Авдитор

Юрій Федькович

У Чернівцях Чернівцех в кам’яниці,

В широкій кімнаті

Сидя штири офіцери

У білих кабатах;

Сивий майор напередні,

За столом авдитор,

Штири шаржі, два гемайні –

Всі будуть судити

Арештанта молодого.

Іване, Іване! –

Задзвонили у хоромах

Голосні кайдани.

Майор плюнув, гемайнери

Повтирали сльози…

Отворились пишні двері,

А поганий профуз

Пхнув рештанта всередину –

Як та земля, чорний!

А авдитор молоденький,

Пишинй та моторний,

І за перо! – «Як зовешся?»

«Я, ласкавий пане?»

«Тож-то нудний! Хто ж, як не ти?»

«Іван, пишусь Званич.»

«Відки родом?» – «З Буковини.

Ні батька, ні неньки.

Я остався сиротою…

Ще був я маленький –

Сиротою, мій паночку…

Боже милий, боже,

Коби знали, як то гірко! –

Сказать вам не можу,

Як то гірко!.. Мене били,

Мене катували,

У ярум мня плуг мене упрягали, –

Не замордували,

Бо й мені бог тримав долю

В широкому У своєму світі…

Катерино, Катерино,

Рожевий мій квіте!

Як барвінок серед зими,

Зоря серед ночі,

Так ти мені була на світі!..

Да що я клопочу

Вас речами отакими!

Ви не ймете віри, –

Я мав долю, пани мої! –

Прийшли та й остригли

Цісарськими ножичками…

Що мушу робити?

А я думав, пан авдитор,

Ще на світі жити,

Ще відтепер… Не судилось!

Така, моя мабіть, доля!

О пане мій, авдиторю,

Бодай-то ніколи

Лиш сироти без доленьки

Не було на світі!..

Дихне Духне веснов із-за моря,

Земля пустить квіти,

Уберуть їй рястом-гаєм,

Як у раю мая, –

Сипне хмара чорним градом:

Ні цвіту, ні раю,

Тільки зима леду крига.

Така й моя моя доля!

Одружився, доробився

Та й думаю: «Гоя!

Тепер жити! – От нажився!

Тепер, мабіть, стане…»

«А чо ж ти втік?» – «Я не втікав,

А так пішов, пане.

Прочитайе оце письмо! –

Що я мав робити?

Я просився в капітана –

Не хотів пустити,

Ще й набився! А я пішов

На господню волю.

Я так думав: погодую

Діточок голодних

Та й вернуся назад в військо;

Пани не полають

За те, що для діточок

Хлібця устараю…

А хто ж для їх устарає?..

Пане мій, авдитор,

Скажіть мені мій соколе щиру правду:

А у вас є діти?»

«В мене? Нема!» – «Ох, як шкода!

Тоді би ви знали,

Як то серце дуже болить!..»

«Ти дурень!» – «О пане,

Богдай вам не довелось

Ніколи у світі!..

Діти мої нещасливі,

Діти мої, діти!» –

Та й заплакав. А авдитор,

Дивлячись на него,

По-німецьки викривився:

«А тобі, пся вего,

Не читали артикули?»

«Які артикули?»

«Да Та ми, пане, чули

Ще й не оден; але про те,

Як діти вмирають

Із голоду, – це ніколи

Ще нам В школі не читали.

Коби був Але я знав, що таке буде,

Пане мій, авдитор!..

Доле моя нещаслива!

Діти мої, діти!..»

«А тепер же що думаєш,

Званичу Іване?»

«Я думаю, що пустите

Хоть тепер додому,

До діточок!.. Пустіть, пани,

Пустіть, мої сизі,

Хоть на днину, хоть на півдня,

Хоть лиш на годину!

Я вернуся! Бігме, Єй же богу вернусь!»

Не смійтеся, пане.»

Майор махнув; гарештанта

Назад у кайдани

Закували та й одвели

У катуш вартові.

А в справниці осталися

Судці з авдитором.

«Яку кару судитимем?»

Питається майор

Авдитора. – «В шість вулицю.

Що кажуть гемайні?»

«Ми просимо панів славних,

Може, подарують

Страшну кару! Він молодий…»

«Ви, може, не чули,

Сякі-такі, що він утік?

Ще й то милостиня,

Що не кажем застрілити розстрілити!»

«Ліпше, мабіть, гинуть,

Як улицю Пане майор!».. – «Нема коли!

Що кажуть капрали?» –

Ми просимо хоть обменшить

Старшну, тяжку кару.

Хоть на буки!» – «Що за дука!

Фельфебри, а ви що?»

Ми у всьому нижчі.

Хай улиця». – «А що кажуть

Пани офіцери?» –

«Ми думаєм, що замалу

Кару осудили засудили.

Розгніваєм єднорала,

А відтак що буде?..

Ми кажемо застрілити розстрілити!»

«Нехай таки буде

При вулиці» – пани мої каже майор, –

«Бо много писати;

Нас просили Обершт просив не бариться,

Прийти в карти грати.»

А другої днини о сьомій годині,

Як стали тамбори дрібний вірбіль грать…

Будь проклята мати, проклята та днина,

Коли породила ці вірші писать!

Коли породила очима дивиться,

Як будуть козаче тіло то кроїть,

Як буде кров червона, не чорна кров литься!

Дивіться, камрати, дивіться, дивіть,

Як козачі ті тихі очі кров’ю підкипають,

Як профуз вужищем ті руки скрутив,

Як з-під синіх нігтів кров повиступала,

Як він ся сердешний в небо подивив

До того святого, що люди казали –

За хмаров не видко, за вірблем не чуть…

Там білі ангели тя святі лелуйя співають, –

Не горем убитий сердешний некрут рекрут!?

А майор гукає, щоб дужче карати.

«З усієї сили треба, – каже, – бить!

Вам важко жалко, псі віри, тих білих кабатів

Да того реміння, що кров ме росить?

Сто буків!!!» – Ох, боже, аж серце замліло!..

Зашуміли лози, як звіяний луг.

По білім ремінню, по кабатах білих

Пішла кров червона, як ярий дрібний жемчуг.

А майор гукає в одно лиш, щоб бити!

Вэе в третє міняють Тричі обміняли крутий верболоз!

Вже крові доситу, і людям доситу.

Зомлів сіромаха… Всадили на нош

Та й однесли одвезли до шпиталю.

Німецькі дохтори

Чи загоять тілько наші рани? –

І бог не загоїть.

Бо глибокі… о, глибокі!

Чи як кажеш, друже?

А в’ни мене питаються,

Чого серце тужить!..

Серце тужить, душа плаче,

Бо в’ни знають, за що.

Люди в серця не питають,

А кажуть: «Ледащо».

От що, брате! Боже, боже!..

Він каже приймати;

Доки замкнуть в домовину,

Каже пропадати

Та дожидать з того світу

Гарнішої долі!

Може, прийде; а не прийде –

І то божа воля.

Чи ж нам доста не осталось

В широкому світі,

Коли дають попоплакать?

Нерозумні діти!

А могила де остала осталась?

Коротка дорога:

На півсяжня півсажня під мураву –

Ні світа, ні горя,

Ні майорів, ні прийомів,

Ні лютого лиха!

І холодно, і широко,

І любо, і тихо,

Як у раї, як у небі!

Ходім брате лучче подивиться,

Як муть вибирати,

Пруття з плечей ті дохтори!…

Не можу, не можу…

Боже ти наш, боже!

Примітки

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 290 – 296.