8.4. У пошуках контексту. О. Оглоблин
як інтерпретатор доби Хмельниччини
Ясь Олексій
На повоєнних теренах української еміграційної історіографії О. Оглоблин з’явився як представник старої наддніпрянської академічної й культурної традиції. Однак, остання була трансформована повсякденними соціальними і науковими практиками буття за досить екстремальних умов радянського режиму. За спостереженням О. Домбровського, котрий розглядав О. Оглоблина як «інтелектуала великого формату», наслідки «совєтської ментальности» та радянські «експерименти індоктринізації» наклали помітний відбиток на його особистість [4622].
Культурні та дослідницькі практики О. Оглоблина адсорбували як старі українські традиції, що сягали своїми коренями ще України-Гетьманщини, так і революційний ентузіазм доби українізації 1920-х років та жахливі спомини 1930-х років – часів суцільних репресій, народження і тотального панування радянського гранд-наративу. Вельми болісними були згадки про принизливий «обряд самоспокути» уявних і реальних «гріхів», котрого зазнало чимало радянських учених-гуманітаріїв, зокрема й О. Оглоблин [4623].
Звісно, історик не був поодиноким репрезентантом цієї гілки української східної чи наддніпрянської наукової еміграції після Другої світової війни, яка пережила страшні поневіряння та випробування за часів радянських репресій і воєнної доби. Зокрема, Н. Полонська-Василенко у своїй студії, присвяченій репресованим науковцям, називає, принаймні 11 істориків та вчених-гуманітаріїв на еміграції, які протягом 1920-х – 1930-х років працювали в системі ВУАН: В. Гришко, В. Дубровський, В. Козловська, Н. Кордиш-Головко, П. Курінний, В. Міяковський, О. Оглоблин, Л. Окіншевич, С. Підгайний, Н. Полонська-Василенко, К. Штепа [4624].
Це покоління наддніпрянських інтелектуалів історик С. Підгайний метафорично нарік «недостріляними» [4625]. Варто згадати й ряд інших учених-емігрантів, які одержали фаховий вишкіл та розпочали наукову діяльність у Радянській Україні, зокрема С. Килимника, П. Одарченка, В. Петрова, Ю. Шевельова, В. Шугаєвського, О. Юрченка та ін.
Окрім того, як і більшість професорів-істориків УВУ у Мюнхені (Д. Дорошенко, Б. Крупницький, Н. Полонська-Василенко та ін.), О. Оглоблин належав до прихильників гетьманського руху на еміграції, що, звичайно, справляло помітний вплив на його наукову творчість [4626]. Але, на відміну від більшості емігрантів-наддніпрянців, О. Оглоблин мав унікальний досвід у царині розробки української історії, акумульований різноманітними фаховими інтересами та дослідницькими практиками.
У міжвоєнну добу О. Оглоблин інтенсивно студіював різні пласти української минувшини: працював над схемою економічної історії, прагнув відтворити політичне життя та суспільну думку України-Гетьманщини XVII – XVIII ст., зокрема сполучити революційну добу Хмельниччини з Мазепинськими часами. Крім того, він мав широкі академічні інтереси на ниві культурної та соціальної історії XVII – ХІХ ст., у т.ч. з перспективи родознавства – генеалогії тощо. У його писаннях 1920-х – початку 1930-х років побутували як устремління у річищі «масової» історії, так і латентні неоромантичні мотиви.
Такі масштабні наукові зацікавлення О. Оглоблина продукували його специфічні інтенції щодо концептуалізації української минувшини, які спиралися на високу культуру джерелознавчої й архівної евристики. Це поєднання, з огляду на еміграційні умови та відірваність від головних джерельних комплексів тодішніх дослідників поза межами Радянської України, виглядає справді-таки унікальним! Якщо взяти до уваги, ще й тривалу, фактично 70-ти річну науководослідну працю О. Оглоблина на теренах українського історіописання ХХ ст., то постать цього вченого та стильові виміри його творчості і до сьогодні становлять неабиякий інтерес.
Вже перші розвідки О. Оглоблина, написані у добу Ді-Пі, виявляють авторську схильність до концептуалізації минувшини, яка нав’язує інтелектуальну тяглість з його студіями 1920-х – початку 1930-х років, зокрема у сенсі неоромантичної стилізації та почасти соціологізації історії. Такою є його розвідка «Золотий спокій» (1948), присвячена передодню Хмельниччини.
Її задум постав, імовірно, ще за радянської доби. Про це свідчить низка зауваг О. Оглоблина на підручник Т. Скубицького, К. Гуслистого, Ф. Ястребова з української історії, підготовлений 1936 р., зокрема цікаві коментарі рецензента про поняття «золотий спокій» [4627]. Приміром О. Оглоблин обстоює думку, що у цю добу «швидким темпом нагромаджувалася сила вибухового матеріалу в соціально-економічному й політичному житті України» [4628]. Проте, з очевидних на то причин, означені роздуми історика, так і не потрапили на сторінки радянських наукових видань. Відтак свій задум автор зміг почасти реалізувати на еміграції, коли за скрутних умов і обставин таборової доби видав вищеназвану статтю.
У цьому тексті О. Оглоблин прагне наповнити концептуальним змістом відому і популярну метафору, яка побутувала на теренах польського історіописання у світлі різних контекстів – політичного, ідеологічного, культурного, господарського тощо. Відзначимо, що один із розділів другої частини восьмого тому «Історії України-Руси» М. Грушевського мав аналогічну назву – «Золотий спокій» [4629].
А втім, значення і реальний масштаб розумувань О. Оглоблина про цей, здавалося б, локальний десятилітній період української історії (1638 – 1648) виказують більш широкі дослідницькі інтенції. Передусім, він звертає увагу на «нові і великі вартості», які постали в політичній, культурній, економічній та інших сферах українського ранньомодерного буття на зламі XVI – XVII ст. [4630]
«Справді, куди не подивимося, до якої царини українського суспільного життя не приглядимось, скрізь побачимо невтомну працю, завжди відчуємо цей творчий дух, що навіть момент найбільшої національної поразки після козацьких повстань 1630-х років пробивається крізь потрощену й спалену оболонку буденного життя й переможно повіває над усією країною», – зауважує історик [4631].
Власне, окреслення контрасту між тими вартостями та пригніченим станом суспільства, подається як провідна теза у візії О. Оглоблина. Причому у змалюванні контраверсійних контекстів минувшини він оперує відомими неоромантичними дефініціями – нагромадженою «силою» і «духом» української нації. Ці мовні маркери, котрі в стильовому представленні українських неоромантиків першої третини ХХ ст. зазвичай виглядають абстрактними й ідеологічно заангажованими, історик дещо заземлює та наповнює конкретним змістом. Тож учений подає досить рельєфну і багатопланову замальовку тогочасного українського суспільства. Він спростовує давню «народницьку легенду» про економічний занепад України напередодні Хмельниччини [4632].
Заразом О. Оглоблин обстоює тезу про надзвичайне багатство і повноту українського духовного та культурного життя наприкінці XVI – першій половині XVII ст. [4633] Зокрема історик наголошує, що «на середину XVII століття, й саме в період «золотого спокою», Україна стала справжнім духовим центром усього православного світу, а Київ став всеукраїнським центром науки й культури» [4634]. На його думку, саме на теренах цієї «ідейної сфери» народилася «ідея української національно-визвольної революції» [4635].
Ю. Бойко влучно зауважив цікаву прикмету тодішнього історичного письма О. Оглоблина, яку він схарактеризував як «пов’язання духового розвитку з економічним» [4636]. Та найцікавішим виглядає представлення автором розвідки політичних контекстів виникнення, точніше відродження Української козацької держави з перспективи психологічних очікувань тогочасних діячів. «Найменше, мабуть, здивовані були сучасники й свої, й чужі – з найяскравішого для нас факту відродження Української Держави. Цей настрій був загальний», – підкреслює О. Оглоблин [4637].
Отож в авторській візії психологічний чинник очікувань / сподівань / настроїв сучасників є своєрідним і вагомим доказом побутування політичної й ідеологічної концепції / концепцій утворення Української Речі Посполитої чи Руського князівства, себто готовності сприйняти імовірні / можливі перетворення [4638].
Хто ж репрезентував ці назрілі метаморфози у політичній та ідеологічній площині тогочасної України?
О. Оглоблин називає, принаймні, декілька таких осередків національно-державницької думки, зокрема наголошує на їхньому гетерогенному складі. Це – «православні шляхетсько-церковні кола», зокрема Києво-Могилянський осередок, «волинський гурток української протестантської шляхти» (Ю. Немирич та ін.) з орієнтацію на династію, представлену трансільванським князем Юрієм І Ракочі, козацтво – з його ідеалом «козацького панства» тощо [4639]. Саме наявність таких ідеологічних устремлінь і породжувала сподівання сучасників, які відчували й переймалися тієї гострою, критичною духовною та культурною напругою, що побутувала напередодні Хмельниччини.
Ба більше, такі очікування, вважає О. Оглоблин, свідчать про існування старої державницької традиції в українському суспільстві.
«Логічним і психологічним наслідком цього була думка про Україну не тільки як про осібне державне тіло, але й як про спадкоємця старої Київської імперії , що мусить колись перейняти на себе тую спадщину», – стверджує історик [4640].
В іншій праці автор відзначає, що ця ідея яскраво простежується у білоруській політиці Б. Хмельницького.
Врешті, О. Оглоблин практично обстоює відому тезу В. Липинського про боротьбу «двох Русей за Русь третю» [4641].
«Вважаючи створену ним козацьку державу за природного спадкоємця старої Київської держави, Б. Хмельницький прагнув об’єднати під владою Гетьмана Війська Запорозького бодай ту частину старої Руської держави, що перебувала під польсько-литовським пануванням», – підсумовує вчений [4642].
Ці згадки про «державне тіло» («організм»), органічний зв’язок і спадкоємність Київської Русі («Київської імперії») та козацької України [4643] не є поодинокими в повоєнній творчості О. Оглоблина. Скажімо, у відомій розвідці «Проблема схеми історії України 19 – 20 століття (до 1917 року)» історик висловлює думку про
«процес органічного з’єднання, споєння всіх цих елементів – географічного, економічного, політичного – в єдиний національно-територіальний комплекс сучасної, новітньої України, а принаймні того, що іноді – мабуть, не зовсім точно – зветься Великою Україною [курсив О. Оглоблина. – Авт.]» [4644].
В іншому місці він згадує про процес консолідації «українських земель з відмінною історичною та економічною долею в єдиний національно-господарський організм [курсив О. Оглоблина. – Авт.]» [4645].
Та навіть саму еміграцію вчений розглядає як органічну частину «своєї батьківщини, того національного організму [курсив О. Оглоблина. – Авт.], в якому вона виросла й з якого вийшла на чужину» [4646]. Варто відмітити, що таке розуміння українського суспільства як своєрідного «організму», в якому синтезовані культурні, соціальні, національно-політичні, господарсько-економічні, ідеологічно-державні, територіальні, психологічні та інші складові, виразно нав’язує інтелектуальний зв’язок із соціологічними компонентами його візії, котра постала у дусі «масової» історії кінця 1920-х – початку 1930-х років.
Більше того, цю сув’язь споглядаємо навіть у термінологічній царині. Згадаємо, наприклад, відомі метафори О. Оглоблина про «єдиний громадський організм» [4647] чи «самостійний громадський організм» [4648] у його міжвоєнних писаннях, які автор виводив, головним чином, зі спостережень в історико-економічній царині.
Щоправда, у повоєнних розвідках ученого більш поважне місце відводиться політичним, культурним, ідеологічним компонентам, хоч і не забуваються соціальні й економічні складники. Інколи у його візії проступають риси антропоморфного уподібнення національного «організму». Такою є авторська замальовка Д. Багалія, якого він означує як особистість із вдачею «органічного українця» [4649]. На думку О. Оглоблина, це найповніше виявилося у дивовижній здатності цього історика пристосовуватися до складних і мінливих соціокультурних умов та політичних обставин.
Отже, цілі епохи і періоди національної історії сприймалися істориком як різноманітні стани «національного організму» як складної, багатовимірної етносоціальної та політичної системи. Натомість Б. Крупницький – колега і товариш О. Оглоблина досить негативно відгукувався про будь-які «органічні» уподібнення на теренах світу історії, позаяк уважав такі означення вислідом попередніх культурних епох.
Так чи інакше, цей начебто локальний епізод минувшини, відомий як «золотий спокій», постає у тексті О. Оглоблина, як певний стан чи навіть образ національного «організму», який опановує нові вартості, нагромаджує сили напередодні великого і страшного тектонічного зсуву в українській історії – Хмельниччини.
Врешті, ідея конфлікту, суперечності між зовнішнім, показним «спокоєм», або, як метафорично зауважує О. Оглоблин, «спаленою оболонкою» українського суспільства і його внутрішнім, майже непомітним, але потужним напруженням, виконує роль прологу до майбутнього протиборства – доби кривавих і руйнівних потрясінь. Вона є засадною в авторській репрезентації цього передреволюційного десятиліття, в якій все ж таки домінує неоромантична стилізація.
«Цей контраст між багатством українських ланів і лісів – і їх хижою чужинецькою експлуатацією, між невичерпною життєвою силою й вільнолюбним духом працьовитого й войовничого народу – і його соціально-економічним і державно-політичним поневоленням, між блискучим розквітом української культури – й її залежністю від чужонаціональної держави, – це був образ тогочасної України й заразом справжній зміст поняття «Золотого спокою». Контраст був надто гострий, зудар був неминучий. Він мусив викресати іскру», – відзначає вчений [4650].
Зауважимо, що наведені пасажі примушують замислитися щодо оціночних мірил О. Оглоблина, зокрема стосовно глибокої, наскрізної контекстуальності його текстів. Адже мінливість контекстуального представлення історії виглядає як важлива риса його письма. За великим рахунком, у цій конструкції передреволюційної минувшини автор поставив Хмельниччину у ширший контекст українського ренесансу першої третини XVII ст., який асоціюється із славетними іменами гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного та митрополита П. Могили.
Пізніше розвідка «Золотий спокій» увійшла до низки нарисів-есе, які О. Оглоблин об’єднав і видав під спільною назвою «Думки про Хмельниччину» (1957). Не випадково рецензент цієї збірки зауважив, що стаття про переддень Хмельниччини є найцікавішою із зазначених нарисів [4651].
Такі ескізні замальовки кидають світло на історичні погляди О. Оглоблина з іншого ракурсу, позаяк він зазвичай міцно спирається на фактографічний матеріал, зокрема є досить обережним у припущеннях, узагальненнях, висновках і т. п. Натомість есеїстський статус зазначеної праці та незавершеність багатьох авторських сюжетів з історії Хмельниччини підіймають завісу щодо його мотивів і уподобань, зокрема відкривають їх широкому загалу. Тим більше, що протягом 1920-х – 1930-х років учений здебільшого працював на ниві української минувшини кінця XVII – XVIII ст., хоч, звичайно, не обминав своєю увагою й революційні часи Б. Хмельницького. Відтак до історії Хмельниччини О. Оглоблин звертався як дослідник, що мав неабиякий досвід та величезні фактографічні відомості з обсягу вивчення України-Гетьманщини XVIII ст.
Це створювало своєрідну ситуацію, зокрема примушувало автора шукати нові контексти висвітлення української революції середини XVII ст. Саме тому він згодом прагнув віднайти різноманітні зв’язки Хмельниччини з добою Мазепинського ренесансу, або намагався нав’язати компаративні сюжети в історії української політичної думки XVII – XVIII ст. тощо. Загалом постать О. Оглоблина як історика-інтерпретатора Хмельниччини постає більш виразно і повно, особливо, у сенсі стильового візерунку його дослідницьких практик. Заразом образ Хмельниччини у його студіях формувався, за визнанням самого історика, під потужним інтелектуальним впливом В. Липинського [4652]. Таку ідейну сув’язь відмічали й інші науковці [4653].
Передусім, привертає увагу сюжетна канва текстів О. Оглоблина. Революційні часи середини XVII ст. сприймалися автором як доба Б. Хмельницького – козацького Володаря та видатної особистості, біографія якої приховувала чимало потенційних і очевидних контекстів висвітлення, що відкривали оригінальні перспективи. Зокрема, в одній із розвідок про Хмельниччину історик наголосив, що 1648 р. започаткував кардинальну зміну політичної карти Східної Європи [4654]. Тим-то, роздуми О. Оглоблина про Великого гетьмана та українську революцію середини XVII ст. виявляють цікаві повороти мислення вченого.
Майбутній гетьман на сторінках «Думок про Хмельниччину» постає, насамперед, як чільний репрезентант того покоління, яке, за висловом О. Оглоблина,
«з’явилося на світ Божий в кінці XVI століття й вийшло на широкий шлях громадсько-політичної діяльности в 1620-х роках, коли ще діяли такі українські державники, як гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний і Михайло Дорошенко» [4655].
На його думку, зазначену генерацію, крім Б. Хмельницького, найповніше представляють митрополит Петро Могила та київський воєвода Адам Кисіль [4656]. Власне, ці три знакові постаті першої половини XVII ст., обрані вченим, окреслюють «різні шляхи», точніше відмінні контексти творення історичної палітри Хмельниччини.
Недаремно в одній із публічних лекцій, читаній 1954 р. в Українському народному університеті у Нью-Йорку, О. Оглоблин наголошує на особливій ролі митрополита П. Могили та його київського осередку в духовному, культурному і політичному житті тогочасної України.
«Діяльність києво-могилянського гуртка свідчить про те, що це були не припадкові думки, не мрії поодиноких українських діячів, а широкі й свідомі плани відродження української державности», – підкреслює О. Оглоблин [4657].
Чільне місце історик відводить й особі А. Кисіля. Зазначимо, що ще в рецензії 1939 р. він означує цю історичну постать красномовною дефініцією – homo novus, себто характеризує її як нову людину, котра зробила сама себе як у господарсько-економічному, так і політичному сенсі [4658].
«Кисіль дбав не тільки за справи державні, pro bono publicco [лат. заради загального блага. – Авт.], як він любив висловлюватися. – пише О. Оглоблин. – Він був і добрим господарем. З власника убогого маєтку на Волині, він зробився одним з найбагатших людей на Україні, з кількомастами тисяч золотих річного доходу» [4659].
Видається, що для історика найголовнішим є певна персоніфікація тогочасного політичного проекту української православної шляхти, в контексті якого він розглядає цього діяча. Зокрема, він відзначає, що «сучасники в 1648 – 1649 рр. з ім’ям Адама Кисіля зв’язували можливість утворення Князівства або навіть Королівства Руського» [4660]. Певна річ, цей авторський вибір трьох персоналій є своєрідним, завуальованим поясненням як складного, суперечливого характеру Великого гетьмана, так і того «революційного зриву», відомого як Хмельниччина, зокрема її різноманітних вимірів і можливих перспектив.
Від контексту поколінь історик уповні логічно переходить до генеалогічного ракурсу – походження Б. Хмельницького. Втім, наводячи й коментуючи різноманітні свідчення і тлумачення про місце народження майбутнього козацького керманича, О. Оглоблин висловлює досить цікаву думку про репрезентацію гетьманом усієї Української землі.
«Та де б не народився Богдан, важливе те, що для нього вся українська земля була своєю, рідною … – зазначає історик. – Важко знайти на Україні таке місто, якого не знав би Богдан і в якому він не почував би себе, справді, як вдома» [4661].
На цьому місці відзначимо, що О. Оглоблин несподівано відривається від фактографічної канви й практично обстоює відому тезу В. Липинського про «територіальний патріотизм» як терен, на якому розгортається побутування провідного героя. Саме усвідомлення приналежності до людності, що мешкає на певній території, породжує той патріотизм, який є основою державного буття й політичної організації, принаймні за версією автора «Листів до братів-хліборобів» [4662].
Природно, що біографія Б. Хмельницького поділяється О. Оглоблиним на два часові сегменти. Це – період звичайної людини та доба Володаря. Відтак швидкоплинний епізод наприкінці грудня 1647 р., коли майбутній козацький вождь із невеличким загоном подався на Запорожжя, тлумачиться вченим як критична, перехідна межа між двома різними станами у його житті.
Отож «замість скромного Чигиринського сотника, людини стриманої і зрівноваженої, хоч дуже сильної й щедро обдарованої натури з’являється переможний полководець і могутній володар, вождь української національно-визвольної революції і творець нової Української держави, людина яскравих здібностей, нестримних пристрастей і нездоланної волі – постать, дух якої і досі панує над нами» [4663].
Така характеристика незаперечно свідчить про «народження» в авторському тексті неоромантичного героя з властивими йому рисами – волюнтаризмом та особливим призначенням – місією у національній історії.
Зрештою, феномен Б. Хмельницького, якого нині правомірно називають харизматичним типом політика, О. Оглоблин пов’язує з непоборною силою його авторитету. «Це було більше, ніж необмежена влада. – підкреслює історик. – Це була сила авторитету, яка спиралася на визначні прикмети Хмельницького, як володаря і як людини, і яка свідчила про те, що український народ, а передусім козацтво – основна, рушійна сила української революції – цілком підтримували Богдана, цілком йому довіряли і вірили в нього – «в усьому покладалися на Гетьмана»» [4664].
Водночас О. Оглоблин наголошує, що «поставило Хмельницького на чолі держави – сила авторитету, а не авторитет сили! [виділення О. Оглоблина. – Авт.]» [4665]. Здається, постать гетьмана скроєна у «Думках про Хмельниччину» майже за стильовим «рецептом» В. Липинського. Зокрема, вона висвітлена у дусі його відомої візії «Великої людини» з її «моральним авторитетом» та «матеріальною силою», яка спирається на ірраціональну, майже містичну віру мас і, заразом, опановує політичну та соціально-економічну природу національних / народних устремлінь.
Але авторська замальовка цієї особистості виявляє й низку специфічних рис, що вносять істотні корективи до такої неоромантичної конструкції образу козацького поводиря. Зокрема, О. Оглоблин обстоює думку про «складність, майже подвійність істоти Богдана Хмельницького», хоч і вважає, що «це не були дві різні людини, й не дві різні істоти в цій одній людині. Але ця людина була володарем [виділення О. Оглоблина. – Авт.]» [4666].
У відповідному сенсі витримана й персональна характеристика Великого гетьмана на сторінках «Думок про Хмельниччину».
«Своєю вдачею й поводженням Хмельницький був дуже складна людина. – відзначає вчений. – Він міг бути привітний, простий, скромний, міг навіть імпонувати цією простотою й скромністю, але міг бути маєстатичним, гнівним, грізним, навіть лютим – і також імпонувати, коли треба й перед ким треба було, цією стороною своєї натури. Він легко виходив з себе, хвилювався, зривався – але й міг чудово володіти собою, вмів виявляти і вмів приховувати свої справжні настрої й почуття» [4667].
Таке висвітлення постаті Великого гетьмана у праці О. Оглоблина не дуже співвідноситься з відомими пасажами з «України на переломі 1657 – 1659» В. Липинського. Приміром, із метафоричними, майже провіденціальними формулами щодо означення постаті Б. Хмельницького – «Богом даний провідник» чи «геніальний вождь» [4668].
Натомість цей образ козацького вождя певною мірою нав’язує аналогії з героїко-художньою конструкцією ідеологічного антагоніста О. Оглоблина – історика-романтика М. Костомарова. Тим паче, що у тритомній монографії про Б. Хмельницького М. Костомаров акцентує увагу на його суперечливій та складній вдачі, зокрема на мінливості відчувань, настрою, особистих примх Великого гетьмана тощо [4669].
Схожі мотиви помічаємо і у тексті О. Оглоблина, який згадує про «маленькі людські слабості» Б. Хмельницького [4670]. Не забуває автор і про велику трагедію в особистому житті провідного героя – подружню зраду і страту Мотрони Чаплинської [4671], якій вищезгаданий М. Костомаров відводив надзвичайно важливу, ба навіть переломну роль у перебігу Хмельниччини [4672].
На відміну від М. Костомарова, який тлумачив ці риси Великого гетьмана у контексті конфлікту головного персонального героя з колективним героєм – народом / нацією, О. Оглоблин пропонував інше пояснення. Він уважав, що особливості вдачі Б. Хмельницького значною мірою відображали своєрідну гру, яку він проводив як «вправний і навіть талановитий актор» [4673]. Ці сценічні чи акторські ефекти Великого гетьмана помітив ще М. Грушевський, який означив їх як «сильний ухил до лицедійства» [4674]. Проте О. Оглоблин трактує такі риси у ширшому контексті дипломатичних заходів та комунікативних здібностей Б. Хмельницького як державного Володаря.
«Хмельницький нерідко плакав, навіть під час офіційних прийнять і церемоній. Сльози виступали йому на очах іноді дуже до часу й до речі, й він умів чудово використати цей вияв емоцій для своєї політичної справи та дипломатичної гри, гри не звичайної людини, навіть талановитого майстра, а гри володаря [виділення О. Оглоблина. – Авт.]», – твердить історик [4675].
Будь-щобудь, О. Оглоблин намагається вписати ці риси та дії козацького керманича у контекст харизми Великого гетьмана, зокрема тлумачить їх як неодмінні атрибути образу нового українського Володаря!
Зауважимо, що автор «Думок про Хмельниччину» згадує й про оригінальний «стиль писань» Б. Хмельницького, який добре виявився у його листах і навіть універсалах. Зокрема, він тримається думки, що козацький вождь був «дуже цікавою людиною, яка однаково добре володіла і словом, і пером» [4676]. Наприклад, історик наводить дотепні й образні висловлювання Великого гетьмана.
Таким чином, О. Оглоблин обстоює тезу про «особливий стиль розмов» Б. Хмельницького зі своїми ворогами – поляками [4677].
Ця персональна характеристика-замальовка кидає світло й на творчий профіль самого історика, котрого О. Субтельний уважав «великим формалістом» у кращому сенсі цього означення.
«Олександр Петрович – свідомий, переконливий формаліст. – відзначає О. Субтельний. – Він вірить, що відповідні форми поведінки, мови, писання, оздоблюють людину саму і її зусилля, а слухачам чи читачам дають приємність і виказують пошану. Формальності підносять людину на вищий рівень» [4678].
Схоже, що відповідних якостей О. Оглоблин дошукувався і у героїв своїх історичних писань.
Заразом історик змальовує яскраву і складну дипломатичну гру козацького провідника.
«Як керівник, коли можна так висловитися, дипломатичної стратегії [виділення О. Оглоблина. – Авт.], Хмельницький, безсумнівно, був одним з найвидатніших українських дипломатів. Досить сказати, що в боротьбі проти Речі Посполитої він створює, одну за одною, три могутні коаліції. Перша – то була коаліція українсько-кримсько-турецька, утворена р. 1648… Друга коаліція – то українсько-московська коаліція, утворена в Переяславі р. 1654… І третя антипольська коаліція, може, найблискучіший витвір дипломатичного генія Хмельницького, це союз (1656 – 1657 р.р.) між Україною, Швецією, Семигородом та іншими державами (Бранденбург, Молдавія, Валахія). Ця коаліція заломилася не з причини Богдана, і тої катастрофи Богданове серце вже не витримало», – зазначає вчений [4679].
Недаремно О. Оглоблин метафорично називає Великого гетьмана «господарем дипломатії [виділення О. Оглоблина. – Авт.], диригентом дипломатичної гри» [4680].
Ба більше, козацький Володар проводить складні і багатоходові комбінації не тільки на дипломатичних та військово-політичних теренах, а і в своєрідній грі з соціальними низами й козацькою аристократією. Зокрема, історик відзначає, що «Богдан Хмельницький, однак, чудово, розумів силу народної маси й знав її психіку» [4681]. В іншому місці він наголошує, що гетьман мав «величезний вплив на народну масу – і як людина, і як державний діяч» [4682].
Приміром, О. Оглоблин описує відомий епізод із 1653 р. під час походу гетьмана до Молдавії, на допомогу сину Тимошу. Тоді обурений виступом старшини Б. Хмельницький порубав ліву руку черкаського полковника, а потім апелював до простої козацької маси, щоби відвести загрозу можливого заколоту [4683]. Вчений акцентує увагу і на простому, майже аскетичному побуті, який дає нам
«яскравий образ Богдана Хмельницького, старого українського господаря, людини, якій ніщо людське не було чуже, – і, разом з тим, могутнього Гетьмана нової Української держави, якому не бракувало жадних якостей володаря» [4684].
Варто відзначити, що введення нових особистих контекстів у конструювання образу Володаря козацької України демонструє авторське переосмислення харизматичної моделі «Великої людини» у персональному сенсі! В ескізних замальовках з історії Хмельниччини О. Оглоблин намагається створити нову проекцію харизматичного героя у переломну добу національної історії. Тож автор вибудовує багатошаровий образ харизматичного Володаря нової держави, що тільки-тільки народилася у буремному вирі революції: блискучого полководця, «господаря дипломатії», «старого українського хазяїна», котрий сполучав звичні людські слабості й чесноти з гострим та дотепним розумом, самобутнім стилем висловлювань і писань, козацького вождя, першого серед рівних, який тонко відчував як настрої низів, так і вагання й устремління старшини, шляхти, православного духовенства, міщанства тощо.
Врешті, перед читачем постає особистість Великого гетьмана, який неперевершено, на межі духовних та фізичних можливостей, грає ці різноманітні, часом вельми суперечливі і складні ролі на сцені ранньомодерної української історії! Проте вінчає авторський ескіз постаті Б. Хмельницького думка про його державний геній, що «виявився чи не найбільше в організації верховної влади нової Української держави» [4685]. Цей вислів уповні співвідноситься з відомою тезою В. Липинського про «організаційний геній Гетьмана» [4686]. Видається, що думка О. Оглоблина є не тільки співмірною з відомими рефлексіями В. Липинського, а й завершує неоромантичну апологію Великого гетьмана.
Та це враження не зовсім точне, позаяк глорифікація постаті Б. Хмельницького дозволяє автору порушити низку проблем творення Української козацької держави у світлі персональних контекстів. У цьому виявляється мінлива контекстуальність текстів О. Оглоблина. Мабуть, не випадково в одній із монографій учений досить промовисто формулює одну з головних вимог до своїх дослідницьких практик: «Історик не може оцінювати подій їх наслідками – лише причинами» [4687]. Інакше кажучи він вимагає від ученого пошуку відповідного контексту висвітлення подій, витлумачення певних фактів, проведення компаративних процедур тощо.
О. Оглоблин згадує про відомі зіставлення Великого гетьмана з постатями знаних європейських діячів – О. Кромвеля чи Наполеона. Однак, він уважає такі паралелі неадекватними і навіть неможливими, позаяк докорінно різнилася сама природа влади козацького Володаря, порівняно зі становищем англійського лорда-протектора чи французького імператора. Зокрема, О. Оглоблин відзначає, що «антимонархічний характер диктатури Кромвеля ідейно-політично був зовсім протилежний монархічній [виділення О. Оглоблина. – Авт.] ідеології Хмельницького» [4688]. Натомість історик висловлює думку, що Б. Хмельницький певною мірою нагадує постать Джорджа Вашингтона [4689], особливо у сенсі історичного призначення, себто місії Великої людини в національній минувшині, котра є фундатором нової традиції!
Зазначимо, що постаті Б. Хмельницького й Д. Вашингтона зіставляв свого часу російський історик Г. Карпов [4690].
Так чи інакше, прагнення заповнити лакуни образу харизматичного Володаря змушує О. Оглоблина замислитися щодо проблеми походження Української козацької держави, позаяк революційний спосіб її виникнення продукував як чимало суперечностей, так і можливостей. З одного боку, історик наголошує на потужному впливі пануючої політичної концепції Речі Посполитої, яка грунтувалася на легалізмі стосовно особи короля серед вищого духовенства, шляхти, козацтва та інших соціальних верств. З другого боку, він згадує про староруські традиції княжої державності, що виплекали ідею Великого князівства Руського [4691]. Проте обидві політичні традиції конфронтували з революційним походженням Української козацької держави та персональним впливом її Гетьмана, що мусив особистими потугами – «силою авторитету» зрівноважувати різноманітні ідеологічні вектори [4692]. Приміром, автор відзначає, що Б. Хмельницький уникав княжого титулу, хоч і мав реальну, фактично нічим не обмежену владу [4693].
Така суперечність, звичайно, потребувала пояснень. Відтак О. Оглоблин порушує цю проблему у невеликій, але досить цікавій розвідці «Династична ідея в державно-політичній думці України-Гетьманщини XVII – XVIII ст.» (1947).
Але питання, сформульовані у зазначеній статті, є більш масштабними, аніж проблема наукового образу / образів Хмельниччини, позаяк вони примушують замислитися стосовно конструювання всієї національної історії.
Ця робота виявляє ще одну важливу прикмету О. Оглоблина як історика – його рефлексивність щодо окреслення і відтворення генетичного зв’язку, точніше континуїтету в українській минувшині, історії науки та культури тощо. Не випадково контекст Хмельниччини виступає в авторському тексті як один із засадних вимірів українських політичних й інтелектуальних традицій усієї модерної доби.
Втім, сконструйована О. Оглоблиним тяглість національної історії не є суцільною та жорсткою, що властиво візіям істориків-державників першої третини ХХ ст. Адже вона не позбавлена політичних та соціальних розривів, культурних вкраплень, інтелектуальних нашарувань і мутацій, себто виглядає як складна, заплутана нитка, що представлена з різних культурно-історичних контекстів. У світлі таких різнорідних ракурсів О. Оглоблин і прагне осягнути конструкцію тієї держави, що постала на теренах Хмельниччини.
«Для Великого Будівничого Нової Української Держави – Гетьмана Богдана Хмельницького було, будь-що-будь, ясно, що він став «самодержцем руським». Надмірна повнота влади, нічим необмеженої в умовах тривалої й важкої війни проти Польщі, аж ніяк не вкладалася у звичні рямці ні козацької військово-політичної організації, ні тим паче, польської державно-політичної системи. Отож треба було шукати нових формул і старих традицій», – відзначає історик [4694].
На думку О. Оглоблина, зазначені суперечності, змагання між різними політичними концепціями української державності побутували ще у передреволюційні часи й гостро виявилися за доби Хмельниччини. Тому він згадує про документ зі «статтями», надісланий до Москви російським дяком Г. Кунаковим, що начебто відображав перемовини Б. Хмельницького й А. Кисіля. Зокрема, історик розглядає ці опубліковані «статті» як спробу погодити «козацьку й шляхетсько-церковну, революційну й консервативну» ідеї [4695].
Зрештою, за умов гострого військово-політичного протиборства державна традиція старої Русі, хоч і справляла помітний вплив, однак не могла бути обрана як оптимальний взірець. «Вирішальний вплив на Богдана тут мала, очевидячки, Козацька традиція, запорозьке походження влади Гетьмана. Він волів залишатися гетьманом, хоч нерідке вживання різних гльорифікаційних додатків («великий гетьман» тощо) і в побуті, і навіть в урядовій практиці, особливо підкреслене в міжнародньо-дипломатичних стосунках, не тільки визначалося фактичним змістом гетьманської влади, але і в свою чергу мало неабиякий вплив на нього», – наголошує автор [4696].
В іншій праці О. Оглоблин зазначає, що «уявлення про Богдана Хмельницького, як єдиного володаря козацької України, виразно виступає в офіційних документах козацького уряду, починаючи з 1649 року» [4697]. На його думку, великий гетьман конче мусив шукати «синтезу» поміж
«старою традицією княжої України й новою ідеєю козацької державности. Збудована ним Українська держава відродила великодержавний дух Київської імперії Рюриковичів, втілений в нових формах Гетьманської держави, зроблених з доброго й міцного козацького матеріалу на модерний європейський зразок» [4698].
О. Оглоблин задає своєрідну систему координат, що дозволяє кинути світло на природу Української козацької держави у різних контекстах: запорозьке походження влади Гетьмана, її необмежений обсяг за революційних часів, який спирався на величезну «силу авторитету» чи особисту харизму Володаря, різнорідні впливи староруської та річпосполитської політичних традицій тощо. Саме на цьому суперечливому, різноманітному грунті, вважає історик, й постають династичні плани козацького керманича, котрі суттєво підірвала смерть його старшого сина – Тимоша.
Але 1657 р.
«відчуваючи наближення смерті, Богдан Хмельницький цілком недвозначно виявляє свої династичні наміри, підказуючи кандидатуру свого наступника – сина Юрія. Це була безсумнівна спроба утворення нової династії, й не вина Великого Гетьмана, що ні особа його спадкоємця, ні особливо політичні прагнення шляхетської групи козацької старшини на чолі з Іваном Виговським і Юрієм Немиричем не дозволили встановити спадкового (хоч формально й виборного) гетьманства в роді Хмельницьких» [4699].
Але династичним устремлінням, які б мали оформити єдиновладдя гетьмана, чинила неабиякий супротив козацька старшина, що поступово перетворювалася на вищий стан українського суспільства ранньомодерної доби. Власне, цей конфлікт володаря зі старшиною як становою аристократією О. Оглоблин порівнює зі схожими процесами у тогочасній Європі, зокрема розглядає його як змагання єдиновладдя з двовладдям. Він навіть відносить початки цього протиборства до останніх місяців життя гетьмана Б. Хмельницького [4700]. Його кончина, здавалося б, поклала край династичним комбінаціям на українських обширах, але не самій ідеї спадкоємності гетьманської влади. Відтак учений поступово змінює контексти висвітлення, які з царини військово-політичної минувшини України-Гетьманщини ширяться на ниву політичної думки, культурної й інтелектуальної історії тощо.
Скажімо, О. Оглоблин відзначає, що ідея спадкоємності гетьманської булави у тій чи іншій формі побутувала за часів Івана Виговського, Петра Дорошенка, Дем’яна Многогрішного. Останній навіть намагався передати наказне гетьманство своєму брату – чернігівському полковнику Василю Многогрішному [4701]. У монографії «Гетьман Іван Мазепа та його доба» історик обстоює тезу про династичні плани І. Самойловича і навіть уважає, що «він мав дані для створення власної династії» [4702].
За візією О. Оглоблина, думки про наступність гетьманської влади побутують і пізніше, зокрема в Мазепинську добу. Приміром, автор висловлює цікаві припущення про імовірні плани Івана Мазепи щодо свого небожа – ніжинського полковника Івана Обидовського як можливого наступника [4703]. Водночас О. Оглоблин згадує про спроби цього гетьмана протягом 1707 – 1708 рр. додати до своїх титулів «ще титул князя Чернігівського (чи Київського)» [4704]. На його думку, це засвідчує, що ідеї спадкоємності в тій чи іншій формі побутували навіть на присмерку доби І. Мазепи.
Та навіть у пізніші часи О. Оглоблин віднаходить різноманітні переломлення династичної ідеї на теренах української політичної думки, культурної та соціальної минувшини. Причому історик не обминає увагою навіть провокаційний проект петиції 1763 р., який начебто прискорив ліквідацію Гетьманщини. Вважають, що його автором був Григорій Теплов, радник гетьмана К. Розумовського [4705]. Більше того, вчений згадує про наміри українських політичних кіл за часів Катерини ІІ передати гетьманську булаву великому князю Павлу Петровичу [4706].
Врешті-решт, О. Оглоблин уводить у культурний і політичний контекст української традиції навіть проект 1796 р., за яким Великим гетьманом України мав стати другий син російського імператора Павла І – великий князь Костянтин Павлович, а його імовірним регентом – генерал-аншеф Андрій Гудович [4707].
Такі конструкції політичної й інтелектуальної тяглості спиралася на відому тезу О. Оглоблина про мірила вартості культурної історії, витриману у дусі «територіального патріотизму» В. Липинського.
«Все, що було створене на Українській землі, силами українських (територіально й національно) культурних діячів (та установ), незалежно від їх етнічного походження й характеру і незалежно від мовної форми культурних творів, належить до України. Єдиним селекційним критерієм може бути тільки дух, зміст і ідеологія самого твору [курсив О. Оглоблина. – Авт.]», – підкреслює історик [4708].
Якщо взяти до уваги ще й уявлення О. Оглоблина про українське суспільство як «громадський організм», який синтезує різні складові, то авторський перехід від одного контексту розгляду до іншого видається вповні природним. Ця зміна ракурсу висвітлення відображає мінливість стану самого «організму» («тіла»), передусім, його симптоматичного комплексу, себто дозволяє відповідним чином організувати фактографічний матеріал, щоби представити побутування українського суспільства як певної цілісності, хоч і «органічної». Відтак акцентується увага на тих компонентах, що найповніше відображають буття суспільства в ту чи ту добу.
За Хмельниччини стан українського суспільства як «організму» найповніше відбивала військово-політична площина, зокрема зовнішньополітичні практики та внутрішнє конституювання Гетьманщини, у XVIII ст. – історія політичної думки, культурна та соціальна минувшина, що були підгрунтям для різноманітних проектів, концепцій, візій, планів тощо. Власне, у розвідці «Династична ідея в державно-політичній думці України-Гетьманщини XVII – XVIII ст.» показовим є ставлення автора до конструювання політичної традиції, зокрема щодо формації її ціннісного ядра, механізму передачі, способів репрезентації, теренів побутування і т. п.
Якщо у добу Хмельниччини О. Оглоблин зосереджується на різноманітних суспільних практиках козацького Володаря, у надрах яких визріває династична ідея, то Україна-Гетьманщина другої половини XVII – початку XVIII cт. цікавить ученого в контексті відголосків тих соціокультурних імпульсів, які спричинив могутній революційний вибух. Саме у такому розумінні історик сприймає історичний феномен гетьманства І. Мазепи.
«Мазепинська доба, однак, не прийшла на порожнє місце. Часи Руїни, що так страшно спустошили матеріальне життя України і, безперечно, наробили чимало шкоди і в сфері культурного розвитку, все ж не спроможні були вгасити того великого національно-культурного розвитку, що був запалений революцією Хмельницького й відродженням української державности. Духове життя України в добу Руїни не тільки не завмирає, а виявляє подиву гідну активність і творчу наснагу, зокрема в царині науки, філософії (й теології), літератури, політики…», – стверджує вчений [4709].
Тож О. Оглоблин в одній із монографій порушує проблему рецепції Переяславської угоди 1654 р. діячами Мазепинських часів [4710]. Він навіть висловлює думку, що цей договір був немовби прототипом українсько-шведської угоди 1708 року [4711]. Водночас автор звертає увагу на тодішні суспільні й культурні практики, які забезпечували духовний, інтелектуальний, політичний континуїтет.
«Династичну ідею на Україні XVII – XVIII століть породили державно-національні інтереси Гетьманщини, її виховувала стара українська історична традиція, її вчила практика багатьох європейських країн того часу», – зауважує історик [4712].
На думку О. Оглоблина, цю ідею поволі заступають політичні заходи чи акції пов’язані зі спробами нав’язати спадкоємність гетьманської влади, зокрема втримати її від зазіхань з російського боку. Від доби мазепинської еміграції ідея спадкоємності впродовж XVIII ст. перетікає до сфери політичної думки, культурної площини, в межах яких тогочасні українські діячі й інтелектуали прагнуть, хоч би частково зберегти основу, головний зміст цієї традиції, хоч би за рахунок її урізання та сполучення з іншорідними соціокультурними елементами.
З такої перспективи О. Оглоблин розглядає зазначені проекти відновлення інституту гетьманства на основі іншої династії і т. п. Загалом його історичне письмо яскраво виявляє авторське вміння ставити і формулювати оригінальні питання до фактографічного матеріалу та знаходити відповідні контексти для його представлення й витлумачення.
Самобутнім взірцем окресленого підходу є його розвідка про впливи Хмельниччини на рудне виробництво на Правобережній Україні. Зазначимо, що у 1930-ті роки вчений підготував велику монографію про історію металургії Правобережної України XVI – XIX ст., яка так і не була опублікована [4713].
Стаття про рудні написана у руслі давніх історико-економічних зацікавлень О. Оглоблина, зокрема виявляє величезний обсяг архівної та джерельної евристики, котрий властивий йому як історику. Тим паче, що у цьому тексті автор не тільки порушує вповні очевидні контексти руйнації господарства у добу революційних потрясінь, а й розглядає низку різноманітних аспектів: переселення рудників / рудокопів до Росії та їхня участь у розбудові тамтешніх рудень, загальна економічна ситуація як на Правобережжі, так і Лівобережній Україні тощо.
Врешті, О. Оглоблин висловлює цікаве припущення про спроби гетьманської влади (наступників Б. Хмельницького) створити власну, незалежну від тульських заводів, залізорудну базу з перспективи українських військово-політичних інтересів [4714]. Така постановка питання виявляє неабиякий хист і розмах думки О. Оглоблина як історика.
Чільне місце у його студіях посідає й проблема Переяславського договору 1654 р. Адже повоєнна стильова палітра поглядів О. Оглоблина сполучала експліцитні неоромантичні складові з імпліцитними соціологічними вкрапленнями, зокрема уявленнями про українське суспільство як «громадський організм» чи «органічний зв’язок» у дусі «масових» візій минувшини.
Отож для О. Оглоблина Переяславський акт 1654 р. виглядає як самобутня та важлива подія, ба навіть вагоме й унікальне свідчення, яке зафіксувало неповторний стан чи образ українського «організму» у добу «революційного зриву». Водночас знаковість цього договору великою мірою актуалізувалася політичними й ідеологічними тенденціями, які панували в біполярному світі за часів «холодної війни».
Наприклад, О. Оглоблин, в одній із праць 1954 р., наголошує, що «проблема Переяслава і Переяславської угоди тяжить над нами, та й не тільки над нами й над нашою поневоленою Батьківщиною – вона тяжить, можна сказати, над цілим світом» [4715]. В іншій студії він зауважує, що «наслідки Переяславської угоди позначаються ще й досі в житті народів і цих держав. Більш того, вони, так чи інакше, тяжать над Східною Європою й навіть цілим світом» [4716].
З такої перспективи 300-літні роковини Переяславської угоди й ювілейні тези ЦК КПРС виявилися поважними чинниками, які спричинили видання на еміграції численних праць та розвідок учених і публіцистів. На думку О. Оглоблина, «вся ця переяславська література, так чи так, торкалася одного головного питання: чим була Переяславська угода з погляду українсько-російських відносин» [4717].
Таким чином, цей комплекс проблем постійно продукував різноманітні інтенції науковців по обидва боки «залізної завіси».
Серед цього «ювілейного сплеску» наукової літератури навколо теми Переяслава найгрунтовнішими були, мабуть, дві відомі монографії – «Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р.» А. Яковлiва [4718] та «Українсько-московська угода 1654» О. Оглоблина [4719]. Обидва вчені мали поважну репутацію в еміграційному науковому світі. Відтак погляди О. Оглоблина щодо «українсько-російської злуки» постають більш рельєфно у компаративному ракурсі стосовно історико-правничої візії А. Яковліва.
Останній здебільшого акцентував увагу на проблемі історико-юридичного означення цієї угоди. Зокрема, він обстоює думку, що Переяславський договір варто кваліфікувати як «номінальну васальну залежність» України від Московської держави. У цій тезі простежується інтелектуальна тяглість тогочасної візії А. Яковліва з його інтерпретаціями міжвоєнної доби [4720].
Відзначимо, що у повоєнний час він дещо розширює вказану правничу формулу за рахунок її уточнення – «номінальна васальна залежність чи протекторат» [4721]. А. Яковлів також наголошує на двосторонньому характері угоди [4722], проте стверджує, що вона так і не була реалізована [4723]. Крім того, вчений розглядає статті Б. Хмельницького у редакції 1659 р. як очевидний фальсифікат [4724].
Однак, порівняно з його попередніми студіями, помітні й деякі відмінності. Зокрема, А. Яковлів відзначає, що надзвичайно складна ситуація примусила Б. Хмельницького укласти угоду з Москвою. «…Це без сумніву тяжило над ним та примушувало при пересправах із Москвою йти на такі поступки, яких би він при іншій ситуації не зробив», – відмічає історик [4725]. Він також звертає увагу на непідготовленість українських послів, у т. ч. на відсутність потрібного досвіду вести переговори з Московщиною, що репрезентувала зовсім інший тип держави [4726].
Зауважимо, візія А. Яковліва нагадує підходи щодо потрактування російсько-українських перемовин навколо Переяславської угоди 1654 р., яких тримався у міжвоєнну добу М. Грушевський [4727]. Та порівняно зі своїми працями 1920-х – 1930-х років, А. Яковлів відводив значно більше місця фактичним, реальним аспектам договірного процесу, себто суттєво розширив проблемне поле наукових інтерпретацій. Утім, лейтмотив його студії все ж таки пов’язаний із тлумаченням правничого змісту Переяславського акту. А. Яковлів порушував різні аспекти цієї проблематики і в інших студіях [4728], але переважно обстоював окреслену візію.
На перший погляд, трактування обох істориків виглядають досить подібно. До того ж, студія О. Оглоблина була опублікована дещо пізніше, ніж праця А. Яковліва. Обидва вчені вважають, що «критичний 1653 рік» поставив Богдана Хмельницького перед складним зовнішньополітичним вибором [4729].
Однак, О. Оглоблин спирається на більш широкий контекст висвітлення тогочасних передумов, ніж А. Яковлів, який уважав визначальними військовополітичні чинники, що гостро постали у протиборстві з Річчю Посполитою. Зокрема, О. Оглоблин висловлює думку, що становище Великого гетьмана ускладнювалося через те, що Козацька держава постала революційним шляхом. Б. Хмельницький не мав всіма визнаного «правного титулу», що породжувало опозицію поміж козацької старшини щодо влади гетьмана [4730].
Заразом О. Оглоблин досить докладно аналізує позицію Москви та її інтереси (військові, політичні, поліційні, культурні), які спонукали її до міждержавного союзу з Україною [4731]. Варто відзначити, що історик підтримує тезу А. Яковліва про «клятву» (особисту обіцянку) царських послів, яку козацька верхівка розглядала як «присягу за царя» [4732].
Таке тлумачення поділяла й Н. Полонська-Василенко. Вона навіть трималася думки, що варто розрізняти формальний та неформальний бік цього питання: «…формальної [виділення Н. Полонської-Василенко. – Авт.] присяги від імені царя посли не дали, – пише дослідниця, – але по суті цю присягу замінило слово царя, яке «пременно» не буває» [4733].
Загалом в українському академічному історіописанні такі погляди побутують, щонайменше, від з часів М. Костомарова [4734]. Тож романтична апологія і неоромантична візія виявилися майже співзвучними у цьому випадку. Не випадково критик О. Оглоблина – галицький історик-емігрант М. Андрусяк висловив думку, що зусиллями Самійла Величка, автора «Истории русов» та їх послідовників постала «українська легенда Переяславського договору» [4735], яка шкодить українському визвольному руху.
Проте роздуми О. Оглоблина про те, що українська сторона була непідготовленою до переговорного процесу помітно різняться, порівняно з тлумаченнями А. Яковліва. Приміром, О. Оглоблин тлумачить конкретні запити, поставлені гетьманом і старшинською радою під час зустрічей із царськими послами занепокоєння української сторони, яка намагалася шляхом «пробних питань» з’ясувати як Москва буде ставитися до прав і вольностей війська Запорозького [4736].
Та обидва історики солідаризуються у тому, що на форму українсько-московського договору 1654 р. значний вплив справила Зборівська угода 1649 р. [4737]
Натомість реальний зміст обох актів суттєво різнився, що мало вирішальне значення [4738].
Зрештою, О. Оглоблин уважає, що Переяславський акт розв’язав два основні питання: «1) військовий союз України з Московщиною, гарантований протекцією московського царя над Україною, і 2) гарантія царем збереження всіх прав і вольностей Української Держави» [4739]. Більше того, автор відзначає, що у російській інтерпретації цей протекторат усіляко намагалися представити як «персональну унію», котра відкривала «шлях для майбутньої інкорпорації України до Всеросійської Імперії» [4740].
Зазначимо, що історико-юридичне визначення Переяславської угоди 1654 р. в студії О. Оглоблина майже збігається з поглядами В. Липинського – «мілітарний союз» гарантований «протекцією московського царя» [4741], але суттєво різниться з візією А. Яковліва, котрий обстоював думку про васальну залежність чи протекторат.
На думку О. Оглоблина, і після 1654 р. Україна залишалася «окремою, самостійною державою, з власним головою держави – гетьманом, обираним доживотно й навіть з виразною тенденцією спадковости та династичности його звання та влади, з власним урядом, власним військом (до речі, одним з найкращих в Європі), власною зовнішньою політикою (обмеження Переяславської угоди щодо зносин з Польщею й Туреччиною не були запроваджені в життя), власним суспільним та економічним устроєм, власним законодавством і судівництвом, власними фінансами (обов’язок доходи з міст передавати «в государеву казну» залишився тільки на папері), нарешті з власним церковним і культурним життям» [4742].
Отже, Переяславський договір 1654 р., за версією О. Оглоблина, промовисто фіксував стан українського «громадського організму» як самостійного утворення зі своєю державною організацією, що спирається на давню історичну традицію. В іншій студії вчений наголошує, що
«це було урочисте, міжнародного характеру, визнання влади Війська Запорозького на Україні й всенародности та доживотности прав Гетьмана Війська Запорозького, як єдиного [курсив О. Оглоблина. – Авт.] володаря України» [4743].
Така репрезентація й оцінка значення Переяславського акту в студіях Олександра Оглоблина та Андрія Яковліва викликала доволі сильний супротив із боку деяких істориків-емігрантів. З гострою критикою означених візій виступив вищезгаданий М. Андрусяк. Останній уважав, що не можливо вести мову про «мілітарний союз двох самостійних держав, бо навіть тому суперечить прийнята Оглоблином теза у сформульованому ним кінцевому висновку: «Протекція московського царя з наведеними вище його новими українськими титулами над Україною»» [4744]. Зокрема, М. Андрусяк обстоював тезу, що «переяславський договір не може бути ідеалом в українській визвольно-державницькій боротьбі» [4745]. Схожі оцінки побутують і в інших працях цього історика [4746].
Так чи інакше, представлення та тлумачення Переяславської угоди у повоєнних текстах О. Оглоблина спираються на неоромантичне підгрунтя, передусім у сенсі актуалізації й переосмислення травматичного синдрому минулого «скривдженої нації». Втім, найпоказовішою є загальна авторська оцінка акту 1654 р. в українській історії як важливого свідчення державної незалежності України-Гетьманщини.
«Чим далі відходила Москва від духу й букви Переяславського договору, цупко тримаючись однак, за цей, зручний для неї, трамплін для опанування Східною Європою, тим більшого значення надавала йому українська сторона. Бо навіть сфальсифікована, спотворена, знівечена й зламана Москвою, «Переяславська Конституція (М. Міхновський)», залишилася назавжди, кажучи словами великого українського патріота-державника XVIII століття [Пилипа Орлика. – Авт.], «найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенности України»», – стверджує О. Оглоблин [4747].
Врешті, його праця за своїми підходами й інтерпретаціями не дуже відрізнялася від роботи А. Яковліва, але репрезентувала більш цілісну палітру українського суспільства у добу Хмельниччини з виразним рефреном у бік соціокультурних передумов і політичних обставин, які передували укладанню Переяславського договору. Щодо стильового візерунку творчості О. Оглоблина, то останній незаперечно зазнав неабиякого впливу історичної візії В. Липинського, хоч і відрізнявся специфічними ракурсами висвітлення та добротними фактографічними засадами.
Вочевидь, патріотичні устремління О. Оглоблина, спроби окреслити і віднайти «ідеальні» вартості Хмельниччини у неоромантичному дусі, «органічні» уподібнення, які тяжіють до візій «масової» історії міжвоєнної доби, кінець-кінцем нова варіація харизматичного образу Б. Хмельницького у його писаннях повоєнних часів виразно свідчать про незавершеність старих інтелектуальних порахунків українського історіописання 1920-х – 1930-х років.
Але наслідуючи деякі підходи В. Липинського О. Оглоблин уносив до них нові персональні контексти, які розширювали і структурували харизматичний образ Великого гетьмана, нав’язували широкі й оригінальні тлумачення щодо того чи іншого стану побутування українського суспільства як «громадського організму», зокрема стосовно його зрілості, політичних, культурних та інтелектуальних потуг.
Саме у цьому руслі автор будь-що-будь конструює континуїтет української історичної традиції, попри її культурні й політичні розриви, ідейні трансформації, запозичення, перетікання, вкраплення різнорідних етнота соціокультурних складових і т. п. У текстах про Хмельниччину простежуються і специфічні інтенції О. Оглоблина як історика, який відтворює не тільки соціальне та культурне тло ранньомодерної минувшини, а й виявляє виключну увагу до тогочасних діячів.
Утім, персоналістичний вимір минулого не заступає історику, принаймні у більшості випадків, загальних обріїв світу історії, що постають у вигляді багатошарових, різнорідних, часом суперечливих образів в історичному письмі О. Оглоблина. До таких знакових, ба навіть символічних образів із української минувшини, безперечно належать харизматична постать Великого гетьмана як будівничого Української козацької держави та «революційного зриву», відомого як Хмельниччина.
Примітки
4622. Домбровський О. Спомини / Ред. А. Атаманенко; упор. Г. Клинова. – Нью-Йорк – Львів – Острог, 2009. – С. 206.
4623. Стенографічний звіт дискусії по докладу Скубіцького з приводу буржуазної Оглоблінської концепції українського історичного процесу, що відбулася в Києві в травні м-ці 1931 р. [машинопис] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 303. – 225 арк.
4624. Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків // ЗНТШ. – Париж – Чикаго, 1962. – Т. 173: Зб. на пошану українських учених знищених большевицькою Москвою / Ред. М. Овчаренко. – C. 63 – 69.
4625. Оглоблин О. Семен Підгайний (1907 – 1965) // Оглоблин О. Студії з історії України… – С. 262.
4626. Винар Л. Грушевськознавство: генеза й історичний розвиток. – Київ – Львів – Париж – Нью-Йорк – Торонто, 1998. – С. 80.
4627. Верба І. Олександр Оглоблин: Життя і праця в Україні: (До 100-річчя з дня народження) / Відп. ред. П. С. Сохань. – К., 1999. – С. 295 – 296.
4628. Оглоблін О. П. Зауваження до підручника «Історія України» Т. Скубицького, К. Гуслистого, Ф. Ястребова [автограф; 8 жовт. 1936 р.] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 191. – Арк. 1.
4629. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2: Початки Хмельниччини (1638 – 1648). – С. 3 – 41.
4630. Оглоблин О. «Золотий спокій» // Арка (Мюнхен). – 1948. – № 3/4. – C. 1.
4631. Там само. – С. 1.
4632. Там само. – С. 1.
4633. Там само. – С. 2 – 3.
4634. Там само. – С. 3.
4635. Там само. – С. 3.
4636. Бойко Ю. Проф. д-р О. П. Оглоблин як історик духово-політичного розвитку Козацької України // Бойко Ю. Вибрані праці / Передм. С. Білоконя. – К., 1992. – С. 298.
4637. Оглоблин О. «Золотий спокій». – С. 3.
4638. Там само. – С. 4.
4639. Там само. – С. 4 – 5.
4640. Там само. – С. 4.
4641. Липинський В. Твори. Архів. Студії / Ред. Л. Білас, Я. Пеленський. – Філадельфія, 1991. – Т. 3: Україна на переломі 1657 – 1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті. – С. 31.
4642. Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. – Нью-Йорк, 1957. – С. 83 – 84.
4643. Його ж. «Золотий спокій». – С. 4.
4644. Його ж. Проблема схеми історії України 19 – 20 століття (до 1917 року). – Мюнхен – Нью-Йорк, 1973. – С. 8.
4645. Там само. – С. 9.
4646. Оглоблин О. Завдання української історіографії на еміграції. – С. 287.
4647. Його ж. «Історія України» (Конспект за лекціями професора Оглобліна). ІІ-й курс соц.істор. Відділу Ф. П. О. [факультету партійної освіти] у 1929/30 академічного року. Т. 2 [друк. Київським Окрліт. тираж 37 прим.] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 292. – Арк. 3.
4648. Його ж. Рец. на кн.: Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії України ХІХ століття. – Харків, 1925. – Т. 1. // ЗІФВ. – К., 1926. – Кн. 7/8. – С. 560.
4649. Його ж. Пам’яті Дмитра Багалія (1857 – 1932 – 1957): Дмитро Іванович Багалій і українська історична наука // Оглоблин О. Студії з історії України… – С. 253.
4650. Його ж. «Золотий спокій». – С. 5.
4651. Волинський М. Рец. на кн.: Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. – Нью-Йорк: ООЧСУ, 1957. – 88 с. // ВШ. – 1957. – № 11. – С. 1316.
4652. Оглоблин О. Мій творчий шлях українського історика // Зб. на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина / Відп. ред. В. Омельченко. – Нью-Йорк, 1977. – С. 36.
4653. Винар Л. Олександер Петрович Оглоблин (1899 – 1992) // Олександер Мезько-Оглоблин: дослідження та матеріали (до століття народження історика) / Ред. Л. Р. Винар. – 2-е вид. – Нью-Йорк – Київ – Торонто, 2000. – С. 49.
4654. Ohloblyn O. The Pereyaslav Treaty and Eastern Europe // UQ. – 1954. – Vol. 10, no. 1. – P. 41.
4655. Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. – С. 27.
4656. Там само. – С. 28.
4657. Оглоблин О. Хмельниччина і українська державність. – Нью-Йорк, 1954. – Лекція 1. – С. 14 – 15.
4658. Оглоблін О. П. Рец. на пр.: Барабой А. О причинах присоединения Украины к России в 1654 г. [автограф та 2 машинописи рецензій – стислої на 1 стор. 7 черв. 1939 р. та розгорнутої 27 жовт. 1939 р.] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 196. – Арк. 35 – 36.
4659. Оглоблин О. Хмельниччина і українська державність. – С. 19.
4660. Там само. – С. 20.
4661. Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. – С. 32.
4662. Липинський В. Повн. зібр. творів, архів, студії / Ред. Я. Пеленський. – Київ – Філадельфія, 1995. – Т. 6, Кн. 1: Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. – С. 375 – 377.
4663. Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. – С. 37 – 38.
4664. Там само. – С. 70.
4665. Там само. – С. 75.
4666. Там само. – С. 38.
4667. Там само. – С. 39 – 40.
4668. Липинський В. Твори. Архів. Студії. – Т. 3. – C. 55, 230.
4669. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – СПб., 1884. – Т. 9: Богдан Хмельницкий. Историческая монография. – 4-е изд., доп. – Т. 2. – С. 54.
4670. Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. – С. 50.
4671. Там само. – С. 51.
4672. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – Т. 2. – С. 311.
4673. Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. – С. 40.
4674. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1997. – Т. 9: Роки 1654 – 1657, кн. 2: (Хмельниччини роки 1654 – 1657). – С. 1490.
4675. Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. – С. 41.
4676. Там само. – С. 41.
4677. Там само. – С. 42.
4678. Субтельний О. Олександер Оглоблин // Сучасність. – 1979. – № 12. – С. 35.
4679. Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. – С. 58.
4680. Там само. – С. 57 – 58.
4681. Там само. – С. 69.
4682. Там само. – С. 76 – 77.
4683. Там само. – С. 70.
4684. Там само. – С. 49 – 50.
4685. Там само. – С. 61.
4686. Липинський В. Твори. Архів. Студії. – Т. 3. – С. 159.
4687. Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654. – Нью-Йорк – Торонто, 1954. – С. 78.
4688. Його ж. Думки про Хмельниччину. – С. 86.
4689. Там само. – С. 74 – 75.
4690. Карпов Г. Ф. Критический обзор разработки главных русских источников до истории Малороссии относящихся, за время: 8-е генваря 1654 – 30-е мая 1672 года. – М., 1870. – C. 4.
4691. Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. – С. 61 – 62.
4692. Там само. – С. 61 – 62.
4693. Там само. – С. 68.
4694. Оглоблін О. Династична ідея в державно-політичній думці України-Гетьманщини XVII – XVIII ст. // УЛ (Авгсбург). – 1947. – № 5/6. – С. 11.
4695. Оглоблин О. Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини й Переяславська угода 1654 року // Оглоблин О. Студії з історії України… – С. 121.
4696. Оглоблін О. Династична ідея… – С. 12.
4697. Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. – С. 65.
4698. Там само. – С. 86.
4699. Оглоблін О. Династична ідея… – С. 12.
4700. Оглоблин О. Проблема державної влади… – С. 129.
4701. Оглоблін О. Династична ідея… – С. 12 – 13.
4702. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба / Ред. Л. Винар; упоряд. І. Гирич, А. Атаманенко. – 2-е вид. – Нью-Йорк – Київ – Львів – Париж – Торонто, 2001. – С. 74.
4703. Оглоблін О. Династична ідея… – С. 14.
4704. Там само. – С. 15.
4705. Там само. – С. 16 – 17.
4706. Там само. – С. 17.
4707. Там само. – С. 17 – 18.
4708. Оглоблин О. Проблема схеми історії України… – С. 11.
4709. Його ж. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 143.
4710. Його ж. Українсько-московська угода 1654. – С. 66.
4711. Там само. – С. 68.
4712. Оглоблін О. Династична ідея… – С. 18.
4713. Його ж. Металургія Правобережної України XVI – XIX століття: Історико-економічне дослідження [автограф з окремими сторінками машинопису] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 86. – 302 арк.
4714. Оглоблин О. Хмельниччина й залізнорудна промисловість Правобережної України // ЗНТШ. – Мюнхен, 1948. – Т. 156: В 300-ліття Хмельниччини: Зб. / За ред. Б. Крупницького. – С. 135.
4715. Його ж. Хмельниччина і українська державність. – С. 11.
4716. Його ж. Українсько-московська угода 1654. – С. 5.
4717. Його ж. Проблема державної влади… – С. 117.
4718. Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р.: Історико-правнича студія з нагоди 300-ліття договору (1654 – 1954). – Нью-Йорк, 1954. – 127 с.
4719. Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654. – Нью-Йорк – Торонто, 1954. – 100 с.
4720. Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII – XVIII віках. – Варшава, 1934. – С. 8 – 52.
4721. Його ж. Договір гетьмана Богдана Хмельницького… – С. 68.
4722. Там само. – С. 44.
4723. Там само. – С. 55.
4724. Там само. – С. 90.
4725. Там само. – С. 13.
4726. Там само. – С. 23.
4727. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1996. – Т. 9: Роки 1650 – 1654, кн.1: (Хмельниччини роки 1650 – 1653). – С. 728 – 869.
4728. Yakovliv A. Bohdan Khmelnyts’ky’s Treaty with the Tsar of Muscovy // AUAAS. – New York, 1955. – Vol. 4, no. 3. – P. 904 – 916; Idem. The Reunion of the Ukraine with Russia: Воссоединение Украины с Россией, документы и материалы в трех томах. Москва, 1954 (Review article) // IbIdem. – P. 1002 – 1034; та ін.
4729. Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654. – С. 10.
4730. Там само. – С. 12.
4731. Там само. – С. 17 – 18.
4732. Там само. – С. 28.
4733. Полонська-Василенко Н. Переяславський договір в очах його сучасників // ВШ. – 1955. – № 4. – С. 43.
4734. Костомаров Н. Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России // ОЗ. – 1857. – Т. 110. – Кн. 7. – С. 36.
4735. Андрусяк М. Переяславський договір // Зб. матер. 5-ї наук. конф. НТШ. – Торонто, [1954]. – С. 86.
4736. Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654. – С. 32.
4737. Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького… – С. 52.
4738. Оглоблин О. Проблема державної влади… – С. 119.
4739. Його ж. Українсько-московська угода 1654. – С. 37.
4740. Оглоблін О. Династична ідея… – С. 19.
4741. Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654. – С. 77 – 78.
4742. Там само. – С. 63 – 64..
4743. Оглоблин О. Проблема державної влади… – С. 125.
4744. Андрусяк М. Переяславський договір. – С. 83.
4745. Там само. – С. 86.
4746. Андрусяк М. Переяславсько-московський договір: (З приводу 300-ліття) // Київ (Філадельфія). – 1954. – № 1. – С. 3 – 5.
4747. Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654. – С. 78.