Прогулянка по Пралиману

Дегодюк Е.Г.

Даремно забуваємо добрі наші старі часи та ідемо куди невідомо. Поучімося старому, а дошукаємося душі в нім, бо єсть то душі пращурів наших од Іру дивляться на нас.

Велесова книга

Усі слова були колись богами.

Володимир Осипчук-Скоровода

Уявіть собі, шановний читачу, територію, що рельєфом наближена до сучасних обрисів, та із зовсім іншим наземним світом. П’ять тисяч років тому праліси понад Сіверським Донцем всуціль покривали правий і лівий його береги. Могутні соснові ліси, що перемішувались із дубовими і буковими гаями, наповнені були звіриним ревом, щебетанням птахів, а в дуплах дерев гніздились рої диких бджіл. На кожному кроці вас чатувала небезпека – зустріч з вовком, ведмедем, вепром – звичайна річ. А ще наші ліси наповнені були мавками, добрими і злими лісовиками, богами землі, води і неба. Неподалік оселі обов’язково був Священний Дуб, дерево, якому поклонялись наші пращури. І всіх треба було умилостивити, щоб мати безпечне життя, вдале полювання, скупе збіжжя, і в ІV тисячолітті до н. е. це були мисливсько-рибальські племена пізнього неоліту. Завітаємо у цей час в поселення Сердюкове-2, що на північній околиці оз. Лиман (нині Березняги). Тут ми з вами неодмінно зайдемо до просторого приміщення житлового комплексу з вузьким проходом до його центру.

Будьте уважні – тут матріархат. Мати – всьому голова, а батько не суть важливо. У центрі приміщення ми знайдемо трикутний виступ з вогнищем діаметром 0,3 і заввишки 0,28 м. Навколо нього стовпчики, розставлені півмісяцем. Очевидно, в холодну пору це була спальна кімната. В основному приміщенні до наших послуг керамічний посуд, кварцитова терка для загострювання каменю і кремнієві знаряддя – ножі, скребки, сокира, які сюди потрапили з далекого Полісся. Господині цієї комуни ще не знали обробітку землі, а тому дотримувались магічних обрядів, щоб допомогти чоловікам принести здобич з лісу або озера. Хлопчики підростали, готувались стати вправними мисливцями, а дівчатка матерями племені, адже найвищою шаною нашої землі користувалась впродовж багатьох десятків тисячоліть Велика Праматір. Незважаючи на сучасний патріархат, жінка й досі в Україні в сімї – основна і всекеруюча сила. Від звіра і лихого ока оселі відгороджувались густим частоколом.

Та минали віки за віками і десь розселялись жителі урочища Сердюкове-2, а на Великій Тополясі відбувались зміни, пов’язані з приходом епохи міді. Зникли під пилом тисячоліть «комунальні квартири» матріархату. Натомість патріархат загострив почуття чоловічої власності до землі, оселі, дружини і дітей. Поселення навколо озера Світличне-1 мало підковоподібну форму із зовнішніми оборонними спорудами з напіввипаленим валом і частоколом у 3 ряди. Господар мав житлове приміщення розміром 4×3,5 м, 5,8×3,5 м. Позаяк житло вибирали на підвищенні, то до нього вели широкі сходинки з входом у вузький прохід (як наші сіни у колишніх сільських хатах). У основній кімнаті – вогнище розміром 0,76×0,57×0,25 м, в окремих житлах воно сягало у довжину 1 м. Оселі будували чотирикутної форми, але і в пору енеоліту тривало спорудження найпростіших житлових конструкцій, характерних ще для доби палеоліту і льодовикового періоду, що свідчить про нерозривний зв’язок тисячолітніх традицій на нашій землі. Йдеться про будівництво чумоподібного житла типу вігвам. Ось яма від нього в урочищі Світличне-1 з діаметром 4–5 м і ямки від жердин завтовшки 0,16–0,20 м.

На мить заплющимо очі і перенесемось у нашій подорожі у п’ятитисячолітню сиву давнину. Радісні пращури за 30–40 хв. поставили по колу жердини, зв’язали їх ликом по верху десь на висоті 2–3 м, покрили полотнищами із кори береста, для зручності встановили легкі берестяні двері і чум готовий для бажаних гостей. Тобто для нас із вами. Підлоги нам дбайливо застелили сухою травою, гілками хвої, для ложе – береста і, звичайно, хутряні шкури звірів, що слугували ковдрою. А в центрі вігвама велике місце для вогнища, звичайно, з точки зору протипожежної техніки безпеки, на пісочній підстилці. Для теплої погоди ще одне вогнище перед чумом – з метою приготування їжі у теплу пору року.

Перебуваючи у чумі, не переплутайте – почесне місце між входом і вогнищем належить господині, тут вона готувала їжу (між іншим, як і наші сучасні господині на кухні) та виконувала інші домашні роботи. Ще почесніше місце між вогнищем і стінкою належало батькові, матері і старшим людям. Діток розміщали під боковими стінками. А нас із вами розсадили, як дорогих, з далекого майбутнього гостей, біля багаття і ми зачарованими очима спостерігаємо, як палахкотить живий вогонь тисячоліть. Не поспішайте розвіяти це зачарування. Вогонь багаття – благодатний вогонь Вашої душі палахкотить так реально, як і багато тисячоліть тому. Зі свого почесного місця озветься до вас «відьма»: та, що відає (тоді це слово мало позитивний зміст), найстарша жінка вігвама: «Віт да Бог!» І Ви легко перекладаєте на сучасну українську мову «Вітає Даждь Бог». І ще вона попросить у Вас «Да мене агні» і ви подасте їй жаринку вогню, як живий зв’язок між проваллям часу. І дізнаєтесь, що Ка – вічне життя, Ра – Бог Сонця, а Ва – жінка. Сполучите ці слова і одержите сакральне слово «корова», яке й донині обожнюється в індійців, їм цю віру принесли індоєвропейські племена з Правобережної і Лівобережної України 4,5 тис. років тому. Цілком можливо, що це були і мешканці Пралиману. А ще подарує Вам мудра жінка глиняну фігурку з крилами і скаже: «Птах». І Ви, гаряче порившись у пам’яті, згадаєте, що наше українське слово – птах однакове із давньоєгипетським крилатим священним богом, який так і називався «Птах». І здогадаєтесь, навчені Мудрою Жінкою, що слово У-К-Ра-Ї-На, зовсім не окраїна кресів колишніх імперій, а складне речення прадавніх племен неоліту і енеоліту: «У (аР) – володар, Ка – вічне життя, Ра – сонце, На (Ану) – богиня неба. Ось і виходить Україна – Володар землі, що забезпечує вічне життя під Священним Небом. А наша давня назва – Рось, Русь має теж корінь Ра – сонце в собі, звідти і «Радість і Рада» і навіть у-Ра. А тепер розплющуйте очі – подорож по Пралиману закінчилась. І ми знову у нашому складному, але прекрасному часі, бо ми в ньому живемо і радіємо Богу Ра, що привітно сяє всьому живому на цій планеті.

І вже без нашої участі довгими зимовими вечорами, коли мешканці біля озера Світличного, збирались навколо вогнища, батьки повчали дітей як шанувати старших, а старі як на той час люди (30–40 років, довше не жили) вчили розпізнавати злих і добрих духів, в яких вони вірили беззастережно. Адже у кожній оселі були статуетки людей і тварин або з пісковику, кремнію, глини, міді, або з оброблених фрагментів кісток тварин, яких вони обожнювали.

У одному із помешкань знайдено навіть усічену піраміду. Обізнані з археологією люди можуть розцінити цю знахідку як сенсаційну. Адже її виготовлено за декілька століть до виникнення перших пірамід Єгипту. Автору, як завжди у таких випадках, прихильне Небо послало ділове відрядження до Єгипту, де він переконався у дивовижній єдності прадавніх культур. Виявляється, що найдавнішу східчасту піраміду царя Джосера поблизу Саккари побудували у Єгипті на початку XXVII століття до н. е., і вона молодша на декількасот років від нашої знахідки в енеолітичному поселенні Пралимана. До того ж, східчастими були і первинні кургани енеоліту з подібними конфігураціями підземних поховань, з різницею у тому, що в Лівобережній Україні це були земляні, а як показано на фото 29 в Єгипті – кам’яні споруди [21]. А ще дивна обізнаність предків у астрономічних знаннях, закладених у пропорціях і напрямках їх забудови. Очевидно, це була епоха знань, побудованих на більшій реальності потойбічного світу, ніж на очевидній швидкоплинності цього.

Незбагненна для нашого сучасника філософія становлення арійської (індоєвропейської) культури полягала у тисячолітніх пошуках подолання протиріч між буттям-небуттям-буттям і збереженням вічної душі, оберегом якої вибрано Рахманну Матір-Землю, що забезпечувала «Тунель безсмертя» для небіжчика. Відкинемо наївність у поглядах прадавніх аратто-арійських брахманів – свою світоглядну концепцію вони тісно пов’язали із Світотворенням і сутністю людини, тоді як наступні релігії успадкували архетип лише «Тунель безсмертя». Цей ембріон всесвітньої цивілізації, закладений у світогляді наших предків, включаючи мешканців Пралимана, почав обростати «двійнятами» у XXIV–ХХІ ст. до н. е. в Шумері, Єгипті, Китаї, Перу [73]. Отже, несхибна віра у безсмертя рухала свідомістю сильних світу цього до забезпечення його за власного життя. Забігаючи наперед, засвідчимо, що залучення будівничих для збереження безсмертної душі, очевидно, було гуманнішим, ніж загибель воїнів у кровопролитних безкінечних війнах, жорстокість яких загострювалась від епохи бронзи і заліза до сучасних атомних бомб. Тому фараони так заповзятливо забезпечували своє безсмертя і звели такі споруди, що й досі викликають здивування і незбагненність – як людськими руками за допомогою простих пристроїв можна було так майстерно укласти в піраміду 70 млн тонн каміння, досягти досконалості і вічності. Ось він, парад пірамід у районі Гіза, поблизу Каїра (фото 30). Про титанічний труд давніх будівничих можна судити за розмірами монолітів, з яких складається піраміда Хеопса, у підніжжі якої на тлі вічності закарбована мить перебування автора біля одного із семи чудес світу (фото 31). Очевидно, предтечею до виникнення цих прекрасних споруд була наша ямно-катакомбна культура. Зазвичай, наші далекі предки перекривали могильні ями накатом, який потім підпалювали, що, очевидно, було пов’язано з культом вогню, а поставлені навколо поховань кам’яні кромлехи – є культом сонця (бога Ра) – якому поклонялись і давні єгиптяни.

Перебуваючи у Єгипті, автор відчув не тільки подібність стародавніх культур, але й разючу різницю в пейзажах. Якщо єгипетська пустеля складається з рівної площини або мертвих гір, де ні билинки, ні рослинки, ні деревця – нічого не росте, то у нас, на нашій землі, немає жодного квадратного сантиметра, де б щось не росло або не проживало. І дивлячись на ці простори без видимих ознак життя, я усвідомив, наскільки природа дарувала нам квітучий край, і як його треба берегти від безсердечного втручання у незахищений від людини зелений світ. А наша «Українська Швейцарія» навколо Козачої гори видавалась мені казкою.

Та повернімось знов углиб тисячоліть, до поселення мідної доби – Світличне-2. Індивідуальні помешкання, які ми з вами помітили перед моєю подорожжю до Єгипету, ще не зовсім нагадували українську хату – не було печі (у трипільців на правобережжі Дніпра у той час піч – звичайне явище). А ось підлоги у таких помешканнях були глиняні. Між іншим, лиманські господині користувались ними аж до середини ХХ ст. Хата, покрита соломою або очеретом, з глиняною підлогою взимку була теплою, а влітку – прохолодною, запашною, адже з прадавніх часів було прийнято устеляти долівку пахучим зіллям або сіном. Сам бачив, так робила і моя ненька. Познайомившись із мешканцями Пралимана, ми з Вами із здивуванням відмітили б, що вони на 70 % живуть серцем, а на 30% – розумом, тоді як нині все навпаки. Вони боготворили все навколо себе і майже не вели воєн. Племена ямно-курганної культури займали великі простори від Дніпра до Волги, від Полісся України до р. Інгулець [39]. Недарма в Лимані і навколо нього було близько десяти курганів, значна частина яких, очевидно, належала до тієї доби. Отже, світ давніх енеолітичних поселень не був ізольованим. Зв’язок з Єгиптом, очевидно, пролягав через міграційні процеси, які періодично здійснювались Протоукраїнцями у різні кінці світу. На своєму континенті відбувався інтенсивний обмін товарами і знаряддями праці: у поселеннях поблизу озера Світличне-1 знаходимо вироби із кремнію, пісковику, міді, кераміки із шнурковим відтиском і гребінчастим тисненням, оздоби із бісеру, вироби з кварциту. Географія поширення цих речей – від Карпатських гір до Полісся і південних морів. Стародавній світ епохи міді торгував і ще не знав жорстоких воєн, які прийшли із загостренням зброї у наступному бронзовому віці.

Уважно придивляючись до знарядь праці у ранньому енеоліті, ми знайдемо у коморах дбайливих господарів Пралимана кам’яні сокири, кістяні мотики, кремінні серпи, кварцеві терки для зерна. Трипільська культура залишалась ще далеко – на правому березі Дніпра, але землеробство уже владно проникало у мисливсько-рибальську цивілізацію – відбувався перший сплав Індоєвропейської культури. Поряд із цим, як засіб для прожиття, знаходимо наконечники стріл і списів – крем’яних, мідних, із зубів вепра, а також крем’яні ножі-кинджали – атрибути мисливського господарювання.

Розквіт Пралимана енеолітичної доби припинився ближче до середини ІІІ тисячоліття до н. е. Невблаганно насувалась доба бронзи, у горнилі якої переплавлялись племена і народи, наставала доба великих переселень із території України на захід (пелазги, ліди). На схід індоєвропейські племена проникли аж до Індії та Полінезійських островів, утворюючи предтечу сучасної цивілізації – індоєвропейську культуру. Вони залишили помітний слід на нашій землі. І нам належить віддати їм шану. Колись і нас, але на іншому рівні, згадають і наші нащадки.

Культурний шар на землях Пралимана майже ніколи не переривався надовго. Тут виявлено поселення шнурової кераміки, що відповідає кінцю мідного і початку бронзового віків та доби бронзи. Є сліди епохи раннього заліза, зокрема, Бондархинської та скіфської культур. Безпосередньо в Лимані знайдені характерні для Харківщини стоянки Салтівської культури, що відносяться до VIII–IX ст. н. е., яку населяли племена аланів.

Хоч як дивно, але мені здається, що моя колишня батьківська хата по вул. Андріївській розташована на території стійбища тих часів – у дитинстві я неодноразово натрапляв на антропогенний шар на глибині до 30 см із призмоподібної законсервованої органічної маси. Очевидно, це вказує на присутність тут великих кошар у далекому минулому, адже хозари були кочовими племенами (фото 32). Про інтенсивне заселення нашого краю за часів Хазарського каганату свідчить глек, знайдений на східних околицях Лимана в стародавньому похованні, який є цінним експонатом Зміївського краєзнавчого музею (фото 33). Загадковим чином глек майже нічим не відрізняється від подібних витворів українських гончарів. І мені здається, що у дитинстві саме із такого глека ненька наливала мені парне молоко.

Пам’ятний знак кіммерійської доби (VII ст. до н. е.) – кам’яна баба бовваніє на території Зміївського краєзнавчого музею (фото 34).

Ще за часів Черняхівської культури (II–IІI ст. н.е.) встановлено єдність праукраїнського побуту як по Дніпру, так і на берегах Сіверського Донця. З кінця IX ст. територія майбутньої Слобожанщини увійшла до складу Київської держави, а з XI ст. – Чернігівського князівства, згодом – до Переяславського та Новгород-Сіверського князівств.

Смерч так званої «монголо-татарської» навали знищив усе живе, що звалось людиною у цих краях, перетворивши їх на Дике поле, де безкарно розгулювали орди кочівників. Починаючи із середини XV століття і першої половини XVI ст., цей край почали інтенсивно освоювати переселенці з Лівобережної та Правобережної України. Якраз до середини XV ст. відноситься ще одна історична знахідка, вже поблизу козацького городища Лимана, невідомо ким загублена чи втрачена в бою (чи то нашими пращурами, чи заїжджими татарами з Дикого Поля) – бойова сокира (фото 35). Переселенцями середини XVII ст. були, переважно, козаки, селяни, духовенство, які тікали від утисків польських магнатів на вільні землі – слободи. І чисельні поселення, зокрема й Лиман, звались слободами, звідки і назва краю – Слобідська Україна. Починаючи з II половини XVI ст. Московське царство, помітивши інтенсивність заселення, оголосило Слобожанщину “Ісконно московскімі землямі”, і, позаяк, на той час було тільки дві руки для України – польська або московська, Слобожанщина потрапила під руку московського царя, хоч були спроби переходу і під польську. Таким чином, віддаючи належне історичному минулому, землі Слобожанщини слід вважати повністю українською територією. Таку думку мав ще в 1917 р. і славетний історик слобідського краю Д.І. Багалій [4].