4.4. Лейтмотив тіла людожера

Баняс Наталія

Лейтмотив тіла людожера сповнений зовсім іншою семантикою, хоча й становить частину великого, часто повторюваного лейтмотиву тіла. Брат Люсі не зміг облаштувати своє життя так, щоб не зробити її жертвою власної хтивості. Її брат – пожирач дитячої плоті. Насильство над дитячою плоттю в романі тлумачиться, як крайня форма варварства, як фактичне вбивство, до того ж цю семантику поглиблює історія Ірен Васаль, згвалтованої людожером-братом Люсі, яка вчинила самогубство: «І насильство, яке зазнала її дитяча плоть, пронизало її серце й розум; сплюндрована, вона втратила бажання жити. Повернувшись додому, дівчина відразу побігла на горище. Зняла одну з натягнутих там мотузок, що взимку мама використовувала для сушіння білизни, прив’язала до гвіздка, вбитого в балку, зробила петлю, одягла на шию, а потім ногою відкинула стілець, на якому стояла» [206, с. 141]. Тим самим Ірен Васаль довела, що «спаплюження тіла дитини тотожне вбивству» [206, с. 142].

Спочатку тіло людожера, Фердинана, описане як досконале, із замилуванням його власної матері. Ось короткі визначення його тілесності, подані у розділі «Пізнання»: «Тіло його – сила й краса» [206, с. 70]; «Тіло його – гробниця», тобто піклування його матері зробили з його тіла меморіал її чоловіка [206, с. 71]; «Тіло його – гарна видимість», мавзолей померлого чоловіка [206, с. 73]; «Тіло його – страждання й морок», оскільки батько не був похований, не був знайдений, а зведення мавзолею для батька в його тілі поступово надало хлопцеві мертвих ознак» [206, с. 78]. Алоїза захоплюється досконалим тілом свого сина настільки, що не помічає видозмін духовних, явних патологій. Тілесність Фердинана, попри всю його фізіологічну досконалість, інтерпретується залежно від батькової, як своєрідне тілесне подовження батькового тіла, що не було знайдене, зникло. Воно ніби знайшлось для матері в тілі Фердинана. Накладання ознак мертвого тіла на живе вплинуло на формування душі, смаків Фердинана. Його бажання стають його ж прокляттям, оскільки він жадає дитячу плоть, і лише вона може вгамувати його жадання. Врешті, пристрасть перемагає, він стає людожером, поглиначем дитячої плоті.

З моменту перетворення Фердинана на людожера його тілесність характеризується через сприйняття жертви, Люсі: «Вона скрізь відчувала цей гидкий запах шкіри чоловіка, запах поту й перегару. Запах чоловіка, розпаленого бажанням, запрілого від насолоди. У неї викликало відразу все, що виділяло це тіло: піт, слина і кров, але найбільше дивний білуватий гній, теплий і прісний, як рештки молока на дні каструлі, який виливається у чоловіка між ногами» [206, с. 88]. Ненависть до чоловічої плоті у Люсі продиктована захисними рефлексами дитини, відданої на поталу випадку. Якщо Фердинан зображується лише через поетику тілесності, причому грубої й хтивої, навіть зловісної, то Люсі – через поетику плоті, яка в інтерпретації автора є одухотвореною тілесністю, тобто становить пряму протилежність щодо вульгарної тілесності Фердинана. Підсилення духовності плоті Люсі здійснює часто повторювана характеристика «дитяча»: «Старший брат виявився всього-на-всього людожером, який годується ніжною плоттю маленьких дівчаток» [206, с. 95].

Правда, є в романі одна духовна характеристика Фердинана, але вона стосується глибини чорноти його душі: «Адже людожер – це чародій, який все перетворює на свою протилежність і знайоме й свійське робить чужим та лякаючим» [206, с. 97]. У романі «Погляд Медузи» основна характеристика Фердинана базується на оперуванні тілесним, яке переважно зводиться до характеристики статевих органів, зокрема: «Тіло одночасно дуже гарне й страхітливе. У якої тварини вкрав він ось це недоречне, довге, що стирчало у нього між ніг? Взагалі, навіть смішне, схоже на обламаний сук, однак воно турбувало її більше, ніж решта його органів, що рухались. Орган, якого у неї не було і призначення якого вона не знала, але інстинктивно відчувала невгамовану лють, що йде від нього» [206, с. 103]. Особистість Фердинана при цьому фактично занепадає, зникає за життям його окремих, переважно статевих, органів, тобто рух змістовості йде таким чином, що Фердинан все більше втрачає ознаки людини духовної, все більше набуває ознак тваринності, де статева неприборканість межує з маніакальним тяжінням до вбивства.

Магічні інсинуації Люсі (чи фізіологічна хвороба Фердинана, що, власне, в романі не наголошено, не увиразнено) вивершуються фактичною смертю людожера, але спочатку він перетворюється на нерухоме тіло, позбавлене бажань і залежне від оточуючих. Руйнація Фердинана заснована на розрізненні душі й тіла. Спочатку його деградація розпочинається як протистояння душі й тіла: те, що повинно органічно співіснувати, починає протистояти, а врешті, й існувати окремо один від одного: «Дух Фердинана скинув з себе його тіло, як скидають одяг. Але ніхто не міг зрозуміти, чому і як відбулось це зникнення, і ніхто не знав, куди сховався дух з тіла Фердинана. Оскільки так воно й було: під впливом якогось таємничого імпульсу Фердинан покинув своє тіло. Стрімко вирвався з власної тілесної оболонки, залишивши її, ще живу, лежати на землі. Час ішов, але дух Фердинана не повертався; тілесна ж його оболонка продовжувала жити, але життям, скоріше інфузорій або поліпів, ніж людини» [206, с. 151]. Виродження тілесної оболонки Фердинана відбувається, отже, внаслідок того, що її покинула душа. Така колізія тілесності вперше виринає в прозі Сильві Жермен, вона є містичною, взята із середньовічної теологічної практики дихотомії душа – тіло. Вчення про дуалізм душі й тіла ставало надто актуальним в добу шукань істинної божественності чи загостреної релігійності, будь то сучасність чи давнина. Душа, яка спізнала гріх і відчула від того захоплення, грішна душа, подібна до Фердинанової, добре описана Святим Григорієм Нисським: «Пристрасть же людської душі є уподібненням до безсловесного; засвоївши собі це, вона переходить в природу тваринну. Ступивши одного разу на шлях пороку і навіть опинившись у безсловесному єстві, вона ніколи не залишить посування у злі» [102, с. 91]. Неприродне існування тіла, відокремленого від душі, в романі мотивується магічним закляттям Люсі, перед яким лікарі й знахарі безсилі.

Загублена душа Фердинана так до нього і не повернулася, тілом оволодів морок, який у романі символізує потойбіччя, небуття. Характеристика мертвого тіла людожера також подана через торжествуюче сприйняття маленької Люсі і є свідченням її великої перемоги над мороком. Для матері Алоїзи втрата сина є подвійною втратою, оскільки вона була переконана, що в тілі її сина з’явився до неї чоловік, спотворена містична картина втрати супроводить її абсолютну сліпоту, яка не дає їй побачити злочин сина: «…Треба рятувати обожнюваного сина, дитину коханого чоловіка. Чоловікові, сину потрібна турбота. Треба обмити кохане тіло, в якому втілилось воскресле бажання. Треба обтерти тіло, яке вгасає» [206, с. 182]. Містика перевтілень зробила Алоїзу майже божевільною та непридатною для тонкого відчуття світу живих, в тому числі й світу її доньки.

Використовуючи принцип аналогій, Сильві Жермен уподібнює тіло Фердинана ще й до туші тварини, яка викладена в магазині на продаж. Паралель між м’ясом у вітрині і людожером виникає у кмітливій голівці Люсі: «М’ясо, сало, тельбухи, кістковий мозок і кров, серця й кістки – все це безкарно демонструється публічно, всім цим з повним спокоєм пропонується помилуватися покупцям. Все, що знаходиться всередині тіла, всі таємниці, сховані під шкірою, тут виставлені на загальний огляд… Месьє Тайфер також людожер, але зовсім іншого гатунку, ніж Фердинан» [206, с. 194]. Фердинан для Люсі – всього лише така ж точно «туша», яка складається з органів і не має душі.

Лейтмотив людожера в творчості Сильві Жермен, можливо, був навіяний романом «Лісовий цар» (1970) Мішеля Турньє. В цьому романі психологія людожера подається, так би мовити, зсередини, він характеризується через опис його світовідчуття, зокрема мотивується його зацікавленість дівчатками: «Тепер я знаю, що дівчинку звуть Мартіна – так її покликали подруги. Я вже став подумувати, що непогано б спробувати форію з дівчинкою. Те, що я виріс в чисто хлоп’ячому середовищі Св. Христофора, перетворило для мене дівчаток на terra incognita, яку пора б, нарешті, дослідити» [151, с. 131]. Є у Турньє і мотив поглинання дитячої духовної плоті: «Мабуть, спілкування з дітьми також свого роду їжа, але набагато вишуканіша, можна сказати, духовна, та й сам досліджуваний мною голод став швидше духовним, ніж фізичним, зачіпає більше душу, ніж шлунок…» [151, с. 148]. Втім, у романі Турньє звинувачення у згвалтуванні дівчинки виявляється несправедливим, справжній злодій втікає безкарно, в той час, як головний герой змушений відповідати за вчинене ним, хоч сцена згвалтування дитини також є у творі, як і мотив лжелюдожера: «Потім я почув чоловічий голос: «Хто на тебе напав?» Відповідь Мартіни мене приголомшила. Тикаючи в мене пальцем, вона заверещала: «Ось цей, цей, цей! Я зовсім ошаленів» [151, с. 158]. Образ Лісового царя, викрадача і вбивці дітей, перегукується з жерменівським Фердинаном.

Певна ідеологічна спільність романів Турньє і Жермен постає в аспекті ставлення до людського суду, до його вартісності. Адже обидва письменники вважають, що суд людський не здатен покарати злодія, і лише Суд Божий може дати йому істинний присуд, лише його вирок і буде виконаний.

Проте стверджувати однозначно, що вплив Мішеля Турньє на Сильві Жермен був настільки сильним, не варто, оскільки у французьких фольклорних текстах подібні сюжети про викрадення та згвалтування дівчаток представлені у достатній кількості. Скоріше, це не пряме запозичення, а звернення до спільного сюжетного джерела, подібність за аналогією фольклорного тексту, вже існуючої традиції. Відмінного у зображенні людожера Турньє і Жермен набагато більше, ніж подібного. Однією з яскравих відмінностей є те, що у Турньє людожер не змальовується через категорію тілесності. Швидше йдеться про філософський діалог двох яскравих представників сьогочасної французької літератури.

4.5. Лейтмотив містичного або чаклунського тіла

Лейтмотив містичного або чаклунського тіла в романі розкривається через світовідчуття Алоїзи, матері Люсі. Прагнучи порятувати свого сина Фердинана, вона вдається до містичних медитацій, але одержані у такий спосіб результати вражають її саму: до неї повертається її чоловік, який загинув на війні, але тіло його так і не було знайдене. Присутність Віктора в домі сприймається Алоїзою як достеменний факт, містична реальність для неї стає зримою, Віктор «оволодіває тілом своєї дружини» [206, с. 167]. Екстатичні подорожі Алоїзи розкривають у ній чуттєву натуру, ладну на подолання будь-яких перешкод на шляху до її чуттєвих насолод: «І до чого ж все-таки ніжне це нещасне незриме тіло, яке прийшло випрошувати тепла живої плоті, прийшло шукати ласки й поцілунків колишньої своєї дружини» [206, с. 167]. Екстатичні подорожі Алоїзи до свого померлого чоловіка, її еротичні містичні пригоди поглинають найменшу можливість повернення до живого життя. Її містичний досвід виявився марним для порятунку сина, оскільки при цьому вона губить власну особистість, вирушає в мерехтливу путь звабленого потойбіччям духу. Розв’язка наступає разом зі смертю Фердинана, вона підтверджує здогадку Алоїзи про містичний зв’язок померлого чоловіка й тіла її улюбленого сина: «Чаклунське тіло Віктора, який приходив оволодівати уві сні її спраглим тілом і зник так же миттєво, як з’явився. Це чаклунське тіло з’явилося відразу після падіння Фердинана, і зникло, щойно Фердинана не стало. То було тіло-мародер, що прийшло вкрасти земну оболонку іншого, щоб набути можливість упокоїтися в могилі» [206, с. 212].

Під тиском думок про чаклунське тіло померлого чоловіка Алоїза потрапляє під дію містичного, уявного, стає неадекватною, прагне піднестися туди, куди поринули обидві її улюблені постаті. Доторкання до сфери містичного не зробило Алоїзу щасливою, як і не порятувало ні від чого. Виснажене екстатичними подорожами та містичною еротикою тіло самої Алоїзи майже втрачає прив’язаність до реальності, підпорядковуючись безвихідному горю. Зважимо ще на один план семантики: адже лише для Алоїзи Фердинан постає як позитивний: «Тіло, осяяне неземним світлом, надприродне, і в той же час здатне подарувати плотську насолоду. І, насолоджуючись здобутими ласками, вона забула про те, задля чого звернулась до сновидіння-реальності» [206, с. 216]. Турбуючись про сина, Алоїза забуває про нього, рухаючись дорогою містичного марення, вона зраджує не лише його, а й свою власну природу. Отже, і дочка, і мати перебувають на межі чорної та білої магії, на межі потойбіччя й буття, народження й знищення духу. Випробування їхнього духу мають різні кінцеві цілі, але подібні за принципом доторкання до містики, як рятівного моменту їхнього життя, яка, втім, нікого з них так і не врятувала.

Інший семантичний план зображення чаклунського тіла батька Фердинана пов’язаний з тим, що він породив людожера. Його тіло не було поховане належним чином, отже, стало оплотом для містичного оживлення мороку. Тіло, як породження мороку, як містичний перехід у потойбіччя, викликане до життя з примхи Алоїзи.

Ще одним аспектом містифікації тіла стало зображення Алоїзи в горі після втрати чоловіка й сина: «Вона зупиняється, твердне. Знову починається довгий, безконечно довгий день смутку, тьмяного страждання. З очікуваним скоро потоком сліз, конвульсивних ридань, чергового раптового збурення тіла. У неї можуть початися спазми або нудота, напад нестерпної головної болі, або вона буде проклинати життя й саму думку про Бога. Алоїза навіть не намагається припинити ці раптові припливи відчаю, упередити напади» [206, с. 223]. Тіло Алоїзи зливається з її горем втрати, воно випромінює лише невтішний стан її духу. Від цього моменту і до скону Алоїза буде страждати і помре від виснажливої хвороби, її страждання розчулять душу Люсі, яка, врешті, вибачить матері її духовну сліпоту й своє спаплюжене дитинство.

Таким чином містифікація тіла в романі «Погляд Медузи» посувається набагато далі порівняно з попередніми творами Сильві Жермен. Фактично в цьому творі немістифікованої тілесності взагалі немає.