Татарські напади

Дегодюк Е.Г.

Обезлюднені після татарського смерчу у 1240 р. землі по С. Донцю та Осколу аж до Дону були безборонним плацдармом для навали на території підпольської України і Московського царства. Для захисту заселених країв від нападу татар потрібні були величезні капіталовкладення і людські ресурси, яких Москва не мала. Небезпека для неї була величезною, адже кримські татари часто безборонно доходили аж до Тули. Тому Московський уряд всіляко заохочував єдиновірних українців із Задніпрянщини та Наддніпрянщини до створення поселень із наданням їм козацького стану і на початку – пільг, яких не мали навіть корінні московити.

Українське населення, що утікало від польських магнатів, почало масово переселятись на “слобідські” вільні землі, починаючи із 40-х років XVII ст. Перш за все заселялася північна частина Слобожанщини, а згодом, після створення укріплень, південна територія, що увійшла до складу Ізюмського полку, яка була найбільш небезпечною щодо сусідства з татарами – підконтрольні татарам землі були поряд на правому березі Донця. Нову або Ізюмську лінію було створено впродовж 1679–1680 рр.

По суті, Нову лінію споруджено вздовж старовинного Муравського шляху, що з півдня перетинав Харківщину та північні землі гетьманської України. Уздовж Муравського шляху охоче поселялись українські переселенці. З одного боку він ніс загрозу раптових нападів татар, а з іншого – це був жвавий торговий шлях для купців і чумаків, які, незважаючи на небезпеку, вели торгівлю з татарами, міняючи різне збіжжя на сіль. Через Андріївку, Лиман, повз Зміївський козацький монастир Муравський шлях пролягав на Валки і далі на північ. Очевидно, Лиман у давнину був помітним торговельним центром і завдяки Муравському шляху. Проте на ньому небезпека чигала в личині не лише видимого, а й невидимого ворога – на той час часто лютували чума і холера, від яких вимирали цілі міста й села. В такі часи гостинні господарі Лимана нікого не пускали до своїх осель, а понад шляхом була криниця, біля якої постійно палахкотів вогонь (щоб відганяти нечисту силу), і козаки із санітарно-гігієнічних міркувань переливали набрану воду зі своїх цеберок у посуд подорожніх, не торкаючись його.

Муравський шлях міцно увійшов в історичну пам’ять народу. У цьому зв’язку, харківські етнографи вже в новітній час зробили експедицію вздовж Муравського шляху і ця історико-етнографічна розвідка вказує на глибинні коріння українців, що й досі зберігають у своїй пам’яті безліч народних пісень, легенд і переказів. На жаль, автор не зміг, незважаючи на вперті пошуки, знайти це рідкісне бібліографічне видання, якраз у тій частині, що стосується Лимана.

Легендарний похід Новгород-Сіверського князя Ігоря, увічнений у творі “Слово о полку Ігоревім” відбувався по вже старовинному і в ті часи Муравському шляху. Князь пройшов поблизу Ізюма, а нищівної поразки зазнав уже на території сучасного Барвенківського району [24, 64].

Відомо, що частина війська в трагічну ніч 12 травня 1185 р. змогла прорватися і відступала Муравським шляхом до С. Донця. Несподівану розв’язку долі цього загону, можливо, знайдено на берегах озера Лиман. М. І. Саяний розповідав, що під час земляних робіт, коли будували Зміївську ДРЕС ківш екскаватора почав підіймати на поверхню останки людських кісток, шоломи, кольчуги і мечі. Зберегти їх не було ніякої можливості – вони розсипались в порох на свіжому повітрі. Археологів, як бувало зазвичай на великих будовах комунізму, не запросили. Вони б знайшли можливість зберегти реліквії. Михайло Іванович робить здогад, що тут пройшов останній бій воїнів Ігорового походу. Адже, коли уважно вчитатись у «Слово», то цей бій відбувався на березі «моря» – біля Барвенкового моря не було, а озеро Лиман літописець міг прийняти за море, адже нинішні окремі озера на той час були суцільним водним дзеркалом. Чому б і ні?

У 1685 р. було виділено особливий Ізюмський полк, до складу якого увійшли 13 населених пунктів. Найважливішими серед них вважалися Дворічна, Новий Перекоп, Лиман, Сеньків і Кам’янка. Це не стало значною перешкодою для агресивних кочівників, для яких військова здобич, зокрема людська, була складовою частиною їх товару і ханської економіки. Таким був устрій їхнього життя, а тому нам треба було оборонятися. Навали кочівників ставали звичним явищем, і Ізюмський полк їх першим приймав на себе.

Великий татарський напад 1680 р. оминув Лиман, зазнали горя слобожани Харківського і Богодухівського повітів. А ось татарська навала 1691 р. не обійшла стороною і Лиман. Цього разу татари сплюндрували Чугуївський район, Зміїв, Лиман і Черкаський Бишкин. У неволю з цих місць потрапило 115 козаків, жінок – 1009, дітей – 537 осіб, побито і забрано в неволю 1806 українців і 109 росіян. Спалено 65 дворів із клунями та хлібом, викрадено 4902 гол. великої рогатої худоби, 1538 коней, 2272 гол. овець. Плюндрували наші землі татарські орди і в 1699, 1710, 1711 і 1736 рр. Коли татари не вдиралися у с. Лиман, жителі з тривогою спостерігали за сигнальними вогнями на вежах або загравами від пожеж, заподіяних нападниками [4].

У Лимані, як і в інших містечках Ізюмської лінії, в 1679–1680 рр. почали укріплювати оборонні споруди. Окружність острога Лимана в 1683 р. становила 102 сажні, Черкаського (українського) Бишкина – 150 сажнів, Змієва – 160 сажнів [5].

Волею долі в Лимані збереглись обриси того козацького укріпленого містечка, про яке писав наш слобожанський літописець Д.І. Багалій. Ще у дитинстві, майже 60 років тому, я підозрював, що не може бути так ретельно обкопаний зусібіч цвинтар, щось тут колись було інше. Не відає про це і сучасне козеня, що мирно пасеться на землі, густо политій кров’ю ворогів, ласих до чужого добра (фото 36). А ми, ті, що вирушили в археологічну експедицію у складі Е.Г. Дегодюка, М.І. Саяного і В.П. Скубіня, вже достеменно знаємо, що це якраз і є легендарне городище тривожної і славної доби козаччини.

Якби тут були забудови, то чіткі обриси городища, очевидно, давно б зникли і були знівельовані жителями чи бульдозерами радянської доби. Мудрі люди, що заснували тут цвинтар, зберегли цю місцевість у тому вигляді, в якому вона залишилась після останньої руйнації, тепер вже й невідомо ким – чи то татарами, чи то російською губернською владою після ліквідації козацького устрою. Про це свідчать незайняті під поховання горби, ймовірно, колишні згарища будівель всередині укріплення.

Ось ми й міркуємо з Василем Петровичем Скубінем, які цікаві археологічні знахідки (фото 37) зберігають у собі законсервовані руїни козацького городища (фото 38). Але одразу попереджаємо “чорних” археологів – не шукайте тут золото-срібло, козаки за ним не ганялись, а для краєзнавчого Зміївського музею і, можливо, майбутнього музею в Лиманській загальноосвітній школі тут можуть трапитись цікаві експонати, бо найдорожчі скарби – то скарби нашої історичної пам’яті, які ми передаємо нащадкам. Про те, що тут у далекому минулому періодично відбувались пожежі, свідчить потужний антропогенний шар із чорними вкрапленнями деревного вугілля (фото 39).

Вся територія городища із свіжопорушеними шарами землі рясно всіяна битими черепками, а посередині городища, де люди брали для своїх потреб землю – антропогенний шар ґрунту чорноземного типу не переривається до глибини понад 2 м з рівномірним розподілом кераміки за усім профілем. Отже, козаки облюбували собі місце для поселення там, де мешкали люди, очевидно, за багато тисячоліть до цього.

Ми з Михайлом Івановичем Саяним із здивуванням виявили біля цього розрізу кераміку, яка не знала гончарного круга, тобто доби неоліту або ранньої бронзи. В таких товстостінних посудинах жителі того часу зберігали збіжжя (фото 40). До пізнішої, але докозацької доби, належить культура так званої “чорної кераміки”, що виявлена нами на території городища (фото 41). Найбільша кількість черепків належить тонкостінному посуду побутового призначення значно пізнішої доби. Виявлено серед них і кружечок кремеха, що правив у козаків для гри на дозвіллі (фото 42, праворуч крайній кружечок).

Окремі експонати приваблюють індивідуальним орнаментом, що свідчить про високий художній смак наших предків, тут і лінійна кераміка, полив’яні цяточки, візерунки, а окремий фрагмент (фото 43, ліворуч) підтвердив інформацію Д.І. Багалія про те, що козаки слобожанських полків полюбляли обкладати свої печі кахлями [4]. Замикають городище з боку озера Ямка чіткі, але вже знівельовані і деформовані часом обриси подвійних кріпосних валів і колись глибоких ровів навколо укріпленого містечка (фото 44). Поблизу південного валу Михайло Іванович і Василь Петрович розглядають вуглинки і черепки з давнього згарища (фото 45). Південний фрагмент кріпосного рову зберігся найкраще, і автор почувається щасливим через те, що діткнувся реальних слідів історії рідного краю (фото 46).

Укріплення Лимана являло собою острожок з частоколом із загострених паль, густо вбитих у землю, та глибокий яр. Були на оборонних спорудах Лимана й гармати (в дитинстві неподалік від урочища Вершина ми знайшли в городах чавунне ядро далекої минувшини). А на фото 47 зображено фрагменти гармати і ядра з городища Черкаського Бишкина, що експонується в Зміївському краєзнавчому музеї. На форпостах навколо Лимана споруджували “піраміди” у 6 сажнів заввишки, а на них – маяки, з таким розрахунком, щоб дим від запаленого хмизу з одного було видно на іншому.

Сторожова і станична служба на Новій лінії з числа місцевих жителів повинна була постійно спостерігати за пересуванням татар. Відомо, що в 1698 р. в с. Черкаський Бишкин біля броду стояла залога із 14 козаків, а Лиман постійно виділяв у сторожову охорону двох козаків на 7 верст від містечка за річку Гнилицю, а Зміїв – 4 козаків [6].

Як доречно згадати слова з поезії “Козацький телеграф” нашого зміївського поета Михайла Тимченка про ті буремні часи [65] :

За Бишкином замріли бусурмани,

Націлились на неглибокий брід…

Димами здійнялися всі кургани

По лінії тривог, нещасть і бід.

Бишкин, Лиман – від диму і до диму,–

Бахтин і Чемужівські могилки

І Хорошів – у всіх далеко зримий…

Вже в Харкові сідлаються полки!

Летять галопом під Бишкин Черкаський

По лінії сигнальні козаки,

Горіли ті козацькі смолоскипи

В грозу, в сльоту і в чорну німоту

І жоден з них ніколи й раз не схибив

На православнім бойовім посту.

Навколо Лимана ще у 50-х роках ХХ ст. стояли “козацькі могили”, що відігравали у свій час сигнальну роль. Було їх тоді одинадцять. На жаль, не вберегли. Поблизу колишнього хутора Ігорівка могили “Трьох братів” поглинула Зміївська ДРЕС, а «Козацьку могилу», що гордо бовваніла між селом і станцією Занки, знесли під час будівництва нового клубу. І інші могили змаліли або й зникли зовсім. Лиманським юним слідопитам із загальноосвітньої школи є над чим потрудитись відносно історичної спадщини рідного краю, щоб зберегти її для наступних поколінь. Ми і вони повинні знати, чиїх прадідів ми діти, бо ця спадщина є оберегом нашої української ідентичності.

Тоді на Слобожанщині налічувалось 4 стани українських козаків – вартові, станичні, городові, полкові. Більше всього вартових і станичників було у містах по Новій лінії, зокрема і в Лимані. Одні вартові стояли на варті в містечку, другі – в караулах у приміській зоні (в Лимані – Форштадт), треті – степові – їздили близькими шляхами, чатували перелази і урочища.

У житті слобожан на той час з’єдналися військово-козацький і хліборобсько-промисловий побут. Життя було небезпечним, насиченим подіями, романтичним і цікавим.

Розгром Кримського ханства в 1774 р. і включення Криму до складу Російської імперії нарешті поклало край постійній загрозі з півдня, що несла розорення, смерть або неволю.