Наймит
Юрій Федькович
Добре тому на світі жити,
В кого доля дбає:
Хоть латана сардачина –
Люди поважають,
Бо у його дві кошарі,
Комора набита…
А від кого відцуралась, –
Що тому робити?
До схід сонця пошукати
Під водою долі
Або вночі закопатись
В степу серед поля,
Аби люди і не знали –
Бо скажуть: ледащо!
Люди судять – як нас видять,
Не питавши, за що
Та доленька відцуралась!
«Не хоче робити!»
Втопив би ся, пани-браття, –
Жаль душу губити.
А так одно осталося:
Боротися з долев,
Увостаннє боротися!
Чи ми переборем,
Чи в’на трутить у могилу –
Наша слава буде.
Переборем – заніміють
Недобрії люде,
А загинем – поховають!
Боже добрий, боже,
Серце вміє заспівати,
А впинить не може!
Нема в мого Іванчика
Ні батька, ні неньки –
Самий-самий серед світа;
Не має серденько
З ким поділить, молоденький, –
Як билина в полі!
А він собі не журиться,
Не лає на долю.
А щоб серце не скучало
Тихими ночами –
Вийде собі за ворота,
Вмиється сльозами,
Запитає в нічних зорей
Про завтряшню долю,
Подивиться на місяця,
Помолиться богу
Та й знов собі у господу,
Щоб в хаті не чули;
Бо то чужі, лихі люди –
Питатися будуть,
Де марнував цілий вечір? –
Що буде казати?..
То не батько, то не рідний
Вийде виглядати
Свого сина, а господар.
Що буде робити?
Нема свого, рідненького, –
Чужому коритись
Треба в світі, а то скажуть:
«От якесь ледащо!»
Сиротині треба гнуться!
А то, браття, й краще,
Бо так і бог завидує,
І всі добрі люди.
Батько, неня з того світа
Молити ’му будуть
Щастя-долі, – чи вимолять?
Побачимо, брате, –
А тим часом треба в світі
Самому придбати.
Служить Іван в господаря
Уже вісім років,
Поважає його добро,
Як в голові око;
Поважає, доглядає,
Ночі не всипає, –
Бо хто чуже не шанує,
І свого не має.
Так сказано у законі,
Так треба й робити.
А газді ще й недогода!
Хвалиться, неситий,
Що й сембрилю не виплатить…
Отакі-то люде!
Боже правий, боже добрий,
Коли вже з їх буде
Того злота кривавого,
Кривавого поту?..
Що в їх кара, що в їх муки? –
Злота, злота, злота!..
Іде славне парубоцтво
В неділю гуляти
У кресаках да у павах, –
Звичайно, багаті!
А мій Іван сидить дома.
Чи вроди не має?
Як той явір кучерявий
Над водою мая,
Як той ангел мальований
В бога на престолі!
Знала мати вмалювати,
А не дала долі
Золотому тому сину,
Єдиній дитині! –
Виріс в наймах, у неволі, –
Мабіть, і загине
У неволі!.. Не питайте ж,
Чого серце плаче!
Пішов би він погуляти,
Так люди побачать
Дрібні сльози… а навіщо?
Вони не поможуть,
Не поможуть, а осудять!
Боже добрий, боже,
От, які-то на сім світі
Повелися люде!..
Не журися, Іваночку:
І ти ще добудеш
У господа того щастя!
А тим часом, брате,
Хіба вночі попоплакать,
А вдень дбати, дбати
Та збирати колосочки
На чужому полі!
А що далі зустрінеться?
Може, синє море
Доведеться побачити?
Сердешний Іване!
Стане моря, стане муки –
Китайки не стане
Утирати дрібні сльози
Тихими ночами…
Доле наша, доле наша,
Що ти робиш з нами!?
Уже в мого Іванчика
І своя хатина
Кінець села біліється.
Червона калина
Аж у вікна упустила
Широкії віти.
На припічку вогонь горить
Та далеко світить.
А молода хазяєчка
Вештається в хаті –
І не сказать, яка гарна!
Іваночку, брате,
А ти журивсь про доленьку, –
От, видиш, і доля!
А хоть треба заробити
На чужому полі, –
Коли є з ким поділити,
Серце не питає!
А як мале ангелятко
В хату завітає
Та принесе з собов раю –
Що тогді аж буде?..
А ми долю проклинаєм
Та господа судим,
А за віщо? Що сліпії!
Шукаємо долі,
Де їй зроду і не було:
То в церкві, то в школі,
То у шинку під лавою…
Немає, немає! –
А край села в новій хатці
Сина забавляє
Да лагодить до вечері,
Вигляда в кватирю,
Чи не йде ще мужик з поля.
Отам, мої милі,
Отам їй шукати, славні пани-браття,
Отам вона дома, отам вона є!
Калинов на літо укриє ти хату,
Кубелечко тепле на зиму зов’є.
А хоть і поверне у гості тривога,
Вона їй одурить, словами впоїть,
Вона перемовить і самого бога,
А лиха заставить корови доїть.
Отака-то, браття, доля в своїй хаті,
І своя семія, і питомий кут.
Про віщо ж томитись, за морем шукати,
Коли вона осьде, коли вона тут!?
Чи хороше, Іваночку,
Оце я говорю? –
І не чує! Свище собі,
Повертає з поля,
Да вже не до господаря,
А у свою хату.
А молода хазяєчка
Вийшла зустрічати,
Веселенька.
Веселенька та моторна, –
На руках дитина.
«А то хто там, Василечку? –
Ану, кричи: неню!
Ну-ну, неню, дам я тобі!
Де так забарився?..
Бити неня! а-а, неню!» –
Тільки подивився:
Серце плаче радіючи!..
А то бите горе,
А то сонце, а та спрага? –
Здається, ніколи
І не було того дива! –
«А ку-ку, Василю!
Йди до неня! – Чекай, мамо!
Ти била дитину?..
Так що: била? – Дамо ж ми їй!
Ходім бити маму!
Ще раз? ще раз!» – ««Вайльо, вайльо!
Чекай же, поганий,
Не дам циці!» – «Овва, кажи:
Будем обходитись!
Я йду собі завтра рано
Із неньом косити,
А ти рушай!» – Хазяєчка
Стрибнула в хатину,
Щоб вечерю лагодити.
А Іван із сином
Гуля собі по дворові,
Сам не зна, як носить.
А вно собі перебира
В золотім волоссі
Маленькими рученьками
Та за вусок миче;
А хазяйка в кватирочку
Вечеряти кличе.
Примітки
Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 266 – 272.