2.5. Лейтмотив Бога

Баняс Наталія

Лейтмотив Бога також входить до числа найбільш активно використовуваних у творчості Сильві Жермен, проте кожен новий роман додає нової семантики до розвитку цього лейтмотиву, вивершуючи його змістовну ієрархію специфічними авторськими одкровеннями у дусі нової релігійності. Те, що робить Сильві Жермен з Святим Письмом, є спробою адаптувати давній текст до реальності постмодерної людини, спробою навчити цю людину читати Святе Письмо, відчувати істинність в алегоріях його існування. Звернення до Бога пронизують всю творчість письменниці, але у кожному романі Бог постає в якійсь новій іпостасі. Тож звернемось до роману «Бурштинова ніч».

Найчастіше у діалозі з Богом перебуває той персонаж, який зазнає певного випробування, доля якого сягає певної кризи. Поліна звертається до Бога в хвилину свого великого одкровення, коли опановує істиною виживання у світі людської жорстокості. Врешті, Поліна втрачає Бога, не може вибачити йому смерть свого старшого сина: «Це ліжечко тепер спорожніло назавжди. Але хіба цей живий і милосердний Бог також не спустошений? Ну що ж, вона повернеться до Нього, схилиться на краю цієї пустки – пустки Бога, порожнього ліжка її сина, і буде молитися, але у неї більше не було слів, достатніх для всієї цієї порожнечі, і вона розучилась молитися» [204, с. 67]. Замість Бога Поліна здобула мовчання. Більшість персонажів у романі мають парадоксальні стосунки з Богом, які характеризуються богошуканням, ревізією традиційної християнської схеми богосприйняття. Для Поліни Бог став її страхом, ототожнення Бога і страху відбулось у неї назавжди, не дало їй подолати тяжіння смерті.

Бурштинова Ніч у дитинстві висловлює недовіру Богу, називає його злим: «Бог-то зовсім не добрий» [204, с. 86]. Він запускає повітряного змія, щоб вбити злого Бога. Цей повітряний змій, який мусив би мордувати Бога, повертається до самого Бурштинової Ночі у снах, випробовуючи його тіло й душу. Врешті, запущений ним змій повертається на землю, так і не досягнувши Бога. Цей фантастичний птах стає формою спілкування Бурштинової Ночі з Богом, яка у романі є найбільш химерною, сповненою ненависті й відчаю. Він постійно звертається до Бога у викривлених молитвах-прокляттях, він сам по собі символізує осуд Богу, та й Бог для нього стає всього лише ще однією химерою цього світу, сприймається поза сакральним змістом. Для героя нестерпним стає мовчання Бога, а здобувши Каїнову печать, він відмовляється покаятися перед Богом, оскільки образа на нього не проходить протягом всього життя.

Бурштинова Ніч ніби прагне відмежуватися від містичного боку життя, оголосити його неіснуючим, але містичне провокує матерію до химерного виявлення, містичне відчуття злочину робить його безплідним, а земля, в яку він вкладає свої сили, також позбавляється родючості. Як не старається герой переконати себе в нереальності Бога і світу містичних закономірностей, містичне зримо проступає в його долі. Раптово з’являється незнайомець, який, здається, все знає про Бурштинову Ніч, навіть знає про повітряного змія: «Пам’ятаєш день, коли ти запустив птаха з полотна й очерету, щоб він налетів на Бога, виклював йому очі й вуха? Пам’ятаєш день великого вітру? Нині вночі подує той самий вітер. Відчуваєш?» [204, с. 370]. Після боротьби з незнайомцем зморений герой засинає, а коли прокидається, вже не розрізняє барви світу, той стає для нього чорно-білим.

Містичне перетворення персонажа є свідченням перемоги ірреального над його свідомістю, свідченням входження його душі у світ іншого виміру, іншого сенсу життя. Бурштинова Ніч дозріває духовно до того, що переживає страждання, яке вивільняє його від тягаря душі, оновлює його: «Він більше не був ізгоєм, не був навіть вигнанцем. Був просто мандрівником. Мандрівником на власній землі. Волоцюгою, який ніс Бога на своїх плечах. Бо є в Бога частка вічно відновлюваного дитинства, яке благає, щоби про нього попіклувалися, взяли на себе» [204, с. 395]. Як бачимо, протистояння героя й Творця подолане. Здичавіла душа Бурштинової Ночі здобула собі спокій і каяття, узгодила світ містичний із реальним, навчилася жити просто й праведно.

Лейтмотив Бога в романі «Бурштинова ніч» пов’язаний з одкровеннями, які приходять не лише до Бурштинової Ночі – Вогненного Вітру, а фактично до більшості персонажів, особливо до тих, хто перебуває у невпинному духовному пошуку, як, наприклад, Золота Ніч – Вовча Паща. Йому відкривається таємниця Божого імені: «То було джерело, що раптово забило років тридцять тому з-під його потилиці, – потилиці людини, переможеної одкровенням зовсім невимовного імені наприкінці тієї війни, яка визнала себе за кінець світу. Переможений одкровенням одного із численних імен Божих. Заксенхаузен» [204, с. 335]. У цьому концтаборі померла його кохана Рут. Золота Ніч еволюціонує від повного неприйняття Бога, до розчинення в ньому, до перетворення на божу частку всесвіту, при цьому навіть зримо змальовано, як тане його тіло, до якого герой вже збайдужів. Зримі фізіологічні перетворення персонажів у романі переважно відбуваються внаслідок містичного спілкування з ірреальним, з Богом, потойбіччям тощо.