4.7. Лейтмотив сну

Баняс Наталія

Лейтмотив сну реалізується в романі як художня картинка власне сну і як теорія сновидінь, екзегетика сну. Сон і дитяча плоть дуже пов’язані між собою. Вперше опис сну стосується світовідчуття Луї-Фелікса: «Щоночі від засинає в ямці штучних небес і бачить сни, в яких сяє сонце, тремтять зірки або переливається північне сяйво. Уві сні він обертається навколо планет, летить, осідлавши сонячний вітер, перетинає Чумацький Шлях, бігає, подібно мисливцю за метеликами, безмежними просторами неба, ловлячи метеори» [206, с. 13]. Щасливе дитинство вундеркінда Луї-Фелікса дарує йому казкові сни про будову всесвіту, про космічний пил і зірки. Його покликання сягнути зірок реалізується спочатку в цих дитячих снах. Позитивна семантика сакралізованої дитячої плоті й радісних снів у романі поступово змінюється.

Зміні радісної й позитивної семантики сну, як відображення дитинного стану душі, сприяє звернення до теоретизування з приводу природи сну та можливостей впливу на людські сновидіння («Але цього недостатньо, щоб потрапити в сон, відкрити людям повіки. Цього вистачає тільки на те, щоб трохи підфарбувати образи, які швидко проминають, які гойдаються в їхніх сновидіннях» [206, с. 83]). Екзегетику сну черпає з роману Джоржа Дюморьє «Пітер Іббетсон» Алоїза, прагнучи перенестися у містичний світ, де загубилася душа її сина. Сильві Жермен навіть наводить рядки з цієї книги: «Спати завжди треба лише на спині, підклавши складені руки під голову та схрестивши ноги – права лежить на лівій, якщо тільки ви не лівша; ні на мить не можна припиняти думати про те, де ви хочете опинитися уві сні, після того, як заснете; уві сні не можна забувати, де ви знаходитесь і ким станете, коли прокинетесь. Ви повинні поєднати сновидіння і реальність. Не забувайте про це!» [206, с. 149].

Концепція сну-реальності, пропагована Дюморьє, настільки впливає на Алоїзу, що вона стає залежною від цього містичного відчуття, постійно прагне поринати в глибини сну-реальності, шукає там відповідей на запитання, які перед нею поставило реальне життя. Врешті, вона опиняється в стані сну-реальності навіть тоді, коли їй здається, що вона активна. Повіривши у версію Дюморьє («Сновидіння-реальність – це чарівний ключ, який незримо для решти відкриває нам безмежні простори любові» [206, с. 150]), Алоїза йде цим сумнівним містичним шляхом до, як їй здається, порятунку свого сина. Науковоподібність концепції Джоржа Дюморьє видається Алоїзі переконливою: «Оскільки сновидіння-реальність є методом, своєрідною аскезою, що дозволяє повністю розпалити світло пам’яті. І навіть більше того – парапсихологічний простір, переможений цим методом, дозволяє здійснювати передачу та синтез думок. І Алоїза переконала себе, що якщо вона зможе досягти стану сновидіння-реальності, то їй, поза всякими сумнівами, вдасться зустріти мандрівний дух сина…» [206, с. 154]. Проте сновидіння-реальність Алоїзи набирає зовсім не того напряму, на який сподівалась вона: «Часом Алоїза намагалася боротися з неправильною орієнтацією пам’яті, з цією свободою та відхиленнями думки, намагалась переключити увагу на сина, який потребував невідкладної допомоги від біди, в якій він опинився. Але її марення-сновидіння вперто рухались своїми хвилястими стежками і незмінно приводили її до Віктора. До такого жаданого тіла Віктора» [206, с. 156]. Не врахувавши силу власного несвідомого, не будучи обізнаною із законами існування людського духу, стихійно втручаючись у сферу містичного, вона помиляється і платить велику ціну за свою помилку.

Алоїзі раптово відкривається істина, що сни непідвладні керуванню ззовні, що вона неспроможна орієнтувати своє несвідоме. «Дні йшли, сеанси сновидіння-реальності продовжувались, і плутанина все підсилювалась. Сеанси сновидіння-реальності не мали нічого спільного з тим, чим займались Пітер Іббетсон і герцогиня Тауер; то було швидше сновидіння-запаморочення або навіть сновидіння-морок. Заплутані марення Алоїзи заглиблювались у самі надра її плоті, і плоть розпалювалась, волала від жадання» [206, с. 162; див. також с.215-216]. Зв’язок сну й несвідомих імпульсів душі виходить на поверхню, Алоїза плутає природу сну з природою розуму і тому потрапляє у пастку. Чорний морок все глибше засмоктує її: «Вона вийшла в похід, щоб порятувати сина, озброївшись материнською любов’ю і білою магією сновидіння-реальності, але в дорозі заблукала, дозволила, щоб нею оволоділа плотська любов, дала себе зачарувати чорній магії сновидіння-мороку» [206, с. 170]. Це є містичне поринання засобом сновидіння, хоч Алоїза вороже ставилась до будь-якої містики, але у цьому випадку містика підкрадається до неї з того боку, де вона беззахисна.

Для Алоїзи сон стає другою реальністю, саме тією, якої їй не вистачало. У фрагментах опанування Алоїзою методики сну-реальності відчутна середньовічна традиція трактування снів як містка у минуле та майбутнє. У середньовіччя сон тлумачився як місток між життям і смертю, як відкритий кордон між ними, що спричинилось до численних описів подорожей у потойбіччя та спілкування з померлими для одержання від них різноманітних пророцтв та вказівок. Традиція інтерпретації сну як кордону між сучасним, минулим і майбутнім, сягає ще більш минувшини, тож видіння Алоїзи цілком утримуються в межах існуючої культурної традиції, виділяючись лише індивідуальними образами минулого. Специфікою письменницької манери Сильві Жермен є саме те, що вона не прагне винайти принципово новий художній елемент, а залучає його з культурних напластувань, вільно оперуючи різними століттями та епохами. Екзегетика сну, яка фактично дорівнює свідомій історії людства, обертається в її романах то тим, то іншим змістовим боком, залежно від художнього плану зображення, від потреб актуалізації образу. Сама ж письменниця ніякої нової теорії сну нам не пропонує.

Характерно, що сни Фердинана ніколи не бувають вивершеними картинами, вони взагалі безбарвні, в них немає нічого: «Він не заснув, і жодне сновидіння не угніздилось в ньому. А сон, що пливе всередині нього, такий дивний в чистому цьому світлі, що тремтить на небі, в якому губиться його беззмістовний погляд: небо повертається супроти обертання землі, на якій він розпростертий. Сон, що тисне його, стократ темніший, ніж фіолетові тіні, що затримались в гущавині живих загородок та заростей кущів» [206, с. 68-69]. Сон Фердинана межує з небуттям, в яке він повільно й переселяється. Позбавлення Фердинана сну з його яскравими картинами та звуками є однією з характеристик цього образу, як позбавленого розуміння суті сущого, як людини, що вкрала дитинність світу, позбавила його барв і звуків. Таким чином лейтмотив сну стосовно образу людожера також має функцію своєрідного вироку. Виключення Фердинана зі світу казкових видінь інтерпретується як покарання, як виключення його взагалі зі світу живих людей.

Сон у романі «Погляд Медузи» має семантику казкового одкровення світу, подарованого людям, добрим душею. Тож людожер просто не може мати такого дарунку, оскільки він руйнує світлу картину світу. Сон у романі стає ціннісним принципом, тобто втілює критеріологію цінності: тільки персонажі, які не вчинили злочину, ладні побачити казковий світ сну. Крім того, сон кожного персонажа індивідуалізується також залежно від того, наскільки цей персонаж демонструє розуміння містичного боку життя, наскільки він затягнений у незбагненну подієвість неможливого, неймовірного. Цінність сну в системі містичного світобачення є винятковою, тож, спираючись на вікові традиції потлумачення сну як чогось втаємниченого й вартісного, Сильві Жермен використовує прийом сну для того, щоб розставити акценти над образною системою роману, щоб допомогти читачеві зорієнтуватися. Оскільки її манера письма не передбачає ніякої дидактики, ніякого нав’язування своєї точки зору, то алегорична змістовість сну у цьому випадку стає для неї винятково придатним художнім засобом, до того ж засобом, який характеризується сильним впливом на свідомість як персонажів, так і читачів.

Кожен сон Сильві Жермен потребує алегоричного прочитання, певного розумового зосередження, декодування, інколи таке декодування здійснюється тоді, коли персонаж стає неактуальним для читача, тобто коли його художній задум повністю вивершується. Такий прийом необхідний для письменниці, щоб упевнити того самого читача у правомірності його умовиводів. Звичайно, в психоаналізі сон постає як найліпше втілення несвідомого, але в художній літературі несвідомого немає, кожен елемент тексту є свідомо розташований, осмислений творцем, випробуваний часом, внутрішнім часом самого твору. Сон, як лейтмотив її романів, стає закономірністю, але не принциповим винаходом тексту. Акумулюючи містичну силу душі людини, він має нахил до провіденційності настільки ж, як і до поглибленої характерології персонажів. Кожен сон у романах Сильві Жермен не подібний до іншого, становить окрему індивідуалізовану персонажем фантазію. Через сон у життя персонажів вривається містичний бік життя, існування якого вони можуть навіть не визнавати, тобто сон стає саме тією сферою втручання в подієвість, яка не передбачає готовність персонажа до сприйняття одкровення, поданого у формі сну.