Капрал

Юрій Федькович

Музо моя віршована,

Невінчана доле!

Понад тисяч тисячами

До тебе ся моля,

Гарячими тобі молясь

Книжники, учені,

А ти найшла, необачна,

Мужицького сина,

Ще й у чорних, темних горах,

В кривавім кабаті!

Музо моя, свято моє,

Люди муть сміятись

З тебе й з мене! «Ледащиця», –

Будуть говорити. –

«Що він має? Одну душу

Да й ту неумиту

В каламарях! Хам – та й годі!

А в нас паргаміни,

А в нас школи!».. Музо, доле

Велика, єдина,

Отак люди тебе всудять!..

Понехай вітати

В закурену мою хату!

Вітай у палатах!

В тебе ім’я золотоє…

Нехай не сміються

Ті книжники препогані,

Та нехай не б’ються

Ще й ті львівські віршомази!

Мені легше буде…

Може би, став забувати

І ті чужі люде,

І ті муштри муштровані –

Серденько спочине!..

Ні, не хочеш покинути

Мужицького сина, –

Ти не хочеш!.. Лиш ти одна,

Бо всі понехали!..

Я сирота в сему світі;

Мені не остало

В людей долі, – не остало,

Бо їм було мало!..

Беріть собі, а я маю,

Ще й замного маю, –

Спасибі, зоре!..

Холод віє,

На моїм світі вечоріє;

Новую скриню устеля

Страшнов та чорнов свойов плахтов

Та невсипуща Парка-пряха;

Нечуя-ангел вже хиля

Закурену свою факлію,

А я лиш дивлюся та млію…

Чи не збрехала та надія?

Ясна зоре моя!..

Лиш ти одна похилилась

Тихо надо мною,

Як береза нетвереза

В неділеньку вранці.

Скажи, моя єдиная:

Чим свого коханця

Виряджатимеш та той світ?

Чи сріблом, чи златом?..

Нехай срібло, нехай злато

Сиротам багатим,

А мені лиш одну славу

На вічну дорогу;

Вінець мартира на голов

Кривавий, глоговий,

Як та доля України…

А й ми єї діти!..

Зоре моя вечірняя,

Єдиний мій світе, –

І ми сини України…

Я пан над панами! –

Як пропаде Україна,

То укупі з нами –

Вінці мартирів на главах…

Я більше не хочу!

А ви, люди, вибачайте,

Коли вас клопочу:

Я кращої не умію.

Що ж робити мушу!..

Другі в Римі да в Атенах

Напувають душу,

А я тільки гарештами,

Та муков, та горем

Поїв свою безталанну…

Така моя доля!

А де ж наші вибранчики,

Сердешнії діти,

То залізне горе борють

В широкому світі?

О – далеко! Аж у Мантві,

Під старим Кастельом

Сидять собі. Вечір тихий,

А в’ни невеселі,

Зажурились, молоденькі,

Нишком серце мліє:

Воно чує нове лихо,

А сказать не вміє…

Та й навіщо, пани-браття,

Лихо вповідати?..

Завтра рано в чистім полі

Заревуть гармати;

Завтра рано музик-банди

До штурму задзвонять;

Завтра рано поточаться

Червоні-червоні

Три Дунаї!.. Одна кулька,

Оден багнет в груди –

Щастя, доля, лихо, горе,

Піски, тали, люди –

Усьо, усьо закопають

Ув одну могилу!

Довго муки, довго кари,

А життя – на хвилю.

Лиш той капрал Біловусяк

Нічим ся не журить:

Сидить собі під касарнев,

Гарну люльку курить.

«Еге, хлопці, смолотока?

Яке нове лихо

Навіяло, що між вами,

Як в церкові, тихо?

Ану мені в вічі глянуть!..

А ти що, Іване?

Сюда ходи! Бігме, плаче!

Стидайся, погано!»

«Коли ж мені так важенько!»

«Він лист дістав з дому,» –

Обізвався Городенчук.

«А відтак що з дому?»

«В його жона умирає,

В його малі діти!..»

«А той старий пан капітан

Всіх держить на світі,

Чи як кажеш, мій пишняку? –

Він-бо зараз в сльози! –

Устид, хлопче! Хтось би гадав,

Що тим що поможе,

Що заведе цідитися…

Ану мені тихо!

Ти думаєш, що сльозами

Позбудешся лиха?

Ще го гірше розворушиш!

Така тото справа.

То не штука – добуть жалю,

Але ото слава:

Заховати своє горе

У серці глибоко,

Так, аби го не дозріло

І найбистре око.

Чи як кажеш, Фудульняку?

Ти є, що є в мене, –

А ото всі старі баби.

Ади, як у жменю

Цідить своє мокре лихо!

Не плачте ж бо, кляті,

Бо ще й мені доведеться

Мість дурня заплакать.

Я б вас убив!..» – І дві жваві

Покотились сльози…

«Ви, голови капустяні,

Думаєте, може,

Що я плачу? Та цур же вам!

Вража комашина:

Не мала де, але в око!

Да хай лихо гине!..

Де Горденчук?» – «Я тут, пане!»

«Ану мені швидко –

Але швидко, чуєш, хлопче,

Вилагодить скрипку

Та…» – «Єй-богу, пане капрал,

Всі струни порвані!»

«Ти чув чи ні? Єдьо мег-о!»

«Вірте богу, пане!»

«Чув чи ні?.. Волошина!

Басуй му, Максим’як!

Добре, хлопче!.. Нумо, діти!

Нехай біда гине!!!»

А я собі волошин хороший,

А я собі коваля напросив,

Аби мені чобітки підкував,

Аби мені око сталі а наклав.

Гоп-чук-ши підкови!

Ла драгуца чорні брови,

Ши ла міне не руді, не руді!

Давай хлопцям, не біді, не біді!

І-гу! – отак чини:

Веди дівча в поточину

Або таки у бур’ян, у бур’ян!

Кому схочу, тому дам, тому дам!

«Та цур тобі з отакими!

Єй-богу, погана.»

«Якої ж вам, пане капрал?

Хіба про поману?»

Коби мені паки і паки,

Коби мені в кватирю вояки,

Коби мені молоді, молоді,

Зробила би-м ліжечко в холоді.

А хто йде – не мине:

І хами, і пани.

А я шовком вишиваю,

Мене хлопці добре знають,

Бо я грошей не беру, не беру,

За поману роздаю, роздаю. І-гу!

«Годі, годі!

Ходім, хлопці, спати!»

«Ходім, батьку, вже цапістрах!»

«А всі дома, браття?»

«Усі, орле, лиш Іван ще

Дочитує в листі.»

«Нехай його! А ви, братці,

Помоліться чисто

Тому пану, що на небі,

Бо завтра – хто знає,

Чи котрого до рапорту

З нас не заволає, –

Щоб не сварив! Чи як кажеш,

Друже Горденчуку?..

І! – це хропе, що, мабіть би,

І гарматним гуком

Не добудивсь. Нехай його!

Нехай, коли кажу, –

То молоде!.. А хто, хлопці,

Мені казки скаже?

Усі вже сплять!? Нівроку вас!

О боже наш, світе,

Може, завтра в чистім полі

Спатимем навіки!»…

Примітки

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 278 – 284.