8.3. Європеїзація як інтелектуальний та культурний виклик повоєнної доби
у потрактуванні Б. Крупницького

Ясь Олексій

Проблема цивілізаційної / культурної належності України неодноразово поставала у писаннях українських істориків упродовж першої половини ХХ ст. Зазвичай вона побутувала у вигляді полеміки про вибір культурної орієнтації [4565], розмірковувань щодо конструктивних (творчих) / деструктивних (руйнівних) чинників та їх впливів у контексті цивілізаційного перехрестя Захід / Схід [4566], обстоювання тези про західне походження української народу / нації [4567] і т. п. Означена проблематика мала доволі сформований і традиційний набір сюжетів, які у тому чи іншому вигляді простежуємо в українському еміграційному історіописанні наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років.

Утім, соціокультурні трансформації й інтелектуальні віяння повоєнної доби, зокрема політичні реалії біполярного світу, внесли до цивілізаційної / культурної проблематики нові сюжети та перспективи, на які реагувала ціла низка еміграційних / діаспорних учених, публіцистів і політиків. Передусім, ширилося усвідомлення складності та суперечливості зазначених проблем, зокрема з перспективи різних наукових галузей і дисциплін. Скажімо, В. Янів (у майбутньому ректор УВУ!) у своїй габілітаційній студії, написаній 1947 – 1948 рр., відзначав, що «проблема Заходу являє межову проблему загальної історії, соціології, історії й філософії культури, національної психології чи філософічної антропології, теорії політики, педагогіки й ін., ба що навіть стоїть вона на пограниччі публіцистики» [4568].

Повоєнна доба згенерувала і нову хвилю європеїзації або вестернізації багатьох регіонів світу, що спричинило численні дискусії у середовищі західних інтелектуалів та мислителів. Українські контексти європеїзації чи належності до європейської цивілізації / культури порушувалися й у текстах істориківемігрантів, хоч і тяжіли до злободенної проблематики доби «холодної війни».

«Цілий ряд великих, принаймні чисельно, народів стає перед проблемою європеїзації – чи то Індія, чи Китай, чи Японія, чи якісь інші народи. Цей процес європеїзації безперечний, оскільки йде про перейняття цивілізаційно-машинових досягнень Європи й Америки, яку треба вважати в цьому тільки поширеною Європою. Це, так би мовити, зовнішня орієнтація на Європу, зовнішня європеїзація (сюди належить і перебрання європейського одягу й інших європейських звичаїв) супроводжувалася частковим засвоєнням європейської культури», – наголошує Б. Крупницький [4569].

Зауважимо, що він однозначно розглядає європейську культуру як домінуючу у повоєнному світі, ба навіть – як світову культуру [4570]. Проте історик не тільки виразно розрізняє цивілізаційні досягнення від культурної спільності, а й порушує питання про існування різних типів європейської культури – східного та західного. Тим паче, що актуальність такого формулювання проблеми на той час була пов’язана з жорстким біполярним поділом світу, котрий дедалі більше давався взнаки у різних сферах суспільного та культурного життя.

«Чи можна говорити про два типи європейської культури: західній і східній. Західній тип існує: його можна схарактеризувати вже давно встановленими трафаретами: фавстизм, активізм, динамізм, дослідницький дух, право, а не правда, індивідуалізм, а не колективізм і т. д.», – зазначає вчений [4571].

У цій цитаті відчувається гіпотетичність постановки проблеми про східний тип європейської культури, котра подається як вихідний пункт авторських розумувань. Б. Крупницький уважає, що таке формулювання проблеми продукує низку компаративних паралелей з обсягу різних національних історій. Уже на початку 1950-х років історик висловлює думку, що термін «Східна Європа» у світлі тотального протистояння європейського Заходу та Євразії набуває локального сенсу [4572]. Відтак автор порушує проблему належності України до європейської чи західної культури, як в історичній ретроспективі, так і з перспективи тодішньої сучасності, зокрема у контексті гострого протистояння Заходу та Сходу, котре розгорнулося по Другій світовій війні.

На думку Б. Крупницького,

«Україна належить до комплексу східноєвропейських країн і географічно, і політично, хоч би внаслідок довгої залежности переважної частини її території від Москви. А тим часом і тут з найбільшою силою виявляє себе релятивність термінології. Доводиться трохи парадоксально сказати: Україна, належачи фізично до Східної Європи, належить духово до Західної Європи» [4573].

Підставою для такої установчої тези історика, зокрема його згадки про відносність дефініцій, є давня опозиція – цивілізація / культура, котра набула неабиякої популярності після появи славнозвісної праці О. Шпенглера «Присмерк Європи».

Б. Крупницький провідну роль відводить саме культурній належності, позаяк тримається думки, що цивілізаційні здобутки зазвичай пов’язані з технологічною та матеріальною сферою буття і не можуть уповні передати культурні й духовні досягнення. Причому він уважає, що «поділ на Західну й Східну Європу за генезою культури не вирішальний» [4574]. Ця сентенція є своєрідною авторською реакцією на ту роль, котру зазвичай відводили візантійській спадщині у творенні давньоруської / української культури. Адже з візантійством доволі часто пов’язували різноманітні культурні, духовні, політичні практики, котрі перешкоджали засвоєнню західноєвропейських ідей та цінностей. Натомість Б. Крупницький достатньо високо оцінює візантійську культуру та її впливи. «Можливо, що могутній вплив Візантії міг би створити з України окремий духовий тип, своєго роду тип окремого духового континенту, окремий варіянт європейського Сходу. Але цього не сталося, хоч князівські часи багато чого заповідали в цім напрямі», – підкреслює історик [4575].

Проблему представлення історії Східної Європи в європейській історіографії порушував і наставник Б. Крупницького – Д. Дорошенко. Зокрема, він навіть пропонував увести до наукового обігу, принаймні у низці європейських мов, термін «Рутенія» («Ruthenia») для позначення минувшини Київської Русі, її спадкоємиці – Галицько-Волинської держави, а згодом – тієї Русі, котра опинилася під Литвою та Польщею [4576]. Ця термінологічна пропозиція почасти спиралася на письмову традицію і мала сприяти делімітації української та російської / руської історії у західній соціогуманітаристиці, проте так і не спричинила помітних новацій, хоч і побутувала у відносно невеликому колі науковців, які студіювали історію Східної Європи.

Звісно, Б. Крупницький, як і Д. Дорошенко, не міг оминути проблему розмежування та репрезентації східноєвропейської минувшини як низки відмінних національних історій. Але провідні ідеї Б. Крупницького звернені в інший бік, зокрема автор прагне продемонструвати, що від часів християнства Київська держава входила до родини європейських народів, а її наступниця – ГалицькоВолинська держава була більш споріднена з західними сусідами, аніж східними. Зокрема, він обстоює тезу, що зв’язок українських земель із Європою після татарської навали за часів Великого князівства Литовського чи Речі Посполитої був ще міцнішим. Приміром, історик згадує про магдебурзьке право, унійні змагання, розквіт Києво-Могилянської академії тощо.

За візією Б. Крупницького, навіть входження до складу Московської держави не змогло повною мірою трансформувати західну основу української культури. Більше того, він висловлює думку, що Україна стала «цивілізаційним містком» чи посередником між Заходом і Сходом. «Мені принаймні здається безсумнівною важлива роля українців на Сході як репрезентантів правдивого європейського духа, духа права і законности», – зауважує вчений [4577]. Він навіть метафорично означує культурну роль України у XVII – XVIII ст. як «місію західника» на Сході [4578], котру виразно протиставляє культурному становищу тогочасної Московської держави. Таке протиставлення почасти нагадує аргументацію інших українських істориків першої третини ХХ ст., хоч і має низку своєрідних мотивів.

У іншій праці Б. Крупницький наголошує на тих соціокультурних контрастах, які простежуються на теренах ранньомодерної історії Східної Європи. На його думку, представлення таких супротивностей на історичній авансцені висвітлює не тільки різницю у культурному походженні, а й призначенні народів / націй на східноєвропейських обширах.

«Врешті ролю відчинених дверей до Європи перебрала на себе Україна, та Україна, яка входила в склад Литовсько-Руської, а пізніше Польської держави, і тим самим стояла в контакті з західноєвропейською культурою. Саме в 17 ст. убога на культуру Москва відчула пекучу потребу реформ, бо відстала культурно країна, дика, ізольована, з глибокою ворожнечею і недовір’ям до всього чужого не могла вже, як досі, існувати і мусіла – volens-nolens [лат. хоч-не-хоч. – Авт.], хоч лише частково і неохоче, європеїзуватися. Цю європеїзацію поверхового, зовнішнього характеру рішуче перевів Петро І, та він був homo technicus, і тому його реформи, оскільки ввійшли в життя, мали досить однобічний характер», – стверджує історик [4579].

Зазначимо, що європеїзацію Росії Б. Крупницький розглядає як поверхову та механічну, котра не змогла трансформувати ані культурні засади, ані російську ментальність. У широкому сенсі він оцінює «петровську європеїзацію» як більш-менш вдалий технологічний захід, який мав оновити соціокультурні засади російського суспільства, проте не зміг трансформувати його культурні основи. Вчений навіть обстоює думку, що «період Петрових реформ був своєрідною реформацією Росії, але й тепер було це насадження нового згори, силою царських указів. Європеїзатори, з одного боку чужинці, а з другого українці натикалися й в 18 ст. на загальну ворожість російського населення включно з її верхівкою» [4580].

Отож ідея кардинальної відмінності між засвоєнням цивілізаційних (зовнішніх, технічних, матеріальних) здобутків та культурної чи навіть духовної спільності європейських народів / націй підноситься істориком до одного з найважливіших концептів у репрезентації східноєвропейської минувшини.

Ба більше, Б. Крупницький наголошує, що навіть велетенські трансформації російського суспільства у першій половині ХХ ст. не тільки не зблизили, а, навпаки, віддалили Росію від Європи. Власне, радянську добу він розглядає у світлі суцільного заперечення європеїзму в СРСР, що перетворилося у суцільну ворожість нового «пролетарсько-селянського» суспільства щодо Заходу.

«Взагалі в новітній історії Росії визначну ролю грає боротьба між європеїстами і антиєвропеїстами або самобутниками. Ця боротьба прийшла в добу Радянського Союзу до певного закінчення; перемогли самобутники з їх гаслом не наближення до Європи, а віддалення від неї Росії. Росії надано значення не тільки окремого континенту; більше того Москва претендувала на роллю нового світового центру», – відзначає автор [4581].

За візією Б. Крупницького, переломною подією у змаганнях європеїстів та самобутників на неосяжних обширах імперії Романових стала революція 1917 р. Історик уважає, що вона продемонструвала критичний розрив між технологічними моделями, нібито запозиченими з Заходу, а насправді переробленими й спотвореними в Росії, та архаїчними культурними засадами російського суспільства.

На думку Б. Крупницького,

«російська революція не вийшла з основного потоку європейського життя, вона повстала всупереч з наукою Маркса і Енгельса в країні, де не було передумов для пролетарської революції, в країні переважно сільсько-господарській, зі слабо розвиненою індустрією і з нечисленною, порівнюючи, робітничою клясою, а до того – в країні, що її історичний розвиток мав свої особливості, які значно віддаляли її від західньоєвропейської спільноти народів» [4582].

Відзначимо, що саме специфічні російські соціокультурні умови Б. Крупницький уважає тим сприятливим підсонням, на якому буйним цвітом розквітли паростки радянського тоталітаризму, котрі доволі швидко перетворилися в один із найжахливіших репресивних режимів світу. Тож автор обстоює тезу, що «безперечно, Росія вибрала евразійський шлях» [4583].

Врешті, Б. Крупницький розмірковує про причини російсько-української конфронтації у минулому, котрі вбачає у різних культурних і політичних засадах, на які спиралися обидві народи / нації, особливо за ранньомодерних часів. З цієї перспективи наступ імперського централізму на автономний устрій України-Гетьманщини постає як вислід культурних і політичних контрастів [4584].

Наприклад, Б. Крупницький акцентує увагу на тій особливій ролі, котру відігравала києво-руська спадщина в імперській політиці.

«Без Києва Москва втрачала значну силу того містичного флюїду, яким овіяний був царський престол. – підкреслює вчений. – Без Києва вона втрачала свої світові аспірації і ставала скромним князівством, якому щаслива доля (а не Боже призначення – тут також і ідея апостольства Андрія Первозваного в Україні!) та зручність великих князів дала можливість висунутися наперед, захопити в свої руки великі простори Східної Європи» [4585].

Водночас Б. Крупницький прагне повсякчас продемонструвати культурну належність України до європейського світу, хоч і у світлі російсько-українського протистояння. Відтак автор наголошує на культурній одності України з Європою, позаяк їх об’єднують чи навіть пов’язують спільні культурні епохи, себто провідні тенденції історичного процесу.

«Безперечно, що й культурне життя України новітніх часів проходило спільно з Західною Європою ті самі етапи. Наша країна так само мала ренесанс і реформацію, барокко та епоху просвічености й раціоналізму, правда, в досить неповних, бідних формах, але, н. пр., барокко з дуже оригінальним власним змістом, багате на форми й з глибоким впливом на українську духовість. Можливо, за Мазепи в барокко знайшли собі найгеніальніший вияв глибини української душі», – резюмує свої спостереження історик [4586].

Б. Крупницький укотре вирізняє цивілізаційні чи технічні досягнення Європи та їх засвоєння за часів реформи Петра І, які протиставляє культурній спільності українців і європейців. Такі розумування, хоч і спираються на досить оригінальну аргументацію, все ж таки єднають Б. Крупницького як інтелектуала з текстами цілої низки його попередників – істориків-державників, які трималися думки про безперечні переваги західної культурної та політичної орієнтації для України. Проте він не обмежується цією обнадійливою і, здавалося б, досить оптимістичною, у чомусь навіть комплементарною констатацією для еміграційного культурного загалу. Натомість історик висуває цілу низку гострих, болючих проблем, пов’язаних із українською минувшиною та історією Східної Європи.

Передусім, Б. Крупницький відзначає розмитість терміна «Східна Європа», зміст якого пов’язувався не тільки з тодішніми геополітичними реаліями, а й з нереалізованістю низки національних проектів.

«Східна Європа – це скорше завдання, ніж дане чи виконане. Щось, що ще шукає свого повного вияву, що ще в дорозі, в шуканнях. Тут знаходилася і до певної міри знаходиться потенціяльна Європа», – зауважує автор [4587].

У широкому розумінні історик розглядає Східну Європу, передусім Україну, як «річ у собі», котра не змогла реалізуватися у минувшині, хоч мала та має великий потенціал, опертий на засади європейської культури, та численні, проте невикористані, ба навіть втрачені можливості!

Цю тезу Б. Крупницький досить докладно розглядає з перспективи української минувшини, котра у його репрезентації розгортається за віссю Захід / Схід.

«Наша основна мелодія вся є з західним акцентом. Можна говорити про ритм українського історичного процесу, основним компонентом якого є напрямок захід-схід. В геополітичному аспекті ми все відсувалися в нашій історії на захід і знову йшли на схід, евентуально [можливо. – Авт.] південний схід» – зазначає історик [4588].

Такий «ритм» української історії творив постійну конфронтацію між культурними устремліннями та політичним становищем українських земель.

Та найголовніше те, що Б. Крупницький прагне репрезентувати українську минувшину як «історію у собі», себто як таку, котра досі не спромоглася реалізувати низку сприятливих і навіть доленосних можливостей та стати «історією для себе»!

«Українська історія – це історія «verpasster Gelegenheiten», невикористаних можливостей. Шукання і спроби, що рідко втілюються в життя. Скорше завдання, ніж виконання. Вся Україна в майбутньому. Тільки в такім сенсі можна говорити про при значення України загальноєвропейського значення…», – підкреслює вчений [4589].

Загальний рефрен авторського викладу з історичного підложжя повертає на майбуття, зокрема переноситься на проблему національного визволення народів Східної Європи, котре спроможне надати цьому поняттю справді-таки європейський смисл!

«В основному Схід – це простір, який ще треба виповнити змістом. Цей зміст може дати йому Україна, але тоді, коли вона не прогавить свого власного завдання визволення і зв’язаного з ним дальшого завдання – визволення інших поневолених народів на Сході», – відзначає Б. Крупницький [4590].

Свої розмірковування історик демонструє на прикладі української революції середини XVII ст., відомої як Хмельниччина, котру досить часто порівнювали з французькою революцією кінця XVIII ст. Зокрема, він тримається думки про некоректність такого порівняння з огляду на наслідки обох революційних «зривів», які суттєво різняться між собою. На його думку, Хмельниччина чи українська революція середини XVII ст. мала лише місцеве значення, себто могла тільки потенційно претендувати на загальноєвропейську роль!

«З свого боку скажемо точніше: могла стати тим, чим стала французька революція. Могла стати не тільки для України, але й в ширших масштабах. Тим часом Хмельниччина залишилася льокальним явищем, хоч були в ній сили і прагнення, які могли при щасливій констеляції [збігу обставин. – Авт.] змінити обличчя Сходу, навіть підсилити співзвучні сили в усій Європі, також і на самім Заході. Чим був Гус перед Лютером, тим міг стати Б. Хмельницький в добу, що попереджала часи французької революції», – констатує автор [4591].

Зауважимо, що Б. Крупницький доволі високо оцінював революцію середини XVII ст., зокрема неодноразово зіставляв цю епоху з національно-визвольними змаганнями 1917 – 1921 рр. Тож 1648 р. та 1917 р. уявлялися історику як вихідні пункти, з яких відповідно розпочалися часи Руїни й доба радянізації України. Тим паче, що останню він метафорично нарік «другою Руїною». Втім, незважаючи на засадне значення обох українських революцій, учений відзначав, що вони залишилися чудовими, ба навіть символічними, проте нереалізованими можливостями нашої історії!

«Хмельниччина була більше, ніж актом відірвання України від Польщі (паралельний акт – спроба Мазепи відірвати Україну від Московщини), вона була творенням нового, кроком у невідоме. Це було не тільки постання української козацької держави, але й спроба – що виходила з широких мас – надати Україні нового соціального змісту.

В великій революції 1648 р. зійшлися елементи національний і соціальний. Революція була національною і соціальною, так само, як і революція 1917 року. В цьому відношенні 1648 р. набрав для нас глибокого символічного значення, став дороговказом у майбутнє, свого роду пропам’ятною книгою, з якої мав би кожний українець, кожний український патріот винести науку для себе: переглядаючи події цього часу, вдумливий читач мав би зважити і оцінити величезні сили, що ворушилися в лоні революції і що не були відповідно узгляднені, а тому й принесли ті катаклізми в процесі становлення України, які стали відомі під назвою «доби руїни»», – зазначає історик у передмові до 156 тому «Записок НТШ», присвяченого добі Хмельниччини [4592].

Певна річ, у наведених сентенціях Б. Крупницького споглядаємо не тільки своєрідну двоїстість в оцінці Хмельниччини, котру він розглядав як у контексті наступних епох української минувшини, так і тих багатообіцяючих тенденцій, які урвалися в історичному процесі ранньомодерної доби. Та обстоюючи думку про штучність порівнянь української революції середини XVII cт. з французькою революцією кінця XVIIІ cт., зокрема з перспективи зіставлення їх наслідків, він уважає за можливе і навіть доцільне говорити про спільні, принаймні співзвучні соціальні тенденції за доби станового супільства, що виявилися в обох революціях. Отже, автор все одно вступає на поле компаративістики, хоч і висуває інші засади порівняльної ретроспективи – трансформація соціального світу!

«В революції Б. Хмельницького було в часи зформування і скріплення європейського абсолютизму щось від найпередовіших європейських ідей, щось що робило цю революцію, хоч і як мало оформлену, свого роду безгласну, глашатаєм правд, які в повній силі розвинула й оголосила французька революція», – підкреслює вчений [4593].

Ця констатація дозволяє автору показати спільність провідних тенденцій загальноєвропейської й української історії, хоч і сповільнених, викривлених та обмежених східними теренами.

Б. Крупницький доволі добре усвідомлює й різницю між обома революційними «зривами», передусім, із перспективи трансформацій соціального світу.

«Знову ж ми мусимо здати собі справу з того, що в українській революції виявила себе тенденція не стільки до зрівняння, нівеляції, як у Великій Французькій, скільки тенденція до постання вільних станів. Коли Французька революція заступала в основі ідею вільних людей, позбавлених пут станової приналежності, то сенс Української Революції був у становій вільності, у витворенні вільних станів. За межі становості виходу майже не було, але вільна становість – це було вже значне наближення до слідуючого етапу, яким була Французька Революція. В середині 17 ст. і це посереднє становище, заповідалося, як поступ, як крок уперед», – наголошує вчений [4594].

Таким чином, Б. Крупницький досить виразно розрізняє відмінні історичні епохи, котрі виплекали обидві революції. Тим більше, що Хмельниччина творила станову людину, а французька революція кінця XVIII ст. – вільного громадянина!

Заразом у повоєнних текстах Б. Крупницького Хмельниччина повсякчас генерувала порівняння з українською революцією 1917 – 1921 рр. Ці компаративні устремління походили із царини громадських та політичних практик учасника й очевидця національно-визвольних змагань.

«Наша політичні орієнтації, наші блукання між Польщею і Москвою – як живо пригадують вони нам подібні блукання гетьманової політики, починаючи з 1648 р.! Та й пов’язаність національного з соціальним, що так явно виявила себе в революції 1917 р. знову веде нас до тої ж самої Хмельниччини. По суті тільки наше покоління може повністю зрозуміти гігантську, подиву гідну працю великого Богдана. Його проблематика, зрештою, є й нашою проблематикою. Ми так само живемо в добу зриву, як і покоління хмельничан», – відзначає історик [4595].

Б. Крупницький тримався думки про наявність достатніх «творчих сил», які, кінець-кінцем, дозволять потенційні можливості українського історичного процесу обернути у реальні здобутки й «прориви». Приміром, він уважав, що доба бароко не тільки продемонструвала культурній розвій українців у європейському дусі, а й надзвичайні творчі здібності до створення оригінальних вартостей!

«Те, що Україна в тім же 17 – 18 ст. зуміла витворити своє оригінальне бароко, є запорукою того, що вона має досить творчої сили в собі, щоб бути більше, ніж звичайним посередником», – резюмує автор [4596].

Власне, Б. Крупницький повсякчас звертався до різноманітних європейських контекстів української історії у своїх текстах, оскільки вважає, що саме дослідницькі, інтелектуальні, культурні практики дозволяють якнайповніше представити Україну на світовій авансцені. Скажімо, вчений порушує проблему існування України як можливого чинника у системі європейської рівноваги першої половини XVIII ст. з перспективи політичних устремлінь мазепинської еміграції.

«Вони пропагували Україну, як країну, що при деяких умовинах могла зневтралізувати ту загрозу, яка насувалася на Європу зі Сходу. Для європейської рівноваги було потрібне існування сильної, з’єднаної України – це була альфа і омега політики мазепинців в Європі, може на якесь півстоліття», – зазначає Б. Крупницький [4597].

Водночас повоєнна доба у його рецепції продукувала зіставлення з першими десятиліттями XVIII ст., котрі автор називав часами Петра І. Причому історик убачав цілу низку компаративних паралелей між обома епохами: морально-психологічна втома від війн – за іспанський спадок 1701 – 1714 рр. та Другої світової, нестримне бажання миру в Європі як на початку XVIII cт., так і у середині ХХ ст., потужна російська експансія, перетворення Росії з царства у велику північно-східну імперію у добу Петра І та політичне й військове домінування СРСР у Східній Європі після 1945 р. [4598] Імовірно, такі порівняння поставали як із царини дослідницьких рефлексій Б. Крупницького – одного з найкращих істориків мазепинської еміграції, так і з тих настроїв та почувань, які побутували у культурному середовищі післявоєнної української еміграції.

Крім того, Б. Крупницький прагнув ініціювати масштабну полеміку навколо європеїзації та її українських вимірів на еміграційних теренах. У 1953 р. він навіть планував видати у видавництві УВУ курс лекцій «Україна між Заходом та Сходом», який читав у цьому університеті [4599]. Б. Крупницький просив Л. Окіншевича, котрий тримався відмінних поглядів, прорецензувати свою працю [4600], що провокувало рецензента на можливу дискусію. Останній уважав, що проблема взаємовідносин Сходу і Заходу у національній історії у жодному разі не зводиться до питання про європейське призначення України, а потребує опрацювання й представлення цілої низки інших контекстів східноєвропейської минувшини.

Більше того, Л. Окіншевич обстоював думку про хибність уявлень щодо «вищості» певної культури.

«Таке запитання, що його не раз ставлять собі українці, є в засаді невірне. – пише історик. – Західна культура є, безперечно старша, але східна є більше в процесі зросту… Так само й історична позиція народу не є недобра, ні тоді, коли вона свідчить про його повну сил молодість (з великими перспективами в майбутньому), ні тоді, коли вона свідчить про його мудру й багату на досвід зрілість» [4601].

Отож Л. Окіншевич був переконаний, що концептуалізація української історії має спиратися на ідею наскрізного внутрішнього конфлікту, який став вислідом тривалої взаємодії відмінних культурно-історичних комплексів чи цивілізацій. На його думку, цивілізаційна межа в українській минувшині не залишалася сталою, а постійно переміщувалася протягом різних історичних епох. Відтак у текстах Л. Окіншевича проблема цивілізаційної належності України трансформувалася у питання про «цивілізаційне перехрестя», проте не стільки у світлі суцільної конфронтації та співбуття двох цивілізацій в історичному просторі, скільки як постійна динамічність, рухливість культурної / цивілізаційної межі.

Саме ця динамічність спричиняла химерне поєднання західних та східних елементів у минувшині українського народу.

«Його трагічна історія, – відзначає Л. Окіншевич, – здається багато в чому пояснюється закладеним у ньому самому внутрішнім конфліктом. Водночас, це питання може бути складніше, ніж воно уявляється тим українським вченим і історикам, що без застереження залічують український народ і його історичний розвиток тільки до одного з відмінних культурно-історичних типів» [4602].

Теза про культурну межу чи «цивілізаційне перехрестя» до певної міри сполучає погляди обох учених, хоч і виявляє й низку відмінностей. Л. Окіншевич, порівняно з Б. Крупницьким, більш прихильно ставився до циклічних (цивілізаційних) візій, зокрема згаданої теорії А. Тойнбі. Натомість Б. Крупницький віддавав перевагу антропоцентричним орієнтирам у концептуалізації історії, проте прагнув їх узгодити як із традиційними національно-державницькими устремліннями, так і з ідеєю багатоманітних соціокультурних імпульсів.

Зазначимо, що концептуальна пропозиція А. Тойнбі містила низку цікавих настанов, які приваблювали Л. Окіншевича як дослідника. Передусім, це – думки про повний / неповний цикл існування цивілізацій, лінії чи межі демаркації між ними, роль творчої / домінуючої меншості, ідея світової держави, яка виглядала доволі актуальною в умовах тодішнього біполярного світу тощо.

Деякі з цих ідей Л. Окіншевич прагнув прикласти щодо східноєвропейської – української та білоруської історії. Зокрема, варто відзначити його тезу про рухливість цивілізаційної межі за віссю Схід / Захід, яка в різні історичні епохи пересувалася у просторовому і культурному сенсі на українських землях. У такому ж дусі сприймається й заувага Л. Окіншевича про Велике князівство Литовське як спільноту перехідного типу з західними й східними елементами [4603], а також його роздуми про перехрещування різноманітних культурних впливів в українській історії, що породжували конфліктні постаті видатних історичних діячів, наприклад Б. Хмельницького.

«Серед них згадаємо тут навіть Богдана Хмельницького, що в його вдачі, як нам здається, можна добачити ніби дві лінії: щось від тонкої й здержливої мудрости Івана Мазепи й щось від сміливого, нестримного і безоглядного розмаху Івана Сірка», – підкреслює автор [4604].

Видається, що призначення циклічних (цивілізаційних) теорій Л. Окіншевич убачав у тому, щоб віднайти світові / загальнолюдські орієнтири в історичному процесі на певних національних обширах. На його думку,

«це вчення про цикли не дає нам всеохоплюючого пояснення до всіх прикладів розвитку людських суспільств. Які етапи розвитку і які цикли можемо ми простежити, скажімо в історії китайської держави, що тисячоліттями стояла, ніби не рухаючись у своїх застиглих формах, чи, може в історії України? Всеохоплюючої переконливої відповіді ми ще не маємо. Та теорія історичних циклів може прислужитися нам у тім відношенні, що обмежить нас, передусім, границями свого періоду в великому процесі розвитку людської культури і людської суспільної організації» [4605].

На превеликий жаль, повноцінна дискусія між обома вченими щодо перспектив європеїзації чи цивілізаційної належності України, так і не відбулася, хоч вони обговорювали ці проблеми у своєму листуванні. Завадили тяжкі, ба навіть фатальні обставини еміграційного буття як Б. Крупницького, так і Л. Окіншевича, хоч погляди обох істориків щодо низки питань представлені у низці опублікованих текстів. Отже, попри зазначені відмінності, низка думок Л. Окіншевича перегукується з розумуваннями Б. Крупницького.

Останній розглядає Україну як «межову країну» європейської культури, що тяжіє до відомої тези істориків-державників про українські землі як «цивілізаційне перехрестя». «Україна – типова країна на межах європейського світу. Вже за історичних початків її існування, а зокрема за перших князів київської доби йде в ній постійна боротьба між елементами європейськими й азійськими – орієнтальними, між світом грецької й римської культури та світом хозарсько-арабським», – зауважує Б. Крупницький [4606].

Однак, для нього акцентування уваги на «межовому становищі» українських земель є не стільки способом пояснення руйнівних та незавершених процесів з обсягу національної минувшини у світлі динамічної, мінливої «цивілізаційної межі», як у текстах Л. Окіншевича, скільки спробою віднайти компаративні засади для зіставлення України з іншими європейськими країнами (Іспанія).

Б. Крупницький пише про арабські впливи на європейську культуру, роль Іспанії в європейській історії тощо. З такої ж перспективи він прагне представити й українську історію, зокрема пояснити її сповільнений ритм, точніше плин буття.

«Як Іспанія на Заході, так Україна на Сході Європи боронила останні бастіони європейського духу проти турецько-татарського, чи арабського світу. Але, борючись, вона жила європейським життям. Український розвиток завжди був європейським розвитком. В українців було європейське наставлення, а це рішає. Тому говорити про європеїзацію України можна тільки з непорозуміння. Україна є частина духової Європи, незважаючи на всі особливості її розвитку, вимушені обставинами, і тут нема чого європеїзувати: треба тільки підтримувати її вічний європейський дух. Органічний шлях українського розвитку є європейський», – стверджує Б. Крупницький [4607].

Зауважимо, що протиставлення за віссю Захід / Схід у працях ученого не є тотальним, а скоріше взаємодоповнюючим. Але наголошуючи на європейських витоках української культури, Б. Крупницький визнає, що в її формуванні та становленні поважну роль відіграли східні елементи. Тож автор знову повертається до своєї улюбленої ідеї фікс – «синтези», котру прагне віднайти у західних та східних складових в українській культурі і ментальності.

Втім, як і у більшості інших випадків, Б. Крупницький намагається уникнути «прямої», точніше формалізованої чи ідеальної «синтези», позаяк уважає таку процедуру надмірним спрощенням «живого» історичного процесу. Натомість культурна «синтеза», котру прагне вибудувати вчений, є досить релятивною, себто «неповною», що зумовлює низку авторських застережень й обмежень.

«Україна безперечно є синтезою між Заходом і Сходом, але синтези бувають різні, з перевагою того чи того елементу. В усякім разі європейськість України не підлягає жодному сумніву: з загальноєвропейського руху її не можна виключити; до нього вона належить органічно. Знову ж, коли взяти на увагу Схід у широкому розумінні, орієнтальний Схід, то тема культурних взаємовідносин України з цим Сходом – це ще непочате поле для дослідів. Тут мали б подати своє авторитетне слово археологи і історики – орієнталісти. Духовий вплив на Україну арабів і взагалі орієнтального світу, хозарів, стик із турецькими й татарським формами життя й т. д. ще не є остаточно освітлені, щоб можна було щось певного сказати», – відзначає Б. Крупницький [4608].

З такої перспективи східні, орієнтальні впливи, візантійська спадщина сприймалися істориком як важливі, проте невизначальні складові української ментальності. Власне, Б. Крупницький однозначно пов’язує формування національної ментальності з європейською культурною основою, хліборобськими практиками, що почасти нагадує відомі розумування В. Липинського.

На думку Б. Крупницького, ці складові відіграли провідну роль у творенні «українського духового типу».

«Хоч Україна і належить фізично до Східної Європи, то вона духово репрезентує в своїй синтезі Заходу і Сходу деякі важливі, навіть основні риси західньої ментальности. Тому можна і навіть слід говорити про призначення України бути Заходом на Сході», – зауважує вчений [4609].

Але обстоюючи незаперечну належність України до європейської культури в історичній ретроспективі, вчений не є оптимістом з перспективи майбуття, позаяк добре усвідомлює той страшний культурний тягар, який привнесли політичні й ідеологічні практики тоталітарного режиму! Тим більше, що доба Ді-Пі спричинилася до низки контактів Б. Крупницького з новою хвилею української еміграції. Він навіть метафорично згадує про «окремі світи», котрі зійшлися на еміграції [4610].

Б. Крупницький стає на захист одного з найвідоміших представників «нової східноукраїнської еміграції» професора О. Оглоблина, який зазнав цькування з боку деяких еміграційних видань [4611]. Варто відзначити, що історик із великою цікавістю спілкувався з емігрантами з Радянської України, позаяк ці взаємини давали самобутні матеріали для роздумів, можливість познайомитися з особами, котрі мали інший життєвий досвід та світогляд. Особливо дружні відносини склалися у нього з істориками О. Оглоблиним та Н. Полонською-Василенко. Поміж емігрантів це тріо колег-друзів жартівливо називали «трьома мушкетерами» [4612].

Отже, погляд Б. Крупницького щодо європейського майбуття України видається досить обережним і проникливим (особливо з перспективи нинішніх українських культурних реалій!), оскільки він доволі виразно усвідомлював ті численні небезпеки й загрози, котрі несла з собою тотальна радянізація та русифікація української культури.

«Це так з історичною Україною. А як буде виглядати в майбутньому, про це нам тяжко говорити. В умовах становлення на Сході окремого континенту з деєвропеїзаторськими, самобутніми тенденціями вся етнографічна Україна, що входить сьогодні в східноєвропейську совєтську систему, стоїть перед поважними небезпеками», – наголошує автор [4613].

Однією з таких небезпек Б. Крупницький уважає культурну провінціалізацію України, котра може віддалити, ба навіть вилучити українців із духовного й інтелектуального життя європейців. Причому цю загрозу історик убачає не тільки у нівелюючих практиках радянського режиму, а і в замкненому, камеральному характері української еміграції, котра перебувала осторонь головних процесів і подій на обширах європейського культурного та політичного життя.

«Небезпечно було й те, що представники української науки, а саме гуманітарних дисциплін, незважаючи на деякі нові спроби, в основному і на Совітській Україні, і в Галичині, і на еміграції не вийшли з рамен своєрідного краєзнавства. Безперечно, для нації, що й тепер живе ще в «в приймах» українознавство залишиться потребою першого порядку. Але, дбаючи про свою вузьку тематику, дуже тяжко визволитися з меж краєзнавства, меж культурної щодо науки і літератури провінції.

З другого боку, нема чого радикально відриватися від своєї рідної тематики (та й так багато сил ми поки що не маємо), тільки треба її свідомо зв’язати з процесом європейського і світового істотнього життя. Треба братися за європейські і світові проблеми, не спускаючи з очей України і вставляючи її в цей широкий процес, бо інакше все будемо забутою країною», – відзначає вчений [4614].

Ба більше, Б. Крупницький уважає, що історики-емігранти мусять сконцентруватися на компаративних практиках, започаткованих ще М. Драгомановим, які дозволять повною мірою представити українську минувшину на теренах європейської історії. Власне, компаративістика розглядалася вченим як своєрідний вислід європеїзму, ціннісний орієнтир для українських учених, що у певному сенсі наслідує відому космополітичну настанову М. Драгоманова.

«Вже одне це питання про європейськість України вводить нас в суть методи. Тема «Україна і Захід» робить наочною потребу порівняльної методи», – підсумовує Б. Крупницький [4615].

Таким чином, він уважає, що, попри трагічні обставини, які прирекли багатьох учених-гуманітаріїв на еміграційні поневіряння, повоєнна доба вимагає кардинальної переорієнтації культурних, освітніх і дослідницьких практик. Більше того, історик обстоює думку про нагальність загального повороту українських учених, політичних та громадсько-культурних діячів до вимог, потреб і можливостей повоєнного європейського буття.

«Перед істориками, яких доля кинула в Західну Європу, відкривається тим самим ряд плодотворних завдань. – відмічає автор. – Ставлячи поруч Україну та Західну Європу, ми, нарешті, будемо в стані включити першу в загальне русло європейського історичного розвитку. До цього часу існували тільки спроби або скорше натяки на такі спроби» [4616].

Та «натяки», так і залишилися «натяками»! Цей стан зберігся і після смерті Б. Крупницького (1956) та фактично тривав до 1960-х – 1970-х років, коли на ниві інституціоналізації діаспорних наукових установ конституювалися українсько-американські й українсько-канадські інституції.

За трагічною іронією долі, повоєнні творчі пошуки Б. Крупницького припали на один із найскладніших періодів його біографії – тяжких і безперервних хвороб. Ще 1945 р. у Б. Крупницького та В. Петрова склалася своєрідна традиція спільних прогулянок в окупованому американцями Лейпцигу, під час яких вони жваво обговорювали різноманітні наукові проблеми, щоб відволіктися від нужденності та голоду [4617]. У спомині про В. Петрова історик, згадуючи про їхню спільну подорож восени 1947 р. Королівським озером до Берхтесгадену (Баварія, Західна Німеччина), коротенько обмовиться, що «потім прийшли роки моїх хороб» [4618].

Натомість сучасники, котрі більш-менш докладно знали про реальне становище Б. Крупницького, із неприхованим подивом констатували той разючий контраст між тяжким фізичним станом і незвичайними творчими потугами історика-емігранта.

«Я просто дивуюся, як при такому здоров’ї, часто лежачи в ліжку з сильно підірваним організмом міг Ювілят [Б. Крупницький. – Авт.] творити і писати багато цінного для нашої історії», – відзначав Л. Бачинський [4619].

Утім, попри тяжкі обставини та несприятливі умови праці, особливо після західнонімецької грошової реформи 1948 р., котра обірвала сталі зв’язки Б. Крупницького з багатьма вченими-емігрантами, повоєнна доба безперечно стала найцікавішим періодом у його інтелектуальній біографії. За свідченням Н. Полонської-Василенко, тяжкохворого вченого відвідували лише епізодично дехто з українців, зокрема Н. Дорошенко – дружина покійного Д. Дорошенка та молоде подружжя Пріцаків [4620]. Та, незважаючи на напівізольоване та складне буття тяжко хворої людини, Б. Крупницький був одним із небагатьох учених-емігрантів, які не тільки своєрідно відреагували на нові течії європейської соціогуманітаристики, а й прагнули їх творчо переосмислити і вжити на ниві української проблематики. Відтак І. Лисяк-Рудницький влучно схарактеризував Б. Крупницького як історика з «нахилом до філософської рефлексії» [4621].

Зауважимо, що Б. Крупницький як учений сформувався в інтелектуальному річищі міжвоєнної доби з її тяжінням до соціологізації історії. До того ж, він значною мірою перебував під впливами еміграційного середовища з його державницькими / неоромантичними, хоч і дещо пом’якшеними чи поміркованими інтенціями. На цьому культурному тлі дивовижним видається повоєнний ідеал науковості історика, в якому наскрізним рефреном проходять ідеї антропоцентризму й релятивності щодо концептуалізації та репрезентації світу минувшини, котрі, здавалося б, у жодному разі не могли сполучитися з державницькими устремліннями!

Та антропоцентризм і релятивізм Б. Крупницького постають не стільки як одноцільні категоричні настанови, скільки як умовні епістемологічні орієнтири за складної, невизначеної пізнавальної ситуації повоєнних років. Скажімо, релятивізм історика містить не тільки обгрунтовані сумніви щодо продуктивності циклічних, лінійних, багатолінійних та інших концептуалізацій минувшини, а й спирається на морально-релігійні засади.

У широкому сенсі такий дослідницький лейтмотив нав’язував суб’єктивне й індивідуалізоване представлення минувшини, котра уявлялась історику як низка динамічних, мінливих, взаємодоповнюючих площин. Недаремно Б. Крупницький у повоєнних текстах дедалі більше пише про реакції, «пориви», творчість, діяльність історичної Людини, її спроможність до трансформації природного середовища, подолання географічного простору, перетворення соціального оточення, здатність нагромаджувати й вивільняти духовну та культурну енергію і т. п.

Ці розумування досить своєрідно корелюються з його уявленнями про історичний рух, який він пов’язує, з одного боку, з безперечною уривчастістю, а з іншого боку – з багатоманітними імпульсами, що по-різному сприймаються, відображаються та переломлюються у тих чи інших сферах. Схоже, що саме на цьому підсонні постає авторська ідея історичного ритму.

Проте ритм у представленні Б. Крупницького набуває вигляду не якогось більш-менш послідовного, принаймні сталого повторення чи чергування, а, навпаки, уривчастої, ламаної лінії, котра при погляді з ближчої перспективи розпадається на кілька самостійних відгалужень, які історик убачає у «спазмах», «скоках», «зигзагах», «поштовхах» історичного руху. Такі уявлення у багатьох аспектах наближають його візію до хвильової концептуалізації історичного процесу.

Зазначимо, що антропоцентричні та релятивістські настанови Б. Крупницького досить своєрідно співіснували з його державницькою вимогою щодо концептуалізації й репрезентації національної історії. Зокрема, історик прагнув модернізувати старі державницькі засади, що відобразилося у його текстах, присвячених проблемі «історіографічної синтези» – синтетичного сполучення напрямів, методів, соціальних та національних «ліній» історичного процесу, окремих ідей, наприклад – «волі» й «авторитету» і т. п.

У цьому ж ракурсі можемо розглядати й ідею «державницько-колоніального» ритму, котру Б. Крупницький поклав до основи своєї періодизації української історії. Та його «синтези», за влучним спостереженням В. Петрова, майже ніколи не були «прямими», себто однозначними, всеохоплюючими й універсальними. Виглядає, що Б. Крупницький повсякчас усвідомлював релятивність синтетичних процедур, які у його представленні часто-густо постають як «неповні» чи «незавершені». Зазвичай його «синтези» у світі історії окреслюють можливі шляхи творення, проте не гарантують автоматичного виникнення нової якості!

Прикметною рисою повоєнного історичного письма Б. Крупницького є його спроба сполучити антропоцентричні мотиви з національною минувшиною. Приміром, варто згадати його думку про те, що нація може бути представлена з перспективи буття історичної Людини. Вірогідно, з цієї царини походять його розумування про «український духовий тип» та його можливі реакції на західні інтелектуальні й культурні новації, як-от екзистенціалізм, персоналізм, а також міркування про суперечливість і релятивність типологічного методу. Ці думки почасти наслідують, почасти модернізують старі типології М. Костомарова, В. Антоновича та ін., хоч історик уважає, що у цих «характерологічних» замальовках переховується чимало влучних спостережень.

Водночас Б. Крупницький був послідовним прихильником компаративних практик. Не випадково у його текстах досить часто споглядаємо апеляції до «порівняльно-соціологічної методи», хоч друга частина цього означення виказує зв’язок автора з міжвоєнною добою, в котру простежується тотальна орієнтація на соціологізацію історії.

Ба більше, навіть такі різні інтелектуали як соціаліст-позитивіст М. Драгоманов та консерватор-неоромантик В. Липинський у його рецепції зіставляються саме на грунті компаративістики, себто як послідовні прихильники порівняльно-історичного методу. Ці симпатії Б. Крупницького до таких відмінних, а у багатьох рисах полярних представників української історичної та політичної думки згодом немовби «успадкував» І. Лисяк-Рудницький.

Космополітична настанова у компаративних практиках М. Драгоманова значною мірою перегукується, принаймні добре нагадує європеїзм Б. Крупницького. Тим більше, що для Б. Крупницького компаративний («порівняльно-соціологічний», «універсальний» чи «структуральний») метод пов’язаний не тільки з певними дослідницькими практиками, а й культурними і навіть духовними сферами діяльності, себто постає як важлива світоглядна настанова! У певному розумінні компаративістика була одним із вимірів європейськості у його світосприйнятті, що зауважив свого часу вищезгаданий В. Петров. Однак, і на ниві компаративістики споглядаємо релятивність мислення Б. Крупницького, котрий намагався віднайти різноманітні порівняльні сюжети, але здебільшого уникав «прямих» порівнянь, зокрема Хмельниччини з французькою революцією кінця XVIII ст.

Зрештою, незважаючи на нові мотиви і тенденції щодо концептуалізації історії, повоєнні тексти Б. Крупницького все ж таки тяжіють до державницької, хоч і помітно модернізованої репрезентації української минувшини, особливо у його публікаціях з історії України-Гетьманщини. Більше того, він щиро вірив, що черговий поворот у геополітичних змаганнях «холодної війни» може витворити нові історичні можливості, зокрема вивільнить творчу енергію українців для нового культурного «скоку» та осягнення власної національної держави! «Державницько-колоніальний» ритм, на якому вибудовувалася його періодизація історії України, є промовистим свідченням самобутніх реакцій Б. Крупницького як на інтелектуальні та культурні виклики повоєнної доби, так і на старі, незавершені порахунки на полі українського історіописання міжвоєнних часів.

Примітки

4565. Грушевський М. Наша західна орієнтація // Грушевський М. На порозі нової України: Гадки і мрії. – репринт. вид. 1918. – К., 1991. – С. 13 – 16.

4566. Липинський В. Релігія і церква в історії України. – Львів, 1933. – С. 65 – 66.

4567. Томашівський С. Схід і Захід: Історично-політичний нарис // Політика (Львів). – 1926, 5-го січ. – № 1. – C. 6 – 12.

4568. Янів В. Психологічні основи окциденталізму / Упорядк. і підготував до друку д-р М. Шафовал. – Мюнхен, 1996. – C. 2.

4569. Крупницький Б. Історичні основи європеїзму України. – С. 123.

4570. Його ж. Україна між Заходом і Сходом. – № 9. – С. 6.

4571. Там само. – № 8. – С. 9.

4572. Там само. – № 9. – С. 6.

4573. Крупницький Б. Історичні основи європеїзму України. – С. 22.

4574. Там само. – С. 23.

4575. Крупницький Б. 10. Висновки. Україна між Заходом і Сходом: ІI. Україна між Заходом і Сходом // Крупницький Б. Основні проблеми… – С. 213.

4576. Дорошенко Д. Що таке історія Східної Європи? (До питання про розмежування української і російської історії) // УІ. – 1982. – № 1/2. – C. 20 – 21.

4577. Крупницький Б. Україна між Заходом і Сходом. – № 11. – С. 2.

4578. Там само. – № 9. – С. 6.

4579. Крупницький Б. Федералізм на сході Європи… – С. 18.

4580. Його ж. 8. Культурні проблеми історії України: ІІІ. Проблема Заходу і Сходу в Росії // Його ж. Основні проблеми… – С. 172.

4581. Його ж. Україна між Заходом і Сходом. – № 7. – С. 1.

4582. Його ж. Теорії доби і сучасність. – № 9. – C. 4.

4583. Його ж. Україна між Заходом і Сходом. – № 7. – С. 1.

4584. Krupnytsky B. Federalism and the Russian Empire // AUAAS. – New York, 1952. – Vol.2, no 2. – P. 245 – 255.

4585. Крупницький Б. Теорія ІІІ Риму і шляхи російської історіографії. – Мюнхен, 1952. – С. 7.

4586. Його ж. Історичні основи європеїзму України. – С. 127.

4587. Його ж. Україна між Заходом і Сходом. – № 8. – С. 9.

4588. Там само. – № 10. – С. 2.

4589. Там само. – № 12. – С. 7.

4590. Там само. – № 1. – С. 8.

4591. Там само. – С. 7.

4592. Крупницький Б. Замість вступу // ЗНТШ (Мюнхен). – 1948. – Т. 156: В 300-ліття Хмельниччини: Збірник. / За ред. Б. Крупницького. – С. 5.

4593. Його ж. Україна між Заходом і Сходом. – № 12. – С. 7.

4594. Його ж. 4. Проблеми української козацької держави: II. Станова чи нестанова держава // Його ж. Основні проблеми… – С. 54.

4595. Його ж. Богдан Хмельницький і традиції козацької державности // Орлик (Берхтесгаден). – 1948. – № 3. – С. 32.

4596. Його ж. 10. Висновки. Україна між Заходом і Сходом: ІI. Україна між Заходом і Сходом // Його ж. Основні проблеми… – С. 214.

4597. Його ж. Українська суспільно-політична думка в XVIII ст.: ІІ. Закордонна Україна і Пилип Орлик. – 1948. – № 1. – С. 12.

4598. Його ж. Доба П. Орлика і сучасність // РСл (Мюнхен). – 1945/1946. – № 12. – С. 95.

4599. Полонська-Василенко Н. Професор, д-р Борис Дмитрович Крупницький… – С. X.

4600. Падох Я. Лев Окіншевич – видатний історик державного права України-Гетьманщини XVII – XVIII ст. – Нью-Йорк – Мюнхен, 1985. – С. 30.

4601. О-ч Л. [Окіншевич Л.] Між Заходом і Сходом // Україна (Париж). – 1952. – № 8. – С. 614 – 615.

4602. Там само. – С. 615.

4603. Акіншэвіч Л. [Окіншевич Л.] Пра «Цывілізацыйныя Асновы»… – C. 76 – 77.

4604. О-ч Л. [Окіншевич Л.] Між Заходом і Сходом. – С. 613.

4605. Окіншевич Л. Вступ до науки про право і державу. – 2-е вид. – Мюнхен, 1987. – С. 46.

4606. Крупницький Б. Історичні основи європеїзму України. – С. 123.

4607. Там само. – С. 130.

4608. Крупницький Б. 10. Висновки. Україна між Заходом і Сходом: ІI. Україна між Заходом і Сходом // Крупницький Б. Основні проблеми… – С. 212 – 213.

4609. Там само. – С. 214.

4610. Крупницький Б. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 5. Українська історіографія ХХ ст. … // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С. 130.

4611. Винар Л. Олександер Петрович Оглоблин (1899 – 1992): Короткий біографічний нарис // Оглоблин О. Студії з історії України… – С. 361.

4612. Полонська-Василенко Н. Професор, д-р Борис Дмитрович Крупницький… – С. XXXII.

4613. Крупницький Б. Історичні основи європеїзму України. – С. 130.

4614. Його ж. Шляхи української культури. – С. 30 – 31.

4615. Його ж. Друга частина. Історіософічні замітки в зв’язку з історією України: 3. Методи прагматична, генетична і порівняльно-соціологічна в українській історіографії // Його ж. Історіознавчі проблеми… – С. 180.

4616. Його ж. 5. Українська історіографія ХХ ст. ІІ. На порозі нової еміграції (після 1945 р.) // Його ж. Історіознавчі проблеми… – С. 122.

4617. Андрєєв В. М. Віктор Петров. Нариси інтелектуальної біографії вченого: Монографія. – Дн., 2012. – С. 134.

4618. Крупницький Б. Мої спогади про В. Петрова. – C. 736.

4619. Бачинський Л. На свіжу могилу. Спогад про проф. д-ра Бориса Крупницького // Свобода (Джерсі Сіті). – 1956, 15 черв. – № 113. – С. 5.

4620. Полонська-Василенко Н. Професор, д-р Борис Дмитрович Крупницький… – С. VIII.

4621. Лисяк-Рудницький I. В обороні інтелекту // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Вiдп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. – К., 1994. – Т. 1. – С. 405.