2.9. Лейтмотив сну

Баняс Наталія

Лейтмотив сну відіграє в романі провіденційну функцію і саме завдяки цьому здійснюється текстова містифікація. Як у романі «Книга ночей» провіденційну функцію мали сни Золотої Ночі, так у «Бурштиновій ночі» сни головного персонажа також алегорично зазирають у його майбутнє. Перед від’їздом до Парижа Бурштинова Ніч бачить дивний сон з нагромадженням химерних образів та подій. Серед інших сниться йому птахолюдина, з якою він вступає в двобій і яка його перемагає. У реальності на нього чекає зустріч з незнайомцем, який приходить нізвідки, туди ж і зникає, з яким він насправді б’ється і програє бій. Майже всі образи, що наснилися йому в ту ніч, можуть бути прочитані та дешифровані наступними подіями його долі, отже, чаклунські сни Бурштинової Ночі становлять одну з площин містифікації тексту.

Через пророчий сон про людину, яка писала на солі й була віднесена вітром, проглядає постать Розелена: «Якась людина намагається писати на солі, але вітер постійно здуває слова. Однак вона не перестає писати, знову виводить ті ж знаки – все так же старанно й терпляче. Вітер жене слова, як хмари, як наляканих птахів. Never, never. Людина, що писала пальцями по солі, занесена услід за словами й кружляє разом з ними на вітрі» [204, с. 279]. Цей другий провіденційний сон Бурштинової Ночі стосується того періоду його життя, який припадає на «після вбивства Розелена». Врешті, останній фрагмент роману зі сном стосується, власне, екзегетики сну в інтерпретації Баладини, яка намагається осмислити сновидіння, дістатися кінця свого сну, спіймати смислову функцію марення-сну, дешифруючи власне кохання.

Змальовуючи сни, Сильві Жермен, свідомо чи ні, повертає нас до філософської традиції французьких персоналістів, які також вважали сни вагомими психічними факторами людського життя. В романах Жермен сон не є забавкою втомленої людини, як і не є наслідком реконструкції психоаналітичних теорій. Вона йде услід персоналістської теорії, яка всіляко витлумачувала сон як продовження розумової й духовної діяльності індивіда. «Персоналісти говорять про сон як про особливий людський досвід, в якому індивід одержує внутрішню відповідь на свої тривоги й турботи і завдяки якому він відчуває в собі присутність чогось такого, що безмежно перевершує його» [32, с. 76]. «Істотне призначення сну персоналісти бачать в тому, що він сприяє підтриманню цілісності людини, опускаючи свідомість в «безодню її власної ночі», де панує не хаос, як це прийнято вважати, а тотальна повнота прихованого життя; сон, отже, повертає душу людини до неї самої» [32, с. 76]. Сама поетика назви роману «Бурштинова ніч» може бути навіяною філософією персоналізму, адже Сильві Жермен, згідно з їхніми установками, штовхає нас у персоналізований сон Бурштинової Ночі, тобто в нашу власну безодню.

Знову ж таки, містика в системі персоналізму Дені де Ружмона, Жана Лакруа, Жака Марітена, Моріса Мерло-Понті та ін. посідала чільне місце: «Художня уява переносить людину в стан «профетичної наївності», виводячи за межі свідомості, наближає її до «тотальної реальності»; у пошуках «істини існування» художник об’єднується з філософом та містиком, і вони разом ідуть до відкриття духовної реальності» [32, с. 110]. Художність Сильві Жермен утримується на межі містики, філософічності та словесної вишуканості. Фрагментарність її прозової манери лише сприяє утворенню текстових містифікацій, власне, все в її романах підпорядковане завданню містифікації тексту, а отже, виявленню прихованих змістів людського життя та олюдненого, персоналізованого всесвіту. М. Мерло-Понті писав: «Асоціація ніколи не є автономною силою, і слово ніколи не виступає діючою причиною, що підштовхує до відповіді, йдеться лише про те, що воно робить можливою або провокує інтенцію відтворення, що воно працює лише завдяки сенсу, який отримує в контексті минулого досвіду та який підштовхує повернутися до цього досвіду, що воно ефективне лише тією мірою, якою суб’єкт вловлює та впізнає його під виглядом та в образі минулого» [94, с. 36]. Асоціативність у художньому тексті також є вкрай персоналізованою, чисельність містичних одкровень тексту залежить від індивідуального його сприйняття.

Роман «Бурштинова ніч» є найбільшим у творчому спадку Сильві Жермен. Превалююча роль мотиву тіла у ньому пояснюється особливістю головного героя, який поступово втрачає риси позитивного персонажа, набуваючи рис злодія. Весь світогляд Бурштинової Ночі обертається навколо понять, пов’язаних з матеріальними об’єктами, тож семантичне ускладнення лейтмотиву тіла не випадкове у даному випадку. Крім того, цей лейтмотив фіксує процес моральної деградації персонажа, заснований на тілесно-ужитковому сприйнятті всього сущого та неприйнятті високих понять та істин.

Якщо лейтмотив тіла при всій його різноманітності сенсів характеризує Бурштинову Ніч як особистість певної психологічної структури, то лейтмотиви солі Розелена, тіні, Біблії, Бога, голосу, крику представляють героя у моральному висвітленні, якого суспільство, по суті справи, не помічає. Лейтмотив таким чином перетворюється на форму прихованої характерології персонажа. При цьому в характері персонажа наголошуються приховувані ним ознаки, які поступово набувають значення доленосних, трансформуючи особистість, тож вони мають значення містичної фатальності.

Лейтмотиви, які характеризують світобудову, де обертається Бурштинова Ніч, також мають на собі відбиток його страшної особистості. Це такі мотиви, як ніщо-ніде, міста, сну, Бога. У кожному випадку такий лейтмотив є упередженою демонстрацією потворності його світосприйняття. Там, де перебуває Бурштинова Ніч, наростає простір «Ніщо», він «засмічує» місто своєю бездуховністю, тому й бачить переважно смітники.

Всі лейтмотиви роману «Бурштинова ніч» пов’язані між собою авторським задумом демонстрації прихованих вад персонажа. Дискредитація його здійснюється не засобами прямих характеристик та дефініцій, а шляхом лейтмотивної містифікації, утворення постаті потвори відбувається через невловимі натяки, аналогії, через повідомлення читачеві істини, яку він спотворює.