2.5.9. Печерська коса, Неводничі, Видубичі, острови Жуків, Чернечий (Водників), Конча-Заспа та ін. в другій половині ХІХ ст. – 1917 р.
Парнікоза І.Ю.
«Вже почало світать. Десь од берега схопився легенький вітрець і ніби дмухнув подихом на Дніпро. Береги й верби ніби прокидались і дихнули на воду. По воді пішли брижі та дрібні хвильки, заколивались ледве примітко й захитались, неначе топлене фіолетове та золотисте скло. Позад човна ще чорніла вода, чорніло на півночі небо. Поперед човна ясніла місячна ніч у всій своїй красі, а збоку займався іюньський ранок. І небо, і земля, і Дніпро здавались велетенською картиною, де на темному полі була намальована ясна пишна місячна ніч і, рядом з нею, ранній ранок з зорею та делікатними вранішніми сутінками на небі й на землі».
І. Нечуй-Левицький, Ніч на Дніпрі, 1877 р.
Печерська коса, Неводничі, Видубичі-Нижня Теличка, Дарницький залізничний міст. Правий берег Дніпра у основи дніпровських круч здавна являв собою систему мулистих відмілин, а подекуди і алювіальних піщаних кіс. Вологі мулисті береги були вкриті вербовими насадженнями. Саме їх можна побачити на фото Ланцюгового мосту з правого берега початку ХХ ст. (Рис. 2.5.9.1).
Після будівництва Ланцюгового мосту в 1848-1853 рр. вздовж круч правого берега проклали Набережне шосе. Для його прикриття з боку Подолу під кручею у 1854 р. звели (Київська фортеця, 2018).
Рис. 2.5.9.1. Зарості верби по правому берегу навпроти Ланцюгового мосту, поч. ХХ ст.
Рис. 2.5.9.2. Правобережна відмілина біля Лаври на листівці поч. ХХ ст.
Станом на середину-кінець ХІХ ст. продовжувалося розмивання та перевідкладання Печерської коси нижче за течією Дніпра. Зважаючи на це її абриси остаточно змінилися з напівкруглих до витягнуто-трикутних.
Будівництво Дарницького залізничного мосту в 1870 р. сприяло подальшому розмиванню Печерської коси, від якої станом на 1896 р. залишилася невелика за площею прибережна тераса від Волов’ячої гори (територія музею історії України в Другій світовій війні) до струмінь-спрямовуючої дамби Дарницького мосту – сучасної Видубицької дамби однойменного озера.
Рис. 2.5.9.3. Печерська коса у підніжжя Печерських висот на мапі Києва 1896 р. Показано також дамбу Дарницького мосту
Рис. 2.5.9.4. Прибережні піщані відмілини поблизу Ланцюгового мосту, Печерська коса та дамба Дарницького мосту на мапі долини Дніпра 1914 р.
Станом на першу половину ХХ ст. ситуація тут стабілізувалася. Мапи початку ХХ ст. показують на Печерській косі пральню військового госпіталя. Починаючи з 1914 р. тут – на місці колишньої Наводницької переправи зводилося послідовно три дерев’яні Наводницькі мости. Останній з них – зведений у 1935 р. (так званий Божок) було спалено в вересні 1941 р. при відступі радянських військ з міста).
На південь від Лаврської гори та Печерської коси в Дніпро висувалися алювіальні відклади конусу виносу річки Неводничі. І. Желєзняк присвятила ціле дослідження походженню цього топоніму. Назва Неводичі імовірно походить від слова неводичь «рибалка», відомого з апостольського послання за списком 1220 р. Слід гадати, що вже в XIII ст. це слово було рідкісним для східнослов’янського мовного терену, оскільки в інших писемних джерелах не зустрічається. Судячи із структури топоніма Неводичі, можна стверджувати, що первісно цю назву було надано поселенню, де мешкали рибалки (неводичі), яке знаходилося біля гирла річки Неводничі. Згодом, поселення під такою назвою зникло; напевно, злилося із Звіринцем, назва якого перемогла (слід припускати, що Звіринець був більшим поселенням).
Усі похідні зафіксовано у формі — озеро Неводницкое (1567 p.), Неводницкій берегь, Неводницкій взвозь (1720 p.), ypочище Неводницкое (1756 р.), Неводницкая пристань (1765 р.) і, звичайно, пізніше — Неводницкий холм, поток, ручей в XIX ст. Назва сприймається як похідна від слова неводний з невідомою для нас семантичною орієнтацією — від невод чи вода.
Водночас руйнація природного зв’язку з етимоном (з причини давнього зникнення апелятива неводичь) продовжувала наростати, й з’явився ще варіант Наводницький, пор. «почавши оть рhки Днhпра уверхъ озера Затона, а зъ того озера вь долину Глубокую, ровчакомъ и поточкомъ Наводницкимъ простуючи до колодезей у вербъ граничныхъ» (1568 p.), який активізувався особливо в XIX та XX ст. Навіть такі знавці історії Києва, як М. Тарановський (Наводницкая ул. — Тарановский Н. Киев и его окрестности. — К., 1884. — С. 26), I. П. Новицький (ровчак Наводницкий — Новицкий И. П. Указатель к изданиям Временной комиссии для разбора древних актов. — К., 1882. — Т. II. — С. 532), М. Ф. Наркевич (Наводницкая пристань — Наркевич Н. Ф. Памятка для Г. г. участников экскурсии Киевского отдела Императорского русского военно-исторического общества. 1914 р. Машинопис. — ЦНБ НАНУ, Ін-т рукопису; шифр I. 1146, арк. 2), М. В. Шарлемань (Наводницкий мост — Шарлемань Н. В. Речка Почайна прежде и теперь. 1967 р. Рукопис. — ЦНБ НАНУ, Ін-т рукопису; ф. 49, № 89-90, арк. 7) та ін. вживали лише варіант Наводницький ().
Ще далі на південь від гирла Неводничів знаходився колишній острів навпроти Видубицького монастиря. Цей острів впродовж XVIII-XIX ст. використовувався монастирем як заплавні луки, місце рибного лову й вирощування вербової лози («верболозів»), яку широко застосовували для кустарних промислів (). Береги Дніпра в районі цього острова та Видубицького монастиря можна уявити за допомогою виконаного у Видубичах малюнку Т. Шевченка 1840-х рр. (Рис. 2.5.9.5). Показана на ньому картина – нахилені над водою дерева білої верби, була характерна для усього тогочасного правого берегу Дніпра. Аналогічний вид дніпровського берегу ми бачимо на фотографії 1911 р. пристані біля Межигір’я (Рис. 2.5.9.6).
Рис. 2.5.9.5. Берег Дніпра у Видубицького монастиря, мал. Т. Шевченка, за ()
Рис. 2.5.9.6. Берег Дніпра у Межигірського монастиря, 1911 р. Так, напевне, виглядало і узбережжя в районі Видубичів
Буйну рослинність Видубицького узбережжя бачимо і на малюнку Р. Рачинського середини ХІХ ст. (Рис. 2.5.9.8). На цьому зображенні ми однак не бачимо острова навпроти Видубицького монастиря. Хоча на другому плані видно смугу рослинності на прирусловому валі. Імовірно, цей малюнок зображує Дніпро під час повені, острів навпроти Видубицького монастиря знаходиться під водою, а ця смуга дерев – це зображення більш віддаленого острова Микільський.
Рис. 2.5.9.7. Берег Дніпра у Видубицького монастиря у Києві, начерк Т. Шевченка, 1840-рр.
Рис. 2.5.9.8. Берег Дніпра поблизу Видубицького монастиря. Малюнок Р. Рачинського серед. ХІХ ст.
У 1866 р. відбулася подія, яка стала причиною крутих змін у долі цього острова. Цар Олександр II затвердив концесію на лінію Києво-Курської залізниці. Мова йшла про прокладання шляхом приватного інвестування відрізка залізниці завдовжки 438 верст (481 км) від станції Курськ Московсько-Курської залізниці до станції Київ Києво-Балтської залізниці та подальшої експлуатації цього відрізка. Один з пунктів концесійного договору йшлося:
«Засновники користуються, при спорудженні дороги, усіма правами, державним робіт присвоєними, в тому числі і правом законного відчуження і заняття приватних земель і будівель, необхідних під дорогу і її приналежності».
Трасу запланованого мостового переходу було прокладено через острів навпроти Видубицького монастиря, що позначено на мапах 1865 та 1869 рр. На цій же мапі ми бачимо також на заплавній терасі під Звіринецькою горою нижче Видубицького монастиря хутір Горянщина.
Рис. 2.5.9.9. Острів навпроти Видубицького монастиря на мапі 1849-50 рр.
Рис. 2.5.9.10. Острів навпроти Видубицького монастиря на мапі 1869 р.
Рис. 2.5.9.11. План землеволодіння в районі Видубичів, 1873 р. Частина колишнього острова, яка опинилася на північ від дамби була повністю розмита Дніпром. За ()
Острів напроти Видубицького монастиря, 1887 р. Показано зарості лози, та дамби – струмінь-відвідна та Дарницького мосту, за ()
Чи не найскладнішою технічною проблемою, яка постала перед будівельниками залізниці, було подолання значного водної перешкоди – Дніпра. У районі Києва залізниця проходила вздовж річки Либідь, тому оптимальне місце розташування переїзду визначили нижче урочища Видубичі, біля нижньої течії Либіді. Довжина нового мосту повинна була скласти 1068 м – на той час найбільша подібна споруда в Європі. У 1867 р. концесіонери залучили до проектування і будівництва досить молодого, талановитого й енергійного військового інженер-капітана Аманда Єгоровича Струве, майбутнього організатора київського водогону і трамвая. Для облаштування майстерень та інших допоміжних служб на час зведення мосту будівельники використовували острів напроти Видубицького монастиря.
Рис. 2.5.9.13. Інженер-проектувальник Дарницького залізничного мосту –
Рис. 2.5.9.14. Дарницький залізничний міст через Дніпро. Зображення 1870 р. за ()
Три з гаком десятини острівної землі, що безпосередньо лежали на трасі залізниці, компанія-будівельник придбала у власність за смішну ціну – 10 руб. за 1 десятину (1 дес.=1,09 га), сплативши аж 33 руб. 51 і 1/4 коп. Іншу частину острова (близько 60 десятин) проектант Дарницького залізничного мосту Аманд Струве взяв в оренду під складування будматеріалів зі сплатою 100 руб. на рік, причому отримав право безперешкодно знищувати зарості лози (цінного тоді ресурсу) у зв’язку з будівельними потребами. Відповідний договір підписали у червні 1867 р. настоятель Видубицького монастиря архімандрит Веніамін і повірений А. Струве – інженер Роберт Ліандр.
Рис. 2.5.9.15. Струмінь-спрямовуюча Видубицька дамба. Фото 1870 рр. За ()
Рис. 2.5.9.16. Колишній острів навпроти Видубицького монастиря на мапі 1890 р. за ()
Щоб убезпечити будівельний майданчик від примх дніпровської течії, А. Струве перекрив протоку між островом навпроти Видубицького монастиря та правим берегом спеціальною струмінь-відвідною дамбою. Струмінь-відвідну дамбу спорудили до весни 1868 р. У квітні того ж року вона благополучно витримала розлив Дніпра. Видубицьку струмінь-відвідну дамбу незаслужено оминають увагою. В той же час ця інженерна пам’ятка, яка може служити окремим об’єктом водних екскурсій Дніпром.
Посередині протоки була влаштована інша дамба, якою пролягла залізниця. Між двома штучними спорудами утворилося закрите водосховище. Таким ось чином утворилося Звіринецьке (сучасне Видубицьке) озеро. Нижче другої дамби – гілки залізничного мосту з релікту колишнього дніпровського рукава Старик утворилося ще одне озеро, яке мало кілька різних зафіксованих назв (див. нижче).
Рис. 2.5.9.17. Струмінь-спрямовуюча Видубицька дамба (зліва) та основна дамба Дарницького залізничного мосту (з правого боку з зеленими насадженнями). Помітне Видубицьке озеро, Дарницький залізничний міст та службові будівлі біля нього, на горизонті зеленіє лівий берег та з права від нього північна частина колишнього острова Микільський (сучасний острів Великий Південний). Вид з Видубицького монастиря, листівка поч. ХХ ст.
Рис. 2.5.9.18. Струмінь-спрямовуюча Видубицька дамба (зліва) та основна дамба Дарницького залізничного мосту. На Дніпрі зеленіє сучасний острів Великий Південний – релікт північної частини колишнього Микільського острова. Сучасний вид з Видубицького монастиря, за ()
Надалі контури новоствореного озера і прилеглої частини берега продовжували трансформуватися. Як ми вже зазначали вище, будівництво цієї дамби призвело до розмивання значної частини колишньої Печерської коси, а також північної частини колишнього острова навпроти Видубицького монастиря аж до самої лінії дамби.
Між тим у монастирі змінилося керівництво: настоятелем став архімандрит Іринарх. Він був переконаний, що його попередник взяв з будівельників надзвичайно малу плату за куплену і орендовану частину острова. Ця переконаність ґрунтувалася і на тому, що у тому ж 1867 р. компанія Курсько-Київської дороги купила у Києво-Печерської лаври ділянку під Лисою горою біля лаврського цегельного заводу, заплативши за кожну десятину близько 7 тис. рублів! Навіть з урахуванням можливих затоплень острова ціни були явно не порівнювальні. Тому Іринарх вирішив більше не спускати керівництву залізниці жодного гроша.
Коли настоятель побачив, що будівельники використовують для земляних робіт береговий ґрунт з монастирської садиби, він тут же направив інженер-капітану Струве ультиматум:
«Києво-Видубицький Монастир має честь попередити Ваше високоблагородіє, що, після зроблених від Вашої компанії зйомок землі в монастирській межах по березі р. Дніпра, не може довше дозволити Вам брати ні одного аршина землі, як в нагірній частині, так і на дорозі, яка веде в місто. Якщо ж Компанії залізниці належить крайня необхідність в подальшій зйомці монастирської землі для насипу, то в такому випадку Благоволіть вислати від себе довірену особа для пояснення та угоди з монастирем на цей предмет, тому що земля, обрана тепер до зйомки, становить скарб для монастиря, який, втративши раз, ми не в змозі будемо ніколи добути надалі».
Внаслідок такого демаршу залізнична компанія змушена була сплатити монастирю 1000 крб. компенсації за право зняття землі та проведення вибухових робіт.
12 (24) лютого 1870 р. під час випробування, по мосту проїхав спеціальний випробувальний поїзд у складі шести паровозів. В лютому 1870 р. новий металевий 12-пролітний залізничний міст через Дніпро був освячений і прийнятий до експлуатації. Преса писала, що:
«Струве, за загальним визнанням, спорудив собі віковічний пам'ятник цією спорудою, і ім'я його не забудеться в історії Києва та Південно-Західного краю» ().
Рис. 2.5.9.19. Перший Дарницький міст. Фото 1901 р. з книги М.І. Максимовича «Дніпро та його басейн»
Рис. 2.5.9.20. Основа однієї з опор першого Дарницького мосту на супутниковій мапі Києва
Міст мав 11 опор і 12 прольотів по 89 м кожен. Загальна довжина мосту становила 1067,6 м. Міст мав одну залізничну колію. Опори мосту були споруджені за кесонною технологією. Каркас мосту складався з двох ферм «багато розкісної системи» заввишки по 29 футів, між якими розміщувалася рейкова дорога.
Рис. 2.5.9.21. Фрагмент опори мосту Аманда Струве (1871-1920). Фото 2010 р. за (Лисенко, 2010)
Рис. 2.5.9.22. Дарницький залізничний міст з боку правого берега, поч. ХХ ст.
Новозбудований міст називали по-різному. Спочатку – мостом Курсько-Київської залізниці, потім – Московсько-Києво-Воронезької, а згодом – Русанівським мостом. Останньою найбільш уживаною назвою стала "Дарницький міст" (Вишневський, 2000).
Рис. 2.5.9.23. План Києва 1902 р. Фрагмент з районом сучасного Видубецького озера та Нижньої Телички
Рис. 2.5.9.24. Вид на Видубицьке озеро та Видубицький монастир у Києві, фото поч. ХХ ст.
Наразі від первинного мосту А. Струве зберігся лише один фрагмент опори, розташований ближче до правого берега.
Рис. 2.5.9.25. Дарницький залізничний міст, поч. ХХ ст.
Рис. 2.5.9.26. Дарницький залізничний міст, поч. ХХ ст.
На мапі 1902 р. (Рис. 2.5.9.23) окрім Дарницького мосту ми можемо побачити деталі відносно навколишньої місцевості. Зокрема, перед Дарницьким залізничним мостом показано станцію Київ ІІ. На південному схилі Звіринецької гори (на південь від Караваївщини чи Караваєвих дач) показано урочище Верхня Теличка, а на території заплавної низини під горою в безпосередній близькості до лаврської промислової зони в гирлі Либіді – урочище Нижня Теличка. Саме ця назва перейшла на перевідкладений матеріал колишнього острова навпроти Видубицького монастиря і замінила легендарну назву Видубичі. Проте на аналізованій мапі ми ще знаходимо на місці колишнього острова навпроти Видубицького острова підпис «Піщане місце бувше Видубицького монастиря. Тепер Києво-Воронезької залізниці». На південь від правобережної опори мосту показано також пристань Києво-Воронезької залізниці. В південній частині урочища натомість розташовувалися дров’яні склади.
Рис. 2.5.9.27. Вид на Видубицьке озеро, поч. ХХ ст.
Рис. 2.5.9.28. Вид на Видубицьке озеро, поч. ХХ ст.
Рис. 2.5.9.29. Вид на урочище Теличка нижче Дарницького мосту, поч. ХХ ст.
Рис. 2.5.9.30. Виїзд на Дарницький міст з урочища Теличка, поч. ХХ ст.
Для виготовлення металева частин мосту Аманд Струве влаштував на території колишнього острова напроти Видубицького монастиря велику механічну майстерню, де оброблявся метал та збиралися конструкції мосту. Так було покладено початок промисловій зоні на Нижній Теличці (Ковалінській, 2008). В описі причин початку реалізації проекту посилення Київської фортеці Е.І. Тотлебена (1870 р.) саме з , О. Голованов (2002) згадує розташований неподалік в урочищі Теличка цегляний завод. Йдеться, напевне, про цегельню відому в цьому районі ще з плану де Боскета 1753 р., яку на пізніших мапах підписано як лаврська цегельня (детальніше див. ). Можливо, вона була додатково розбудована. Цю цегельню, зокрема, показано на мапі 1912 р. (Рис. 2.5.9.33). Під час Першої світової війни серед заплавних лук урочища Нижня Теличка засноване також деревопереробне підприємство.
Рис. 2.5.9.31. Колишній острів навпроти Видубицького монастиря на мапі Києва 1903 г. Зліва показані колії до вантажної пристані за ()
Рис. 2.5.9.32. Колишній острів навпроти Видубицького монастиря на мапі Києва 1910 г.
Наприкінці ХІХ ст. міська управа розглядала справу про осушення новоутвореного Звіринецького озера – так спочатку називалося сучасне Видубицьке озеро (Вакулишин, 2014). Що ж до озера, яке утворилося на південь від дамби на місці колишньої протоки, топографами 1897 р. воно зафіксоване під назвою Коров’яче (довжина – 800 м, ширина – 250 м, Вакулішин, 2014). На мапах 1902 та 1912 р. воно носить назву озеро Старик, а на мапі 1914 р. підписано як озеро Теличка. Існувала у цього озера і ще одна назва – Печерське озеро. Під такою назвою це озеро утворене Либіддю «поза Видубицьким монастирем» згадано К. Шероцьким (1917 р.). Проте на мапах того часу цей топонім не зустрічається.
Рис. 2.5.9.33. Колишній острів навпроти Видубицького монастиря на мапі Києва 1912 г. Показано урочище Нижня Теличка та цегляний завод. Старицю колишнього дніпровського річища Старик нижче залізничної лінії позначено «озеро Старик»
Рис. 2.5.9.34. Колишній острів навпроти Видубицького монастиря на мапі Києва 1914 г. Показано будівлю перед Дарницьким мостом, а також будівлі на терасі заплави за струмінь-спрямовуючою дамбою
Рис. 2.5.9.35. Колишній острів навпроти Видубицького монастиря на мапі долини Дніпра в Києві 1914 р.
Рис. 2.5.9.36. Вид на Дарницький залізничний міст та Видубицьке озеро у Києві, поч. ХХ ст.
Гирло Либеді – Покал – Галерні острови. Зона виносу алювію подібна до Неводницької формувалася і в гирлі річки Либідь. Проте на мапі 1842 р. піщані коси чи острова, як і виступаюча низинна територія у гирлі Либіді не показані. На мапі також немає позначених водотоків, що збігають з ярів Лисої гори (хоча, це не значить що вони перестали існувати). Річка Либідь (підписана) біля основи гори розділялася на два водотоки, що утворювало острів. Біля її гирла на правому березі показана не підписана Г-подібна будівля. Цікавою подробицею є польова дорога, що вела від містку через Либідь попід східними схилами Лисої гори до «хутора Корчеватое», який знаходився біля південно-східного закінчення Лисої гори на узбережжі Лисогірського рукава (опис його історії нижче). На лівому березі Либіді на місці сучасного гаражного кооперативу «Либідь» показаний казенний цегляний завод.
Рис. 2.5.9.37. Дарницький залізничний міст через Дніпро в м. Києві. Зображення поч. ХХ ст.
Рис. 2.5.9.38. Район гирла Либіді на мапі Києва 1842 р. позначено 1, (Старовинні.., 2010)
Мапа Шуберта (фрагмент трьохверстної мапи Російської імперії) 1849-1850 р. (Рис. 2.5.9.39) показує детальну ситуацію в районі сучасної Нижньої Телички-Покалу-Галерного острова станом до будівництва Дарницького залізничного мосту. Річище Дніпра проходить безпосередньо під Лисою горою. Цікаво, що топонім «Корчеватая» знаходиться в районі верхньої частини сучасного Галерного острова.
Схема 1860 р. (див. ) показує острів на Либіді і став. Споруди на північ від острова на Либіді (помітні і на попередніх мапах ХІХ ст.) підписані як цегельний завод. Поблизу Лисої гори розливалося широке головне русло Дніпра. Г-подібна споруда при гирлі річки Либіді не показана.
На більш детальній мапі 1865 р. острів на річці Либіді вже не показаний, але міст, стежина до Корчуватого, став та Г-подібна споруда при гирлі зазначені. Показано також яр перпендикулярний до русла річки Либіді – сучасний Західний яр Лисої гори. На лівому березі Либіді на місці сучасного гаражного кооперативу «Либідь» показана лаврська парова мукомельня. С. Вакулішин (2014) зазначає, що це хутір Либідь – осередок на лівому березі річки недалеко від гирла, який виник наприкінці ХІХ ст. та включав цегельню та паровий млин, які належали Лаврі. В перші десятиліття ХХ ст. цю назву було забуто, очевидно з занепадом націоналізованих підприємств.
Мапа 1871-73 рр. (з уточненнями 1909 р.) показує ситуацію після будівництва Дарницького залізничного мосту (1870 р.). На цій мапі в долині Либіді показана гілка залізниці Київ-Курськ-Москва, що пройшла до вище згадуваного Дарницького залізничного мосту. В районі старого гирла Либіді показана промислова зона, в складі якої зазначені цегельний завод та лаврська парова мукомельня. На місці сучасної станції Ботанічна на Нижній Теличці показаний полустанок. Це будівництво вплинуло на відхилення головного русла Дніпра від правого до лівого берега, що змінило абриси усієї нижньої частини заплави Дніпра в Києві. Колишнє головне річище Дніпра почало відмирати. Північна його частина – протока Старик, перекрита дамбами Дарницького залізничного мосту, перетворилася на озеро Видубицьке. Натомість нижче за течією утворився вузький Лисогірський рукав. Від поступово відмерлого цього річища в північній частині залишилася Дніпровська затока, а в південній частині болотисті низини урочища Покал та Чернеча (сучасна Галерна) затока, яка приймаючи води Китаївського струмка, відкривається до Дніпра. Під кручею Лисої та Багринової гір розташовувалися цегельні.
Рис. 2.5.9.39. Зображення гирла річки Либідь, оcтрова навпроти Видубицького монастиря (рожевий) та островів, з яких, утворилися Галерні острови (жовтий) на трьохверстній мапі Шуберта Київської губернії станом до будівництва Дарницького залізничного мосту, 1849-50 рр. Річище Дніпра проходить під Лисою горою. Найбільш південний з групи островів – колишній острів Микільський (Осокорянський) має видовжене подовження, яке зберіглося дотепер в якості сучасного острова Великий Південний, основа за (Старовинні.., 2010)
Рис. 2.5.9.40. Ситуація в районі гирла річки Либіді, Покалу та Галерних островів (підписані «острів Галерний») на мапі 1871-73 рр. з уточненнями 1909 р.): 1 – Печерська коса – територія сучасного Наводницького парку, зазначено колишню пральню військового госпіталю, 2 – Видубицька струмінь-спрямовуюча дамба, яка перекрила вхід до рукава Старик, 3 – Видубицьке озеро (колишнє головне русло Дніпра), 4. – озеро Теличка та полустанок, 5 – територія сучасного урочища Нижня Теличка, 6 – Лаврська промислова зона в колишньому гирлі Либіді – лаврська парова мукомельня, 7 – Лиса гора та гирло річки Либіді, 8 – Лисогірський рукав і хутір Корчувате, 9 – протока, яка розділяла Галерні острови, 10 – Багринова гора та промислова зона під нею, 11 – – Осокорківська коса – неіснуючий наразі піщаний острів, потім коса лівого берега, 12 – гострий мис у входу в Чернечу (сучасну Галерну) затоку – сучасний півострів Гострий, 13 – с. Мишоловка та табір понтонного батальйону, 14 – Дачі Коник та хутір Виноградний, 15 – острів Чернечий, основа за (Старовинні.., 2010)
Окремої уваги заслуговує історія розташованих в районі гирла річки Либіді островів та їх перетворення в сучасне прибережне урочище Покал-Галерний острів. Відомо також, що у зв’язку з будівництвом Лисогірського форту (що зводиться 1872-1874 рр. для прикриття Дарницького залізничного мосту. Див. ) 1872 р. у Лаври були відібрані землі на Лисій горі, а в якості компенсації вона отримала казенну Совську дачу, ділянку з урочища «Темний Луг» з Ветяно-Трипільської дачі та острови Галерні (1 та 2). Пізніше Лаврі віддали острів Галерний № 3, який взято від селян с. Мишоловка як надлишок (Голованов, 2002). Про які острови йшлося? На вищезгаданій трьохверстній мапі Шуберта, що показує даний фрагмент Київської губернії 1849-50 рр. (Рис. 2.5.9.39) у районі гирла р. Либідь позначено три великих острови. Найбільш північний з них це безумовно колишній Микільський (Осокорянський). Він має видовжене подовження на північ, яке зберіглося дотепер в якості сучасний острів Великий Південний. Микільський острів станом на 1849-50 рр. займає теж місце, що і на мапі 1799 р. Інші острови з мапи 1849-50 рр., розташовані ближче до гирла Либіді є похідними від зображених на мапі 1799 р. Ці ж острови також показані на мапах Києва 1842, 1865 та 1869 рр., хоча на цих матеріалах Микиілський та розташований поруч з ним другий видовжений острів знаходяться досить далеко від правого берега. Виходячи з розташування Лисогірського форту та села Мишоловка, Галерними можуть бути саме ці острови. Дійсно розташований у гирла Либіді острів та більша частина острова Микільський після проходження через нього головного річища Дніпра на мапі 1871-1873 рр. підписані як «острів Галерний». Про це можуть свідчити також сучасні топоніми, що збереглися тут – острів Галерний та Затока Галерна.
Після будівництва першої струмінь-спрямовуючої дамби, а потім і дамби Дарницького мосту, як свідчить мапа 1871-1873 рр. (Рис. 2.5.9.40), архіпелаг показаний на мапах 1842, 1849-50 рр., 1865 та 1869 рр. зазнав певних змін. Головне русло Дніпра пройшло через старицю розташовану посередині острова Микільський, приблизно в місці з координатами 50.393683°, 30.585745°, відділивши від нього на півночі видовжений острів, що фігурує на мапі 1918 р. як острів Верби. З нього пізніше остаточно оформиться сучасний острів Великий Південний. Решта ж острова Микільський залишилася ближче до правого берега від нового головного русла. Варто звернути увагу також на найбільш південний з трьох Галерних островів. Його гостре південне закінчення висунте в бік сусіднього Чернечого острова – це основа сучасного півострова Гострий (Рис. 2.5.9.40).
Зміна напрямку головного русла з наближеного до правого берега на заострівне ближче до лівого берега річище призвела до поступового замулення та відмирання залишків колишнього річища – Лисогірського рукава. Наразі від поступово від нього залишилися лише трансфоромвана пізніше Дніпровська затока та болотисті низини урочища Покал та Чернеча (сучасна Галерна) затока. Великий острів (один з позначених на мапі 1871-73 рр. як «Остров Галерный» розташований біля гирла Либіді ближче до правого берега) в міру відмирання Лисогірського рукава з’єднався з правим берегом. Протока між ним та більшою частиною колишнього острова Микільський (другий з островів позначених на мапі 1871-73 рр. як «Остров Галерный») – також поступово відмирала (покалилася). Згодом це призвело до об’єднання обох масивів в сучасне урочище Покал-Галерний острів. Таким об’єднаним і спільно підписаним як «Остров Покалъ-Галерный» ми бачимо його на мапі Києва 1902 р.
Що стосується назви «затока Галерна» то вона не зустрічається у джерелах ХІХ-п.п. ХХ ст., натомість ця затока зветься Чернеча або Старик. Ще в 1945 р. вона носить назву Старик. Вперше топонім «Галерна затока» з’являється на мапі Києва 1990 р. Починаючи з 2000-х рр. цей топонім активно використовується. Отже, імовірно, в її випадку ми маємо справу з пізнішим наданням цієї назви на основі асоціації з розташованим тут Галерним островом.
Рис. 2.5.9.41. Острів Микільський (Осокорянський) – рештками якого є сучасний острів Великий Південний на листівці поч. ХХ ст.
Рис. 2.5.9.42. Острів Микільський (Осокорянський) – рештками якого є сучасний острів Великий Південний на листівці поч. ХХ ст.
Зазначимо, що походження назви цих островів і сучасної Галерної виводять від переказу про стоянку тут галер, перегнаних зі Смоленська для подорожі Дніпром російської імператриці Катерини ІІ в 1878 р. Проте наразі ця версія не має документального підтвердження (Див. ).
На схемі Лисої гори з показаними роботами по будівництву форту станом на 1874 р., окрім конкретних елементів Лисогірського форту показано прилеглу територію: острівець на річці Либіді, міст на річці, на дорозі на південь до Корчуватого, спеціальне земляне укріплення – флеш біля підошви Лисої гори (імовірно так і не була збудована), та палісаду, яка мала замикати доступ ворога Лисогірськими ярами. Лисогірський рукав показаний ще дуже широким, на ньому біля форту влаштовано пристань, з якої до центру форту проходить шосейна дорога.
Рис. 2.5.9.42a. Зображення району Лисої гори-гирла Либіді на плані виконаних робіт по будівництву форту станом на 1874 р.: 1 – хутір Коноплянка, 2 – річка Либідь і дорога її правим берегом, 3 – міст на річці Либідь, 4 – острів на Либіді, 5 – дороги на Корчувате, 6 – пристань на Лисогірському рукаві, 7 – запланована земляна флеш (не виконано), 8 – палісада, що замикала форт з боку Дніпра, (Архів НІАМ «Київська Фортеця»)
На досить детальній мапі Києва 1886 р. наявні два містки через річку Либідь та мукомельня на лівому березі. Наявні також ще дві цікаві подробиці. На місці запланованої флеші Лисої гори показано кар’єр. Він відповідає сучасному Східному озеру. Імовірно звідси брали глину на цеглу для форту, чи інших потреб. Біля цього кар’єру показано також пристань.
Мапа Києва 1895 р. подає досліджувану територію більш схематично. Зазначено містки на Либіді, що вели до підніжжя Лисої гори, систему шляхів форту та пристань. Це свідчить, що і після зведення дамб Дарницького мосту Лисогірський рукав певен час залишався судноплавним.
Мапа Києва 1899 р. також дуже лаконічна, втім вона називає залишок колишнього Дніпровського русла – «Лысогорский рукав». Необхідно зауважити, що існує повністю аналогічна, принаймні в описуваній частині, цій мапі мапа 1905 р.
Топонім «Покал» (як нам здається) вперше зафіксовано на плані Києва 1902 р. Таірова (інколи помилково датується 1899 р., див. Вакулішин 2014). Тут нижче лінії залізниці Київ-Дарниця наявний лаконічний підпис: «Остров Покалъ-Галерный». Сама назва Покал, імовірно походить від прикметника “покалений”, в сенсі замулений, непридатний до судноплавства. С. Вакулішин (2014) зазначає що ця назва походить від стародавнього «кал»=глина. Наявність на Дніпрі нижче Києва острова з такою ж назвою підтверджує думку про те, що назва ця походить від гідроніму. Втім поява цього топоніму саме в цей час може мати і інше пояснення. Не оберненої трансформації долина Либіді зазнала під час реконструкції київської каналізаційної системи. Перша Шонівська система каналізації (початок спорудження – 1893 р.) експлуатувалася 18 років. На той час вона досягла межі своїх можливостей. Це почало загрожувати головному дніпровському водозабору. Зважаючи на це відбулася реорганізація каналізаційної системи верхнього міста, яка була закінчена в 1909 р. При цьому в долині Либіді було прокладено самопливний каналізаційний канал (чавунну трубу майже метрового діаметру), який скидав води в Дніпро в районі Видубичів після їх очистки на мулах ставків в районі Лисої гори. Для вилучення мулу з ставків-відстійників було побудовано нову Звіринецьку насосну станцію. Сюди було спрямовано усі стоки, окрім Подільських (Бєломєсяцев та ін., 2012).
Загалом тут мали створити нові поля, однак їхнє облаштування і прокладення до них колектора «батьки міста» відклали на потім. А тим часом ж поблизу гирла річки Либіді влаштували скидання стоків просто до Дніпра. Щоправда, нечистоти проходили сяке-таке очищення в спеціальних відстійниках. Але його якість залишала бажати кращого. У київській пресі у 1911 р. була намальована така «живописна» картина скидання:
«Широке кам’яне жерло викидає з пекла огидну лавину. У смердючій водяній гущавині нуртують різні відходи: кістки, пляшкові корки, шматки хліба та м’яса, друзки пляшкового скла, кірки лимонів, нерозмочені людські екскременти… Вся ця гидота частково потрапляє до Дніпра, частково ж викидається на піщану мілину ріки, гниє, заражує повітря». Втім, мешканців міста ці жахи не надто лякали — адже тепер річку засмічували нижче Києва за течією, тож переживати мали хіба що десь біля Трипілля ().
Рис. 2.5.9.42b. Траса каналізаційної труби проекту каналізації 1909 р. побудови на мапі 1932 р.
Рис. 2.5.9.42c. Прокладанння мулопроводу від озер відстійників на Покалі
Вищеописані деталі може напевне також причетні до "покаленості" колишнього Лисогірського рукава – Галерної затоки та виникнення назви урочища. Підтвердження цього надає опис наслідків проведення каналізації, який наводить в описі Жукова острова станом на 1916 р. М. В. Шарлемань:
«Жуків острів також віддалене екскурсійне місце описуваного району. Від Голосієва до острова верст 7-8. Дорога суходолом іде через Голосієво, потім преображенський скит до Китаївських дач (Китаївські дачі, які колись були одним з найкрасивіших куточків під Києвом, наразі сильно забруднені колектором каналізації, що тут проходить. Влітку вся Китаївська затока заповнена нечистотами. Огидний запах розходиться навколо. Завдяки всьому цьому я не вношу Китаєва до списку екскурсійних місць)»(Шарлемань, 1916).
Рис. 2.5.9.43. Підпис «Остров Покалъ-Галерный» на мапі Києва 1902 р.
Рис. 2.5.9.44. Зображення стародавнього гирла річки Либідь та ставу на ній на мапі Києва, 1904 р.
Ситуація в гирлі Либіді станом на 1904 р. повністю відповідає зазначеній на мапі 1886 р. Наявний той же топонім «Х.[утор] Лысая гора». Показаний лише один місток через Либідь та пристань на Лисогірському рукаві. Аналогічно виглядає ситуація на мапі 1905 р. (Архів автора).
Наявні відомості, що в 1913 р. розпочато будову т.з Германівської колії, яка пройшла під Лисою горою територією урочища Покал. Про це зокрема повідомила газета Киевлянин 23.9.1913 р. (див. ).
Корчувате – промисловий монастирський хутір розташований на південному схилі Лисої гори, за 250 м від Лисогірського рукава Дніпра. Його не слід плутати з сучасним житловим масивом Корчувате, який розташований значно південніше на місці історичної Мишоловки та Коника. Назва народного походження — від давнього слова «корч» (кущ, пень). Як зазначає С. Вакулішин (2014) перша документальна згадка про Корчувате відноситься до 1832 р. У 60-і рр. ХІХ ст. Корчувате згадується як хутір, який входив до володінь Видубицького монастиря та був проданий Київському інженерному відомству у зв’язку з будівництвом Лисогірського форту (Ситкарева, 1997). За іншими джерелами Видубицький монастир передав Інженерному управлінню земельні ділянки, дубовий гай та лісову дачу на хуторі Корчуватому (Голованов, 2002 на основі Російського державного військово-історичного архіву у Москві – Ф. 13135. – Оп. 1. – Спр. 353. – Арк. 36а, 44, 50). З метою збільшення виробництва цегли для будівництва форту у липні 1872 р. ризькому громадянину Андрію Ерліху було дозволено влаштувати на Корчуватському хуторі приватний цегляний завод (Голованов, 2002). Далі на південь від Корчуватого уздовж Багринової гори до Мишоловки лежав кілометровий ланцюжок цегелень, які були засновані в 50-ті рр. ХІХ ст. У сер. ХІХ ст. згадується Корчуватська пристань.
Мишоловка-Коник – станом на д.п.ХІХ ст.-поч. ХХ ст. так називалися селища в районі сучасної Галерної затоки – сучасне Корчувате. Імовірно, в кінці ХІХ ст. понтонерів з долини Либіді під Лисою горою перевели на Коник. С. Вакулішин (2014) зазначає, що топографи 1897 р. зафіксували табір понтонного батальйону навпроти Мишоловки (сучасне Корчувате). Згідно з військово-археологічним планом Китаївського городища (1914 р.), на території, що прилягає до сучасної Галерної (тоді Чернечої) затоки розташовувався Понтонний табір. Він включав з півночі на південь – конюшні, офіцерське містечко з офіцерськими зборами та штабами, дачі командирів та офіцерів, ботанічний сад, гімнастичне містечко, палатки, саперне містечко та плац. На південь від табору, відділений від нього вул. Княжою, розташовувався дачний масив Коник. На північ від Понтонного табору позначено Корчувате (промзона), а також дороги на Лису гору та Диміївку. На захід від території табору знаходилася територія Китаївського монастиря, до якого можна було дістатися пароплавом. Екскурсію сюди 1880 р. здійснив французький письменник Віктор Тиссо, він, зокрема, писав:
«У пристані я впізнав «Святу Ольгу», той чудовий пароплав, на якому я напередодні здійснив чудову екскурсію до Китаївського та Голосіївського монастирів, дванадцятьма кілометрами нижче Києва за течією. (Дніпровські пароплави зазвичай носять імена святих, тому, що цей вид транспорту користується перевагою у багаточисельних паломників)» (Кальницкий, 2009).
Фрагменти дерев’яної забудови селища Коник збереглися до нашого часу, зокрема на березі протоки Коник (50.361321, 30.560775).
Рис. 2.5.9.45. Фрагмент військово-археологічного плану Китаївського городища, 1914 р. На території, що прилягає до сучасної Галерної затоки, розташовувалися хутір Корчувате (вище верхівки Чернечого рукава Дніпра (сучасна затока Миколайчик -верхівка Галерної затоки) і понтонний табір. На південь від табору, відділений від нього вул. Княжою розташовувався дачний масив Коник
Рис. 2.5.9.46. Жуків острів та хутір Жуківка на мапі Київської губернії 1849-1850 рр.: 1 – протока Коник, яка відділяє Жуків острів від правобережної заплави, 2 – острів Жуків, 3 – хутір Жуківка, 4 – хутір Козачий острів, 5 – острів Чернечий (сучасний острів Водників), 6 – нижня частина сучасного острова Козачий, 7 – урочище Муляви – сучасний острів Ольжин, 8 – острів на місці сучасного півострова, який обрамляє затоку Млиново
Селище Коник виникло як дачне не пізніше 90-х рр. ХІХ ст. на 11-версті старовинного шляху з Києва до Трипілля, або за 15 верст пароплавом (пристань у Чернечій – сучасній Галерній затоці). На початку ХХ ст. – 200 мешканців у 40 дворах. Назва селища походить від протоки Коник – стариці Дніпра, яка відокремлює Жуків острів. Станом на середину ХІХ ст. довжина становила близько 7 км. (початок навпроти Мишоловки, кінець на південний-схід від села Віта-Литовська. Сучасна довжина близько 4 км. Під кінець перекрито дамбою, в південній частині з’єднується з Вітою і впадає в Козачу протоку (Вакулишин, 2014).
Жуків та Чернечий (Водників) острів. Сучасна назва самого острова, імовірно, походить від назви хутора Жуківка, позначеного на трьохверстній мапі Шуберта Київської губернії 1849-50 рр.
Принаймні, ця версія виглядає більш правдоподібною, ніж та, що її подає енциклопедичний довідник «Киев» (1986), згідно якому назва острова походить від струмка Жуківка. Незрозуміло що то за струмок і де він знаходився.
Хутір, як і сам острів, станом на ХІХ ст., належали Києво-Печерській лаврі. 1869 р. Лавра збудувала тут дерев’яну церкву на честь ікони Пресвятої Богородиці, яка отримала назву «Взыскание погибших». Тут у літній час проводили богослужіння для братії, що працювала на розташованому поряд хуторі навпроти Чернечого (наразі – Водників) острова. Дерев’яні будівлі хутору, льодовня, хлів для худоби, руїни каплички існували тут (на місці сучасного клуба юних моряків «Шквал») ще після Другої світової війни. Тут також зберігся монастирський колодязь. Друга капличка стояла біля каналу на відстані 1 км у південно-західному напрямку від першої (фундамент зберігся до нашого часу). А на місці церкви, зруйнованої у 1930-і рр. ХХ ст. наразі височіють три вікові сосни. Біля церкви ченці облаштували озеро, а на острівних луках – мережу каналів проти весняних паводків. Частину цих лук відвели під виноградники (Дзівалтовський, 2004). Імовірно, поблизу було розташоване і урочище «Темний луг» з Ветяно-Трипільської дачі, яке Лавра отримала в 1872 р. в компенсацію за відібрані під будівництво Лисогірського форту землі (Голованов, 2002). Не можна виключити також альтернативної вказаній попередньо для району гирла річки Либідь локалізації переданих Лаврі в цей же час Галерних островів. Адже перший відомий підпис «Галерний острів» розміщений в цьому районі на мапі 1871-73 рр. міг стосуватися лише решток Микільського острова. Решта ж з двох відомих у джерелі д.п. ХІХ ст. островів могли бути локалізовані нижче за течією.
Монахи вели підсобне господарство: розводили птахів, доглядали баштан. Наприкінці ХІХ ст. у дворі перебувало 7 ченців (Вакулишин, 2014).
Рис. 2.5.9.47. Церква «Взыскание погибших» (1) та монастирська криниця (2) лаврського хутора на Жуковому острові. Фото І. Парнікози
Рис. 2.5.9.48. Місце де знаходилася церква «Взыскание погибших» на Жуковому острові. Фото І. Парнікози
Мапа Київської губернії 1849-50 рр., свідчить, що у цей час Чернечий острів був довшим за сучасний. Розташований перед його північним закінченням острів Тополевий до масштабних робіт зі зведення південного тунелю під Дніпром у 1930-х-1941 рр. (див. нижче) імовірно складав з сучасним островом Водників єдиний низинний заплавний острівний масив, вкритий заплавними луками – Чернечий острів. Ґенеза цього острова, вірогідно, пов’язана, як з явищами меандрування (поступове відмирання старого річища – Старого Дніпра та формування нового річища ближче до лівого берега), так і з акумулятивними процесами. С. Вакулішин (2014) вказує що мапа 1874 р. подає Чернечий хутір за 4 км на південний-схід від села Віта-Литовська.
Ось який опис Жукова острова подає станом на 1916 р. видатний український природоохоронець та вчений М. В. Шарлемань:
«Жуків острів також віддалене екскурсійне місце описуваного району. Від Голосієва до острова верст 7-8. Дорога суходолом іде через Голосієво, потім преображенський скит до Китаївських дач (Китаївські дачі, які колись були одним з найкрасивіших куточків під Києвом, наразі сильно забруднені колектором каналізації, що тут походить…, потім вздовж берега протоки Коника до моста через протоку і мостом на Жуків острів. На Жуків острів можна потрапити також Дніпром на човні чи в дні гулянь – на пароплаві. Від Києва до острова, що лежить вниз по течії річки верст 20.
Існує також дорога від саперного табору до найближчого закінчення острова, де знаходиться човнова пристань та перевіз.
Жуківка – дуже мальовниче місце. Тут високий правий берег Дніпра поріс великими дубами, осокорами (Populus nigra), ветлами (Salix alba) та ін. Багаточисельні водойми: протоки, стариці, затони і т.і. Гідробіологічні збори можуть дати багатий матеріал. Багато птахів, характерних для лісових станцій, на острові зустрічається також низка видів, характерних для лук, боліт та заростей очерету. Іноді якщо пощастить, можна знайти гніздо ремеза (Remisa pendulina). В дуплах осокорів гніздують у невеликій кількості кібці (Erythopus vespertinus). На острові наявна сторожка, де можна отримати самовар» (Шарлемань, 1916).
У ХІХ ст. цей фрагмент дніпровської долини (на південь від Жукового острова) характеризувався наявністю численних заплавних проток. Станом на кінець ХІХ ст. сучасний острів Козачий являв собою правобережне заплавне урочище. Воно отримало назву від розташованого на ньому хутора. Натомість острів Круглик (у післявоєнний час – Ольжин), станом на к. ХІХ ст. являв лівобережне заплавне урочище Муляви) (Рис. 2.5.9.46).
Рис. 2.5.9.49. Відомий український рибовод та природоохоронець Іван Никифорович Фалієв, за (Борейко, 2001а)
Рис. 2.5.9.50. Нерестовища у селі Вишеньки, які пропонував заповідати І. Н. Фалієв, наразі знищуються під котеджні містечка
С.Вакулишин (2014) у зв’язку з південною частиною заплави Дніпра у Києві, зокрема, Жуковим островом для згадуваного часу додатково наводить такі топоніми:
Печерне – озеро в південній частині Жукового острова. Зафіксоване топографами 1897 р. ширина до 75 м. довжина понад 1 км. Воно знаходиться між озером Бервенець та Козачою затокою, з якою з’єднується в північній частині.
Бервенець – озеро на Жуковому острові зафіксовано топографами 1897 р. Починалося біля хутора Жуківка, простягалося вузькою (до 50 м.) стрічкою у південному напрямку. Свою конфігурацію Бервенець зберіг до нашого часу. Довжина понад 1,5 км, з’єднується з Вітою.
Мерлікій – дніпровська затока біля хутора Заспа, згадана в документі 1880 р.
Чоловіче – озеро посеред Жукового острова зафіксоване топографами 1897 р.
Конча – стариця Дніпра назва з’явилася щойно в 2-й половині ХІХ ст. (раніше її подавали як річка Заспа). Згадувано в документах 1880 р., а 1895 р. Кончу оголошено заповідником.
Урочище Заспа між Козачою протокою та озером Конча. Заплавна лука. Опис володінь (1880) містить згадку про хутір Заспа. Напередодні Першої світової війни для киян іноді влітку влаштовували пароплавні поїздки на острів Заспа.
Кінець ХІХ – поч. ХХ ст. характеризувався у Російській імперії розвитком природоохоронних поглядів. Торкнулося це і питань охорони водойм та рибних запасів. Необхідно зазначити, що ще у 1893 р. київський рибовод Іван Никифорович Фалієв створює Київський відділ Російського товариства рибоводства та риболовства і в цьому ж році добивається взяття під охорону Товариства відомого київського нерестовища – урочища Конча-Заспа під Києвом. Пізніше Іван Никифоpович згадував:
«Охоpона неpесту на подібних улюблених нерестовищ pиби має величезне значення для збереження pибних багатств, особливо в даний час – напередодні введення в життя нового рибного закону, як корисний захід для сприйняття цього закону. 20 років тому, коли я зробив доповідь в Київському відділі про рибальство на p. Дніпpо і про заходи для підтримання його («Вісник pибопpомишленності») і був обраний секретарем відділу, я доповів загальному зібранню, що можу працювати на користь для рибоводства тільки в тому випадку, якщо дадуть відділу нерестовище у озеpа "Кончі". Це було виконано, завдяки клопотанням покійного голови Товариства статс-секpетаpя Вешнякова. Я пишаюся подібним початком своєї діяльності, коли я 20 років тому виконав те, що в цьому Нараді так гаpячо відстоюється багатьма з присутніх» (Фалеев, 1915).
Ця природна ділянка стала хронологічно четвертим природоохоронним об’єктом на території сучасної України. У 1895 р. І. Н. Фалієв публікує в трьох номерах «Вестника рыбопромышленности» своє дуже цікаве дослідження «Днепровское рыболовство», вперше піднявши питання про створення рибних заказників на Україні. «Подібні місця – писав він, – при вдалому виборі дали б на мій погляд величезний приріст рибного багатства. Лоза і взагалі рослинність, яка оточує заповідні затоки, має бути недоторканою».
І. Н. Фалієв також намагався, але не зміг добитися заповідання ще одного дуже важливого нерестовища, яке знищується вже в наш час котеджними містечками – заток і озер лівобережної заплави в районі села Вишеньки.
Завдяки зусиллям І. Н. Фалієва територія Конча-Заспи охоронялася товариством до 1917 р. (Борейко, 2001а,б).
Район Конча-Заспи, а також реліктове правобережне русло Дніпра в районі Підгірців зображено на мапах Київщини 1849-50, 1875 та 1891 рр. на захід від Жукового острова розташовувалося село Віта-Литовська. На мапі 1891 р. церкви в ньому не позначено. На останній мапі добре позначено дорогу дніпровським правобережжям, яка проходила з села Мишоловка на село Віта-Литовська, а потім боровою терасою на південь до Козина.
Рис. 2.5.9.51. Заплава на південь від Києва на мапі Київської губернії 1849-50 рр.: 1 – реліктова заплава Дніпра в районі села Підгірці, 2 – піщані дюни борової тераси Дніпра, які утворилися в якості алювіальних відкладів на руслі пра-Дніпра
Рис. 2.5.9.52. Південна правобережна заплава на мапі Київщини 1875 р. Зображено зокрема район Конча-Заспи, а також реліктове правобережне русло Дніпра в районі Підгірців
На мапі 1917 р. села Мишоловка, Віта-Литовська та Козин показані без церков. На останній мапі добре позначено дорогу дніпровським правобережжям, яка проходила боровою терасою на південь до Козина. На південь від Мишоловки по дорозі на Віту-Литовську позначено «бараки В.Уч.». На усіх мапах позначено острівець в заплаві Віти, через який відгалужувалася дорога на село Підгірці.
Рис. 2.5.9.53. Південна правобережна заплава на мапі Київщини 1891 р.
Рис. 2.5.9.54. Південна правобережна заплава на мапі Київщини 1917 р.