Лист

Юрій Федькович

«Іваночку, голубчику,

Друже мій єдиний,

Покинув нас серед світу

На лиху годину,

Мене й діти!.. Іваночку,

Тобі не казали? –

Ото люди! А я їх, бач,

Так щиро благала,

Аби тобі уповіли…

Усе Усьо уповіли!

Іваночку… як казати?

Вже три дні не їли

Твої діти… а ти не йдеш мовчиш!..

А може… а може,

Ти на мене нагнівався?!

Присягу Прицагу положу –

Іваночку: я присягну прицягну

Я мліла-робила,

Я в неділі заробляла…

Що ж, не стало сили,

Нездужаю уже піврік…

А від тебе, Йване,

Ні словечка, ні вісточки!

О друже мій, пане,

Господарю мій дорогий…

Ні, серденько стине!..

Може, ти нас відцурався,

Забув нас, покинув?

Боже, боже, чи ж так можна?

Іваночку – діти!

Іваночку – сиротами

Остаються в світі!

В старці підуть! Іваночку!

О!.. у тебе серце,

Мабіть, уже не те давнє…

Діти мої! в старці!

Іваночку, ізмилуйся!

Хто годувать буде

Мої сини безталанні?..

Люде! – боже – боже люде!..

Умираю, що згадаю, –

Без часу вмираю!..

А ти, мабіть, між панами

Уже й не гадаєш

На сироти голі, босі,

Убиті, голодні!..

Боже ти мій милосердний,

Чому Чиму я не годна

Ціле серце висипати

На оцім папері?..

Я вже Так як виджу свої сини

Попід чужі двері,

Хліба прося… попід двері!

А собаки злії?

Розривають мале тіло,

То золоте тіло,

Що кохала, сповивала!..

Боже ти мій, боже,

Допиши ти, напиши ти,

Бо я вже не можу…

О… не можу!.. А ти вже чув,

Що війт нашу хату

Казав продать за податок?

А там небагато

Уже було й доплачувать

Громадського біру:

Дві баночці чи півтора…

Тепер на подвір’ю

З діточками туляюся…

А де зимувати

Будуть твої сини любі?..

Штефанко і «тату»

Уже каже, а Василько

Всьо пріч розуміє.

«Мамо, – каже, – нема хлібця?»

(А само аж мліє).

«Нема, – кажу. – Мовчи, синку,

Завтра прийде тато

Та принесе тобі хлібця!» –

«Багато?» – «Багато,

Мій синочку соколе, тільки не плач!» –

«Та я вже не буду!..

Я би й тепер перше був не плакав,

Коби попід груди

Та-бо й ти… А бачиш:

Мені кажеш не плакати,

А сама все плачеш!

Скажу я всьо. – А таточко

Чи рано приїде?» –

«Рано, синку».

Не дочитав.

– Діти мої, діти! –

Та й полетів!.. «Лиш раз, лиш раз

Нехай погодую

Діток моїх, а потому

Най ріжуть, мордують,

Най кліщами розривають –

Нічим не питаю!..

А може, вже поховали?..

Й мене поховають

Разом з вами, сини мої!..

А може, під тином?..

Боже, боже, бери життя,

Бери, милостивий!

Милостивий? – О, горенько!

Небесний Пекельний ти боже!..

Не витерплю! Бери душу!!

Не можу – не можу!..»

Та й вдарився об гостинець,

Як гадина, звився.

«А я ще тут? Сини мої!» –

Знов зірвався, збився

Та й полетів… Боже, за що ж така кара

Єму, молодому, чим він виноват?..

Нас дома справляли за голубі хмари:

Там господь, казали, в його тра дуфать!

А ми ж не дуфали? Не ждемо і досі

Великої правди з-за полових хмар?

Лиш град, та морози, та студені роси!..

Мабіть, о ти боже, ми ждемо взадар!

Мабіть, тільки правди у твоєму світі,

Що в ворога купим за готову кров,

З саміського серця на хресті пролиту!..

Мовчи, нерозумне, бо той добрий бог

Уміє й карати, о – добре карати!..

Іваночку, друже! – Нема, полетів!..

Перелетів море, і Альпи рогаті,

І Угри великі, як сивий сокіл.

А на чорні Чорногори

Вже не несуть ноги –

Кривавівські та розбиті!

Поваливсь небога

Та й знов устав: треба далі,

Бо й тут, мабіть, люди

Не спитають про доленьку,

А питати будуть,

Відкіля і куди йде?

Що буде казати?

Чи ймуть єму люди віри,

Що йде годувати

Діток своїх зголоджених?

А спитають авдитора,

Чи много засудить

Кривавої тої Цісарської для їх плати?..

Не бійтеся, кляті!

Будуть гроші, буде плата

І крові багато!

Уп’єтеся, як горівков,

Пекельнії діти!..

Отакі-то, тепер брате, люди

В широкому На круглому світі:

Лиш грошей їм та крові їм,

Крові їм та грошей!..

Ні – пекла їм, грані, джуми,

Трути, кари Аршенику, боже,

Ящурів їм Та ящурів молоденьких,

Гадячого терла, –

Може би, раз наситились,

Востаннє нажерлись!

Минув Іван Чорні гори,

Виходить на поле,

Подивився наокола

Та дав сльозам волю.

«Боже, боже! Всюди щастя,

Всюди рай на світі,

Лиш я блуджу, як той злодій!

Діти мої, діти!

Доле моя нещаслива!

Місяцю-вівчарю!.. –

Подивився на ясного

Та й знов пішов далі,

Доки людей присипає

Та ніченька тиха.

Чи обминеш, безталанний,

Віщоване лихо?..

Обминеш, обійдешся,

І з лихом, і з горем,

Але з людьми, серце моє,

Ніколи, ніколи

Не минешся, не збудешся

На дні моря світа!

Найдуть тебе, видобудуть,

Пекельнії діти,

Видобудуть, привітають…

А чим привітають? –

Побачимо, серце моє,

Побачимо далі.

Ходім тільки в Галіцію

Межи руські люди,

Нехай свої привітають,

Доки чужі будуть.

В Галіції да в унії

При зеленім гаю

Оре бойко на пшеницю,

Воли попасає

Та й з наймитом полуднує.

Нехай, на здоровля!

А тим часом із діброви –

Ледве несуть ноги –

Шкандибає якийсь вояк,

Голодний та бідний:

«Христа ради, кришку хліба! –

Три дні Тиждень не обідав»…

«А ти звідки?» – «З Буковини.»

«А що ж тут шукаєш?»

«В мене діти, а… я…» – Умовк.

«Еге, уже знаю.

Сідай та жри!» – А нищечком:

«Михасю, в касарню!..»

Сів, сердешний, хоче їсти…

Аж тут два жандарі

Вже з-за плечей і крадуться!

«Уставай, небоже!

Обіздрівся: – Ох, Сучавський боже мій!»

«І бог не поможе.

Давай руки! Чого стоїш?»

«Панове кохані!»

Обкрутили ланцюжками,

Перед себе взяли

Та й займили до коменди.

А бойко з охоти,

Що достане тілько грошей,

Лишив і роботу,

А сам побіг до господи

Жінці похвалитись.

Треба буде на ярмарку

Коралі купити.

Примітки

Починаючи від цього розділу в основу видання кладемо автограф поета, а відміни першодруку подаємо як варіанти.

Дві баночці чи півтора – вісім левів ще й скілько там. Прим І. Франка.

Аршенику – думаю, арсеніку (As), тобто миш’яку, ширше – отрути.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 284 – 290.