7.3. Конфлікт процес / структура у конструкції «довгого» ХІХ ст. М. Слабченка

Ясь Олексій

Вихідною ідеєю М. Слабченка щодо концептуалізації української історії ХІХ – початку ХХ ст. була теза про об’єднання української території (Правобережжя, Лівобережжя, Слобідська Україна, Степова Україна та ін.), як висліду потужного і невпинного економічного процесу. Більше того, він навіть зауважує, що «ХІХ століття застає, таким чином, Україну об’єднану. Протягом шести десятків років вона переживає добу осідання нових елементів і організовується на основі кріпосного права, а після селянської реформи швидко простує шляхом промислового розвитку та капіталізму» [3846]. Причому в іншій праці історик не тільки обстоює, а й доповнює цей концепт, зокрема зауважує, що «українське господарство ХІХ стол. перед 1861 р. являється об’єднаним і ваготіючим до своїх кінцевих пунктів – до Чорного моря, зв’язаним різними путами зі своїм [розбив М. Слабченка. – Авт.] закордонним споживачем» [3847].

Певна річ, ці думки випливали з теорії «єдиного процесу» на обширах всесвітньої історії, котра мала імплементувати до концептуалізації української минувшини провідні загальноєвропейські тенденції, опрацьовані у студіях багатьох відомих учених та мислителів. Концептуальні віхи й інструментальні маркери (матеріалістична чи економічно-соціальна домінація, що, часом, межувала з детермінізмом, стадіальна репрезентація минувшини, жорстка каузальність, апріорна генералізація фактографічного матеріалу зазвичай накинута «згори» у вигляді установчих положень, порівняльне висвітлення господарських, соціальних та правничих практик із перспективи європейських взірців і аналогів), апробовані та окреслені М. Слабченком у монографічному циклі праць «Організація господарства України…», повною мірою побутують і у «Матеріалах до економічно-соціальної історії України ХІХ століття».

Цю настанову на виявлення своєрідності «шляхів, що ними проступала Україна» та «ухилів» у контексті всесвітньо-історичного процесу, споглядаємо як у тексті «Організації господарства України…», так і на сторінках «Матеріалів» [3848]. Заразом історик розглядав останнє видання як «загальний каркас нової Української історії» [3849]. Цікавою виглядає й хронологічна локалізація «Матеріалів», котра у назві задекларована у межах ХІХ ст., але де-факто розширена автором до початків ХХ ст. Перший том «Матеріалів» охоплює дореформені часи (до 1861 р.), другий – закінчується революцією 1905 р., а третій (невиданий!) – репрезентує період до 1920 р. Тож історик маркує історичний процес ХІХ – початку ХХ ст. як єдину історичну епоху, що тою чи іншою мірою перегукується з доволі популярним концептом «довгого» ХІХ ст.

Достеменно невідомо, що саме спонукало М. Слабченка розпочати новий багатотомний проект «Матеріалів». Тим паче, що одеський дослідник у цей час активно опрацьовував велику десятитомну монографічну серію «Організація господарства України…», з якої було викінчено тільки п’ять томів. Вірогідно, до написання «Матеріалів» М. Слабченка підштовхнула поява хрестоматії М. Яворського, присвячена добі капіталізму в Україні [3850], хоч попередні плани, мабуть, визріли ще раніше. Крім того, він міг розглядати «Матеріали» як підготовчий чи експериментальний формат для конструювання наступних томів «Організації господарства України…», що, звісно, не виключає й інших мотивів.

Приміром, у листі до О. Оглоблина від 16 лютого 1926 р. М. Слабченко зауважує: «Главковерхи Яворські теж без нас не обійдуться, бо ж вони родились в революції й можуть складати свої хрестоматії з наших, а не старих робіт» [3851]. У тому ж листі одеський дослідник повідомляє свого колегу, що його тритомник первісно мав називатися «Лекціями» чи «Нарисами» і став «Матеріалами» внаслідок категоричних наполягань М. Яворського, котрий ревниво поставився до цієї праці, зокрема загальмував видання другого тому [3852].

Зауважимо, що обидва багатотомні проекти М. Слабченка були споріднені між собою. На думку О. Оглоблина, «певний генетичний зв’язок «Матеріалів» з цією працею [«Організацією господарства України…». – Авт.], не дивлячись на різний характер і відмінні рамці роботи, – є безсумнівний» [3853]. Схожу думку висловлює й А. Санцевич – один із перших сучасних інтерпретаторів творчості одеського вченого [3854]. Втім, «Матеріали» М. Слабченка мають й істотні відмінності, порівняно зі згаданим монографічним циклом праць.

Передусім, простежуються поважні зміни в архітектоніці «Матеріалів», яка побудована за локально-фрагментарним принципом представлення минувшини, на відміну від великих однотипних проблемно-тематичних блоків в «Організації господарства України…», що обіймають цілісні господарські та соціальні сегменти минувшини XVII – XVIII ст. (землеволодіння і форми сільського господарства, фабрики та промисловість, торгівля й торгівельний капіталізм, державне господарство Гетьманщини, соціально-правовий устрій Запорозької Січі та ін.). Відтак «Матеріали» складаються з 89 (перший том – 42, другий – 47) фрагментарних, але самодостатніх розділів-нарисів, які створюють мозаїчну палітру української історії ХІХ ст. До такої архітектоніки М. Слабченка, мабуть, підштовхували його лекційні практики, котрі часто-густо представлені у конспективних записах (конспектах лекцій), що почасти нагадують конструкцію «Матеріалів».

Ці композиційні трансформації, порівняно з «Організацією господарства України…», дослідники оцінюють по-різному. Р. Шпунт уважав, що «змістом два томи уявляють щось середнє між хрестоматією й систематичним курсом» [3855].

О. Оглоблин писав про «тектонічну невитриманість «Матеріалів» та брак хоч якоїсь періодизації, котрі суттєво ускладнюють сприйняття авторських ідей [3856]. Натомість доволі цікавим виглядає спостереження В. Левитського, котрий подав рецензійну замітку на «Матеріали» за пропозицією М. Грушевського [3857]. Останній складно, скептично і навіть негативно сприймав студії М. Слабченка з соціально-економічної історії.

На думку В. Левитського,

«особливість методи, що її акад. Слабченко поклав у основу викладу «Матеріалів» полягає в тім, що автор кожну грань історії культурного життя України розглядає окремо, ізольовано від інших, у вертикальному розрізі, себто в процесі історичного розвитку, без зв’язку з усім життям, хоч про цей зв’язок авторові й доводиться часом згадувати. Метода, що її вжив автор, нагадує працю анатома, коли він у людськім організмі окремо препарує м’язи, зв’язки, сухожилля, нерви тощо й, нарешті відділює окремі кістки й самий кістяк» [3858].

Загалом рецензент закидав автору надмірне захоплення структурою української минувшини, що перешкоджало йому відтворювати повноту й розмаїття історичного процесу.

Врешті, економіст В. Левитський, на відміну від опонентів-істориків, звернув увагу на засадну суперечність «Матеріалів» М. Слабченка конфлікт процес / структура, який значною мірою відбився на авторській конструкції історії ХІХ – початку ХХ ст. Натомість переважна більшість науковців, як сучасників М. Слабченка (К. Антипович, Д. Багалій) [3859], так і пізніших інтерпретаторів його творчості (Б. Винар, С. Водотика) [3860] розглядали представлений двотомник як самобутню схему української історії ХІХ ст. Зокрема, В. Заруба навіть обстоює думку, що у двотомнику репрезентована «історіософська схема означеного періоду» [3861] чи «шкіц схеми її історичного розвитку в означений період» [3862].

Та найважливішим видається загальний поворот М. Слабченка від економічно-соціального і правничого зрізів минувшини до історії культури, громадської думки, політичних, літературних та публіцистичних практик ХІХ – початку ХХ ст. Звісно, у конструкції одеського дослідника економічна, соціальна та правнича сфери й надалі залишаються домінуючими площинами у концептуалізації української минувшини. Однак, відтепер він прагне продемонструвати як відобразилися економічні та соціальні трансформації «довгого століття» на культурних, громадських, літературних, освітніх і суспільно-політичних практиках українства. У широкому сенсі зазнав помітних перетворень той наскрізний економічно-соціальний рефрен його історичного письма, що так яскраво простежується в «Організації господарства України..», котрий нав’язував матеріалістичне представлення минулого, властиве первісним версіям соціологізованої чи «масової» історії.

Це й спричинило переорієнтацію М. Слабченка як ученого від домінуючого представлення масштабних процесів та явищ до репрезентації української історії як мінливої конфігурації різноманітних структур, укладів та форм, хоч така метаморфоза руйнувала одноцільність тексту і створювала у читача враження локальності й ізольованості різних частин «Матеріалів». Саме у цьому напрямку варто дошукуватися мотивів і причин тих перетворень, які споглядаємо в архітектоніці тритомника, порівняно з попередньою монографічною серією праць.

«Матеріали» М. Слабченка розпочинаються з апріорних тез та узагальнень, які рясно розкидані по всьому тексту, як і в «Організації господарства України…». Тому вже у вступі він у звичному дусі категорично декларує, що його візія є «повною протилежністю думці Рожкова й П. Струве, який доводив, що кріпацьке господарство ще не дорозвинулося перед 1861 р., і тому багато збереглося кріпацьких елементів в епоху післяреформну» [3863]. До студій консервативного ліберала П. Струве та одного з найстаріших російських істориків-марксистів М. Рожкова автор постійно апелює у «Матеріалах», як для потвердження певних тез і думок, так і заперечення чи уточнення концептів обох учених.

Наприклад, М. Слабченко рішуче відкидає тезу П. Струве про нерозвинутість поміщицького господарства напередодні Великої реформи 1861 р. (російський економіст тримався думки, що «кріпосне господарство як таке, економічно не дозріло до свого скасування у 1861 р.» [3864]), позаяк уважає, що до збереження залишків кріпосницької системи у 1860-х роках спричинився брак грошових засобів як у селян, так і поміщиків, а не господарська відсталість [3865].

Зазначимо, що рецензенти по-різному оцінювали цю думку автора «Матеріалів». В. Левитський уважав, що погляди М. Рожкова та П. Струве є більш адекватними щодо представлення реального стану тогочасного господарства, аніж тлумачення одеського дослідника [3866]. Натомість Р. Шпунт солідаризувався з думками М. Слабченка, зокрема відзначив, що М. Рожков відмовився від попередньої візії [3867].

Так чи інакше, М. Слабченко тримається вже згаданої установчої тези про «об’єднаність» українських земель у межах російських адміністративно-управлінських практик, що «конструювалися за загально-імперським трафаретом» [3868]. Така констатація дозволяла автору порушити питання про переливання капіталів на обшири підросійської України, себто вводила міжнародні контексти висвітлення національної минувшини.

М. Слабченко розглядав Чорне море як серцевину чи підоснову економічного процесу на українських обширах. На його думку, з одного боку, чорноморські порти стимулювали доплив іноземних капіталів, а, з іншого – спонукали російських підприємців «пересуватися до північної частини України й спускатися на південь, де вступити в конкуруючу боротьбу з західньо-європейськими заходьками» [3869].

Однак, пропозиція історика щодо переоцінки ролі Чорного моря у розвої української економіки ХІХ ст. сприймали (та й то з низкою застережень!) поодинокі дослідники (О. Оглоблин). Відтак низка рецензентів уважала такий підхід неадекватним. Приміром, вищезгаданий Р. Шпунт схарактеризував означену тезу як своєрідний кантівський імператив у схемі «Матеріалів» [3870].

Водночас М. Слабченко вважав, що початок ХІХ ст. виплекав нову діючу особу на українській авансцені, навколо якої концентрувалися тодішні господарські і торгівельні практики. На відміну від другої половини XVIII cт., котра розгорталася під знаком акумуляції земель великими власниками, головним «героєм» перших десятиліть ХІХ ст. стає український поміщик середньої руки [3871]. Такі пани, хоч і торгували спершу вовною, згодом – хлібом, себто були тісно пов’язані з європейським ринком, але опинилися у становищі власників-господарників, міцно прикутих до своїх родинних маєтків-осідків. Цей своєрідний стиль життя визначав напівкамеральний спосіб повсякденного буття значної частини малоросійської аристократії.

«Розвиваючи сільське господарство, український поміщик не нагадував собою свого російського колегу. – відзначає М. Слабченко. – Він взагалі не жив у місті, а являвся хуторянином. Український поміщик ніколи не кидав села для міста, як це було з росіянином, й тому не вертав ізнов до села. З українських дідичів рідко хто був рентьєром в тісному значенні слова, але всі вони були підприємцями. Коли й вилазив зі свого лігва український поміщик, то тільки в надзвичайних випадках, напр[иклад], при оголошенні губерні чи дворянських установ, при дворянських виборах. За такими виключними випадками, поміщик сидів на свойому хуторі, займаючись господарством і побиваючись о більшу користь з нього» [3872].

Саме з прив’язаністю українських поміщиків до землі, котра складала основу місцевого господарства, одеський дослідник пов’язував зростаючий тиск на закріпачене селянство, позаяк тільки господарський визиск останнього міг забезпечити високі та сталі прибутки вищим верствам [3873]. Тож економічна доцільність, точніше господарська вмотивованість соціальних практик, як і в «Організації господарства України…», виступає на перший план у концептуалізації минувшини, яку пропонує М. Слабченко. Натомість становище кріпосних селян дослідник уважав близьким до рабства [3874]. Не випадково у низці пасажів він розглядає антикріпосницький рух передреформених часів як аболіціоністський [3875].

Своєрідними контрагентами щодо поміщицьких господарств на початку ХІХ ст., за візією М. Слабченка, виступали колонії іноземних переселенців та сумнозвісні військові поселення. Причому історик доволі самобутньо висвітлює і репрезентує окреслені господарські та соціальні структури. Зокрема, він відзначає велику громадську солідарність іноземних колоністів, їх передові господарські практики, тривалу урядову протекцію, що спричинилися до первісного розквіту переселенських общин тощо. На його думку, «колонія була кріпким конкурентом, тим більш, що й являлася вона зі своєю громадською й господарчою иншою культурою» [3876]. Занепад багатьох колоній-поселень автор пов’язує з соціальною диференціацією іноземних переселенців, що поступово, проте невпинно розмивала ці особливі господарські структури.

Специфічну роль у господарських практиках М. Слабченко відводив і військовим поселенням. Зазвичай останні асоціюються з жорсткими, нелюдськими засобами примусу і покарання та суцільним знеособленням поселян, що зробилися майже хрестоматійними прикладами в історіописанні ХХ ст. Проте історик тримається думки, що ці мілітарні установи посіли певну нішу у тодішньому господарстві. Він розглядає ці напівійськові, напівгосподарські структури у контексті реформування соціального устрою, хоч, кінець-кінцем, визнає, що «аракчеївський соціалізм повернувсь в звичайне кріпацтво» [3877].

Та господарську діяльність цих структур М. Слабченко оцінює неоднозначно. «Військові поселення розводили й ліси та добрі сади, підтримували кукурудзяну культуру, заводили великі ставки й розводили там рибу, насаджували тутові сади й шовківництво. Таким побитом, велика культурна робота виявлялася в рямцях аракчеївщини на Україні», – стверджує вчений [3878]. Відзначимо, що ці міркування суголосні оцінкам сучасних російських істориків як щодо самої постаті графа О. Аракчеєва, так і стосовно його військових і господарських реформ.

Але найцікавішими виглядають спроби М. Слабченка екстраполювати вислід матеріалістично-економічної площини чи господарських та соціальних практик до сфери культури, політики і громадської думки. У такому світлі постають авторські потуги з представлення позиції українського панства за часів вторгнення військ французького імператора Наполеона І.

«Коли російська буржуазія ненавиділа Наполеона, бо через континентальну систему мусила переживати довгу кризу, то Україна, де обробляюча промисловість була розвинена незрівняно менше й де утиск робивсь на хліборобстві, а про континентальну систему на Чорному морі не було мови, не мала охоти рвати давніх зв’язків з Францією, не могла вороже ставитись до Бонапарта та й його походу. Соціальні ускладнення не лякали вже поміщиків, бо Наполеон не квапився визволяти кріпаків», – підкреслює історик [3879].

Більше того, він навіть уважає, що малоросійське дворянство було зацікавлене у перемозі Наполеона І, позаяк останній виявляв «недвозначні симпатії до України й цікавився її минулим, особливо-ж її козацькою верствою» [3880].

Показовими видаються розумування, спостереження й тлумачення М. Слабченка на ниві громадських та культурних практик першої половини ХІХ ст. Зауважимо, що вони подані у низці окремих фрагментів, які не мають виразної та послідовної хронологічної локалізації, зокрема нав’язують репрезентацію різних історичних зрізів у дусі загальної синхронії, зорієнтованої на всю дореформену добу, тобто від початку ХІХ ст. до реформи 1861 р. З такої перспективи авторський виклад створює ефект мозаїчності у сприйнятті окресленого періоду, котрий вирізняється низкою цікавих спостережень, узагальнень і припущень.

М. Слабченко вважає, що «на Україні мали значення не декабристи, але декабризм, як відгук загально-європейських настроїв у колах інтелігенції» [3881]. Натомість кирило-мефодіївські братчики, за його візією, спричинилися до кардинальної переоцінки громадських цінностей, що увінчалася «буржуазним республіканізмом» [3882]. Заразом історик обстоює думку, що російське слов’янофільство зіткнулося з опозицією на українських землях з боку малоросійського панства, що походило зі старих козацько-старшинських родів, але часом засвоювало й передові ідеї. До такої опозиції він зараховує навіть екстравагантних (за сучасними означеннями нонконформістських!) [3883] мочемордів з їхнім очільником – відставним ротмістром В. Закревським [3884]. Схоже, що в оцінці мочемордів одеський учений наслідував М. Драгоманова, котрий досить розважливо коментував погляди панів-інтелектуалів, які вийшли з їх середовища [3885].

Зазначимо, що М. Слабченко у категоричному дусі висуває низку самобутніх припущень стосовно авторства знакових праць з обсягу української суспільнополітичної думки першої половини ХІХ ст. Він уважає, що автором «Истории русов» був князь О. Безбородько [3886] (схожої думки трималися М. Возняк, П. Клепацький, А. Яковлів та ін.), а «Книги буття українського народу» – художник Я. де Бальмен (до речі, один із мочемордів!), себто не М. Костомаров [3887].

Однак, аргументи, котрі наводить історик, виглядають непереконливо, позаяк здебільшого спираються на його припущення й уривчасті спостереження. Недаремно навіть О. Оглоблин, який прихильно ставився до низки ідей М. Слабченка, досить обережно оцінив запропоновані новації, зокрема наголосив, що вони потребують пильного вивчення та потвердження [3888].

Ба більше, М. Слабченко прагне по-новому потрактувати й репрезентувати творчість та біографію Т. Шевченка. На його думку,

«Шевченко врешті дійшов до зречення всього, що зв’язувало кріпака з паном. Він спустив бога на землю, щоб зробити його кріпацьким богом. Марія – мужичка, маленький Христос – байстря, якому вже змалечку дано нести хрест й бути на ньому розп’ятим. Кріпак піднявся в очах Шевченка до бога, а затуркана покритка – до богородиці» [3889].

М. Слабченко репрезентує Великого Кобзаря не як співця пригнобленого селянства, а як речника нових явищ і процесів, котрі ось-ось мають зруйнувати кріпосницький лад! Власне, він розглядає соціальні мотиви поезій Т. Шевченка як своєрідний пролог до майбутніх трансформацій, що назрівають в українському суспільстві середини ХІХ ст.

«Бунт іде з міста. Хто провадитиме його, які саме появляться нові люди, «з новим і праведним законом», поет хіба тільки догадувався, коли одного разу записував у свойому щоденнику, що техніка переверне людськість. Шевченко тільки наближувався до розв’язання питання, а не розв’язував його, хоч уже складав гімни «роботящим рукам». Отже говорити про Шевченка, як про мужицького, сільського поета, є величезне непорозуміння, Шевченко був продуктом нового життя України, що склалося в наслідку переливання капіталу й росту міст. Село Шевченко не описував. У нього немає й жахливих картин кріпацтва, – в нього є протест проти гноблення людини й нерівності. Такі думки поетові дало не село, а місто, котре попхнуло на революційний шлях й братчиків», – відзначає вчений [3890].

У подібному дусі М. Слабченко розглядає і рух хлопоманів, яких він характеризує здебільшого як талановитих, але ідеалістично налаштованих інтелігентів, що «мали своїм завданням вияснити українському селянинові безпідставність кріпацьких прав польських панів» [3891].

Та розмірковуючи про українських панів-підприємців і, заразом, поміщиківкріпосників, зростаючий визиск селянства, складнощі з витворення прошарку дрібних земельних власників у 1820-х – 1830-х роках [3892], історик скеровує дослідницькі устремління не на село, поміщицький хутір чи маєток, а на місто передреформеної доби та багатоманітні практики городян! Він навіть уважає, що «повітря міста на Україні не робило людей вільними, але прищеплювало їм вільні думки. Це було нове місто, не подібне на місто XVIII ст. чи самого початку ХIХ ст., коло воно, ще являлось великим селом. Нове місто будувалось і організовувалось після типу європейського, в якому захожий селянин почував себе в силах відвоювати свободу» [3893].

У представленні М. Слабченка місто постає як самобутній майданчик для апробації нових соціальних і господарських практик, зокрема для зміщення та перемішування звичних ролей різних верств і станів. Зокрема, він наголошує, що на міських теренах до комерційних і торговельних операцій залучаються вихідці з різних верств (міщани, ремісники, селяни різних категорій – державні, поміщицькі, монастирські, дрібні дворяни), котрі мали незначні та навіть мізерні капітали. Врешті-решт, історик підсумовує, що «міста гублять своє суворо міщанське старе обличчя й витворюють нову буржуазію» [3894].

У іншому місці М. Слабченко пише про руйнацію архаїчних соціальних і господарських норм у містах протягом першої половини ХІХ ст., котрі заступають нові практики, що докорінно змінюють буття та склад міських мешканців.

«Роботи знаходилось для усіх ремесників. Нове місто мало й купецтво, й інтелігенцію, й урядництво всякого роду, якому потрібна була мала праця по шитву, озуву [пошиття взуття. – Авт.], хлібу й т. и. Жили в містах і поміщики, котрі обслуговувались своїми двораками, але останні не вважались за конкурентів» [3895].

Заразом автор «Матеріалів» акцентує увагу на процесах соціальної та майнової диференціації, котрі розгорталися у середовищі тодішніх містян.

«В містах обиватель не тільки вирівнявся, а в степових губерніях і розбагатів до того, що став сам заводитись власними кріпаками, так само, як купець», – зазначає М. Слабченко [3896]. Відтак історик навіть обстоює гадку, що поступово на українських теренах формуються «два рівнобіжні промислові порядки – вотчинний і міський» [3897].

Цю динамічну та відносну рівновагу між різними соціально-економічними укладами він пояснює неспроможністю молодої «міської буржуазії» конкурувати з вотчинними підприємствами [3898].

Вищезгаданий В. Левитський уважав, що М. Слабченко переоцінює соціальні трансформації у тодішніх містах, зокрема ігнорує історичну традицію старих містечок, які відігравали важливу роль у формуванні міст наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. [3899] Однак, одеський дослідник уперто повертається до міської тематики 1830-х – 1840-х років, зокрема акцентує увагу на соціокультурних впливах, що простежуються у тодішніх громадських, господарських, літературно-публіцистичних практиках.

Приміром, М. Слабченко згадує про циркуляцію ідей натурфілософії та полеміку навколо злободенних суспільних проблем.

«Значення міста тоді вже живо почувалося, хоча й у центрі громадського життя й стояв мужик, за котрого вели бій поміщики, що обстоювали його закріпощений стан, і міська буржуазія, котра в своїх інтересах промовляла проти, вела емансипаційну політику й не боялася над і ставити крапку», – пише вчений [3900].

У іншому місці М. Слабченко відмічає, що «мала, напівселянська буржуазія українських міст витворює особливу літературу з головною дієвою особою – мужиком і з аболіціоністськими гаслами ще в ті часи, коли російська думка б’ється в тенетах сентименталізму та романтизму й схиляється «на служение» великій російській буржуазії» [3901]. Крім того, історик висвітлює й аналізує різні візії «передреформних» економістів, зокрема зазначає, що вони «виразно висловлювались за свободу в межах економічного життя, лише мимохідь доторкаючися соціальних явищ» [3902].

Така постійна зацікавленість культурними і громадськими практиками першої половини ХІХ ст., котру простежуємо у «Матеріалах», видається незвичайною, особливо, коли взяти до уваги традиційні сюжети студій М. Слабченка (господарство, торгівля, право, соціальні перетворення, становище окремих станів та верств), що побутують у його монографічній серії «Організація господарства України…». Причому автор навіть розглядаючи господарські та соціальні трансформації повсякчас порушує культурні й інтелектуальні проблеми.

Наприклад, раціоналізацію поміщицького господарства у 1840-х – 1850-х роках М. Слабченко однозначно пов’язує з появою «просвещенного помещика», себто з новим типом господарника, що мав солідні інтелектуальні й культурні здібності [3903]. Більше того, автор навіть обстоює тезу, що «А. Сміт являвся майже настільною книгою українських поміщиків, пропагандувався з університетських катедр і багатьма примірниками представлявся в бібліотеках» [3904].

Вочевидь, наведена теза є типовим прикладом поспішної та категоричної генералізації, котра властива М. Слабченку як історику. Втім, це розумування є досить показовим у світлі домінуючих дослідницьких інтенцій, які побутують у його тексті.

У такому ж річищі М. Слабченко репрезентує й поширення машин і механізмів у кріпосницькому господарстві, зокрема вважає, що від 1840-х років поміщики «охоче схиляються в бік машин і не мають причин скаржитися на запровадження їх» [3905]. Урешті-решт, історик тримається думки, що «саме «царицямашина» в господарстві зробила переворот. Поміщик не зустрічав потреби в такій масі сільських робітників для свого господарства, як за тої доби, коли вони провадилися тільки руками. Поміщикові являлося раціональнішим лишити при собі minimum слуг i maximum землі, а то й усю землю» [3906].

Ця авторська констатація сприймається як самобутній пролог до назріваючої аграрної реформи 1861 р. У представленні М. Слабченка культурні й громадські трансформації постають як такі, що відіграють не менш важливі ролі, ніж господарські, соціальні та зовнішньополітичні передумови, котрі спричинили Велику реформу. Зокрема, вони посідають місце поруч із поразкою у славнозвісній Кримській війні 1853 – 1856 рр., яка вкрай загострила питання про скасування панщини [3907].

На цьому місці постає питання про причини та мотиви устремлінь М. Слабченка щодо вивчення культурних, громадських, публіцистичних і навіть суспільно-політичних практик ХІХ ст.? Тим паче, що попередні тексти історика, зокрема його найбільша монографічна серія «Організація господарства України…», демонструють спорадичне висвітлення означених зрізів минувшини.

Такі інтенції одеського дослідника зумовлювалися інтелектуальними й культурними впливами, котрі циркулювали у тодішній соціогуманітаристиці. Скажімо, варто відзначити праці В. Зомбарта, зокрема його тритомник «Сучасний капіталізм» [3908], ідеями й концептами якого автор інтенсивно послугувався у низці томів «Організації господарства України…». Передусім, варто вказати на відому тезу В. Зомбарта про децентралізацію ранньомодерного господарства, котра побутує в означеній монографічній серії [3909].

М. Слабченко згадує цього соціолога і на сторінках «Матеріалів», зокрема покликується на т. зв. «буржуазний дух» В. Зомбарта, пошуки якого у різних сферах культурного, соціального, духовного життя є засадними у візії німецького вченого. ««Буржуазний дух», за термінологією Зомбарта, вільно пролазив усюди й робив своє діло, розкладаючи все на складові частини. Не встояло проти нього ні дворянство, ні селянство, що наочно виявилося в 70-ті роки», – зазначає історик [3910]. «Замазура йде» (рос. «Чумазый идет») – згадує автор крилате метафоричне означення селянина-багатира, точніше щойно народженого буржуа, котрий скупає поміщицькі землі та швидко нагромаджує первісний капітал [3911]. Цей вираз повсюдно циркулював на сторінках пореформеної дворянської публіцистики.

Чи не цього «буржуазного духу» та його новітніх «героїв» як висліду загального спрямування всесвітнього історичного процесу дошукувався М. Слабченко у культурних, громадських та інших практиках дореформеного українства?!

До того ж, концепти В. Зомбарта були досить популярними у соціогуманітаристиці 1920-х років, а ціла низка студій цього соціолога побачила світ у російських перекладах. Адже на пореволюційному чи первісному радянському культурному просторі ще зберігалися відносно ліберальні «правила гри» та бракувало нових більшовицьких прочитань марксистської спадщини. Студії В. Зомбарта тою чи іншою мірою заповнювали існуючу інтелектуальну лакуну. Не випадково покликання на праці цього соціолога представлені майже у всіх писаннях дослідників 1920-х років, які опрацьовували проблематику, пов’язану зі становленням капіталізму.

Однак, таке потрактування устремлінь М. Слабченка задовольняє лише почасти. На нашу думку, причини специфічної конструкції «Матеріалів», передусім, очевидний ухил автора у бік синхронічного представлення української минувшини ХІХ ст. (особливо дореформених часів!), що підважив звичну та всеохоплюючу діахронічну репрезентацію процесу, пояснюються особливістю його концептуалізації, котра мала стадіальну підоснову. Перед істориком постала досить складна проблема: як представити перехід від стадії кріпосницького господарства до стадії промислового капіталізму на українському фактографічному матеріалі першої половини ХІХ ст. Та й у науковій літературі початку ХХ ст. панували візії, в яких зазвичай обстоювалась думка про недостатній рівень промислового розвитку як у Росії загалом, так і у межах підросійської України зокрема.

Зауважимо, що найуразливішим місцем будь-якої стадіальної концептуалізації минувшини є перехід від однієї стадії до іншої (проблема т. зв. «перемикачів»). У радянській історіографії ця проблема відома як питання «міжформаційних стиків» чи «переходів», яке вирішували за рахунок соціокультурних «сплесків», «розривів» та «імпульсів» – революцій (англійська революція середини XVII ст., французька революція кінця XVIII ст., російська революція 1917 р. та ін.), великих воєн, що кардинально змінювали політичну мапу світу (Тридцятирічна війна 1618 – 1648 рр., Наполеонівські війни поч. ХІХ ст., Перша та Друга світові війни та ін.).

Натомість у стадіальних концептуалізаціях із виразним еволюціоністським рефреном проблему «перемикачів» прагнули розв’язати послугуючись уведенням т. зв. «перехідних» чи «транзитних» періодів. Зокрема, у схемі М. Грушевського своєрідними «транзитними перемикачами» є «два занепади» (середини XIV ст. та другої половини XVIII cт.) і «два відродження» (кінець XVI – початок XVII ст. і ХIХ ст.) українського національного життя.

Та обидва способи були непридатними для стадіальної концептуалізації М. Слабченка на ниві української історії ХІХ – початку ХХ ст. Тим більше, що вона конструювалася, з одного боку на матеріалістично-економічних засадах, а з іншого – стосувалася ХІХ ст., себто такої доби, в яку було складно «вписати» відповідні соціокультурні «імпульси» чи «транзитні періоди», котрі відповідали європейським і світовим взірцям та й ще за теорію «єдиного процесу». Автор «Матеріалів» зазначав, що до 1905 р. «життя України розвивалося зигзагами», тобто на основі змагання «протилежних символів феодального й буржуазного суспільства», до того ж, ускладнювалося «національним вбранням» [3912].

Видається, що зазначені проблеми й підштовхнули М. Слабченка до «експериментів» – синхронічного представлення дореформеного періоду ХІХ ст. як мінливої конфігурації структур, укладів і форм (різних зрізів історичного буття!), які мали продемонструвати визрівання нових буржуазних практик та взаємин у надрах кріпосницького господарства. Ці потреби суттєво розширили фахові запити історика, котрий намагався показати як нові тенденції плекаються на полі культури, публіцистики, громадського і політичного життя. Якщо взяти до уваги вкрай складну, заплутану, суперечливу і мозаїчну палітру економічного буття підросійської України ХІХ ст., то синхронічна репрезентація М. Слабченка виглядає як досить цікава та перспективна новація, принаймні у контексті домінуючих практик українського історіописання 1920-х років. Більше того, дослідницька пропозиція одеського історика вела до глибшої розробки різних площин українського суспільства, що незаперечно продукувало нові можливості у царині соціологічного прочитання минувшини.

Власне, про «мозаїчність» українського економічного побуту, порівняно з одноцільним, «монолітним» розвоєм західноєвропейських країн, згадував у своїй рецензії В. Левитський.

«Зовсім противно органічному розвитку історії цих [західних. – Авт.] народів, що йому надано певного характеру монолітности – історія господарського побуту України має характер, так мовити, мозаїчности [розбив В. Левитського. – Авт.]; в ній дуже багато вставок із чужоземної культури, вставок, що їх їй було накинуто. Україна мала своє самостійне буття хіба лише в Київський період своєї історії, потім перебувала під зверхністю чужої державности Монголів, Литви та Польщі й, нарешті, Росії, й всі вони, в період свого панування залишали свої нашарування на українській економіці та суспільності», – відзначає рецензент [3913].

Ця заувага (ймовірно, вона постала якраз у світлі прочитань «Матеріалів»!) скерована супроти соціологізації минувшини, вибудуваної за теорією «єдиного всесвітнього процесу» М. Слабченка, досить добре відображає не тільки особисті погляди В. Левитського як ученого-економіста, а й відомі застереження М. Грушевського. Останній рішуче виступав супроти детермінізму (тим паче, матеріалістичного!) та повсюдної генералізації на полі української історії і наголошував на всебічному студіюванні соціота етнокультурного зрізів минувшини у їхньому фактографічному розмаїтті.

Інший рецензент Р. Шпунт обстоював думку, що М. Слабченко не помітив «двоїстості» економічного процесу на просторі підросійської України, котрий був не тільки зорієнтований на самостійний національний розвиток, а й істотно залежав від Росії [3914]. Заразом він уважав, що автор «Матеріалів», так і не зміг показати як промисловість і сільське господарство утворюють ринок робітничої сили, зокрема представити «діялектичний» зв’язок між селом і містом [3915].

Звісно, у «Матеріалах» споглядаємо традиційні недоліки та прогалини, властиві для історичного письма М. Слабченка (необгрунтовані генералізаційні процедури, некоректне використання фактографічного матеріалу, категоричні узагальнення, недбалі обрахунки і т. п.). Приміром, молодий історик Д. Соловей вказав на низку перекручень у авторських підрахунках кількості кріпаків у першому томі «Матеріалів» [3916].

Наведені закиди, попри відмінні методологічні засади рецензентів, щодо суцільної локальності, ізольованості і навіть штучності концептуалізації М. Слабченка видаються не зовсім об’єктивними. Тим більше, що ціла низка розділів «Матеріалів» зорієнтована на те, щоби показати як тодішні господарські і торгівельні практики витворювали «єдиний господарчий організм» [3917]. Згадаємо, скажімо, авторські пасажі про механічну обробну [3918] та цукрову промисловість [3919], роль ярмарків в українській торгівлі [3920], сухопутні і водні комунікації [3921], різні течії української торгівлі [3922] та ін.

Певна річ, стадіальна конструкція М. Слабченка зазнала сильної дифузії й розмивання на українському матеріалі, позаяк її вихідні концепти були перенесені з царини західноєвропейської історії. Відтак поставали проблеми, пов’язані з істотною корекцією й адаптацією установчих ідей, а також із необхідністю опрацювати т. зв. «середню ланку» концептуалізації, що мала представляти своєрідний сценарій національної історії, себто пов’язати конкретну фактографічну канву з універсальним стадіальним маркуванням. К. Антипович навіть зауважив, що в праці М. Слабченка

«аналітичні моменти переважають синтетичні, не дуже вдала редакція очевидно спричинилася до багатьох друкарських помилок, почасти через насиченість фактичним матеріалом, провідні думки часто-густо ховаються серед фактичного матеріалу [розбив К. Антиповича. – Авт.]» [3923].

Подібні проблеми споглядаємо практично у будь-яких стадіальних візіях минувшини, особливо, коли взяти до уваги те, що йдеться про первісні версії соціологізації історії на ниві українського історіописання 1920-х років.

Мабуть, М. Слабченко почасти сприймав зауваги рецензентів щодо конструкції тритомника. Тому авторський виклад у другому томі цієї серійної праці більше відповідає хронологічній послідовності перебігу історичний подій та процесів, аніж репрезентація дореформеної минувшини, подана у першому томі «Матеріалів». Однак, історик не відмовився від синхронічного представлення пореформеної доби. Зокрема, він вдається до численних екскурсів на теми культури, літератури, науки, суспільно-політичної і наукової думки та громадських практик, які мають проілюструвати й потвердити спрямування господарських та соціальних трансформацій українського суспільства. У широкому сенсі автор і далі намагається представити структурну конфігурацію української минувшини пореформеної доби як самобутню калейдоскопічну палітру.

М. Слабченко досить своєрідно сприймав маніфест 19 лютого 1861 р. З одного боку, він визнавав те «колосальне враження», котре справила Велика реформа на сучасників. З іншого боку, він тримався думки, що вона не стільки змінила фактичне становище у сільському господарстві, скільки встановила «договірні принципи між колишнім кріпаком та його паном» [3924]. Ще у дореволюційні часи М. Слабченко відзначав, що «доба великих реформ покликала до життя питання про визначення істинної суми прав (на участь у державному й економічному житті Росії) різних суспільних груп, класів та станів» [3925]. Водночас історик уважав, що реформа 1861 р. розпочала нову сторінку в історії господарства, котра вирізняється поворотом капіталу до обробної промисловості [3926].

Зазначимо, що як у першому, так і другому томі «Матеріалів» автор подає цілу низку оригінальних спостережень і тлумачень щодо багатьох явищ, фактів і подій. М. Слабченко розглядає українську громаду як вислід соціальних практик пореформеної доби, на відміну від російських общин, які спиралися на давню історичну традицію. «Це була «община» на вершках вигадана для забезпечення поміщика робітниками, а держави – податками», – стверджує історик [3927].

Водночас М. Слабченко звертає увагу на появу нових діючих «героїв» на господарських та соціальних теренах. Зокрема, він згадує про нову постать 1860-х років – купця-землевласника, котрий заходився збирати землі та проводити вигідні торгівельні оборудки з нерухомістю [3928]. Натомість 1870-ті роки, на його думку, висувають на економічну сцену експортерів-набобів [від англ. nabob – людина-вискочка, яка швидко розбагатіла у колоніях. – Авт.] як купецького, так і дворянського походження, котрі завдяки хлібній торгівлі та сприятливій міжнародній кон’юнктурі доволі швидко нагромадили значні капітали [3929]. 1880-ті роки автор пов’язує з утвердженням господарських практик нового соціального типажу, котрого називає «багатирем» чи «хозяйственным мужичком». Він навіть підкреслює, що пересічний поміщик зазвичай не міг утриматися під потужним напливом цієї соціальної верстви [3930].

Втім, як і у першому томі, М. Слабченко акцентує увагу на тих інтелектуальних і культурних зрушення, які пов’язує з новими господарськими та соціальними практиками. Зокрема, історик розглядає «хуторну філософію» П. Куліша у світлі змагання капіталістичного і натурального господарства, зокрема вбачає у цій візії острах громадських діячів перед страшною силою капіталістичної «цивілізації», що неминуче розколе українське село [3931]. Заразом він обстоює думку, що післяреформена доба спричинилася до появи «нової академічної молоді», котра дедалі більше втягується до революційного руху [3932].

Зауважимо, що М. Слабченко досить самобутньо оцінював і громадівський рух, зокрема вирізняв соціальну мотивацію його учасників.

«Члени Київської громади по самій суті своєї роботи були народовцями. – відзначає історик. – Але їхнє народництво відрізнялося від російського. Для них не існувало ідеалізованого мужика, не було в українських умовах жупелів на кшталт общини, богоносицтва й т. и. Український народовець не шукав «вищої правди», не вчився від селянина, не покутував своїх гріхів («кающийся дворянин» не відома Україні постать). Народовець наш ішов в мужицьку масу, щоб допомогти їй проти пана» [3933].

Автор «Матеріалів» розглядає й опозиційні настрої пореформених поміщиків, які концентрувалися у земствах, зокрема нарікає їхній опозиційний рух «земською фрондою» [3934]. Крім того, М. Слабченко висвітлює тодішні громадські експерименти, котрі мали спричинити появу нових соціальних і господарських взаємин. Приміром, він пише про штундистські громади та їх спроби висунути «на перший план ідею солідарности у формі дружніх послуг, заснованих на добрій волі й свідомості того, що робиш» [3935], а також про крах колоній-комун, створених на хвилі народницьких устремлінь 1870-х – початку 1880-х років. Одеський історик іронічно називає ці громадські практики «культуртрегерськими [від нім. Kulturträger – носій культури, іронічна назва колоніальних просвітників. – Авт.] витівками», які не мали під собою реального господарського та соціального підгрунтя [3936]. На його думку, 1880-ті роки були «добою, коли робітнича верства тільки формувалася, ще не усталилася, не викристалізувалася» [3937].

У такому світлі революційні та громадські практики у містах виглядають якимось епізодичними сплесками, що час від часу набувають деякого розвою, але доволі швидко згасають. Свої спостереження М. Слабченко резюмує у думці, що «кволий розвиток революційної думки й діяння в місті на Україні з’ясовувався тим, що промисловість не розвинулася ще до краю, і тим, що населення підприємств відпливає від часу до часу з міст на село, де розвивався аграрний капіталізм у великих поміщицьких господарствах, а в селі відбувалося розшарування селянської маси, зв’язане з переходом середняків до парцелярного чи багатирського хозяйства» [3938]. Він навіть відзначає своєрідну індустріалізацію поміщицького господарства та потужний процес подрібнення селянських наділів протягом останніх десятиліть ХІХ ст. [3939]

Зрештою, М. Слабченко вкотре демонструє досить жорстку каузальну залежність суспільно-політичних і громадських процесів від господарського та соціального зрізів минувшини. Проте другий том «Матеріалів» репрезентує доволі значний і навіть вражаючий діапазон авторських інтенцій на ниві культури, науки, політичної та громадської думки.

М. Слабченко представляє у контексті нового слов’янофільства та панрусизму візію Ф. Достоєвського і теорію культурно-історичних типів М. Данилевського [3940], котрі потрактовує як вислід російського імперіалізму. Водночас автор «Матеріалів» висвітлює дискусії 1890-х років, які точилися навколо переходу на золоту валюту [3941].

Більше того, він подає огляд низки економічних та суспільних візій, зокрема Т. Рильського – близького приятеля В. Антоновича. На його думку,

«Рильський, таким чином, правильно підійшов до багатьох питаннів, зв’язаних з капіталізмом, намітив і відживання капіталістичних відносин, але визнав за виправдане визискування робітника, підкреслив конечну потребу служити капіталові «і нині, і присно, і во віки» і обстоював існуючу солідарність у суспільстві» [3942].

У схожому дусі М. Слабченко розглядає візію відомого економіста М. ТуганБарановського, котра «урізала революційний марксизм» за рахунок неокантіанської етики. За висловом одеського дослідника, це була спроба піднести «людину-індивіда над усесвітом», себто досягти гармонії інтересів робітника й буржуа за капіталізму [3943].

Помітне місце М. Слабченко відводить і переродженню поглядів колишнього соціаліста М. Бердяєва та містичним і релігійним пошукам інтелігенції на зламі ХІХ – ХХ ст. Автор навіть називає цю візію «кухонним соціалізмом» [3944]. Заразом він звертає увагу на концепцію соціолога-українофіла Я. Новикова (у тексті М. Слабченка помилково Ж. Новікова!), зорієнтовану на критику соціального дарвінізму й апологію громадських асоціацій та солідаризму [3945]. Причому обидві, здавалося б, відмінні концепції (візія «суспільної солідарності» Я. Новикова та релігійно-містична ревізія М. Бердяєва), на його думку, сполучає їх призначення – торування битого шляху для нових капіталістичних відносин.

На цьому досить широкому культурному й інтелектуальному тлі стислі фрагменти з другого тому «Матеріалів», у яких йдеться про зростання міст кінця ХІХ – початку ХХ ст., конституювання політичних партій (РУП, УСДРП), селянський й робітничий рухи, російсько-японську війну 1904 – 1905 рр. і, врештірешт, навіть початок революції 1905 р., виглядають якимось припадковими і навіть доповнюючими сюжетами. Відтак репрезентація різних зрізів українського буття, як і у першому, так і другому томі «Матеріалів», здебільшого зорієнтована на представлення переходу від однієї стадії до іншої, як у соціальній та економічній площині, так і на громадських, культурних та інших теренах.

Видається, що саме звідси походить той засадний конфлікт між репрезентацією процесу та структури української минувшини ХІХ – початку ХХ ст. в архітектоніці зазначеної студії М. Слабченка.

На превеликий жаль, доля рукопису третього тому «Матеріалів» і до сьогодні залишається достеменно невідомою. Вважають, що цей текст був знищений після арешту автора [3946].

М. Слабченко немовби передчував подібний поворот подій. «Мій ІІІ-ій том «Матеріалів» пішов на рецензію до Рубача. Се страшно погано, бо Рубач відомий тим, що краде чужий матеріал і видає потім роботи за свої. Вже ліпше Річицький нехай дав би на рецензію [М.] Яворському чи тому ж М. Грушевському, а не літературному злодію», – занотував історик у своєму щоденнику 24 січня 1927 р. [3947] І, справді, третій том 1927 р. повернули авторові після негативної рецензії М. Рубача, проте й після переробки текст не вдалося опублікувати. У 1929 р. М. Слабченко видав курс лекцій «Новітня історія України (1905 – 1920 рр.)», який розглядають як текст (чи варіант) третього тому «Матеріалів» [3948]. Та доля і цієї праці одеського дослідника також залишається невідомою.

Вірогідно, третій том конструювався за тим же стадіальним каноном, оскільки його лейтмотив повязувався зі стадією «колоніяльного імперіалізму». Про це довідуємося з фрагмента листа М. Слабченка від 29 травня 1929 р., адреованого Д. Бованенку, що зберігся завдяки О. Оглоблину.

«Уже саме прагнення відриву частин української людности від якоїсь держави в інтересах об’єднання є імперіалізм ембріонального типу. Таке зараз маємо в Румунії, Польщі, Сербії й ін. Коли є панславізм, то конечно має право бути панрусізм й ще далі панукраїнізм. Отой панукраїнізм і є вияв українського імперіалізму, а культура мислилася тут суто-українська. Дефект цієї концепції – кволість українського капіталізму, що він міг би тоді щось зробити.

Територіально-український імперіалізм був сильнішим. Він стояв на захваті і не-української території – від Карпат до Волги (Драгоманівський підхід) й Аральського озера, плюс далекосхідні колонії. Відрив від Росії не припиняв російської культури. Такі пани любили посилатись, як на зразок, на Америку. В цих імперіалістів був ще інтерес: проливи і Царгород. Бажання було скромне: російський багнет дасть їм це все, а потім Україна (з російською культурою) відділиться від Росії.

Була й третя течія: по-українськи свідома буржуазія приймала точку поведінки й погляду 2-ої течії. Таким чином, про імперіалізм український можна говорити зовсім свобідно. Про це я зараз пишу в ІІІ томі «Матеріалів», де вияснюю й значення України як колонії sui generis [лат. своєрідної. – Авт.], про характерні особливості колоніяльного імперіалізму тощо. Може, в цьому році й видам ІІІ том» [3949].

Оригінальні потрактування різних візій досить часто споглядаємо у багатьох лекційних викладах М. Слабченка. Зокрема, вельми цікаво виглядають його коментарі щодо теорії «Серединної Європи», котра постала на початку ХХ ст. і зазвичай розглядається у геополітичному сенсі. Натомість український історик тлумачить цю візію у контексті економічних та господарських процесів. На його думку, це була спроба створити «народно-господарську автаркію» під гегемонією Німецької імперії [3950].

Вочевидь, третій том «Матеріалів» містив візію М. Слабченка і щодо України як «колонії», хоч ця ідея побутує як у попередніх томах [3951], так і інших працях. Зазначена дефініція мала не тільки економічний та соціальний, а й культурний підтекст. Не випадково сучасні дослідники відзначають, що терміном «внутрішня колонія» (авторство його приписують В. Леніну!) послугувалися українські науковці 1920-х років (М. Слабченко, М. Яворський та ін.) [3952].

Але зростаюча частка культурних, інтелектуальних, громадських компонентів надавала традиційним зрізам минувшини (економічний соціальний та правничий) в історичному письмі М. Слабченка дещо іншого змісту. Ймовірно, такі перетворення з часом спричинилися б до нових соціологічних прочитань нашої минувшини, зокрема до спроб репрезентації України не тільки як єдиного, самостійного економічного, а й громадсько-культурного і суспільно-політичного «організму» на теренах європейської та всесвітньої історії!

Примітки

3846. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 1. – С. VII.

3847. М. С. [Слабченко М. Є.] Передмова // Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 1. – С. IV.

3848. М. С. [Слабченко М. Є.] Переднє слово // Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії України ХІХ століття. – [Одеса], 1927. – Т. 2. – С. 4.

3849. Там само. – С. 4.

3850. Яворський М. Україна в епоху капіталізму. – Харків, 1924. – Вип. 1: Період початкової акумуляції. – 366 с.; Його ж. Україна в епоху капіталізму. – Харків, 1925. – Вип. 2: На шляху капіталістичної акумуляції. – 185 с.; Його ж.. Україна в епоху капіталізму. – Харків, 1925. – Вип. 3: В суперечках імперіалізму. – 308 с.

3851. Заруба В. Михайло Слабченко… – С. 68.

3852. Там само. – С. 67.

3853. Оглоблін О. Рец. на кн.: Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії України ХІХ століття. – Б.м., 1925. – Т. 1. – VIII, 318 c. // ЗІФВ. – К., 1926. – Кн. 7/8. – С. 561.

3854. Санцевич А. В. Видатний український історик М. Є. Слабченко. – С. 48.

3855. Шпунт Р. Рец. на кн.: Слабченко М. Е. Матеріали до економічно-соціальної історії України. – Б. м., 1925. – Т. 1. – VIII, 318 c.; 1927. – Т. 2. – 278 с. // БУ. – 1927. – № 2. – С. 97.

3856. Оглоблін О. Рец. на кн.: Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії… – С. 564.

3857. Левитський В. До питання про структуру історії економічного побуту України (З приводу праці акад. М. Є. Слабченка. Матеріали до економічно-соціальної історії України ХІХ століття, Т. І і ІІ, 1925 р.) // Україна. – 1929. – № 37: (жовт. – листоп.). – С. 3 (прим. 1).

3858. Там само. – С. 3.

3859. Антипович К. Рец. на кн.: Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії України ХІХ століття. – ДВУ, 1927. – Т. 2. – 278 с. // ЖР. – 1927. – № 3. – С. 393; Багалій Д. Історіографічний вступ… – С. 318.

3860. Винар Б. Академік Михайло Слабченко… – С. 32; Водотика С. Г. Академік Михайло Єлисейович Слабченко… – С. 84.

3861. Заруба В. Історик держави і права… – С. 220.

3862. Там само. – С. 369.

3863. М. С. [Слабченко М. Є.] Передмова // Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 1. – С. IV.

3864. Струве П. Крепостное хозяйство. Исследования по экономической истории России в XVIII и XIX вв. – [СПб.], 1913. – С. 154.

3865. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 2. – С. 5.

3866. Левитський В. До питання про структуру історії… – С. 5.

3867. Шпунт Р. Рец. на кн.: Слабченко М. Е. Матеріали… – С. 99.

3868. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 1. – С. 7.

3869. Там само. – С. 10.

3870. Шпунт Р. Рец. на кн.: Слабченко М. Е. Матеріали… – С. 100.

3871. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 1. – С. 127.

3872. Там само. – С. 44.

3873. Там само. – С. 54.

3874. Там само. – С. 114 – 115.

3875. Там само. – С. 281 – 284.

3876. Там само. – С. 24.

3877. Там само. – С. 93.

3878. Там само. – С. 88.

3879. Там само. – С. 77.

3880. Там само. – С. 78.

3881. Там само. – С. 101.

3882. Там само. – С. 177 – 178.

3883. Окаринський В. М. «Товариство мочемордія» як нонконформістське утворення в суспільному житті України 1840-х років // ЛКП. – Ніжин, 2011. – Вип. 64: Сучасні теоретикометодологічні дослідження соціальної історії і культури Полісся та України. – С. 165 – 176.

3884. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 1. – С. 173 – 174.

3885. Драгоманов М. Шевченко, українофіли і соціалізм // Драгоманов М. П. Вибране / Упоряд. Р. С. Міщук; прим. Р. С. Міщука, В. С. Шандри. – К.,1991. – С. 350 – 351.

3886. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 1. – С. 104 – 105.

3887. Там само. – С. 177.

3888. Оглоблін О. Рец. на кн.: Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії… – С. 571.

3889. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 1. – С. 181.

3890. Там само. – С. 183.

3891. Там само. – С. 256.

3892. Там само. – С. 154 – 157.

3893. Там само. – С. 188.

3894. Там само. – С. 194.

3895. Там само. – С. 199.

3896. Там само. – С. 219.

3897. Там само. – С. 205.

3898. Там само. – С. 205.

3899. Левитський В. До питання про структуру історії… – С. 11.

3900. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 1. – С. 187.

3901. Там само. – С. 197.

3902. Там само. – С. 251.

3903. Там само. – С. 259.

3904. Там само. – С. 277.

3905. Там само. – С. 262.

3906. Там само. – С. 264.

3907. Там само. – С. 255.

3908. Зомбарт В. Современный капитализм. – Т. 1. – XLVII, 511 c.; Его же. Современный капитализм. – Т. 2. – IV, [2], 595 c.; Его же. Современный капитализм / Пер с нем. Ст. Вольского и Б. Я. Жуховецкого. – М. – Л., 1930. – Т. 3: Хозяйственная жизнь в эпоху развитого капитализма. – XVI, 604 c.

3909. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 2. – С. 7 (прим. 1 – 2).

3910. Його ж. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 2. – С. 53.

3911. Его же. Николай Иванович Зибер. – С. VI.

3912. М. С. [Слабченко М. Є.] Переднє слово. – Т. 2. – С. 3.

3913. Левитський В. До питання про структуру історії… – С. 12 – 13.

3914. Шпунт Р. Рец. на кн.: Слабченко М. Е. Матеріали… – С. 100.

3915. Там само. – С. 97.

3916. Соловей Д. До питання про кількість кріпаків на Україні (З приводу даних проф. Слабченка в «Матеріалах до економічно-соціальної історії України ХІХ століття» т. 1) // ЗІФВ. – К., 1927. – Кн. 11. – С. 287 – 292.

3917. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 1. – С. 225.

3918. Там само. – С. 200.

3919. Там само. – С. 212.

3920. Там само. – С. 231 – 232.

3921. Там само. – С. 238.

3922. Там само. – С. 235.

3923. Антипович К. Рец. на кн.: Рец. на кн.: Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – С. 394.

3924. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 2. – С. 6.

3925. Его же. Д. П. Миллер как историк украинского права. – С. 6.

3926. Его же. Николай Иванович Зибер. – С. V.

3927. Його ж. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 2. – С. 16.

3928. Там само. – С. 58.

3929. Там само. – С. 60 – 65.

3930. Там само. – С. 111.

3931. Там само. – С. 43 – 44.

3932. Там само. – С. 46.

3933. Там само. – С. 51 – 52.

3934. Там само. – С. 87.

3935. Там само. – С. 85.

3936. Там само. – С. 103.

3937. Там само. – С. 144.

3938. Там само. – С. 167.

3939. Там само. – С. 184.

3940. Там само. – С. 67 – 68.

3941. Там само. – С. 197 – 199.

3942. Там само. – С. 219.

3943. Там само. – С. 223 – 224.

3944. Там само. – С. 262.

3945. Там само. – С. 263 – 265.

3946. Заруба В. Історик держави і права… – С. 253.

3947. Його ж. Михайло Слабченко… – С. 211.

3948. Водотика С. Г. Нариси історії історичної науки УСРР… – С. 129; Заруба В. Історик держави і права… – С. 377.

3949. Оглоблин О. Проблема схеми історії України… – С. 6 (прим. 5).

3950. Слабченко М. Є. Конспект лекцій по новійшій історії України, читаних в Од. І. Н. О. – [Одеса], 1927. – С. 35 – 36.

3951. Його ж. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 2. – С. 3.

3952. Каппелер А. Мазепинці, малороси, хохли: українці в етнічній ієрархії Російської імперії // КСт. – 2001. – № 5. – С. 17; Гундорова Т. "Внутрішня колонізація" – повторна колонізація // Критика. – 2011. – № 9/10. – С. 23.