4.8. Лейтмотив смерті

Баняс Наталія

Лейтмотив смерті супроводить майже всі персонажі роману «Погляд Медузи» Сильві Жермен. Люсі мріє про смерть людожера, Алоїза не може примиритися зі смертю свого першого чоловіка Віктора тощо. Смерть, як тінь життя у романі, виринає повсякчас. Характерне жерменівське тяжіння до зображення через призму вічності зробило категорію «смерті» ціннісним орієнтиром для живих. Її філософія смерті, як повернення до первісного джерела, до мороку-хаосу, в якому закладені всі ознаки майбутнього відродження, проглядає в усіх чотирьох романах. Є в системі її художності категорії, які стоять поза добром і злом, людськими пристрастями й шуканнями, до яких належить і смерть. Смерть, як складова екзистенції, причому, та складова, яка безпристрасно й закономірно вивершує всі діяння людини, яка не може бути осмислена, не підлягає градації пізнання, не знає вершин та глибин своєї змістовності, тобто нерозпізнана категорія людської екзистенції, і як така, вона відкривала письменниці великі можливості щодо містифікації тексту.

Семантичний ряд лейтмотиву смерті складає: смерть – мертве тіло людожера – вбивство людожера – могила – провісники потойбіччя. Разом вони складають весь змістовний діапазон танатологічних мотивів у романі «Погляд Медузи», до того ж всі неодноразово повторюються, тобто є лейтмотивами. В романі «Погляд Медузи» Люсі відвідує могили тих дівчат, яких вбив її старший брат-людожер, навіть у день поховання старшого брата вона відвідує не його могилу, а могили його жертв. «Для Люсі ця фотокартка Ірен ніби могила – але могила розчахнута. Вона схиляється над очима Ірен, як над порожньою могилою воскреслого Христа, з якої відвалений камінь, схилялись жінки-мироносиці» [206, с. 143]. Могили загиблих дівчаток впливають на Люсі, вона стає більш рішучою й мужньою, вона бачить своє завдання в тому, щоб перемогти людожера. Фактично вона приходить на могили цих дівчат з тим, щоб отримати моральну санкцію на помсту.

Врешті-решт, помста піднімається з глибин її озлобленого духу: «Погляд її сягає кордонів зла, прозріває смертну грань і потрапляє навіть у загробні кордони. Рана, що нанесена була їй три роки тому, так досі й не закрилась, не затягнулась. Ця виразка сорому й страху постійно розпалена, весь час палає. Лють витіснила сором, ненависть витіснила страх. Рана все заразила, все отруїла, і саме тоді вирвався дух помсти» [206, с. 188]. Помста Люсі полягала в тому, щоб перемогти людожера, а перемогти його можливо було лише вбивши. Люсі перетворюється на зло, стає переслідувачем людожера, його жахливим сном, його маскою смерті.

Інтерпретуючи смерть як гру, Люсі натхненно грає в цю гру: «Це важка гра. Люсі грає в неї пристрасно і з повним зосередженням. А ставка в ній – життя і душа зведеного брата. Тепер у Люсі немає ні найменших сумнівів, що межа між нею і братом стерлась, і зло зараз перебуває в набагато більшій мірі в її таборі уже переможеного брата. Уже покараного» [206, с. 203]. Заподіявши смерть людожеру, вона не стає від того щасливішою, як і не позбувається тягаря на серці. Люсі відкриває для себе закон помсти: помстившись людожеру, вона помстилася й собі, зробила себе навіки нещасною. «Нарешті настав час оголосити світу прекрасне повідомлення, яке до цього часу вона могла лише сумно й урочисто прошепотіти: «Людожер мертвий, справді мертвий! І це я, Люсі, я сама вбила його! Ви чуєте?» [206, с. 261]. Радість від перемоги над людожером потьмарюється усвідомленням приналежності до зла. Смерть людожера потягла за собою й духовне переродження Люсі, втрату нею відчуття радості.

Особливим прийомом у романі є зображення смерті людожера в тяглості, в процесуальності, адже він помирає повільно, завдаючи болю Алоїзі та перетворюючи Люсі на химеру смерті. Чим довше триває помста Люсі, тим менше залишається в ній рис безтурботності, радості, життєздатності, оптимізму. Врешті, вона втрачає світло душі і потрапляє у суцільний морок. У цьому стані вона буде протягом всієї своєї юності, вона не зазнає задоволення від життя, від любові, від природи. Люсі втратить відчуття краси життя, інерційно рухаючись до наступного життєвого враження, яке не має нічого спільного з її істинним одкровенням. Отже, влада смерті над Люсі приводить її до мороку. І ніщо не може порятувати її від нього, хоча вона робить відчайдушні спроби покинути морок, мандрує по світу та, обійшовши його майже весь, повертається до свого початку, до родинного гнізда, щоб саме там спокутувати свою страшну провину і навчитися знову любити життя й радіти йому. Покарання, яке випадає на долю Люсі, не менше за те, яке вона заподіяла людожеру. Кожен, хто вчинить смерть, буде страждати від неї – ніби промовляє до нас автор, але фактично автор лишається «поза кадром».