2.2. Лейтмотив тіні

Баняс Наталія

Лейтмотив тіні спочатку з’являється в романі «Книга ночей», де насамперед головного героя супроводить тінь померлої бабусі як оберіг і як засіб індивідуалізації самого героя. Смислове навантаження тіні, яке було введене психоаналізом, у даному варіанті не простежується, оскільки тінь не мислиться приховуваною часткою душі самого персонажа і є виразною супровідною його долі, яка належить не стільки йому, скільки його предкам. У романі «Бурштинова ніч» лейтмотив тіні представлений у семи фрагментах, які між собою не пов’язані і не стосуються одного й того ж персонажа, семантично не споріднені.

Вперше лейтмотив тіні виринає саме як прикмета Золотої Ночі – Вовчої Пащі й цілком узгоджується з його змістовним наповненням, представленим у попередньому романі: «Його тінь, яка протягом багатьох років оберігала його. Що станеться з цією золотавою тінню після його смерті? Чи відділиться вона від нього, щоб приліпитися до чиїхось інших кроків або піде за ним під землю, огорнувши його, наче саваном? Але ця тінь і так уже була саваном, несучи на собі слід посмішки його бабусі Віталії, слід її ніжності» [204, с. 57]. Вдруге тінь, як індивідуальна ознака Золотої Ночі – Вовчої Пащі згадується в хвилину його смерті: «Навіть тінь зникла. Він втратив навіть свою золотаву тінь» [204, с. 347]. Тінь, яка була «прив’язана» бабусею Віталією до його кроків, покидає його в годину смерті, оскільки тепер обоє вони, і бабуся, і її внук, перебуватимуть у великому «ніде» («Будь-яке місце – ніде, як відчув це Золота Ніч – Вовча Паща перед смертю» [204, с. 353]). Тінь-оберіг покидає героя лише тоді, коли вже не треба його оберігати, коли його життєве коло пройдене.

Концептуально лейтмотив тіні, започаткований у романі «Книга ночей», вивершується на останніх сторінках «Бурштинової ночі», коли Віктор-Фландрен опановує містичною таємницею «ніщо», небуттям, в яке йому належить переміститися. Але лейтмотив тіні семантично ускладнюється завдяки іншим персонажам, з якими він стикається. Насамперед йдеться про тіні, що переслідували Ійоза Адрієна: «Йому наказували, він підкорявся. Корився тим більше, що повстанці залишались невидимками; він весь час гнався лише за тінями, які знову й знову підіймалися з якоїсь таємничої безодні, сіючи скрізь жах своїми тортурами. Вогонь супроти вогню, мертві супроти мертвих, ненависть супроти ненависті. Кров проти крові. Тіні цих невидимих ворогів так розрослись, що заволокли очі солдату Ійозу своїми темними ковдрами, і в цьому гидотному й лякаючому мороці змішалось в купу все плем’я ворога» [204, с. 136]. Війна в Алжирі для Адрієна постає як містична, а сама країна – як містичний простір тіней, які то виринають, то тануть. Він не може вцілити у ворога, і тому світ бачиться йому поділеним надвоє, зримий і реальний, та невидимий містичний світ ворога, куди навіть потрапити неможливо. «Солдат Ійоз вбивав поки що лише тіні» [204, с. 137].

У цьому фрагменті семантика тіні дуже близька до її трактування у психоаналізі, зокрема Еріха Нойманна, який писав, що ворог може сприйматися людиною в образі тіні, і «в процесі розвитку, орієнтованого на свідомість, ця архетипова постать тіні здобуває особливе значення для людини, виконуючи роль її антиподу» [104, с. 141]. Те, що далі відбувається з Адрієном, дуже легко витлумачити з позицій юнгіанської теорії архетипу тіні. «Тінь стоїть на порозі свідомості, за яким лежить шлях у нижню сферу трансформації і відродження. Тому те, що спочатку Его сприймає як диявола, перетворюється на психопомпа, провідника душі, який веде її по шляху, спрямованому на нижній світ безсвідомого, де знаходиться пекло й світ Матерів…» [104, с. 147]. Адже Адрієн, врешті, поглинається комплексом невловимої тіні і разом з рештою вояків зганяє жадобу помсти на безневинному алжирському хлопчикові. Справа в тому, що тінь перемогти неможливо, і тому війна Ійоза завершується суцільною поразкою.

Тінь є частиною постмодерністської концепції тілесності. За Е. Нойманном, «тінь втілює в собі нашу найнижчу тілесність, як щось, відрізняється від абсолютності і вічності душі, яка «не від світу цього», «тінь уособлює унікальність та ефемерність нашої природи: вона відображає нашу обмеженість і залежність від просторово-часових характеристик. У той же час вона складає центральну структуру нашої індивідуальності» [104, с. 38-39]. У романі «Бурштинова ніч» є декілька вказівок на тінь, як на продовження людського тіла. Найперше, це тінь від тіла Орнікара, яка є такою химерною, як і власник живого тіла. Сам Орнікар ніколи не наступав на людські тіні, ніби усвідомлюючи сполучення тіні й тіла людини, якому вона належить. Ця фантастична містична єдність тіла і тіні у романі відкривається лише божевільному Орнікару. Вказівка на тінь, як продовжену тілесність, міститься також у фрагменті появи циркачки Уліссеї перед Бурштиновою Ніччю. Нарешті, містичне вивершення концептуальності тіні-тіла знаходимо в казці про загублену людиною тінь, яку розповідає циркачка.

Лейтмотив тіні в романі втілює приховані утаємничені образи свідомості тих, кому тінь з’являється на очі. Містифікація тексту тут базується на психологічній закономірності уособлення тінню несвідомого, яке пробуджується й піднімається в нечіткому образі тіні з тим, щоб персонаж подолав приналежність до якогось свого персонального жаху. Тому лейтмотив тіні переважно пов’язується з індивідуальним переживанням якогось з персонажів, не існує поза психічною сферою цього персонажу.