8.1. Проблема «історіографічного синтезу»
у працях Б. Крупницького

Ясь Олексій

Борис Крупницький належить до покоління українських істориків-емігрантів, які з’явилися на науковій авансцені у міжвоєнну добу. Михайло Антонович, Ілько Борщак, В’ячеслав Заїкин, Теофіл Коструба, Симон Наріжний, Домет Олянчин, Євген Онацький, Володимир Січинський, Дмитро Чижевський – лише вибірковий перелік імен із тієї яскравої когорти вчених-гуманітаріїв, які протягом 1920-х – 1930-х років працювали поза межами Радянської України. Життя більшості науковців цієї генерації склалося так, що вони змогли розкрити та реалізувати свій інтелектуальний потенціал лише почасти. Дві світові війни, революція і нищівна громадянська війна, побутування у таборах інтернованих та переміщених осіб, еміграційні поневіряння, заокеанське переселення кардинально обмежили можливості й творчі потуги більшості дослідників із міжвоєнного покоління. До цього долучалися й фатальні трагічні обставини, як у випадку з передчасно померлим Т. Кострубою, розстріляним за постановою військового трибуналу НКВС у Чернігові В. Заїкиним або замордованим у радянському концтаборі М. Антоновичем.

Однак, попри несприятливі умови життя і праці, міжвоєнна генерація науковців внесла до українського історіописання ХХ ст. як низку цікавих концептуальних пропозицій, так і оригінальних текстів, які вирізняються самобутніми реакціями на тодішні інтелектуальні виклики та настанови.

«Специфічною характеристикою цієї генерації, – відзначав О. Оглоблин, – був безпосередній контакт із західноєвропейською історичною наукою та інтенсивне використання західноєвропейських документальних джерел у студіях з української історії…» [4405].

Б. Крупницький – одна з найяскравіших постатей міжвоєнного покоління істориків-емігрантів, яку сучасні дослідники сприймають досить складно. З одного боку, його називають чільним репрезентантом державницького напряму української історіографії [4406]. З другого боку, цього інтелектуала розглядають як ученого «переходового типу», котрий репрезентував як традиції української, так і західної науки [4407]. Ці відмінні означення досить добре представляють те своєрідне інтелектуальне становище, котре історик посідав в українській зарубіжній історіографії.

Борис Крупницький увійшов до українського історіописання наприкінці 1920-х років у доволі зрілому віці як випускник Берлінського університету Фрідріха Вільгельма. Та свій шлях до української науки молодий провінціал – виходець із Чигиринщини розпочав на київських теренах. Сучасні науковці наголошують на тих можливостях, які надавала бібліотека Черкаської чоловічої гімназії, у котрій навчався майбутній учений, для формування й становлення його первісних інтелектуальних зацікавлень. Зокрема відзначають, що гімназійна бібліотека мала доволі репрезентативну збірку історичної та філософської літератури [4408].

Першою alma mater Б. Крупницького став університет Св. Володимира напередодні Першої світової війни. Велична червона громада корпусу Св. Володимира з вируючим натовпом студентів нагадувала юнакові біблійного Левіафана, а пани професори видавалися якимось вищими істотами [4409]. З часом емоційне сприйняття поступилося місцем зрілому та врівноваженому, дещо скептичному й іронічному і, водночас, доброзичливому ставленню до наукових авторитетів, яке було таким характерним для Б. Крупницького як історика.

Перші наукові студії Б. Крупницького були пов’язані з історико-етнографічним гуртком професора М. Довнара-Запольського, з якого вийшло чимало відомих істориків, зокрема Д. Дорошенко, О. Гермайзе, П. Курінний, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко та ін. Але тема дослідження, пов’язана з вивченням в’ятських рукописних книг, запропонована йому київським професором, імовірно з перспективи пошуку кадрів для своєї історико-економічної школи, не вдовольнила науковця-початківця.

«Голі цифри мені, що ніколи не покидав благословенної України, нічого не говорили, і моя фантазія не знала за що вчепитися, тим більше, що не було й звичайного статистичного вміння оперувати цифрами», – згадував історик [4410].

Певна річ, перша невдача Б. Крупницького як дослідника значною мірою пов’язана з інтелектуальними рисами майбутнього вченого, зокрема з неабиякою творчою уявою й інтуїцією.

Втім, страшний вир воєнних та революційно-політичних подій, в який Б. Крупницький потрапив після мобілізації до російського війська 1916 р., паралізував його творчі пошуки. Подальші сторінки його життєвого сценарію були досить типовими для українських інтелектуалів революційної доби: окопні будні Першої світової війни, короткий зимовий семестр 1918/19 р. у Києві, військові однострої Другої волинської дивізії армії УНР, важке поранення, табір для інтернованих вояків у м. Каліш [4411]. На чужині він працював як сільськогосподарський робітник у місцевості Гіммельпфортен (поблизу м. Гамбург), де познайомився і одружився з німкенею Маргаретою Шпрекельзен. Видається, що саме завдяки цьому міжнаціональному шлюбу Б. Крупницький був значно глибше інтегрований до німецького культурного середовища, ніж більшість його колег-емігрантів!

Другий шанс продовжити наукові студії випав Б. Крупницькому 1926 р., коли у Берліні був заснований Український науковий інститут. Стипендія УНІ-Б дозволила досліднику поновити університетські студії. До обов’язків стипендіата входило слухати лекційні курси та брати участь у семінарах двох українських професорів. Б. Крупницький обрав виклади історика Д. Дорошенка та філософа І. Мірчука [4412]. Заразом у Берлінському університеті він відвідував семінари і лекції низки відомих німецьких учених, зокрема історика Ф. Мейнеке та соціолога й економіста В. Зомбарта. Б. Крупницький навіть зауважив, що останній підходив до представлення економічної проблематики з перспективи феноменологічного підходу у дусі Е. Гуссерля, котрий набув неабиякої популярності впродовж 1930-х років [4413].

Але саме лекції Д. Дорошенка вплинули на формування Б. Крупницького як історика та надовго визначили коло його фахових зацікавлень і устремлінь, зокрема на ниві історіографії.

«Талановитість викладу виявляла себе в тім, що такий ніби сухий предмет, як історіографія, який в значній мірі був і джерелознавством історії України, в Дорошенковім викладі ставав живим, набирав фарб, говорив до нас незабутнім голосом старовини, який так сильно впливає на молоду, чутливу до вражень душу. Слухаючи з захопленням цих викладів, я іноді так губився, що забував записувати основні факти», – відзначав історик [4414].

Пізніше він згадував про врівноваженість і гармонійність історичного письма Д. Дорошенка, котра справила помітний вплив [4415].

Загалом пієтет і пошану до постаті Д. Дорошенка, якого Б. Крупницький уважав своїм духовним батьком, він проніс крізь усе життя. Скажімо, у листі до Б. Кентржинського від 18 січня 1952 р. Б. Крупницький згадує Д. Дорошенка як свого незабутнього вчителя [4416].

Німецьким наставником Б. Крупницького був професор східноєвропейської історії Берлінського університету Отто Геч – старий консерватор, великий шанувальник О. Бісмарка та палкий прибічник радянсько-німецького союзу, котрий заразом доволі толерантно ставився до студентів – вихідців з України та співпрацював з низкою українських учених. Зокрема, О. Геч написав вельми прихильний некролог із розлогими мемуарними згадками на смерть М. Грушевського [4417].

Доброзичливе ставлення О. Геча дозволило дисертанту відносно вільно, виходячи з власних уподобань та порад свого наставника Д. Дорошенка, обрати тему для першого наукового дослідження. Власне, тема майбутньої дисертації постала як доповідь Б. Крупницького про німецького історика Й.-Х. фон Енгеля як дослідника української минувшини на семінарі Д. Дорошенка в УНІ-Б [4418].

Зауважимо, що Д. Дорошенко приділяв велику увагу українсько-німецьким відносинам та популяризації історичних знань про Україну у західноєвропейському світі. Приміром, він видав монографію «Die Ukraine und Das Reich. Neun Jahrhunderte Deutsch-Ukrainischer Beziehungen» (Leipzig, 1941), котру 1994 р. перевидав УВУ з дещо зміненою назвою, в якій помітне місце відведене герою дисертації Б. Крупницького [4419].

Дисертаційна робота, котру історик-емігрант захистив 1929 р. у Берлінському університеті, вимагала не тільки чудового знання низки європейських мов, джерел, іноземної та української наукової літератури, а й відповідного складу мислення, зокрема схильність до компаративістики. Не випадково до творчої спадщини цього історика Б. Крупницький повертався неодноразово, наприклад, порівнював студію Й.-Х. фон Енгеля з «Историей русов» [4420], представлення української історії у працях німецьких істориків-централістів та учених-автономістів XVIII ст. [4421] Зокрема, вчений навіть висловив припущення про можливий вплив Й.-Х. фон Енгеля на невідомого автора «Истории русов» [4422].

Подальша наукова кар’єра Б. Крупницького була тісно пов’язана з дослідницькими й педагогічними практиками Д. Дорошенка, зокрема молодий науковець був його асистентом на кафедрі української історії в УНІ-Б. У 1932 р. Б. Крупницького обрали приват-доцентом УВУ на підставі його габілітаційної доповіді «Гетьман Мазепа в світлі німецької літератури його часу» [4423]. З переїздом Д. Дорошенка до Праги, який, очевидно, був пов’язаний із трансформацією УНІ-Б у німецьку наукову установу [4424], Б. Крупницький постійно мандрує між Берліном і Прагою та поєднує роботу наукового співробітника УНІ-Б із викладами в УВУ [4425]. У 1941 р. він стає надзвичайним, а згодом – звичайним професором УВУ [4426].

Зрештою, напередодні радянсько-німецької війни Б. Крупницький здобув реноме одного з відомих українських істориків-емігрантів, що не залишилося непоміченим на обширах Радянської України. У січні 1938 р. органи НКВС УРСР заарештували й розстріляли батька історика – Дмитра Крупницького – псаломщика кафедрального Свято-Миколаївського собору, котрого звинуватили в «антирадянській діяльності», позаяк два його сини емігрували за кордон [4427].

Дослідницькі практики Б. Крупницького протягом 1930-х років розгорталися здебільшого у державницько-консервативному чи неоромантичному дусі, проте все ж таки були позбавлені низки крайнощів такої концептуалізації, як-от нестримна героїзація та міфологізація минувшини, апологія виключної ролі певної території, хоч і містили державницько-патріотичні мотиви. Натомість провідний рефрен історичного письма українського інтелектуала з берлінською пропискою був скерований на заповнення тих лакун і розривів, які не дозволяли простежити суцільність державницької традиції в українській політичній та історичній думці за часів України-Гетьманщини. Зокрема, Б. Крупницький викладав в УНІ-Б курс «Політична історія України в XVII – XVIII століттях» [4428].

Та історик-емігрант уже на початку 1930-х років досить критично ставився до візій своїх попередників. Зокрема, у доповіді про роль Січі в українській історії він зауважив, що погляди як істориків-народників, так і істориків-державників видаються йому однобічними [4429]. Звісно, тодішні тексти й дослідницькі устремління Б. Крупницького доволі виразно відображали настанови Д. Дорошенка, позаяк перегукуються з багатьма його коментарями та розумуваннями, а подекуди і з сюжетами окремих студій. За ініціативи останнього, Б. Крупницький не тільки вивчав добу І. Мазепи та історію мазепинської еміграції, а й розпочав студіювати шведську мову [4430].

Проте тогочасні праці Б. Крупницького виявляють і низку самобутніх рис, зокрема навіть його невеликі розвідки вирізняються широким соціокультурним й інтелектуальним тлом, багатством порушених проблем тощо. Відтак аналізуючи представлення постаті І. Мазепи у німецькій пресі та літературі XVIII ст., історик намагається з’ясувати не тільки ступінь інформованості місцевого читача щодо подій в Україні, походження та вірогідність репрезентованих відомостей, а й причини москвофільської орієнтації ряду часописів [4431]. Аналогічний підхід спостерігаємо і в інших статтях Б. Крупницького. Зокрема, розглядаючи текст записки шведського дипломата Й. Цедергельма щодо зв’язків Ф. Прокоповича зі Швецією, він звертає увагу на відмінну мотивацію, котрою керувався останній у встановленні цих зносин, порівняно з І. Мазепою [4432].

Своєрідним вислідом «шведських» зацікавлень Б. Крупницького стали монографія «Гетьман Пилип Орлик, 1672 – 1742» (Варшава, 1938; на обкладинці та титулі подані різні роки видання – 1938 та 1937) та низка статей, опублікованих у збірнику «Мазепа» (Варшава, 1938 – 1939. – Т. 1 – 2). У цих студіях на матеріалах закордонних джерел (переважно з дрезденського, прусського і стокгольмського архівів) та наукової літератури він не тільки висвітлює тогочасні події, а й розглядає інтелектуальні впливи і запозичення, що спричинилися до певного висвітлення та витлумачення доби Мазепи в українському, російському і шведському історіописанні XIX ст. Зокрема, Б. Крупницький відзначає взаємовплив шведських істориків Е. Карлсона, А. Фрикселя та М. Костомарова, в якому він вбачав «певне співділання старої шведсько-української історіографії XIX ст.» [4433].

Зазначимо, що Б. Крупницький дещо інакше сприймав і постать Пилипа Орлика. Традиційний образ гетьмана-вигнанця – «культурно поляк із польською політичною орієнтацією», що з легкої руки С. Томашівського побутував в українській еміграційній історіографії міжвоєнної доби [4434], видавався йому надмірно спрощеним. На думку Б. Крупницького, «Орлик з часом став людиною, що можна сказати, осягла вищі щаблі європейської культури» [4435].

Більше того, він репрезентує П. Орлика як діяча барокової доби.

«Це цілком барокова фігура з різкими вихлястими лініями. Орлик був удачею сангвінік із ріжними переходами від найбільшого оптимізму до найглибшого відчаю, і почасти меланхолік. Ліризм і елєгізм його натури мають чисто українське забарвлення. Людина чуттєвої, пристрасної вдачі, «щирого серця», він сильно переживав долю і недолю свого так ріжноманітного життя. Був жвавий, усім цікавився, не любив самотности й шукав товариства… Взагалі у вдачі його не було чисто хуторянського змагання до золотого спокою. Він був те, що німці називають «Kampfnatur», непосидючий, нетерпеливий, жадібний нових вражінь», – відзначає історик [4436].

Цього підходу Б. Крупницький тримається і у повоєнних текстах, зокрема називає П. Орлика «людиною бароккової форми» [4437]. Та автор відносив до представників барокової доби й Ф. Прокоповича, хоч і відзначав його раціонально забарвлене світовідчування, що помітно відрізнялося від пристрасної, емоційної натури гетьмана-емігранта [4438].

Однак, Б. Крупницький не утримується і від звичних державницьких / неоромантичних розумувань щодо постаті гетьмана П. Орлика, зокрема згадує про жертовність і патріотизм його понад тридцятирічної діяльності та його внесок у формування української ідеї [4439]. Скажімо, він подає досить своєрідну характеристику цього історичного діяча у світлі персональної компаративістики, зокрема нав’язує її до концепту воля / волюнтаризм із класократичної візії В. Липинського.

«Впертий, еластичний і гнучкий, він [П. Орлик. – Авт.] не мав у своїм розпорядженні лишень одної прикмети, такої необхідної для державного мужа великого формату. Він не належав до сталевих натур, як ось Богдан Хмельницький і Мазепа, при всій еластичности останнього. – відзначає Б. Крупницький. – Його волева енергія не була з заліза і не вистарчала на те, щоб узявши певне рішення, триматися його аж до останньої консеквенції [наслідку, результату. – Авт.]» [4440].

З початком Другої світової війни Б. Крупницький не припинив своїх наукових студій, зокрема видав кілька німецькомовних праць. У цих текстах його наукові устремління вже не обмежуються висвітленням якогось окремого періоду чи доби української історії, хоч історик і здобув репутацію знавця України-Гетьманщини [4441]. Натомість Б. Крупницький приділяє велику увагу репрезентації окремих епох чи періодів у загальній структурі національної історії, хоч і з відповідним державницьким рефреном.

Нові наукові зацікавлення Б. Крупницького споглядаємо у його студії «Hetman Mazepa und seine Zeit (1687 – 1709)» (Leipzig, 1942). Вона була перекладена українською мовою О. Струкевичем і видана 2001 р. з передмовою та коментарями В. Горобця [4442]. За висловом І. Борщака, ця монографія на той час являла собою «останнє наукове слово про Мазепу» [4443], а Б. Кентржинський характеризував зазначену роботу як «синтез української дослідницької спадщини в цій галузі за попереднє півстоліття» [4444].

Праця Б. Крупницького вирізнялася й низкою цікавих сюжетів, які лише епізодично порушувалися у писаннях українських науковців. На думку В. Горобця – сучасного дослідника історії України-Гетьманщини, Б. Крупницький порушив цілу низку проблем з обсягу цієї доби: зовнішньополітичні потуги І. Мазепи, гетьман і Запорозька Січ, І. Мазепа та С. Палій, господарська й культурна політика, українська торгівля, духівництво, І. Мазепа і мистецтво [4445].

Та найважливішими видаються дослідницькі практики Б. Крупницького, пов’язані з підготовкою і виданням загального чи синтетичного курсу з української історії для німецькомовної аудиторії – «Geschichte der Ukraine» («Історія України»). Перше видання цієї студії побачило світ ще 1939 р. У 1943 р. автору з великими труднощами, зазнавши тривалих цензурних утисків та поневірянь по нацистських установах, вдалося здійснити друге видання своєї «Історії України».

«Пишучи «Geschichte der Ukraine», – відзначав Б. Крупницький, – я хотів познайомити чужинецького читача з українською історією в суто речевий спосіб, поступаючись іноді своїм особистим підходом до певних проблем історії України. Мали бути показані основні лінії історичного розвитку так, як це вже в нашій історіографії було встановлено й вияснено, з особливим узглядненням політичної-суспільної проблематики та, по змозі, в зв’язку з територіальними змінами на Україні» [4446].

Причому робота Б. Крупницького була побудована таким чином, що передісторична, антична та ранньосередньовічна доба висвітлювалися досить стисло й лаконічно. Натомість авторський виклад суттєво розширювався починаючи від козацької доби.

Це викликало суттєві нарікання Східного міністерства Третього Рейху, чиновники якого цензурували працю та пропонували автору поширити концептуальні положення щодо особливої ролі «германства» (готської держави та ін.) в українській історії. «Правду кажучи, – згадував історик, – мені й сьогодні не зовсім ясно, як це гітлерівці дозволили друк другого видання моєї «Історії України»» [4447].

Щоправда, дехто з сучасних дослідників закидає Б. Крупницькому «надмірне звеличення та перебільшення ролі козацтва у процесі становлення української держави» на сторінках зазначеної праці [4448]. Проте навряд чи ці закиди можна вважати вповні об’єктивними, коли взяти до уваги реальні обставини й умови наукової праці українських учених у нацистській Німеччині. Відзначимо, що німецькомовна «Історія України» Б. Крупницького мала неабияку популярність і у повоєнну добу, зокрема була перевидана 1963 р. у ФРН, себто після смерті історика (1956) [4449].

Саме опрацювання німецькомовного курсу з української історії спонукало Б. Крупницького до спроб ревізії й перегляду традиційних парадигматичних підходів на ниві української історіографії першої половини ХХ ст. Адже історик був доволі добре обізнаний із тодішніми новаціями німецької соціогуманітаристики. Зокрема, він доволі прихильно відгукувався про феноменологію Е. Гуссерля, впливів якої зазнало чимало німецьких істориків 1930-х років, зокрема відомий медієвіст О. Гінце [4450]. Тим більше, що Б. Крупницький розглядав концепцію феодалізму О. Гінце з перспективи ранньомодерної історії України та Східної Європи.

На думку Б. Крупницького, «феноменалізм проповідував вічні правди, шукав суттєвого, працював методикою універсальної тотожности, оглядав доби як цілість» [4451]. Відтак разючий контраст між дослідницькими практиками українських науковців та їхніх європейських колег, очевидно, муляв очі випускнику Берлінського університету. Але нові устремління Б. Крупницького повною мірою виявилися вже після 1945 р.

Передусім, споглядаємо його гострі й критичні рефлексії щодо загального стану українського міжвоєнного історіописання 1920-х – 1930-х років.

«І на еміграції, і в краю історична наука творила малі синтези. І тут погоня за новим фактом, пошуки в архівах (типова фігура М. Возняка), або історіографічна тематика (Прага) грали переважаючу ролю. На істориках поза кордонами Совєтів тяжіла стара традиція документальности.

Пошана до факту, перебрана від В. Антоновича та М. Грушевського, приводила до якогось знеохочення займатися ширшими висновками. Обережність у висновках, доведена до скрайности (як напр., у Біднова), стримувала від синтетичних спроб.

Це було таким помітним явищем, що на нього звернула увагу суспільність і почала – здебільшого в галицьких газетах – кампанію проти «причинкових» дослідів і «причинкових» істориків, що все пишуть «до», а не «про»… Залишається враження, що українська історична наука за першу половину XX ст. значно більше дбала про постачання і перше оброблення сирового матеріалу та оминала питання грунтовного характеру. Аналіза вела перед, а синтеза мовчала» [4452].

Зауважимо, що ця ремінісценція й до сьогодні викликає розмаїтті, інколи діаметрально протилежні оцінки [4453]. Більше того, висловлюють думку, що саме Б. Крупницький був першим ученим, який звернув увагу на «кризовий стан української історичної науки на еміграції» по Другій світовій війні [4454].

Однією із первісних повоєнних спроб накреслити програму «нових синтез» стала брошура Б. Крупницького «До методологічних проблем української історії» (Авгсбург, 1946). Ця праця спричинилася до швидкоплинної дискусії про шляхи і засади розвитку повоєнної української історіографії та переоцінку «старої спадщини» у наукових осередках еміграції 1946 – 1949 рр.

Вперше проблеми, порушені Б. Крупницьким, обговорювалися на конференції історичної групи УВАН 6 липня 1946 р. Зазначена дата вважається офіційним часом її створення [4455]. З матеріалів конференції була опублікована тільки вищеназвана брошура, яка складалася з трьох розділів: «1. Завдання української історичної науки на еміграції»; «2. Про народницький і державницький напрям в українській історіографії»; «3. Генетична і порівняльно-соціологічна методи». З них тільки другий та третій розділи були передруковані у посмертній збірці статей ученого, хоч і у переробленому вигляді [4456].

Загалом Б. Крупницький прагнув подолати ті домінуючі дослідницькі практики, котрі він метафорично назвав «методою антитез» [4457], що зводилися до суцільного протиставлення народництва і державництва. Зокрема, автор навіть зазначив, що у «істориків-державників змінилося відношення до історичних персонажів і подій: вони одягли, так би мовити, інші окуляри» [4458].

Так чи інакше, контраверсія народництво / державництво, котра культивувалася у середовищі міжвоєнної еміграції, перешкоджала функціонуванню української історіографії як «нормальної» науки в європейському дусі, зокрема не дозволяла реагувати на модерні виклики часу. Відтак історик уважав, що порозуміння варто шукати не тільки в ідеологічній сфері, а й на грунті методологічного синтезу.

Такий синтез уявлявся вченому у вигляді сполучення історико-генетичного методу, що був вислідом «органічної» школи, відомої з культурної доби романтизму, і найповніше виявився у схемі М. Грушевського, з «порівняльносоціологічним» методом, привнесеним модерною епохою, який найяскравіше був репрезентований у студіях В. Липинського. Заразом він наголошував, що «порівняльно-соціологічний» метод здобув неабияку популярність у наукових практиках західноєвропейських учених завдяки феноменології Е. Гуссерля, зорієнтованої на осягнення «структурної суті явищ» [4459].

«Перед нами стоїть завдання вставити її [українську історію. – Авт.] в широке річище європейського, а то й світового розвитку, для чого саме передусім і потрібна порівняльно-соціологічна метода. І порівняльно-соціологічна метода досліджує основне, суть, структуру, провідні лінії історичного явища чи історичної доби, але не зсередини, ізольовано, а скорше у взаємовідносинах, протиставленнях або ототожнюваннях з паралельними явищами широкого історичного потоку. При порівняльно-соціологічній методі береться здебільшого якогось явища в європейськім або в світовім масштабі на увагу, в той час як генетична метода, коли брати її як історичну методу, обмежується здебільшого іманентним розвитком якоїсь країни», – стверджує Б. Крупницький [4460].

У широкому сенсі автор обстоював думку про конечність переходу від дослідницьких практик, скерованих на представлення суцільності й тяглості українського історичного процесу, до компаративної репрезентації національної минувшини як певної цілості на європейських і світових теренах. На його думку, саме такий підхід дозволить адекватно сприймати історіографічну спадщину.

«Тільки за таких широких порівняльних студій вдасться знайти правдиву перспективу для розгляду і самого внутрішнього процесу України… В основному порівняльно-соціологічна або універсальна метода означає для нас сьогодні виступ з меж локальності і своєрідного провінціалізму в історіографічній сфері», – зазначає історик [4461].

Б. Крупницький уважав, що державницький напрям, який постав як своєрідна реакція на народництво, перебуває лише на початковому етапі свого розвою, себто має значні потенційні можливості для інтелектуальної еволюції. Більше того, він пов’язував перспективи такої еволюції із засвоєнням інтелектуальних та ідеологічних компонентів інших напрямків української суспільно-політичної й історичної думки, що мало спричинити їх синтез чи злиття.

«Найстарший напрям заступали засновники державницької ідеології, В. Липинський, С. Томашівський, Д. Дорошенко й т. д., ті що трималися ідеї трудової монархії. Супроти цих консервативних поступовців поволі набирав обличчя націоналістичний відлам державництва і відлам демократно-соціалістичний. Щодо цього останнього, то тут до деякої міри можна говорити про синтезу між народницьким і державницьким напрямами.

Лінія соціальна, захист інтересів трудового, простого народу висловлює себе по старому в працях представників демократичного і соціалістичного напряму, сполучуючися з виразними державницькими тенденціями. Але й взагалі легко собі уявити, що лінія національно-державна і соціальна можуть привести в працях майбутніх українських істориків до злиття обох напрямків», – відзначає вчений [4462].

Ідеї, висловлені Б. Крупницьким, спричинили цілу низку доволі цікавих і своєрідних відгуків, які відображали тодішні настрої та рефлексії науковцівемігрантів. Приміром, історик В. Мацяк обстоював думку, що вони стали причиною для «відновлення наукових змагань» щодо «методологічних та ідеологічних основ» державницького напряму [4463]. Натомість відомий літературознавець та публіцист, і, заразом, приятель Б. Крупницького В. Петров (під псевдонімом В. Бер) у циклі своїх есе «Засади історії: І. Народництво; ІІ. Антинародництво; ІІІ. В пошукуванні синтези» (Час: тижневик (Фюрт). – 1947. – № 5, 7 – 8) уважав, що ця робота висунула на обговорення кардинальні проблеми, пов’язані зі світосприйняттям минувшини у світлі трансформацій повоєнної доби.

«За її фаховим і коректно сухим наголовком ховається зміст, живий і актуальний: наше ставлення до засад історії, наше почуття історичного сенсу! Історія як принцип!», – підкреслює В. Петров [4464]. Водночас опонент Б. Крупницького тримається думки, що термін «державницький напрям» не вповні передає той сенс, який продукує ця поняття. Відтак він пропонує називати зазначений напрям «антинародницьким», оскільки «не кожна течія, яка належить до цього напряму, є в істоті своїй державницькою. До того ж – і це найголовніше – цей напрям повстає як пряме заперечення попереднього» [4465].

Вочевидь, така термінологічна пропозиція В. Петрова відображала його теорію «історичних епох», в якій перехід від однієї доби до іншої відбувався шляхом «заперечення» чи «негації» попередньої епохи. Причому вчений уважав, що такі «заперечення» простежуються (фактично закладені ще в «старій» добі, хоч і виявляються назовні у «новій» епосі!) практично у всіх сферах історичного буття, які пов’язуємо з відповідною добою. Зокрема, він обстоював думку про «заперечення» як «нормативну функцію» чи «структурну норму», котра є засадною для історичного процесу [4466].

Саме з цієї площини походить й інша заувага В. Петрова до тексту Б. Крупницького про неточність та описовість авторського означення низки дослідницьких практик, зокрема феноменології Е. Гуссерля, як «порівняльно-соціологічної методи». Натомість він називає такі практики «структуральною методою», котра дозволяє простежити «заперечення» як на рівні окремого явища, так і всього «цілого», себто всієї епохи. «Я не говорив би про аналогії. В новій методі мова йде про ототожнювання, про ствердження тотожности окремого з цілим, а не про аналогії», – відзначає В. Петров-Бер [4467].

Зазначимо, що Б. Крупницький не погоджувався з таким трактуванням «структуральної методи», зокрема полемізував зі своїм товаришем, якого в еміграційному середовищі за неприхований, перманентний, а іноді й злісний скептицизм називали українським Анатолем Франсом [4468].

«Я не мав певності, що «структура окремого явища або окремої події й структура епохи тотожні». Вони можуть бути тотожні, але не потребують бути тотожними. Ототожнювати явища, події і добу – це значить вірити в «praedestinante Harmonie» в те, що кожна окремішність носить у собі, як у монаді Лейбніца, цілий світ епохи, і без впливів і зв’язків. Пізнати окреме явище – значить пізнати добу. Пізнати добу – значить пізнати окреме явище. І для мене універсальна, цілостева метода є дослідженням структурної суті явищ, того основного, суттєвого, до деякої міри типового, що характеризує якось явище. Але не в тих специфічних формах, яких надає В. Бер структурності. Коли історик говорить про «структурність», то в переноснім сенсі…», – відзначає Б. Крупницький [4469].

На його думку, прикладом такої «структуральної методи» можуть слугувати славнозвісні «ідеальні типи» М. Вебера [4470].

Власне, різницю між своєю візією та концептуалізацією В. Петрова Б. Крупницький убачав у тому, що він підходив до вживання «структурної» чи «порівняльно-соціологічної» методи з перспективи інтуїтивного розуміння світу історії, щоби вхопити «структурну суть» за аналогією чи схожістю, точніше запропонувати «більш-менш правдоподібні комбінації», котрі випробовуються на фактографічному матеріалі. Натомість В. Петров, за його спостереженнями, керувався раціоналістичними міркуваннями, себто тримався думки про більшменш об’єктивне визрівання відповідних «заперечень» як на рівні окремих явищ, так і цілих історичних епох. Зокрема, Б. Крупницький наголошував, що «ця проблематика «епох», особливо коли брати її ідеологічний бік, є свого роду об’єктивізацією історичного процесу як такого» [4471].

Водночас Б. Крупницький уважав, що категорія «заперечення» не відображає складність історичного процесу, позаяк продукує думки про «якусь виразну циклічність, регулярність явищ, признавати, що існує якийсь постійний ритм історичного розвитку, признавати існування історичних законів» [4472]. Зауважимо, що історик був рішучим противником концептуалізації минувшини на засадах детермінізму та закономірного представлення.

Та В. Петров відзначав, що його «заперечення» історичної доби є, водночас, і способом її «ствердження», позаяк «кожна доба, протиставлена іншій, кожен етап доби, протиставлений попередньому, несуть на собі ознаки тотожности з попередньою добою, з попереднім етапом, бо кожне не-А, в його протиставленні А, є формулою ствердження А, негативним визначенням А.» [4473]. Тим паче, що В. Петров твердив, що термінологічні складнощі у тексті Б. Крупницького постали внаслідок його спроб уникнути спокус «прямої синтези народництва й антинародництва («державництва»)», позаяк автор прагне перенести історіографічну «синтезу» на вищий ступінь, а не механічно сполучити означені напрями між собою [4474]. На думку В. Петрова, труднощі первісної концептуалізації й породили термінологічну плутанину у праці Б. Крупницького.

Крім того, В. Петров відкидав тезу Б. Крупницького про пов’язаність «порівняльно-соціологічної» чи «структуральної методи» з європеїзмом. Тому він стверджує, що

«ми не в праві універсалізм методи, яку ми умовно тим часом означаємо, як структуральну, підмінювати європеїзмом і, до того ж, саме в тому регіоналістичному розумінні цього останнього, проти якого ми змагаємося» [4475].

Заразом В. Петров тримався думки, що Б. Крупницький нав’язує ідею «нашарування» епох, себто різних часових елементів на кшталт геологічних відкладень. Імовірно, в цьому закиді простежується реакція В. Петрова на тезу Б. Крупницького про особливу роль імпульсів, поштовхів, скоків у репрезентації історичного руху. За візією В. Петрова, така пропозиція Б. Крупницького веде до плутанини, позаяк сам термін «нашарування» продукує відмінний зміст у різних контекстах його вживання [4476].

На превеликий жаль, ця напрочуд цікава й яскрава полеміка урвалася після таємничого зникнення В. Петрова у квітні 1949 р. Б. Крупницький (помер 1956 р.), який присвятив своєму приятелеві теплі спомини, був переконаний, що його замордували радянські агенти, хоч насправді В. Петров (помер 1969 р.) пережив свого товариша на тринадцять років.

Однак, емоційно чуттєвий Б. Крупницький дав досить влучну характеристику-замальовку свого приятеля-інтелектуала.

«В. Петров був великий майстер будувати системи. Але метода заперечення, безперечно, сиділа в самому нутрі його єства, мов якийсь чортик. Той чортик хотів гратися, хотів будувати системи в наукових творах і есеях, творити життя в романах і т. д., але в якийсь суверенний спосіб, без чиїхось заперечень (нелюбов до критики!). В. П. ховав у собі щось, ховав пильно й нікому не хотів зрадити своєї таємниці. Він навіть соромився того прихованого «я», щоби не побачили в ньому чогось сентиментального, смішного, людського, людяного. В. П. все робив, щоб його не брали «всерйоз»! Щось навіть хамелеонівське було в цьому бажанні не допустити публіку до свого інтимного «я». Він умів дуже добре і точно аналізувати людей, але рівночасно сам хотів залишитися нерозгаданим, самим для себе», – згадував історик [4477].

Інший опонент Б. Крупницького – відомий історик права Л. Окіншевич розглядав проблему «історіографічної синтези» з відмінної перспективи. Він уважав, що варто вести мову про інші «складники» можливої «синтези». Зокрема, Л. Окіншевич відзначав, що брошура Б. Крупницького – «одне з найпомітніших явищ» новітньої української історіографії.

Втім, згаданий опонент досить скептично відгукнувся про тезу Б. Крупницького щодо вживання репрезентантами чи прихильниками одного напряму лише певної «методи»:

«Державницький (В. Петров пропонує звати його антинародницьким) напрям може послуговуватися і генетичною, і порівняльносоціологічною методою, так само, як і народницький напрям може користати з обох цих метод», – підкреслює Л. Окіншевич [4478].

На його думку, недолік праці Б. Крупницького полягає у тому, що автор розділяє чи відриває проблему «синтези генетичної та порівняльно-соціологічної методи» від питання про сполучення наукових / історіографічних напрямів.

«Автор цілком до речі говорить про можливість синтези різних напрямів. – зазначає Л. Окіншевич. – Щодо цього, він має повну рацію. Але йому варто при цьому мати на увазі не народницький напрям, як один зі складників синтези, – при всіх заслугах його представників перед українським народом, це вже явно перейдений стан, і теперішні прихильники цього напрямку по суті стоять на цілком вже застарілих позиціях, – а ширший, який варто було б назвати радше «соціологічним»» [4479].

Власне, йшлося про різноманітні візії, котрі постали у річищі соціологізації історії в українському історіописанні 1920-х років. За версією Л. Окіншевича, компонентом «синтези», котра репрезентує дослідницькі устремління пов’язані з соціологізацію минувшини (за термінологією Б. Крупницького «порівняльносоціологічна метода»), є «соціологічний», а не народницький напрям.

Відзначимо, що навіть сучасні історики розглядають пропозиції Б. Крупницького щодо історіографічної «синтези» як достатньо актуальні навіть із перспективи нашого часу [4480].

Так чи інакше, Б. Крупницький постійно порушує проблему «синтези» у своїх писаннях, зокрема у досить несподіваних, часом навіть суперечливих контекстах. Скажімо, він розмірковує про нові можливості для української соціогуманітаристики, які продукувалися західними філософськими течіями повоєнної доби. Однією з таких знакових течій був персоналізм, який розглядав особистість та її духовні цінності як вищий сенс буття цивілізації. Відтак у візіях персоналістів, приміром у текстах славнозвісного Е. Муньє, котрий проголосив ідею пріоритету людської особистості щодо цивілізації, держави чи іншої «системи колективізму» [4481], плекався своєрідний культ індивідуалізму.

«Питання, яке ставить собі персоналізм – як урятувати свободу людини в добу колективізму, держави – Левіафана, соціального примусу, де знайти середню лінію між гуманною, християнською ідеєю права особистости на саму себе (людина – образ Божий), між індивідуалізмом в ліпшому розумінні цього слова, та правом колективу на окрему людину, як члена соціального організму – цікавить і нас сьогодні», – зауважує Б. Крупницький [4482].

Тим більше, що у повоєнній Європі персоналізм розглядався як інтелектуальний виклик тоталітарним ідеологіям, зокрема радянському сталінізму.

Та історика не полишали й певні сумніви і скепсис, позаяк давалися взнаки громадські та політичні практики доби української революції 1917 – 1921 рр., а також незавершені інтелектуальні порахунки з обсягу соціологізації національної минувшини, гвалтовно обірвані на зламі 1920-х – 1930-х років.

«Тільки нам індивідуалізм, як одна з основ персоналізму, не дуже імпонує, може й тому, що ми, українці, з природи індивідуалісти та ще з нахилом до анархії», – наголошує Б. Крупницький [4483]. Але привабливість персоналізму з перспективи української проблематики автор убачає саме у його інтелектуальних розшуках, зорієнтованих на сполучення індивідуального та колективного, особистого й суспільного, котрі дозволяють з іншого боку подивитися на проблему «історіографічної синтези».

На думку Б. Крупницького, персоналізм це – «серединний рух», який дошукується «синтези», котрої конче потребують українці.

«Національне питання, – зазначає історик, – у нас щоразу висовується на перший план, а тому ми в ньому персоніфікуємо все, або майже все… Так, як персоналізм шукає синтези між індивідуальним і колективними себто між індивідуальним і соціальним, так у нас питання стояло і стоїть про синтезу між лінією національною і соціальною, питання про те, як узгляднити інтереси національні з інтересами соціальними. Безперечно в ряду наших національних проблем – це одна з найважливіших» [4484].

Видається, що для Б. Крупницького думка про «синтезу» була своєрідною ідеєю фікс! Тож історик повсякчас повертається до цієї тези з перспективи найрізноманітніших ракурсів і контекстів. Він розмірковує про можливі сполучення ідеї авторитету (наближеної до класократичної візії В. Липинського!) та свободи особистості зокрема і всієї нації загалом.

«Саме це й є основна проблема, проблема співвідношення між владою-авторитетом і свободою. – підкреслює автор. – Бо признати тільки принцип свободи – це значить признати і можливість розвитку до анархії. Знов принцип взятого авторитету може завести до деспотії і тоталітаризму. Без авторитету нема забезпеченого життя, без свободи – правдиво творчого життя і матеріального, і духового. Загострюючи формулювання, я сказав би: без авторитету і відповідальности нема свободи, а без свободи нема авторитету» [4485].

Ба більше, Б. Крупницький уважає, що проблема «синтези» є тотальним виразом тодішнього (сучасного йому!) історичного часу, в яку мають сполучитися дослідницькі, культурні та духовні практики кількох поколінь українських інтелектуалів. Зокрема, він резюмує свої думки у досить цікавій сентенції:

«Ми на переломі другої половини ХХ ст. І коли в нашій історіографії, що є дзеркалом національної свідомості, панував в 19 ст. народницький напрям, а як реакція на нього викристалізувався в першій половині ХХ ст. національно-державницький напрям, то наші часи, може, й дійсно вже вимагають якоїсь синтези» [4486].

Зауважимо, що Б. Крупницький сприймав проблему «історіографічної синтези» не тільки як звичайний вислід інтелектуальних вимог часу і політичної кон’юнктури нового біполярного світу, а як магістральну спрямованість повоєнної культурної доби, котра піднесла до небачених висот питання про самоцінність історичної Людини та суперечливість її буття. До того ж, проблеми буття Особистості та її свободи особливо гостро сприймалися у світлі суспільних практик тодішніх тоталітарних режимів – колишнього нацистського й існуючого радянського.

Ці роздуми спонукують ученого до продукування низки компаративних паралелей між післявоєнними часами та культурною добою бароко. Він навіть відзначає, що нова епоха, котра настала після 1945 р. несподівано спричинилася до своєрідного «перевідкриття» бароко як культурної епохи.

«Може це зовсім не випадково, що сьогодні все більше і більше починають говорити про «барокко», «бароккову людину», «барокковий стиль» і т. д. В деяких передових представників сучасної культури ніби само собою навертаються на уста образи й вислови, що виявляють споріднення з барокковістю, яку здавалося, назавжди було усунено в царство тіней», – відмічає історик [4487].

В іншому місці він зазначає, що

«експерименталізм у мистецтві, в стилях, в музиці пригадує формалістичні стилеві спроби старого барокко. Мистецтво не шукає зрозумілости, але хоче висловити людську душу в усіх її розмірах і прошарах – надземних, земних і підземних. Воно працює скорше символами, ніж реальними образами. Символіка так само потужна, як і за бароккових часів. Модерний смак шукає неспокійної, деформованої лінії і сильнішої фарби. Навіть чоловіча мода вимагає сьогодні блискучіших фарб і більшої пестроти – принаймні в деяких аксесуарах» [4488].

На думку Б. Крупницького, українська культура щонайтісніше пов’язана з добою бароко, позаяк на українських обширах ці впливи простежуються у різних сферах буття від часів гетьмана І. Мазепи до барокових ознак стилю письменника М. Гоголя [4489]. Більше того він тримається тези, що українська барокова культура була своєрідним імпульсом козацької доби для всієї Східної Європи [4490]. Відтак історик наголошує, що духовні пастирі – вихованці Києво-Могилянської Академії відіграли поважну культурну роль на східноєвропейських теренах [4491].

Б. Крупницький уважає, що «блискучі характеристики бароккової доби» представленні у текстах Д. Чижевського [4492]. Зокрема, він пише про виключну самобутність українського бароко.

«Ми не тільки перебирали, але й творили, і наше барокко виглядає чого доброго пишніше, розкішніше, ніж західноєвропейське. Воно в усякім разі сильніше вплинуло на формацію українського національного характеру, українського єства, як це було в Європі…», – зауважує історик [4493].

Ці асоціативні замальовки Б. Крупницького досить точно схопили ті знакові культурні й інтелектуальні перетворення, котрі розгорталися у повоєнній Європі у переддень «антропологічного повороту». Тому у його текстах споглядаємо представлення низки тогочасних викликів-дилем, які постали перед західними інтелектуалами, зокрема індивідуалізму і колективізму, гуманізму й тоталітаризму, соціальності та релігійності, толерантності і фанатизму.

Та найголовнішу спорідненість різних історичних часів учений убачав у схожих «антитетичних тенденціях», мотивах кризи й боротьби, котрі побутують як в епоху бароко, так і післявоєнну добу, що спонукають до своєрідної культурної та соціальної «синтези». «Неначе приходить до якоїсь синтези між християнським середньовіччям і революційно-свободолюбними століттям 18 і 19-м», – так характеризує свої повоєнні світовідчування та спостереження Б. Крупницький [4494]. Заразом він відзначає, що ХХ ст. постає як своєрідна «синтеза» між вірою і знанням, хоч і відзначає схематичність такої концептуальної пропозиції [4495]. Таким чином, думка історика вкотре переноситься з широких європейських контекстів до злободенних проблем української наукової еміграції середини ХХ ст.

Зрештою, пошуки «синтези» спонукають Б. Крупницького інакше подивитися й на українську минувшину. Тому автор категорично й однозначно заперечує лінеарність у репрезентації української історії! Наприклад, він відкидає відому формулу Михайла Антоновича про «колонізаційний рух», «колонізаційні здобутки» як «найбільш міжнародно-історичне досягнення України» [4496]. На його думку, ця схема є однобічною, лінеарною та висунутою під впливом студій західноєвропейських, головним чином французьких та німецьких істориків.

Б. Крупницький уважає, що «крім розселення, колонізації, українська історія висуває силу інших важливих проблем – політичного, культурного і соціально-економічного характеру. Тут немає однієї лінії, тут кілька ліній, і все залежить від того, які саме фактори приймаються на увагу» [4497]. Натомість історик обстоює думку про побутування різних економічних, культурних та політичних «ліній» в українській минувшині – Західно-Східної та Південно-Північної, котрі перехрещуються поміж собою. Відтак історик уважає, що настав час відмовитися від «синтези спрощеного, однолінійного типу» [4498].

Своєрідним вислідом дослідницьких інтенцій Б. Крупницького стала його концептуальна пропозиція щодо укладання нової періодизації історії України. У 1947 – 1948 рр. він навіть пропонував скликати спеціальний конгрес УВАН для обговорення кола наукових проблем, пов’язаних із періодизацією національної історії [4499]. Проте реалізувати цей задум у той час не вдалося, позаяк розпочалося масове трансатлантичне переселення українських вигнанців до Північної та Південної Америки, Австралії, що призвело до згортання таборів Ді-Пі й переїзду багатьох учених.

Первісним орієнтиром для пропозиції Б. Крупницького слугувала спроба Л. Окіншевича, котрий запропонував періодизацію національної історії у контексті правничих відносин. Ця періодизація спиралася на «суспільні» та «державницькі» засади, котрі постали з царини дослідницьких практик 1920-х років, зокрема у річищі тогочасних спроб соціологізації минувшини.

Періодизація Л. Окіншевича мала такий вигляд:

І. Період початкової дофеодальної державної організації (до Х ст.).

ІІ. Період феодальної організації:

1) доба раннього феодалізму (Х – ХІІІ ст.);

2) доба розвиненого феодалізму (XIV – поч. XVI cт.).

ІІІ. Період станової держави (починається з Люблінської унії, 1569 р.):

1) Україна під Польщею (1569 – 1648);

2) Гетьманської України (1648 – 1781);

3) Україна під Росією і Австрією (до сер. XIX ст.).

IV. Період модерної держави:

1) доба перебування України як провінції в реформованих Російській та Австро-Угорській імперіях;

2) доба визвольних змагань і поновлення на певний час української державності [4500].

«Можна, звичайно, сперечатися, чи така схема доцільна, чи ні. Постає питання: що ліпше дотримання одного принципу при встановленні схеми, чи мішання, як це робить Окіншевич. Ширше цього питання тут не розглядаємо. Констатуємо факт, що в новій схемі Окіншевич робить перший крок від чисто державницьких позицій до сполучення суспільних категорій з державницькими. Для нас, істориків загальних, те, що зробив Окіншевич, надзвичайно цінний дороговказ, хоч він виступав, як спеціяліст, як історик українського державного права», – відзначає Б. Крупницький [4501].

Утім, він уважає, що рівноправне вживання «суспільного» та «державного» принципів не є доцільним, оскільки «державницький фактор являється в наших очах занадто важливим» [4502]. З цієї перспективи Б. Крупницький відкидає ідею рівноправної / прямої «синтези» чи сполучення «суспільного» та «державного» принципів періодизації. Та він визнає, що не можна обстоювати тезу про безперервність державницької традиції на теренах української історії. На його думку, варто вести мову не про безперервність, а про пов’язаність різних державних організацій на обширах національної історії [4503].

Такий підхід примушував Б. Крупницького шукати інших доповнюючих засад для періодизації української історії, позаяк він будь-що-будь прагнув зберегти національно-державницьку одноцільність у її конструюванні і, водночас, відмовлявся від лінеарного представлення минувшини. До того ж, учений повсякчас наголошував на побутуванні, щонайменше, кількох «ліній» українського історичного процесу.

Здавалося б, що вихідні вимоги, котрі Б. Крупницький висуває до періодизації історії України, не тільки конфронтують поміж собою, а й ставлять дослідника у досить непевне і навіть скрутне становище, ба навіть у своєрідний глухий кут! Тим паче, що перед ученим постало доволі складне питання: як зберегти суцільність державницької конструкції і, заразом, представити багатолінійність української історії?

Компромісний вихід, який запропонував Б. Крупницький, походив із сфери тих же дослідницьких практик 1920-х років, що спричинилися до висунення періодизації Л. Окіншевича. Це була ідея колоніальної залежності України, котра побутувала у працях цілої низки українських істориків, зокрема у писаннях О. Оглоблина, М. Слабченка, М. Яворського та ін.

Варто наголосити, що Б. Крупницький представляє історичний процес у вигляді своєрідного ритму – чергування державних і колоніальних періодів. Причому у його текстах неодноразово споглядаємо посилання на колоніальне становище українських земель. Скажімо він уважає, що провінціалізація української культури у ХІХ ст. була вислідом колоніального становища підросійської України в імперії Романових [4504]. Натомість добу «козацької державності» вчений розглядає як часи «нормального розвитку» [4505]. Власне, історик прагне ввести до наукової концептуалізації проблему взаємин культурного центру / периферії чи провінції з перспективи чергування історичних епох, які репрезентує у термінах «культурної експансії» та «культурного розсіяння».

Саме ідея чергування колоніальності / державності дозволила Б. Крупницькому ввести до конструкції минувшини ідею полівекторності чи багатолінійності і, заразом, переривчатості історичного процесу. «Український історичний процес пішов різною лінією, був він весь з перервами і часто без можливости виявити власне обличчя українських людей», – наголошує історик [4506].

Однак, Б. Крупницький запропонував й інший «допоміжний принцип» періодизації, котрий він метафорично назвав «ідеєю гравітації» території до певного центру, що мав забезпечити певну одноманітність її масштабування: Київ – Галич – Львів – Вільна – «лабільна гравітація» козацької доби (Київ як культурний центр з низькою «гетьманських століть»), «штучна гравітація» колонії до метрополії (шляхетської, царської, радянської) і т. п. Почасти він склав данину й «суспільному принципу», що простежується у низці його означень, як-от «князівсько-земські часи», «станова держава», «шляхетська Польща» і т. п.

Загалом, попри інтенції Б. Крупницького, скеровані на «історіографічну синтезу», його періодизація все ж таки тяжіла до державницького універсалізму. Звісно, вона зберігала певний простір для представлення різних «ліній» і навіть дисконтинуїтету української минувшини, проте зводила такі варіації до доволі куцого набору: Захід / Схід, Північ / Південь. Та й сам автор уважав, що пропонована періодизація не є довершеною і розглядав її тільки як попередню концептуальну пропозицію для широкого обговорення та полеміки.

Періодизація Б. Крупницького складалася з семи періодів:

«I. Передісторія України.

II. Князівсько-земські часи:

а) Київська держава;

b) Галицько-Волинська держава.

III. Українські землі в складі литовсько-руської держави.

IV. Україна – колонія шляхетської Польщі і козачий рух.

V. Гетьманська держава 17 – 18 ст. і етапи її розвитку як станової держави.

VI. Україна під Росією і Австрією і національний народницький рух XIX ст.

VII. Спроби розбудови української державності в 20 ст. в умовах новітнього колоніального пригнічення» [4507].

У широкому сенсі ця періодизація була спробою сполучити чи «синтезувати» національно-державницькі засади з соціальними, культурними та територіальними трансформаціями на теренах української історії, хоч і зводила їх до чергування колоніального / державного становища. Заклики до такого сполучення повсякчас віднаходимо у текстах Б. Крупницького.

«Можливо, некритичне державництво 18 ст. і скептичне народництво 19 ст. утворять завдяки нашій праці синтезу національного і соціального моменту, ту свідому синтезу державництва з соціальними первнями, без якої не може бути правдивого зображення, реального, сильного своєю пластичністю і перспективністю історичного малюнку», – зазначає автор [4508].

Зауважимо, що уявлення Б. Крупницького щодо концептуалізації та представлення історичного процесу були набагато складніші, ніж окреслена контраверсія лінеарність / багатолінійність.

«Наша теорія була б теорією переривних хвиль, зигзагів, скоків або «духових» квантів Планка, при чім і основа цих рухів не є ні пряма лінія, ні коло, ні спираль, а теж щось, що працює чи може працювати в різних сферах, то опускаючись додолу, то піднімаючись догори. Що є кінцевим результатом цих рухів, цього розвитку, ми не знаємо. Оптимістичної віри в постійний поступ не маємо. І думаємо, що такий релятивізм відповідає і правдивій християнській ідеології. Християнство не знає прогресу, а знає наприкінці розвитку страшний суд», – стверджує історик [4509].

Видається, що саме з царини таких релятивістських розумувань середини ХХ ст. походить ідея «державницько-колоніального» ритму в українській історії, котра покладена до засад періодизації Б. Крупницького. Водночас ця настанова вченого напрочуд добре нагадує хвильову концептуалізацію історичного процесу, різні варіації якої набули неабиякої популярності протягом другої половини ХХ ст. Проте авторські думки не позбавлені й морально-релігійного сенсу, позаяк історик неодноразово апелює саме до християнських мотивів і взірців, коли розмірковує стосовно проблем тогочасної кризи модерної людини, культурних та духовних практик повоєнних часів.

Відзначимо, що, незважаючи на авторські потуги, «державницько-колоніальна» періодизація Б. Крупницького так і не змогла спричинити масштабну наукову дискусію за часів «розсіяння» наукової еміграції та поступового згортання низки академічних осередків й інституцій на зламі 1940-х – 1950-х років. Натомість вона залишилася призабутою в українському зарубіжному історіописанні, попри те, що окремі вчені високо оцінили її потенційні можливості [4510]. Втім, і заклики Б. Крупницького до методологічного оновлення, хоч і згадувалися у текстах істориків [4511], але так і не згенерували помітних зрушень у дослідницьких практиках на ниві української історіографії середини ХХ ст.

Так чи інакше, для стилю мислення Б. Крупницького властиве постійне акцентування на ідеї синтезу («синтези»). Відтак у його текстах повсякчас споглядаємо численні «синтетичні» означення багатьох явищ і процесів, зокрема у збірці праць «Основні проблеми історії України». Наприклад, історик розглядає Візантійську імперію як «синтезу» орієнтального й греко-римського світу [4512], репрезентує «українську барокову людину» як «синтезу» християнства з античністю [4513] чи середньовіччя з ренесансом [4514], тлумачить «совєтський націоналізм» як «синтезу» російського націоналізму з революційним інтернаціоналізмом [4515], висвітлює євразійство як спробу «синтетичного» сполучення європейської й азійської духовності [4516].

Схожі розумування споглядаємо і в інших працях історика. Приміром, Б. Крупницький тримається думки про «синтезу» християнства і просвітництва у невідомого автора «Истории русов» чи християнства та лібералізму у практиках кирило-мефодіївських братчиків [4517].

Така схильність Б. Крупницького до синтетичних узагальнень почасти пояснювалася його берлінським вишколом з ухилом до німецької класичної філософії з відомою гегелівською тріадою (теза, антитеза й «синтеза»), почасти своєрідною вдачею українського інтелектуала, котрий прагнув зрівноважити, віднайти баланс поміж крайніми позиціями, поглядами та візіями. Ця риса Б. Крупницького як інтелектуала багато в чому визначала те виїмкове становище, котре історик посідав щодо численних викликів тодішньої сучасності. Тож переконаний державник виступав як невтомний і послідовний прихильник історіографічної «синтези», зокрема у методологічній та ідеологічній площині, а палкий поборник національних традицій будь-що-будь прагнув сполучити останні з антропологічними пошуками європейської «модерної людини» та осягненням її культурних цінностей.

Такі незвичайні сполучення у дослідницьких практиках Б. Крупницького творили самобутній стиль мислення історика, зокрема спричинилися до виникнення своєрідного типу вченого, котрий відображав настанови і вимоги двох різних культурних епох. З одного боку, Б. Крупницький із «перших рук» від «батьків-засновників», як-от Д. Дорошенко, успадкував державницьку концептуалізацію міжвоєнної доби з її консервативними орієнтирами, хоч почасти поділяв устремління, пов’язані з тодішніми проектами на ниві соціологізації історії.

З другого боку, історик-емігрант був надто тісно пов’язаний із європейським культурним середовищем та його інтелектуальними настроями і тенденціями. Духовні й інтелектуальні запити та виклики повоєнної і, заразом, посттоталітарної для Західної Німеччини культурної доби згенерували не тільки численні відгуки у студіях Б. Крупницького, а і його намагання пов’язати та співвіднести нові європейські сюжети з українською проблематикою.

Такими виглядають авторські сентенції щодо культурних і духовних пошуків буття, точніше кризи модерної Особистості, котрі повсякчас нав’язують спроби осягнути розмаїття вимірів та контекстів побутування історичної Людини.

Примітки

4405. Ohloblyn O. Ukrainian Historiography 1917 – 1956 / Translated by R. Olesnytsky // AUAAS. – New York, 1957. – Vol. 5/6, no. 4(18), 1/2(18/19). – P. 415.

4406. Гоцуляк В. Історіографічна думка про М. Грушевського і українську історичну науку його доби. – Черкаси, 1996. – С. 24.

4407. Міщанчук Н. Г. Образ Б. Хмельницького в українській історіографії за Б. Крупницьким // Історіографічні та джерелознавчі проблеми історії України: Образи науки: Міжвузів. зб. наук. пр. / Відп. ред. А. Г. Болебрух. – Дн., 2000. – С. 87.

4408. Гоцуляк В. В. Б. Д. Крупницький – дитинство, гімназійні роки і творчі стежки наукового життя // Черкащина в контексті історії України: Мат-ли Третьої науково-краєзнавчої конференції Черкащини, присвяченої проблемам охорони, збереження та використання історико-культурної спадщини / Упоряд. В. М. Мельниченко. – Черкаси, 2008. – С. 334 – 335.

4409. Крупницький Б. З студентських спогадів історика: І. Київ //Україна (Париж). – 1951. – № 6. – С. 446.

4410. Там само. – С. 449.

4411. Оглоблин О. Борис Крупницький (1894 – 1956) // Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672 – 1742), Його життя і дiлa. – Мюнхен, 1956. – С. 5.

4412. Полонська-Василенко Н. Професор, д-р Борис Дмитрович Крупницький… – С. III.

4413. Крупницький Б. З студентських спогадів історика: ІІ. Берлін // Україна (Париж). – 1952. – № 7. – С. 529, 531.

4414. Його ж. Д. І. Дорошенко: (Спомини учня) // Наук. зб. УВАН. – Нью-Йорк,1952. – Т. 1. – C. 11.

4415. Його ж. Д. І. Дорошенко – піонер української історичної науки // УЛ (Авгсбург). – 1953. – № 1. – C. 94.

4416. Черченко Ю. Листування Богдана Кентржинського з Дмитром Дорошенком, Борисом Крупницьким, Володимиром Кубійовичем і Володимиром Яневим // УАЩ: Нова серія. – К., 2012. – Т. 19/20, вип. 16/17. – С. 552.

4417. Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського в оцінках сучасників (кінець ХІХ – 30-ті роки ХХ століття) / Наук. ред. Р. Пиріг. – Київ – Дрогобич, 2008. – С. 397 – 398.

4418. Крупницький Б. Д. І. Дорошенко: (Спомини учня)… – С. 13.

4419. Doroschenko D. Die Ukraine und Deutschland: Neun Jahrhunderte Deutsch-Ukrainischen Beziehungen. – München, 1994. – S. 68 – 79. Див. переклад фрагмента про Й.-Х. фон Енгеля з монографії Д. Дорошенка: Давлєтов О. Р. З творчої спадщини Дмитра Дорошенка «Й. Х. Енгель як історик України та козаччини» // ПУЗ. – Запоріжжя, 1996. – Вип. 2. – С. 150 – 155.

4420. Крупницький Б. «Історія України й українських козаків» Й.-Х. Енгеля та «Історія Русів» //Україна (Париж). – 1950. – № 3. – C. 162 – 166.

4421. Його ж. Німеччина й Україна в XVIII стол. (Міллєр, Шлєцер, Енгель, Гаммердорфер, Вагнер, Шпітлєр) // Там само. – 1953. – № 10. – C. 843 – 849.

4422. Його ж. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 2. На порозі нової доби: І. До світогляду «Історії Русів» // Його ж. Історіознавчі проблеми… – С. 71.

4423. Наріжний С. Українська еміграція: Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. – Прага, 1942. – Ч. 1. – С. 216.

4424. Потульницький В. А. Нариси з української політології (1819 – 1991): Навч. посібник. – К., 1994. – С. 62 – 63.

4425. Полонська-Василенко Н. Професор, д-р Борис Дмитрович Крупницький… – C. V.

4426. Крупницький Б. Д. – Щербаківський В. М. [автограф; м. Берлін, 10 серп. 1941 р.]. У збірці «Листи від О. Кандиби, Б. Кентржинського, О. Колесси, Д. Левитського, І. Мазепи, С. Наріжного та ін. на літери: К – Л – М – Н» (7 січ. 1929 р. – 27 серп. 1943 р.) // ЦДАВО України. – Ф. 3864. – Оп. 1. – Спр. 46. – Арк. 63 – 64; Вінтоняк О. Борис Дмитрович Крупницький, 1894 – 1956 // УІ. – 1987. – № 1/4. – C. 118.

4427. Масненко В., Пашковський О. Матеріали про Б. Д. Крупницького у Державному архіві Черкаської області // Наук. зап. НаУОА: Іст. науки. – Острог, 2008. – Вип. 11. – С. 399 – 400; Матрос Л. Сторінки життя Бориса Дмитровича Крупницького // ПУ. – 2011. – № 5/6. – С. 80 – 81.

4428. Звіт з діяльности Українського Наукового Інституту в Берліні // Свобода (Джерсі-Сіті). – 1934, 21 серп. – № 195. – С. 2.

4429. Роля Січи в історії України [про доповідь Б. Крупницького в УНІ-Б, 7 липня 1933 р.] // Свобода (Джерсі-Сіті). – 1933, 22 серп. – № 194. – С. 3.

4430. Крупницький Б. Д. І. Дорошенко: (Спомини учня). – С. 14 – 15.

4431. Його ж. Гетьман Мазепа в освітленні німецької літератури його часу [Відбитка з часопису «Записки Чина Св. Василія Великого» – Т. 4, вип. 1/2]. – Жовква, 1932. – С. 12 – 15, 25 – 27.

4432. Його ж. Теофан Прокопович і шведи (Інформаційний нарис) [Відбитка з часопису «Записки Чина Св. Василія Великого». – Т. 6, вип. 1/2]. – Жовква, 1934. – С. 13 – 14.

4433. Його ж. Мазепа в світлі шведської історіографії // Мазепа: Збірник: У 2 т. – Варшава, 1938. – Т. 1. – С. 84.

4434. Томашівський С. Про ідеї, героїв і політику. Відкритий лист до В. Липинського (З додатками). – Львів, 1929. – С. 59.

4435. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик 1672 – 1742. Огляд його політичної діяльності. – Варшава, 1937. – С. 181.

4436. Там само. – С. 173, 174.

4437. Крупницький Б. Українська суспільно-політична думка в XVIII ст.: ІІ. Закордонна Україна і Пилип Орлик // Орлик (Берхтесгаден). – 1948. – № 4. – С. 8.

4438. Його ж. Культурне життя України за гетьмана Данила Апостола. – Кіль, [1949]. – С. 5 – 6.

4439. Його ж. Гетьман Пилип Орлик 1672 – 1742… – С. 180.

4440. Там само. – С. 176.

4441. Яріш В. Проф. Борис Крупницький – історик знавець Гетьманської Доби // Яріш В., Сулима М. та ін. Українці в Берліні 1918 – 1945: Пропам’ятний зб. берлінців / Ред. В. Верига. – Торонто, 1996. – С. 107 – 108.

4442. Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба / Пер. з нім. О. К. Струкевича; вступ. ст. В. М. Горобця. – К., 2003. – 237 с.

4443. Борщак І. Рец. на кн.: Krupnyckyi B. Hetman Mazeppa und seine Zeit (1687 – 1709). In Auftrage des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin. – Leipzig, 1942. – 260 s. // Україна (Париж). – 1950. – № 4. – C. 294.

4444. Кентржинський Б. Мазепа. – К., 2013. – С. 18.

4445. Горобець В. М. Борис Крупницький – повернення в Україну // Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. – С. 10.

4446. Крупницький Б. Цензура Третього Райху: (уривок зі споминів) // Україна (Париж). – 1950. – № 4. – С. 264.

4447. Там само. – С. 266.

4448. Давлетов А. Р. Немецкоязычная историография первой половины ХХ века об истории запорожского казачества: общее и особенное // Зарубежная историография истории запорожского казачества. – Запорожье, 1992. – С. 48.

4449. Krupnyckyi B. Geschichte der Ukraine von den Anfangen bis zum Jahre 1917. – 3d rev. ed. – Wiesbaden, 1963. – 307 s.

4450. Крупницький Б. 3. Проблема февдалізму в Україні. ІІ. Теорія Гінце в її основних рисах // Крупницький Б. Основні проблеми… – С. 29.

4451. Його ж. 9. З української типології: II. Екзистенціялізм і український національний тип // Його ж. Основні проблеми… – С. 199.

4452. Його ж. 5. Українська історіографія ХХ ст. ІІ. На порозі нової еміграції (після 1945 р.) // Його ж. Історіознавчі проблеми… – С. 120 – 121.

4453. Грицак Я. Й. Нарис історії України: Формування модерної української нації XIX – XX століття: Навч. посібник. – К., 1996. – С. 5; Купчинський О. Забуті та невідомі староукраїнські грамоти ХІV – першої половини ХV ст. // ЗНТШ (Львів). – 1997. – Т. 223. – С. 333 – 334.

4454. Винар Л. З перспективи десятьох років: «Український історик», 1963 – 1973 // УІ. – 1973. – № 3/4. – С. 8.

4455. Wynar L. Ukrainian Scholarship in Postwar Germany, 1945 – 52 // The Refugee Experience: Ukrainian Displaced Persons after World War II / Ed. by W. Isajiw, Yu. Boshyk, R. Senkus. – Edmonton, 1992. – P. 330; Антонович М. 50-річчя Української Вільної Академії Наук // УІ. – 1995. – Т. 32, № 1/4. – С. 75.

4456. Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С. 1 – 7, 176 – 182.

4457. Його ж. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 1. Національна свідомість і українська історіографія ХІХ – ХХ ст.: І. Про народницький і державницький напрям в українській історіографії // Його ж. Історіознавчі проблеми… – С. 4.

4458. Його ж. Гетьман Мазепа в оцінці істориків-народників і державників // Похід (Гайденав). – 1946. – № 2. – С. 8.

4459. Його ж. Друга частина. Історіософічні замітки в зв’язку з історією України: 3. Методи прагматична, генетична і порівняльно-соціологічна в українській історіографії // Його ж. Історіознавчі проблеми… – С. 176.

4460. Там само. – С. 178 – 179.

4461. Там само. – С. 181, 182.

4462. Крупницький Б. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 1. Національна свідомість і українська історіографія ХІХ – ХХ ст.: І. Про народницький і державницький напрям в українській історіографії // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С. 5 – 6.

4463. Мацяк В. Українська історіографія на нових шляхах // ЛНВ (Мюнхен). – 1949. – № 2. – C. 260.

4464. Петров В. Народництво (З циклю: Засади історії) // Петров В. Розвідки: У 3 т. / Упоряд., авт. передмови та прим. В. Брюховецький. – К., 2013. – Т. 2. – С. 959.

4465. Його ж. Антинародництво (З циклю: Засади історії) // Там само. – Т. 2. – С. 962.

4466. Його ж. Історіософічні етюди // Там само. – С. 917.

4467. Його ж. В пошукуваннях синтези (З циклю: Засади історії) // Там само. – С. 966.

4468. Крупницький Б. Мої спогади про В. Петрова // Україна (Париж). – 1953. – № 9. – C. 736.

4469. Його ж. Теорії доби і сучасність // Орлик (Берхтесгаден). – 1947. – № 8. – C. 9 – 10.

4470. Там само. – С. 10.

4471. Там само. – С. 10.

4472. Крупницький Б. Друга частина. Історіософічні замітки в зв’язку з історією України: 4. До теорії доби: ІІ. Про категорію заперечення в історичному процесі // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С. 214.

4473. Бер В. [Петров В. П.] Проблема епохи. – C. 8.

4474. Петров В. В пошукуваннях синтези… – С. 965.

4475. Там само. – С. 966.

4476. Бер В. [Петров В. П.] Проблема епохи. – C. 8.

4477. Крупницький Б. Мої спогади про В. Петрова. – C. 736.

4478. О-ч Л. [Окіншевич Л.] Рец. на кн.: Крупницький Б. До методологічних проблем української історії / УВАН. Секція історична: І. Праці Конференції історичної групи 6 липня 1946. – Авгсбург: УВАН, 1946. – 23 c. // Україна (Париж). – 1949. – № 2. – С. 137.

4479. Там само. – С. 137.

4480. Турченко Ф. Г. Борис Крупницький повернення в Україну // Наукові праці іст. ф-ту ЗНУ. – Запоріжжя, 2012. – Вип. 23. – С. 272.

4481. Мунье Э. Что такое персонализм? / Примеч. и пер с фр. И. С. Вдовиной. – М., 1994. – С. 10 – 13.

4482. Крупницький Б. 5. Проблема сучасної української державности (Нація і держава): ІІІ. Національна і соціальна лінія українського історичного процесу // Крупницький Б. Основні проблеми… – С. 83 – 84.

4483. Там само. – С. 84.

4484. Там само. – С. 84 – 85.

4485. Крупницький Б. 5. Проблема сучасної української державности (Нація і держава): ІV. Між авторитетом і свободою // Крупницький Б. Основні проблеми… – С. 102.

4486. Його ж. 5. Проблема сучасної української державности (Нація і держава): ІІІ. Національна і соціальна лінія українського історичного процесу // Його ж. Основні проблеми… – С. 89 – 90.

4487. Його ж. 5. Проблема сучасної української державности (Нація і держава): IV. Між авторитетом і свободою // Його ж. Основні проблеми… – С. 90.

4488. Там само. – С. 91.

4489. Крупницький Б. Історичні основи європеїзму України. – С. 27.

4490. Його ж. Шляхи української культури // Заграва (Авгсбург). – 1946. – № 2. – С. 25.

4491. Його ж. Культурне життя України за гетьмана Данила Апостола. – С. 4.

4492. Його ж. Теорії доби і сучасність. – № 8. – C. 7.

4493. Його ж. Україна між Заходом і Сходом. – № 10: (жовт.). – С. 2.

4494. Його ж. 5. Проблема сучасної української державности (Нація і держава): IV. Між авторитетом і свободою // Його ж. Основні проблеми… – С. 91.

4495. Його ж. Три культурні доби Європи // Похід (Гайденав). – 1946. – № 1. – С. 13.

4496. Антонович М. Історія України. – Прага, 1941. – Т. 1: Княжа доба. – С. 9 – 10.

4497. Крупницький Б. 1. Вступ // Крупницький Б. Основні проблеми… – С. 2.

4498. Там само. – С. 3.

4499. Полонська-Василенко Н. Професор, д-р Борис Дмитрович Крупницький… – С. XXI.

4500. Окіншевич Л. Лекції з історії українського права: Право державне. Доба станового суспільства. – Мюнхен, 1947. – С. 10 – 12.

4501. Крупницький Б. 2. Проблеми періодизації історії України: ІІІ. Наш вклад у проблему періодизації української історії // Крупницький Б. Основні проблеми… – С. 23.

4502. Там само. – С. 25.

4503. Там само. – С. 24.

4504. Крупницький Б. Шляхи української культури. – С. 26.

4505. Там само. – С. 28.

4506. Крупницький Б. Україна між Заходом і Сходом. – № 12: (груд.). – С. 7.

4507. Його ж. 2. Проблеми періодизації історії України: ІІІ. Наш вклад у проблему періодизації української історії // Його ж. Основні проблеми… – С. 26.

4508. Його ж. Богдан Хмельницький в світлі української історіографії // Арка (Мюнхен). – 1948. – № 3/4. – С. 8.

4509. Його ж. Друга частина. Історіософічні замітки в зв’язку з історією України: 1. Ідея прогресу і соціологічні схеми Драгоманова і Липинського // Його ж. Історіознавчі проблеми… – С. 147.

4510. Винар Л. Огляд історичної літератури про початки української козаччини // УІ. – 1965. – № 3/4. – С. 31; Ждан М. Княжа доба історії України в інтерпретаціях радянських істориків // Там само. – 1977. – № 1/2. – C. 41.

4511. Грицак П. Нові праці з історії пізнього середньовіччя в Східній Європі // УЛГ. – 1957. – № 1: (січ.). – С. 8.

4512. Крупницький Б. Історичні основи європеїзму України. – С. 22.

4513. Його ж. 9. З української типології: ІІ. Екзистенціялізм і український національний тип // Його ж. Основні проблеми… – С. 200.

4514. Його ж. Три культурні доби Європи. – С. 12.

4515. Його ж. 5. Проблема сучасної української державности (Нація і держава): ІІ. Націоналізм, інтернаціоналізм, патріотизм // Його ж. Основні проблеми… – С. 75.

4516. Його ж. 8. Культурні проблеми історії України: ІІІ. Проблема Заходу і Сходу в Росії // Його ж. Основні проблеми… – С. 176.

4517. Його ж. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 2. На порозі нової доби: І. До світогляду «Історії Русів» // Його ж. Історіознавчі проблеми… – С. 77.