У кривавому полум’ї 20-х рр. ХХ ст.
Дегодюк Е.Г.
Перша світова війна принесла на землю України не тільки горе втрат і злиднів, адже в діючу армію мобілізовано було понад 3,5 млн українців [44]. Кривавий її смерч захопив Західну Україну, перетворивши її в арену жорстоких боїв. Відійшло в минуле оманливе благополуччя, почався безглуздий калейдоскоп змін і подій, у якому простому селянинові важко було зорієнтуватись.
Лютнева революція в Петрограді, утворення в Києві Української Народної Республіки, більшовицький переворот у жовтні 1917 р. були десь далеко, але відгомін тих подій сягав і Слобожанщини. В Ізюмському повіті, до складу якого на той час належало с. Лиман, після Лютневої революції політичним життям заволоділа Українська Центральна Рада, де переважали соціал-революціонери (ліві есери). Бурхливо почали утворюватись українські організації, які об’єднувались навколо “Просвіти”. Виникла спроба організації „Вільного козацтва”. Серед робітників промислових центрів ідея самостійності України cприймалась холодно. І не тому, що не хотіли українці, а тому, що пролетаріат у Ізюмі, Харкові та інших містах складався переважно з великоросів. Проте, в січні 1918 р. червоногвардійські загони пітерського пролетаріату й їхні місцеві соратники здійснили агресію проти УНР, розстріляли інакомислячих і почали будувати свою невідому, але зросійщену республіку. А 13 квітня 1918 р. на теренах Слобожанщини з’явилась німецька армія. В Ізюмі під командуванням Фон-дер-Гольца засіло 6 кавалерійських полків і один дивізіон артилерії. Лиманці вперше на своїй землі побачили нових непроханих господарів. Представники Директорії пробули на Ізюмівщині всього 13 днів. У січні 1919 р. знову прийшли більшовики, хутко організувавши II з’їзд рад. Провівши необхідні розстріли, вони позбулися есерів та іншого “ворожого елементу”, залишивши за собою монопольне право в урядуванні на місцях. Аж тут наприкінці січня – денікінщина. Денікін Антон Іванович до мозку кісток був великоросійським шовіністом, хоча його армія на 80% складалась із кубанських козаків українського походження. По всіх містах і селах, в тому числі і в Лимані, розклеювали відозви генерала до народу: “Русские люди! Не верьте угнетателям вашим большевикам и коммунистам…” [17]. Дивно, що генерал не знав, серед кого він перебуває і проти кого воює, адже тут жили українці, а більшовики і комуністи одне й теж.
Незабаром його армія, збагнувши, що воює проти таких же українців як і вони – розбіглася, і знову прийшли більшовики, яких потіснив на певний час батько Нестор Махно у червні 1920 року. У лісах навколо Лимана було чимало організованих банд, які налітали на село, грабували і зникали. Пам’ятаю з дитинства, як старі люди згадували таку банду під проводом якоїсь Марусі, що не давала спокою лиманцям. У 1920 році на Слобожанщині було остаточно встановлено більшовицьку владу. Навіть перебуваючи у складі Союзу, уряд УСРР ще до 1925 року неодноразово ставив питання про повернення до її складу земель колишніх слобідських полків на території Воронежчини і Курщини, де проживало тоді близько 50% українців. Чим це закінчилось, відомо всім.
У пошуках фактичного матеріалу до цієї роботи в Історичній бібліотеці України мені трапилась книга [17] видання 1927 року. “Десять лет борьбы и социалистического строительства на Изюмщине (1917—1927 гг.)”. Вона цікава тим, що тут речі названо своїми іменами – “большевистский переворот”, а не Велика Жовтнева Соціалістична Революція.
Цю книгу видано агітпропом Ізюмського окружного комітету КП(б)У і вона покликана показати всім трудящим непорушність більшовицьких ідей і рішучість будувати залізною рукою світле майбутнє. Для зловтіхи в ній надруковано цитати з місцевої української преси, але вони якраз і свідчать про непривабливість більшовицьких ідей на Слобожанщині. Слова з газети «Нова громада» № 21 від 6–19 грудня 1917 р.:
«28 листопада у вівторок місто Ізюм святкувало день відкриття Всеросійських установчих зборів. О першій годині на площі проти собору відбувся величезний мітинг і парад військ. Звичайно, гадалось мітинг провести під червоним прапором і навіть дуже червоним, а саме більшовицьким, але після виступу українських промовців свято відкриття Всеросійських установчих зборів перетворилося в українське свято. Гучні слова «Слава Україні!», «Нехай живе Українська Народна республіка козаків, робітників і селян!», «Вся влада Українській Центральній Раді» – були майже мотивом цього мітингу».
Анонімний автор більшовицького опусу погоджується з викладеним: «Корреспондент правильно рисует антисоветские настроения Изюмского мещанства и его вождей, но этот враг безусловно более опасен от анархистов».
«Этот враг» – це українське населення Слобожанщини і України.
Вже 3 грудня 1917 р. відбувся V з’їзд рад селянських депутатів, розглядали питання виборів до українських установчих зборів. Вірогідно, був на цих зборах і представник з Лимана. Наступний витяг із газети «Нова громада»:
«Один із промовців зазначив, що товариші більшовики міркують, мабуть, як той французький король, що казав: «Після мене хоч потоп», до чого доведе їхня поведінка; «Ми ж, – казав промовець, – постійні мешканці нашого краю, не можемо так ставитись до судьби нашої вітчизни, тут жили наші діди й батьки, тут житимуть діти наші – і нам неоднаково чим скінчиться революція, нам неоднаково, що ми залишимо нашим дітям, чи цілком зруйнований край, та ще може з яким-небудь самодержцем всеросійським на чолі!»
Як у майбутнє зазирнув промовець. Все це було – і зруйнований край, і всеросійський самодержець в особі вождів пролетаріату всіх народів. Подальші події на з’їзді розгортались як за сучасним сценарієм у Верховній Раді України, де комуністи стійко продовжують свою традиційну політику:
«Побачивши, що врешті-решт їх жде грандіозний провал, товариші більшовики кілька разів підіймали страшенний галас, не давали вести зібрання; з’явилось просто підозріння, що вони бажають його зірвати, але завдяки організованості селян (читай: куркулів – ред.) все обійшлось благополучно».
З’їздом було прийнято такі резолюції:
«Обміркувавши сучасний момент, з’їзд Ізюмської Ради селянських депутатів постановив: «Вітати Центральну Раду і її Виконавчий орган – Генеральний секретаріат, як першу Верховну владу Української Народної Республіки і дійсного виразника волі Українського народу».
Заслухавши повідомлення про похід більшовиків проти Центральної Ради, з’їзд Повітової Ізюмської Ради Селянських Депутатів, висловлює своє обурення з приводу цього і заявляє, що всіма силами буде боротися проти насильників, які посміють підняти руку на Верховну Раду Української Народної Республіки – Центральну Раду.
Після принципової підтримки Центральної Ради повітові земські збори відпустили 10000 крб для проведення виборів на Ізюмщині до Українських Установчих зборів.»
Але не так сталося як гадалося. Ті, кого ніхто не бажав, захопили владу жорстокою силою і надовго. Про небажаність більшовицького приходу свідчать самі автори агітпропу: прийшли війська Центральної Ради і селяни, міщани та буржуазія Ізюма зустрічали їх хлібом-сіллю, прийшли денікінці – поміщики, міщани і офіцери – зустріли тим же. І, хоч як дивно, навіть під час окупації міста німцями у 1918 р. знайшлись охочі на хліб-сіль. А остаточний прихід більшовиків ніхто не вітав, навпаки, вузлова станція в Ізюмі, як вказує автор, очевидно, свідок тих подій, була переповнена втікачами з Харкова і навколишніх сіл і містечок, і вони благали поступитись місцем у вагонах і часто за величезні гроші, щоб вивезти свої сім’ї подалі від «визволителів». Їхали на Ізюм кінно, йшли пішки з малими дітьми та старими людьми. Але хто їх жалів із «залізних революціонерів» – подумаєш, «презренна» буржуазія, – вороги народу.
Інша хитрість полягала в тому, що в книзі подано, як буцім-то прийшли такі собі більшовики і розігнали таких собі есерів, до яких холодно (але не вороже!) ставився місцевий російський пролетаріат. Насправді це була пряма агресія проти суверенної Української Народної Республіки. І тут на часі було б відродження українських слобідських полків, яке, на жаль, не відбулося. А розплата не забарилась.
На благо цього 10-ліття записано здобутки Столипінської реформи і виявляється, що 64% товарообміну в Ізюмському окрузі в 1924–1925 рр. припадало на кооперацію, 12% – на державну торгівлю, а на приватне виробництво – 23% [17]. На цей час процвітав НЕП і збереження традиційних структур було цілком природним.
Незабаром активних учасників кооперативного руху репресували або й розстріляли. Вони вже не відповідали директивам партії та потребам ще новішої економічної політики. Кардинальне ламання усталених форм господарювання, різання по живому намітилось з “великого перелому” 1928 р., коли розпочалась колективізація. Лиман, як козацьке і заможне село, зустрів цю новацію без захвату і тривожно. Те, що віками створювалось мозолистими руками селянина, ні за що і ні про що треба було усуспільнити.
На початку 1929 р. організовано ТСОЗ (Товариство спільного обробітку землі) “Новий шлях”. Ще в дитинстві, пам’ятаю, лиманські діти співали таку пісеньку:
Батько в СОЗі, мати в СОЗі,
А я плачу на дорозі.
Згодом організували артілі ім. Леніна, ім. Шевченка, ще пізніше артілі ім. Ворошилова і “Перше травня”. У селі почало налагоджуватись бідненьке, але стабільне життя. У 1931 р. відкрито 7-річну школу, було ліквідовано неписьменність і відкрито на місці Хресто-Воздвиженського храму клуб на 500 місць, що проіснував до 60-х років ХХ ст.
Але 1932–1933 рр. – особливий період у житті Лиману і всієї України. Він поклав відлік часу як до війни, під час війни і після війни. Час голодомору.
Трагізм тих років відійшов у минуле, але мені й досі згадується подія початку 60-х р. XX ст. По дорозі неквапом іде конячина і везе до цвинтаря домовину. За ним родина у складі 4 чоловік. І більше нікого. Мій батько, вже будучи майже смертельно хворим, подивився у вікно і зауважив: ”Бачиш, сину, везуть активіста, що здійснював у Лимані колективізацію. Люди йому не простили. Ось побачиш, скільки буде народу, коли ховатимуть мене”. Він був головним зоотехніком в селі і люди його поважали. І справді, ховали батька всім селом. Голодомор 1932–1933 рр. пекучим болем і досі живе у серцях моїх односельців.