2.3. Лейтмотив солі Розелена

Баняс Наталія

До числа яскраво індивідуалізуючих персонаж лейтмотивів у романі належить, наприклад, лейтмотив солі Розелена. Грунтовне розкриття смислу солі для Розелена подає він сам, оповідаючи історію свого життя, свого дитинства на березі моря, де батьківський погляд «спустошив море, світло, сіль» [204, с. 246]. Лейтмотив солі індивідуалізує як Розелена, так і Бурштинову Ніч, а саме: той період його життя, коли він скоїв вбивство: «Сірий погляд Розелена засліплював йому очі, смак солі висушував рот» [204, с. 256]. Індивідуальність Розелена застрягає в його свідомості і визначальною ознакою цієї індивідуальності стає сіль. Сіль пробуджує у Бурштинової Ночі почуття, які здавалися йому вже подоланими, це насамперед почуття сорому й совісті. Щоб побороти ці страшні для нього почуття, він йде на вбивство Розелена, приносить його в жертву своїй совісті.

Смерть Розелена також позначена символікою солі, до якої домішується цукор [цит. за: 204, с. 268]. Сіль і цукор стають страдницьким вантажем Розелена, смиренна смерть якого похитнула лють Бурштинової Ночі. Заглядаючи в очі помираючого Розелена і прагнучи там побачити відбиток вічності ночі, він бачить лише свій гаснучий образ – образ зрадника й ката. Присмак солі при цьому підсилюється. Бурштинова Ніч ще не здогадується, що цей присмак одержав на все життя. Заглиблюючись у життя Розелена вже після його смерті, оселяючись у його помешканні, Бурштинова Ніч зазнає могутній вплив особистості Розелена, його вражає все, що оточувало покійного, вразила його й жінка, в яку той був закоханий. Все в цьому світі виявляється для героя засипаним сіллю: «Тачками з сіллю – ось чим раптом обернулись ці портрети для Бурштинової Ночі – Вогненного Вітру. Не лише портрети кінозірок і членів сім’ї Петіу, але й будь-яке обличчя, яким би воно не було, стало тільки цим: тачкою з сіллю. І цей образ злякав його. Тоді він відвів погляд від стін, щоб ухилитися від цього потоку облич і солі, і перевів його на меблі, речі, неживі предмети» [204, с. 272].

Розеленова сіль лягає на нього, як Каїнова печатка. Йому сниться Розеленова сіль. Вбивство друга не вивільнило його від тягаря вічності, а навпаки, затягнуло його в такі лабіринти вічності, з яких немає порятунку. Віднині, що б не спостерігав Бурштинова Ніч, до чого б не торкалась його рука, все відразу навіює йому Розеленову сіль: «Сіль-пісок набуває відтінку попелу і починає світитися» [204, с. 282]. Навколо Бурштинової Ночі існує кільканадцять лейтмотивів, кожен з яких покликаний індивідуалізувати його постать. Лейтмотив Солі Розелена – один із них, але наснажений такою змістовністю, якої інші не мають. Цей лейтмотив є своєрідною міткою вбивці, і мітка ця знаходиться в його душі, вона не може бути стерта ніяким чином.

У системі французької філософії ХХ століття лейтмотив солі Розелена знаходить раптову мотивацію. Рене Жирар є автором концепції про заміщену жертву, тобто виправдане жертовне вбивство когось замість іншого. Сенс події розкривається навіть в архаїчних сакральних текстах, найперше в історії принесення жертви Богу Каїном та Авелем. Мотив жертвоприношення раптово виринає у романі: «Гра ставала дуже серйозною, жалюгідне тіло підмайстра вже не викликало сміху, оскільки це сповивання поступово звеличувало його: мова йшла вже не про те, щоб обмотати його лахміттям задля сміху, але щоб підготувати до жертвоприношення» [204, с. 263]. Для Бурштинової Ночі принести в жертву Розелена означає пожертвувати вічною дитиною, характеристики якої він спостеріг у природі Розелена і які завдавали болю його злій душі. Тож принести в жертву цю чисту душу й позбутись цих мук, цього болю – ось мета Бурштинової Ночі. Але й решта його удаваних друзів відчувають у Розеленові це містичне сполучення з образом вічної дитини, якого вони давно були позбавлені. Тож за романною концепцією всі вони гуртом приносять жертву, щоб очиститися від цієї раптово виявленої чистоти, позбутися тягаря добра, яке раптом заворушилось в їхніх майже порожніх душах. Рене Жирар писав: «Всі властивості, які роблять насильство жахливим, – його сліпа жорстокість, абсурдність його поривань – мають і зворотній бік: вони співпадають з його дивною схильністю нападати на заміщену жертву» [56, с. 10]. Отже, перед групою здичавілих молодих людей не Розелен, недотепа й недолюдина, а те, що він собою символізує, те, що може вгамувати жертовну кризу їхнього світовідчуття. Цією містичною жертовністю, замінною жертвою вони й виправдовують свій вчинок.