[Вступ]

Ясь Олексій

У другій половині 1940-х років соціо-гуманітаристика західноєвропейських країн перебувала у стані культурної кризи та психологічного шоку. Тогочасні європейські інтелектуали, вражені спогляданням нечуваних масштабів руйнації матеріальної культури, величезних людських втрат та суцільних лихоліть, втрачали останні залишки віри у будь-які історичні візії, тою чи іншою мірою пов’язані з ідеєю Поступу. Мораль, релігійні і духовні цінності та навіть ліберальні свободи людської особистості, які вважалися міцними й непорушними надбаннями європейської цивілізації до страшного молоху Другої світової війни, були затьмарені та поглинуті сутінками тоталітарних режимів. Відтак нещодавно популярні теорії та концепції сприймалися, переважно з неприхованим скепсисом і зневірою, позаяк вони не могли пояснити / осягнути жахливу воєнну минувшину та новітні й страхітливі реалії радянської тоталітарної ери.

На часі поставали впливи на кшталт шпенглерівського «Присмерку Європи» та культурного песимізму, які нагадували інтелектуальні настрої початку 1920-х років. Загалом пізнавальна ситуація після 1945 р. розгорталася під знаком катастрофічності мислення, трагізму сприйняття повоєнної дійсності та численних інтелектуальних мутацій, запозичень, а іноді й химерного сполучення дослідницьких практик і методологічних підходів із різних наук та сфер соціального життя. Ба більше, йшлося навіть про саму руйнацію історичного часу, котрий асоціювався з модерною добою. «Ми плекали й плекаємо в собі свідомість історії, коли історії немає. Події перестали бути наслідком історії. Її доводиться починати спочатку, з себе [тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше. – Авт.]. Усе: минуле й майбутнє, народ, своє покликання», – зазначав проникливий, вдумливий і, водночас, надзвичайно чутливий до нових інтелектуальних та культурних віянь український учений В. Петров [4369].

У пошуку шляхів подолання цієї пізнавальної, культурної та духовної кризи європейські мислителі й інтелектуали вкотре звернулася до циклічних теорій та концепцій. Здавалося б, що саме конструкції культурно-історичних типів чи циклів буття цивілізацій мають значний гносеологічний потенціал щодо висвітлення і пояснення воєнних потрясінь ХХ ст. та тодішніх метаморфоз повоєнного устрою на тлі масштабної історичної ретроспективи. У межах цього підходу цивілізаційні комплекси або культури-епохи здебільшого розглядалися як самостійні та самодостатні структурні одиниці історичного буття. Недаремно Б. Крупницький відзначав, що ідея цивілізаційних чи культурних «скоків» набула неабиякої популярності за часів повоєнної духовної кризи [4370].

З цієї перспективи ще донедавна міродайна ідея Поступу поступилася місцем старим-новим концептам, як-от «зростання» та «занепад», «народження» і «вмирання» і т. п. Останні розглядалися як своєрідні мірила вартості стосовно масштабних соціокультурних зрушень воєнної доби, які начебто могли впорядкувати страшні уявлення про таку близьку минувшину. Отож давня інтелектуальна традиція Старого світу зазнала своєрідного оновлення й переформатування у напруженій емоційно-психологічній атмосфері повоєнної Європи, зокрема згенерувала неабияке зацікавлення до циклічних концепцій та теорій.

Ця нова хвиля спершу зумовила нечуваний успіх цивілізаційної теорії А. Тойнбі, який згодом заступила низка критичних відгуків, оцінок та ревізій, зокрема й українських учених. «Незалежно від того, чи погоджується читач із аргументами та остаточними висновками Тойнбі або з його нарисом розвитку соціальних організацій людства, студія Тойнбі, на відміну від його попередників, пропонує багато захопливого матеріалу про розвиток соціальних організацій», – відзначав Л. Окіншевич [4371]. Натомість Б. Крупницький уважав, що у

«модерного англійського історика Тойнбі той же самий вихідний пункт, як і у Шпенглера – окремі культури-доби (він аналізує аж 21 культуру). Але, в протилежність до Шпенглера, Тойнбі не визнає фаталістичного закону вічної зміни культур… Безперечно, позиція, на якій стоїть Тойнбі, більше відповідає історичній дійсності. Але й у нього проблема переходу від доби до доби залишається малоз’ясованою» [4372].

Та світова катастрофа 1939 – 1945 рр. спричинилася й до нових інтелектуальних, культурних і духовних експериментів та новацій. Тим паче, що всеохопні, глобальні конструкції історичного минулого залишали досить невеликий і обмежений простір для побутування історичної людини, висвітлення її внутрішнього світу, зокрема у контексті тих глибоких потрясінь, що спостерігалися протягом різних епох. Молодий український історик-емігрант Л. Білас у публікації 1957 р. метафорично схарактеризував тодішні світовідчування як кризу «образу історії» модерної людини [4373]. Водночас у іншій розвідці він зауважив, що питання про сенс історії, приміром як у теорії А. Тойнбі, можуть поставати лише у кризові, переломні ситуації людського буття [4374].

Врешті, у повоєнну добу минувшина дедалі частіше розглядається через персоналізацію історичної Людини з різноманітними площинами її соціального, культурного та духовного буття. У фокусі дослідницьких практик опиняється сама Людина, її індивідуальні та колективні реакції на розмаїтий спектр явищ та подій, зрештою на історичне середовище функціонування, в яких вона конструювала своє існування, відповідні інститути і структури, свідомість й ієрархію цінностей тощо.

За такої пізнавальної ситуації людська діяльність втрачала звичну детермінованість чи очевидну каузальність, що начебто продукувалася самими суб’єктами історичного буття. Заразом ширяться інтелектуальні і культурні впливи персоналізму, екзистенціалізму й історичної антропології. Будь-що-будь науковці прагнуть осмислити й оцінити ступінь вірогідності та можливості історичного пізнання з різноманітних, часто-густо дрібних соціальних масштабів і культурних ракурсів. Ця тенденція повоєнної соціогуманітаристики ознаменувала перехід від ери макроісторії – «масової» та знеособленої, що домінувала протягом першої половини ХХ ст., до мікровізій, локальних і регіональних ракурсів репрезентації, людських вимірів минувшини, апогей яких припав на 1960-ті – 1970-ті роки й отримав назву «антропологічного повороту» у соціогуманітаристиці.

За цим метафоричним означенням переховувалася низка різноманітних дослідницьких практик та стратегій західних інтелектуалів, які зруйнували чи суттєво модифікували старі проекти національних гранд-наративів. Адже багатство масштабів і контекстів представлення історії, передусім, строкатість та мінливість культурного, соціального, національно-регіонального й багатьох інших шарів сконструйованої минувшини, підважили одну з найважливіших функцій великого тексту – легітимацію політичних, ідеологічних та інших суспільних практик. Натомість постав майже неосяжний простір різноманітних візій минувшини, що спричинив кардинальні стильові трансформації у повоєнному історіописанні другої половини ХХ ст.

На тлі таких багатоманітних європейських інтелектуальних настроїв і рефлексій, українська еміграційна, згодом діаспорна чи зарубіжна історіографія мала самобутні соціокультурні контексти, інтелектуальні й світоглядні орієнтири. Саме вони значною мірою визначали її побутування у Вільному світі, себто поза межами «залізної завіси», зокрема стильові профілі й наукові інтенції багатьох істориків післявоєнної доби.

На часі поставали й новітні виклики, котрі актуалізували відповідні дослідницькі зацікавлення та устремління. «Нині кожному відомий вислів, що «кожна генерація стоїть перед завданням писати історію наново». В обличчі надзвичайно швидкого поступу в усіх галузях (а головне технічних) людського знання, а також воєнних та революційних потрясінь, які пережили навіть молодші серед нас, ледве чи хтось буде брати цей вислів під сумнів. Зате багато менше очевидним від потреби писати історію «наново» є засяг і обсяг цієї «новизни»», – наголошував вищезгадний Л. Білас [4375]. Однак, нові настрої й ідеї потрапляли на старе культурне поле української історіографії.

Передусім, варто відзначити незавершеність старих інтелектуальних порахунків українського історіописання міжвоєнної доби – 1920-х – 1930-х років. Саме ця нереалізованість низки концептуальних пропозицій, які у західній соціогуманітаристиці перетворилися вже в інтелектуальне надбання анналів науки, суттєво впливала, ба навіть творила ту хитку рівновагу між національними традиціями та вимогами й викликами світового модерну після 1945 р.

Гвалтовно обірвані і незавершені проекти українського історіописання на зламі 1920-х – 1930-х років перманентно актуалізували травматичний досвід часів національно-визвольних змагань та Другої світової війни, який на еміграції продукував неоромантичні устремління.

«Думка українського суспільства досі неспокійно кружляє довкола тих подій [революції 1917 – 1921 рр. – Авт.]. Вони впродовж тридцяти чотирьох років [стаття М. Шлемкевича написана 1951 р. – Авт.] є головним змістом українського мислення, а відношення до тих років ще досі визначає ідейні і політичні постави в самому українстві. Навіть велика трагедія, пережита в другій світовій війні, не відгородила наших думок від тих часів», – відзначав М. Шлемкевич [4376].

Звісно, інтенсивність і категоричність таких настроїв істотно поступалася міжвоєнній добі, в яку виник та поширився державницький напрям в українському історіописанні. Проте інтелектуальна опозиція народницький / державницький напрями все ж таки посідала чільне місце у дослідницьких практиках багатьох істориків-емігрантів і після 1945 р. [4377] Щоправда, дедалі частіше споглядаємо намагання дослідників вийти поза межі цього «зачарованого» народницько-державницького кола: пропозиції історіографічного синтезу (Б. Крупницький, Л. Окіншевич) [4378], теорія «історичних епох» (В. Петров) [4379], спроби віднайти культурні та цивілізаційні виміри української історії [4380] і т. п.

Водночас побутують і загальноєвропейські контексти повоєнної соціогуманітаристики, хоч вони виглядають як епізодичні сюжети у писаннях українських істориків на еміграції. Натомість політизоване середовище української діаспори та напружена культурна атмосфера часів «холодної війни» спричинилися до підтримання традиційних зразків національного гранд-наративу першої третини ХХ ст.

Певної трансформації зазнають лише аксіологічні орієнтири, котрі формулюються з виразним неоромантичним, себто державницьким рефреном. Скажімо, велика оповідь М. Грушевського та вся його наукова спадщина дедалі більше розглядаються й висвітлюються у державницьких контекстах [4381]. Відтак О. Оглоблин – колишній опонент автора «Історії України-Руси» став одним із творців культу М. Грушевського у діаспорі [4382].

Заразом історики-емігранти посідають становище нещадних і непримиренних критиків та супротивників радянського історичного канону, хоч більш помірковані з них убачали своє завдання не в тому, щоби підміняти, а, навпаки, корегувати й виправляти український радянський наратив [4383]. Наприклад, І. Лисяк-Рудницький уважав призначення наукової еміграції «не так у тому, що механічно віддзеркалювати Край, але радше щоб його доповнювати» [4384].

Поза тим неабияку роль у стильовій формації творчості відомих ученихемігрантів відгравало специфічне соціота етнокультурне становище еміграційної / діаспорної науки, яке після 1945 р. зазнало кількох суттєвих перетворень. Первісно, це – славнозвісна доба Ді-Пі (скорочення з англ. Displaced Persons – переміщені особи, тобто доба переміщених осіб 1945 – 1951/52. – Авт.), відома ще за знаною метафоричною формулою письменника Уласа Самчука як «планета Ді-Пі». Втім, цей таборовий період інколи називають часами «соборних таборів» (М. Чубатий) [4385], «культурної соборності української» (Б. Крупницький) [4386], «еміграційного ренесансу» (Н. Полонська-Василенко) [4387], «другого ренесансу», порівняно з розвоєм міжвоєнної наукової еміграції 1920-х років (Б. Крупницький) [4388] тощо.

З одного боку, у камеральному просторі таборів зібралося чимало відомих українських учених та інтелектуалів, що викликало несподіваний і потужний сплеск дослідницьких, культурних, освітніх практик у царині соціогуманітаристики. З другого боку, у напруженій психологічній атмосфері вимушеного очікування свого майбуття співіснували різні особистості з відмінним соціальним і культурним досвідом, світосприйняттям, емоційною вдачею та комунікативними потребами, регіональним представництвом.

Отож кількарічні контакти у досить сталому таборовому середовищі викликали своєрідний психологічний і культурний шок, який помітно збагатив українських науковців та інтелектуалів.

«Зустріч двох українських ментальностей людини з центральних етнографічних земель і з західних областей що формувалися у відмінних політичних і культурних умовинах, зустріч в еміграційних обставинах двох українських світів з відмінними світоглядово-психологічними наставленнями, викликала глибокі внутрішні потрясіння», – відзначав очевидець тих подій, український історик В. Маруняк [4389].

Отже, пізнавальна ситуація часів Ді-Пі спричинилася на ниві українського історіописання не тільки до цікавих академічних дискусій та появи багатьох оригінальних студій, а й до низки своєрідних і глибоких саморефлексій.

Наступна доба після трансатлантичного переїзду української наукової еміграції до Канади та США зазвичай локалізується початком 1950-х – серединою чи кінцем 1960-х років. Вона ледве-чи може бути зіставлена з періодом Ді-Пі, позаяк вирізняється печаткою перехідного стану, пов’язаного з новою адаптацією до північнота південноамериканських, австралійських чи інших обширів. Не випадково її називають добою «розсіяння» (Б. Крупницький) [4390] чи «організаційної кризи» (Л.-Р. Винар) [4391] і т. п.

Ця швидкоплинна зміна камеральної, у певному розумінні майже замкненої, атмосфери таборових бараків на динамічне мультинаціональне суспільство Північної Америки з притаманним йому прагматизмом та універсалізмом життєвих сценаріїв і повсякденних практик суттєво позначилася на українській науковій еміграції. Чимало відомих українських науковців у процесі адаптації до нових умов були змушені змінити свої дослідницькі пріоритети, а в деяких випадках – навіть фах відповідно до вимог тамтешнього ринку праці. Нові трансформації загострили проблему еміграційного статусу національної історіографії, зумовлену потребами інтеграції до західного академічного світу. Приміром, О. Домбровський трактував її як змагання до світового універсалізму, зокрема в сенсі подолання традиційних меж «українського наукового гетта» [4392].

Та найбільше адаптаційні перетворення вплинули на світовідчування українських науковців різних поколінь, які орієнтувалися на різні стильові канони творчості: традиційні, пов’язані з незавершеними інтелектуальними й культурними порахунками першої половини ХХ ст., та новітні, котрі постали на теренах західного академічного світу. Тодішні світоглядні колізії українських інтелектуалів досить влучно відмічені й прокоментовані І. Лисяком-Рудницьким:

«…середнє покоління світу вільної української науки, яке пам’ятає Рідний Край, а тепер живе в умовинах нового поселення і є пов’язане співпрацею у даному випадку з американською наукою, находиться у психологічному аспекті на грані двох світів – старого й нового, тобто давньої батьківщини й нового місця поселення та його умовин. З огляду на вище сказане те середнє покоління є змушене силою обставин виконувати вимоги двох інтелектуальних атмосфер. Інакше справа мається зі старшим поколінням, яке живе давним минулим, тобто, находячись фізично на бруках Нью-Йорку, блукає духом по Хрещатику» [4393].

Зауважимо, що навіть на початку 1960-х років завдання українського зарубіжного історіописання уявлялося й репрезентувалося не стільки у контексті фахового призначення, скільки як репрезентація певного національного «обов’язку» (О. Оглоблин) [4394]. Одна з розвідок професора Л.-Р. Винара має промовисту назву – «Історичний обов’язок української еміграції» [4395].

Так чи інакше, протягом 1950-х – 1960-х років українська академічна спільнота на еміграції переживала період первісної чи початкової інтеграції до інтелектуального середовища, соціота етнокультурних умов північноамериканського суспільства. Вочевидь, ця доба добігла свого кінця зі створенням українсько-американських та українсько-канадських інституцій на зламі 1960-х – 1970-х років.

Передусім, варто згадати про кафедри української мови, літератури та історії України, засновані 1968 р. (від 1973 р. – Український науковий інститут) у Гарвардському університеті, Канадський інститут українських студій створений 1975 – 1976 рр. при Альбертському університеті в м. Едмонтон тощо. Крім того, виникнули й фахово-професійні асоціації дослідників, зокрема Українське історичне товариство (1963) [4396] та ін. Водночас в українській зарубіжній історіографії з’явилася нова, здебільшого англомовна, точніше іншомовна генерація вчених, як наголошують сучасні науковці з огляду на входження її представників до різних академічних спільнот (франкомовної, німецькомовної, іспаномовної і т. п.) [4397]. Ця генерація зазнала не тільки впливів західної думки, а й почасти російського еміграційного історіописання, яке посідало поважні позиції в університетських центрах США [4398].

Такі перетворення спричинилися до кардинальної інтелектуальної переорієнтації тогочасних українських учених та науковців українського походження, які прагнули ввійти до західного наукового світу. Відтак нові завдання української соціогуманітаристики формулювалися, переважно, у контексті вимог і стандартів північноамериканської та західноєвропейської концептуалізації. Ці орієнтири досить добре окреслив Г. Грабович у вигляді трьох основних положень: 1) розуміння України як «комплексного явища – історичного, культурного і геополітичного (або в ширшому розумінні територіального)»; 2) світовий контекст україністики щодо історичного процесу та історично-культурного досвіду; 3) «посилене зацікавлення теоретичною і синтезуючою думкою в гуманітарних науках» [4399].

Зрештою, поява нових науково-дослідних інституцій, іншомовного покоління вчених-українців та новітніх інтелектуальних і світоглядних орієнтирів протягом 1970-х – 1980-х років призвела до трансформації українського зарубіжного історіописання. Діаспорна наука поступово втрачала еміграційний статус та набувала західних інтелектуальних й інституційних рис, хоч і зі своєрідними українськими науковими зацікавленнями у межах мультикультурної академічної спільноти. Тож колишня наукова еміграція перетворювалася на складову частину західного наукового світу, але продовжувала репрезентувати культурні й інтелектуальні потреби мільйонних діаспорних громад українців у Сполучених Штатах та Канаді.

Проте трансформаційні процеси української науки у діаспорі впродовж 1970-х – 1980-х років повною мірою так і не були завершені, позаяк політичне й ідеологічне протиборство на теренах біполярного світу перманентно підживлювало та актуалізувало травматичний досвід національно-визвольних змагань і Другої світової війни. Тому спроби нав’язати інтелектуальні та культурні контакти низки західних науковців українського походження з їхніми колегами на теренах Радянської України наприкінці 1960-х – початку 1970-х років зазнали невдачі [4400]. До того ж, помітну роль у культурному і науковому житті діаспори 1970-х і навіть 1980-х років усе ще відігравали покоління вчених, які ввійшли на наукову авансцену у міжвоєнні часи чи відразу після Другої світової війни і були доволі скептично налаштовані щодо перетворень на теренах радянської соціогуманітаристики. Зокрема, І. Мигул у листі Ф. Шевченка від 3 травня 1971 р. нарікав: «На жаль старші українські дослідники на Заході ще не бачать сего явища [змін в українській радянській історіографії. – Авт.], а молодих науковців мало» [4401].

За таких передумов, українське зарубіжне історіописання хоч-не-хоч виступало як ідеологічний та культурний контрагент до радянської історіографії у біполярній системі координат, що постала за часів «холодної війни». Становище ідеологічної, культурної й інтелектуальної опозиції еміграційної / діаспорної історіографії до українського радянського історіописання було одним із найважливіших чинників, який формував її парадигматичні взірці. Саме дух та логіка суцільного протиборства у західному світі повоєнної доби, що сполучилися з легітимаційними потребами незавершеного проекту українського національного гранд-наративу першої третини ХХ ст., значною мірою сприяли консервації дослідницьких стратегій у творчості низки істориків-емігрантів.

Власне, ця конфронтація істотно впливала на проблемно-тематичний діапазон наукових студій, перебіг і спрямованість академічної полеміки, ба навіть на стильову формацію творчості окремих істориків, які посідали ту чи іншу позицію щодо уявного / реального ідеологічного супротивника / ворога / опонента.

Та навіть оптимісти після погрому української інтелігенції в Радянській Україні на початку 1970-х років змушені були переглянути свої погляди. Сучасні дослідники підкреслюють, що ця еволюція була досить радикальною: від поміркованого оптимізму до «повного неприйняття» [4402]. Зокрема, О. Оглоблин наголошував, що «дійсність перевершила найгірші наші побоювання» [4403]. У його тогочасних текстах побутує думка, що історична наука на Батьківщині перестала існувати, а функцію її репрезентації має перебрати на себе українська вільна історіографія.

Чимало науковців-емігрантів узагалі не сприймали українську радянську історичну науку навіть у паліативному, обмеженому чи урізаному вигляді, зокрема розглядали її, передусім, як ідеологічного супротивника. Недаремно О. Субтельний слушно відзначав, що історики з діаспори витратили занадто багато сил на конфронтацію з російськоцентричною совєтологією на Заході та комуністичною інтерпретацією українського історичного процесу [4404].

Таким чином, після 1945 р. дослідницькі практики українських істориків тою чи іншою мірою були пов’язані з незавершеністю інтелектуальних проектів з обсягу «масової» історії та неоромантичних візій 1920-х – 1930-х років, тяжінням еміграційного / діаспорного статусу українського зарубіжного історіописання, котре, хоч й інтегрувалося до західного світу, проте залишалося досить строкатим і неоднорідним в інституційному, культурному й інтелектуальному сенсі. Давалися взнаки й глобальні впливи, що походили з царини тривалого ідеологічного і політичного протиборства двох наддержав на світовій шахівниці.

Примітки

4369. Бер В. [Петров В.] Наш час, як він є (З приводу статті Нормана Казнса «Несучасність сучасної людини». The Saturday Review of Literature. New York. V. 1946) // РСл (Мюнхен). – 1946. – № 8. – 34.

4370. Крупницький Б. 8. Культурні проблеми історії України: IV. Культурна еволюція чи скоки // Крупницький Б. Основні проблеми історії України / На правах рукопису. – Мюнхен, 1955. – С. 180 – 181.

4371. Okinshevich L. History Civilization of Eastern Europe in the Work of Arnold Toynbee // AUAAS. – New York, 1952. – Vol. 2, no. 2. – P. 305.

4372. Крупницький Б. Друга частина. Історіософічні замітки в зв’язку з історією України: 4. До теорії доби: ІІ. Про категорію заперечення в історичному процесі // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України: Зб. статей / На правах рукопису. – Мюнхен, 1959. – С. 206 – 207.

4373. Білас Л. Криза нашого образу історії // Ісаєвич Я. Лев Білас і його історіографічні праці / Білас Л. Криза нашого образу історії. – Львів, 2002. – С. 27.

4374. Його ж. Історія як спокусник // УЛГ. – 1958. – № 10: (жовт.). – С. 1

4375. Його ж. Ідеологія як історія і як поезія (З приводу двох нових праць О. Оглоблина) // Сучасність. – 1961. – № 7. – С. 45.

4376. Шлемкевич М. 1917 – 20 роки й українське суспільство // Там само. – 1971. – № 5. – С. 87.

4377. Г-ка В. Українська народницька історіографія в світлі державницьких ідей // Голос державника (Авгсбург). – 1947. – № 2. – С. 12 – 29; Мацяк В. Галицько-Волинська Держава 1290 – 1340 у нових дослідах: Огляд історіографії та проблематики. – Авгсбург, 1948. – 23 с.

4378. Крупницький Б. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 1. Національна свідомість і українська історіографія ХІХ-ХХ ст.: Про народницький і державницький напрям в українській історіографії // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С. 1 – 6; О-ч Л. [Окіншевич Л.] Рец. на кн.: Крупницький Б. До методологічних проблем української історії / УВАН. Секція історична: І. Праці Конференції історичної групи 6 липня 1946. – Авгсбург: УВАН, 1946. – 23 c. // Україна (Париж). – 1949. – № 2. – С. 137 – 138.

4379. Бер В. [Петров В. П.] Проблема епохи // Орлик (Берхтесгаден). – 1948. – № 10. – C. 4 – 8.

4380. Крупницький Б. Історичні основи європеїзму України // ЛНВ (Регенсбург). – 1948. – № 1. – С. 20 – 30; Його ж. Україна між Заходом і Сходом // УЛГ. – 1957. – № 7: (лип.). – С. 1, 7; № 8: (серп). – С. 9; № 9: (верес.). – С. 6; № 10: (жовт.). – С. 2; № 11: (листоп.). – С. 2; № 12: (груд.). – С. 7; 1958. – № 1: (ciч.). – С. 8; О-ч Л. [Окіншевич Л.] Між Заходом і Сходом // Україна (Париж). – 1952. – № 8. – С. 611 – 615; Акіншэвіч Л. [Окіншевич Л.] Пра «Цывілізацыйныя Асновы» беларускага гістарычнага працэсу // Запісы Беларускага Інституту Навукі і Мастацтва (New-York). – 1953. – № 2. – C. 70 – 79.

4381. Крупницький Б. М. Грушевський і його історична праця // Грушевський М. Історія України-Руси. – Нью-Йорк, 1954. – Т. 1. – С. XX; Оглоблин О. Михайло Грушевський і українське національне відродження // УІ. – 1964. – № 2/3. – С. 4 – 5; Андрусяк Н. Михайло Грушевський як історик, народник і державник // ЗНТШ (Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто). – 1978. – Т. 197. – С. 7 – 20.

4382. Плохій С. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського / Авторизований пер. з англ. М. Климчука. – К., 2011. – С. 413.

4383. Оглоблин О. Завдання української історіографії на еміграції // Оглоблин О. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріали / Ред. Л. Винар. – Нью-Йорк – Київ – Торонто, 1995. – С. 288.

4384. Лисяк-Рудницький І. Функція еміграції // ЛДП. – 1956. – № 5. – C. 3.

4385. Чубатий М. Українська історична наука: Її розвиток і досягнення. – Філадельфія, 1971. – С. 19.

4386. Крупницький Б. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 5. Українська історіографія ХХ ст.: ІІІ. Українська історична наука на еміграції (таборовий період 1945 – 1949) в світлі культурної кризи // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С. 124.

4387. Полонська-Василенко Н. Професор д-р Борис Дмитрович Крупницький, Його життя і наукова праця (1894 – 1956) // Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами. – Мюнхен, 1957. – С. VI

4388. Крупницький Б. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 5. Українська історіографія ХХ ст. … // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С. 123 – 124.

4389. Маруняк В. Українська еміграція в Німеччині і Австрії по другій світовій війні: У 2 т. – Мюнхен, 1985. – Т. 1: Роки 1945 – 1951. – С. 189 – 190.

4390. Крупницький Б. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 5. Українська історіографія ХХ ст. … // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С. 133.

4391. Винар Л. Криза організації історичних дослідів // Свобода (Джерсі-Сіті). – 1958, 16 cерп. – № 157. – C. 2.

4392. Домбровський О. За правильний шлях української науки // Київ (Філадельфія). – 1958. – № 1. – C. 33 – 34.

4393. Його ж. До історії Української Вільної Академії Наук у США (Протокол зі засідання управи академії в США, що відбувся 17 грудня 1966 року в Нью-Йорку) // УІ. – 1986. – № 3/4. – C. 95.

4394. Оглоблин О. Завдання української історіографії на еміграції. – С. 287.

4395. Винар Л. Історичний обов’язок української еміграції // Свобода (Джерсі-Сіті). – 1959, 18 груд. – № 244. – C. 2 – 3.

4396. Атаманенко А. Українське історичне товариство: ідеї, постаті, діяльність / Наук. ред. М. Г. Щербак. – Острог, 2010. – С. 104 – 133.

4397. Її ж. Українська зарубіжна історіографія: до проблеми образу // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. – К., 2006. – Вип. 2, ч. 1. – С. 265.

4398. Wynar L. Ukrainian-Russian Confrontation in Historiography. Michael Hrushevsky versus the Traditional Scheme of «Russian» History // UQ. – 1974. – Vol. 30, no. 1. – P. 24 – 25.

4399. Грабович Г. Гарвардські українознавчі студії, 1977 – 1991 // Гарвардські українознавчі студії: Покажчик до томів I – XV (1977 – 1991) / Уклали К. Тейлор, З. Борисюк. – Київ – Cambridge, 1991. – C. 10 – 11.

4400. Сербин Р. – Шевченку Ф. Листи [авторизований машинопис; м. Монтреаль, 20 жовт. 1970 р.; м. Монтреаль, 16 січ. 1971 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 1117 – 1118. – 2 арк. + конв.; Грицак Я. «…Холодну війну розхолодити..»: до спроби налагодження зв’язків між українськими інтелектуалами Заходу та УРСР // Mappa Mundi: Зб. наук. пр. на пошану Я. Дашкевича з нагоди його 70-річчя / Ред. колегія: І. Гирич, Я. Грицак та ін. – Львів – Київ – Нью-Йорк, 1996. – С. 875 – 903;

4401. Мигул І. – Шевченко Ф. П. Листи [автограф; м. Ленноксвіль, Канада, 3 трав.1971 р.; м. Ленноксвіль, Канада, 15 трав. 1972 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 1105 – 1106. – Арк. 2.

4402. Головко В. Історіографія кризи історичної науки: Український контекст. – К., 2003. – С. 111.

4403. Оглоблин О. Завдання української історіографії на еміграції: з перспективи 15 років // Оглоблин О. Студії з історії України… – С. 290 – 291.

4404. Subtelny O. The Current State of Ukrainian Historiography // JUS. – 1993. – Vol. 18, no. 1/2. – P. 36 – 38.