4.6. Лейтмотив голосу

Баняс Наталія

Лейтмотив голосу в романі «Погляд Медузи» семантично ускладнюється насамперед техногенним змістом голосу приймача та поглибленим тлумаченням голосу землі. Спочатку у творі подається характеристика голосів матері, батька, Лу-Фе й самої Люсі, які є земними природними людськими голосами, але кожен має власну традиційну тональність, викликає в уяві дівчинки конкретні емоції та асоціації. Зовсім по-іншому сприймається нею голос, який лунає з батькового приймача. Він для Люсі дещо нереальний, фантастичний: «Голос, який майже наближається до мовчання, стримуваний невпевненістю, страхом, приглушений давнім смутком від того, що його погано й невірно слухали в ті вже далекі часи, коли він говорив про кохання. Для Люсі це голос мрійливості та легкого смутку уяви, точно так, як і у Лу-Фе» [206, с. 32]. Цей голос поки що не містить всієї сили містичної таємниці, він проходить, як легке тло чарівного дитинства.

Мовчання стає вироком Люсі. Оскільки змістовність мовчання в романі зумовлена ще попередніми творами Сильві Жермен, де воно означало первісний хаос, звідки все народжується і куди все йде, поглинається, то в романі «Погляд Медузи» семантика мовчання, яка була використана в попередніх творах, зовсім не заперечується і не є винятком. Більше того, Сильві Жермен спирається на цю внутрішню традицію своєї творчості. Мовчання, в яке поринає внутрішній світ Люсі, є чи не найбільшою трагедією маленької дівчинки. Дитинство не може існувати поза спілкуванням, а людожер відібрав у неї щастя спілкування, тому обділена у такий спосіб дитина, звичайно, розвивається з патологіями, не так, як дитина в нормальних умовах, яка не відвернулась від спілкування з людьми. Мовчання Люсі є злочинним, оскільки вона приховує ім’я вбивці маленьких дівчат, стає співучасницею великого злочину супроти дитинства: «Спочатку Люсі відчувала себе винною перед ними: вона була сестрою їхнього вбивці, вона приховувала те, що знала, у неї не вистачало мужності викрити свого брата, все розповісти, і Люсі страждала від свого боягузливого мовчання» [206, с. 135].

Це мовчання ставить Люсі поза життям, щастям і радістю, тобто вона потрапляє у світ мовчання – світ первісного хаосу, де все заплутане й невиразне, де правда й брехня не розмежовані у первісному потоці сенсів. Перебування у стані мовчання дедалі більше перетворює Люсі на удавану неживу істоту, вона сама прагне стати гидкою й непомітною, прагне зникнути зі світу дорослих діянь. Сфера мовчання стає для неї сховиськом, прихистком, де ніхто не ображається на неї, не заглядає в душу, не заставляє мучитися. Вона стоїть осторонь світу дорослих, а оскільки цей дорослий світ є дуже великим, то, по суті справи, виключає себе зі світу буття, штучно вибудовуючи місток у небуття, рятувальний місток. Тож мовчання, як порятунок самотній в своєму горі дитині, вперше виринає в творчості Сильві Жермен.

Характерне для доби постмодернізму зацікавлення містичними поняттями, в тому числі й «мовчанням», відбилось на всій творчості Сильві Жермен. Той сенс, якого набуває мовчання в сьогочасній філософській традиції, найповніше відобразив уже згадуваний Бодріяр: «Мовчання – розрив замкненої лінії, легкою катастрофою, невдачею…, бо це – порушення, сповнене і тривоги, й захвату, яке підтверджує, що будь-яка комунікація, по суті, є лише примусовим сценарієм, безперервною фікцією, яка позбавляє нас пустки…» [27, с. 21-22]. Отож на рівні текстових стратегій Сильві Жермен ця філософська традиція інтерпретації мовчання одержує образне втілення, а отже, й право на подальший розвиток, як структура художності.

Поступово Люсі навчається розуміти навколишній світ, закони його розгортання, навчається чути голос землі: «Люсі вбирає в себе смиренний і низький голос землі, що звучить із століття у століття і пов’язує людей із землею, на якій вони живуть, з їхніми батьками, а через них, хоч цього явно ніхто не відчуває, з предками, які давно відійшли. Крихітка Люсі й підозри не має, що цей голос одного разу замовкне, що настане зима, після якої Мельхіор не прокинеться, і прийде потім порожня і мовчазна весняна ніч. Вона навіть не підозрює, яке горе вона відчує тоді, правда, це буде дитяче горе – глибоке, але швидкоплинне. Вона не знає також, що прийде час, і голос цей, який так часто лунає вечорами її дитинства, іноді раптово буде відроджуватися в глибинах її пам’яті і що всі голоси жаб будуть викликати у неї ностальгічний сум» [206, с. 65-66]. Авторська перспектива сприйняття голосу землі Люсі приховує не лише майбутню трагедію її дитинства, а й основу її відродження, площину духовного прихистку. Маленька Люсі постає через лейтмотив голосу, як особливо чутлива особа, з душею, відчиненою назустріч прекрасним враженням та чарівним подіям. Наростання семантики прихованого дива в голосі землі раптово обривається в романі трагедією згвалтування дівчинки. Від цього часу вона буде слухати голоси жаб, і тільки вони не будуть дратувати її, вся сила земного голосу зійдеться для неї в цих жаб’ячих хорах, вона полюбить те, що всі визнають гидким, вона сховається за ці жаб’ячі хори, щоб не чути власного страждання.

Подорослішавши, Люсі не втрачає властивість чути голос землі. До цього містичного відчуття світу у неї додається ще й голос великого міста. Повернувшись додому після тривалих мандрів, вона раптово відчуває голос землі, який утримує її від подорожей, пробуджуючи ностальгічні відчуття та невпевненість в обраній життєвій стезі. «Люсі залишилась, не дуже розуміючи, чому. Але утримувало її тут те, що вона, хоч і не усвідомлювала того, слухала голос землі» [206, с. 273]. Голос землі, який ще в дитинстві став частиною магічного світу Люсі, прокидається в ній і заставляє змінити життя. Вона вбачає своє нове покликання в тому, щоб навчитися критеріології радості, щоб жити далі: «Навчитися бачити те, що приховане від зору, плоть зримого, шкіру неба і шкіру землі, щоб поступово відкрити, що шкіра ця всього лише багно, полум’я і кров, що вона всього лише випіт насилля, дрижання люті й страху. А також навчитися слухати, вловлювати модуляції голосів, мовчання й дихання. Навчитися відчувати світ, торкатися до нього кінчиками пальців, щоб відчути приховану м’якість. Навчитися терпінню» [206, с. 281]. Голос плоті світу вивершує даний концепт. Тендітність цієї плоті та вишукана утаємниченість голосу відкривається лише тим, хто багато страждав, хто зберіг у своєму серці цей містичний досвід коливання всесвіту, утвореного з пилу зірок, як і людина, озвученого таємним голосом, неповторним і вічним. Опанування голосом у романі пов’язується з набуттям мудрості жити у світі: «Люсі зрозуміла, що голосам, обличчям, жестам й відлунням кроків тих, хто назавжди пішов, треба дозволяти приходити в свій час і відходити у свій час. Люсі навчилась терпінню» [206, с. 283]. Здивована дівчинка, ображена братом та холодом матері, поступово перетворюється в мудру жінку.

Мотив техногенного голосу, голосу з приймача Іасинта Д’обіньє, також має навантаження рятівного простору його душі – душі, яка зазнала трагедію внаслідок нещасливого кохання до Алоїзи. В хорі голосів приймача він намагається загубити власний голос туги й розпачу, він ховається від світу: «Він ловив голоси, безліч голосів своїх сучасників, розсіяних по всьому світу. Він ловив голоси, слова і дихання своїх ближніх, нехай навіть тих, хто жив у страшній далечині від нього. Став членом величезного братства – братства лунаючих голосів, голосів і нічого більше. Розмовляв з безликими та безтілесними голосами, хіба що іноді задля власного задоволення намагався уявити, який вигляд мають їх власники» [206, с. 229].

Світ радіохвиль вабить Іасинта, оскільки там немає страждання, немає нещасливої любові, немає жорстокості й зневаги. Голоси людей були невидимі, а отже, абсолютно безпечні. Серед цих голосів Іасинт й проживає решту свого життя, фактично віддає їм своє життя, хоча це в його родині нікого й не турбувало. Трагедія самотності, яка залишається непоміченою оточуючими, трагедія прекрасної душі, про красу якої дізнаються лише далекі голоси. Поезія і приймач – дві стихії, якими вимірялося життя Іасинта. Проте, навіть перебуваючи в ірреальному світі невидимих голосів, Іасинт відкриває для себе закони буття, закон смерті. Смерть як викрадачка голосів: «Смерть, викрадачка голосів, приходить і в дальні далі. Від них лишається лише згадка про насолоду слухати ці голоси» [206, с. 231]. Закон зникнення голосів, який відкриває для себе Іасинт, торкається і його самого. Одного разу і його голос зникає з містичного простору приймача.

Антиномія голос – шепіт в романі реалізується лише стосовно образу Іасинта. Його сакральне ставлення до поезії, як застиглого голосу істини, обертається притишенням власного голосу, коли він цитує поетичні рядки: «Хіба що інколи шепотів, майже не розтискаючи губи, як людина, яка майже нечутно наспівує пісеньку, щоб вгамувати тривогу, стримати сльози. Ті вірші, які найбільше захоплювали Іасинта, найулюбленіші фрази помирали у нього на губах, в його диханні, а потім, як тремтяча піна, знову поверталися в серце» [206, с. 233]. Шепіт у романі уособлює індивідуальне одкровення. Баффінова Земля Вірджинії Вульф стала шепітним дрейфуючим островом мрій Іасинта, втілюючи силу впливу поетичного слова над ним.

У романі «Погляд Медузи» в один семантичний ряд з «голосом», «мовчанням», «луною» й «шепотом» поставлено також «слово». Слово – як найменша складова шепоту й голосу, слово – як неподільна одиниця фрази, що сповнює душу Іасинта радістю чи тремтінням душі. У цьому сенсі слово абсолютно містифікується, оскільки в ньому криється таємниця сущого, таємниця, відчути яку може не кожен. Слово для Іасинта має значення лише у тексті, лише в його улюблених віршах, вишуканих й утаємничених у істини буття: «Слова цих творів дозрівали у повній таємниці – таємниці люблячого тіла і закоханого серця, що розривалося між світлоносною красою Друга й темними чарами Коханої; в таємниці тіла й серця, що просвічуються і минають. Слова цих творів, позначені внаслідок цноти таємницею, були й покликані для шепотіння. Для внутрішніх признань» [206, с. 234].

У реальному світі Іасинт мав голос лише для того, щоб передавати його в далекі далі: «Подібно до птахів, мешканців болота, він посилав у світ свій голос, але подарований прекрасній мові далеких далей, і голос його досягав слуху невідомих, але таких знайомих чоловіків і жінок, і ті у відповідь надсилали йому свої голоси, ніби ехо. Відлуння, яке іноді потрапляло в найглибші його мрії, надовго там поселялось, народжуючи в ньому дивний гомін, шелест відлуння шовковистих слів» [206, с. 248]. Голос – це лише індивідуальна людська ознака, для Іасинта голос був також приналежністю цивілізації, оскільки голосом користувались, наприклад, підводні човни. Їх ядерний голос був голосом століття-вбивці. Проте голос для Іасинта стає єдиною реальністю, де він комусь потрібен, тому він зосереджується на своїх далеких далях, ніби покидаючи реальний світ. Проживши так понад 20 років, він стає тінню для родини, тінню, яку ніхто не розуміє, навіть, якщо хоче зрозуміти (Люсі). Його людська сутність, неповторність його особистості реалізується лише в площині голосу, і, оскільки голосу надається значення, яке перебільшує ті функції, що відведені йому в реальності, то саме тяжіння до голосу, як сфери буття, осмислюється в містичному плані, як фактичне зникнення героя для оточуючих його людей.

Містифікується «слово» в романі також і через сприйняття Люсі. Оскільки ми маємо два образи Люсі, до згвалтування та після нього, то маємо і два розуміння слова й мовчання в її сприйнятті. До страшної події в її житті слова мали магічний сенс, вона шукала в них щось приховане, таємниче і майже завжди знаходила: «Слова тоді мали магічну ауру, фрази, вимовлені дорослими в повний голос або пошепки, найчастіше були сповнені таємниць, і безліч їхніх висловлювань видавались їй загадковими» [206, с. 115]. Після страшної трагедії Люсі втрачає цікавість до світу дорослих, він перестає їй видаватися світом таємниць, а постає, як спотворена реальність, якої вона хотіла б позбутись, сховатись від неї. У зв’язку з цим змінюється і її сприйняття слова як такого, Люсі перестає бачити магічну ауру слів дорослих, все частіше їй здається, що вони й не говорять зовсім, лише брешуть та дошкуляють їй. Слово, отже, втрачає магічну ауру, секуляризація слова у світобаченні Люсі є ще одним прийомом її виокремлення із середовища людей, які рідні їй лише за народженням, але не здатні ані захистити її, ані второпати суть її страждань, полишаючи її й далі на страшні муки.