2.4. Лейтмотив Біблії

Баняс Наталія

Лейтмотив Біблії також вперше заявлений у «Книзі ночей», але набагато більше текстового простору займає в «Бурштиновій ночі». Улюблений прийом Сильві Жермен – цитата – також активно нею використовується, навіть частіше, ніж у попередній книзі. Один із епіграфів до роману також наведений з Біблії, з Книги Буття. Від прямих цитувань Біблії письменниця сягає до алегоричних переосмислень зображуваних подій в аспекті глобальної сакральної історії людства, який притаманний біблійним текстам. Трактування Біблії Сильві Жермен вирізняється алегоричністю та передане у фрагментарних формах інтертекстуальності. Сакральне ставлення до Святого Письма у її творах ніде не викликає заперечення, лише треба відзначити, що письменниця при цьому довільно тлумачить старі тексти, розкриваючи в них втаємничені змісти, всесвітні коди, що й стало основою текстової містифікації цього разу.

Отже, біблійним текстом Жермен прояснює навіть походження родини Пеньєлів, яке розкриває епіграф. До речі, лише епіграф і пояснює авторський вибір родини Пеньєлів, адже в ньому виявляється їхня сакральна вибраність, а місце, де вони мешкають, є місцем, де людина побачила Бога. Біблійні цитації дивовижно вплітаються і в нічне видіння очманілого з любові Таде. Священні рядки продовжуються в язичницькому прадавньому танці Великої Матері, химерне поєднання християнського сакрального тексту з суто первісним розумінням божественності у романі зустрічається не вперше. Поглиблення та ускладнення біблійного тексту за рахунок фантастичних фрагментів сьогодення, – це одна із іпостасей утворення текстової містифікації.

Нетрадиційно інтерпретується письменницею біблійна легенда про Ноя та його ковчег. Корабель завантажують живим вантажем, вояками, що їдуть в Алжир на війну. Ця сцена поза біблійним трактуванням залишилась би реалістичною, навіть заполітизованою, ніколи б не вийшла за межі реалістичного модусу письма.

Але Сильві Жермен втручається в цю людську зграю і заставляє читача усвідомити паралель між Ноєвим ковчегом і новітнім. Цитуючи Біблію, вона зосереджує читача на епохальності того, що відбувається, лише акцентує на зворотній парадигмі самого змісту новітнього ковчега, адже ковчег Ноя утворений був для того, щоб зберегти створених Богом істот, а новітній – для того, щоб привезти в Алжир людей для вбивства. І ось уже новітній ковчег перестає бути політичною акцією Франції, а стає містичним кораблем у небуття. Функцію перетворення тексту, містифікації його у даному випадку виконала цитата з Біблії у супроводі з авторським коментарем. У страшному побуті війни письменниця волає містичним голосом про Божу помсту за заподіяну смерть: «Вони покинули свою землю і перепливли море, ніби живність, яку взяв на борт Ной. Але, на противагу Ною, який біг від злодіянь, щоб на тому боці повені відновити завіт між Богом і всякою плоттю, сущою на землі, вони йшли, щоб битися з іншими. І навіть не бажаючи цього, навіть не усвідомлюючи цього, підтверджували забуття завіту і повну втрату братських почуттів. «А тільки Я буду жадати вашу кров із душ ваших, з руки кожної звірини буду жадати її, і з руки чоловіка, з руки кожного брата його Я буду жадати душу людську». Війна цілком могла змінити місце, змінити форму, зброю і солдат, ставка її завжди була незмінною – кожного разу і для кожного – жадати душу людини від руки людини, від руки брата його» [204, с. 128].

Жермен відкриває містичні істини божественного слова, вона стає на захист священного в людині. Наведені фрагменти з Біблії зробили структуру її й без того доволі хаотичного роману ще більш нестрункою, але це стосується лише проблеми виструнчення форми з точки зору класичних романних зразків. Щодо змістовної стрункості роману, то часті цитати з Біблії явно гармонізують текст, спрямовуючи свідомість читача єдино вірною стежиною пізнання світу – за сакральним вказівником. Саме цей містичний шлях до істини персонажі й не помічають, він стає зримим лише для читача, що й становить одну із парадигм жерменівської містифікації тексту. Містика тут зростає на засадах контекстуальної інтерпретації всередині лейтмотиву Біблії. Лейтмотив Ноєвого ковчега виринає ще стосовно образу Орнікара: «Адже люди схожі на Ноїв ковчег, і кожен носить всередині себе зразок кожного виду тварин» [204, с. 201]. Орнікар, який мислив себе метаморфічною твариною, раптово повертає нас до семантики Ноєвого ковчега з тим, щоб наголосити на містичній природі людини, на її залежності від сакральної історії людства.

Постать Ійоза постійно супроводять біблійні мотиви та прямі цитати, оскільки він знаходиться у стані випробування людської природи, він змушений йти на вбивства, які йому гидотні, змушений бачити наслідки війни, змушений ненавидіти й прагнути крові. Спостерігаючи одинадцять безкровних тіл, Адрієн почув німотний крик і «впустив його у свій гнів», зажадав помсти. Анатомія людської жорстокості, злочину вбивства й аналізується в романі через світосприйняття Адрієна. Сильві Жермен заставляє читача пройти всіма дорогами його воєнних страждань, мотивуючи появу почуття жадоби ворожої крові, бажання вбити. Вона ніби наново пише біблійну історію, оскільки Адрієна супроводить цитація з Біблії. В хвилину визрівання його гніву автор наводить цитату: «Кров-бо його серед нього, – він на голу скелю її помістив, не вилив на землю її, щоб порохом вкрити її. Щоб лютість підійняти, щоб помститися, Я дам його кров на голу скелю, щоб вона непокрита була» [Єз., 24, 7-8].

Готовий до помсти, Ійоз вирушає. Тепер його жадоба ворожої крові сприймається не лише як патріотичний обов’язок, а й як виконання певної сакральної місії. Біблія при цьому постає, як вічна алегорична книга сакральної історії людства. Згідно з міркуваннями Етьєна Жильсона: «Християнську філософію можна розглядати як історію, яка розвивається, відштовхуючись від якоїсь нерухомої точки, розташованої поза часом, і тому позаісторичної. Ця філософія є розгортанням прогресу, що має в своїй основі непідвладну жодному прогресу істину, яка має божественне походження і, отже, не змінюється, в той час, коли осяяний нею світ невпинно змінюється» [55, с. 186]. Містифікація тексту у даному випадку пов’язана з авторським прагненням дати читачеві відчути цю паралель до біблійної вічності в діяннях Ійоза Адрієна, який і є, власне, конкретним втіленням позачасової біблійної істини.

Нарешті, біблійна семантика Каїнової печатки з’являється в романі щодо образу Бурштинової Ночі – Вогненного Вітру. Лейтмотив Каїна з’являється тоді, коли герой починає усвідомлювати всю глибину трагізму, прихованого у вчиненому ним злочині – вбивстві Розелена. Бурштинова Ніч – Вогненний Вітер обробляє поля, та нічого не виростає, він працює в саду, а плодів немає, земля відсахнулась від нього. Земля стала його найщирішим свідком. Жодна людина не ладна була змусити його відповідати за свій вчинок, лише земля може це зробити. Суд Божий стоїть вище за людський. Запобігши суду людського, Бурштинова Ніч не може обійти Суд Божий. Каїнове прокляття пече йому душу: «Каїнове прокляття, від якого він так хотів ухилитися, все ж наздогнало його, – поля відмовлялися від праці рук його, дороги скидали сліди його кроків, скотина хворіла» [204, с. 298]. Він стає безплідним, тобто, тілесність Бурштинової Ночі виявляється пов’язаною з духовністю, марнування якої виливається в обмеження функціональності плоті. Містичне виявляється сильнішим за зриме й реальне: воно більш справжнє, воно невідворотне.

З образом Бурштинової Ночі пов’язане також переосмислення біблійної тези про те, що «спочатку було Слово». Перший день Божого творіння світу описаний через народження світла: «І побачив Бог світло, що добре воно, – і Бог відділив світло від темряви» [1М., 1, 4]. Чорна душа Бурштинової Ночі переписує Біблію на свій лад, заново створює світ, де домінантою стає темрява: «Спочатку була Темрява, і ця темрява містила в хаосі своєї чорної утроби Гірську Ніч і Долинний Морок. Одне розірвало інше, запліднило своїм жаданням, люттю й криком. Спочатку була Темрява. Вона ніколи не починалась, і починалась постійно – до безконечності. В кінці буде Темрява. Кінець, який тут завжди, вовіки віків» [204, с. 182]. Тут маємо, так би мовити, біблійну поетику навпаки, де замінено позитивний складник дихотомії світло – темрява на негативний. Вічна книга, яку пише душа героя, може бути сповнена тільки мороком, тож ним синтезований світ також поринає у вічну Темряву, у вічний хаос. Пробіблійна стилістика цього фрагменту тексту є навмисним утворенням, оскільки персонаж мислить себе саме співтворцем світу, проте утворений ним світ має характеристики небуття, позбавлений сонячного світовідчуття. Це світ людини, що пізнала кризу божественності, випала з сакральної історії людства. Ця анти-Біблія пишеться людиною, яка сама по собі є втіленням мороку.

У романі «Безмірність» (1994) Сильві Жермен смисловий розвиток мотиву анти-Біблії досягає апогею. Слово, як момент творення, осмислюється дисидентом Прокопом Поупом: «Написані слова, які мали дивовижну щільність, матеріалізувались вже в момент прочитання. Кожне слово перетворювалось на краплину дощу, сонця, вітру, ставало квіткою – квіткою з гальки, лишайників та плюща» [202, с. 34]. Творча сила живого слова – це єдине, у що вірить занедбаний соціумом Прокіп. Адже йому лишається тільки вірити у силу слова. Навіть думка про цінність слова переносить героя у світ медитацій, у світ магічних перетворень сутності. Слово стає в системі його світобачення площиною творення, воно і деміург, і об’єкт творіння. Філософема слова, як твóрення у романі «Безмірність», зростає на грунті культурології, адже герой кохається на вишуканій словесності, він полюбляє світову літературу тому, що вона також представляє площину його власної свободи. Слово у культурогенезі, на думку Прокопа Поупа, завжди стає актом творення, якщо воно сповнене живим духом, безвідносно людини чи Бога.