Коли були ми козаками

Дегодюк Е.Г.

Переселення на Слобідську Україну особливо інтенсивно почалось після перемоги Богдана Хмельницького у національно-визвольній війні з Польщею. Слобожанщина займала обширну територію в межах сучасних Харківської, Сумської, півночі Донецької та Луганської областей, більшу частину Бєлгородської області, південно-східну частину Воронезької та Курської областей теперішньої Російської Федерації, де перебував один із найбільших полків Слобідської України – Острогозький, заснований під орудою полковника І. Зінковського в 1652 р. переселенцями із Ніжинського і Чернігівського полків [4]. Характерно, що нащадки козаків Острогозького полку і досі себе вважають українцями, хоча там не було і немає українських шкіл, місцеве російське населення щиро вважає їх “хохлами”, а нас жителів корінної України – українцями. Потяг до рідної землі на цій Слобожанщині був таким великим, що коли в 20-х роках ХХ ст. постало питання про визначення кордонів між Російською федерацією та Українською Соціалістичною Радянською Республікою, місцеві активісти написали в Москву подання про підпорядкування їхньої території УСРР. Виходячи з «гуманних» міркувань, з Москви надійшло категоричне розпорядження всіх підписантів і співчуваючих арештувати і розстріляти. Вирок привели в дію, і кордони лишились без змін.

Переселенці з Правобережної та Лівобережної України в 1654 р. сформували Охтирський, а згодом Харківський полки, до складу останнього і входила щойно сформована Лиманська сотня. Характерною ознакою слобідських поселень є те, що впродовж сотень років українське селянство зберегло характерну говірку того краю, звідки приїхали їхні предки. Зокрема, в багатьох селах і нині говорять “ходю”, “носю”, “просю”. Почувши ці слова у свій час на Черкащині, я із здивуванням відмітив подібність вимови. Таємницею залишається характерний тільки для лиманців перехід звуку “о” в “у” – “куліно”, “купійка”, “гурище”, або “осьдечки”, “тамечки”, що завжди тішить серце лагідністю мови, коли буваю в рідних краях.

Заохочуючи українське населення до освоєння слобідських земель, царська адміністрація ставила за основне завдання укріплення своїх південних рубежів, проте, з жорстким адміністративним контролем над переселенцями. Тільки виникала слобода, як туди в обов’язковому порядку посилали царських воєвод, які постійно втручалися в життя громади й часто чинили сваволю, спонукаючи людей до нових міграцій аж до Дону і далі – до Волги. Обмеження автономії полягало ще й у тому, що із середини XVII ст. її було підпорядковано Московському Розрядному Приказові, а з 1688 р. – Великоросійському відділу Посольського Приказу. З 1718 р. Охтирський і Харківський полки підпорядковано Київському, а Ізюмський і Острогозький – Воронезькому губернатору. З 1749 р. козакам заборонено не лише покидати Слобожанщину, а й залишати свої полки. У 1765 р. Маніфестом Катерини II слобідські козацькі полки було ліквідовано й козаків перетворили на звичайних обивателів, на яких вже насувалось кріпосне право [41].