4.2. Лейтмотив Бога
Баняс Наталія
Лейтмотив Бога в романі «Погляд Медузи» значно трансформується щодо заявленого у попередніх творах концепту внаслідок накладання на нього дитячого світобачення. В творі представлено два дитячих сприйняття Бога: Луї-Фелікса й Люсі. Для Луї-Фелікса Бог є деміургом світу, який створив світ з нічого: «І цей безмежний всесвіт, який постійно розширюється, єдиний і всемогутній Бог сотворив з нічого» [206, с. 16]. Картини творення світу в уяві Луї-Фелікса ускладнюються наявністю античного пантеону богів, так би мовити, несправжніх богів, які існували до Одкровення істинного Бога. В його божественно-космологічну панораму всесвіту навіть антична міфологія логічно вплітається, одержує мотивацію: «Єдиний Бог розвіяв мрію, час заніс ці гнівні, погордливі й люті плоди. Але, йдучи у вигнання, переможені боги й богині розсіяли свої імена по всьому небу, наділили ними зорі й мандрівні тіла планет з кільцями кольору кіноварі – вінками з каміння, льодових брил та пилу, покладеними на чоло богів-кочовиків» [206, с. 16]. Властива хлопчику поетизація всесвіту поглинула містику творіння й велич Бога.
Сильві Жермен не лише інтерпретує божественну вісь світу з позицій дитячого світобачення, а й твердить про особливу наближеність дітей до опанування самим поняттям Божого Заповіту, який дітям надається від народження, а дорослі забувають його в суєті свого існування. «Милість Господня знову ховається в незриме, знамення завіту Його огортається в таємницю. І згадають про нього лише ті, хто здатен до терплячої праці пам’яті й мрії» [206, с. 29]. Винятковість дитячого відчуття божественності світу неодноразово наголошується в романі, всупереч існуючим уявленням про нерозвиненість дитячого сприйняття щодо апріорних понять, в тому числі й поняття «Бог». Тим самим Сильві Жермен відстоює містичну природу людини, як вроджену якість, як складову душі.
Сакралізація образу маленької Анни-Лізи, згвалтованої та вбитої людожером, в уяві Люсі базується на теологічних інтерпретаціях отця Жоашена, її вивченні катахизу та на внутрішній орієнтації на світлу радість Божественного Одкровення. Результатом всіх цих трьох впливів стало перетворення Анни-Лізи на святу: «Анна-Ліза тепер навіки Боже дитя. Тіло її опромінене німбом; тіло з чистого світла, в сто разів прекрасніше й легше за рожеву хмарку на сході дня» [206, с. 57]. Уявлення про святість, як про особливе сяйво, для Люсі є домінантою поняття «сакральне». В її дитинстві реальність сакрального представлена в скульптурі Святого Антонія Падуанського, в історії життя Святої Люсії, в Святому Письмі, в тих його сторінках, які вона вже прочитала. Люсі ніде й ніколи не підіймається до бунту супроти Бога, навіть її дивна молитва до Святого Антонія Падуанського, молитва, в якій вона благає смерті підлому брату й просить, щоб всесильний Бог не дослухався до молитов її близьких, що бажають життя Фердинану. Це молитва про смерть, що само по собі є злочином супроти божественної природи світу, але не бунт супроти Бога.
Парадоксальні взаємини людини й Бога найкраще реалізовані в романі через образ Алоїзи, яка доходить до бунту супроти Бога, до ненависті до всього живого, до самої землі. Втрачаючи сина, Алоїза втрачає й цікавість до оточуючого її світу, замикається в своїй втраті, духовно гине набагато раніше, ніж фізично. Винуватцем її горя вона бачить Бога: «Бога, який винуватець всього цього, який створив цю непостійну, непам’ятливу землю. Землю, яка носить і годує людей тільки для того, щоб легше було їх знищити, а потім пожерти. Бога, який, як твердять, подарував людині душу. Але що за дар ця душа, прищеплена до глухого й такого слабкого серця жалюгідних і нещасних людей? Хіба не міг Він залишити людей у спокої, наділивши їх блаженним глупством тварин, які не знають страждань любові, горя за померлими й жаху перед прийдешньою смертю?» [206, с. 219]. В той час, як дитинне сприйняття не заперечує Бога й існує у згоді з ним, сприйняття дорослого, обтяжене міркуваннями про сенс буття та життєві катаклізми, доходить до повстання супроти Бога, до нігілізму жити по-своєму, керуючись іншою правдою, аби дочекатись все ж таки щастя й спокою. Алоїза, зненавидівши Бога, зовсім його зрікається: «На воскресіння мертвих після кінця часів їй наплювати. Вона бажає бачити воскреслого сина, а також Віктора тут і зараз. Якщо Бог поверне їй сина, вона повірить у Нього. А ні, вона й думати перестане про Нього, як про дурний сон. Так, вона вже відвернулась» [206, с. 222].
Алоїза губить межу між містикою й реальністю, вона втягає Бога в свою реальність і хоче примусити Його діяти за її власним планом, хоче воскресити Фердинана. Містичне світовідчуття Алоїзи суттєво різниться від Люсі тим, що вона занедбала вишуканість сакрального, не опанувала його всюдисущністю, силою власної волі Алоїза прагне переробити божественність світу, а не опанувати законами божественного. Для неї містика – це нагальне диво, диво на вимогу. Отже, Алоїза не розуміє природи сакрального, живе на периферії сакрального світовідчуття, її віра в Бога взагалі є навіяною, вона не є внутрішнім переконанням, жодна з її молитов не доходить до божественного здійснення, на відміну від молитви Люсі, яка здійснюється.
Ці два розуміння Бога й божественності світу, два підходи до оперування містичним боком життя в романі співіснують, як паралельні світи. Кожному з персонажів ніколи не випадає потрапити у світ іншого, ані зрозуміти логіку світу іншого.
Лейтмотив Бога є наскрізним не лише у романі «Погляд Медузи», а в інших, зокрема у романі «Безмірність» (1994). Він є наскрізним мотивом всієї прози Сильві Жермен, проте у кожному наступному романі семантика лейтмотиву Бога значно змінюється. Задля з’ясування цих змін візьмемо до аналізу роман «Безмірність».
Особливістю розвитку лейтмотиву Бога в цьому романі є те, що він індивідуалізується відповідно до світовідчуття Прокопа Поупа. Провідною ж властивістю світовідчуття Прокопа є пригніченість, соціальна образа, нереалізованість духовних прагнень. Якщо у романі «Погляд Медузи» Бог осмислюється, як очищаюче світло, як прихисток змученій душі героїні, то в романі «Безмірність» Бог відчужений від духовного світу персонажа, він ворожий, байдужий і холодний, він нічим не може йому зарадити. Герой вигукує: «Як записати чорним по білому неймовірне мовчання Бога?» [202, с. 191]. Прокіп не перебуває у діалозі з Богом, оскільки Бог для нього – мовчазна субстанція. Індивідуалізація Бога у світогляді Прокопа здійснена також внаслідок накладання образу дочки на образ Богоматері Марії. Страждання його дочки з нещасливої любові й страждання Богоматері сприймаються героєм в одному ряду духовних випробувань, яким годі й зарадити, й спостерігати які він далі не ладен. Отже, мотив Бога в романі «Безмірність» набуває ще більшої філософічності, пов’язуючись з проблемами самоусвідомлення Прокопа.