7.4. Класовий і національний дискурси у марксистсько-більшовицькій соціологізації української історії М. Яворського

Ясь Олексій

Постать М. Яворського здебільшого асоціюється з тезою про очільника марксистської школи чи керманича офіційної історіографії 1920-х років [3953]. Скажімо, Д. Багалій розглядає М. Яворського як «першого історика України – марксиста» [3954] та вважає його «послідовним марксівським соціологом» [3955]. Утім, дехто з сучасних науковців обстоює думку, що цей учений, навпаки, був «непослідовним марксистом» [3956]. Так чи інакше, саме на долю М. Яворського, за висловом С. Плохія, випало «завдання сконструювати совєтський марксистський наратив української історії» [3957].

Біографічні повороти та життєві сценарії М. Яворського виглядають доволі своєрідно, почасти навіть інтригують. Галицький інтелектуал, який студіював політику і право у Львівському університеті, здобув ступінь доктора політичних наук (1912), мав неабиякі політичні зацікавлення ще у довоєнні часи, учасник Першої світової війни, перекладач у штабі військового уповноваженого австрійського уряду за часів Української Центральної Ради та Української Держави гетьмана П. Скоропадського, референт польової жандармерії доби Західноукраїнської Народної Республіки, згодом один із тих офіцерів Української галицької армії, котрі готували її перехід на більшовицькій бік [3958]. Сам М. Яворський у листі до С. Косіора схарактеризував свою еволюцію як шлях торований від «галицького націоналістичного міщанства до більшовизму» [3959].

За часів УСРР М. Яворський відзначився не тільки розмаїтими викладацькими та дослідницькими практиками, а й на ниві адміністративної діяльності, зокрема протягом 1924 – 1929 рр. був завідувачем Управління науковими установами в Україні при Наркоматі освіти УСРР, котрому підпорядковувалася ВУАН. С. Єфремов у своєму щоденниковому записі від 11 січня 1925 р. саркастично зауважив: «І всю українську науку в жмені держить. Бідна наука!» [3960]. С. Єкельчик висловив думку, що М. Яворський у Радянській Україні відігравав роль «місцевого Покровського» [3961].

Зауважимо, що М. Яворський мав нестримні особисті амбіції у сфері адміністративних практик. Приміром, наприкінці 1927 р. він виступив ініціатором проекту з заснування Другої – «Лівобережної» АН у Харкові на противагу ВУАН, в якій мав намір посісти керівне становище [3962]. Заразом М. Яворський брав активну участь в офіційній кампанії супроти М. Грушевського, зокрема спричинився до поширення відомого ідеологічного тавра про його «теорію безклясовості» української нації [3963]. Проте 1929 р. він подав записку про наукові праці М. Грушевського у зв’язку з виборами дійсних членів АН СРСР, витриману майже повністю у позитивному дусі [3964].

Двоїстість у рецепції постаті М. Яворського створює його категорична антирадянська позиція, котру посів колишній історик під час таборових поневірянь на Соловках. За свідченням С. Підгайного, він став «переконаним ворогом всього, що наближалось до марксизму, большевизму чи москвофільства. Це був давній і нестерпний ворог всього, де відчувалося, хоча б у найменшій мірі слово «Москва»« [3965]. Відтак М. Яворський та його науковий доробок досить суперечливо сприймався різними дослідниками.

Наприклад, автор-укладач вступного слова до студії «Нарис історії України», виданої у далекій Аделаїді (Південна Австралія), вважав, що «хоч Я. [Яворський М. І. – Авт.] був виразником марксистської історичної школи, його концепція історії була в конфлікті з концепцією деяких російських істориків, і тому він попав у неласку серед офіційних радянських чиновників» [3966]. Ця характеристика лідера українських істориків-марксистів в останню, таборову добу життя разюче дисонує з його дослідницькими, педагогічними, адміністративними та громадськими практиками 1920-х років.

До українського історіописання М. Яворський увійшов на хвилі кампанії партійних висуванців, що значною мірою окреслило коло його дослідницьких інтенцій, зокрема марксистсько-більшовицьку концептуалізацію історії України. На той час галицький учений був досить зрілою особою, зокрема володів низкою європейських мов [3967], хоч і виступав як історик-початківець. Деякі сучасні публіцисти тримаються думки, що він був «людиною глибокої європейської культури і освіти» [3968].

Показово, що М. Яворський прагнув подати не тільки марксистську, а й національну репрезентацію історії України. Такі дослідницькі настанови творили двоїстий ідеал науковості, котрий продукував конфлікт, спершу потенційний, згодом – уповні очевидний між класовим та національним дискурсами у його історичному письмі.

З-поміж спроб соціологічного прочитання української минувшини, котрі побутували протягом 1920-х років, візія М. Яворського вирізняється, мабуть, найбільшою формалізацією концептуальних пропозицій. Відтак автор «Нарису історії України» вже на перших сторінках студії декларує свої дослідницькі пріоритети.

Передусім, постулюється представлення історії як безупинного поступового процесу, котрий уявляється у вигляді стадіальної конструкції, себто переходу «з одного ступіня культури до другого, вищого, або ниділи, чевріли [чахнули. – Авт.], бо йти вперед змоги не мали» [3969]. Рухомою силою чи «двигуном» переходу автор називає «продукційні сили», з якими однозначно пов’язує закономірну та каузальну репрезентацію минувшини [3970], зрештою саму підоснову стадіальної концептуалізації.

Заразом М. Яворський вдається до звичного марксистського поділу на продуктивні сили і виробничі відносини [3971], вислідом якого є сумнозвісний «закон класової боротьби». На його думку «класова боротьба завжди була політичною боротьбою, завжди була рухом уперед. Кінчалася вона звичайно гвалтовним переворотом-революцією, яко єдиним способом здійснення нових суспільних тенденцій» [3972]. Тож апологія класової боротьби пролягає наскрізним рефреном у текстах М. Яворського, зокрема авторський курс лекцій 1921 р. іменувався «Історія боротьби клясів на Україні».

У пізніших працях, передусім у «Нарисах з історії революційної боротьби на Україні», М. Яворський уживає терміни «класовий організм», «громадський організм», «суспільний організм» та ін. Він розглядає Україну як «історичний суспільний організм, класовий організм, згрунтований на даній господарській системі, становить частину всенького суспільства-людства» [3973].

У подібному дусі дослідник маркує й Річ Посполиту XVII ст., зокрема зауважує, що «Польща являла тепер собою організм, який не в силі був далі підтримати власне життя» [3974]. Певна річ, історик зазнав очевидних впливів органіцизму, котрі простежуються у писаннях багатьох українських істориків першої третини ХХ ст., хоч складно судити про рівень рефлексованості його уявлень.

Призначення історіописання М. Яворський убачає у вивченні й аналізі «двох родів суперечностей» – класової та невпинних змагань людини з природою. На його думку,

«історична наука й повинна мати своїм завданням вивчати цю клясову сукупність суспільних явищ і випадків, ці випадки суспільного перехрещування індивідуальних явищ у процесі їх виникнення й переміни, конкретизуючи цю клясову сукупність явищ і випадків у її реальній дійсності, себто на певному ступені розвитку, у властивих їм географічних, історичних і виробничих умовинах [виділення М. Яворського. – Авт.]» [3975].

З цієї перспективи зміст історіописання полягає у тому, щоби висвітлити, проаналізувати та пояснити «економіку й політику, в їх постійнім витворенні та обопільній залежності» [3976]. На відміну від М. Слабченка, котрий обстоював думку про матеріалістичну, економічну домінацію, почасти навіть детермінізм історичного процесу, М. Яворський однозначно наголошує на потребі виявити «матеріалістичну закономірність розвитку української історії» [3977]. Про те наскільки абсолютизується ця теза можемо уявити з його сентенції, що «в історичному розвиткові немає нічого випадкового, що все, що діється, є наслідок існуючих сучасних і попередніх відносин» [3978].

Згодом М. Яворський, наслідуючи Г. Плеханова, висловлюється менш категорично, зокрема визнає варіативність («варіябельність») історичного процесу, хоч і як вислід його закономірності [3979].

«Ми знаємо його [суспільства. – Авт.] основні закони, та ще є невідома їх варіябельність, через що в суспільних науках ми ставимо принцип можливости і правдоподібности, та заявляємо за Марксом, що в даних умовах виникають неминуче дані результати [розбив М. Яворського. – Авт.], умови однак можуть змінитися, тоді й зміняться результати причин, що ростуть в даних умовах», – стверджує історик [3980].

Отож навіть можливі чи імовірні варіації минувшини розглядаються вченим у світлі історичної закономірності.

Такий підхід до концептуалізації українського минулого нав’язував телеологічне представлення, котре зводилося до жорсткої стадіальної конструкції.

«Виходячи з того, що економіка лежить в основі політики, ми поділяємо історію України на такі періоди: період натурального господарства, період торговельно-кріпацький, період промислового капіталізму й період соціальної революції», – відзначає М. Яворський [3981].

Однак, архітектоніка «Нарису історії України», доведеного до початку XVIII ст., є більш складною, позаяк представлена у вигляді низки відділів: 1) первісне суспільство; 2) князівсько-дружинна доба; 3) феодалізм; 4) феодалізм Галицької доби; 5) литовська доба; 6) станово-шляхетське суспільство та 7) Козацька Революція.

Своєрідна риса цієї періодизації, котра безперечно спиралася на марксистські засади, хоч і помітно модифіковані, виявляється у тому, що з універсальної схеми минувшини на задній план відсувається феодалізм, який «вписується» до доби «натурального господарства». Проте в архітектоніці зазначеної праці феодальному суспільству все ж таки присвячено окремий відділ. Натомість у марксистській концептуалізації історії Росії М. Покровського феодалізм посідав чільне місце і навіть обіймав тривалий проміжок історичного часу – Х – XVI ст.

Зазначимо, що у лекційному курсі 1921 р. М. Яворський уживає дещо іншу періодизацію, зокрема поділяє історію «класової боротьби» на українських землях на такі періоди: 1) феодалізм; 2) кріпацько-торговий період; 3) буржуазний період великої революції, котрий розпадається на дві епохи: а) доба народницького соціалізму та терору (1860 – 90-ті роки); б) доба пролетарської організації (початок ХХ ст.) [3982].

Подібну періодизацію, хоч і з невеликими уточненнями, він використовує і в інших працях. Зокрема, автор подає у своїх посібниках «Історія України в стислому нарисі» та «Коротка історія України» (остання праця перевидавалася протягом 1920-х років 7 разів!) таку періодизацію: «1) феодальне суспільство з натуральним господарством; 2) дворянсько-крепацьке суспільство з грошовим хазяйством; 3) буржуазне капіталістично-промислове суспільство; 4) період соціалістичної революції» [3983].

Вірогідно, М. Яворський на сторінках «Нарису історії України» включав феодалізм як окремий господарський уклад до періоду натурального господарства тому, що приділив чимало уваги саме історії первісного суспільства. Відтак потреба одноцільного господарсько-економічного маркування минувшини змусила його репрезентувати як первісне, так і феодальне суспільство у вигляді єдиної стадії чи спільного періоду «натурального господарства». Тим більше, що історик-марксист прагнув до одноманітного соціально-економічного представлення національної історії, порівняно з тим же М. Покровським, який у своїх працях відвів поважне місце культурному, політичному та соціальному життю Росії.

У широкому сенсі періодизація М. Яворського була своєрідним трафаретом, який автор прагнув покласти чи накинути на звичну періодизацію українського минулого для того, щоб репрезентувати його в єдиному матеріалістично-економічному світлі. Д. Багалій відзначав «догматичний характер його [М. Яворського. – Авт.] викладу», зокрема зауважив, що цей підхід походив із устремлінь автора «дати таку схему й зміст українській історії, які б найбільш відповідали вимогам марксівської соціології й загальним етапам розвитку вселюдської культури» [3984]. Власне, на догматичний спосіб конструювання студій М. Яворського звертають увагу й інші рецензенти, зокрема у відгуку на його хрестоматію «Україна в епоху капіталізму» [3985].

На думку Б. Крупницького, «спроба М. Яворського дати марксистську концепцію історії України, послуговуючися соціологічною методою, аж надто віддає штучністю конструкції» [3986]. Не випадково у тексті як першої, так і другої частини «Нарису історії України» М. Яворського повсякчас споглядаємо матеріалістичне акцентування й економічно-господарське потрактування різноманітних духовних, культурних, соціальних явищ, подій та процесів у вигляді апріорних і категоричних постулатів.

Скажімо, в означеному контексті М. Яворський репрезентує духовну культуру давніх слов’ян. «Познайомившись з характером виробництва східніх слов’ян та з їхньою громадською організацією, легко з’ясувати собі зміст і форму їхнього світогляду, ц. т. їхні вірування й культ», – підкреслює вчений [3987]. В іншому місці він тримається думки, що «економічна сила» та військові функції спричинилися до становлення й розвою князівської влади [3988]. У відповідному дусі автор подає і знакові процеси й явища української історії. Приміром, прийняття християнства історик розглядає як вираз, передусім, економічної та політичної залежності київської влади від «царгородського ринку» [3989].

Схоже, що й сам М. Яворський у низці випадків виявляв суперечності, що поставали між його марксистською концептуалізацією та конкретними фактографічними відомостями. Наприклад, описуючи натуральне господарство давньої Русі на тлі досить розвинутої міжнародної торгівлі він мимоволі мусив пояснити цю кричущу суперечність у світлі марксистської теорії, котра кидалася в очі будь-якому пильному читачеві.

«В них [східних слов’ян. – Авт.] не було ні своїх купців, ні грошевого господарства: вони не торгували своїм крамом на чужих, хоча-б навіть візантійських базарах, – все це робили чужоземні гостікупці – араби, євреї, хозари, греки та варяги. Ці чужоземні гості чинили у нас приблизно те, що на початку нових віків чинили в Америці іспанці, португальці та голандці», – зазначає історик [3990].

Д. Багалій слушно наголосив, що у працях М. Яворського відсутня виразна демаркація між гіпотетичним, імовірним та певним, себто не є зрозумілим, «на яких джерелах автор будує свої висновки, які старі думки та теорії він руйнує й на їх місце ставить свої власні» [3991].

Більше того, М. Яворський посідав однозначне негативно-скептичне становище щодо наукових праць своїх попередників і майже не згадував їх погляди та концепції, хоч щедро послугувався текстами багатьох істориків для побудови власного викладу. Заразом він не міг повністю відкинути здобутки науковців дореволюційної доби, позаяк прагнув сполучити у своїх писаннях марксистський та національний дискурси.

Д. Дорошенко, котрому довелося послухати виступ М. Яворського на «Тижні російських істориків» (7 – 14 липня 1928 р.) у Берліні, організованому Німецьким товариством із вивчення Східної Європи, відзначав, що, за його візією, українська історична наука «до революції взагалі не істнувала» [3992]. У газетній замітці, присвяченій цьому форуму, Д. Дорошенко саркастично зауважив, що обидва українські доповідачі (В. Юринець та М. Яворський) прагнули представити «перед німецькою публікою Україну як край дуже молодий, в якому культура і культурна робота розпочалася дуже недавно», власне, від часів більшовицької влади та появи партійної освіти [3993]. Ці спостереження досить точно відображають тодішні дослідницькі настанови історика-марксиста.

М. Яворський негативно поставився до проросійської назви цього заходу. Зокрема, він навіть висловив обурення, що закордонна виставка наукового доробку за 10 років Радянської влади була організована у «межах самої руської історії, заповнюючи їх (відділи виставки. – Авт.) доробком самої руської історичної науки, тоді як для неруських історичних дослідів, прим[іром], для українського та для білоруського, приділено було один невеличкий відділ під загальною та ще й під такою помилковою назвою, як «Історія національних меншостей старої царської імперії» [3994]. Крім того, вчений брав участь у Шостому міжнародному історичному конгресі, котрий відбувся в Осло (Норвегія) у серпні 1928 р. [3995]

Загалом М. Яворський прагнув формалізувати і представити майже всю українську минувшину у вигляді неспинного розвою «класової боротьби» та «революційних рухів». Причому історик уважав, що певні стадії («однакові ступені соціально-економічного розвитку») дають вагомі підстави для виявлення схожості революційних змагань в Україні, порівняно з революційним рухом усього людства [3996].

Втім, попри констатацію такої подібності, М. Яворський тримався думки, що «елементи певної своєрідности, цебто національности» простежуються у революційному русі на українських теренах. Він навіть наголошує на «величезній історичній помилці» ототожнювати чи уподібнювати революційний рух в Україні та Росії [3997]. Саме з цієї настанови походить амбівалентність його концептуалізації, в якій автор прагне послідовно і суцільно провести ідею «класової боротьби» та революційних змагань крізь всі епохи української минувшини і, заразом, будь-що-будь зберегти її національну самобутність.

Класовий дискурс відіграє в історичному письмі М. Яворського провідну роль, хоч і постійно корелюється його національними устремліннями. Зокрема, історик згадує про «класовий антагонізм» на південно-руських землях ХI – ХIII вв. [3998] Інколи він запозичує відповідні означення подій у працях інших учених, але трактує їх у класовому сенсі.

М. Яворський подає відому тезу М. Грушевського (звісно без зазначення її походження та вказівки на те, що автор інакше трактує цю подію) про повстання 1068 р. у Києві. Ця подія призвела до втечі київського князя Ізяслава Ярославича і була, на думку М. Грушевського, першою описаною в наших джерелах «українською революцією» [3999]. Натомість М. Яворський відмічає, що «Київська революція 1068 р. була першим збройним виступом цієї буржуазії [торгівельної аристократії. – Авт.] за вічевий порядок в городі» [4000]. У іншій студії він називає бунт 1068 р. першою спробою «буржуазної» революції, хоч і бере у лапки своє означення [4001].

У такому ж дусі М. Яворський висвітлює і потрактовує цілу низку подій та явищ, які виглядають доволі штучно в авторському представленні. Відтак бродників він розглядає як утікачів від боярської сваволі [4002] і навіть обстоює думку про «загальну революцію бродників» супроти князів, бояр і монастирів [4003]. «Цей широкий на всю Україну народній революційний рух проти пануючої класи, названий рухом татарських людей, «татарщиною», ц. т. бунтом «людей, що сидять за татарами» був початком крівавої, жорстокої громадянської війни громад з боярами, що зчинилася після відходу татар», – резюмує історик [4004].

Відзначимо, що М. Яворський (мабуть, наслідуючи С. Томашівського!) розглядає Галич як суто український центр в історії східного слов’янства [4005]. Він обстоює тезу про розквітлий феодалізм «галицької доби» [4006].

Наведені тлумачення й оцінки викликали неабияке обурення М. Слабченка, який також позиціонував себе як історик-марксист, але інакше сприймав провідні концепти марксизму.

«Візьміть тільки фантазії Яворського про бродників, берладників, татарських людей. А благоглупства його про галицьке королівство, котрого М. І. [Матвій Іванович. – Авт.] абсолютно не зрозумів. А всі виверти з «Руською Правдою», котрої Яворський не знає й не вміє інтерпретувати», – зауважує М. Слабченко у листі до Д. Багалія від 9 березня 1924 р. [4007]

Зрештою, М. Яворський висловлює думку, що татарська навала спричинила не тільки руйнацію «державного життя України», а мала

«деякі й добрі наслідки, що в помонгольську добу виявилися в новому розвиткові продукційних сил матеріальної культури. Правда, спершу знищеним містам тяжко було піднятися з занепаду, особливо на східній Україні; але рани швидко загоїлися, і виробництво пішло вперед жвавіше ще, ніж до татарського лихоліття» [4008].

Татарське завоювання Русі М. Яворський пов’язує з наступом «азійських чи тюркських купців» на Старий Світ.

«Це був один із тих трьох велетенських паралельних наступів на Європу азійського купця, що почав свій похід на захід спершу з Арабії через північну Африку до Еспанії, згодом через Малу Азію та Балкани й одночасно через каспійсько-чорноморські степи. Араби, Турки й Татари – три репрезентанти цього наступу, що проти нього так гарячково готував європейський купець укупі з церквою хрестоносні походи ніби-то в обороні Єрусалиму перед «невірними», а властиво для захисту своїх інтересів у Малій і Південній Азії перед настирливими магометанами», – твердить автор [4009].

У певному сенсі такі розумування щодо спільних тенденцій європейської та світової історії нав’язують порівняння з теорією «єдиного процесу» М. Слабченка. Та одеський дослідник ніколи не заходив настільки далеко в одноманітному, точніше «класовому» представленні української та світової минувшини, як це робив М. Яворський.

Таким чином, зрушення у матеріально-господарській царині давньої Русі М. Яворський пов’язує з «феодальною революцією 1240 років», яка «вимела до решти всі пережитки дружинного грабіжництва, що ще держалися, здебільшого, в Наддніпров’ї серед тамошніх феодалів, і дала очищений грунт для дальшого зросту продукційних сил» [4010]. Він зауважує, що татари розбурхали «справжню революційну стихію» у середині ХІІІ ст. [4011] і навіть характеризує «татарщину» як «велетенську народню революцію, що об’єктивно виросла в контр-революцію, бо на Подніпров’ї повернула колею історії назад» й утворила «громадський лад, почасти подібний до муніципального феодалізму, лад, що мав за основу дрібні автономні громади з окремими містами в центрі, з виборним міським патриціятом на чолі» [4012]. У іншій праці автор навіть обстоює думку про «татарську революцію», що полишила глибокий слід у культурі та господарстві [4013].

Водночас М. Яворський тримається думки, що за часів Галицько-Волинської держави, феодалізм сягнув «найпишнішого розквіту» завдяки торгівельним зносинам із Заходом [4014]. Подібну оцінку споглядаємо і стосовно Великого князівства Литовського, позаяк він уважає, що «наприкінці XIII ст. Литва вже являє собою суспільство з готовими майже феодальними порядками» [4015]. Чергова теза історика про «литовський феодалізм» як «найвищу форму феодальних порядків» на українських землях лише підкреслює лейтмотив авторського прочитання національної минувшини [4016].

Такою, приміром, є ідея М. Яворського про «закінчені вже форми феодального суспільства» за часів Литовської держави [4017]. Врешті, історик уважає, що «феодалізм Литовської доби був найвищим розцвітом суспільного укладу в рямцях натурального господарства. Але розцвіт цей разом з тим засуджував його на розклад, на смерть» [4018]. Однак, за його викладом, навіть сліпо наслідуючи канони марксистської концептуалізації, складно зрозуміти як відбувався перехід від однієї стадії суспільного розвитку до іншої, себто від натурального до товарно-грошового господарства.

Пояснення й тлумачення, котрі представлені як у «Нарисі історії України», так і в інших працях М. Яворського виглядають украй схематично та плутано. Зокрема, він обстоює думку, що у межах натурального господарства литовської доби спостерігаємо «ширше вживання грошей, яко засобу виплати та платіжу, й розвиток унутрішньої торгівлі» [4019]. Тому історик наголошує, що ці процеси поступово вели до запровадження «грошового господарства» та «грошового фетишизму» [4020]. Проте автор так і не висвітлює конкретні шляхи чи моделі розкладу натурального господарства й зародження нового укладу на теренах Великого князівства Литовського. Д. Багалій слушно відзначив, що викладу М. Яворського конче бракує доказовості [4021].

Видається, що М. Яворський відчував умовність і абстрактність запропонованих аргументів. Відтак він присвятив спеціальний текстовий фрагмент, у якому пояснював чому товарно-грошовий обіг у попередні епохи, зокрема Київської Русі, не можна розглядати як ознаки, власне, грошового господарства. На його думку,

«загально визнаним звичайним символом вимінної вартості вони [замінники грошей. – Авт.] не були, але не були ним у нас навіть і срібні та золоті гривні українські, а ні ті, що привозили до нас, арабські, грецькі чи німецькі гроші, що їх дехто вважає за ознаку грошового господарства в нас на Україні вже в київську добу. Бо таки справді: вони не виступали при тодішньому обміні, яко гроші, яко символи втіленої в них абсолютної вартості, незалежної від їхньої вартості споживчої; вони не мали характеру фетиша…» [4022].

Вочевидь, наведе розумування М. Яворського виказує очевидну безпорадність його аргументації, позаяк вона спирається не стільки на опрацьований соціально-економічний зріз минувшини, зокрема фактографічний матеріал, скільки на загальні розумування у дусі відомих постулатів марксистської теорії. Власне, тезу про еволюцію «торгівельного капіталу» як рушійної сили переходу щодо різних періодів української минувшини повсякчас віднаходимо в авторському викладі [4023]. Та різні історичні епохи досить складно вирізнити у його текстах, оскільки їх представлення тяжіє до позірної нівеляції й одноманітності.

На думку Д. Багалія,

«коли ми заглянемо в характеристику другого періоду – торговельно-кріпацького – побачимо там такі характерні риси, які помічаємо й у першому періоді: приватну земельну власність і торговлю, з другого боку – з початку Литовського періода ми не бачимо різкого поділу суспільства. Щодо характеристики першого періоду, то вона не зовсім відповідає фактам: продукція князівського й почасти боярського господарства не задовольняла лише їх власних потреб, а в великій мірі йшла на продаж, скажемо, в Візантію, куди постійно перші київські князі, підвладні їм князі й бояре одвозили господарську продукцію: мед, віск, хутра, а також і иншу продукцію, не виключаючи мабуть і збіжжя» [4024].

Такі зауваги суттєво підривали концептуальну пропозицію М. Яворського, позаяк демонстрували очевидні суперечності його конструкції минувшини навіть у світлі марксистської теорії. Та автор «Нарису історії України» не дуже зважав на закиди Д. Багалія, хоч і звинуватив свого опонента у «прадідівському фетишизмі», себто в обстоюванні старих поглядів, які метафорично назвав «бабусиною спідницею» [4025]. М. Яворський не спростував практично жодної з критичних зауваг і обмежився схоластичними й абстрактними розумуваннями на тему марксистської методології історії. Д. Багалій уповні справедливо нарік його відповідь – «про усе і ще про дещо» [4026].

Мабуть, єдина заувага, котру почасти сприйняв М. Яворський, це закиди рецензентів щодо браку посилань на праці інших істориків. У другій частині «Нарису історії України» помітно зростає кількість згадок щодо поглядів та думок низки істориків (Д. Багалій, М. Грушевський, В. Липинський, М. Слабченко та ін.). Втім, автор уникав навіть побіжного висвітлення їхніх візій з тих чи інших проблем української історії, позаяк останні категорично означувалися як «буржуазні» й архаїчні.

Отож як перша, так і друга частина зазначеної праці конструювалася в одноцільному дусі. М. Яворський нав’язував апріорну, жорстку та формалістичну концептуалізацію, котру щедро приправляв відповідною семантикою пореволюційної доби щодо різних періодів української історії – диктатура (шляхетська, гетьманська, військово-станова, старшинська, дворянська та ін.), громадянські війни, революції, революційні рухи, класова боротьба і т. п. Такими визначеннями маркувалися не тільки військово-політична та економічна площини минувшини, а й культурно-релігійне буття. Відтак унійні змагання розглядалися автором як «класова боротьба», що велася у «релігійній формі» [4027].

Роль своєрідних соціокультурних «перемикачів», які освячують та легітимізують перехід від однієї стадії минувшини до іншої, у візії М. Яворського, як і у більшості марксистських конструкцій минувшини, відіграють – революції. Більше того, він наголошує, що «революція неминуча [розбив. М. Яворського. – Авт.], коли суспільство переходить від давнього громадського укладу до нового» [4028].

Недаремно перехід від натурального господарства до грошового, а саме до «кріпацько-торгівельного періоду», репрезентується у вигляді «економічної революції XVI ст.». На думку автора, ця революція

«на Україні вела не тільки до спрощення та зрівняння станових прав і привілеїв серед пануючої класи феодалів, зводячи їх усіх до одного знаменника – шляхетного народу – вона [революція. – Авт.], з другого боку, знівелювала сільське населення в одну масу покріпачених на фільваркові хлопів, ліквідуючи дотеперішні його категорії тягла та підданства й переводячи їх у одну» [4029].

Отже, «революція XVI cт.» спричинилася до витворення «однобічного грошового господарства» у шляхетському фільварку [4030] і, заразом, політичної системи «станового абсолютизму» [4031], котра сформувала «шляхетську диктатуру». В іншій праці М. Яворський зазначає, що

«основою цих своєрідних класових відносин на Україні, як і в Польщі взагалі, була абсолютна диктатура формально шляхетського стану, на ділі однак великопанської олігархії. Диктатура ця склалася протягом XVI століття, як результат гегемонії шляхетського, або радше великопанського маєтку над усім економічним життям країни» [4032].

Тож він розглядає навіть культурні та церковні впливи XVI – початку XVII ст. у відповідному матеріалістичному дусі.

Скажімо, католицизм у такому світлі постає як вислід

«напливу західної, романської культури, що йшла на Україну разом з розвитком грошового господарства і витискувала східно-візантійську культуру з її натуральним господарством та феодальним укладом. Тісні торговельні зв’язки з Заходом давали широку дорогу тому походові, примушували українську шляхту засвоювати собі західню культуру, щоб зрівнятися знанням, звичаями та чемністю із польськими панами» [4033].

У цій системі координат козацтво мало стати «революційною силою нової економічної та соціальної групи», котру породили економічні і політичні суперечності «шляхетської диктатури» [4034]. Розмаїття конфесійних, етнонаціональних, станових мотивів М. Яворський зазвичай ховає під суцільною класовою редукцією багатоманітного світу історії, котру подає у вигляді примітивної боротьби різних соціально-економічних орієнтацій.

«Релігійна та расова боротьба XVII ст. та XVIII cт., що де-хто вважає її за боротьбу націй однієї проти одної, за боротьбу за автономію придавленої нації, й розвивалася під цим кличем, і увесь її зміст корінь свій має перш за все в соціальній та економічній боротьбі ріжних класів однієї й тієї самої нації, – оскільки можна було тоді говорити про націю, – ріжних груп одного та того самого суспільства, які в своїх змаганнях прикривалися показними, що вражали в ті часи людність, різними гаслами», – підкреслює автор [4035].

«Козацьку революцію» М. Яворський називає «дворянською революцією» [4036]. Відтак її призначення історик убачає у тому, щоб звільнити «місце для майбутнього дворянсько-поміщицького хазяйства» [4037]. Цю революцію він репрезентує у вигляді трьох послідовних етапів: а) перший етап до Зборівської угоди (серпень 1649 р.); другий – до Переяславського договору 1654 р.; третій – до Полтавської битви 1709 р., котра увінчалася крахом Гетьманщини та кінцем І. Мазепи [4038]. На його думку, Гетьманщина вже за часів Хмельниччини доволі швидко набула «форми диктатури гетьманської влади, що її визнали за потрібну міщане з духовенством, визнала й залишена при козаках шляхта, якої в козацькому війську тоді налічувалося до 7.000 чоловіка» [4039].

М. Яворський розглядає «дворянську революцію» як типовий спосіб переходу від феодального до дворянсько-кріпосницького ладу [4040]. Зокрема, він обстоює думку, що «дворянська революція» у Російській державі завершилася на початку XVII ст. [4041] Та в іншій студії історик дещо корегує свої погляди, зокрема відзначає, що

«процес довершування дворянської революції на Україні – це синтеза еволюції своєрідного й московського торговельного капіталу на Україні, це синтеза що виросла з потреби притягти його до економічної відбудови знищеної України» [4042].

Зрештою, у серпні-вересні 1929 р., коли набирала дедалі більших обертів офіційна кампанія з розвінчання його концепції історії України, М. Яворський переглянув і визнав помилковою свою тезу про «дворянську революцію», котру відтоді вважав «революцією торгівельного капіталу» [4043].

Зауважимо, що розгортання «козацької революції» подається вченим у відповідному «класовому освітленні». Перший етап революції характеризувався спільною боротьбою козацтва та селянства супроти магнатів і шляхти. Натомість другий етап був часом «роз’єднання бунтарів-союзників проти шляхецької диктатури», що призвів до стану суспільного дуалізму «козацького і магнатського режиму з перевагою першого» [4044].

Своєрідним підсумком цього етапу, за візією М. Яворського, став українсько-російський договір 1654 р. «Це була умова реєстрового козацтва з московським дворянством для оборони дворянської революції на Україні від наступу селянських мас та від реакції з боку феодальних магнатів», – відзначає історик [4045]. Проте в інших працях автор називає переяславські статті 1654 р. «конституцією Гетьманщини» [4046], котра забезпечила «автономну самодійність» міській «буржуазії», хоч і доволі ілюзорну [4047].

Та М. Яворський розглядає Хмельниччину не тільки як «велетенську громадянську війну», а й уподібнює її до реформаційних рухів XV – XVI ст., що «під релігійним прапором перевернули весь економічний і політичний порядок середньовічного феодалізму» [4048]. Більше того, він віднаходить потужні паростки нового, буржуазного господарського укладу на українських землях. Приміром, учений тримається думки, що

«на Запоріжжі на цій общині почало складатися зразково-буржуазне на ті часи, дрібне торговельно-промислове підприємство, а згодом, з розвитком Запоріжжя, біля її нутра на периферії почали з’являтися ще й індивідуальні, організовані на запоріжських та королівських землях хуторно-промислові господарства козацької знаті, господарства, вільні од широких експортних тенденцій шляхетського підприємства, зате тісно зв’язані в першу чергу з дрібним місцевим ринком» [4049].

У відповідному сенсі М. Яворський представляє й Гетьманщину. На його думку, це була «переходового характеру організація громадянства на принціпі військово-станової диктатури, організація, що в ній крім компутового козацтва, ніхто більш не має повних громадянських прав» [4050]. Призначення Гетьманщини історик убачає в оформленні нових класових відносин, зокрема у поступовому запровадженні «нової панщини» [4051].

Варто відзначити, що М. Яворський вирізняв і досить своєрідно трактував та висвітлював низку подій і явищ з обсягу української історії XVII cт. Зокрема, рух дейнеків – збіднілих вихідців із різних соціальних прошарків (1658 – 1665 рр.) історик репрезентує як «Дейнецьку революцію», у процесі якої навіть робилися спроби заснувати «козацьку комуну» [4052]. Це розумування досить цікаво порівняти з думкою «мрійника» М. Слабченка, котрий більш помірковано й розважливо розглядав означений рух, зокрема вважав, що у середовищі дейнеків були лише окремі прибічники ідеалів «християнського комунізму» (Єпіфаній Славинецький) [4053].

Окрім того, М. Яворський уважав, що саме в українському культурному середовищі XVII ст. зародилася ідея слов’янофільства чи панславізму, точніше українського панславізму! Причому як фундаторів панславізму він розглядав Захарію Копистенського та Лазаря Барановича [4054].

Але повернемося до магістральних сюжетів наративу М. Яворського. За його візією, останній етап козацької революції добігає кінця з епохою І. Мазепи, після якої розгортається процес інтенсивного покріпачення колишнього союзника – селянства. Тож XVIII cт. – це доба тріумфу «торгівельного капіталу», котра спричинилася до витворення завершеної «дворянсько-крепацької системи» [4055] чи «дворянсько-крепацької суспільності» [4056].

М. Яворський вводить низку елементів, які мають продемонструвати національний рефрен у представленні української історії XVII – XVIII cт. Тому він згадує про самостійницькі заміри гетьмана П. Дорошенка, котрі пізніше намагався реалізувати І. Мазепа. Зокрема, автор уважає речниками «дворянської самостійності» поета В. Капніста, невідомого автора «Истории русов», поміщика-масона В. Лукашевича та низку інших відомих історичних діячів кінця XVIII – початку ХІХ ст. [4057]

Заразом М. Яворський подає досить специфічну характеристику «Истории русов», котру розглядає як першу синтезу «українського історичного процесу за доби, коли в умовах народження капіталізму ставала реальна проблема відбудування української самостійности» [4058]. На його думку,

«проблема синтези цієї роботи – це проблема реставрації старої гетьманщини, реставрації старого станового козацького устрою, це проблема, яка виховувалась на рефлексах незліквідованих ще цілком феодальних основ нашого тогочасного громадського ладу» [4059].

Та в іншій праці історик помітно зміщує акценти у своїй оцінці «Истории русов», зокрема вважає, що її автор захищав «в ім’я ембріонального національного капіталу ідею національної державності [розбив М. Яворського. – Авт.]» [4060].

Відзначимо, що М. Яворський називає українських автономістів кінця XVIII – початку ХІХ ст. представниками «дворянської опозиції». Зокрема, він зараховує до їхнього кола навіть малоросійського військового губернатора М. Рєпніна-Волконського [4061], котрого репрезентує як автономіста й козакофіла [4062], а Г. Сковороду вважає «справжнім революціонером свого часу» [4063]. Автор розглядає мандрівного філософа як особистість, яка опинилися на роздоріжжі між кількома історичними епохами [4064].

Таким чином, із моменту представлення «дворянської опозиції» чи прибічників української самостійності / автономії наратив М. Яворського дедалі більше суперечить тодішнім російськоцентричним більшовицько-марксистським схемам. Тим паче, що історик тримався думки про більш складні шляхи революційного руху на українських теренах, аніж на російських обширах.

Ба більше, М. Яворський уважав, що

«якраз українська своєрідність, з її національною проблемою на грунті народженого капіталістичного способу виробництва, ускладняла ці шляхи, якраз вона ще й загострила своїм радикалізмом класову боротьбу на Україні, повівши її стежками далеко не такими, як у Росії, та ще й різними проміж собою, різними програмою на завтра й тактикою на сьогодні» [4065].

З-поміж інших праць М. Яворського двотомні «Нариси з історії революційної боротьби на Україні» (Харків, 1927 – 1928) вигідно вирізняються розлогою джерельною базою, насиченістю фактографічним матеріалом і навіть проробкою низки сюжетів. Водночас у цій студії найвиразніше проступає авторська настанова на представлення самобутності української минувшини, хоч і у суцільних класових контекстах.

Видається, що на грунті акцентування національної своєрідності, української специфіки революційного руху ХIХ – початку ХХ ст. постала концептуальна пропозиція М. Яворського, котра поступово наближалася до обстоювання думки про його самобутність і навіть самодостатність! Такий підхід мусив спричинити конфронтацію з російськоцентричними схемами репрезентації минувшини, що, кінець-кінцем, вилилося у конфлікт із московською школою М. Покровського.

Передусім, М. Яворський уважав, що українська «дворянська опозиція», на відміну від російської, котра залишалася поміщицькою за змістом, мала іншу культурну та соціальну природу – буржуазну. На його думку, ця опозиція «вихована на західних культурних течіях та серед перших зразків капіталістичного виробництва, ставила проблему ліквідації взагалі тієї системи вкупі з її основою» [4066], себто була більш радикальною, ніж російська. Відтак він обстоює думку, що декабризм «виписав дворянською рукою на своєму прапорі гасло буржуазної революції» [4067].

Зауважимо, що навіть пожвавлення українського культурного життя на зламі століть подається М. Яворським як «ліва опозиційна» і, заразом, «справжня, буржуазна» течія, що «найшла подекуди й свій вираз на Україні вже в кінці XVIII cт. під невинною на око формою в літературній творчості Котляревського. Енеїда Котляревського, філософія Сковороди, як і все літературне відродження українське того часу, – це був перший визов феодалізмові з боку тієї опозиції, що виховувалася по західних манерах, хоч і за пазухою дворянсько-поміщицькогоо лібералізму того часу» [4068]. Заразом історик відмічає, що саме у Малоросії-Україні виникла «найбільш революційна течія» у декабристському русі на всьому просторі імперії Романових. Цю течію він ототожнює з «Товариством Об’єднаних Слов’ян» [4069].

Більше того, М. Яворський навіть уважає, що 3/4 учасників декабристського руху в Україні були суто «українськими елементами» [4070]. До того ж, автор відзначає значні впливи козакофільства, котрі побутували у середовищі як українських, так і російських інтелектуалів [4071]. На його думку, саме «буржуазна опозиція», прикрашена «козацьким романтизмом», й «лягла в основу декабризму на Україні з усіма буржуазними і дрібнобуржуазними його течіями, та вже з початком 1820-х років переходила на шлях досить широкої революційної пропаганди» [4072].

Так народилися відома теза М. Яворського про «український декабризм», точніше про «декабризм», «викоханий українською дійсністю» [4073]. Ця ідея спричинила гостру полеміку з російським істориком М. Нечкіною на Першій всесоюзній конференції істориків-марксистів (28 грудня 1928 р. – 4 січня 1929 р.), а згодом розглядалася як одна з найбільших «націоналістичних» помилок під час офіційної кампанії з «викриття Яворщини» [4074].

Проте візія М. Яворського щодо «українського декабризму» суттєво відрізнялася від поглядів М. Слабченка, котрий розглядав цей рух як відлуння відповідних європейських настроїв у середовищі інтелігенції [4075]. Натомість М. Яворський стверджував, що «українські декабристи» навіть започаткували розвиток «утопічної громадської думки» [4076].

У такому світлі Кирило-Мефодіївське товариство репрезентувалося істориком як один із «варіянтних етапів розвитку тієї революційної ідеї, що під різними виявленнями розвивалася від українського декабризму до остаточного її оформлення в народницькому соціалізмові» [4077]. В іншій праці М. Яворський зауважує, що

«уже «Молода Україна» 1840-х років, хоч об’єктивно й здійснювала буржуазну програму народження української нації, все таки у своїх міркуваннях куди далі йшла поза проблему однієї національної культури, ба й самої нації, стаючи виразно на шлях соціальної проблеми класової боротьби експлуатованих мас, що в їх одних вона бачила елементи своєї нації» [4078].

Він навіть обстоює тезу, що революційний рух в Україні відображав іншу класову конфігурацію суспільства, порівняно з російським соціумом.

На думку М. Яворського, кирило-мефодіївці репрезентували інтереси й устремління

«молодого національного українського дрібного капіталу та молодої української буржуазії, що радикальними своїми гаслами прикривала соціальне своє визволення і від кайдан руського, і власного українського феодалізму, але пробувала виложити програму свого національного самовизначення на плечах і руками представників дрібної української буржуазії, цеб-то інтелігенції» [4079].

Причому автор протиставляє революційну ідеологію братчиків закостенілій доктрині офіційного слов’янофільства, в якому майже повністю потонула «руська буржуазна знать» дореформеної доби [4080].

Приміром, він називає Т. Шевченка «геніальним співцем революції» [4081], а нонконформістський гурток мочемордів розглядає як зібрання вільнодумцівреспубліканців [4082].

Отож М. Яворський фактично вибудовує осібну схему українського революційного руху, який не тільки був відмінний від російського, а мав власні культурні й ідеологічні віхи та спирався на інші класові і соціокультурні передумови. Скажімо історик відзначає, що

«федеративно-громадську ідею самовизначення українського села [«татарських людей». – Авт.] ми зустрічаємо вже в ХІІІ ст. і на цілому протязі української історії вона проходить червоною ниткою в боротьбі селянства, як спроба підпорядкування державних установ місцевим інтересам спільности – громади» [4083].

Зокрема, він уважає, що у працях М. Костомарова ця ідея «шукала історично-наукового мотивувавння» супроти російського державного централізму, а здобула своє оформлення в анархічнофедералістській теорії «громадівського соціалізму» М. Драгоманова [4084].

Втім, М. Яворський акцентує увагу не тільки на своєрідних ідеалах революційного руху в Україні, а й прагне продемонструвати його відміну соціальну підоснову, порівняно з Росією. Зокрема, він відзначає, що на українських землях ці ідеї плекалися на «базі інтересів дрібнобуржуазного підприємця» [4085]. У іншому місці історик зауважує, що «національна буржуазія» пореформеної доби – це

«дрібний промисловець, торговець, сільський промислово-хліборобський підприємець та його речник, інтелігент, сам здебільша виходець з цього дрібного крамового підприємця. Вже у 1840-х роках вона, ця дрібна буржуазія, із своїм речником, інтелігентом, взяла на себе з рук українського феодального панства ролю носія української національности, тоді як феодальне українське панство, втягуючи себе в загальну систему російської економіки, поволі відмовлялося від своїх феодально-автономних традицій» [4086].

За візією М. Яворського, «дрібна буржуазія» не тільки перебрала на себе роль колишньої «дворянської опозиції» чи «дворянських самостійників», а й фактично стала загальнонаціональним репрезентантом українського суспільства на зламі дореформеної / пореформеної доби. На його думку, «народницький бо рух на Україні був взагалі, й то, безперечно, тісно зв’язаний із українським носієм буржуазних тенденцій американського типу, з українським селянином» [4087].

Ця теза вживається М. Яворським для того, щоби представити народництво на українських обширах як проміжну ланку у переході до робітничого руху та марксизму.

«Народницький соціалізм оформив собою оцю приховану в йому тенденцію селянської маси до буржуазної революції з низу, підмалювавши буржуазний індивідуалізм цеї тенденції, привабливими фарбами колективизму з гаслом «трудового начала», – підкреслює історик [4088].

До того ж, він тримається думки про «живий зв’язок із дореформовою ідеологією «космополітизму», що виховався згодом в закінчену теорію драгоманівського соціалізму народницького» [4089].

Заразом М. Яворський уважає, що М. Драгоманов усе-таки марксистом не став, оскільки не визнавав революційного способу переходу до соціалізму [4090]. Натомість почесне місце першого марксиста на українських теренах історик відводить М. Зіберу, котрому навіть присвятив другий том «Нарисів з історії революційної боротьби на Україні» [4091]. Крім того, він обстоює думку про «епохальне значення» студії М. Зібера з політичної економії [4092].

М. Яворський послугується ідеєю про традиційність «драгоманівського соціалізму» в українському революційному русі, щоби продемонструвати самобутні шляхи його розвитку. На його думку,

«організація на Україні революційних народницьких гуртків, що розвивалися подекуди незалежно від російських та не завсігди під впливом тих самих ідеологічних напрямків, почалася вже в кінці 1860 років, як спроба оновлення молоддю дореформових революційних традицій в оновленому капіталізмом феодалізмі» [4093].

Автор навіть зауважує, що «драгоманівщина» розірвала «зачароване народницьке коло» [4094].

Згодом «критики» М. Яворського схарактеризують його погляди щодо М. Драгоманова і М. Зібера як «буржуазну теорію самобутнього походження марксизму на Україні» [4095].

Зазначимо, що М. Яворський постійно шукає можливі точки дотику українського революційного руху з польськими нелегальними організаціями, наприклад під час повстання на початку 1860-х років. Тож його дослідницькі устремління досить часто зверненні на Захід, а не на Схід. Він навіть уважає, що «українське народництво, не зважаючи на його суцільність з російським, таким чином, мусило бути, воно й було подекуди національним і в політичному розумінні» [4096]. В іншій праці вчений акцентує увагу на тому, що «національне питання на Україні стало, однак, близько в’язатися з соціалізмом. Уже Драгоманов не уявляв собі соціалістичного ладу без національної автономії для України» [4097].

Та розглядаючи перехід від народницького до робітничого руху й конституювання соціал-демократії на обширах імперії Романових М. Яворський відзначає, що місце старої «дворянської опозиції» заступило «самостійництво нове, буржуазне; воно хотіло зробити з України окрему господарську цілість, що мала б свої власних промисловців та банкірів» [4098]. Автор не тільки називає «нове самостійництво» націоналізмом, а й віднаходить йому нову соціальну підоснову – «дрібну буржуазію», котру зазвичай іменує «сільським глитаєм». Саме з «сільським глитаєм» історик повязує ті автономістські гасла, котрі побутували поміж політичного українства за часів революції 1905 – 1907 рр. [4099]

Загалом М. Яворський уважав, що в українському селі побутують два різні типи «глитая» – «феодального» за прусським сценарієм та «капіталістичного фермера» за американським взірцем. Власне, історик переінакшив та переніс на український грунт відому тезу В. Леніна про два шляхи розвитку капіталізму у Росії. Відтак «глитай» американського типу, за його візією, виступав як конкурент пролетаріату як у революції 1905 – 1907 рр., так і лютневій революції 1917 р., хоч автор уживав звичне класове маркування, властиве марксистськобільшовицькій концептуалізації. Звідси походить соціальне чи класове розрізнення революційних та контрреволюційних устремлінь Української Центральної Ради та Української Держави гетьмана П. Скоропадського, позаяк вони репрезентували відповідно «глитая американського типу» та «глитая прусського типу» [4100]. Він навіть уподібнює цю соціальну чи класову диференціацію до «дволикого Януса українського націоналізму» [4101].

Зауважимо, що у примітці до однієї зі своїх статей, опублікованих у збірціт»На історичному фронті» (1929), М. Яворський, очевидно, під зростаючим тиском офіційної кампанії з розвінчання його історичної концепції, визнав помилковою свою тезу про «двох глитаїв» [4102]. М. Волін під час кампанії з викриття «Яворщини» означив ці погляди як «теорію двокуркульства» [4103], а М. Рубач нагородив автора клеймом «апологета куркульської гегемонії» у пролетарській революції [4104].

Проте автономістські, згодом самостійницькі устремління українських політичних партій 1917 р. М. Яворський однозначно пов’язує з настроями дрібнобуржуазного «глитая», якого охопив «націоналістичний дурман» [4105]. Один із розділів його «Короткої історії України» має назву «Національна революція»! Він пише навіть про різні течії поміж більшовиків щодо прав націй, зокрема відзначає, що для «правої течії» на чолі з Е. Квірінгом «українське національне питання губилося ще в старих традиціях російського національного ухилу» [4106]. Більш докладно позицію Е. Квірінга у національному питанні історик висвітлив у розвідці «До історії КП(б)У» [4107].

Звісно, оціночні коментарі М. Яворського були витримані у відповідному «класовому» дусі й засуджували політичні вияви «націоналізму» з марксистських позицій. Але авторський виклад продукує суперечливі враження, позаяк «класове» представлення революційних подій досить складно співіснує з їх національним обрамленням.

Отже, М. Яворський у представленні українського революційного руху ХІХ – початку ХХ ст. і навіть революції 1917 – 1921 рр. впритул наблизився до межі, за якою національна своєрідність могла у будь-який момент перетворитися у тезу про самостійність! С. Плохій відзначає дивовижну подібність між поглядами М. Грушевського у 1890-х роках та М. Яворського у 1920-х роках, оскільки вони спиралася на єдине народницьке підгрунтя українського історіописання та його боротьбу з російською державницькою історіографічною традицією [4108].

На думку Б. Крупницького,

«тенденція відділення, сепарації, була помітною у більшості совєтських істориків-українців, не тільки так званого «буржуазного» характеру, але й соціалістів та комуністів, не виключаючи й голови марксистсько-комуністичного розуміння історії, М. Яворського» [4109].

В іншій студії Б. Крупницький досить своєрідно прокоментував інтенції М. Яворського, котрі пов’язував зі спробою привити модифіковану формулу М. Драгоманова («космополітизм в ідеях і цілях, національність в грунті і формах культурної праці»), хоч і за умов Радянської України.

«Це було перероблено на совєтський лад: комунізм в ідеях і цілях, національність в самих лише формах. Проф. Яворський, офіційний ідеолог українського комунізму, спробував було в своїй «Історії України» і інших працях наблизити цю тезу до драгоманівської, виставляючи національність не тільки у формах, але й у грунті праці. Але саме за цей грунт (себто український грунт, з умов українського національного життя) він звернув на себе увагу московських совєтських шовіністів і пішов на Соловки», – зауважує історик [4110].

Концептуальні трансформації у текстах М. Яворського помітили й рецензенти. Т. Скубицький у рецензії на один із посібників, імовірно інспірованій кимось зі школи М. Покровського, зазначив, що

«основні недоліки книги т. Яворського полягають у тому, що історія України розглядається як самобутній процес. Національне питання, виглядає у Яворського, як фактор домінуючий над класовою боротьбою, затьмарює її справжній сенс» [4111].

Відтак вердикт рецензента однозначний – це немарксистська праця!

Власне, спроби сполучити класовий та національний дискурси в історичному письмі М. Яворського наприкінці 1920-х років проступають доволі виразно. Скажімо, про це яскраво свідчить ілюстративний ряд, представлений у його популярному посібнику «Коротка історія України», в якому на сусідніх сторінках уміщені портрети В. Винниченка і В. Леніна, Й. Сталіна та М. Грушевського [4112]. На думку В. Маслійчука, схема М. Яворського пропонувала репрезентацію минувшини як «територіальної історії» (всіх груп і спільнот, які проживали на території України), але з потужним національним наголосом [4113].

Така двоїста концептуалізація могла більш-менш успішно циркулювати за часів українізації, проте рано чи пізно мала спричинити конфлікт із російськоцентричними схемами, що і сталося на Першій Всесоюзній конференції істориків-марксистів на зламі 1928 – 1929 рр. За великим рахунком, в епіцентрі дискусії на цьому більшовицько-марксистському форумі опинилася проблема можливого співвідношення радянського гранд-наративу та його республікансько-національних варіацій, принаймні у такому вигляді її сформулював М. Яворський. На його думку,

«це питання чіткої марксистської схеми [розбив М. Яворського. – Авт.] та суцільного історичного процесу народів СРСР, як і схеми кожного з цих народів, зокрема, у відношенні до цієї загальної схеми. Треба сказати, що це питання не знайшло вирішення свого на Конференції, зокрема в секції історії народів СРСР…» [4114].

Ба більше, М. Яворський уважав, що «перестаріла схема» історії Росії переноситься у нову марксистську концептуалізацію історії народів СРСР.

«Очевидно, що проблема нової схеми колишньої «Історії Росії» в тісному стоїть зв’язку з проблемою національного питання [розбив М. Яворського. – Авт.] в оцій «Історії народів СРСР». Без правильного вирішення цього питання й мови бути не може про правильне розроблення вищезгаданого питання – питання соціальної схеми «Історії народів СРСР» і національної схеми кожного з цих народів», – підкреслює історик [4115].

Натомість М. Покровський розглядав проблему співвідношення загального / радянського та республіканських / національних наративів як «виправлення марксизму на поталу націоналізму». Більше того, він одразу перевів зазначену полеміку у політичну площину, зокрема відзначив, що українські історикимарксисти є вихідцями з колишніх партій ідеологічно ворожих марксизму [4116]. Тому наукова дискусія відразу набула гіркого політичного й ідеологічного присмаку.

Ще гостріше концептуальна пропозиція М. Яворського була розкритикована одним із найближчих учнів М. Покровського – Павлом Горіним [4117], який фактично став речником тогочасної Московської марксистської школи. У рецензійні замітці, вміщеній у партійному офіціозі «Правда» на посібник М. Яворського, він звинуватив автора у тому, що той підмінює «класовий підхід» та розглядає зародження революційного руху в Україні, зокрема соціал-демократії, під кутом національного питання. Тож П. Горін стверджував, що рецензована праця є «небільшовицькою роботою» [4118].

М. Яворський у дошкульній та сповненій сарказму відповіді зауважив, що в працях М. Покровського історія України розглядається як «територіяльна частина руського історичного процесу» [4119] та звинуватив російських істориків у псевдо-інтернаціоналізмі. Ця розвідка спричинила новий виток полеміки, зокрема відповідь П. Горіна на відповідь М. Яворського, в якому останньому висувалися чергові ідеологічні звинувачення [4120]. Водночас дискусія набувала дедалі більшого ідеологічного підтексту, зрештою стала приводом для розгортання офіційної кампанії супроти М. Яворського [4121].

За декларативними й ідеологічними штампами на кшталт боротьби з «українським націоналізмом», «російським шовінізмом» чи за «чистоту ленінізму» переховувалося змагання різних концептуальних пропозицій щодо більшовицько-марксистського конструювання спільної радянської історії та її республіканських версій, хоч і рясно приправлене особистими амбіціями тодішніх опонентів.

У світлі соціокультурних і політичних трансформацій радянського режиму на зламі 1920-х – 1930-х років, відомих як «великий перелом», підсумок цієї «академічної» полеміки був очевидним. Проте навесні і навіть у червні 1929 р. становище М. Яворського зовні виглядало ще достатньо міцним. Він був обраний академіком ВУАН та дійсним членом Білоруської АН [4122], а його праці продовжували перевидаватися великими накладами.

Втім, у травні 1929 р. в історичному відділі Українського інституту марксизму-ленінізму відбулася дискусія щодо концепції М. Яворського, котра поклала початок кампанії, спрямованої супроти вченого [4123]. Зазначимо, що навіть у своїх тезах, запропонованих на цю дискусію, історик і далі прагнув сполучити класовий та національний дискурси. Зокрема, він обстоював думку, що історія України – це «своєрідна суцільність всіх цих [наявних] особливостів загальних клясових процесів» і, водночас, розглядав «українську народність, як основний національний [визначник] дійсності» [4124]. Звісно, автора засудили та розкритикували, хоч дехто з учасників дискусії негативно висловився й про праці М. Покровського і навіть почасти намагався оборонити його українського опонента.

Та значення травневої дискусії для українського історіописання не обмежувалося постаттю М. Яворського і його концепцією української історії. Натомість йшлося про можливі межі представлення та місце української історії в радянській соціогуманітаристиці доби «великого перелому», зокрема у контексті переоцінки попередньої історіографії, передусім доробку М. Грушевського [4125].

Однак, М. Яворський ще восени 1929 р. сподівався на більш-менш поміркований для себе фінал офіційної кампанії з критики й «викриття» його концепції історії України. Приміром, у «покаянній» статті 1929 р. він не тільки визнав низку своїх помилок, хоч і з рядом очевидних і прихованих зауваг щодо студій М. Покровського, а й навіть планував видати нову студію з критичним переглядом власних хиб та недоліків [4126].

Трагічну роль у долі М. Яворського відіграв позов у січні 1930 р. першої дружини – Софії до харківського суду у справі стягнення елементів для двох дочок, в якому подавалося чимало компрометуючих відомостей із галицької доби його біографії [4127]. Схоже, що історик навіть на початку 1930 р. не зовсім зорієнтувався у тих загрозах, які привнесла нова політична ситуація у СРСР загалом та Радянській Україні зокрема. У вищезгаданому листі до С. Косіора М. Яворський висловив наївний намір видати брошуру про свій життєвий і творчий шлях та відновити своє добре ім’я [4128].

Проте оберти урядової кампанії годі були зупинити. П. Горін у зловтішній статті на сторінках газети «Известия» на початку 1930 р. вже перетворив М. Яворського у монархіста, офіцера австрійської контррозвідки, що отримав за віддану службу титул «фон» і орден Залізного Хреста [4129]. Попри очевидну несусвітність таких звинувачень йшлося вже не про кар’єрне становище, а про саме фізичне існування М. Яворського. Недаремно на початку 1930 р. М. Скрипник у своїй статті порушив питання про те, як переводяться до життя «виправлення теоретичних помилок» М. Яворським [4130]. Ця публікація тодішнього наркома освіти сигналізувала, що на часі вже питання не про «спокуту гріхів» перед партією, а про особисту долю академіка ВУАН.

Але фінал життєвого сценарію П. Горіна (як і М. Скрипника!), який ще встиг інтенсивно «попрацювати» на ниві розвінчання свого колишнього наставника М. Покровського, був таким же, як і у його українського опонента. М. Яворського розстріляли 1937 р., а П. Горіна, котрий здобув ім’я завдяки енергійній участі у викривальних кампаніях низки відомих учених, стратили 1938 р. за звинуваченням у «білоруському націоналізмі» [4131].

Фатальність тогочасних подій як для себе, так і української соціогуманітаристики М. Яворський усвідомив лише в останню – таборову добу свого життя. За свідченням С. Підгайного, саме тоді він висловив думку, що «фактичний розгром української історичної науки почався ще восени 1929 року, по першій конференції істориків-марксистів у Москві» [4132].

Примітки

3953. Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. – С. 11; Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами… – С. 14.

3954. Багалій Д. Рец. на кн.: Яворський М. Нарис україно-руської історії. – Харків: ДВУ, 1923. – 123 с. // Книга. – 1923. – № 2. – С. 49.

3955. Його ж. Перша спроба начерку історії України на тлі історичного матеріалізму (Рец. на кн.: Яворський М. І. Нарис історії України. – К.: ДВУ,1923. – Ч. 1. – VIII, 188 с.) // ЧШ. – 1923. – № 9. – С. 150.

3956. Роєнко В. І. М. І. Яворський – історик України: життя і наукова діяльність: Автореф. дис. … к. і. н.: 07. 00. 06 / ЗНУ. – Запоріжжя, 2008. – С. 3.

3957. Плохій С. Вказ. праця. – С. 353.

3958. Рубльов О. С. Лідер «істориків-марксистів» України // Репресоване краєзнавство (20 – 30-і роки). – К., 1991. – С. 293 – 297; Санцевич А. В. М. І. Яворський: нарис життя та творчості. – К., 1995. – С. 5 – 16; Рубльов О. С. Матвій Іванович Яворський // Зневажена Кліо: Зб. ст. – К., 2005. – С. 565 – 570.

3959. Яворський М. І. ЦК КП(б)У, тов. Косіору (лист) [4. II. 1930] // Історична спадщина у світлі сучасних досліджень: Величко, Маркевич, Маркович, Костомаров, Яворський / За ред. В. А. Смолія, Ю. А. Пінчука. – К., 1995. – С. 183.

3960. Єфремов С. О. Щоденники, 1923 – 1929. – К., 1997. – С. 185.

3961. Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві / Авторизов. переклад з англ. М. Климчука, Х. Чушак; за ред. М. Климчука. – К., 2008. – С. 38.

3962. Єфремов С. О. Щоденники, 1923 – 1929. – С. 575 – 576.

3963. Яворський М. Сучасні течії серед української історіографії. – С. 199.

3964. Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського в оцінках сучасників (кінець ХІХ – 30-ті роки ХХ століття) / Наук. ред. Р. Пиріг. – Київ – Дрогобич, 2008. – С. 318 – 319.

3965. Підгайний С. Соловецькі знайомі [М. І. Яворський] // КВ. – 1944, 6 лют. – № 26. – С. 6.

3966. Цюрак М. Від видавництва // Яворський М. Нарис історії України / Передрук київського видання 1923 р.: У 2 ч. – Аделаїда, 1986. – Ч. 1. – C. VII.

3967. Касьянов Г. В. Академік М. І. Яворський. Доля вченого // УІЖ. – 1990. – № 8. – С. 76.

3968. Лупейко В. Ю. Довгий шлях до істини. Розповідь про мужнього історика [М. Яворський] // Лупейко В. Ю. Кайдашизм, або Доки ж ми будемо самоїдами? Есеї. – К., 1998. – С. 350.

3969. Яворський М. Нарис історії України. – [К.], 1923. – Ч. 1. – С. 3.

3970. Там само. – С. 4.

3971. Там само. – С. 6.

3972. Там само. – С. 9.

3973. Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби на Україні. – [Харків], 1927. – Т. 1. – С. 5.

3974. Там само. – С. 42.

3975. Яворський М. Провідні думки в розвиткові історичної науки // ПМ. – 1929. – № 1. – С. 90.

3976. Його ж. Нарис історії України. – Ч. 1. – С. 10.

3977. Там само. – С. 15.

3978. Там само. – С. 15.

3979. Яворський М. Дещо про «критичну» критику, про «об’єктивну» історію та ще й про бабусину спідницю // Яворський М. На історичному фронті… – Т. 1. – С. 66.

3980. Там само. – С. 72 – 73.

3981. Яворський М. Нарис історії України. – Ч. 1. – С. 20.

3982. Його ж. Історія боротьби клясів на Україні. Начерк лекцій, читаних у Вищій Партійній школі. – Полтава, 1921. – С. 3 – 7.

3983. Його ж. Історія України в стислому нарисі. – 3-є вид. – Б. м., 1929. – С. 20 – 21; Його ж. Коротка історія України. – 6-е вид. – Харків, 1929. – С. 13.

3984. Багалій Дм. Перша спроба начерку історії України… – С. 146.

3985. Рыбаков И. Ф. Рец. на вид.: Яворський М. Україна в епоху капіталізму. – Харків: ДВУ, 1924. – Вип. 1: Період початкової акумуляції. – 366 с.; Полтава: ДВУ, 1925. – Вип. 2: На шляху капіталістичної акумуляції. – 185 с.; Харків: ДВУ, 1925. – Вип. 3: В суперечках імперіалізму. – 309 с. // Былое. – 1925. – № 3. – С. 245.

3986. Крупницький Б. Друга частина. Історіософічні замітки… // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С. 177.

3987. Яворський М. Нарис історії України. – Ч. 1. – С. 53.

3988. Там само. – С. 65.

3989. Там само. – С. 79; Яворський М. Нарис історії України. – [К.], 1924. – Ч. 2: СтановоШляхецьке суспільство. Козацька революція. – С. 39.

3990. Яворський М. Нарис історії України. – Ч. 1. – С. 73.

3991. Багалій Дм. Перша спроба начерку історії України… – С. 146.

3992. Липинський В. Архів. – Філадельфія, 1973. – Т. 6: Листи Дмитра Дорошенка до В’ячеслава Липинського / Ред. І. Коровицький. – С. 303.

3993. Свідок [Дорошенко Д.] Тиждень російських істориків в Берліні. Хто і як репрезентував українську науку в тому тижні? // Діло (Львів). – 1928, 3 серп. – № 171. – С. 1.

3994. Яворський М. Два «тижні радянської історичної науки» за кордоном // Яворський М. На історичному фронті… – Т. 1. – С. 219.

3995. Його ж. Шостий міжнародний конгрес історичний [Осло, 1928 р.] // ПМ. – 1928. – № 4. – С. 216 – 224.

3996. Його ж. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 1. – С. 6.

3997. Там само. – С. 7.

3998. Яворський М. Нарис історії України. – Ч. 1. – С. 95.

3999. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1992. – Т. 2 [репринт 2-го вид.]: ХІ – ХІІІ вік. – С. 56.

4000. Яворський М. Нарис історії України. – Ч. 1. – С. 97.

4001. Його ж. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 1. – С. 16.

4002. Його ж. Нарис історії України. – Ч. 1. – С. 118 – 119.

4003. Там само. – С. 120.

4004. Там само. – С. 121.

4005. Там само. – С. 107.

4006. Там само. – С. 109 – 110.

4007. Заруба В. Михайло Слабченко… – С. 58.

4008. Яворський М. Нарис історії України. – Ч. 1. – С. 124.

4009. Його ж. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 1. – С. 19 – 20.

4010. Його ж. Нарис історії України. – Ч. 1. – С. 126.

4011. Його ж. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 1. – С. 18.

4012. Там само. – С. 21.

4013. Яворський М. Коротка історія України. – С. 30.

4014. Його ж. Нарис історії України. – Ч. 1. – С. 130.

4015. Там само. – С. 134.

4016. Там само. – С. 139.

4017. Там само. – С. 152.

4018. Там само. – С. 170.

4019. Яворський М. Нарис історії України. – Ч. 2. – С. 7.

4020. Там само. – С. 11.

4021. Багалій Дм. Перша спроба начерку історії України… – С. 156.

4022. Яворський М. Нарис історії України. – Ч. 2. – С. 3 – 4.

4023. Санцевич А. В. М. І. Яворський. – С. 31.

4024. Багалій Дм. Перша спроба начерку історії України… – С. 151 – 152.

4025. Яворський М. Дещо про «критичну» критику… – С. 68.

4026. Багалій Дм. З приводу антикритики проф. М. І. Яворського // ЧШ. – 1924. – № 6. – С. 153.

4027. Яворський М. Нарис історії України. – Ч. 2. – С. 49.

4028. Його ж. Коротка історія України. – С. 11.

4029. Його ж. Нарис історії України. – Ч. 2. – С. 27.

4030. Там само. – С. 35.

4031. Там само. – С. 35.

4032. Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 1. – С. 32.

4033. Його ж. Нарис історії України. – Ч. 2. – С. 45.

4034. Там само. – С. 64.

4035. Там само. – С. 56.

4036. Там само. – С. 69.

4037. Яворський М. Історія України в стислому нарисі. – С. 59.

4038. Його ж. Нарис історії України. – Ч. 2. – С. 103, 129.

4039. Там само. – С. 92.

4040. Яворський М. Коротка історія України. – С. 58.

4041. Там само. – С. 48.

4042. Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 1. – С. 53.

4043. Його ж. Про мої помилки в концепції історії України // Комуніст (Харків). – 1929, 5-го верес. – № 204. – С. 5.

4044. Його ж. Нарис історії України. – Ч. 2. – С. 96.

4045. Там само. – С. 100.

4046. Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 1. – С. 52.

4047. Його ж. Григорій Савич Сковорода // Його ж. На історичному фронті… – Т. 1. – С. 49.

4048. Його ж. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 1. – С. 49.

4049. Там само. – С. 30.

4050. Яворський М. Нарис історії України. – Ч. 2. – С. 121.

4051. Там само. – С. 130.

4052. Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 1. – С. 58.

4053. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины… – Ч. 1, т. 1. – С. 20 – 21.

4054. Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 1. – С. 110 (прим. 1), 138.

4055. Там само. – С. 83.

4056. Яворський М. Коротка історія України. – С. 68 – 69.

4057. Там само. – С. 63, 71, 98.

4058. Яворський М. Сучасні течії серед української історіографії… – С. 196.

4059. Там само. – С. 196 – 197.

4060. Яворський М. Провідні думки… – С. 105.

4061. Його ж. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 1. – С. 102 – 103.

4062. Там само. – С. 124.

4063. Там само. – С. 61.

4064. Яворський М. Григорій Савич Сковорода. – С. 63.

4065. Його ж. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 1. – С. 102.

4066. Там само. – С. 102.

4067. Там само. – С. 99.

4068. Там само. – С. 105.

4069. Там само. – С. 110; Яворський М. Основи декабризма на Україні // «Українські декабристи чи декабристи на Україні?». Рух декабристів очима істориків 1920-х років / Упоряд., вступ. ст. та прим. Г. Казьмирчука, Ю. Латиша. – К., 2011. – С. 70.

4070. Його ж. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 1. – С. 124.

4071. Його ж. Основи декабризма на Україні. – С. 64.

4072. Там само. – С. 67.

4073. Там само. – С. 72.

4074. Волін М. «Яворщина» // На допомогу партнавчанню (Харків). – 1930. – № 3. – С. 11.

4075. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 1. – С. 100 – 101.

4076. Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 1. – С. 135.

4077. Там само. – С. 152.

4078. Яворський М. Емський акт 1876 р. // Яворський М. На історичному фронті… – Т. 1. – С. 88.

4079. Його ж. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 1. – С. 163 – 164.

4080. Там само. – С. 139.

4081. Там само. – С. 185.

4082. Там само. – С. 143 – 144.

4083. Там само. – С. 206 – 207.

4084. Там само. – С. 207.

4085. Там само. – С. 228.

4086. Там само. – С. 247.

4087. Яворський М. Емський акт 1876 р. – С. 96.

4088. Його ж. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 1. – С. 338 – 339.

4089. Там само. – С. 316.

4090. Яворський М. Історія України в стислому нарисі. – С. 207.

4091. Його ж. Нариси з історії революційної боротьби на Україні. – [Харків], 1928. – Т. 2, ч. 1. – С. 80.

4092. Там само. – С. 84.

4093. Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 1. – С. 373.

4094. Його ж. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 2, ч. 1. – С. 134.

4095. Волін М. «Яворщина». – С. 13.

4096. Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 1. – С. 393.

4097. Його ж. Коротка історія України. – С. 102.

4098. Там само. – С. 98.

4099. Там само. – С. 111, 114.

4100. Яворський М. Проблема української націонал-демократичної революції у 1917 р., її історичні основи та її рухові сили // Яворський М. На історичному фронті… – С. 171, 180.

4101. Там само. – С. 169.

4102. Там само. – С. 136 (прим. 1).

4103. Волін М. «Яворщина». – С. 10 – 11.

4104. Рубач М. Апологет куркульської гегемонії // СР. – 1930. – № 22. – С. 34.

4105. Яворський М. Коротка історія України. – С. 119, 127.

4106. Там само. – С. 142 – 143.

4107. Яворський М. До історії КП(б)У // Яворський М. На історичному фронті… – С. 15.

4108. Плохій С. Вказ. праця. – С. 359.

4109. Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами… – С. 18.

4110. Його ж. Федералізм на сході Європи (Роздумування з приводу праці Г. ф. Равха «Росія, державна єдність і національні своєрідності»). – Париж, 1956. – С. 17.

4111. Скубицкий Т. Рец. на кн.: Яворський М. Історія України в стислому нарисі. – ДВУ, 1929. – 345 с. // ИМ. – 1929. – № 12. – С. 285.

4112. Яворський М. Коротка історія України. – С. 113, 115, 123, 125.

4113. Маслійчук В. Марксистські схеми української історії. – С. 68.

4114. Яворський М. Відкриття українського товариства «Історик-марксист», союзна конференція істориків-марксистів і чергові завдання на історичному фронті // Яворський М. На історичному фронті… – С. 253.

4115. Там само. – С. 254.

4116. Покровский М. Н. Всесоюзная конференция историков-марксистов (декабрь 1928 г. – январь 1929 г.) // ИМ. – 1929. – № 11. – С. 8.

4117. Артизов А. Н. Судьбы историков школы М. Н. Покровского (середина 1930-х годов) // ВИ. – 1994. – № 7. – С. 46 – 47.

4118. Горин П. Рец. на кн.: Яворский М. История Украины в сжатом очерке. – Гос. изд. Украины, 1928 г. // Правда. – 1929, 10 февр. – № 34. – С. 5.

4119. Яворський М. Дон-кіхотство чи русотяпство? (З приводу однієї рецензії) // ПМ. – 1929. – № 2. – С. 210.

4120. Горин П. Письмо в редакцию [З приводу відповіді М. Яворського «Дон-кіхотство чи русотяпство?» (Прапор марксизму. – 1929. – № 2. – С. 207 – 213.)] // ИМ. – 1929. – № 12. – С. 334 – 335.

4121. Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський: Справа «УНЦ» і останні роки (1931 – 1934) / Відп. ред. І. Гирич. – К., 1999. – С. 120 – 121.

4122. Касьянов Г. В. Академік М. І. Яворський… – С. 79; Рубльов О. С. Матвій Іванович Яворський. – С. 576.

4123. Дискусія з приводу схеми історії України М. Яворського (травень 1929 р.) // ЛР. – 1930. – № 2. – С. 267 – 326; № 3/4. – С. 176 – 237; № 5. – С. 289 – 324.

4124. Там само. – № 2. – С. 271.

4125. Пиріг Р. Я. Життя Михайла Грушевського. – С. 92 – 93.

4126. Яворський М. Про мої помилки в концепції історії України… – С. 5.

4127. Санцевич А. В. М. І. Яворський – видатний український історик // Історична спадщина у світлі сучасних досліджень. – С. 115.

4128. Яворський М. І. ЦК КП(б)У, тов. Косіору (лист) [4. II. 1930]… – С. 186.

4129. Горин П. Об одной поучительной биографии [М. Яворский] // Известия. – 1930, 3 марта. – № 61. – С. 4.

4130. Скрипник М. Помилки та виправлення академіка М. Яворського // БУ. – 1930. – № 2. – С. 12.

4131. Артизов А. Н. Судьбы историков школы М. Н. Покровского… – С. 47.

4132. Підгайний С. Соловецькі знайомі. – С. 5.