8.6. Стара Україна contra Cтара Малоросія: візії О. Оглоблина й О. Лазаревського

Ясь Олексій

Тема Старої Малоросії, точніше Старої України пролягла лейтмотивом крізь усе історичне письмо О. Оглоблина. Власне, витоки його зацікавлень Старою Україною переховуються ще у його дослідницьких практиках 1920-х років, зокрема пов’язані з його родинним походженням та місцевим соціокультурним середовищем. Саме тоді поряд зі студіями на ниві економічної історії намітилися авторські зацікавлення, котрі мали пов’язати Хмельниччину з Мазепинським ренесансом, а добу І. Мазепи з часами Старої України.

Така постановка проблеми привносила нові контексти висвітлення, котрі були контраверсійними та, заразом, взаємодоповнюючими щодо концептуалізації О. Лазаревського, котрий і ввів означення «Стара Малоросія» до широкого наукового обігу. Тим-то, візія О. Оглоблина найкраще окреслюється у компаративному сенсі щодо образу «Старої Малоросії», до формації якого безпосередньо спричинився О. Лазаревський.

Порахунки з візією О. Лазаревського назрівали ще в українському історіописанні міжвоєнної доби на хвилі неоромантичних устремлінь та тодішніх експериментів на ниві соціологізації минувшини. Втім, знищення ВУАН на початку 1930-х років та специфічні обставини буття науковців-емігрантів на кілька десятиліть загальмували цей процес. Отож питання про ревізію образу Старої Малоросії постало за нових соціокультурних обставин та інтелектуальної атмосфери повоєнної української еміграції.

Зауважимо, що виникнення образу / образів Старої Малоросії пов’язано з культурними уявленнями і світоглядними настановами українських інтелектуалів, які сформувалися на зламі дореформених та пореформених часів. Адже початок 1860-х років творив новітній вододіл історичного часу, позаяк започаткував інші обриси його соціального опредметнення.

У рецепції освічених очевидців Велика реформа стала тією вікопомною межею, яка розділила всю модерну російську минувшину на дота пореформену добу. З такої перспективи звільнення селянства у величезній імперії Романових посіло місце у світовій історії ХІХ ст. десь поряд із такими незабутніми, знаковими явищами, як Громадянська війна 1861 – 1865 рр. у Сполучених Штатах та революція комунарів 1871 р. у Франції.

Цей епохальний масштаб соціокультурних трансформацій на теренах Російської імперії, які нині тлумачать, переважно, у контексті теорії модернізації, спричинив й тектонічні зрушення в історичній свідомості сучасників. Ба більше, за часів модернізації чи в пореформену добу відбулося докорінне переформовування російського культурного простору, в якому чільне місце посів новий тип громадського діяча-земця та інтелектуала-різночинця.

Його формація відбувалася завдяки громадським, соціальним і культурним практикам, пов’язаним з емансипацією селянства та формалізацією пореформених суспільних взаємин. До цього типу діячів і вчених належав визначний український історик Олександр Матвійович Лазаревський – виходець зі старої родини козацько-міщанського походження, випускник історико-філологічного факультету С.-Петербурзького університету, дописувач «Основи» та приятель Т. Шевченка.

Світосприйняття О. Лазаревського постало на тому великому соціальному розломі, який утворила реформа 1861 р., хоч його українофільські погляди сформувалися ще у дореформену добу. «Звільнення селян зробило велику революцію в економічному побуті народу», – згадував історик [4851]. Заразом він уважав, що Велика реформа спричинилася до звільнення народу від рабства [4852]. Це переконання О. Лазаревський зберіг практично до кінця свого життя. М. Василенко підкреслював, що він назавжди залишився «людиною 1860-х років у найкращому, найблагороднішому значенні цього слова» [4853].

Приміром, першою реакцію О. Лазаревського на рішення про обрання його членом Чернігівської губернської вченої архівної комісії, ухвалене 15 червня 1897 р., став лист, в якому він не обмежився звичним у такому випадку висловом подяки. Натомість його автор вимагав від комісії терміново розпочати роботу зі «збирання матеріалів з історії визволення селян у межах Чернігівської губернії» [4854].

Схожі думки історик висловлював і у своїх публікаціях [4855]. Та О. Лазаревський був не тільки пильним очевидцем тієї величезної соціальної трансформації, а й її енергійним учасником. Уже за кілька місяців після проголошення монаршого Маніфесту про скасування кріпосної залежності він домігся свого призначення представником (членом) від уряду на з’їзді мирових посередників у Чернігівській губернії [4856]. «Здавалося, що всі молоді сили віддав би я цій справі, – настільки вона була світлою й радісною», – згадував О. Лазаревський у своїх споминах про публікацію Маніфесту 19 лютого 1861 р. [4857]

Подальші кар’єрні віхи О. Лазаревського здебільшого були пов’язані з адміністративною і судовою діяльністю: акцизний наглядач, який опікувався податковими зборами з горілки й тютюну, секретар губернського комітету з селянських справ та губернського статистичного комітету, управитель канцелярії чернігівського губернатора, радник губернського правління, член і товариш голови окружного суду, член-оцінщик Полтавського земельного банку, член Київської судової палати та ін. [4858]

Видається, що службові практики О. Лазаревського тою чи іншою мірою наслідують біографії його рідних братів. Власне, вони відображають типовий життєвий сценарій, за висловом М. Грушевського, «дрібнопанської сім’ї, яка добувала свій прожиток найбільше службою на дворянських виборних урядах, і тут маєткові стяжання, удачі й неудачі доохрестного панства мусили бути не тільки темою балачок, але й особливо цікавим предметом уваги» [4859].

Однак, у таку «програму» не зовсім вписуються, ба навіть помітно випадають із неї, громадські практики О. Лазаревського. Протягом майже 35-ти років (без перерви!) історик був гласним Конотопського повітового земського зібрання [4860]. Складалося навіть враження, що більшість серйозних справ тамошнього земства не обходилася без його участі [4861]. Ці громадські практики виглядають справжнім дисонансом на тлі повсякденного стилю життя О. Лазаревського, котрого сучасники вважали індивідуалістом, принаймні, людиною, яка не прагне до публічності та визнання як на ниві суспільного, так і наукового життя, себто «кабінетним ученим» (М. Василенко) [4862].

Скажімо, про історика згадували як про особу достатньо замкнену та таку, що несхильна до товариського зближення і світського життя [4863]. Ймовірно, пояснення цієї суперечності варто шукати у ставленні О. Лазаревського до пореформених практик, які він, очевидно, розглядав як свій обов’язок перед громадою, передусім, місцевою. Дехто з приятелів називав його «конотопським патріотом», а сам учений навіть мав особисту печатку з промовистим написом – «Лазаревський із Конотопа» [4864]. Та й відомий псевдонім історика – Конотопець – є свідченням його місцевого патріотизму.

З окресленої перспективи М. Грушевський влучно схарактеризував О. Лазаревського виключно як «чоловіка місцевого», точніше як постать, яка повною мірою репрезентувала собою «лівобічного Чернігівця» [4865]. Іноді це становище «лівобічного» українця споглядаємо навіть в історичних студіях О. Лазаревського. Приміром, оцінюючи постать І. Мазепи, історик обстоював думку, що гетьман «у лівобережній Малоросії був чужою людиною, і вона йому була чужою … Ніякі спомини, жодні симпатії не пов’язувалися у Мазепи з лівим берегом» [4866].

Цей своєрідний патріотизм визначав ставлення О. Лазаревського до земської практики, яку він сприймав як марудну, невдячну й обтяжливу, але корисну для місцевої громади діяльність. Заразом таке розуміння громадського обов’язку незаперечно специфікувало його дослідницькі інтенції як ученого, зорієнтованого на пам’ятки та джерела Лівобережної України.

Відзначимо, що О. Лазаревський розпочинав свої студії, переважно, на ниві бібліографічної, бібліотечної та джерелознавчої практики. Зокрема, однією з перших праць молодого історика був «Опыт указателя источников для изучения Малороссийского края в историческом и географическом отношениях», уміщений на сторінках «Черниговских губернских ведомостей» (1853. – № 45 – 46). Перші студії О. Лазаревського не тільки виявили певні уподобання вченого з обсягу малоросійської минувшини, а й визначили спрямованість формування його дослідницької культури. Зокрема, початкуючий дослідник намагався бути максимально точним у бібліографічних описах, покликах і коментарях. Наприклад, він прискіпливо відзначав усі випадки, коли те чи інше видання з його покажчика йому не вдалося описати de visu [4867], що не було типовим для тогочасної бібліографічної практики.

З укладанням покажчика пов’язані й епістолярні контакти О. Лазаревського, тоді ще студента С.-Петербурзького університету, з відомим істориком, археографом та публікатором багатьох джерел з української історії О. Бодянським [4868]. Тому і покажчик 1858 р. , [4869] і третій том «Описания Старой Малороссии» (1900 – 1901) видані з присвятою саме О. Бодянському, на чому акцентували увагу донька історика – Катерина Лазаревська та відомий учений-правник М. Василенко [4870]. Мабуть, постать О. Бодянського видавалася О. Лазаревському гідним взірцем для наслідування.

Крім того, після університетських студій молодий дослідник певний час працював доглядачем у бібліотеці та музеї графа О. Уварова [4871]. Виглядає, що таке сполучення бібліографічної, бібліотечної, археографічної та джерелознавчої практик із тривалою земською роботою гармонійно узгоджувалося у світогляді О. Лазаревського, що спирався на науковий і, заразом, суспільний ідеал «громадського блага». Властиво, що ця настанова виявляє просвітницьку спрямованість світосприйняття вченого, котру ще за радянських часів помітили М. Марченко та Л. Полухін [4872]. Утім, залишається питання про те, яку саме роль відігравали просвітницькі компоненти у стилі мислення О. Лазаревського.

Вочевидь, наукові устремління, скеровані на місцевий матеріал, та безмежна любов до «шпаргалів» (джерел) складають основу стильового профілю О. Лазаревського як історика. Тож учений як публікатор історичного документу не тільки вводив його до широкого обігу, а й виступав як співтворець культурних цінностей, себто робив громадське добро у широкому сенсі. У його розвідках досить часто споглядаємо задеклароване устремління щодо «збирання матеріалів для історії місцевого суспільства» [4873]. «Це та галузь, праця в якій дає йому повне задоволення, не тільки наповнює його життя, але й робить це життя цікавим», – відзначав П. Федоренко [4874].

Вірогідно, звідси походить ставлення О. Лазаревського до історичного джерела, яке він прагне передати максимально точно, як неодмінну частину громадської спадщини. Причому це устремління спостерігаємо навіть у його мемуарних записах про сучасників – конотопських поміщиків. Ці згадки про місцевих аристократів вражають своїми натуралістичними, відразливими, інколи навіть огидними подробицями, хоч і дають чимало матеріалу для розуміння світосприйняття та поглядів О. Лазаревського.

Зокрема, про конотопського повітового предводителя дворянства Андроника Мойсейовича Костенецького автор пише, що той ставив під ліжко «нічний горщик, який накривав тарілкою зі сметаною» [4875]. Родину конотопських поміщиків Кандиб – Андрія Андрійовича та Ганну Василівну – О. Лазаревський характеризує як неймовірних скупарів. Він згадує, що ті зазвичай відвідували своїх сусідів із трьома слугами та шістьма кіньми, щоб «зайвий раз не готувати вдома обід» і погодувати свою челядь за чужий рахунок [4876].

Подібні замальовки споглядаємо і щодо інших конотопських «героїв»: батька дорослої доньки, повітового предводителя дворянства Петра Григоровича Кандибу, робочий кабінет якого був заставлений непристойними порцеляновими фігурами жінок [4877], місцеву поміщицю Тетяну Миколаївну Константинову, котра внаслідок малорухливого та позбавленого сенсу життя, «ожиріла до потворності й померла в 1885 р., від розриву якихось судин» [4878] та низку ін.

Зрештою, натуралістичні дрібниці, задокументовані О. Лазаревським, хоч і позбавлені очевидних моралістичних потрактувань, з боку історика, все ж таки незаперечно виявляють просвітницькі інгредієнти його світогляду. Тому факти, подані автором споминів, будь-що-будь нав’язують читачу моралізаторські висновки у дусі тієї чи іншої просвітницької максими.

Ця аксіологічна настанова сформувала відоме історіографічне реноме О. Лазаревського як «безжального критика» (Б. Крупницький) [4879], «суворого судді старого українського панства» (О. Оглоблин) [4880], який мовби «навмисне вишукував темні боки» його життя (Д. Дорошенко) [4881] і «може й несвідомо став «клясовим істориком»» (І. Витанович) [4882].

Такі ціннісні орієнтири спричинилися до формування своєрідного типу вченого-джерелознавця, якого називали «фанатиком документальности, рівно неприхильного і до романтичної оправи історичних фактів і до теоретичних конструкцій» [4883], дослідником із репутацією «твердокам’яного документаліста і об’єктивника» (М. Грушевський) [4884], «безстороннім літописцем» (М. Василенко) [4885], «протоколістом подій минулого» (І. Житецький) [4886] і т. п. Іноді О. Лазаревського порівнювали з М. Максимовичем (Д. Багалій, М. Грушевський) [4887].

Це зіставлення виглядає не зовсім коректним, оскільки світосприйняття та погляди М. Максимовича спиралися на міцний підмурок шеллінгіанської натурфілософії. Натомість О. Лазаревський уникав не тільки філософських і соціологічних рефлексій, а часто-густо навіть звичайної генералізації фактографічного матеріалу, яка широко побутує у різних варіаціях позитивістського історіописання. Сучасні науковці окреслюють стильовий профіль О. Лазаревського як «класичний приклад історика-позитивіста» (В. Воронов) [4888] чи «перехідну фігуру» між романтичним та позитивістським народництвом (З.-Є. Когут) [4889].

Але позитивізм О. Лазаревського виказує своєрідний спосіб мислення т. зв. «практикуючого історика», який є досить поширеним типом дослідника в багатьох національних версіях європейської історіографії другої половини ХІХ ст. За влучним виразом Р. Коллінгвуда, такий історик зазвичай відкидає домагання позитивістської соціології чи філософії та вважає для себе вповні достатнім відкривати і встановлювати факти самі по собі [4890]. Зазначимо, що, попри фахову освіту та очевидний позитивістський рефрен дослідницьких практик, О. Лазаревський залишився осторонь від діяльності більшості наукових інституцій та освітніх установ. На думку його сучасників (М. Василенко, В. Мякотін), він так і не став «цеховим ученим» [4891].

Водночас у становленні О. Лазаревського як історика неабияку роль відіграла антикварна практика, яка спричинилися до творення його великої й цінної колекції джерел і старожитностей часів України-Гетьманщини. Вона справляла величезний вплив на сучасників, у т. ч. істориків.

«Я пам’ятаю, яке велике враження на мене зробив цей вчений кабінет О. М., коли я його одвідав в часи своєї підготовки до наукової праці в початку 1880-х років і побачив на стінах його немовби ілюстровану історію Гетьманщини в літографіях, цинкографіях і олійних фарбах», – згадував Д. Багалій [4892].

Зауважимо, що колекція О. Лазаревського і до сьогодні становить неабияку евристичну цінність з обсягу української історії, зокрема пильно вивчається сучасними дослідниками (С. Білокінь, В. Ринсевич та ін.) [4893].

Імовірно, незважаючи на фаховий вишкіл, ця психологія антиквара, схильного до сприйняття, передусім, сингулярного й неповторного, який уважав, що самоцінність історичного документа є очевидною та незаперечною, певною мірою побутувала і в світосприйнятті О. Лазаревського. Можливо, саме вона спонукала його кінець-кінцем прибрати на себе роль приватного вченого та публікатора джерел. Це осібне становище О. Лазаревського у науковому світі, вірогідно, диктувалося не тільки його особистими прикметами, а й світоглядом. Стихійність, невідрефлексованість позитивістського канону мислення цього історика, що поєднувалася з обстоюванням тези про самодостатність джерела, сполучалася у його стильовому профілі зі своєрідними просвітницькими складовими, вислідом яких були думки про громадське «добро» та «спадщину».

Стильові поєднання позитивізму та просвітництва були досить поширеними у світосприйнятті і поглядах низки відомих українських діячів та інтелектуалів другої половини ХІХ ст. Тим паче, що у типологічному сенсі просвітницький раціоналізм та перша хвиля позитивізму споріднені між собою. Приміром, такі мисленнєві сполучення побутували у творчості В. Антоновича та П. Куліша.

Та у випадку з О. Лазаревським позитивістські і просвітницькі компоненти складають унікальний візерунок його творчості завдяки тим громадським, суспільним та культурним практикам, які започаткувала Велика реформа 1861 р. Саме цей ефект споглядання, усвідомлення й осмислення тих величезних соціальних трансформацій, так би мовити «зсередини», очима земського посередника та місцевого діяча, визначив перебіг його інтелектуальної біографії. Більше того, ці громадські практики значною мірою сформували той життєвий досвід, урешті-решт самобутній пореформений горизонт очікувань і сподівань, з перспективи якого історик освітлював українську минувшину – т. зв. Стару Малоросію.

Походження цієї назви в історичному письмі О. Лазаревського є однією із засадних проблем щодо витлумачення його поглядів і світосприйняття, особливо, з огляду на старанне й систематичне ігнорування автором низки рефлексивних компонентів (введення та представлення дослідницької стратегії, широкі висновки, проміжні узагальнення, оціночні чи пояснювальні коментарі, виразно вибудувані лінії позитивної чи негативної аргументації, генералізація, формалізація та концептуалізація фактографічного матеріалу і т. п.). На цю стильову рису творчості вченого неодноразово звертали увагу історики (В. Біднов, М. Василенко, І. Джиджора та ін.) [4894].

Властиво, термін «Стара Малоросія», винесений до назви низки праць О. Лазаревського, є тією наріжною ланкою, котра продукує образ українського минулого в авторській візії, принаймні, вимальовує його загальні контури. Вважають, що поняття «Стара Малоросія» ввів до наукового обігу саме О. Лазаревський (М. Василенко, В. Сарбей) [4895].

До поширення цього терміна спричинився ряд відомих студій О. Лазаревського – серія історико-генеалогічних та історико-біографічних нарисів «Люди Старой Малороссии» й 10-ти томний дослідницький проект «Описание Старой Малороссии», з обсягу якого автор встиг підготувати та видати три томи, присвячені – Стародубському (1888), Ніжинському (1893) і Прилуцькому полку (1900 – 1901). Наступний том мав скласти опис Полтавського полку, проте вченому не судилося його завершити [4896]. Недаремно М. Грушевський уважав, що перший том волюмінозного (багатотомного) «Описания Старой Малороссии» представив науковій громадськості О. Лазаревського як «найбільшого дослідника, якого мала Лівобічна Гетьманщина перед тим і по тім» [4897].

Схожої думки тримався і син історика Гліб Лазаревський, який назвав батьківські праці «Описание Старой Малороссии» та «Люди Старой Малороссии» – «величними полотнами» [4898]. Так чи інакше, дефініція «Стара Малоросія» в українському історіописанні ХХ ст. стала асоціюватися, переважно, саме з О. Лазаревським та його творчою спадщиною.

О. Лазаревський уживав цю назву, попри гострі й дошкульні зауваги, висловлені у рецензії І. Лучицького, на публікацію першого тому. Останній розглядав термін «Стара Малоросія» як такий, що не вповні відображає реальний зміст рецензованої студії. «Чи не було б справедливіше назвати її описом не старої, а просто власницької [курсив І. Лучицького. – Авт.] Малоросії?», – риторично запитував рецензент [4899]. Інші дослідники не були настільки категоричними, як І. Лучицький, однак уважали дефініцію «Стара Малоросія», принаймні, не зовсім точною. Приміром, В. Мякотін віддавав перевагу назві «Гетьманська Малоросія» [4900], а Д. Багалій висловив думку, що правильніше було назвати студію О. Лазаревського – «Описанием левобережной Малороссии» [4901].

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. дефініція О. Лазаревського здобуває визнання та набуває неабиякого поширення. Промовистим свідченням цього є те, що термін «Стара Малоросія» фігурує у назвах праць багатьох українських і російських істориків, зокрема В. Барвінського, М. Василенка, В. Ейнгорна, Г. Максимовича, Д. Міллера, І. Огієнка, І. Павловського, В. Пархоменка, М. Плохинського, М. Слабченка та ін. Протягом 1924 – 1925 рр. у Львові навіть видавався історичний часопис «Стара Україна» за редакцією І. Кревецького, до речі, своєрідний натяк на очікуваний перегляд візії О. Лазаревського.

Хронологічно доба «Старої Малоросії» у представленні О. Лазаревського обіймала період від середини XVII ст. до кінця XVIII ст. Ці межі були визначені вже у його відомій монографії «Малороссийские посполитые крестьяне (1648 – 1783 гг.): Историко-юридический очерк по архивным источникам» (Чернігів, 1866). Територіально предметна область студій О. Лазаревського локалізувалася теренами Лівобережної України. Зокрема, назви кількох праць ученого навіть сформульовані у відповідному дусі – «Из истории сел и селян левобережной Малороссии: полковник Галаган в приднепровских своих маетностях» (1891), «К истории землевладения в Левобережной Малороссии» (1892), «К истории статутовых судов в Левобережной Малороссии» (1901).

Та й О. Лазаревський у першому томі «Описания Старой Малороссии» досить виразно означив просторові межі своєї праці: «Малоросія лівого берегу Дніпра, яка нині складає губернії Чернігівську та Полтавську» [4902]. У видовому плані його студія являла собою щось посереднє між монографією й екстрактом, зробленим із низки історичних джерел. Сам автор схарактеризував її як «спробу з’єднати в дещо ціле зібрані протягом багатьох років матеріали для історії заселення, землеволодіння та управління Малоросії за вказаний термін» [4903].

Поміж науковців побутували різні оцінки та тлумачення стосовно видового означення «Описания Старой Малороссии». Д. Багалій наголошував, що праця О. Лазаревського репрезентує лише факти в «систематизованому вигляді» [4904] та є тільки «початковим зводом матеріалів» [4905], І. Лучицький стверджував, що вона чимось подібна до «історико-географічного словника» [4906], а В. Сарбей узагалі розглядав роботи цього історика як «напівархеографічні видання» [4907].

Видається, що на вироблення цієї самобутньої, у певному розумінні архаїчної, форми студій, вплинула відсутність широкої викладацької та загалом лекційної практики в інтелектуальній біографії О. Лазаревського. Саме педагогічні практики зазвичай нав’язують до цілісного, систематичного оформлення думок в узагальнюючих, викінчених образах чи формулах, які вчений або викладач транслює певній аудиторій, академічній спільноті та широкому загалу.

Та, попри цю синкретичну, почасти навіть суперечливу видову належність «Описания Старой Малороссии», зазначена робота з’явилася на арені українського історіописання як контраверсійна студія щодо героїко-романтичних праць М. Костомарова та Д. Яворницького. Зокрема, О. Лазаревський уважав, що його 10-ти томний проект надасть громадськості певні матеріали щодо внутрішнього побутування Малоросії, яка «сильно заступається переказом подій зовнішньої історії» [4908]. Натомість російський історик В. Мякотін представив це інтелектуальне змагання у більш загостреному й категоричному сенсі. Зокрема, він трактував його як самобутній контраст між відтворенням «зовнішньої» та «внутрішньої» історії України-Гетьманщини, в якій одна палітра минувшини – блискуча й героїчна, суттєво суперечила іншій – темній і похмурій, проте якраз і доповнювалася останньою [4909].

Д. Багалій обстоював думку, що песимізм О. Лазаревського як дослідника «внутрішньої» історії, був реакцією на невиправданий оптимізм українських істориків, які студіювали «зовнішню» минувшину [4910]. Відзначимо, що два томи

«Описания Старой Малороссии» спричинилися до вельми цікавого явища на обширах українського історіописання – появі рецензій-монографій Д. Багалія та В. Мякотіна (148 та 126 стор.!) з подвійною видовою належністю. Причому вони мають самостійну структуру, науковий апарат та навіть додатки з опублікованими джерелами. У широкому розумінні ці рецензії-монографії більш-менш заповнювали нестачу рефлексивних компонентів у праці О. Лазаревського, почасти призначалися для інформаційного супроводу, потрактування та популяризації основного тексту серед наукової громадськості. Тим більше, що перший та другий томи висувалися на Уварівську премію Імператорської С.-Петербурзької академії наук, яку здобув її автор [4911].

Таке своєрідне становище інтелектуальної, хоч і дещо прихованої опозиції, котре посіло «Описание Старой Малороссии» в українській історіографії кінця ХІХ ст., привертає увагу до її сюжетних ліній. Насамперед, постає питання про соціальний лейтмотив, який проступає загальним рефреном крізь усю наукову творчість О. Лазаревського.

Первісною віхою, котра кидає світло на авторські інтенції, була вищезгадана монографія «Малороссийские посполитые крестьяне…». Зазначимо, що В. Сарбей ще на початку 1960-х років у світлі традиційних настанов радянської історіографії розглядав цю роботу як найвище досягнення О. Лазаревського [4912]. Певна річ, інтелектуальні контексти зазначеної студії диктувалися пореформеними практиками молодого вченого, який намагався з’ясувати як постало «кріпосне рабство» на теренах Малоросії.

Звичайно, інвективи щодо козацької старшини спостерігаємо ще у його ранніх працях, зокрема у розвідці на сторінках петербурзької «Основи» [4913]. Проте думка О. Лазаревського про місцеве походження кріпацтва в Малоросії, яка надала його творчості виразного антипанського спрямування, безперечно є вислідом монографії про буття посполитих. Водночас історик темними фарбами змальовував й українське духовенство XVII – XVIII ст. [4914] Зрештою, вихідна теза про закріпачення селян на теренах Гетьманщини спричинилася, за висловом М. Грушевського, до виношування ним антитези про виключну роль старшини в цьому процесі [4915]. Отже, проблемним полем студій О. Лазаревського, хоч і у дещо специфічному розумінні, став соціальний світ минувшини з його швидкоплинними процесами та потворними діяннями конкретних осіб, родин і родів.

«З одного боку, захоплення маєтностей із селянами, що в них мешкали, а з іншої – «скуповування» козацьких земель й обертання їх власників у «підсусідків», складає ледь чи не головний зміст тієї частини історії Малоросії в період Гетьманщини, котра ще залишається не написаною…», – наголошує історик в одній зі своїх розвідок [4916].

Отаке розуміння О. Лазаревським історичної сутності всієї доби Старої Малоросії є показовим, оскільки визначає авторську перспективу висвітлення ранньомодерної минувшини – взаємини між тогочасними станами, себто мінливі й суперечливі контексти соціального буття.

Таким чином, незліченні здирства, «зловживання», грабунки, доноси, родинні зв’язки і впливи, захоплення земель, обернення козаків у підсусідків, судові справи, змагання за полкові й сотенні «уряди», фальшування свідчень, що засвідчували право на дворянство, які повсякчасно супроводжували перетворення козацької старшини в новоспечене українське панство, є звичайними сюжетами у письмі О. Лазаревського.

Приміром, діяльність одного з відомих мазепинців – прилуцького полковника Д. Горленка представлена на сторінках «Описания Старой Малороссии» у вкрай негативному світлі.

«Будучі всемогутнім повелителем, Горленко що хотів, те й забирав. Нічим він не обмежувався, позаяк мав своїм протектором й батьком бувшого гетьмана Мазепу…», – зазначає О. Лазаревський [4917].

У схожому контексті подається і постать стародубського полковника Л. Жоравки.

«Головна увага його, як полковника, – пише автор, – звернена була, звичайно, на особисте збагачення, яке передусім виражалося у захопленні якомога більшої кількості земель, на яких потім насаджувалися слободи та присвоювалася дармова праця поселених на них «підданих»» [4918].

Такої ж оцінки удостоївся й гадяцький полковник М. Милорадович. «Прибувши до Гадяцького полку бідняком, Милорадович поставив собі головну мету – нажитися», – наголошує О. Лазаревський [4919]. Зауважимо, що навіть у тих випадках, коли вченому бракувало відомостей для висвітлення певних ракурсів соціального буття тих чи інших персоналій, він висловлює сумніви щодо їхнього т. зв. «бездоганного» життя.

Цікавою в цьому розумінні є авторська характеристика сина гетьмана І. Самойловича – стародубського полковника С. Самойловича, який помер в 25-ти річному віці.

«Скоріш за все, померлий був звичайним смертним, котрий завдяки випадку опинився в щасливих умовах, поспішав насолодитися земними благами в тому вигляді, в якому вони видавалися йому найбажанішими…», – підкреслює О. Лазаревський [4920].

У небагатьох узагальнюючих пасажах історик однозначно вказує на головного винуватця тих процесів – адміністрацію України-Гетьманщини.

««Гетьманський уряд» не хотів розуміти, що «добровільна й правильна купівля» старшиною козацьких земель чинилася у більшості випадків під тиском влади, тобто під виглядом «добровільної й правної», в дійсності – купівля-продаж переважно були «примусовими та підставними»», – підсумовує вчений [4921].

У передмові до видання «Сулимовского архива» О. Лазаревський висловився ще категоричніше: «багатство малоросійської старшини XVIII в. зростало й збільшувалося головним чином внаслідок насилля над народом» [4922]. Та й сама старшина, на думку історика, поступово позбувалася інституту виборності і фактично перетворювалася в «гетьманських чиновників» [4923]. Під його розвінчання потрапляють не тільки окремі особи, а й цілі родини. У цьому світлі автор розглядає «феномен» родини Забіл, представники якої протягом тривалого часу, один за одним, обіймали уряд Борзнянського сотника [4924].

Помітне місце в текстах О. Лазаревського посідають сюжети зі спростуванням «аристократичного» походження багатьох відомих українських родів. Скажімо, він вказує на очевидне фальшування генеалогії родини Тарасевичів, представники якої вважали, що походять від гетьмана Тараса Трясила (Федоровича) [4925]. Цей вислід дослідницьких практик ученого спричинився до гнівних протестів та інвектив із боку низки відомих представників малоросійського дворянства [4926]. Відтак авторські викриття навіть створили О. Лазаревському своєрідний антипанський ореол.

Типовість його репрезентації низки біографій козацької старшини, що, кінець-кінцем, обернулася в українське панство, помітили й колеги-сучасники. Д. Багалій зауважив, що О. Лазаревський «малює «людей старої Малоросії» не з усіх сторін, а майже виключно яко хапунів» [4927]. І. Лучицький писав про надзвичайну «густоту фарби», котру історик накладав на «героїв своїх біографічних етюдів» [4928], а М. Грушевський згадував про те «злорадне завзяття, з яким він [О. Лазаревський. – Авт.], як кажуть ближчі йому люди, розкривав темні і брудні махінації, з яких виростали великі фортуни шановних меценатів і народолюбців ХІХ віку» [4929]. Тож останній зауважив, що О. Лазаревському було властиво «легковаження значення політики центрального правительства [імперського уряду. – Авт.] в соціальним процесі Гетьманщини» [4930].

Мабуть, контраст між публічними практиками малоросійських аристократів другої половини ХІХ ст. та їхньою «ганебною» родинною історією справляв гнітюче враження і пробуджував гострі, непримиренні асоціації й відчуття в О. Лазаревського – громадського діяча і, заразом, чудового знавця XVIII ст.

Схоже, що історик отримував певну сатисфакцію спростовуючи підроблені свідчення про шляхетство, сфальшовані документи про походження «благородних» родів, які в пореформену добу раптово стали опікуватися «народним благом». Тим-то, його сюжети спиралися на таку величезну, а у певному сенсі навіть критичну масу обробленого фактографічного матеріалу, яку годі було проігнорувати будь-якому фаховому історику. Серед тогочасних дослідників поставали навіть думки про соціокультурну зумовленість тих явищ і процесів, що розгорталися на теренах Гетьманщини.

«Риси схожості, що постійно зустрічаються в окремих портретах, мимоволі підштовхують думку до припущень про існування деяких загальних умов, які зумовили таку подібність, і ці здогади тим легше обертаються у певне уявлення, позаяк автор сам йде на зустріч їм, пов’язуючи окремі епізоди своєї розповіді однією загальною ниткою, надаючи їм значення ілюстрації загальних порядків, іноді доволі точно формулюючи останні», – відзначав В. Мякотін [4931].

Цей коментар рецензента виявляє певну аксіологічну настанову О. Лазаревського, згідно якої він формував свої запити до історичних джерел, зокрема його схильність до відтворення соціальних контрастів, побутових крайнощів та безмірного нагромадження земель і багатств.

Але за численними «шпаргалами» й «описами» О. Лазаревський все ж таки прагнув показати, представити «живих людей» Старої Малоросії у «домашній та суспільній обстановці» [4932]. Він уважав, що історику «варто поглянути на те чи інше обличчя з колишніх часів» [4933]. Не випадково він хотів подати у першому томі «Описания Старой Малороссии», який видавав своїм коштом, портрети, хоч би трьох історичних осіб. Та нестача грошей так і не дозволила реалізувати цей замір [4934].

О. Лазаревський уявляв «живу» минувшину як добре задокументовану й очищену від вигадок та перекручень, як достовірне представлення перед нащадками історичних осіб з усіма їхніми діяннями та злочинами. Така репрезентація разюче суперечила феєричній, героїко-художній апології історії М. Костомарова з її «живими подробицями». Натомість «живі люди» О. Лазаревського поставали, за твердженням М. Грушевського, з «кров’ю і м’ясом їх реальних інтересів» [4935].

Врешті, авторське письмо виявляє специфічні нахили й повороти мислення О. Лазаревського. Передусім, варто звернути увагу на мисленнєві сполучення у текстах історика. Виглядає, що це досить прості, часто-густо приховані опозиції: внутрішнє / зовнішнє, песимізм / оптимізм, закріпачення / визволення, старшина / поспільство і т. п. Такі авторські дихотомії виявляють раціонально-просвітницький рефрен у мисленні О. Лазаревського, зорієнтований на контрастне, полярне освітлення та позиціонування минувшини. У цьому інтелектуальному руслі й постала назва «Стара Малоросія».

Ба більше, ця дефініція виказує орієнтацію автора на виокремлення різких, виразних, майже незаперечних проміжків історичного часу, зазвичай властиву історичній свідомості, скерованій на просвітницькі взірці мислення. Це помітили вже сучасники вченого. Зокрема, М. Василенко вважав, що під

«ім’ям Старої О. М. Лазаревський розумів Малоросію до кінця XVIII ст., себто до введення там загальноросійських порядків. З цього часу, на його думку, починається Нова [курсив М. Василенка. – Авт.] Малоросія, створюються нові умови життя, а разом з ними й нові культурні завдання, нові національні устремління» [4936].

На думку М. Грушевського, «доволі ясно відчувається тут концепція «Малой России», як історичного осередка, і Гетьманщини, як центральної епохи, на котрій, в очах Ол. М-ча, виросла сучасна Україна – передусім Лівобережжя» [4937]. За візією О. Лазаревського, «Стара Малоросія» – це доба, яка остаточно поховала традиції козацької вольниці та поставила поспільство у цілковиту залежність від новоявленого панства.

Автор означує проблемне поле своєї монографії про «малоросійських посполитих» як вивчення «громадського побуту станів». Зокрема він спростовує думку, що селянство втратило «громадську свободу» внаслідок монаршого указу від 3 травня 1783 р., а наголошує на тій провідній ролі, яку відіграла козацька старшина в цьому процесі [4938].

Таким чином, часи «Нової Малоросії» сприймаються істориком у контексті емансипації чи визволення селянства, переломною межею в якому стала Велика реформа 1861 р. Це протиставлення «Старої» та «Нової Малоросії» є вислідом пореформених дослідницьких і громадських практик О. Лазаревського, врештірешт того величезного тектонічного зміщення, що сталося в історичній свідомості 1860-х – 1880-х років, себто у добу модернізації імперії Романових.

Такий ментальний «зсув» пореформеної доби спричинився до творення специфічної та контрастної візії О. Лазаревського, зрештою до постання соціального, проте дещо обмеженого, однотипного, образу «Старої Малоросії». У некролозі, присвяченому О. Лазаревському, вражений М. Грушевський назвав цю авторську палітру «страшним образом Гетьманщини» [4939], хоч і наголосив, що її творець усе ж таки не звів зібраний, величезний матеріал в «один образ» [4940].

Інтелектуальна біографія О. Оглоблина розгорталася в зовсім іншу добу, за відмінних суспільних передумов, однак, мала певне соціокультурне спрямування, яке нав’язувало обом історикам спільне проблемне поле їх історичних студій. Таким об’єднуючим вектором був самобутній культурний досвід та терен малої Батьківщини їхніх предків: Конотопщини – для О. Лазаревського, Новгород-Сіверщини – для О. Оглоблина [4941]. Звичайно, він не був тією «лівобічною людиною», яким був О. Лазаревський. Проте незвичний пієтет до землі та культурної спадщини Новгород-Сіверщини О. Оглоблин проніс крізь усе життя, зокрема протягом кількох десятиліть еміграції.

«Саме в тому родинному оточенні і на рідній землі зацікавився я своїм походженням і своїм родом. Все якнайбільше сприяло цьому. Навколо були родичі, ближчі і дальші, матері й батька. На цвинтарі лежали їх – мої – предки, про яких так багато розповідала мені моя бабка Анна. На стінах висіли їх портрети. У старовинних шухлядах лежали фамільні документи, починаючи з XVIII століття. Старі меблі, картини, посуд тощо – все дихало старовинною, такою живою й такою рідною», – відзначав історик у своїй науковій автобіографії [4942].

Тож чимало наукових тлумачень О. Оглоблина, зокрема щодо авторства «Истории русов», тісно пов’язані з тамтешнім культурним середовищем.

Приміром, у рукописі своєї монографії про Опанаса Лобисевича, підготовленої за доби радянсько-німецької війни, він досить категорично стверджує: «Автор «Истории русов» – новгород-сіверець. Це безперечно, і мабуть нікому не вдасться заперечити цей наш висновок» [4943]. Варто взяти до уваги й те, що культурні, освітні, соціальні практики, засвоєнні майбутнім ученим у його дитячі й юнацькі роки, нав’язували авторське тяжіння до людського виміру осягнення ранньомодерної української минувшини.

На науковій авансцені О. Оглоблин з’явився як адепт «масової» історії, яка тою чи іншою мірою була вислідом соціологізації минувшини на початку ХХ ст. Принаймні, його студії 1920-х років з історії української фабрики постали у річищі тогочасних зацікавлень буттям «масової», себто звичайної, «сірої» людини. Водночас учений був очевидцем і сучасником української революції 1917 – 1921 рр., яка сформувала ту неповторну інтелектуальну й духовну атмосферу 1920-х років – десятиліття революційного романтизму.

Більше того, неоромантична хвиля, котра персоналізувалася у постаті В. Липинського з його відомою студією «Україна на переломі», розглядалася молодим істориком як свого роду революція в історіографії [4944]. Таким чином, історичні погляди та світосприйняття О. Оглоблина формувалися на перехресті візій «масової» історії й неоромантизму.

У світлі таких розмаїтих інтелектуальних та культурних впливів наукова спадщина О. Лазаревського сприймалася істориком досить складно. Виглядає, що О. Оглоблин послугувався нею як первісною точкою відліку у наукових студіях 1920-х років. Адже праці О. Лазаревського складали на той час міцний фактографічний підмурок для будь-якого дослідника минувшини УкраїниГетьманщини.

Монографія О. Оглоблина «Очерки истории украинской фабрики: Мануфактура в Гетманщине» (К., 1925) рясніє посиланнями на студії О. Лазаревського та його славнозвісну колекцію джерел. Відтак молодий дослідник уважає свого попередника за «найкрупнішого історика Гетьманщини», хоч і закидає йому брак зацікавлень до «історії економічного побуту» [4945].

Про шанобливе ставлення історика до спадщини О. Лазаревського свідчать й інші факти. Зокрема, за ініціативою О. Оглоблина 1922 р. був створений Історичний кабінет ім. О. Лазаревського при Вищому інституті народної освіти ім. М. Драгоманова (колишньому університеті) у Києві, який він же й очолив [4946]. Пізніше він згадував, що завів «справжній культ Лазаревського» в цьому інституті [4947]. Зауважимо, що й дослідницька культура О. Оглоблина, як і О. Лазаревського, формувалася у руслі широкої архівної та джерелознавчої евристики. Тож студії початкуючого історика вражають обсягом опрацьованого фактографічного матеріалу.

Певна річ, опрацювання цінної збірки книг та джерел О. Лазаревського спрямувало й відповідні евристичні запити О. Оглоблина, зокрема щодо низки відомих персоналій другої половини XVIII – початку XIX ст. Наприклад, на сторінках його монографії «Кріпацька фабрика», наклад якої був знищений радянської цензурою 1931 р., споглядаємо ім’я «великого дідича» М. Миклашевського [4948] – одного з героїв студій О. Лазаревського.

Цікава і досить самобутня оцінка О. Лазаревського як ученого представлена в лекційному курсі О. Оглоблина з історії України, який він читав у 1929/30 навчальному році.

«Синтетичні завдання не властиві були Лазаревському. Мимо всенької його величезної праці монографічної та археографічної, він був і залишався найвидатнішим істориком Гетьманщини, себто певного тільки періоду в історії України (XVII – XVIII cт.) певної частини української території (Лівобережжя). Але за те він один з перших віддає основну увагу соціально-економічній історії» [4949].

Більш виразніше щодо постаті та творчості свого попередника О. Оглоблин висловився на еміграції. Зокрема, він обстоював думку, що О. Лазаревський виступив «немовби суворий і невблаганний прокурор на суді над козацькою старшиною й українським шляхетством XVII – XVIII ст., які в його уявленні й освітленні з’являються перед нами, як верства, що нічого доброго не зробила в історії України й спричинилася до руйнації Старої Гетьманської держави» [4950].

Видається, що у цій рецепції творчої спадщини О. Лазаревського помітну роль відігравали неоромантичні компоненти мислення О. Оглоблина. Тим більше, що історик обстоював думку про «позитивну, творчу, культурну працю» української аристократії XVIII ст. [4951] Такий підхід зазвичай спирався на неоромантичні уявлення про те, що провідна верства (еліта), принаймні, її частина осягає політичну, національну чи соціальну конечність історичного руху, а її представники виступають як «герої», котрі привносять ідеї «патріотизму» й «жертовності» задля здійснення ідеалізованої мети.

Втім, попри такі, здавалося б, негативні оціночні пасажі, пієтет до творчого доробку свого попередника О. Оглоблин проніс до кінця життя. Свідчення цієї величезної пошани несподівано віднаходимо у його листуванні 1964 р. На той час його родина опинилася у вкрай складному становищі – помирала паралізована дружина, тяжко працював на фабриці син історика – Дмитро Оглоблин, нависла загроза втрати помешкання у Лудлові (штат Массачусетс, США), не було жодної можливості взяти фінансову позику в банку чи кредитній спілці… Тож розглядалися найрізноманітніші варіанти пошуку грошей, зокрема навіть продаж особистих книжок.

«Що ж до продажу книжок з моєї бібліотеки, то це річ для мене – доки ще живий – абсолютно не можлива; хоч і маю деякі цінні й рідкі видання, але вони потрібні для моєї наукової роботи (приміром, «Історія русів» І видання 1846 року або три томи «Описания Старой Малороссии» Лазаревського). Мені навіть страшно про це й подумати», – писав О. Оглоблин в листі до Л.-Р. Винара від 18 жовтня 1964 р. [4952]

Мабуть, цей уривок не потребує якихось коментарів…

Іншою площиною, яка перетинала наукові зацікавлення О. Лазаревського та О. Оглоблина, була царина українського родознавства, зокрема генеалогія лівобережного чи малоросійського дворянства. Зазначимо, що в ієрархії фахових проблем О. Оглоблин розглядав генеалогію як інтимно близьку царину наукових студій і навіть порівнював свої захоплення родознавством із почуваннями дитини у «казковому зачарованому лісі» [4953]. Згодом, його зацікавлення власним родоводом трансформувалися у розгалужене коло наукових інтересів, які тою чи іншою мірою проступали ще в 1920-х – 1930-х роках, а також у воєнну добу [4954].

Та повною мірою вони виявилися на еміграції. У 1964 р. О. Оглоблин окреслив ці наукові інтереси у п’ятьох напрямах:

«1. Генеалогія шляхетських, старшинських, козацьких і патриціянських фамілій Лівобережної України XVII – XVIII стол.; особливу увагу звертав я на ті фамілії на літери Т – Я, що мали ввійти до 5-го тому Родословника В. Л. Модзалевського, який не побачив світу;

2. Генеалогія українських гетьманських родів (зокрема нащадків гетьмана Петра Дорошенка й наказного гетьмана Павла Полуботка);

3. Генеалогія кількох визначних культурних і політичних діячів українського походження (Микола Гоголь, Максим Рильський, Дмитро Дорошенко, Олександер Шульгин, Косачі, Туманські, Ханенки, Драгомирови та інші);

4. Збирання матеріалів до монографії про рід Лашкевичів, моїх предків по матері;

5. Методологічні та історіографічні проблеми української генеалогії; та інші теми» [4955].

Водночас О. Оглоблин відводив виняткову роль біографістиці в історичних студіях, яку називав архаїчним терміном «біографіка» [4956], що був популярний на початку ХХ ст. Ці академічні інтереси створювали міцний фактографічний підмурок, на який спиралися його студії, присвячені українській історії кінця XVII – XVIII ст. До того ж, генеалогічні та біографічні зацікавлення специфікували його дослідницькі інтенції.

Зрештою, в працях О. Оглоблина споглядаємо безліч біографічних, родовідних екскурсів, зауваг і коментарів, що продукують, окрім макроісторичних контекстів, силу-силенну мікроісторичних ракурсів, що не втрачають в авторському письмі своєї самоцінності. Відтак архітектоніка його студій вирізняється полівимірністю, яка спричинена багатоманітністю сюжетних ліній, зокрема їхніми перетіканнями, самостійними відламами і. т. п.

Отож особистий пієтет до історії родів сполучається з дослідницькими інтенціями О. Оглоблина, який прагнув не тільки відтворити континуїтет української минувшини, а й показати розмаїття та насиченість її політичного, культурного та духовного життя XVIII ст. Однак, із часів мазепинської еміграції ця ідейна тяглість простежувалася вже не стільки в сфері політичної історії України-Гетьманщини, скільки в царині суспільної думки, культурних й інтелектуальних потуг тодішніх діячів, письменників, митців, зокрема у контексті їх планів, задумів, розпочатих і незакінчених проектів і т. п.

Такі контексти висвітлення дозволяли встановити зв’язок політичних ідей та концепцій, показати їхню еволюцію, простежити культурні й інтелектуальні трансформації тощо. Таким чином, навіть сама евристика відповідного емпіричного матеріалу фокусувала виключну увагу історика до відомих та маловідомих постатей, очевидного і можливого зв’язку між ними, соціокультурного середовища й інтелектуальної атмосфери їх побутування.

Саме на грунті опрацювання таких персоналістичних контекстів минувшини визрів задум монографії О. Оглоблина – «Люди Старої України» (1959). Мабуть, роль певного каталізатора у цьому процесі відіграли студії щодо авторства «Истории русов», оскільки вони спонукали автора перейти від специфічної канви біографічного матеріалу до вивчення різних площин української минувшини – культурної, політичної, інтелектуальної тощо. На думку Н. Полонсько-Василенко,

«шукання автора [«Истории русов». – Авт.] довело Олександра Петровича до блискучого висновку: таким автором могла бути особа, що належала до того цікавого гуртка людей, різного походження, яких доля привела до Новгорода-Сіверського, одних – завдяки службі в новгород-сіверських установах, інших – як дідичів» [4957].

Перетворення, своєрідне перетікання біографічних подробиць, родознавчих екскурсів у різні контексти культурної й політичної історії помічаємо у текстах О. Оглоблина, присвячених новгород-сіверським діячам XVIII – початку ХІХ ст. і написаних за часів радянсько-німецької війни. Скажімо, 1943 р. у статті про Архипа Худорбу та його втрачену «Історію» О. Оглоблин висловлює думку, що його ідеї помітні в «Истории русов». Зокрема, він відзначає, що «високий патріотичний дух цього навіки загубленого твору… втілений у блискучій історіософічній і мистецькій оболонці «Истории русов», і досі промовляє до нас на повний голос» [4958].

В іншій замітці вчений згадує, що «майбутній чернігівський патріот початку ХІХ стол., Калинський саме в Новгород-Сіверському пройшов добру школу українського патріотизму» [4959]. Властиво, ці дослідницькі устремління, кінецькінцем, підвели О. Оглоблина до думки про існування певної неформальної групової спільноти тогочасних українських діячів та інтелектуалів старої Сівери.

«На грунті біографій конкретних історичних діячів того часу склалася в мене й концепція Новгород-Сіверського патріотичного гуртка…», – зазначає історик [4960].

Вірогідно, ця ідея постала десь у другій половині 1930-х років – на початку 1940-х років, хоч можливо у зародковому вигляді побутувала і раніше. Принаймні, за часів радянсько-німецької війни вона перейшла зі стадії виношування, себто творчих планів, до етапу реалізації. Зокрема, 1942 р. О. Оглоблин висловлює її в листуванні з Д. Дорошенком. «Те, що Ви кажете, це справді дуже ймовірно, тільки треба установити, що між усіма особами новгородського гурту, що Ви їх перечиляєте, справді існував ближчий, а не лиш службовий зв’язок. Та Ви це певно й доводите», – зазначає Д. Дорошенко в листі-відповіді до О. Оглоблина від 20 червня 1942 р. [4961]

Вочевидь, про студії О. Оглоблина, присвячені новгород-сіверським діячам та проблемі авторства «Истории русов», знав і І. Крип’якевич. У листі від 8 травня 1943 р., адресованому О. Оглоблину, він пише: «Які ж це інтересні часи і люди! Велика Ваша заслуга, що Ви їх добудете (дослівно) з пилу архівів!» [4962].

Урешті, первісний текст монографії «Люди Старої України» був написаний О. Оглоблиним протягом 1945 р. у селі Трасфельден (Баварія, Західна Німеччина) [4963]. Пізніше вчений неодноразово доповнював та перероблював свою студію, зокрема опублікував низку окремих історико-біографічних нарисів з обсягу зазначеної тематики до 1959 р., коли «Люди Старої України» вийшли в Мюнхені у видавництві «Дніпрова хвиля».

Вже у перших текстах О. Оглоблина, написаних за воєнної доби, що ввійшли у тому чи іншому вигляді до монографії, споглядаємо його зацікавленість не стільки соціальним, скільки політичним, культурним та інтелектуальним буттям Старої України. Тому авторські мотивації у «Людях Старої України» декларувалися істориком у контраверсійному дусі щодо відомих праць О. Лазаревського – «Люди Старой Малороссии» та «Описание Старой Малороссии». Таке позиціонування вченого-емігранта щодо студій свого попередника пояснювалося тим, що друга половина XVIII ст., особливо десятиліття після скасування Гетьманщини, досить часто репрезентувалися в українському історіописанні ХІХ ст. як «мертва доба» [4964].

О. Оглоблин убачав провідною метою своєї праці «воскресити науково тих «людей Старої України», які справді почали українське національне відродження, що відкрило нам шлях до нової України» [4965]. Не випадково рецензенти цієї монографії слушно брали до уваги саме відмінність аксіологічних приписів О. Лазаревського й О. Оглоблина щодо старосвітських діячів XVIII ст. [4966] Приміром, Ю. Бойко зауважив, що в «особі проф. О. Оглоблина з’явився солідний антагоніст О. Лазаревського» [4967].

Та інтелектуальна природа таких настанов заслуговує на більшу увагу. У цьому сенсі досить цікавою є післямова О. Оглоблина, в якій він викладає свої сумніви («голос внутрішньої критики»), міркування та мотиви, що спонукали його представити світу «Людей Старої України».

«Проте інший, теж внутрішній голос, відкидаючи всі ці сумніви, – зазначає О. Оглоблин, – владно велів нам написати дану книгу. Це був голос історичної правди, яка може довго-довго, десятиліття і навіть століття, мовчати, але яка ніколи не вмирає. І сучасники, і нащадки, і свої, і чужі могли неславити чесні імена українських діячів XVIII століття або, ще гірше, свідомо, чи несвідомо замовчувати їх славні діла. Так було і так буде. Але прийде час, і правда, непереможна історична правда залунає на весь світ. Бо правда вічна, і вічна тільки правда» [4968].

Ця заувага виказує очевидний ідеалістичний рефрен історичного письма, який відчутно виявляється у стильовому профілі О. Оглоблина, себто неоромантичні складові його мислення. Рецензент студії О. Оглоблина – Л. Білас уважав, що цей авторський пасаж демонструє «інтимне «вірую» історика (що, до речі, так нагадує кирило-методіївців)» [4969]. Але у текстах О. Оглоблина споглядаємо й інший інтелектуальний вектор його праці – ідею спадкоємності історичної людини та її діянь у часі і просторі.

Зауважимо, що ідея спадкоємності, тяглості чи переємності, а, за великим рахунком, генетичного зв’язку, належить до базових операційних термінів з обсягу дослідницького інструментарію будь-якого історика. Ту чи іншу термінологію, яка відтворює каузальність світу минувшини, споглядаємо у найрізноманітніших наукових студіях. Однак, часто її вживання є настільки звичним, що науковець інтуїтивно чи автоматично оперує традиційними поняттями та категоріями і навіть не замислюється щодо їх змістового наповнення, функціонального призначення й адресної спрямованості.

Проте трапляються випадки, коли застосування та змістовна локалізація термінології набувають самоцінного значення, позаяк стають предметною областю для автоі гетерорефлексій дослідника. Власне, йдеться про інструментальне використання термінів, яке потребує від історика певної відрефлексованості, зокрема нормативного, ціннісного ставлення до минувшини, апробації концептуальних схем на конкретному фактографічному матеріалі.

У цьому сенсі О. Оглоблин посідає проміжне місце серед тодішніх ученихгуманітаріїв. Зокрема він належить до тієї категорії науковців, які майже не переймалися історіософськими, методологічними чи теоретичними розумуваннями. В одній з розвідок він скептично висловлюється про надмірний нахил українських істориків повоєнної доби до «історіософічних узагальнень», яку протиставляє славнозвісній епосі В. Антоновича [4970].

У певному сенсі таке інтелектуальне становище зближує О. Оглоблина з О. Лазаревським. Ці стильові риси творчості О. Оглоблина впали в око й рецензентам його монографії «Люди Старої України». Приміром, уже згаданий Л. Білас зазначав, що автор «не любить теоретизувати» [4971]. Невідомий критик «Людей Старої України», який переховувався під псевдонімом «Історик», наголошував, що

«О. Оглоблин має безсумнівні передумовини до плідної праці в галузі кропітливих архівних розшуків; це – історик-архівіст. Зате менше підстав вважати його істориком-синтетиком, ідеологом чи істориком-філософом» [4972].

Як тут не згадати відому заувагу М. Василенка про те, що О. Лазаревський ніколи не був «істориком-філософом» [4973].

Із такої перспективи, мабуть, не варто дивуватися, що О. Оглоблин зазвичай оперує традиційною, т. зв. «родовою» термінологією, яка, до речі, цілковито домінує і в текстах О. Лазаревського. Здебільшого, ці дефініції постали з різних соціальних, культурних та господарських практик української минувшини, себто безпосередньо зі світу історії, а не були сконструйовані спеціально для тих чи інших дослідницьких потреб. Саме в цьому полягає їх докорінна відмінність від понять, які створені науковцями для позначення й окреслення певних історичних явищ і процесів, зокрема щодо відображення їхнього особливого, специфічного змісту та продукування багатоманітних смислів.

Загалом у текстах О. Оглоблина споглядаємо низку добре відомих та поширених понять: рід, родина, генерація, стани, земля, маєтки, промисли, рудні, рудники і т. п. Переважно, історик уживає побутові означення з обсягу суспільного та культурного життя Старої України, інші традиційні терміни щодо ідентифікації соціальної належності чи етнічного походження певних осіб, різних видів господарської діяльності тощо. Та, застосовуючи ці родові поняття, О. Оглоблин не тільки генералізує свої спостереження, а й поширює їх на інші предметні області. Ця інтелектуальна прикмета є одним із наріжних каменів його стилю мислення. Наприклад, він прикладає ідею тяглості поколінь до реконструкції українського історіописання.

Згадаємо, приміром, своєрідний родовід генерацій українських істориків на еміграції стосовно національної історіографії 1920-х – 1950-х років, який уклав автор в англомовному огляді 1957 р. [4974] О. Оглоблин навіть ідентифікує самого себе у контексті побутування різних поколінь науковців. «Моє властиве місце – це українська історіографія 1920-х років. Це була моя наукова генерація [курсив О. Оглоблина. – Авт.]», – зазначає історик [4975].

Отож орієнтуючись на традиційну термінологію вчений у низці випадків трансформує її змістовну локалізацію й інструментальне застосування. Відтак «генеалогічна ідея» в історичному письмі О. Оглоблина перетворюється в культурну, інтелектуальну, політичну і духовну спадкоємність різних поколінь на українських обширах, себто стає розповіддю про історичну Людину та метаморфози її побутування у часі й просторі.

Виглядає, що такі перетворення «родових понять» у текстах О. Оглоблина пов’язані з інтелектуальними впливами візій «масової» історії, скерованих на представлення історії спільнот, процесів та явищ високого рівня загальності. Це спонукало вченого до певних термінологічних мутацій, хоч часто-густо вони постають у невідрефлексованому, щонайменше, невикінченому вигляді. Та навіть у тих випадках, коли історик прагне концептуалізувати минувшину, він нав’язує свої тлумачення не стільки до термінів, скільки до біографій і діянь конкретних історичних постатей, крізь які прагне представити різноманітні процеси та події.

Приміром, О. Оглоблин, висвітлюючи постать П. Коропчевського, закидає своєму попереднику те, що «за офіційною біографією значного чиновника Лазаревський не помітив громадського діяча; за формулярними даними прогледів цікаві біографічні моменти, що не вкладалися в рамки урядового життєпису» [4976]. Зрештою, тексти О. Оглоблина демонструють його орієнтацію на виявлення багатоманітних зв’язків між культурними й духовними традиціями, концепціями політичної думки, різними поколіннями, а за великим рахунком – між епохами української історії. Тому політичний присмерк Мазепинської доби у репрезентації О. Оглоблина в жодному разі не є кінцем її культурного й інтелектуального побутування, ідеї та форми якого переходять на соціокультурний терен Старої України.

Ці мотиви доволі добре простежуються у монографії «Люди Старої України», яка виглядає як продовження його студій про Мазепинське відродження. Відтак культурна й інтелектуальна доля Мазепинської спадщини в контексті постання та плекання автономістських традицій є однією із засадних проблем його студії про старосвітських діячів або «старих українців» другої половини XVIII ст. [4977] Власне, часи Старої України у конструкції О. Оглоблина здебільшого обіймають другу половину 1760-х років – початок ХІХ ст.

Утім, історик не завжди є послідовним щодо цієї локалізації, приміром, називає Кирила Розумовського останнім гетьманом Старої України [4978]. У широкому розумінні доба Старої України розпочинається у післямазепинські часи.

Так чи інакше, акцентуація автора саме на останній половині просвітницького століття виказує хронологічну локалізацію доби Старої України, принаймні у вузькому сенсі, позаяк часові межі його монографії обіймають кінець XVII – початок ХІХ ст. Але часи Руїни, Мазепинського відродження або епоха К. Розумовського зазвичай у працях О. Оглоблина розглядаються як самостійні хронологічні сегменти, що мають власний зміст. Натомість О. Лазаревський сприймає їх менш диференційовано, зокрема розглядає у межах єдиної цілісності – доби «Старої Малоросії».

На цьому місці, варто пригадати досить цікаве означення О. Оглоблиним самої процедури періодизації, яке виявляє її відносне, практичне, точніше аксіологічне забарвлення.

«Звичайно, кожна періодизація є умовна [курсив О. Оглоблина. – Авт.]. Й здебільшого вона подиктована не так науковими, як практичними потребами й інтересами», – наголошує О. Оглоблин [4979].

Певна річ, його тексти виявляють виразні аксіологічні настанови щодо різних історичних епох, передусім, у сенсі їхньої інтелектуальної й культурної спадкоємності. Скажімо, історик оцінює гетьманування К. Розумовського як часи «буяння української громадсько-політичної думки» та «відродження української автономістичної ідеї» [4980]. Більше того, він обстоює думку про те, що «доба Розумовського продовжила давню традицію Мазепинського ренесансу, яку вона передала наступній добі – українському національному відродженню першої половини ХІХ ст.» [4981]. В іншому місці О. Оглоблин зазначає, що епоха К. Розумовського «відновила, хоч і в інших формах стару Мазепинську ідею» [4982].

Подібні означення в авторському письмі споглядаємо і в персоналістичному сенсі. Приміром, Т. Калинського О. Оглоблин називає

«живою ланкою того могутнього ідейного ланцюга, що з’єднував новгород-сіверських (і чернігівських) патріотів кінця XVIII століття з українськими автономістами 1820-тих років, які гуртувалися навколо Малоросійського Таємного Товариства…» [4983].

Зазначимо, що О. Оглоблин планував своєрідне продовження монографії про новгород-сіверських діячів. Відтак за «Людьми Старої України» проектувалася серія авторських нарисів «біографічно-мемуарного характеру» про «Людей Нової України» [4984].

Врешті-решт, скерованість ученого на каузальність, конечність, генетичність у відтворенні світу історії, яка, хоч і не є жорстко детермінованою, все ж таки нав’язує до сцієнтистського ідеалу науковості, вислідом якого є простеження різноманітних зв’язків – культурних, політичних, інтелектуальних, родинних і т. п. До того ж, соціологізація історії, представлена тією чи іншою «масовою» візією минувшини, є близьким родичем позитивізму.

Ці тези історика часто-густо поділяли й рецензенти його монографії. Приміром, митрополит Іларіон (І. Огієнко) на сторінках часопису «Віра й культура» так схарактеризував думки О. Оглоблина:

«Українське життя XVIII віку: Мазепа розбитий, – але не розбита його ідеологія. Подати треба: устрій України XVIII віку, устрій війська, нищення цих устроїв, українські центри, Правобережжя й Лівобережжя, економіка, політика, церква, освіта, Новгород-сіверський центр, друкарство, «Історія Руссів» і т. ін.» [4985].

Інший рецензент – Л.-Р. Винар уважав, що «ствердження історичної тяглости державницьких традицій в різних історичних добах пов’язує в один нерозривний історичний процес епоху Мазепи та його наслідників» [4986].

У схожому сенсі тлумачила текст О. Оглоблина й Н. Полонська-Василенко.

«Значення книги О. Оглоблина полягає в тому, що біографіями реальних людей він показав цю національно-державницьку свідомість… він поглиблює на 200 років історію української національно-державницької свідомості [курсив Н. Полонської-Василенко. – Авт.]», – зазначає дослідниця [4987].

Та історичне письмо О. Оглоблина має й інший семантичний шар, який зорієнтований на ідеалізацію або, за виразом Л. Біласа, «поетизацію» минувшини [4988]. Мабуть, саме тому у «Людях Старої України» віднаходимо чимало «поетичних» чи «патріотичних» метафор, які виявляють неоромантичні устремління автора, як-от «незламне життя славного українського патріота» (Г. Долинський) [4989], «передати ідею українського національного відродження поколінню 1840-вих років – могутній когорті Шевченка і кирило-методіївців» [4990], «велич його імення» (В. Капніст) та «скрижалі нашої історії» [4991], «високий дух демократизму» [4992], «священний прапор визволення» [4993], Києво-Могилянська Академія як «Київські Атени» [4994], «невмирущі традиції українського автономізму» [4995], «сили національного спротиву» [4996], Новгород-Сіверська гімназія як «справжні «Атени Сіверщини»» [4997], «велетнів української культури, як Михайло Максимович і Пантелеймон Куліш» [4998], «національно-культурний дух» [4999], «дух нації, не вмирає» [5000], «ідеї відродження української державности і української національної культури» [5001], «великий моральний авторитет українського патріота» (Варлаам Шишацький) [5002] і т. п.

О. Оглоблин уживав для позначення новгород-сіверського патріотичного гуртка 1780 – 1790 рр. термін «українська ірредента (від італ. Irredenta – незвільнена, невоз’єднана земля. – Авт.)» [5003], себто наголошував на національновизвольному спрямуванні автономістського руху. Цю дефініцію з посиланням на студію О. Оглоблина поширив і спопуляризував Ю. Лавріненко [5004]. Врешті, два пласти – «поетичної» (неоромантичної) та традиційної, «родової» семантики сполучаються у монографії О. Оглоблина завдяки ідеї наступності між різними генераціями українських діячів, яку прагне репрезентувати її автор.

Тексти О. Оглоблина незаперечно виявляють його чудове знання і розуміння горизонтальних та вертикальних зв’язків української аристократії XVIII ст. Причому навіть нещадний критик цієї монографії Л. Білас уважав, що вона спирається на «набуте при архівних студіях на Україні інтимне ознайомлення з провідними людьми тих часів, з їх посвояченнями, особистими зв’язками, і в цих питаннях автор є сьогодні безсумнівним авторитетом» [5005].

Але опонент О. Оглоблина обстоював думку, що автор змішує чи навіть наповнює сучасним змістом традиційне означення дефініції «патріот», яку первісно тлумачили як компонент «ідеології горожанства («буржуазії»)» в Західній Європі [5006]. Проте Л. Білас практично залишає поза увагою ту просторову складову, яка продукує інший зміст старого поняття, зокрема нав’язує до традицій козацько-гетьманської минувшини. Припускається він і низки інших «ляпів», у т. ч. називає О. Оглоблина, котрому на час публікації рецензії було понад 60 років – «порівняно молодою людиною» [5007].

Загалом соціокультурний простір старої Сівери є тією локальною і, заразом, всеукраїнською сценою у представленні О. Оглоблина, на якій побутують «дворянські патріоти» чи «культурні українці». Цей інтелектуальний, політичний та культурний лейтмотив є наскрізним у тексті монографії, який, до того ж, демонструє потяг ученого до своєї малої Батьківщини – Новгород-Сіверщини. Така настанова дозволяє О. Оглоблину вибудовувати розмаїті контексти висвітлення, виявляти багатоманітні інтелектуальні й культурні взаємини, віднаходити нові ракурси традиційної проблематики, кінець-кінцем конструювати свій образ Старої України тощо.

Передусім, історик прагне намацати ті численні лінії конфлікту, які постали між тодішніми українськими діячами з більш чи менш виразними автономістськими ідеалами й централізмом російської державної системи. Відзначимо, що в одній із розвідок О. Оглоблин пише про українських автономістів XVIII ст., які стали «жертвами московського централізму» [5008]. На цьому місці варто наголосити, що йдеться не лише про конфронтацію, яку можемо представити як змагання традиційного з модерним, а й про спроби автора показати канали перетікання старої спадщини Гетьманщини, на нові терени соціального, політичного, культурного та духовного буття другої половини XVIII ст. Недаремно один із рецензентів зазначеної монографії вважав, що вона присвячена «многобарвним проявам українського політичного життя в другій половині XVIII і на початках ХІХ століття» [5009].

Виглядає, що ідея пошуку цього зв’язку, зрештою, інтелектуальної й культурної близькості новгород-сіверських діячів є провідним рефреном монографії О. Оглоблина. Саме вона сполучає 23 біографічні та родознавчі нариси, які утворюють розмаїту композиційну мозаїку монографії, що складається в авторський образ Старої України. У видовому плані низка нарисів, об’єднаних великим задумом, є досить звичайною формою для стильового профілю О. Оглоблина. Тим паче, що більшість його монографій 1920-х – 1930-х років постала як певна серія нарисів, які висвітлюють локальні фрагменти спільної теми.

Та у міжвоєнному часі архітектоніка монографій історика спиралася на ідею висвітлення конкретних господарських структур – мануфактура, передкапіталістична чи кріпосна фабрика і т. п. Натомість у «Людях Старої України» незаперечно домінує просторовий ракурс освітлення, який сполучає низку багатоманітних зв’язків між героями цієї монографії. Отже, саме простір старої Сівери, а в ширшому сенсі і всієї України, виступає як засадний соціой етнокультурний чинник, який формує світосприйняття «дворянських патріотів». Згадаємо, приміром, відому тезу про «територіальний патріотизм» у класократичній візії В. Липинського.

Власне, думка про спільний соціокультурний і територіальний терен, на грунті якого постає групова свідомість українських автономістів другої половини XVIII ст., нав’язує основні авторські контексти висвітлення тогочасних діячів. «Це надає єдности нарисам і намічає межі, далі яких не заходить дослідницька увага автора», – зазначає Н. Полонська-Василенко [5010].

Монографія О. Оглоблина справила неабиякий вплив на українську зарубіжну історіографію, особливо щодо побутування новгород-сіверського гуртка. Приміром, Д. Решетар та О. Пріцак розглядали кінець XVIII ст. як новгород-сіверську стадію українського національного руху спираючись на «Людей Старої України» [5011].

Персоналістичний підхід концентрує погляд О. Оглоблина на інтелектуальних і культурних профілях тогочасних діячів, зокрема, в сенсі тих передумов та обставини, які спричинилися до постання їхніх автономістських ідеалів. Наприклад, він згадує про німецьку освіту Андрія Гудовича та його думки про потребу пов’язати долю України з Західною Європою [5012], про європейську освіту й блискучу ерудицію О. Лобисевича [5013] та П. Симоновського [5014].

Водночас О. Оглоблин акцентує увагу на дворянських устремліннях нащадків української старшини. Зокрема, він пише про ідею вищості української шляхти щодо російської аристократії, яку палко обстоював «дворянський трибун» Тимофій Калинський [5015], звертає увагу на оборону прав «дворян у свитках», котру проводив Андрій Полетика [5016].

Помітне місце вчений приділяє й побутуванню старих традицій УкраїниГетьманщини. Приміром, він наголошує на українському корінні поета Василя Капніста, котре пов’язане з його матір’ю, «старосвітською патріоткою» – Софією Андріївною Капніст [5017]. Ба більше, О. Оглоблин тримається думки про «козацький демократизм» В. Капніста, який протиставляє «язвам російського централізму» [5018]. Відтак автономістські переконання поета, які 1791 р. проторують йому шлях до Берліну з таємною дипломатичною місією, розглядаються автором саме у полі цього культурного конфлікту.

Таким чином, О. Оглоблин намічає ті імовірні лінії конфронтації, в надрах яких постали автономістські устремління: впливи старих традицій, антикварна й краєзнавча практики як збирання реліктів козацько-гетьманської спадщини і спроби історико-географічних та історико-статистичних описів, ностальгійні й опозиційні настрої української аристократії, котра прагнула увійти до станової ієрархії імперії Романових і, заразом, уважала себе рівною, а то й вищою за російське дворянство, європейські ідеї та освіта доби просвітництва тощо. Ці чинники та передумови, власне, й творили культурний тип старосвітського українського діяча.

У цьому сенсі О. Оглоблин розглядає В. Капніста, якого вважає своєрідним репрезентантом типу «культурного українця» в російському імперському просторі. У ХІХ ст. цей тип найяскравіше представляла велична постать М. Гоголя [5019]. Проте вчений представляє В. Капніста і як попередника «національновизвольної поезії Т. Шевченка» [5020]. Заразом автор убачає в мотивах творчості В. Капніста речника «країни, уярмленої іншою країною, з протестом передусім національно-політичного [розбив О. Оглоблина. – Авт.] характеру, хоч і в ньому виразно бринять соціальні мотиви» [5021]. У рецепції історика В. Капніст постає як діяч, що посідає проміжне становище між М. Гоголем та Т. Шевченком. Тому О. Оглоблин означує його як «українського поета у душі», що писав свої вірші російською мовою [5022].

Зрештою, в авторському письмі постать В. Капніста, мабуть, найповніше репрезентує проблему побутування українського митця-інтелектуала на полі російської культури та у соціокультурному просторі імперії Романових. Політичні ідеали діячів Старої України О. Оглоблин пов’язує з «консервативними настановами», хоч і наголошує на умовності цього означення. Зокрема, він тримається думки, що

«покоління новгород-сіверців 1780-тих років – а до нього належав Капніст – було захоплене ідеями американської революції і натхнене її перемогою. Здавалось і вірилося, що й українське визволення буде здобуте тим же шляхом – «консервативної революції» (якщо можна так висловитися) і збройного повстання проти російської влади, підтриманого міжнародними чинниками» [5023].

Втім, «революційні захоплення» українських автономістів кінця XVIII ст., уважає О. Оглоблин, досить швидко поступилися остраху перед ненажерливим революційним молохом. На його думку,

«французька революція 1789 року, а особливо її «поглиблення» в першій половині 1790-тих років показали українським шляхетським [курсив О. Оглоблина. – Авт.] патріотам страшну загрозу соціальної революції і знищення всього суспільно-економічного ладу» [5024].

За візією автора, такі соціальні побоювання, що спиралися на традиційне політичне мислення (становий устрій, персональна відданість монарху), властиве старій аристократії, увінчалися компромісом колишніх автономістів із російським царатом [5025].

Воднораз О. Оглоблин зосереджує увагу на інтелектуальних і літературних зв’язках, які прагне простежити між тодішніми пам’ятками історичної та суспільно-політичної думки. Тому історик наголошує на спільних мотивах, які побутують у поемі «Разговор Великороссии с Малороссией», написаній як уважають Семеном Дівовичем, та «Историей русов» [5026]. Заразом він висловлює думку про спільність мотивів Т. Калинського й невідомого автора «Истории русов». Зокрема, О. Оглоблин припускає, що вони могли бути однодумцями і, можливо, навіть особисто знайомими людьми [5027].

Врешті, у полі конфронтації традиційного з модерним постає ціла низка розмаїтих проектів, як культурних та освітніх, так і військово-адміністративних, церковних та ін. З-поміж таких задумів діячів Старої України, на яких зупиняється О. Оглоблин, проекти відновлення козацьких полків В. Капніста (1788) [5028] та М. Миклашевського (1812) [5029], створення «Академічного зібрання» і книгарні Ф. Туманського у Глухові [5030], заснування університету І. Халанського у Новгород-Сіверському (1802 – 1803) [5031], плани Сави Пальмовського та Варлаама Шишацького про автокефалію Руської (українсько-білоруської) православної церкви в Речі Посполитій [5032] і т. п.

Такий вислід різноманітних практик «дворянських патріотів» творить авторський образ Старої України, позаяк представляє читачу інший тип героя – старосвітського українця з автономістськими ідеалами або, принаймні, настроями. О. Сидоренко навіть зауважив, що О. Оглоблин розпізнає Особистість в історії [5033].

Ба більше, візія О. Оглоблина виводить на історичну сцену людину політичну – громадсько-культурного діяча другої половини XVIII – початку ХІХ ст.

Останній змагається, доповнює, часом співіснує в одній особі з типовим «героєм» чи радше антигероєм, за візією О. Лазаревського, – людиною соціальною, що побутує у непривабливих, а то й страшних контекстах станових, побутових, господарських взаємин, які ширилися з присмерком Гетьманщини. У такому сенсі візія Старої України зводила давні порахунки з одномірним образом Старої Малоросії, створеним О. Лазаревським, хоч і пропонувала йому на заміну апологію старосвітських українських діячів, пофарбовану у консервативно-патріотичні та неоромантичні кольори.

Примітки

4851. Лазаревський О. [Спогади про конотіпців] // УАЗ. – К., 1927. – Т. 2. – С. 56.

4852. Лазаревский А. О собирании материалов для истории освобождения крестьян от крепостной зависимости в пяти губерниях Киевского учебного округа // ЧИОНЛ. – К., 1901. – Кн. 15. – Отд. 5. – С. 43 – 45.

4853. Василенко Н. Памяти почетного члена общества Александра Матвеевича Лазаревского (31 марта 1902 г.) // Василенко М. П. Вибрані твори: У 3 т. / Упоряд. І. Б. Усенко, Т. І. Бонднарук, Є. В. Ромінський; відп.ред. Ю. С. Шемшученко, І. Б. Усенко. – К., 2006. – Т. 1: Історичні праці. – С. 339.

4854. Верзилов А. В. Памяти Александра Матвеевича Лазаревского. – Чернигов, 1903. – С. 1.

4855. А. Л. [Лазаревский А. М.] Два письма Галагана 1859 г. (К истории освобождения крестьян) // КС. – 1895. – № 9. – С. 68.

4856. Бутич І. Олександр Лазаревський // Олександр Матвійович Лазаревський, 1834 – 1902: Матеріали до біобібліографії / Упоряд. І. М. Забіяка; передмова І. Л. Бутича; додаток О. Б. Коваленка. – К., 1994. – С. 11.

4857. А. Л. [Лазаревский А. М.] Отрывки из Черниговских воспоминаний (1861 – 1863) // КС. – 1901. – № 3. – С. 352.

4858. Біднов В. Олександер Лазаревський (З нагоди 25-ої річниці його смерті) // ЛНВ. – 1927. – Т. 93, кн. 5. – С. 52; Герасименко Н. Олександр Лазаревський // ІДУ. – К., 2005. – Вип. 15: Визначні постаті української історіографії ХІХ – ХХ ст. – С. 183 – 191.

4859. Грушевський М. В двадцять п’яті роковини смерті Ол. М. Лазаревського. Кілька слів про його наукову спадщину та її дослідження // Україна. – 1927. – № 4. – С. 7.

4860. Федоренко П. О. М. Лазаревський та культурні цінності Чернігівщини // УАЗ. – К., 1927. – Т. 2. – С. XXIII.

4861. Батуринець П. З громадської діяльности О. М. Лазаревського на Чернігівщині. – [К.], 1928. – С. 7 – 8.

4862. Василенко М. Олександр Матвієвич Лазаревський (Матеріали до його біографії) // Україна. – 1927. – № 4. – С. 18, 25, 53.

4863. Памяти В. В. Тарновского, А. М. Лазаревского и Н. В. Шугурова // КС. – 1902. – № 7/8. – С. 286.

4864. Батуринець П. З громадської діяльности… – С. 3.

4865. Грушевський М. Пам’яти Олександра Лазаревського // ЗНТШ (Львів). – 1902. – Т. 47. – С. 9.

4866. Лазаревский А. Заметки о Мазепе (По поводу книги Ф. М. Уманца «Гетман Мазепа») // Лазаревский А. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии. – К., 1899. – Ч. 5. – С. 68.

4867. Гуменюк М. П. Библиографическая деятельность А. М. Лазаревского // Сов. библиография: Сб. статей и материалов. – 1960. – № 4. – С. 74.

4868. Сарбей В. Г. Історичні погляди О. М. Лазаревського. – К., 1961. – С. 27 – 29.

4869. Лазаревский А. Указатель источников для изучения Малороссийского края. – СПб., 1858. – Вып. 1. – С. [II].

4870. Лазаревська К. Листи Осипа Бодянського до Олександра Лазаревського (1854 – 1855 рр.) // Україна. – 1926. – № 1. – С. 67; Василенко Н. Памяти почетного члена… – С. 340.

4871. Воронов В. І. Родина Лазаревських у контексті вітчизняного історико-культурного процесу // Історіографічні та джерелознавчі проблеми історії України. Образи науки. Міжвузів зб. наук. пр. – Дн., 2000. – С. 178.

4872. Марченко М. І., Полухін Л. К. Видатний історик України О. М. Лазаревський / Відп. ред. В. А. Дядиченко. – К., 1958. – С. 43.

4873. Лазаревский А. Очерки старейших дворянских родов Черниговской губернии // Записки Черниговского губернского статистического комитета. – Чернигов, 1868. – Кн. 2. – С. 35.

4874. Федоренко П. О. М. Лазаревський… – С. XXVI.

4875. Лазаревський О. [Спогади про конотіпців]. – С. 56.

4876. Там само. – С. 57.

4877. Там само. – С. 60.

4878. Там само. – С. 62.

4879. Крупницький Б. Гетьман Мазепа в світлі психологічної та логічної методи. – С. 4.

4880. Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. – Нью-Йорк, 1963. – С. 74 – 75.

4881. Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії / Упорядк. та вступн. ст. Ю. Пінчука, Л. Гриневич. – 3-е вид., репринт. – К., 1996. – С. 145.

4882. Витанович І. Уваги до методології й історіософії Михайла Грушевського // УІ. – 1966. – № 1/2. – С. 45.

4883. Грушевський М. Пам’яти Олександра Лазаревського… – С. 2.

4884. Його ж. В двадцять п’яті роковини смерті… – С. 4.

4885. Василенко М. Олександр Матвієвич Лазаревський… – С. 34.

4886. Житецький І. Листування О. М. Лазаревського і М. І. Костомарова // Україна. – 1927. – № 4. – С. 98.

4887. Багалій Д. І. Нариси української історіографії за доби февдалізму й доби капіталістичної // Багалій Д. Вибрані праці: У 6 т. / Упоряд., вступ. ст. і ком. В. В. Кравченка. – Харків, 2001. – Т. 2: Джерелознавство та історіографія історії України. – С. 449 – 450; Грушевський М. Пам’яти Олександра Лазаревського… – С. 6.

4888. Воронов В. Місце О. М. Лазаревського в українському історіографічному процесі // Осягнення історії: Зб. наук. пр. на пошану професора М. П. Ковальського з нагоди 70-річчя. – Острог – Нью-Йорк, 1999. – С. 215.

4889. Когут З. Розвиток української національної історіографії в Російській імперії // Когут З. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України / Пер. з англ. С. Грачової за участі О. Бобровського та за ред. Т. Курила; наук. ред. Т. Курила за участі В. Горобця. – К., 2004. – С. 203.

4890. Коллингувд Р. Дж. Идея истории. Автобиография / Пер. и ком. Ю. А. Асеева; авт. ст. М. А. Киссель. – М., 1980. – С. 126.

4891. Василенко Н. Памяти почетного члена… – С. 337; Мякотин В. Хроника внутренней жизни. ІІІ. Смерть В. П. Острогорского, Н. К. Шильдера и А. М. Лазаревского // РБ. – 1902. – № 4. – С. 170.

4892. Багалій Д. І. Нариси української історіографії за доби февдалізму… – С. 461.

4893. Білокінь С. «Українські збірники» О. Лазаревського // СЛ. – 1995. – № 6. – С. 57 – 61; Його ж. Раритети української бібліографії у збірниках Олександра Лазаревського та Михайла Хмирова // КС. – 1998. – № 4. – С. 131 – 164; Ринсевич В. П. Колекція Олександра Лазаревського як джерело історії України другої половини ХVІІ століття: Автореф. дис. … к. і. н.: 07. 00. 06 / НАНУ. ІУАДГ. – К., 2000. – 20 с.

4894. Біднов В. Вказ. праця. – С. 57; Василенко М. Олександр Матвієвич Лазаревський… – С. 80; Джиджора І. Рец. на кн.: Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления. – К., 1902. – Т. 3: Полк Прилуцкий. – XIV, 426, XXIII c. // ЗНТШ (Львів). – 1904. – Т. 58. – С. 23.

4895. Василенко Н. Памяти почетного члена… – С. 347; Сарбей В. Г. Вказ. праця. – С. 48.

4896. Верзилов А. В. Указ. соч. – С. 6.

4897. Грушевський М. В двадцять п’яті роковини смерті… – С. 3.

4898. Лазаревський Г. Київська старовина // УЛр. – 1944. – № 11. – С. 156.

4899. Лучицкий И. Рец. на кн.: Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. – К., 1888 – 1889. – Т. 1: Стародубский полк, вып. 1 – 2 // УИ. – К., 1889. – № 12. – С. 286.

4900. Мякотин В. А. К истории Нежинского полка в XVII – XVIII вв.: (Рец. на кн.: Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. – К., 1893. – Т. 2: Полк Нежинский). – СПб., 1896. – С. 1.

4901. Багалей Д. Новый историк Малороссии: (Рец. на кн.: Лазаревский А. М. Описание Старой Малороссии. – К., 1889. – Т. 1: Стародубский полк. – XVI, 470, ХХХ с.). – СПб., 1891. – С. 121.

4902. Лазаревский А. М. Описание Старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления. – К., 1888. – Т. 1: Полк Стародубский. – С. І.

4903. Там же. – С. І.

4904. Багалей Д. Новый историк Малороссии… – С. 15.

4905. Там же. – С. 121 – 122.

4906. Лучицкий И. Указ. соч. – С. 287.

4907. Сарбей В. Г. Вказ. праця. – С. 51.

4908. Лазаревский А. М. Описание Старой Малороссии. – Т. 1. – С. III.

4909. Мякотин В. А. К истории Нежинского полка… – С. 8.

4910. Багалей Д. Новый историк Малороссии… – С. 11.

4911. Воронов В. І. Листи російського історика В. О. Мякотіна до О. М. Лазаревського // ДІАЗ. – Дн., 2001. – Вип. 2. – С. 632; Герасименко Н. Життєпис Олександра Лазаревського // ІДУ. – К., 2004. – Вип. 14. – С. 204.

4912. Сарбей В. Г. Вказ. праця. – С. 44.

4913. Лазаревский А. Говорил ли Полуботок Петру Великому речь, приводимую Конисским? // Основа. – 1861. – № 8. – С. 9.

4914. Слабченко М. Е. Малорусский полк в административном отношении (Историко-юридический очерк). – Одесса, 1909. – С. 434 (прим. до С. 311).

4915. Грушевський М. Пам’яти Олександра Лазаревського… – С. 5.

4916. Лазаревский А. М. Из истории сел и селян Левобережной Малороссии // Лазаревский А. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии. – К., 1892. – Ч. 1. – С. 3 – 4.

4917. Его же. Описание Старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления. – К., 1902. – Т. 3: Полк Прилуцкий. – С. 19.

4918. Его же. Описание Старой Малороссии. – Т. 1. – С. 39.

4919. Его же. Люди Старой Малороссии. 2. Милорадовичи // КС. – 1882. – № 3. – С. 484.

4920. Его же. Описание Старой Малороссии. – Т. 1. – С. 26.

4921. Там же. – С. 54.

4922. Лазаревский А. Предисловие // Сулимовский архив. Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей XVII – XVIII вв. / С предисл. А. Лазаревского. – К., 1884. – С. ХII.

4923. Его же. Полтавщина в XVII веке // Его же. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии. – К., 1892. – Ч. 1. – С. 89.

4924. Его же. Описание Старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления. – К., 1893. – Т. 2: Полк Нежинский. – С. 135.

4925. Там же. – С. 43.

4926. А. Л. [Лазаревський О. М.] Поминка предков // КС. – 1902. – № 3. – С. 158 – 159.

4927. Багалій Д. Історіографічний вступ [до «Нарису історії України на соціально-економічному грунті»] // Багалій Д. Вибрані праці… – Т. 1. – С. 254.

4928. Лучицкий И. Указ. соч. – С. 287.

4929. Грушевський М. В двадцять п’яті роковини смерті… – С. 8.

4930. Його ж. Рец. на кн.: Лазаревский А. М. Малороссийские посполитые крестьяне (1648 – 1783 гг.): историко-юридический очерк. – К., 1908. – 108, XII с. // ЗНТШ (Львів). – 1908. – Т. 84. – С. 225.

4931. Мякотин В. А. К истории Нежинского полка… – С. 11.

4932. Лазаревский А. М. Описание Старой Малороссии. – Т. 3. – С. IX.

4933. Его же. Старинные малороссийские портреты // КС. – 1882. – № 5. – С. 339.

4934. Лазаревська К. О. М. Лазаревський і старе українське мистецтво // Україна. – 1927. – № 4. – С. 97.

4935. Грушевський М. В двадцять п’яті роковини смерті… – С. 6.

4936. Василенко Н. Памяти почетного члена… – С. 347.

4937. Грушевський М. В двадцять п’яті роковини смерті… – С. 5.

4938. Лазаревский А. М. Малороссийские посполитые крестьяне (1648 – 1783 гг.): историко-юридический очерк по архивным материалам / С предисл. Н. Василенко. – К., 1908. – С.

4939. Грушевський М. Пам’яти Олександра Лазаревського… – С. 4.

4940. Там само. – С. 6.

4941. Оглоблин О. Про мій рід / Публ. Л. Винара // УІ. – 1995. – Т. 32, № 1/4. – С. 204 – 208.

4942. Його ж. Мій творчий шлях… – С. 21 – 22.

4943. Його ж. Апанас Кирилович Лобисевич [автограф монографії та чернеткові записи; 1942 – 1943 рр.] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 56. – Арк. 47.

4944. Оглоблін О. До питання про автора Літопису Самовидця // ЗІФВ. – К., 1926. – Кн. 7/8. – С. 181.

4945. Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики: Мануфактура в Гетманщине. – [К., 1925]. – С. 9.

4946. Верба І. Олександр Оглоблин… – С. 79 – 80.

4947. Оглоблин О. Мій творчий шлях… – С. 43.

4948. Його ж. Кріпацька фабрика (Харків-Київ, 1931) // Ohloblyn O. A History of Ukrainian industry / Reprint of the three volume study first published in Kiev in 1925 and 1931. – München, 1971. – C. 180.

4949. Оглоблін О. П. «Історія України»… – Арк. 38.

4950. Оглоблин О. Олександер Лазаревський (1834 – 1902) і українське родознавство // РЗ (Франкфурт). – 1947. – Зшиток 4. – С. 21.

4951. Мезько-Оглоблин О. Люди Старої України та інші праці / Ред. Л.-Р. Винар. – Острог – Нью-Йорк, 2000. – С. 220.

4952. Винар Л., Атаманенко А. Епістолярні джерела до історії Українського історичного товариства: З листування Олександра Оглоблина // УІ. – 2003. – Т. 40, № 1/5. – С. 442.

4953. Оглоблин О. Рід / Публ. Л. Винара // УІ. – 1994. – Т. 31, № 1/4. – C. 135.

4954. Його ж. «Внучка двох гетьманів» (Причинок до української генеалогії XVIII cт.) [автограф 6 – 7 груд. 1942 р.] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 50. – 25 арк.

4955. Його ж. Мій творчий шлях… – С. 53 (примітка 1).

4956. Винар Л. Про «Людей Старої України» // Мезько-Оглоблин О. Люди Старої України. – С. 24.

4957. Полонська-Василенко Н. Спогади / Упоряд., вступ. ст. та імен. покажчик В. Шевчука. – К., 2011. – С. 505.

4958. Оглоблин О. «Історія України» Худорби // КВ. – 1943, 26 жовт. – № 239. – С. 4.

4959. Його ж. Тимофій Калинський (З історії української громадської думки XVIII – ХІХ ст.) // КВ. – 1943, 29 груд. – № 293. – С. 3.

4960. Його ж. Мій творчий шлях… – С. 51.

4961. З листів Д. І. Дорошенка до О. П. Оглоблина // УІ. – 1965. – № 3/4. – С. 85 – 86.

4962. Винар Л. Листи Івана Крип’якевича до Олександра Оглоблина з 1943 року // УІ. – 2000. – № 1/3. – С. 265.

4963. Його ж. «Люди Старої України» Олександра Мезька-Оглоблина: Історія видання // УІ. – 2000. – № 1/3. – С. 170.

4964. Оглоблин О. Берлінська місія Капніста 1791 року. Історіографія і методологія питання (З приводу нової «теорії» проф. Вільяма Еджертона) // Оглоблин О. Студії з історії України… – С. 181.

4965. Його ж. Мій творчий шлях… – С. 37.

4966. Ковалів П. Про нову працю проф О. Оглоблина [«Люди Старої України»] // Київ (Філадельфія). – 1961. – № 4. – С. 44.

4967. Бойко Ю. Проф. д-р О. П. Оглоблин… – С. 314.

4968. Мезько-Оглоблин О. Люди Старої України. – С. 279.

4969. Білас Л. Ідеологія як історія і як поезія… – С. 61.

4970. Оглоблин О. Володимир Антонович та його історична школа // Оглоблин О. Студії з історії України… – С. 202.

4971. Білас Л. Ідеологія як історія… – С. 57.

4972. Історик. Невдала спроба реабілітації українського шляхетства // За синім океаном. – 1960. – № 4. – С. 16.

4973. Василенко М. Олександр Матвієвич Лазаревський… – С. 80.

4974. Ohloblyn O. Ukrainian Historiography 1917 – 1956. – P. 402 – 403, 412, 415 – 416, 424 – 430

4975. Оглоблин О. Мій творчий шлях… – С. 21.

4976. Мезько-Оглоблин О. Люди Старої України. – С. 129.

4977. Там само. – С. 246.

4978. Оглоблин О. Семен та Олекса Дівовичі // РД (Денвер). – 1955. – № 1. – С. 1.

4979. Його ж. Проблема схеми історії України… – С. 12.

4980. Його ж. Нарбут-мазепинець. Нові матеріали до біографії Юрія Нарбута // Арка (Мюнхен). – 1948. – № 2. – С. 9.

4981. Там само. – С. 10.

4982. Там само. – С. 10.

4983. Мезько-Оглоблин О. Люди Старої України. – С. 70.

4984. Оглоблин О. Мій творчий шлях… – С. 46.

4985. [Іларіон, митрополит]. Рец. на кн.: Оглоблин О. Люди Старої України. – Мюнхен, 1959 // ВК. – 1960. – № 9. – С. 30.

4986. Винар Л. Люди старої України [Рец. на кн.: Оглоблин О. Люди Старої України] // Свобода (Джерсі-Сіті). – 1960, 9 лип. – № 130. – С. 2.

4987. Полонська-Василенко Н. «Люди Старої України». [Рец. на кн.: Оглоблин О. Люди Старої України] // УС (Мюнхен). – 1961. – № 3. – С. 44.

4988. Білас Л. Ідеологія як історія… – C. 51 – 52.

4989. Мезько-Оглоблин О. Люди Старої України. – С. 57.

4990. Там само. – С. 70.

4991. Там само. – С. 71.

4992. Там само. – С. 79.

4993. Там само. – С. 121.

4994. Там само. – С. 142.

4995. Там само. – С. 154.

4996. Там само. – С. 189.

4997. Там само. – С. 239

4998. Там само. – С. 239

4999. Там само. – С. 240.

5000. Там само. – С. 269.

5001. Там само. – С. 272.

5002. Там само. – С. 276.

5003. Там само. – С. 101, 108.

5004. Лавріненко Ю. На початках українського відродження (До 200-річчя народження Василя Каразіна, 10 лютого 1773 – 1973) // Сучасність. – 1974. – № 7/8. – С. 55 (прим.*).

5005. Білас Л. Ідеологія як історія… – C. 44.

5006. Там само. – С. 56.

5007. Там само. – С. 44.

5008. Оглоблин О. Українська мартирологія й завдання її наукового дослідження // УІ. – 2000. – № 1/3. – С. 99.

5009. Винар Л. Люди старої України… – С. 2.

5010. Полонська-Василенко Н. «Люди старої України». – С. 38.

5011. Pritsak O., Reshetar J. The Ukraine and the Dialectic of Nation-Building // SR. – 1963. – Vol. 22, no. 2. – P. 249.

5012. Мезько-Оглоблин О. Люди Старої України. – С. 39.

5013. Там само. – С. 143.

5014. Там само. – С. 205.

5015. Там само. – С. 66, 68.

5016. Там само. – С. 186.

5017. Там само. – С. 74.

5018. Там само. – С. 79 – 80.

5019. Там само. – С. 78.

5020. Там само. – С. 85.

5021. Там само. – С. 84.

5022. Там само. – С. 89.

5023. Там само. – С. 115.

5024. Там само. – С. 115 – 116.

5025. Там само. – С. 116.

5026. Там само. – С. 46 – 47.

5027. Там само. – С. 69 – 70.

5028. Там само. – С. 103.

5029. Там само. – С. 159.

5030. Там само. – С. 230.

5031. Там само. – С. 242.

5032. Там само. – С. 273.

5033. Sydorenko A. Ukrainians in American East European studies // NP. – 1976. – Vol. 4, no. 2. – P. 106.