7.5. Між «масовою» історією та неоромантизмом

Ясь Олексій

Концепція «господарської автономії» України
О. Оглоблина

О. Оглоблин увійшов у середовище українського історіописання на хвилі тодішньої кампанії висуванців, які мали представляти нову пролетарсько-селянську науку та педагогіку. Саме на педагогічній ниві він виявив себе і заклав підвалини для майбутнього кар’єрного зростання на академічних теренах [4133]. Дехто з сучасних дослідників розглядає молодого вченого як типового радянського партвисуванця за часів пролеткульту [4134].

В офіційному життєписі О. Оглоблина старанно зафіксовані віхи цього кар’єрного просування протягом 1920-х – на початку 1930-х років: викладач Київського робітничо-селянського університету та Київського вищого інституту народної освіти ім. М. Драгоманова, професор кафедри історії економічного побуту Київського археологічного інституту й Київського інституту народного господарства, декан факультету, завідувач Історичним кабінетом ім. О. Лазаревського і голова Історичного семінару вищого типу при Київському інституті народної освіти, дійсний член Науково-дослідної кафедри історії української культури в Харкові та Секції історії народного господарства Інституту економіки в Москві, в. о. керівника (згодом голова) Комісії для виучування соціально-економічної історії України XVIII – XIX ст. при ВУАН та багато ін. [4135] Якщо взяти до уваги ще і його науковий ступінь доктора історії української культури, здобутий майже в юнацькому віці (26 років!) – 10 червня 1926 р., то наведений перелік виглядає справді-таки вражаючим!

Однак, О. Оглоблин суттєво вирізнявся з-поміж когорти напівосвічених радянських висуванців, які здебільшого прикривалися тріскучою революційною риторикою та не мали виразно окреслених зацікавлень на обширах української науки. Тим паче, що він здобув непогану освіту у стінах Третьої Київської (Подільської) гімназії, в якій навчалися вихідці з різних станів суспільства, зокрема місцевого міщанства, купецтва, духовенства та чиновництва.

У 1919 р. майбутній дослідник закінчив університет Св. Володимира, в якому пройшов фаховий вишкіл під опікою фундатора київської історико-економічної школи, знаного вченого М. Довнар-Запольського, слухав лекції відомих науковців (В. Пархоменка, П. Смірнова та ін.), листувався з О. Шахматовим [4136]. Водночас варто наголосити на походженні О. Оглоблина, який був нащадком дворянської родини Лашкевичів (за матір’ю) та козацького роду Мезьків (за батьком) [4137]. Тому українознавчі зацікавлення молодого вченого сягають ще його дитячих та юнацьких років, хоч і вважають, що за студентських часів у його світогляді побутували впливи великодержавної російської історіографії [4138].

Отже, постать молодого О. Оглоблина, навіть на перший погляд, не зовсім вкладається у прокрустове ложе типового образу радянського науковцявисуванця початку 1920-х років.

На авансцені української історіографії О. Оглоблин з’явився як репрезентант і поборник «масової» – економічно-соціальної історії. Відтак уже перші задекларовані дослідницькі інтенції чітко постулюють авторські наміри: «встановити послідовний хід розвитку української фабрично-заводської промисловості, виокремити головні моменти цього розвитку, схарактеризувати основні форми цієї промисловості…» [4139].

Така постановка питання почасти нагадує конструкцію відомої студії Михайла Туган-Барановського «Русская фабрика в прошлом и настоящем: Историко-экономическое исследование» (СПб., 1898. – Т. 1). У 1928 р. О. Оглоблину [4140] довелося навіть реагувати на гострі зауваги М. Ткаченка [4141] стосовно впливів означеної роботи на його монографії про мануфактуру в Гетьманщині та передкапіталістичну фабрику. «Вихваляння» М. Туган-Барановського закидалося автору і пізніше, зокрема під час т. зв. «дискусії» навколо його концепції українського історичного процесу (травень 1931 р.) [4142].

Досліднику-початківцю, мабуть, імпонували наукові погляди М. Туган-Барановського, хоч він не виявляв особливих зацікавлень до філософських експериментів цього вченого, але пильно вивчав його історико-економічні праці. Тим більше, що М. Туган-Барановський був несхильний до фетишизації марксизму, зокрема прагнув доповнити й оновити його за допомогою неокантіанської етики. «Етичний мотив (кантіянство), з погляду Туган-Барановського, був керовничим у житті і в ім’я його й на ньому мали миритсь ріжні інтереси», – відзначав М. Слабченко [4143]. Приміром, М. Туган-Барановський обстоював тезу, що наукове пізнання має бути незалежним від класових інтересів, оскільки вони не можуть пояснити «істину сутність моралі, релігії, мистецтва й науки» [4144].

Студія М. Туган-Барановського про російську фабрику була своєрідним орієнтиром для О. Оглоблина у процесі постановки і формулювання дослідницької проблематики щодо української господарської минувшини, зокрема у пошуку шляхів її концептуалізації. Проте вплив цієї роботи на праці О. Оглоблина у жодному разі не варто перебільшувати, позаяк автор розробляв власну концептуальну схему на новому емпіричному матеріалі. Скажімо, молодий історик пише й про австрійську економічну школу, зокрема згадує про К. Менгера – одного з фундаторів теорії «граничної корисності», котра була «досить популярна на Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., і якраз під впливом цієї школи були найвидатніші представники науки політичної економії на університетських катедрах» [4145].

Незважаючи на проголошення принципу генералізації як установчого концепту монографії про мануфактуру в Гетьманщині О. Оглоблин, на відміну від М. Слабченка, загострює увагу і на фактографічній достовірності й особливій формі представлення наукових результатів.

«Увага неминуче дробиться на дрібниці. Історія окремих підприємств, у вивченні деталей, які з’ясовують форму [розбив О. Оглоблина. – Авт.] промисловості, висувається на перше місце. Форма нарисів виявилася єдино можливою», – наголошує вчений [4146].

Такий підхід почасти був зумовлений тодішнім станом розробки проблематики у царині економічної історії України. Заразом він умотивувався і науковими традиціями української історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст., оскільки у позитивістському історіописанні монографія, зокрема у вигляді низки пов’язаних між собою нарисів, розглядалася як взірець та певною мірою еталон науковості.

Схожі думки простежуємо і в ремінісценціях О. Оглоблина повоєнної доби. Зокрема, у розвідці присвяченій школі В. Антоновича автор зазначає, що

«соціально-економічна тематика його, і метода монографічних досліджень і інтерес до локальних (обласних, краєзнавчих) читань, і архівно-археографічна база дослідів, і соборницький масштаб його діяльності – все це було зрозуміле й близьке для нас у 1920-роках» [4147].

У першій російськомовній монографічній студії, написаній наприкінці 1922 р., О. Оглоблин не тільки прагне представити економічну минувшину України з позицій національної історіографії, а й практично заявляє про свою належність до українського історіописання [4148]. Однією з провідних тез його монографії є думка про колоніальний характер українського господарства XVIII ст., хоч автор не був прихильником її абсолютизації і тлумачив у сенсі загальної спрямованості російської політики.

«Монополія московських мануфактур не повинна була порушуватися. Ця гадка неодноразово відкрито висловлювалася в указах російського уряду. Українському господарству була вказана роль чисто колоніального господарства. Однак, ця послідовна програма залишилася майже невиконаною. Навіть той слабкий розвиток мануфактури, який ми можемо простежити на Україні, свідчить про те, що в місцевому господарстві були деякі сприятливі умови», – зазначає історик [4149].

Власне, тема суперечливості російської господарської політики щодо України є наскрізною у монографії О. Оглоблина про мануфактури на теренах Гетьманщини [4150]. Зокрема, він відзначає, що катастрофа 1709 [у О. Оглоблина 1708. – Авт.] р. призвела до напливу великих російських землевласників на українські землі, який послабив колоніальну залежність України [4151]. Автор уважає, що тогочасна мануфактура на українських теренах не була «органічним явищем», а завозилася ззовні. Відтак мануфактура як російська казенна установа не існувала ізольовано, а поступово входила зі своїми потребами (сировина, робоча сила, земля, на якій вона розміщувалася) до місцевої господарської системи [4152].

Більше того, О. Оглоблин навіть вказує на вплив «помираючих» мануфактур на українське населення, які залишали по собі «гарний спадок» (навички певного виду праці) та «дурну пам’ять» (громадські настрої) [4153]. Заразом історик прагне з’ясувати і ставлення української старшини до мануфактурного виробництва. На його думку, місцева аристократія не мала якихось упереджень щодо мануфактур. Тож домінування серед їх засновників російських сановників він пояснює виключно економічними причинами.

«У Росії, за панування кріпосного права дворянство і почасти купецтво мали широку можливість організовувати подібні підприємства. У Гетьманщині майже не було кріпосної праці. Вільна праця була надто дорогою, з огляду на брак робочих рук. За таких умов, беручи до уваги ще й брак правильного кредиту та нестачу великих капіталів, мануфактури були непосильними для більшості українського шляхетства», – підкреслює вчений [4154].

Утім, конструюючи масову, економічну історію О. Оглоблин все ж таки уникає її знеособлення. На сторінках його монографії віднаходимо яскраві й образні характеристик низки історичних осіб. Наприклад, історик називає генералфельдмаршала Б.-К. Мініха «петровським пташеням», яке не рахувалося зі звичаями й устроєм Гетьманщини, зокрема дивилося на неї як на російську колонію [4155]. Досить іронічно він характеризує «слухняне» та «сумирне» гетьманство Кирила Розумовського, котрого породило і висунуло петербурзьке середовище [4156]. Водночас автор розглядає прагматичні кроки президента другої Малоросійської колегії Петра Румянцева як своєрідний пролог до появи приватних мануфактур та зміни національного складу їх власників наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. [4157]

Певна річ, персоналістські зацікавлення О. Оглоблина, якому ще в юнацькому віці (1916) подарували чотири томи студії В. Модзалевського – «Малороссийский родословник» (К., 1908 – 1914) [4158], були суттєвим запобіжником супроти універсального нівелювання минувшини, що часто-густо спостерігалося на ниві «масової» історії. Українська минувшина у його представленні так і не стала знеособленою, принаймні в ідеальному розумінні.

Зауважимо, що для О. Оглоблина як дослідника властивий надзвичайно великий, іноді просто-таки дивовижний масштаб архівної та бібліографічної евристики, а також пильне ставлення до прочитання й тлумачення джерел. У його працях повсякчас споглядаємо зауваги про інформативні особливості джерел. Зокрема, він із жалем констатує уривчастість і скудність відомостей про зовнішній вигляд та устрій мануфактур, побутове життя робітників та ін. [4159]

О. Оглоблин сумлінно опрацьовував найдрібніші публікації та маловідомі архівні матеріали до найрізноманітніших дослідницьких проблем. Це особливо добре простежується у його розвідці про бібліотеку Волинського ліцею, в якій занотовано чимало фрагментарних свідчень із різних джерел [4160]. Та й обсяги підготовчої роботи до його історичних студій справді вражають, особливо, коли взяти до уваги численні і багатоманітні педагогічні й адміністративні обов’язки вченого протягом 1920-х років [4161].

Іншою прикметною рисою монографічних студій О. Оглоблина є достатньо виразне окреслення каузальних зв’язків, виявлення і пояснення тих чи інших суперечностей, особливостей, української специфіки в загальноімперських межах і т. п. Такі позитивістські канони щодо фактографічної основи студій простежуються і в авторських спробах генералізації й інтерпретації матеріалу, які безпосередньо випливали з опрацьованих джерел, чітко розрізняли сферу сформульованих узагальнень та припущень тощо.

Ці настанови повною мірою споглядаємо у підсумковому висновку монографічної студії О. Оглоблина про мануфактуру в Гетьманщині.

«Громіздкість їхньої організації, підпорядкування потребам державного господарства Імперії, часто відсутність постійного ринку та правильного збуту, конкуренція російської промисловості, зрештою, поодиноке, відрубне становище ранньої мануфактури в українському народному господарстві, поодиноке тим більше, що вона була пасинком і російської економічної політики, – були причинами її загибелі», – відзначає історик [4162].

Але найповніше позитивістський ідеал науковості О. Оглоблина простежується у його рецензіях 1920-х років. У цих текстах представлений типовий набір закидів історика-позитивіста: акцентування уваги на фактичних перекрученнях та помилках, констатація недостатності джерельної бази і неповноти в охопленні наукової літератури, вказівки на некоректне поширення висновків на інший матеріал, порушення співмірності архітектоніки праці та її хронологічних і просторових меж, недоліки в оформленні наукового апарату, зокрема цитування без зазначення джерела, труднощі у прочитанні посилань та ін.

Зокрема, рецензія О. Оглоблина на другий том студії М. Слабченка «Организация хозяйства Украины…» містить докладний і сумлінний перелік фактографічних помилок автора, численні зауваги щодо невикористаних архівів та публікацій, хибного потрактування низки джерел тощо [4163]. Та найбільшою прогалиною, або «великим гріхом» цієї праці, за висловом рецензента, є відсутність архівного матеріалу [4164]. Вельми показовим у зазначеному світлі постає загальний, хоч і дещо категоричний висновок О. Оглоблина, витриманий у дусі позитивістських вимог – це не наукова студія, а «деяке згруповання матеріалу, і в цьому її вартість» [4165].

Аналогічні оцінки споглядаємо і у його інших рецензіях. Зокрема, рецензуючи студію В. Модзалевського про гутництво на Чернігівщині О. Оглоблин наголошує на повноті добору фактографічного матеріалу. «Додати до матеріалу, що його зібрав був В. Л. Модзалевський, можна небагато», – відзначає історик [4166]. Ця думка рецензента виглядає як найбільша похвала автору.

У такому ж дусі О. Оглоблин відгукується і про праці луганського історика Вадима Фесенка, передусім, убачає їхню цінність в тому, що вони побудовані виключно на архіві місцевого чавуноливарного заводу [4167]. Привертають увагу й критичні зауваги рецензента, зокрема його наголос на «відсутності історичноекономічної перспективи» і в студіях В. Фесенка [4168], і в роботі В. Модзалевського [4169]. Причому останньому він закидає не розуміння «органічного зв’язку» гутництва з народним господарством, ба навіть незнання «загальних законів економічного розвитку» [4170].

Відзначимо, що О. Оглоблин критикує постулати «звичайної схеми «руської» історії» спираючись саме на ідеї органіцизму («органічної цілісності»).

«В наслідок цієї наукової аберації, поняття України, як самостійного громадського організму [розбив О. Оглоблина. – Авт.], зникає. Замість єдиної України виступають окремі губернії Імперії, чи то генерал-губернаторства», – наголошує вчений [4171].

Подана аргументація, здавалося б, дозволяє досить просто й логічно простежити поступову авторську еволюцію від позитивістських канонів («органіцизму») до тієї чи іншої візії «масової» історії на певній соціологічній підкладці («загальні закони»). Тим більше, що така інтелектуальна спрямованість на теренах української радянської соціогуманітаристики 1920-х років видається вповні природною.

Проте тексти О. Оглоблина протягом 1920-х років демонструють значно ширший діапазон інтелектуальних впливів, які, щоправда, побутують у латентному вигляді. До того ж, поступове фактографічне опрацювання економічної (господарської) площини української минувшини висувало перед дослідником проблеми концептуальні й інструментальні.

Передусім, з’явилося усвідомлення непридатності існуючої схеми української історіографії до студіювання економічної історії, особливо ХІХ – початку ХХ ст. На думку О. Оглоблина,

«до цього часу українська історична наука могла проводити свою роботу в межах тієї схеми, яка була створена ще в старій українській історіографії другої половини XVIII століття, то наступний розвиток України (з кінця XVIII віку), зазвичай уміщується в формах науки російської історії, примушує нашу історіографію виробити схему українського історичного процесу ХІХ – ХХ вв. на нових наукових засадах. Дослідник історії української промисловості першої половини ХІХ віку, у процесі своєї праці, виразно усвідомлює всю складність спеціальних студій, без встановлених історіографічних меж і віх» [4172].

Більше того, О. Оглоблин неодноразово виступає супроти «канонічних приписів звичайної схеми історії Східної Європи» та традиційних тлумачень російської економічної думки [4173]. Зокрема, він критикує навіть конструкції тогочасних російських учених. «Російські історики-марксисти, зосібно Покровський, хоч і застерігали визнання українського історичного процесу, а проте в своїх працях і далі стверджували «звичайну схему»«, – підкреслює історик в одному з лекційних курсів [4174].

Такі зауваги не тільки виказують авторське протиставлення за лінією російська / українська наука, а й окреслюють опозицію – стара / нова національна історіографія. За великим рахунком, ця думка О. Оглоблина виступає як назріла потреба, врешті-решт як своєрідна предтеча концептуальних трансформацій у тогочасному українському історіописанні.

Загалом середина 1920-х років – це доба революційного романтизму в українській соціогуманітаристиці, зокрема групової експресії і творчих експериментів нової генерації письменників, митців, учених. Це простежується у стилістиці творів, постановці нових масштабних проблем, опануванні новітніх теренів творчості і навіть у самоідентифікації низки українських істориків цього покоління, зокрема О. Оглоблина, як представників «нової революційної школи» [4175].

Недаремно О. Оглоблин саме в цей час формулює масштабні й амбітні дослідницькі проблеми з обсягу української економічної історії, які планує розробляти на сторінках шеститомної серії монографічних нарисів: «Очерки истории украинской фабрики: Мануфактура в Гетманщине» (Т. 1), кріпацька фабрика (Т. 2), «Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика» (Т. 3), внутрішня організація фабрики (Т. 4), капіталістична фабрика (Т. 5 – 6) [4176]. Ця серія немовби перегукується з тогочасним циклом монографій М. Слабченка «Організація господарства України від Хмельнищини до світової війни».

У такому контексті «принцип господарської автономії України» [4177], проголошений автором як установчий концепт монографії про передкапіталістичну фабрику, виглядає як уповні вмотивований. Адже цей підхід до української економічної історії докорінно трансформує не тільки масштаб його дослідження, а й логіку розгортання і репрезентації фактографічного матеріалу.

«Слід оцінювати різні факти та чинники господарського розвитку України у першій половині ХІХ віку, виходячи не з Великоросії, не з руського господарства, а насамперед з українського господарства, його масштабу, його інтересів, його розвитку», – відзначає вчений [4178].

На думку М. Яворського, О. Оглоблин тенденційно формулював питання: «чи Україна в економічному історичному розрізі є колонія, додаток до російської економіки, чи це є самостійна економічна одиниця, яка тільки формально зв’язана політично з Росією» [4179]. Не випадково сучасні науковці вважають, що авторське розуміння своєрідності українського історичного процесу постало на основі ідеї господарської автономії України [4180]. Та й сам О. Оглоблин майже з півстолітньої ретроспективи згадував монографію, присвячену передкапіталістичній фабриці, як «працю програмового характеру» [4181].

Так чи інакше, порівняно з монографією про мануфактуру в Гетьманщині, студія О. Оглоблина, присвячена передкапіталістичній фабриці, вирізняється більш окресленими концептами, а також містить низку методологічних настанов. Зокрема, автор підкреслює, що визнає дію «загальних економічних законів» [4182] і навіть подає їх певну квінтесенцію на українських обширах першої половини ХІХ ст. «Торгово-промисловий капітал, уміщений у межі кріпосного господарства, – ось формула передкапіталістичної фабрики», – наголошує історик [4183].

Однак, О. Оглоблин тримається думки, що «історичний розвиток України в першій половині ХІХ ст.» суттєво ускладнює загальну схему [4184]. На його думку, це виявилося у побутуванні, змаганні та взаємодії різних форм промисловості на українських землях, що набули незвичайної самобутності у багатьох конкретних випадках. Але вирішити цю проблему історик намагається традиційними позитивістськими інструментами – зіставленням статичного і динамічного стану того чи іншого явища.

«Взаємодія кріпосного господарства та передкапіталістичної фабрики була досить складною, заплутана надмірною індивідуалізацією місця, часу та виробництва, не залишалася незмінною, а безперервно змінювалася. Дилема: сільське господарство – «фабричність» була, за сутністю, тільки зовнішньою, теоретичною оболонкою, яка приховувала справжню суть цікавого економічного конфлікту. Необхідно спершу встановити статичну (в певних умовах) взаємодію двох економічних форм, а потім уже простежити їхню динамічну боротьбу», – зазначає вчений [4185].

Заразом О. Оглоблин вирізняє і домінуючу вагу «матеріального [розбив О. Оглоблина. – Авт.] значення кожного факту» [4186]. Проте автор не абсолютизує цю методологічну вимогу у сенсі представлення тотального соціального антагонізму та класової боротьби. Ці мотиви простежуються десь на другому, а то й на третьому плані його студії. Наприклад, він досить прихильно й об’єктивно коментує умови життя та праці робітників середини 1850-х років на заводі у Городищі на Черкащині, хоч і тлумачить це явище як виняткове [4187].

Та навіть з урахуванням означених постулатів концептуальні і, особливо, методологічні засади цієї монографії сприймаються як доволі невиразні. Вони являють собою певну комбінацію позитивістських настанов, що сполучаються з деякими матеріалістичними канонами щодо трактування минувшини, зокрема економічної історії.

М. Слабченко у своїй рецензії на зазначену працю О. Оглоблина слушно зауважує, що авторська теза про «господарську автономію України» повисає у повітрі [4188]. Причому рецензент уважає, що ця прогалина зумовлена кількома причинами. Зокрема, він вказує на відсутність вступного екскурсу до вказаної монографії, який мав би репрезентувати передісторію економічного розвитку українських земель до ХІХ ст.

Водночас М. Слабченко обстоює думку, що єдність «української господарки в межах дніпровського водозабору» зв’язується чорноморськими центрами, тобто природними й соціокультурними чинниками [4189]. Відтак рецензент наголошує на відсутності засадної ланки в історичній концептуалізації О. Оглоблина, котра конче необхідна для організації та потрактування фактографічного матеріалу в українському масштабі. Проте М. Слабченко стверджує, що О. Оглоблин не тільки представляє багатющий фактографічний матеріал, а й намагається «надати йому соціологічної оцінки, обійняти філософською концепцією й освітлити з єдиного погляду» [4190].

Зазначимо, що схожу оцінку концептуальної пропозиції О. Оглоблина висловив і Д. Багалій. Останній уважав, що автор запропонував «апріорно правильну думку», але її «треба буде доводити й фактично» [4191]. Якщо взяти до уваги те, що монографії О. Оглоблина з’явилися на зорі ери «масової» історії у національній історіографії та зростаючий тиск радянських ідеологічних канонів, то незавершеність, почасти суперечливість концептуальних побудов у студіях тогочасних істориків видається вповні природною. Тим паче, що евристична стадія підготовки перших візій з обсягу соціологізації минувшини в українському історіописанні майже повністю співпала з фазою первісної концептуалізації, що суттєво обмежувало інструментальні можливості вчених!

Варто згадати і про те, що обидві монографії О. Оглоблина, опубліковані 1925 р., первісно планувалися як шеститомна серія взаємопов’язаних студій. Натомість вони побачили світ із тривалим запізненням і не в запланованій послідовності (перша і третя за хронологією) [4192]. Праця про кріпосницьку фабрику (друга за хронологією), так і не була видана в 1920-х роках. Наклад цієї доповненої й переробленої монографії, надрукований 1931 р., був знищений радянською цензурою [4193]. Всі три монографії О. Оглоблина були видрукувані тільки у мюнхенському виданні 1971 р.

Отже, був порушений не тільки загальний авторський план із публікації цієї серії монографій, а й суттєво урізані можливості О. Оглоблина внести потрібні корективи та доповнення. Чи варто за таких передумов очікувати від його праць, як і від студій інших дослідників того часу концептуальної завершеності? Питання, мабуть, суто риторичне… Та й сам автор розглядав означену серію монографій як «дитину свого часу» [4194], себто акцентував увагу на її функціональному призначенні – поставити, сформулювати певні наукові проблеми й окреслити перспективні шляхи їх розробки.

Втім, спроби і навіть наміри щодо концептуальних перетворень з обсягу «масової» історії продукували інструментальні новації в царині українського історіописання 1920-х років. І останні не забарилися! Вже у статті 1928 р. О. Оглоблин порушує питання про «витворення поняття української економіки» [4195].

Зауважимо, що таке формулювання проблеми за своєю суттю є інструментальним, оскільки зорієнтоване на забезпечення дослідника відповідними термінологічними засобами для оперування фактографічним матеріалом, зокрема для його впорядкування та представлення. На думку О. Оглоблина, «поняття української економіки з’являється вперше на суто-практичному грунті» [4196]. Автор уважає, що знаковою подією у цьому сенсі став протекціоністський тариф 1822 р., який суттєво обмежив український транзит.

«В історії українського господарства тариф 1822 року та нова митна політика щодо Польщі після 1830 року – це дата остаточного завоювання лівобережного ринку російським капіталом», – зазначає історик [4197]. Саме тоді в суспільній свідомості вперше фіксується думка про те, що «інтереси українського господарського терену можуть розминутися з інтересами російського капіталу» [4198].

Така думка побутує і в інших текстах О. Оглоблина. «Дослідники одностайно визнають, що перехід од 1819 до 1822 року був занадто крутий», – відмічає автор [4199]. За еміграційних часів він навіть присвятив цій проблемі спеціальну розвідку «З історії українсько-російських економічних відносин. Тариф 1822 р. і Україна» (1955) [4200].

Крім того, О. Оглоблин прагне висвітлювати українське економічне життя з перспективи різних, іноді перехресних контекстів, зокрема російських та польських і навіть загальноєвропейських впливів. Ці дослідницькі інтенції, особливо добре простежуємо у його студії про транзитну торгівлю на українських землях першої половини ХІХ ст. [4201]

Приміром, молодий історик Кость Антипович – один із найближчих учнів О. Оглоблина [4202] у рецензії на зазначену студію окреслив методологію автора в двох пунктах: 1) монографічність дослідження; 2) впровадження широких контекстів, завдяки яким «економіка України досліджується й освітлюється в аспекті економіки світової (західно-європейської)» [4203].

Аналогічні дослідницькі настанови споглядаємо і у розвідці О. Оглоблина про закавказький транзит та його вплив на господарське життя України в першій половині ХІХ ст. [4204] Останні, звичайно, поділялися не всіма науковцями. Зокрема, близький до М. Грушевського історик Микола Ткаченко вважав, що автор неправомірно ставить питання про «участь України як окремої одиниці в транзитному торзі» [4205], позаяк не подає переконливого фактографічного потвердження цієї тези.

Такі зауваги відображали суперечності в інтерпретації явищ і процесів економічної історії українських земель, яка до 1920-х років, переважно була інтелектуальним тереном для змагання російських і польських учених. До того ж, матеріали російської імперської статистики та більшість офіційних джерел ХІХ – початку ХХ ст. істотно ускладнювали виокремлення й вживання відомостей з обсягу українського господарського минулого. Заразом закиди М. Ткаченка містили й тенденційні складові, позаяк у О. Оглоблина склалися напружені, іноді конфронтаційні взаємини з істориками зі школи М. Грушевського [4206].

Отож наприкінці 1920-х років питання про висунення установчої схеми економічної історії України ХІХ – початку ХХ ст. та її інструментальні компоненти набуває помітної гостроти.

Зрештою, експлікацію поняття «українська економіка» О. Оглоблин проводить спираючись на кілька дослідницьких засобів. Зокрема, він вивчає історію суспільної думки, прагне виявити певні інтелектуальні маркери, що вказують на зрушення у царині громадської свідомості. Водночас автор нав’язує компаративні масштаби висвітлення соціально-економічних процесів на українських обширах, які дозволяють уникнути однобічності у тлумаченні та репрезентації фактографічного матеріалу, нарешті подивитися на місцеве господарство як на певну цілісність.

О. Оглоблин уважає, що первісно дефініція «українська економіка» постала виключно у територіальному розумінні. Він розглядає її в контексті колізії між

«економічними інтересами укр[аїнської] територіальної буржуазії й тогочасним політичним станом України, що не давав змоги укр[аїнській] буржуазії захищати свої інтереси від тиску з боку російської буржуазії, або (почасти) буржуазії польської» [4207].

Згодом ця колізія трансформується в усвідомлення відповідних суперечностей, а відтак «десь на початку 80-х років [ХІХ ст. – Авт.], проблема української економіки з’являється вже в національній формі» [4208]. Автор пов’язує зазначений конфлікт із появою антипода національної буржуазії – українського пролетаріату.

З експансією західноєвропейського, головним чином французького та бельгійського капіталу, українські землі наприкінці ХІХ ст. перетворюються в арену міжнародних змагань. Відтак різниця між національними економічними інтересами стає вповні очевидною, що, власне, і фіксується українською суспільною та науковою думкою, в якій висувається теза про Україну як «окремий господарський терен» [4209]. Скажімо, у рецензії на три випуски «Записок Одеського наукового при УАН товариства» (1927 – 1928. – Ч. 1 – 3) історик наголошує на ідеї «одноцільности українського економічного терену» [4210].

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. «територіальна проблема української економіки», за висловом О. Оглоблина, сполучається з соціально-економічними та політичними інтересами революційного руху, які торують шлях до «національного визволення України» [4211].

Таким чином, учений пропонує, якщо не довершену схему стосовно української економічної історії ХІХ – початку ХХ ст., то, принаймні, її основні елементи. О. Оглоблин формулює цю конструкцію у вигляді своєрідної тріади: «територіальна економіка» – «національна форма» – «національне визволення». Незважаючи на істотне спрощення, властиве практично будь-якій версії «масової» історії на початку ХХ ст., і низку апеляцій до інтелектуальних та ідеологічних компонентів марксизму, ця схема давала певні концептуальні орієнтири.

Більше того, вона відкривала солідні, як на ті часи, інструментальні можливості, позаяк дозволяла широко залучати матеріали з обсягу історії суспільної та наукової думки, культурної минувшини, зокрема для розкриття тих чи інших трансформацій колективної свідомості. Потенційно така дослідницька пропозиція торувала шлях до повноцінного та взаємодоповнюючого представлення українського минулого в інтелектуальній, культурній, соціальній, економічній і політичній площинах. Цю схему уживав у своїх розвідках Д. Бованенко – учень О. Оглоблина [4212].

Відзначимо, що О. Оглоблин не тільки студіював історію суспільної та наукової думки, а й використовував у своїх історико-економічних працях фактографічний матеріал із соціальної і культурної минувшини, зокрема епістолярій українських поміщиків середини ХІХ ст. [4213]

Така концептуалізація підносила принцип контексту до засадних постулатів дослідницьких практик на ниві економічної і соціальної історії України. Тим більше, що конструювання навіть вихідного концепту – «українська економіка» потребувало компаративного, перехресного підходу, а часто-густо врахування найширшого, загальноєвропейського діапазону впливів, вірогідних перспектив і можливостей.

Ці концептуальні настанови автор прагнув застосувати вже у своїх текстах наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років. Зокрема, перший випуск «Нарисів з історії капіталізму на Україні», який дивовижним чином був опублікований 1931 р., себто у розпал «викривальної кампанії» супроти О. Оглоблина, має досить промовисту назву – «Україна в суперечках міжнародної економіки й політики за першої половини ХІХ століття».

Зауважимо, що історик у цій праці акцентує увагу на тих передумовах, які склалися за доби континентальної блокади та Наполеонівських війн (1806 – 1812) і спричинилися до піднесення транзитної ролі Одеси й Правобережної України [4214].

«Український транзит – то був один з основних, а для Пруссії і Австрії єдиний шлях торговельного обміну Європи з Азією, головне, єдиний шлях, яким можна було легально здобути деякі азійські й колоніяльні товари (напр[иклад], бавовну)», – відзначає вчений [4215].

Саме з означеної перспективи складних, суперечливих політичних та економічних міжнародних взаємин початку ХІХ ст. О. Оглоблин прагне окреслити побутування українського господарства, зокрема висвітлити ті зовнішньо-політичні чинники, завдяки яким воно набувало самостійної ролі і значення. Заразом автор висвітлює боротьбу польського та російського капіталу за український ринок у першій половині ХІХ ст. Але він не схильний ідеалізувати жодну зі сторін цього економічного змагання, хоч і вирізняє ті перспективи, які здобувала або втрачала українська економіка.

«…Залежність українського ринку від польської промисловости мабуть не сприяла ані розвиткові української промисловости, ані, врешті, нормальному зростові українського торгу. Проте, не слід спускати з ока й східню сусідку України – ще й в умовах невпинної експансії російського капіталу на Україну протягом другої чверти ХІХ стол. І тут знов таки вплив польського капіталу міг забезпечити українській економіці відносну й тимчасову стійкість, українському економічному теренові – незайманість супроти російської навали (хоч, зрозуміла річ, тут вже яскраво намічалася перспектива російсько-польського компромісу й співробітництва на терені України – проти неї [розбив О. Оглоблина. – Авт.]», – зазначає вчений [4216].

Ця сентенція О. Оглоблина не тільки засвідчує його давню прихильність установчій тезі про «автономність господарства України», а й демонструє цікаві спроби віднайти достатні основи для такої концептуалізації. Недаремно історик критикує відому тезу М. Яворського про «єдиний східноєвропейський організм», який начебто відображав цілковиту «гармонію» інтересів російського й українського капіталу [4217]. На еміграції О. Оглоблин досить промовисто окреслить дослідницькі інтенції 1920-х років:

«…історико-економічна школа за своє головне завдання вважала дослідження таких історично-господарських процесів і явищ, які визначали історичну українську економіку, як окремий самостійний (автономний) економічний організм» [4218].

Схожі думки іноді споглядаємо навіть у популяризаторських розвідках О. Оглоблина, написаних протягом 1920-х років та призначених для широкого загалу. Скажімо, у газетній замітці про роль Донбасу в історії українського господарства автор відзначає, що до виникнення цього промислового регіону спричинилося поєднання інтересів і засобів українського, російського та західноєвропейського капіталів. Тому історик стверджує, що було

«розв’язано проблему донецької кам’яновугільної, металургійної та металообробної промисловості на українській землі в оточенні українського господарства й силами переважно українського робітництва» [4219].

О. Оглоблин відзначає, що українські землі розглядалися російським капіталом не тільки як ринок сировини, збуту, а як транзитна територія, ба навіть своєрідний плацдарм у боротьбі за Близький Схід [4220]. Зокрема, він вказує на взаємозалежність імперської зовнішньої політики й інтересів російського капіталу у близькосхідному регіоні, зокрема окреслює становище українського господарства у контексті означених змагань.

«1820-ті роки – доба важкої боротьби російського капіталу на обох театрах (турецькому й перському) близькосхідного фронту – характерні саме політикою замирення флангів (польсько-українського) й кавказького (українсько-кавказького).

Митна політика щодо Польщі, одеське порто-франко, одесько-закарпатський транзит – ось ланки цієї системи. 1830-ті й 1840-ві роки, надто після Туркменчайського, Андріанопольського та Ункяр-Іскелеського трактатів – доба великої переваги російського капіталу на Близькому Сході – відбилися змінами в митній політиці щодо Польщі й скасування закавказького транзиту.

1850-ті роки (після 1848 року) – доба кризи й поразки російського капіталу на Близькому Сході – знову позначилися змінами в митній політиці на Україні», – зауважує О. Оглоблин [4221].

Варто підкреслити, що витлумачення пріоритетів зовнішньої політики імперії Романових у ХІХ ст. на Близькому Сході (і не тільки!) як просування відповідних інтересів національного капіталу було досить популярним у російському історіописанні початку ХХ ст. Зокрема, таких дослідницьких настанов дотримувався відомий російський історик-марксист Михайло Покровський [4222]. Однак, на відміну від таких академічних устремлінь О. Оглоблин прагнув не стільки пояснити соціально-економічну вмотивованість російської зовнішньої політики, скільки показати на її тлі становлення і функціонування «українського господарського організму». Власне, автором був обраний цікавий ракурс висвітлення історії української економіки, який дозволяв наповнити новим змістом концептуальну схему про її автономний розвиток.

Зазначимо, що наприкінці 1920-х років історик уже не тільки наголошує на філософських, соціологічних, соціальних (класових) та національних підвалинах тої чи іншої історичної схеми, а й обстоює думку про змагання різних концептуальних побудов.

«Тим-то схема історичного процесу не є якесь стале поняття: змінюються й зміст і форма тої схеми, отже маємо фактично кілька схем, що їх створили відповідні історичні епохи», – відмічає О. Оглоблин [4223].

Ця авторська заувага демонструє важливу метаморфозу, яка сталася у поглядах ученого. Адже концептуальні настанови безпосередньо пов’язувалися з інструментальними можливостями самого поняття «схема», зокрема з тими смислами, які продукувалися у різних концептуальних представленнях української історії.

Приміром, «звичайна схема «руської» історії», на думку історика, ««науково» підпирала колоніяльну політику Російської імперії на Україні й нищення української культури» [4224].

Попри домінування історико-економічної проблематики у творчості О. Оглоблина впродовж 1920-х – на початку 1930-х років, учений мав неабиякі зацікавлення і в інших галузях української минувшини. Щоправда, останні ледьледь проступали у його спорадичних розвідках або взагалі лишалися прихованими для широкого академічного загалу з огляду на зростаючий тиск ідеологічних канонів.

Утім, достеменно відомо про сталі та розгалужені інтереси О. Оглоблина на ниві української історіографії. Зокрема, його промова 1921 р. про М. Драгоманова, оприлюднена 1996 р. київським істориком І. Вербою, свідчить про солідну підготовку молодого дослідника. Причому автор не тільки досить вдало і точно схарактеризував інтелектуальне становище М. Драгоманова в українській політичній думці, а й висловив слушне міркування про складність та багатогранність світогляду цього мислителя [4225].

Якщо згадати розвідку О. Оглоблина про автора літопису Самовидця [4226], його лекції та підготовчі матеріали з української історіографії, написані протягоми1920-х – 1930-х років, які докладно висвітлені у цікавій монографії І. Верби [4227], то стає очевидним, що вчений мав далекосяжні наміри. До того ж, вони сполучалися з його честолюбними планами створити на базі Історичного семінару вищого типу при Київському ВІНО власну школу на теренах українського історіописання [4228]. Історик навіть присвятив свою монографію про передкапіталістичну фабрику «Семінару економічної історії України», яким керував [4229].

Водночас наукові інтереси О. Оглоблина обіймали джерелознавство, археографію й, особливо, генеалогію [4230]. Проте останні залишилися практично нереалізованими у його опублікованих текстах за радянської доби. Чимало матеріалу для відтворення історичних поглядів ученого надають його розвідки, присвячені політичній минувшині України другої половини XVII – першої половини XVIII ст.

Зацікавлення О. Оглоблина політичною історією України-Гетьманщини протягом 1920-х років виглядають як епізодичні. На перший погляд, вони побутують на маргінесі його наукових праць. Та ці враження, котрі постають під впливом прочитання студій О. Оглоблина з української економічної історії, є оманливими. Натомість дослідницькі інтенції, представлені в одній із його розвідок, виказують несподіваний розмах у постановці проблем з обсягу історії української політичної думки XVII – XVIII ст.

О. Оглоблин не тільки критикує надмірну зацікавленість народними рухами, яка заступала попередній українській історіографії інші явища та процеси, а й вважає, що такі наукові пріоритети спотворили загальну палітру минувшини, зокрема добу Руїни.

«У цьому історіографічному хаосі гинули надзвичайно важливі моменти. Особливо не пощастило державній думці, яка втрачує в писаннях істориків Руїни свою невідмінну тяглість та закономірність, одривається від конкретних обставин соціальної економіки. Щоб правдиво зрозуміти ту епоху, неодмінно треба зв’язати Руїну з одного боку – з революційними часами Хмельниччини, з другого боку – з добою Мазепинського ренесансу, господарчого та культурного; треба з хаотичного матеріалу виділити окремі процеси; в тій невиразній купі «людей Руїни» роздивитися живі обличчя діячів тогочасної України, вивчити їхнє громадське й особисте життя на тлі великих подій того часу», – резюмує історик [4231].

Зауважимо, що таке формулювання і розуміння проблеми виявляє справжній масштаб наукових зацікавлень О. Оглоблина в царині української політичної історії. Відтак нібито побіжні сюжети щодо основної тематики його праць, що постали, здавалося б, як побічний продукт архівної евристики, демонструють не тільки певну симптоматичність, а й послідовність авторських задумів. Яка ж сюжетна спрямованість статей О. Оглоблина з української політичної історії?

Діяльність «старого дорошенківця» (прибічника гетьмана Петра Дорошенка) Михайла Вуяхевича-Височинського [4232]. Перемовини стародубського полковника Михайла Миклашевського з литовським магнатом Михайлом Казимиром Коцєлом у 1703 р. щодо об’єднання України як Великого князівства Руського з Польською Короною та Литвою [4233]. Справа сотника Дмитра Дарагана 1728 – 1729 рр., який на польському Правобережжі згадував про часи Б. Хмельницького та його плани щодо утворення Соборної України [4234]. Зрештою, низка студій про «ханського гетьмана» Петрика (Петра Іваненка) та його договір із Кримом 1692 р. [4235]

Отже, навіть звичайний перелік сюжетів розвідок О. Оглоблина з обсягу української політичної історії другої половини XVII – першої половини XVIII ст. є досить промовистим. М. Слабченко у листі до О. Оглоблина від 18 липня 1928 р. так прокоментував стиль історичного письма свого товариша й колеги:

«Спасибі Вам за Вуяхевича. Ви даєте вже не перший доказ, що майстерно обробляєте й питання характера не-економічного. Після Вашої монографійки про Вуяхевича, певно нема чого й додавати. В Вас виробляється якась американська маніра писати: на невеличкому місці (десь 5 сторінок) дати цілий трактат та ще такого змісту, що розгортає на далекі перспективи» [4236].

Ще яскравіше дослідницькі устремління простежуються в авторських інтерпретаціях та коментарях. Зокрема, згадані вище контакти М. Миклашевського О. Оглоблин тлумачить у контексті тих господарських, культурних і політичних інтересів лівобережної старшини, які нав’язували їй шлях до традиції, що склалася ще за часів І. Виговського та Гадяцької угоди 1658 р.

«Одрив од Москви й спілка (або федеративна злука) з Литвою й Польщею, утворення міцної політичної організації на території між Балтикою й Чорноморщиною, нейтральної в російсько-шведській борні, – це був як на ті часи єдиний вихід з того становища, що в ньому опинилася Україна», – відзначає історик [4237].

Та найповніше стильова підоснова історичних поглядів О. Оглоблина виявляється у його студіях про повстання Петрика (Петра Іваненка). З-під пера історика цей діяч постає як «репрезентант і оборонець української політичної думки, спадкоємець давньої політичної традиції» [4238]. Більше того, автор свідомо наголошує на домінації політичних аспектів у творенні образу цієї історичної постаті, позаяк попередні дослідники акцентували увагу на «соціальному характері справи Петрика» [4239].

Натомість О. Оглоблин обстоює думку про антимосковське спрямування повстання Петра Іваненка [4240]. Заразом він акцентує увагу на загостренні «класової боротьби» в Україні-Гетьманщині наприкінці XVII ст. За таких соціальних передумов, сподівання Петрика на повстання поспільства, уважає вчений, відвернули від нього більшу частину української старшини [4241].

Однак, найголовнішу роль О. Оглоблин відводить політичним комбінаціям «ханського гетьмана», в яких він убачає поєднання двох державницьких ідей.

«Історія державної думки за доби «другої української держави» зформулювала дві основні ідеї державного будівництва України: ідею князівства Руського, що протягла традицію давньої Руської держави, – й нову порівнюючи ідею Війська Запорозького (як державної організації України), що її утворила була революційна доба, хоч коріння її сягають глибше [розбив О. Оглоблина. – Авт.]. За часів Хмельницького маємо змагання цих двох ідей, власне тих двох суспільних верстов, що були творцями й репрезентантами тих ідей», – стверджує автор [4242].

Маркування окремих соціальних верств як носіїв певних ідей чи ідеалів державного устрою, не тільки виказує появу неромантичних мотивів у творчості О. Оглоблина, а й нав’язує певні аналогії з працями В. Липинського. Передусім, простежується вплив відомої студії «Україна на переломi 1657 – 1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю», зокрема щодо потрактування державницької традиції давньої Русі за доби Хмельниччини [4243].

За автобіографічним свідченням О. Оглоблина, він познайомився з цієї працею ще 1922 р. [4244] Почасти про масштаб впливу В. Липинського можемо судити з авторської зауваги, поданої в розвідці 1926 р. «Наукове дослідження української ідеології в середині XVII сторіччя спричинилося до справжньої революції в нашій історіографії», – підкреслює історик [4245].

Відзначимо, що О. Оглоблин навіть у передмові редактора до «Нарисів української історіографії за доби февдалізму й доби капіталістичної» Д. Багалія, підписаній 1 липня страшного 1933 р., все ж таки вказує на помилкове включення В. Липинського до «польсько-української» школи. На його думку, цій праці бракує оцінки «т. зв. «державницької школи» В. Липинського» [4246], але пояснює ці недоліки методологічними й ідеологічними хибами Д. Багалія як колишнього «буржуазного» історика.

Впливи В. Липинського на студії низки істориків у Радянській Україні, зокрема О. Оглоблина, помітив ще Д. Дорошенко [4247]. Відтак інтелектуальні орієнтири, окреслені В. Липинським в «Україні на переломі», сприймалися О. Оглоблиним значною мірою. Не випадково у статті про угоду 1692 р. автор не тільки покликується на зазначену монографію [4248], а й прагне поширити дослідницькі підходи В. Липинського на новий фактографічний матеріал. Помітний вплив на погляди молодого вченого справляли і праці Д. Дорошенка, зокрема його «Огляд української історіографії» (Прага, 1923), який він назвав своєю «настільною книгою» [4249].

Вірогідно, саме в цьому напрямі варто шукати витоки дослідницьких інтенцій О. Оглоблина щодо студіювання політичної історії України, зокрема його наміри простежити і пов’язати традиції української політичної думки від Хмельниччини до Мазепинського ренесансу. Та повернемося до текстів О. Оглоблина.

На його думку, за доби Б. Хмельницького пошуки компромісних варіантів, які б сполучили шляхетський проект Великого князівства Руського з козацькостаршинською ідеєю Війська Запорозького були практично неможливі [4250]. Втім, із плином часу шляхетський проект поступово втрачає свою соціальну основу. Заразом істотно змінюються зовнішньополітичні обставини й внутрішнє буття України-Гетьманщини. Тож шляхетська ідея відроджується і трансформується, але набуває вже іншого змісту.

«Нова орієнтація української політики – на Крим і Туреччину – пізніше зв’язана була з відновленням колишньої шляхетської ідеї – князівства Руського. Її вбачаємо в організації князівства Малої Росії й України за Ю. Хмельницького. Але лишилася сама форма: зміст ідеї був вже цілком відмінний. Ідея відірвалася була від свого соціального грунту, перетворилася на ідею мандрівну [розбив О. Оглоблина. – Авт.], на знаряддя турецько-татарської політики на Україні», – зазначає історик [4251].

З такої перспективи договір Петрика з Кримом 1692 р. постає вже не тільки як спроба визволити й об’єднати Лівобережну та Правобережну Україну [4252], а й як пошук компромісної формули, яка б сполучила дві традиції політичної думки. Її вчений віднаходить у пунктах означеної угоди, котра визначає майбутній державний устрій України як «Князівство Київське та Чернігівське з усім Військом Запорозьким і народом Малоросійським» [4253].

Ця констатація дозволяє автору оцінити договір Петра Іваненка з Кримом як «кільце того ідеологічного ланцюгу, що пов’язав добу Мазепинського ренесансу з далекими вже, але славними часами старого Хмельницького й Дорошенка» [4254].

Зауважимо, що серія розвідок О. Оглоблина про Петрика перевидавалася наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років кілька разів. Знаний дослідник історії Гетьманщини Микола Петровський розглядав ці праці як «цінний вклад в українську історіографію», хоч і закидав автору низку прогалин щодо архівної евристики та суперечливе використання опублікованих джерел [4255].

Студії про повстання Петрика та угоду 1692 р. надихнули досить обережного та стриманого, схильного спиратися на достовірні джерела О. Оглоблина до занадто широких висновків, узагальнень і припущень з обсягу історії української політичної думки другої половини XVII – початку XVIII ст. Зокрема, він досить своєрідно коментує вплив повстання Петрика та його державного проекту на українську політичну думку Мазепинської доби.

«На початку XVIII в., за часів Мазепи й українсько-шведського союзу, ще побачимо останні відгуки цієї ідеї, власне комбінацію двох ідей. Проте катастрофа 1709 року зруйнувала ідею Руського князівства. І конституція 1710 року і договір з Кримом 1711 року остаточно перемогу ідеї Війська Запорозького ствердили», – підсумовує історик [4256].

Більше того, в одній із розвідок О. Оглоблин припускає можливу участь гетьмана І. Мазепи в акції Петрика. «На меті було скласти угоду з Кримом і за кримською допомогою вибитися з-під московської зверхности, вийти з антитурецької коаліції, добитися кращих умов за-для українського торгу на Чорноморщині, утворити самостійну Українську державу», – підкреслює вчений [4257]. В іншій статті він навіть висловлює думку про ту чи іншу імовірну роль Петрика у політичних заходах П. Орлика після смерті І. Мазепи [4258].

Цікаві зауваги щодо української політичної історії споглядаємо і в інших текстах О. Оглоблина. Скажімо, автор досить прихильно коментує французькі проекти щодо утворення на українських землях двох держав під протекторатом Наполеона [4259]. В аналогічному сенсі він відгукується і про плани впливової прусської партії М. фон Бетмана-Гольвега за доби Кримської війни (1853 – 1856) щодо поділу Російської імперії й створення «самостійної Української держави» [4260]. Зазначимо, що такі коментарі О. Оглоблина нагадують відповідні устремління М. Слабченка [4261].

Врешті, наведені припущення, зауваги і відгуки в працях О. Оглоблина є показовими для розуміння еволюції його історичних поглядів та світосприйняття. З одного боку, вони свідчать, що автору ставав затісний позитивістський ідеал науковості, притаманний для більшості його студій, опублікованих протягом 1920-х років. З другого боку, такі сентенції наближають ученого до неоромантичних інтенцій, зокрема нав’язують ідеологічний зв’язок низки постатей із державницькими традиціями української політичної думки другої половини XVII – початку XVIII ст.

Власне, тексти О. Оглоблина написані впродовж 1920-х – на початку 1930-х років виявляють два інтелектуальні пласти в стилі мислення історика. Передусім, споглядаємо своєрідне представлення соціально-економічної візії «масової» історії, що сполучала як позитивістські канони (органіцизм, сувора каузальність, документалізм, акцентування уваги на статичному й динамічному стані суспільства), так і деякі вимоги марксистської методології (матеріалістичне тлумачення історичних фактів, домінація економічних законів).

Згодом у студіях із політичної історії Гетьманщини, принаймні, у друкованих працях О. Оглоблина, з’являються неоромантичні елементи (співвіднесення ролі соціальних верств із певними державними ідеями, потрактування історичної ролі окремих осіб як репрезентантів або виразників і навіть творців суспільних ідеалів) тощо. Таке сполучення економічно-соціальної конструкції «масової» історії з неоромантичними устремліннями у царині політичної минувшини видається досить оригінальним. Київський історик І. Верба пропонує для означення цих мисленнєвих шарів термін «державницький націонал-марксизм» [4262].

Та поєднання різних стильових елементів у дослідницьких практиках О. Оглоблина було ще складнішим. Це виявляється навіть у його історико-економічних студіях, зокрема у розвідці про поняття «української економіки». Тим паче, що провідним критерієм експлікації цієї дефініції є реакція суспільної свідомості на певні економічні явища та процеси на українських обширах. У широкому сенсі цей підхід дещо нагадує фіксацію результатів соціальної діяльності у світі ідей, себто витлумачення певних понять як своєрідних маркерів культурної свідомості, що нав’язує деяку схожість із підходами неокантіанців.

Зазначені дослідницькі устремління, вочевидь, обіцяли у найближчому майбутті перетворення позитивістського органіцизму й економічного детермінізму О. Оглоблина в якусь із версій соціологізації історії з багатоплановим і добре структурованим представленням минувшини з широкими інструментальними можливостями щодо студіювання різних сфер – культурної, соціальної, інтелектуальної та ін. Адже до соціально-психологічного потрактування «органічної цілісності» як самостійної «реальності» з власною колективною свідомістю у текстах історика залишалося кілька невеликих кроків!

У лекціях з історії України, читаних О. Оглоблиним 1929/30 академічного року, обстоюється думка, що засилля схем російської та польської історії спричинилося до «зникнення поняття України, як єдиного громадського організму [виділення О. Оглоблина. – Авт.]» [4263]. Ще цікавішою виглядає його рецензія на студію М. Яворського, в якій автор ширить свою тезу на царину суспільної і наукової думки.

«Досліди останніх років накопичили величезний матеріал, – зазначає рецензент, – що переконливо стверджує органічний контакт української громадської думки на всенькому просторі землі Української» [4264].

Пізніше О. Оглоблин згадував, що в ті часи «відчувалося прагнення синтези [курсив О. Оглоблина. – Авт.], робилися навіть поважні спроби її…» [4265]. Та не так сталося, як гадалося! На зламі 1920-х – 1930-х років відбувається швидке утвердження радянської тоталітарної системи, яка розпочала систематично «розрівнювати» культурний та інтелектуальний ландшафт, зокрема впроваджувати квазімарксистські стандарти науковості, ритуальні чи обрядові норми соціального і культурного буття.

Примітки

4133. Верба І. Олександр Оглоблин: Життя і праця в Україні: (До 100-річчя з дня народження) / Відп. ред. П. С. Сохань. – К., 1999. – С. 61.

4134. Заруба В. Історик держави і права… – С. 183.

4135. Оглоблін О. П. Життєпис [машинописна копія] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 6 – 7.

4136. Оглоблин О. Мій творчий шлях українського історика. – С. 23 – 24.

4137. Його ж. Про мій рід / Публ. Л. Винара // УІ. – 1995. – Т. 32, № 1/4. – С. 205.

4138. Верба І. Вказ. праця. – С. 54 – 55.

4139. Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики: Мануфактура в Гетманщине. – [К., 1925]. – С. 3.

4140. Оглоблін О. «Проф. А. П. Оглоблин. Очерки истории украинской фабрики. Мануфактура в Гетманщине. – К. 1925, стор. 270. Його-ж, Предкапиталистическая фабрика. – К. 1925, стор. 324 (sic!)» (З приводу рецензії, вміщеної в журналі «Україна» за 1928 р., ч.1, за підписом Миколи Ткаченка) // ЗІФВ. – К., 1928. – Кн. 19. – С. 287.

4141. Ткаченко М. Рец. на кн.: Оглоблин О. П. Очерки истории украинской фабрики. Мануфактура в Гетманщине. К. 1925, стор. 270. Його-ж, Предкапиталистическая фабрика. – К. 1925, стор. 324 // Україна. – 1928. – № 1. – С. 147.

4142. Стенографічний звіт дискусії по докладу Скубіцького з приводу буржуазної Оглоблінської концепції українського історичного процессу, що відбулася в Києві в травні м-ці 1931 р. [машинопис] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 303. – Арк. 14.

4143. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 2. – С. 220.

4144. Туган-Барановский М. И. Теоретические основы марксизма. – 4-е изд. – М., 1918. – С. 100, 105.

4145. Оглоблін О. Рец. на вид.: Записки Одеського Наукового при У. А. Н. Товариства. Секція соціально-історична / За ред. М. Слабченка. – 1927. – Ч. 1. – 99 с.; 1928. – Ч. 2. – 92 с.; 1928. – Ч. 3. – 102 с. // ЧШ. – 1929. – № 7. – С. 245.

4146. Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики: Мануфактура в Гетманщине. – С. 4.

4147. Оглоблин О. Володимир Антонович та його історична школа // Оглоблин О. Студії з історії України. – С. 213.

4148. Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики: Мануфактура в Гетманщине. – С. 3 – 4.

4149. Там же. – С. 40.

4150. Там же. – С. 38 – 39.

4151. Там же. – С. 40.

4152. Там же. – С. 209.

4153. Там же. – С. 31.

4154. Там же. – С. 213.

4155. Там же. – С. 111.

4156. Там же. – С. 144, 146.

4157. Там же. – С. 155.

4158. Оглоблин О. Мій творчий шлях українського історика. – С. 22.

4159. Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики: Мануфактура в Гетманщине. – С. 194.

4160. Оглоблін О. Бібліотека Волинського Ліцею // БВ (К.). – 1927. – № 4. – С. 47 – 59.

4161. Верба І. Вказ. праця. – С. 57 – 85.

4162. Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики: Мануфактура в Гетманщине. – С. 216.

4163. Оглоблін О. П. Старовинна українська фабрика… – С. 91 – 100.

4164. Там само. – С. 92.

4165. Там само. – С. 100.

4166. Оглоблін О. Рец. на кн.: Модзалевський В. Гути на Чернігівщині. – К.: УАН, 1926. – 191 с. // ЗІФВ. – К., 1927. – Кн. 10. – С. 374.

4167. Його ж. Рец. на пр.: Фесенко В. А. К истории возникновения города Луганска (Радянська Школа, 1926, жовтень, стор. 85 – 100); його-ж-таки. К истории возникновения города Луганска (ibid., 1927, II, стор. 93 – 97); його-ж-таки. К истории г. Луганска (ibid., 1927, III, стор. 104 – 120); його-ж-таки. Художественное литье на старом Луганском литейном заводе (ibid., 1927, VI – VII, стор. 93 – 100). Луганське // Там само. – К., 1927. – Кн. 15. – С. 259.

4168. Там само. – С. 259.

4169. Оглоблін О. Рец. на кн.: Модзалевський В. Гути на Чернігівщині. – С. 374.

4170. Там само. – С. 374 – 375.

4171. Оглоблін О. Рец. на кн.: Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії… – С. 560.

4172. Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. – [К.], 1925. – С. 3.

4173. Там же. – С. 17; Оглоблін О. Бавовняна промисловість на Україні в XVIII – XIX ст. // ЧШ. – 1929. – № 3. – С. 117.

4174. Оглоблін О. П. «Історія України»… – Арк. 51.

4175. Оглоблин О. Пам’яті Дмитра Багалія (1857 – 1932 – 1957): (Дмитро Іванович Багалій і українська історична наука) // Оглоблин О. Студії з історії України… – С. 256; Його ж. Проблема схеми історії України… – С. 7.

4176. Винар Л. Наукова творчість Олександра Петровича Оглоблина // УІ. – 1970. – № 1/3. – С. 10.

4177. Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. – С. 4.

4178. Там же. – С. 18.

4179. Яворський М. Сучасні течії серед української історіографії. – С. 209.

4180. Світлична В. В. О. П. Оглоблин як історик народного господарства України: Автореф. дис…. к.і.н.: 07. 00. 06 / НАНУ. ІУАДГ. – К., 2003. – С. 14.

4181. Оглоблин О. Мій творчий шлях українського історика. – С. 28.

4182. Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. – С. 11.

4183. Там же. – С. 162.

4184. Там же. – С. 11.

4185. Там же. – С. 181.

4186. Там же. – С. 53.

4187. Там же. – С. 157 – 158.

4188. Слабченко М. Рец. на кн.: Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. – С. 558.

4189. Там само. – С. 558.

4190. Там само. – С. 557.

4191. Багалій Д. Історіографічний вступ…. – С. 325.

4192. Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики: Мануфактура в Гетманщине. – С. 4; Его же. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. – С. 5.

4193. Ohloblyn O. Ukrainian Historiography 1917 – 1956… – P. 322 (note 229); Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків: Додаток Ч. 3: Список видань Академії Наук, знищених в 1930-их роках // ЗНТШ (Париж – Чикаго). – 1962. – Т. 173: Зб. на пошану українських учених знищених большевицькою Москвою / Ред. М. Овчаренко. – C. 107; Винар Л. Бібліографія праць проф. д-ра Олександра Оглоблина (1920 – 1975) // Зб. на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. – С. 98, 120 (прим. 12).

4194. Оглоблін О. «Проф. А. П. Оглоблин. Очерки истории украинской фабрики…». – С. 303.

4195. Його ж. Проблема української економіки в науковій і громадській думці ХІХ – ХХ в. // ЧШ. – 1928. – № 9/10. – С. 166.

4196. Там само. – С. 168.

4197. Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. – С. 41.

4198. Оглоблін О. Проблема української економіки… – С. 168.

4199. Його ж. Нариси з історії капіталізму на Україні / Передмова С. Гуревича. – Харків – Київ, 1931. – Вип. 1: Україна в суперечках міжнародної економіки й політики за першої половини ХІХ століття. – С. 111.

4200. Оглоблин О. З історії українсько-російських економічних відносин. Тариф 1822 р. і Україна // Вісник ООЧСУ. – 1955. – № 1. – С. 16 – 21.

4201. Оглоблін О. Транзитний торг України за першої половини ХІХ століття // ЗІФВ. – К., 1927. – Кн. 12. – С. 234 – 252; Кн. 15. – С. 166 – 195.

4202. Юркова О. Діяльність науково-дослідної кафедри історії України… – С. 148 – 149, 210; Верба І. Вказ. праця. – С. 146 – 147.

4203. Антипович К. Рец. на кн.: Оглоблін О. Транзитний торг України за першої половини ХІХ сторіччя. – К.: УАН, 1928 // ЧШ. – 1928. – № 4. – С. 226.

4204. Оглоблін О. Закавказький транзит і Україна в першій половині ХІХ століття // Нариси соціально-економічної історії України: Праці комісії соціально-економічної історії України / За ред. акад. Д. І. Багалія. – К., 1932. – Т. 1. – С. 278 – 293.

4205. Ткаченко М. З приводу нової розвідки з історії української торгівлі за першої половини ХІХ ст. (Оглоблін О. Транзитний торг України за першої половини ХІХ сторіччя (Записки історично-філологічного відділу. – 1927. – Кн. 12. – С. 234 – 252; Кн. 15. – С. 166 – 195) // ЗІФВ. – К., 1929. – Кн. 24. – С. 392.

4206. Верба І. Вказ. праця. – С. 282 – 283.

4207. Оглоблін О. Проблема української економіки… – С. 173.

4208. Там само. – С. 174.

4209. Там само. – С. 176.

4210. Оглоблін О. Рец. на вид.: Записки Одеського наукового при У. А. Н. товариства секція соціальна-історична. – ДВУ. – 1927. – Ч. 1. – 99 с; ДВУ. – 1928. – Ч. 2. – 92 с; ДВУ. – 1928. – Ч. 3. – 102 с. [автограф та машинопис рецензії] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 200. – Арк. 42.

4211. Його ж. Проблема української економіки… – С. 176.

4212. Бованенко Д. До методології вивчення українського господарства. Нарис перший // ПМ. – 1929. – № 2. – С. 90 – 91.

4213. Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. – С. 57.

4214. Оглоблін О. Нариси з історії капіталізму на Україні. – С. 37 – 38.

4215. Там само. – С. 41.

4216. Там само. – С. 106.

4217. Там само. – С. 119.

4218. Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. – С. 11.

4219. Оглоблін О. П. Донбас в історії українського господарства // Диктатура труда (Сталино). – 1929, 12 мая. – № 106. – С. 3.

4220. Його ж. Нариси з історії капіталізму на Україні. – С. 109.

4221. Там само. – С. 120.

4222. Покровский М. Н. Русский империализм в прошлом и настоящем // Покровский М. Н. Дипломатия и войны царской России в ХIХ столетии: Сб. ст. / Предисловие М. Геллера. – Лондон, 1991. – C. 379 – 389.

4223. Оглоблін О. П. «Історія України»… – Арк. 2.

4224. Там само. – Арк. 13.

4225. Оглоблін О. Драгоманів (Промова на урочистім вшануванню М. П. Драгоманова у В. І. Н. О. 7 жовтня 1921 року) / Публ. І. Верби // ПС. – 1996. – № 2. – С. 58.

4226. Його ж. До питання про автора Літопису Самовидця // ЗІФВ. – К., 1926. – Кн. 7/8. – С. 181 – 196.

4227. Верба І. Вказ. праця. – С. 132 – 135, 316 – 330.

4228. Там само. – С. 107 – 110.

4229. Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. – С. 7.

4230. Винар Л. Олександер Петрович Оглоблин (1899 – 1992) // Олександер Мезько-Оглоблин: дослідження та матеріали (до століття народження історика) / Ред. Л. Р. Винар. – 2-е вид. – Нью-Йорк – Київ – Торонто, 2000. – С. 22 – 23.

4231. Оглоблін О. До історії Руїни // ЗІФВ. – К., 1928. – Кн. 16. – С. 200.

4232. Там само. – С. 200 – 215.

4233. Оглоблін О. До історії української політичної думки на початку XVIII в. // ЗІФВ. – К., 1928. – Кн. 19. – С. 233.

4234. Його ж. Справа Дараганенка (1728 – 29 рр.) // Там само. – К., 1927. – Кн. 10. – С. 301.

4235. Його ж. Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика). – К., 1929. – 65 с.

4236. Заруба В. Михайло Слабченко… – С. 146.

4237. Оглоблін О. До історії української політичної думки на початку XVIII в. – С. 238.

4238. Його ж. Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року // Студії з Криму. І – ІХ / Ред. А. Е. Кримський. – К., 1930. – С. 41.

4239. Там само. – С. 42.

4240. Там само. – С. 43.

4241. Там само. – С. 51.

4242. Там само. – С. 55.

4243. Липинський В. Твори. Архів. Студії / Ред. Л. Білас, Я. Пеленський. – Філадельфія, 1991. – Т. 3: Україна на переломі 1657 – 1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті. – C. 204 – 231.

4244. Оглоблин О. Мій творчий шлях українського історика. – С. 33.

4245. Оглоблін О. До питання про автора Літопису Самовидця. – С. 181.

4246. Його ж. Передмова редактора [до «Нарисів української історіографії за доби февдалізму й доби капіталістичної»] // Багалій Д. Вибрані праці. – Т. 2. – С. 338.

4247. Липинський В. Архів. – Т. 6. – С. 394.

4248. Оглоблін О. П. Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року. – С. 55 – 56 (прим. 4).

4249. З листів Д. І. Дорошенка до О. П. Оглоблина // УІ. – 1965. – № 3/4. – С. 84.

4250. Оглоблін О. П. Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року. – С. 55.

4251. Там само. – С. 56.

4252. Там само. – С. 51.

4253. Там само. – С. 54 – 55, 60.

4254. Там само. – С. 57.

4255. Петровський М. Рец. на ст.: Оглоблін О. До історії Руїни (Записки історично-філологічного відділу ВУАН. – К., 1928. – Кн. 16. – С. 200 – 215); Його ж. Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року (Ювілейний зб. на пошану акад. Д. І. Багалія. – К., 1927. – С. 720 – 744); Його ж. До історії повстання Петра Іваненка (Петрика) (Записки історично-філологічного відділу ВУАН. – К., 1928. – Кн. 19. – С. 226 – 230) // Україна. – 1929 – № 36: (верес.). – С. 153.

4256. Оглоблін О. П. Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року. – С. 56.

4257. Його ж. Мазепа і Петрик // Студії з Криму. – С. 87.

4258. Його ж. «Орлик і Петрик» // Там само. – С. 104.

4259. Його ж. Нариси з історії капіталізму на Україні. – С. 45.

4260. Там само. – С. 173; Оглоблін О. П. «Історія України»… – Арк. 8.

4261. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 1. – С. 252.

4262. Верба І. Вказ. праця. – С. 88 – 89.

4263. Оглоблін О. П. «Історія України»… – Арк. 3.

4264. Його ж. Рец. на кн.: Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби на Україні. Український Інститут Марксизму. – ДВУ. – 1928. – Т. 2, ч. 1. – 167 с. // ПМ. – 1929. – № 3. – С. 149.

4265. Оглоблин О. Мій творчий шлях українського історика… – С. 36.