Конец

Юрій Федькович

Місяцю-князю,

Срібний королю,

Мила розмова,

Друже, з тобою!

Як сам з собою,

Як брат з сестрою,

Так я з тобою!..

. . . . . . . . . . . . . . . .

Місяцю-князю,

Дністерський царю,

Чом ти сховався

За чорну хмару,

Коли ми тяжко,

Коли ми важко,

Коли сердечко

Б’ється, як пташка?..

Ох, важко, важко!..

Три стрільчики молоденькі

з стрілецтва да йшли,

Убитого жовнярика

край моря найшли.

Та й стали в’ни, молоденькі,

над ним банувать,

Та й стали в’ни над жовняром

три думці думать.

Оден каже: «Пане-браття,

– личко як папір, –

Мабіть він же молоденький

з тирольських аж гір.

Другий каже: «Пани браття,

урода, як жир, –

Мабіть, же він в Угорщині

токай-вино пив».

Третій каже: «Пани-браття, –

мальований стан, –

Мабіть, же він в Буковині

пшениченьку жав».

А я кажу, пани-браття,

що місяць зійшов,

А в цісаря віденського

на стільчику кров.

Пішов фрайтер молоденький

Стойку люзувати,

За ним іде облюзунок.

– Чогось мені, браття,

Так тяжко на серденьку!..

Щось, мабіть, не гарне

Складається… Ох, лишенько!

Іване! ліхтарні!

Ох Мой, Іване!.. Чи так, серце?..

Не ждав єси люзу?

А я думав, що вернемо

Оба домів, друже,

Як і прийшли!.. Не ждав єси?..

Іване, Іване,

А як вийде Катерина

Та мене спитає,

Де я тебе подів, серце, –

Що буду казати?..

Іваночку, соколе мій,

Чом не глянеш, брате,

Тим поглядом тихим, щирим

На вірного друга? –

Виймив хустку, накрив личко:

– Послідня послуга,

Товаришу… Прощай друже мене! –

На смерть зажурився.

А тим часом дали знати,

Що шельвах убився

На цісарській таки брамі.

Ото препоганий!

Да не за те, що убився,

А за те, що браму,

Ще й цісарську, закривавив!

Мужицька натура!..

Не вставай, Іваночку уставай, Іванчику,

Бо покрають шкуру

На ремені, серце моє!

Чуєш? На ремені!

«Не журіться, пани-браття.

Ні завтра, ні нині

Вже не встану з домовини!..

Святий супокою,

Звінчаюся, серце моє,

Навіки з тобою…

Без корогвей і без попа

Звінчаюся, друже!

У новенькій домовині

Цареві дослужу!»

Позбігались офіцери

Позбігались товариші,

Сльози утирають.

Витесали домовину

З сирої кедрини,

Поховали товариша

За цвинтар під тином, –

Без корогвей, без подзвону,

Без доброї слави.

Добув єси, брате, долі!..

А … ксьондзи лукаві

Ще й у пекло записали –

Пекельнії діти!..

От що, браття! Лиш їм самим

У раю сидіти

З кухарками! Та цур же вам

З тим турецьким раєм!

Держіть собі! Цего раю

Ми не дожидаєм.

Правди, волі дожидаєм

В тебе, батьку світла!

Твоє царство, твоя слава

Вовіки і віки!

У шпиталі молод фрайтер

на смерть да лежав,

Молодого товариша,

як бога, прохав:

– Подай, вірний товаришу,

Гой скрипку флояру мені.

Най заведу, най запію защебечу

хоть пісню, хоть дві!

Одна пісня голосная,

а друга німа:

«Розмовляли дві берези

в неділю до дня.»

Гой, став капраль фірер молоденький

до цугу казать:

– Треба, браття, товаришу

кедрину тесать. –

…А кедрина – не калина,

я сам їй тесав;

Що зарубав яснов бардов –

як в серденько тяв втяв!

Примітки

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 302 – 306.