Некрут

Юрій Федькович

Є на світі доля,

А де їй шукати? –

Чи в пана в палаті,

Чи в мужицькій хаті?

Чи у чорних горах,

Чи за синім морем

У гарячім краю,

В гаю сикоморі?

В гаю сикоморі

Змії ся виводять;

А в гарячім краю

Лев лабою оре;

А в горах копають

Діамант та злато –

На рідного брата

Гострий ніж наняти;

А за синім морем

Маланка співає,

На кривавій скелі

Стада випасає.

Я же, брате, волю

Морське стадо пасти,

Як маю шукати

У палатах щастя.

За золотов брамов,

За писаним муром,

Здається, пурпури:

Аж – ящура шкура.

Лиш в мужицькій хаті

Бог рай розсіває, –

Про віщо ж го люди

Шукати не знають!?

І так добре, пани-браття:

Нехай не шукають;

Легше серцю світом нудить,

Як доля не знає.

Не знатиме – не заплаче,

Так ляже в могилу.

Але кого та доленька

По раю водила,

А потому в пекло впхала, –

Що має робити?..

Доле, доле, ліпше спалить

Чи клевцем убити,

Як так карать! І нас, брате, –

Боже добрий, боже!

Заплакав би, як береза, –

Та висипав сльози

У Чернівцях!.. Не остало,

Лиш серденько б’ється!..

Ходім, брате-товаришу,

Ходім подивиться,

Де ті пани нас карали, –

Мені ж легше буде!

Може, горе запечене

Розтопиться в грудях,

Як побачу ті кайдани.

Меться ми здавати,

Що ті літа молодії

Вийшли муштруватись

Перед паном єдноралом…

Або на полудне

Пішли варту люзувати…

Боже мій пречудний!..

Ходім, брате, ходім, сизий,

Доки ще до гробу, –

Подивиться на Чернівці,

Що там лихо робить!

У Чернівцях серед ринку

Оперед одваху

Стоїть сімсот новобранців, –

Стоять сіромахи

У кабатах та у чаках,

В чорних порошницях,

Через плечі реміннячко,

На плечу рушниця.

Отак стоять – ні кинуться,

Сердешнії діти!

А хто отам межи ними

Аж у третім гліті

Стоїть бідний, заплаканий? –

Іване, Іване!..

А долечка, а діточки?

«Василю! Штефане!» –

Аж закричав безталанний,

За серденько вхопивсь!

А капітан за плечима:

«Будеш мовчать, хлопе?»

«Я ж не мовчу? Пане любий…»

«Що?! ти відрікаєш?

Капрал: буки! Двадцять і п’ять!

Я тобі покажу,

Як-то мовчать та кориться!

Дивіться, пся віра!..

Чого ждете, капрал Близнюк?»

І капрал відмірив

Поганую, страшну кару…

«Устань!» – Поклонився.

Як ящурка, як собака,

Німець подивився

Та й повелів іти у гліт…

Іване, Іване!

А ти казав, що є доля,

Що ти їй достанеш,

Що вимолиш, вигорюєш,

Лихо перебореш?

Іди ж тепер боротися

Аж за синє море!

Може, там тя привітає?

Буде, брате, буде!

Привітає друге сонце,

Другі, чужі люде,

Лиш та доля не стрінеться

І не привітає.

Хто без неї уродився,

Того й закопають

Безталанним! Отаке-то!

Що маєм робити?

Доки зможем – а ми терпім,

А несила – вбитись,

От і кінець. Ліпше серцю

В домовині бути,

Як так жити. Боже, боже!

А наші некрути

Де, сердешні, скитаються

В широкому світі,

Замучені, заплакані? –

Ходім подивитись.

За Кіцманем да за Дністром

При битій дорозі

Стали наші вибранчики

Широким обозом

На полудне спочивати –

Сердешнії діти!

Ясна зброя в переметах

На сонічку світить,

А в’ни лежать замучені…

Боже милий, боже,

Ліпше лежать у могилі,

Як тут при дорозі!

У могилу поховають –

Перестануть бити,

А тут в’ється з гарапником

Капітан сердитий,

Щоб і води не напитись!

Отаке-то, брате!

Якби став вам розказувать…

Ні, буду мовчати;

Бо однако не ймуть віри,

А скажуть: «Морока!»

А так ліпше: закопають

У яму глибоко

З усім горем муйштруваним –

Мені легше буде;

Не учують, не знатимуть –

От і не осудять…

А що Іван мій сердешний

Робить у обозі?

Нездужає, сіромаха,

Лежить при дорозі.

Коло його побратимко

Стоя зажурився:

«Іваночку, товаришу,

Може б, ти напився

Горівочки добренької?

Я ще маю з дому, –

Ану, куштуй, яка добра!»

«Най, трошка потому!»

«Ану-ко, Іване,

Ану-ко пий! Хоть насилу!

Що робити маю?..

Може, дуже нездужаєш?

Я йду, замельдую,

Аби пішли за дохторем?

Чи чуєш?» – «Я? Чую».

«А що? Я йду!» – «Куди ідеш?»

«Таже до опасу,

Аби пішов за дохтором.»

«За дохтором? – Нащо?»

«Таже тобі! Він порошки

Напише ти, може,

Або зілля дасть напиться.»

«Мені не поможе.» –

Та й укрився хустиною. –

«Братику, Андрію,

А сегодня що, субота?»

«Ні, брате, неділя.

Або чому?» – «Отак-таки;

Я собі думаю,

Як то нині в Буковині

Празник зустрічають,

А як ми тут! Боже, боже!

Бувало, в неділю

Возьму свої сини любі

Та й піду на зілля

У левади… А там красно –

А там сіножаті

Да діброви!.. А Василько:

«А це наше, тату?»

«Ні, це чуже, мій голубе!»

«Шкода, що не наше;

Я би купив два волики

Та водив на пашу

В оцю траву… Яка гарна!..

А оцей метелик –

Чи і в го є ненечка,

Що так пишно вшила

Єму крильця? ще й мережка! –

А так, що мережка…

Овва, й мені мама вшиє!»

Сину мій сердешний,

Мабіть, тобі вже не вшиє,

Бо не буде з чого!» –

Та й заплакав. А капітан,

За плечима стоя,

Гарапником! – «А, ти плачеш?»

«Ні, пане, не плачу.»

«Я вже дуже добре знаю,

Що з тебе ледачий

Буде жовняр. А де горніст?

Ану, клич докупи!

Доста уже марнувати!» –

Сердешні некрути,

Як парені, позривались,

В ряди поставали.

Ударили тарабани,

Курява устала

Та й укрила безталанних –

Мов тут і не було.

А з-за Дністра тарабани

Глухо-глухо гули.

Примітки

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 272 – 278.