З неволі у нову неволю

Дегодюк Е.Г.

Переселяючись на Слобожанщину з обжитих місць Задніпрянщини і Лівобережжя, селяни тікали від непомірних утисків, закріпачення з боку польських магнатів, часто платячи за свободу власним життя. У часи навіть обмеженої автономії розвивалась українська культура, козак за соціальним і моральним положенням наближався до старшинського стану, тільки був біднішим матеріально. Він не знав звичайного в Московщині холопського приниження і почував себе незалежним. Але утиски української автономії з боку московської влади неухильно зростали. Поступова централізація влади, розпочата царицею Анною, завершилась скасуванням Катериною II козацьких станів, а водночас з ними й залишків автономії. Починаючи з царя Павла I, слобожани мусили виставляти рекрутів на спільних з усією Росією підставах. Козаки, опустившись до рівня підданих і зрівнявшись зі станом посполитих, не встигли озирнутись, як стали кріпаками [4]. Переходи і переселення людей на Слобожанщині, як і за сталінських часів у колгоспах, були суворо заборонені. Виграли від цих “реформ” тільки старшини – їх прирівняли до стану дворянства. Але таких було небагато – за харківським реєстром 1794 р. всього 64 сімейства. Для них нічого не залишалось, окрім як позбутися меншовартості перед великоросами шляхом зросійщення.

Українське селянство як Гетьманщини, так і Слобожанщини, позбавлене правового і військового захисту з боку козацького устрою, виявилось безпорадним і незахищеним перед російською експансією на власній землі. Починаючи з царювання Катерини II, яка “щедрою” рукою роздарювала своїм фаворитам наші українські землі разом із посполитими. Через 100 років після національно-визвольних змагань Б. Хмельницького більшість із них переходить у руки російського дворянства [13].