8.5. «Невикінчена» харизма

Ясь Олексій

Гетьман І. Мазепа у конструкції Мазепинського ренесансу О. Оглоблина

Доба І. Мазепи посідає виключне місце у творчості О. Оглоблина, позаяк сполучає Хмельниччину зі складними і суперечливими часами Старої України, які постали після присмерку та ліквідації Гетьманщини. Власне, конструкції історика з обсягу цих двох сегментів з української минувшини кінця XVII – XVIII ст. є засадними для розуміння його стильового профілю.

«За Мазепинським ренесансом я бачив, як живого, гетьмана Мазепу, його сподвижників, його помічників і його противників, – і, звичайно, насамперед творців і меценатів тогочасного відродження», – зазначає О. Оглоблин у своїй науковій автобіографії [4748]. Відтак авторська рецепція Мазепинських часів та «старої доби», що розгорталася на зламі двох століть – XVIII та ХIХ, позначена окресленням побутування історичної людини і навіть своєрідною персоніфікацією минулого. Тим паче, що тонке розуміння неповторної евристичної цінності джерела, пов’язаного з певними особистостями минулого, помічаємо у багатьох працях О. Оглоблина. Недаремно О. Домбровський уважав, що він був «вдумливим аналітиком історичних джерел і об’єктивним критиком» [4749].

В одній зі статей, присвяченій іконографії кількох діячів Мазепинської доби, О. Оглоблин не тільки виявляє себе як вправний інтерпретатор візуального матеріалу, а й досить виразно висловлюється про можливості проникнення до внутрішнього світу тогочасної людини.

«Та й перед фізичним і духовим зором історика можуть відкритися не лише живі постаті знайомих йому з документальних джерел історичних діячів, але й цікаві індивідуальні властивості їх характеру, про які жадні документи не можуть дати певного уявлення», – відзначає О. Оглоблин [4750].

Ця сентенція вченого напрочуд добре перегукується з відомими висловлюваннями романтика М. Костомарова про потребу відтворення історії з «живими подробицями» [4751].

Власне, персоналістичний зріз української минувшини у представленні О. Оглоблина не тільки продукує цікаві та рельєфні образи, а й нав’язує цілісні уявлення про ту чи іншу історичну добу. Тому мисленнєві конструкції вченого сполучають різні масштаби висвітлення авансцени української минувшини.

Такою, приміром, є його монографія «Гетьман Іван Мазепа та його доба» (Нью-Йорк – Париж – Торонто, 1960). Тогочасні рецензенти називали цю студію «останнім словом української науки про Мазепу» (Б. Кравців) [4752] чи «синтезою дотеперішніх дослідів Мазепинського періоду» (М. Чировський) [4753]. Передісторія зазначеної праці сягає своїм корінням, принаймні, часів воєнного лихоліття, коли О. Оглоблин готував її первісний варіант для українського видавця Юрія Тищенка в Празі. Монографія про І. Мазепу мала ввійти до серії «Біографії гетьманів». Але воєнні події 1944 – 1945 рр. перешкодили реалізації цього видавничого проекту, хоч неопублікована робота здобула прихильну оцінку Д. Дорошенка [4754].

Згодом, О. Оглоблин неодноразово доповнював, перероблював та розширював цю студію, врешті видав її 1960 р. як 170-й том «Записок НТШ». Утім, уже його тексти кінця 1930-х років, незважаючи на традиційну данину, яка складалася жорстким канонам радянського гранд-наративу, виявляють авторське зацікавлення постаттю І. Мазепи, хоч і прикриту негативними оціночними пасажами.

«Справді Мазепа виділявся серед сучасної йому керівної групи старшинської аристократії, але не слід забувати влучної характеристики Мазепи автором «Історії Русов», який казав про Мазепу серед української шляхти того часу, що «между слепыми и одноглазый – король»», – відзначає О. Оглоблин в одній із неопублікованих рецензій [4755].

Подібні сентенції побутують і у його опублікованих текстах, написаних напередодні радянсько-німецької війни [4756].

Зауважимо, що постать І. Мазепи сприймалася в українському історіописанні як знакова і, заразом, контраверсійна історична особистість. У підготовчих записах, зроблених наприкінці 1930-х років, О. Оглоблин ретельно нотує позитивні й негативні оцінки цього гетьмана у працях істориків. Зокрема, він виокремлює кілька ліній у рецепції українських учених ХІХ – першої третини ХХ ст. стосовно цього історичного діяча [4757]. Мабуть, з огляду на суперечливість таких візій автор постулює низку установчих положень, точніше, своєрідних мірил вартостей, з перспективи яких він конструює та тлумачить Мазепинські часи у монографії «Гетьман Іван Мазепа та його доба».

Передусім, О. Оглоблин обстоює тезу, що «доба Мазепи – це часи відродження: політичного, економічного, культурного – по Руїні, що знищила великі плани Хмельницького, Виговського і Дорошенка…» [4758]. Іншою засадною думкою історика є ідея про два тори чи дві фази у політиці І. Мазепи – «співжиття з Москвою» та розрив з Росією [4759]. Т. зв. «москвофільство» гетьмана у його представленні виглядає як «блискуча тактика» для осягнення українських політичних інтересів [4760].

Однак, О. Оглоблин все ж таки визнає, що вона спричинила гостре невдоволення в українському суспільстві, яке було досить небезпечне для «далекосяглих політичних планів» гетьмана [4761]. Більше того, історик розглядає І. Мазепу як «ідейного речника», ба навіть знакову постать українства [4762]. В іншій розвідці він відзначає, що «мазепинство в московській мові стало символом українства» [4763].

Врешті, вихідні положення цього «загального монографічного нарису» [4764], як визначає його сам автор, творять своєрідну тріаду:

1) Мазепинська доба як епоха українського відродження;

2) дві стадії в політиці гетьмана, але єдність далекосяжної стратегічної мети;

3) мазепинство як неодмінний атрибут чи символ українства.

Ця тричленна формула значною мірою визначає не тільки конструкцію студії О. Оглоблина, а й ті акценти, контексти та ціннісні орієнтири, які вчений розставляє для репрезентації історичної постаті гетьмана. Видається, що ці аксіологічні настанови визначають провідні лінії генералізації фактографічного матеріалу. Ба більше, вони підносять низку персональних контекстів до масштабу всієї історичної доби – Мазепинського ренесансу.

Зазначимо, що у цій монографії О. Оглоблин, як і в студіях про Б. Хмельницького, використовує щодо означення І. Мазепи термін «володар» чи «господар». Причому він уживає його у досить широкому контексті, зокрема стосовно часів, які передували самому гетьманству. Зокрема, він наголошує на походженні І. Мазепи і, водночас, представляє його з перспективи цікавого соціокультурного явища другої половини XVII ст., пов’язаного з появою відомих правобережних родин на підросійських теренах, які «поволі здобувають собі керівні місця в економічному та політичному житті Лівобережної України» [4765].

Та найважливішими все ж таки видаються авторські контексти висвітлення, які скеровані на виявлення прихованих рис майбутнього гетьмана-володаря.

«А понад усе він мав надзвичайний хист володаря. І тридцять років догетьманського життя Мазепи – то була не лише звичайна людська школа й незвичайно вдала старшинська кар’єра. Це була школа формування господаря Української держави й володаря дум української нації», – відмічає О. Оглоблин [4766].

Такі думки вченого почасти нагадують його конструювання образу гетьмана Б. Хмельницького як «харизматичного володаря». Тим більше, що «героїчна епопея Хмельниччини» [4767], так і не була завершена, а її проблеми переходили, транслювалися в інші історичні часи, себто вимагали свого розв’язання за нових соціокультурних реалій.

І, дійсно, низка контекстів висвітлення постаті І. Мазепи нав’язує паралелі з представленням особи Великого гетьмана в авторському письмі у добу «революційного зриву». Саме революційні чи переломні часи продукують соціокультурні передумови, які дозволяють виявити якості самобутньої, сильної постаті, що разюче контрастують з ординарністю, повсякденністю, ба навіть сірістю звичайного буття.

Таким чином, завдяки конфлікту історичного діяча з плином обставин та подій, що часто-густо постають у вигляді випробувань, і виробляються ті суспільні настанови незвичної поваги й пошани до особистості, які складають, власне, її харизматичний образ. Відтак конструюючи модель харизматичного діяча інтелектуали зазвичай намагаються віднайти саме ті приховані, завуальовані риси й якості, які згодом висунули цього діяча на перший план, піднесли його персональну роль над плином буденності, врешті-решт дозволили адекватно зреагувати на загрозливі виклики.

Цю латентну евристичну програму віднаходимо і у монографії О. Оглоблина, зокрема щодо постаті фундатора Мазепинского ренесансу. Приміром, автор обстоює думку, що тогочасне «нагромадження господарчої енергії країни знайшло собі доброго керівника в особі гетьмана Мазепи» [4768]. Зокрема, він наголошує на надзвичайному вмінні останнього «знаходити потрібних йому і здібних людей, зокрема в царині господарства» [4769]. Як тут не згадати відомі авторські пасажі про організаційні здібності Б. Хмельницького, які, щоправда, здебільшого виявилися на ниві військово-політичного та державного будівництва України-Гетьманщини [4770]. Натомість неабиякий організаційний та адміністративний талант І. Мазепи, на думку О. Оглоблина, проявився у царині соціальної політики.

З одного боку, гетьман усіляко сприяв зміцненню економічної потуги козацької старшини, зокрема її перетворенню на «зверхній стан Гетьманщини, а тим самим і на провідну верству в Козацько-Гетьманській державі» [4771]. За висловом О. Оглоблина, у Мазепинську добу старшинське землеволодіння набуває «характеру шляхетського «вічистого» володіння» [4772]. Вчений навіть тримається думки, що «старшинська аристократія» за часів Мазепинського відродження «концентрує в своїх руках «добра» й «уряди», а разом з тим – всю повноту економічної моці й політичної влади на Лівобережній Україні» [4773].

Отож гетьман постає у тексті О. Оглоблина як яскравий речник відповідного соціального ідеалу – ієрархічного, станового суспільства, яким керує сильний володар. З іншого боку, І. Мазепа у представленні О. Оглоблина сприймається як вправний керманич, що прагнув локалізувати господарську експансію козацької старшини, принаймні втримати рівновагу між різними станами. Тож він боронить права міст та тамтешнього купецтва, зокрема навіть Києва, в якому знаходилася російська залога [4774]. Заразом гетьман намагався обмежити старшинські зловживання стосовно козацтва та відмежувати цей стан від поспільства [4775].

На цей зріз історичного образу І. Мазепи як адміністратора звернули увагу і рецензенти монографії О. Оглоблина. «Його соціальна політика для збереження суспільного і господарського балянсу, і припинення боротьби кляс, зокрема натиску козацької старшини на село і місто вповні зображають величезні здібності Мазепи, як господарника, що думав категоріями українського-всенаціонального інтересу», – відзначає М. Чировський [4776].

О. Оглоблин обстоює думку й про широку господарську діяльність гетьмана та його адміністрації на Правобережній Україні протягом 1704 – 1708 рр. [4777]

Отже, адміністративний і господарський хист І. Мазепи досить добре співвідноситься з тією «соціальною грою» Б. Хмельницького, точніше з його балансуванням між козацькими низами й старшиною, про яку писав автор у своїх «Думках про Хмельниччину» [4778], хоч, звичайно, за інших політичних обставин.

Та найяскравіше потуги І. Мазепи постають на полі української культури, на якому він виступає як репрезентант та співтворець нових стильових вартостей і духовних цінностей, генерованих ще добою «революційного зриву» чи Хмельниччиною. «Доба Мазепи вперше давала можливість українській культурній творчості пореволюційної доби знайти своє завершення й реальне втілення, створити свій власний стиль», – підкреслює О. Оглоблин [4779].

Схожі оцінки зусиль гетьмана на ниві культури споглядаємо і в інших дослідників. Скажімо, Б. Крупницький тримався думки, що

«культурна політика Мазепи, його діяльність на користь освіти, мистецтва, літератури і т. д. не були висловом тільки приватного зацікавлення, меценатства, але стояли в першу чергу в зв’язку з бажанням державного мужа сконсолідувати свій край, підняти його на вищий культурний щабель» [4780].

Але О. Оглоблин прагне до тотальної генералізації своїх спостережень та міркувань. Ба більше, учений наголошує, що

«Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України. Це було бароко, українське бароко, близький родич західноєвропейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи» [4781].

Властиво, йдеться про стильову цілісність культурної доби, відомої як Мазепинське бароко. Причому навіть політичні плани й задуми українського гетьмана тлумачаться вченим у контексті барокового стилю культури, ймовірно, під впливом текстів Д. Чижевського [4782].

«Політичне життя мазепинської України й політика самого Мазепи, що визначили панування бароккового стилю в царині культури, були самі, в своїй ідейній сфері, одним з потужних виявів того барокового духу, кінець-кінцем, прагнення людини, громади, нації до своєї духової, політичної, матеріальної свободи та незалежности», – пише О. Оглоблин [4783].

Не випадково бароко було улюбленим стилем цього своєрідного українського історика [4784].

Показовою видається й авторська теза про єдність стилю, який поширюється практично на всі сфери культурного, мистецького та духовного життя України-Гетьманщини. Власне, вона нагадує відомі думки Д. Чижевського про інструментальне використання загальних термінів щодо конкретного фактографічного матеріалу, зокрема поняття «культурний стиль» [4785].

Ця стильову цілісність Мазепинського ренесансу чи Мазепинського бароко О. Оглоблин намагається прикласти до студіювання різноманітних явищ і процесів тієї доби. Приміром, у контексті Мазепинського ренесансу він розглядає навіть відродження концепції Києва як «Другого Єрусалиму», котра протистоїть відомій теорії Москви як «Третього Риму» [4786]. В іншій розвідці історик висловлює думку, що концепція «Другого Єрусалиму» була «важливою ідейно-політичною зброєю Мазепинської України в її змаганні з Москвою» [4787].

У схожому дусі О. Оглоблин освітлює й тлумачить «козацькі літописи», які називає «справжніми історіями прагматичного характеру з виразним нахилом до історичної і навіть філософічної синтези…» [4788]. Більше того, автор досить точно визначає роль / ролі гетьмана у царині тодішньої української культури.

«В особі гетьмана Мазепи була щаслива сполука творця, активного учасника культурного процесу і його мецената – багатого, могутнього і щедрого. – зазначає історик. – Культура взагалі, а мистецтво зокрема завжди займали важливе місце в душі Мазепи, натури поетичної і разом з тим схильної до філософічної синтези» [4789].

О. Оглоблин згадує і про «політичну філософію Мазепи», вислідом якої вважає його славнозвісну «Думу» [4790]. Заразом учений наголошує, що це була «людина, рівної якій по культурі й освіті тоді на Україні і в цілій східній Європі, мабуть, не було» [4791]. На цьому місці, згадаємо про «стиль висловлювань» та «стиль писань», які автор розглядав як неодмінні прикмети харизми Б. Хмельницького як козацького володаря [4792]. Втім, у випадку з І. Мазепою творення культурних вартостей висувається істориком на перше місце. Тож епоха Мазепинського ренесансу розгорталася у політичних лещатах Коломацької угоди 1687 р., продиктованою Москвою, проте мала самобутні культурні виміри.

Загалом харизматичність І. Мазепи у представленні О. Оглоблина виявляється, передусім, на культурних і духовних теренах. Недаремно гетьман виступає як творець культурної традиції Гетьманщини, яка відігравала неабияку роль протягом усього XVIII ст. і навіть пізніше. Подібно до Хмельниччини відбувається персоналізація самої історичної доби, яка нав’язується до образу гетьмана І. Мазепи. Ця персоналізація проводиться з виразним рефреном щодо стильової єдності та культурної значимості Мазепинського відродження. Тимто, Мазепинська доба суттєво різнилася від революційних часів Хмельниччини, в яку постали і домінували військово-політичні та державні цінності, котрі висунув Великий гетьман.

Автор навіть формулює тезу про «ідейно-культурний капітал» Мазепинської доби та його неабияке значення для побутування наступних поколінь в Україні-Гетьманщині [4793]. Водночас історик наголошує, що «світ мазепинського ренесансу ще довго світив у сутінках московського панування над Україною після Полтавської катастрофи й поразки політичних планів Мазепи» [4794]. Тому цей гетьман постає як історичний діяч, що продукує певні культурні цінності, які стають неодмінною складовою його харизматичного образу.

Відзначимо, що харизма є часовим феноменом, себто зазвичай постає і персоніфікується на хвилі революційних або критичних військово-політичних подій. У такому сенсі Мазепинські часи є досить складними та суперечливими для дослідника-інтерпретатора, особливо, з перспективи застосування концепту «великої людини», позаяк містять чимало прихованих чинників, обставин і передумов. Мабуть, саме тому О. Оглоблин і шукає відповідні площини зіставлення визначних козацьких керманичів. Відтак найкраще постаті Б. Хмельницького та І. Мазепи співвідносяться істориком у царині дипломатичних і зовнішньополітичних практик.

На думку О. Оглоблина, І. Мазепа виступав як прихильник рівноваги сил у чорноморській політиці, що спиралася на стару політичну традицію від часів Б. Хмельницького, П. Дорошенка та І. Самойловича [4795]. Вчений акцентує увагу, що саме ця зовнішньополітична орієнтація майбутнього гетьмана відіграла важливу роль у «коломацькому перевороті» 1687 р. Зокрема, вона забезпечила йому підтримку з боку колишніх прибічників гетьмана П. Дорошенка [4796]. Заразом історик у монографії, присвяченій І. Мазепі, повторює своє давнє припущення про ймовірну участь гетьмана у відомій акції П. Іваненка (Петрика) 1692 р. [4797]

В іншій розвідці О. Оглоблин відзначає, що

«в московських архівах я знайшов матеріали, які дають підстави вважати, що не тільки певні кола вищої української старшини, але й сам гетьман Мазепа співчував акції Петрика, а можливо, що навіть Мазепа і доручив Петрикові цю місію, як людині, якій він особисто довіряв, яка була близька до нього особисто і крім того належала до тих самих великостаршинських кіл, з якими безпосередньо був зв’язаний і гетьман» [4798].

Але Коломацькі зобов’язання примусили Україну-Гетьманщину брати участь у багаторічній війні з Кримським ханством та Туреччиною. Тому ідея чорноморського балансу сил поступилася хитким військово-політичним реаліям, за яких шальки терезів могли стрімко зміститися на супротивний бік. О. Оглоблин досить обережно оцінює зовнішньополітичні потуги І. Мазепи до 1700 р., тобто його дипломатичні заходи першого, промосковського періоду.

«Чорноморська проблема залишалася нерозв’язаною, а разом з тим не осягнені були головні цілі зовнішньої політики Мазепи – об’єднання Правобережної України з Лівобережною, консолідація Запоріжжя з Гетьманщиною під владою гетьманського регіменту, не кажучи вже про визволення Ханської України й північного узбережжя Чорного моря з-під турецько-татарського панування. Вони залишилися метою української політики на другий період гетьманування Мазепи, а розв’язання проблеми Чорноморської України стало мрією майбутніх українських поколінь», – відзначає історик [4799].

Однак, у добу російсько-шведської війни дипломатичний хист І. Мазепи, на думку О. Оглоблина, виявляється з повною силою та блиском. Скажімо, завдяки своїм вправним діям гетьман стає «фактичним володарем Правобережної України, принаймні в межах правобережної частини держави Богдана Хмельницького» [4800]. Зокрема, вчений відводить виключну роль тому «фактичному» чи «реальному» стану речей, який склався на українських землях за гетьманування І. Мазепи. «Хоч на короткий час, Правобережна Україна була в руках Мазепи. Титулярний «гетьман обох сторін Дніпра» став їх реальним володарем», – наголошує О. Оглоблин [4801].

Варто підкреслити, що осягнення правобережних обширів є однією з провідних тез в авторському представленні образу І. Мазепи як «сильного володаря». Власне, цей успіх репрезентує українського гетьмана як успішного державного діяча на сцені минувшини, що має неабияке значення з огляду на трагічні асоціації, пов’язані з Полтавською катастрофою 1709 р. Крім того, історик вказує на масштабні зовнішньополітичні плани І. Мазепи зі створення «великої антимосковської коаліції», до якої мали увійти Туреччина, Кримське ханство, Молдова, Валахія, Трансільванія, Донські козаки, Кубанські черкеси, Калмицька орда, Казанські татари, Башкирія.

«Це був справді епохальний, гідний великого політика, дипломата й державного діяча план подолання московської могутності, утворення непереможної греблі проти московського імперіалізму», – стверджує О. Оглоблин [4802].

Більше того, на сторінках монографії «Гетьман Іван Мазепа та його доба» провідний персональний герой постає як фундатор самої «ідеї східноєвропейських коаліцій XVIII ст., скерованих проти Російської імперії» [4803]. Натомість Б. Крупницький відводив цю роль шведському королю Карлу XII [4804]. Зрештою, навіть російсько-турецьку війну 1710 – 1713 рр. О. Оглоблин тлумачить у сенсі вірогідних наслідків зовнішньополітичних акцій українського гетьмана [4805].

Ба більше, І. Мазепа в авторській замальовці виглядає як «політична людина» барокової доби з її «великими, універсальними планами», що нав’язує порівняння з відомою культурознавчою візією Д. Чижевського [4806]. Постать гетьмана у замальовці О. Оглоблина постає як у світлі великих задумів, так і у затінку фатальних обставин, суперечливих подій та нездоланних передумов, які, врешті-решт, поховали його політичний проект. Цей мотив привносить певні особливості до конструювання такого харизматичного образу, зокрема підносить самоцінність масштабних зовнішньополітичних задумів і планів українського гетьмана. Наведені сентенції про І. Мазепу як державного діяча безпосередньо продукують асоціації з дипломатичною майстерністю Б. Хмельницького, якого О. Оглоблин уважав творцем трьох зовнішньополітичних коаліцій, зокрема широкого антипольського альянсу 1656 – 1657 рр. [4807]

Властиво, що навіть авторські метафори щодо І. Мазепи, зокрема про його «дипломатичний талант» [4808] або «чудову дипломатичну гру» [4809], «тонку, майстерну дипломатичну гру» [4810] вельми нагадують відомі вислови історика про козацького провідника Хмельниччини як «диригента дипломатичної гри» [4811]. В іншій студії вчений характеризує І. Мазепу як «незрівняного майстра дипломатії» [4812]. Показовим є й те, що українсько-шведський альянс 1708 р. історик розглядає як антимосковську коаліцію, котра «спиралася на стару українську політичну традицію, до того ще освячену ім’ям Богдана Хмельницького, союзника шведського короля Карла Х Густава» [4813].

Врешті, прагнення О. Оглоблина нав’язати зв’язок між Хмельниччиною та Мазепинським ренесансом, зокрема провести компаративні паралелі між постатями двох українських гетьманів, які уособлювали ці історичні епохи, простежуємо і в інших контекстах висвітлення. Останні постають як в імпліцитному, так і експліцитному вигляді. Наприклад, такою виглядає думка про те, що

«офіційне становище його, і персональний авторитет робили Мазепу дуже атрактивною [від лат. attraho – привабливою – Авт.] політичною фігурою як для правлячої, так і особливо для опозиційної московської верхівки» [4814].

Звичайно, ця згадка про «персональний авторитет» ініціатора українськошведського альянсу 1708 р. все ж таки не є вповні співмірною з могутньою «силою авторитету» [4815] переможного полководця і фундатора Української козацької держави у добу Хмельниччини. Тим паче, що харизма Б. Хмельницького спиралася на блискучі військові та політичні успіхи, що створили ореол його виключності як гетьмана / володаря!

Натомість за особою І. Мазепи нерозривно тягнувся густий шлейф та гіркий присмак Полтавської катастрофи 1709 р. Мабуть, тому О. Оглоблин відводить значне місце висвітленню історичної ситуації 1708 – 1709 рр., зокрема обстоює думку про неготовність Гетьманщини до перенесення військових дій на українські терени [4816]. Водночас історик зупиняється на складному психологічному стані українського гетьмана напередодні укладання українсько-шведського союзу. Зокрема, він наголошує, що І. Мазепа «переживає важкі удари долі»: смерть матері, загрозлива справа В. Кочубея, складний перебіг тяжкої і небезпечної хвороби, котра точила його фізичні сили тощо [4817].

Та, попри Полтавську поразку та трагічну долю І. Мазепи, О. Оглоблин усе ж таки конструює образ цього гетьмана як сильного володаря, хоч і з низкою пояснень, коментарів та застережень. Будь-що-будь він постає як репрезентант «державної волі української нації» за фатального, ба навіть драматичного і нездоланного перебігу політичних обставин та міжнародних передумов [4818].

Зауважимо, що у розвідці «Гетьман Іван Мазепа і Москва» О. Оглоблин віднаходить цікаву формулу для означення цієї постаті як сильного державного діяча: «велика сила його волі, сила інтелекту, сила культури» [4819]. В іншій статті він наголошує, що «Мазепа – людина набагато вищої інтелігенції й культури, ніж його попередник (Самойлович), добре обізнана з історією України» [4820]. Тимто, культурні й інтелектуальні прикмети І. Мазепи немовби компенсують в авторській замальовці блискучу військово-політичну харизму Б. Хмельницького.

Такий рефрен у представленні постаті І. Мазепи висуває його на роль фундатора культурних цінностей та стильових вартостей окремої історичної доби – Мазепинського ренесансу, що суттєво трансформує харизматичну модель. Зокрема, ця авторська «компенсація» у творенні образу головного персонального героя проводиться за рахунок відомих неоромантичних метафор «сили» та «волі», хоч і з акцентуацією на культурних й інтелектуальних якостях І. Мазепи.

Шар неоромантичної семантики посідає досить поважне місце у тексті зазначеної монографії О. Оглоблина. Зокрема, на сторінках цієї студії споглядаємо означення гетьмана як «володаря України і українського патріота» [4821] та «українського патріота-державника» [4822], а також низку оціночних висловів на кшталт: «глибокий патріотизм нового гетьмана Мазепи» [4823], «мрія цілого покоління українських патріотів була втілена в життя» [4824], «гарячий патріот своєї батьківщини, Братковський» [4825], «героїчними часами української національно-визвольної революції 1648 р.» [4826], «героїчна оборона Батурина» [4827], «українська визвольна справа» й «ідея і дух Мазепи» [4828] і т. п.

Л. Білас назвав ці авторські пасажі «патріотичною фразеологією» та «поетичними додатками» до історії [4829]. Більше того, він досить негативно прокоментував загальну конструкцію монографії О. Оглоблина, позаяк уважав, що вона містить чимало ідеологічних та патріотичних нашарувань.

«Двигуном поезії – отже і поетичної історії – є фантазія, що в творах цього жанру позначається великим числом припущень. Автор концептує тезу і, не зважаючи на те, що вона існує ще тільки ідеалітер, починає оперувати нею як фактом», – зазначає згаданий рецензент [4830].

Але «патріотичний» / неоромантичний пласт в історичному письмі О. Оглоблина, хоч і є помітним, але не є визначальним, оскільки суттєво обмежується сцієнтистським, точніше фактографічним ідеалом науковості вченого, що тяжіє як до позитивістських взірців мислення, так і до інших стильових компонентів.

Передусім, доцільно звернути увагу на те, що О. Оглоблин змальовує Мазепинську добу через представлення низки макроконтекстів минувшини, які здебільшого властиві візіям «масової» історії, зорієнтованих на вивчення масштабних процесів, великих етнонаціональних спільнот, соціальних верств, явищ, урешті-решт подій високого рівня загальності. Відзначимо, що це враження продукують провідні сюжетні лінії монографії: зовнішня й внутрішня політика, соціальні взаємини, господарство, культура і духовне життя Гетьманщини, дипломатичні контакти й зовнішньополітичні заходи, козацький рух на Правобережній Україні, конфлікт І. Мазепи та старшинської опозиції тощо.

Саме вони конструюють багатошаровий образ Мазепинської доби у контексті тотального трьохчленного поділу світу минувшини на історію матеріальну, духовну та соціальну, притаманний різноманітним варіаціям «масової» історії, що постали на хвилі соціологізації минувшини першої третини ХХ ст. Ця тричленна ієрархія у висвітленні проблематики, покладена автором до основи архітектоніки монографії, незаперечно виявляє його тяжіння до відповідної концептуалізації матеріалу.

Вже згаданий Л. Білас слушно відмітив, що про «особистість гетьмана довідуємося з студії відносно небагато», позаяк «біографічна форма, скерована на індивідуальне, сингулярне й неповторне, не вкладається гаразд у рамки авторового світогляду» [4831]. Зокрема, критик О. Оглоблина вказує на специфічність такої репрезентації І. Мазепи, котра в авторському тексті є «доповненням чи аспектом загального, що недвозначно випливає із ствердження, що акцентування індивідуального в даному випадку – «єдина можливість» з огляду на те, що повне з’ясування загального – «повна історія мазепинської доби» – під нинішню пору річ невикональна» [4832].

Власне, рецензент монографії «Гетьман Іван Мазепа та його доба» фіксує своєрідний стильовий конфлікт у творчості О. Оглоблина між вимогами неоромантичного представлення історичної постаті, що нав’язує до поетизації й героїзації, з усталеними настановами «масової» історії, яка генетично походить і тяжіє до позитивістських канонів. З такої перспективи харизматична модель почасти виглядає як своєрідний компроміс, який дозволяє сполучити неоромантичну героїзацію образу І. Мазепи з масштабною і багатовимірною репрезентацією Мазепинського ренесансу як історичної доби.

Та не варто забувати про прагматичну мотивацію, позаяк монографія О. Оглоблина була видана до 250-ї річниці українсько-шведського альянсу й призначалася для української еміграційної громадськості, котра існувала у вкрай заполітизованому та заідеологізованому середовищі часів «холодної війни». Недаремно вже згаданий Б. Кравців уважав, що ця студія є «не тільки важливою, але й доконечною зброєю у продовжуваній сучасними мазепинцями боротьби проти московського імперіалізму» [4833].

Певні паралелі простежуються у текстах О. Оглоблина і щодо висвітлення низки інших проблем, зокрема щодо наступників / спадкоємців гетьманської влади. Звісно, суспільно-політичні реалії початку XVIII ст. та становище бездітного І. Мазепи суттєво відрізнялися від доби «революційного зриву» Хмельниччини, коли Великий гетьман виразно виявив свої династичні прагнення [4834]. Зокрема, автор припускає, що І. Мазепа мав певні плани щодо наступників, якими вважає його родичів: небожа І. Обидовського, а пізніше – племінника А. Войнаровського [4835].

О. Оглоблин порушує і проблему «правного титулу» І. Мазепи, хоч і формулює її у гіпотетичному сенсі.

«Можна думати, що за нормальних умовин, в разі перемоги України у війні з Московщино, цей стан знайшов би собі логічне правне оформлення і в титулі володаря Української держави (можливо, щось на зразок княжого титулу Юрія Хмельницького)», – підкреслює історик [4836].

Але навіть така постановка проблеми вкотре нав’язує аналогії з постаттю Б. Хмельницького, який мав необмежену владу, але не мав відповідного «правного титулу» [4837].

Цікавими видаються й роздуми О. Оглоблина про історичного діяча, який був вірогідним прикладом для наслідування українським гетьманом.

«Блиск царювання Короля-Сонця (Людовика XIV) було видко далеко за межами Франції, й не могли не помітити його в Батурині, надто ж такий володар, як гетьман Мазепа. Саме Людовик XIV з належними поправками на українські традиції й глибокий державний і філософський розум Мазепи міг бути для нього таким взірцем», – зазначає вчений [4838].

Такі міркування виглядають як ще одна складова в авторській репрезентації образу українського гетьмана як «сильного володаря» з винятковими здібностями. Відтак О. Оглоблин тримається думки, що гетьман І. Мазепа був «може, найбільш послідовним, глибоко переконаним прихильником міцної гетьманської влади на засадах властивого тоді передовим країнам абсолютизму» [4839]. Зокрема, в іншій розвідці він відзначає, що сучасники гетьмана сприймали його як «господаря отчизни» [4840].

Однак, ці прикмети І. Мазепи як володаря, переважно приховані за строкатою і суперечливою завісою дипломатичної гри, нереалізованих і втрачених можливостей, що часто-густо спираються на різноманітні припущення О. Оглоблина. Зазначимо, що істотне впровадження гіпотетичних елементів не є типовим для цього вченого, у текстах якого зазвичай простежуємо сцієнтистський ідеал науковості, себто представлення минувшини від добре перевірених історичних джерел та незаперечно встановлених фактів. Згадаємо, приміром, відоме та поширене метафоричне порівняння історика зі слідчим, який аналізує найдрібніші матеріали, котре поділяв і О. Оглоблин [4841].

Певна річ, він прагнув вибудувати харизматичний образ цього справді видатного й самобутнього історичного діяча. Не випадково О. Оглоблин уживає щодо означення І. Мазепи тезу про його «державний геній» [4842], якою послугувався і в харизматичній конструкції образу провідника Хмельниччини [4843]. Проте в авторському письмі особистість гетьмана не тільки не охоплює всіх сюжетних ліній, а часто відсувається на периферію викладу, позаяк історик представляє багатошаровий образ Мазепинської доби. Зокрема, О. Оглоблин подає досить великі замальовки соціального, господарського, культурного життя, зовнішньополітичних і внутрішньополітичних взаємин тощо.

Приміром, один із підрозділів монографії має промовисту назву «Соціальна боротьба» [4844]. Тож ця праця містить і відповідний семантичний пласт, який є вислідом своєрідної соціологізації образу минувшини: «інтенсивно йшов процес зубожіння козацької маси й визиску її старшиною» [4845], «визиск рядового козацтва» [4846], «економічне зубожіння широких мас людности», «соціальний спротив» та «форми опору нижчих верств людности» [4847], «утиск старшинської влади» [4848], «масовий рух» [4849], «напруження соціальних відносин і загострення соціальної боротьби» [4850] і т. п.

Ця архітектоніка студії О. Оглоблина свідчить про концептуалізацію фактографічного матеріалу у дусі «масової» історії, яка творить добре структуровану, ієрархічну конструкцію Мазепинського ренесансу. Причому таке представлення історичної доби досить складно співвіднести, принаймні узгодити з концепцією «великої людини».

Ба більше, харизматична модель «сильного володаря» конче вимагає однієї складової – феноменального й тріумфального здобутку на сцені історії, наприклад такого, як у Б. Хмельницького, що став фундатором Української козацької держави. Такий успіх ставав оспіваним вікопомним звершенням, яке перетворювало визначну особистість у харизматичного діяча з ореолом виключних здібностей та рис, що ототожнювалися з незвичайним, ба навіть Божим даром!

Властиво, що створеному образу І. Мазепи якраз і бракувало того дивовижного акту, непереможної дії, котра мала остаточно вирвати його із полону військово-політичної рутини та з зачарованого кола уявлень соціальної повсякденності і, кінець-кінцем, освятити цю постать сяйвом виключності! Саме цієї винятковості, яка часто-густо у студіях багатьох європейських істориків перетворює поразку на перемогу, вагання на мудре прозирання, очевидні прорахунки на стратегічне передбачення, не вистачало для побудови довершеної харизматичної моделі гетьмана-володаря у монографії О. Оглоблина «Гетьман Іван Мазепа та його доба».

Авторські спроби «покрити» цей компонент за рахунок інших складників (фундатор культурної доби і духовної традиції, видатний діяч епохи бароко, «сила культури», «сила інтелекту», творець ідеї антиросійських коаліцій XVIII ст., виключні дипломатичні й комунікативні здібності і т. п.) у конструюванні образу І. Мазепи відобразилися у низці гіпотетичних припущень, аналізі численних ситуаційних контекстів побутування українського гетьмана, нереалізованих можливостей, руйнівного впливу обставин, подій та передумов, що звели нанівець його блискучі задуми і плани.

Та, незважаючи на такі дослідницькі устремління, у монографії переважає сцієнтистський ідеал науковості О. Оглоблина. Насамперед, у його викладі домінує непорушна, незміна повага до фактографічних канонів відтворення минувшини, попри їхній конфлікт з очевидними неоромантичними елементами, що не дозволяла вченому докорінно трансформувати складну і суперечливу постать І. Мазепи у викінчений харизматичний образ «сильного володаря». Врешті, на сторінках монографії О. Оглоблина фундатор Культурного ренесансу кінця XVII – початку XVIII cт. постає не стільки реально «сильним», скільки потенційно «сильним» українським володарем!

Примітки

4748. Його ж. Мiй творчий шлях… – С. 51.

4749. Домбровський О. Спомини. – С. 208.

4750. Оглоблин О. Два портрети діячів Мазепинської доби // Оглоблин О. Студії з історії України… – С. 162

4751. Костомаров Н. Рец. на кн.: Чорна рада, хроника 1663 года П. Кулиша. – СПб., 1857. Проповеди на малороссийском языке протоиерея Гречулевича. Издание второе, исправленное П. Кулиша. – СПб., 1857. // Современник. – 1858. – Т. 67, № 1. – С. 1.

4752. Кравців Б. Нова праця про гетьмана Івана Мазепу [Рец. на кн.: Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба] // Свобода (Джерсі-Сіті). – 1960, 17 берез. – № 51. – С. 2.

4753. Чировський М. Праця проф. О. Оглоблина про Мазепу // Там само. – 1960, 5 квіт. – № 64. – С. 3.

4754. Винар Л., Атаманенко А. Видатний дослідник Мазепинської доби // Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 27 – 28.

4755. Оглоблін О. П. Зауваження до підручника «Історія України»… – Арк. 126 зв.

4756. Нариси з історії України / Відп. ред. С. М. Бєлоусов. – К., 1941. – Вип. 6: Оглоблін О. П. Україна в кінці XVII – в першій чверті XVIII ст. – C. 11.

4757. Оглоблін О. П. Виписки та замітки до роботи «Історія України. Іван Мазепа» [автограф; кін. 1930-х років] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 76. – Арк. 44.

4758. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 54.

4759. Там само. – С. 54 – 55.

4760. Там само. – С. 55.

4761. Там само. – С. 98.

4762. Там само. – С. 56.

4763. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа і Москва // Оглоблин О. Студії з історії України… – С. 135

4764. Його ж. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 56.

4765. Там само. – С. 65.

4766. Там само. – С. 67.

4767. Там само. – С. 119.

4768. Там само. – С. 103.

4769. Там само. – С. 105.

4770. Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. – С. 61.

4771. Його ж. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 110.

4772. Там само. – С. 111.

4773. Там само. – С. 118.

4774. Там само. – С. 134.

4775. Там само. – С. 120.

4776. Чировський М. Праця проф. О. Оглоблина про Мазепу. – С. 3.

4777. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 231.

4778. Його ж. Думки про Хмельниччину. – С. 69 – 70.

4779. Його ж. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 144.

4780. Крупницький Б. Гетьман Мазепа в світлі психологічної та логічної методи // КВ. – 1944, 26 жовт. – № 242. – С. 3.

4781. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 156.

4782. Чижевський Д. До проблем бароко // Чижевський Д. Філософські твори: У 4 т. / Під загальною ред. В. Лісового. – К., 2005. – Т. 2: Між інтелектом і культурою: дослідження з історії української філософії. – С. 67 – 77; Його ж. Поза межами краси (До естетики барокової літератури) // Там само. – С. 78 – 96.

4783. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 157.

4784. Субтельний О. Олександер Оглоблин. – С. 35.

4785. Чижевський Д. Культурно-історичні епохи // Чижевський Д. Філософські твори. – Т. 2. – С. 29 – 30.

4786. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 157, 159.

4787. Його ж. Гетьман Іван Мазепа і Москва // Оглоблин О. Студії з історії України… – С. 133.

4788. Його ж. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 155.

4789. Там само. – С. 145.

4790. Там само. – С. 98.

4791. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа і Москва. – С. 140 – 141.

4792. Його ж. Думки про Хмельниччину. – С. 41 – 42.

4793. Його ж. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 160.

4794. Там само. – С. 143.

4795. Там само. – С. 85 – 86.

4796. Там само. – С. 77.

4797. Оглоблін О. Мазепа і Петрик // Студії з Криму. І – ІХ / Ред. А. Е. Кримський. – К., 1930. – С. 87; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 184.

4798. Його ж. Гетьман Іван Мазепа і Москва. – С. 148.

4799. Його ж. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 97.

4800. Там само. – С. 228.

4801. Там само. – С. 231.

4802. Там само. – С. 297.

4803. Там само. – С. 298.

4804. Крупницький Б. Карл XII і східноєвропейські коаліції XVIII ст. // Стежі (Інсбрук-Мюнхен). – 1946/47. – № 7/10. – С. 21; Його ж. Східньо-європейські коаліції XVIII ст. // Соборна Україна (Париж). – 1947. – № 3/4. – С. 70.

4805. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 301.

4806. Чижевський Д. До проблем бароко. – С. 72.

4807. Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. – С. 58.

4808. Його ж. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 301 – 302.

4809. Там само. – С. 263.

4810. Там само. – С. 257.

4811. Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. – С. 57 – 58.

4812. Його ж. Гетьман Іван Мазепа і Москва. – С. 144.

4813. Його ж. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 251.

4814. Там само. – С. 259.

4815. Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. – С. 70.

4816. Його ж. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 278 – 279.

4817. Там само. – С. 281.

4818. Там само. – С. 313.

4819. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа і Москва. – С. 144.

4820. Оглоблін О. Династична ідея… – С. 14.

4821. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 55.

4822. Там само. – С. 249.

4823. Там само. – С. 80.

4824. Там само. – С. 158.

4825. Там само. – С. 214.

4826. Там само. – С. 248.

4827. Там само. – С. 317 (прим. 22).

4828. Там само. – С. 329.

4829. Білас Л. Ідеологія як історія і як поезія (З приводу двох нових праць О. Оглоблина) // Сучасність. – 1961. – № 7. – С. 50.

4830. Там само. – С. 51.

4831. Там само. – С. 59.

4832. Там само. – С. 59.

4833. Кравців Б. Нова праця… – С. 2.

4834. Оглоблін О. Династична ідея… – С. 12.

4835. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 288.

4836. Його ж. Бендерська конституція 1710 року // Його ж. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 361 – 362.

4837. Його ж. Думки про Хмельниччину. – С. 68.

4838. Його ж. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 265.

4839. Там само. – С. 265.

4840. Оглоблин О. Бендерська конституція 1710 року. – С. 361.

4841. Його ж. Нові матеріали до історії повстання Петра Іваненка (Петрика) // Там само. – С. 372.

4842. Його ж. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 80.

4843. Його ж. Думки про Хмельниччину. – С. 61.

4844. Його ж. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 134 – 143.

4845. Там само. – С. 118.

4846. Там само. – С. 119.

4847. Там само. – С. 134.

4848. Там само. – С. 135.

4849. Там само. – С. 137.

4850. Там само. – С. 142.