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 3. – С. 28.
3794. Там же. – С. 165.
3795. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 4. – С. 27.
3796. Его же. Военная служба в Малороссии XVIII ст. (Историко-юридический этюд) // ВИВ. – 1913. – Кн. 4. – С. 83.
3797. Его же. Центральные учреждения Украины… – С. 26.
3798. Його ж. [Організація господарства України… – Т. 5, вип. 1] Соціально-правова організація Січи Запорозької // ПКЗР. – К., 1927. – Вип. 3. – С. 203 – 340; Його ж. [Організація господарства України… – Т. 5, вип. 2] Паланкова організація Запорозьких Вольностів. – С. 159 – 252.
3799. Багалій Д. Історіографічний вступ… – С. 323.
3800. Водотика С. Г. Академік Михайло Єлисейович Слабченко… – С. 88.
3801. Слабченко М. Соціально-правова організація… – С. 211.
3802. Там само. – С. 255.
3803. Там само. – С. 206.
3804. Заруба В. Михайло Слабченко… – С. 117.
3805. Слабченко М. Соціально-правова організація… – С. 329.
3806. Там само. – С. 332.
3807. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины… – Ч.1, т. 3. – С. 3.
3808. Його ж. Соціально-правова організація… – С. 211.
3809. Матвієвський П. Є. Рецензія на публ.: Проф. М. Є. Слабченко «Паланкова організація запорозьких Вольностів» (Праці комісії для виучування історії західньо-руського та українського права) [машинопис; 1929 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 10. – Спр. 17743. – Арк. 9.
3810. Там само. – Арк. 10.
3811. Слабченко М. Соціально-правова організація… – С. 253.
3812. Василенкова-Полонська Н. Рец. на ст. Слабченка М. Соціально-правова організація Січи Запорізької… – С. 304.
3813. Пархоменко В. Рец. на публ.: Слабченко М. Соціально-правова організація Січи Запорізької (Окрема відбитка з видання У.А.Н. «Праці Комісії для виучування історії ЗахідньоРуського та Вкраїнського права». – К., 1927. – Вип. 3. – С. 203 – 340) // ЧШ. – 1928. – № 3. – С. 159.
3814. Ткаченко М. Рец. на кн.: Слабченко М. Є. Організація народнього господарства від Хмельниччини до світової війни. – Т. 5, вип. 1… – С. 106.
3815. Слабченко М. Соціально-правова організація… – С. 228.
3816. Там само. – С. 218.
3817. Там само. – С. 214.
3818. Слабченко М. Паланкова організація Запорозьких Вольностів… – С. 229, 237.
3819. Матвієвський П. Є. Рецензія на публ.: Проф. М. Є. Слабченко «Паланкова організація запорозьких Вольностів»… – Арк. 11; Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. – К., 1957. – С. 19; Санцевич А. В. «Організація господарства України». – Т. V: «Економічно-соціальний уклад Січі» – машинописна монографія М. Є. Слабченка (історіографічний аналіз) // Академік Михайло Єлисейович Слабченко: наукова спадщина і життєвий шлях. – С. 67 – 68.
3820. Винар Б. Академік Михайло Слабченко… – С. 30.
3821. Слабченко М. Паланкова організація Запорозьких Вольностів… – С. 227.
3822. Його ж. Соціально-правова організація… – С. 243.
3823. Ткаченко М. Рец. на кн.: Слабченко М. Є. Організація народнього господарства від Хмельниччини до світової війни. – Т. 5, вип. 1… – С. 104.
3824. Слабченко М. Соціально-правова організація… – С. 223.
3825. Там само. – С. 289.
3826. Там само. – С. 238.
3827. Там само. – С. 236.
3828. Там само. – С. 242.
3829. Слабченко М. Паланкова організація Запорозьких Вольностів… – С. 202.
3830. Там само. – С. 164.
3831. Там само. – С. 160.
3832. Матвієвський П. Є. Рецензія на публ.: Проф. М. Є. Слабченко «Паланкова організація запорозьких Вольностів»… – Арк. 2 – 3.
3833. Слабченко М. Соціально-правова організація… – С. 304.
3834. Його ж. Паланкова організація Запорозьких Вольностів… – С. 228.
3835. Там само. – С. 238.
3836. Заруба В. Михайло Слабченко… – С. 120.
3837. Водотика С. Г. Нариси історії історичної науки УСРР… – С. 135.
3838. Його ж. Академік Михайло Єлисейович Слабченко… – С. 23 – 24.
3839. Окіншевич Л. Моя академічна праця в Україні / Ред. О. Романів; передмова Я. Падоха. – Львів, 1996. – С. 43.
3840. Заруба В. Історик держави і права… – С. 249.
3841. Там само. – С. 114.
3842. Федоренко П. З спірних питань економіки України… – С. 15.
3843. Там само. – С. 14.
3844. Там само. – С. 33.
3845. Ткаченко М. Рец. на кн.: Слабченко М. Є. Організація народнього господарства від Хмельниччини до світової війни. – Т. 5, вип. 1… – С. 105.