Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Посвята

Юрій Федькович

Не цареві мостивому,

Не пану в палаті,

А тобі, єдиний друже,

Хочу одспівати

Мою думу замучену,

Криваву, убиту.

Така, брате, наша доля –

Що ж мусиш робити!

А від долі ні за море,

Ні у синє море

Не утечеш, не вкриєшся –

Увезде здогонить,

Як половик пташиночку,

Отак, пане-брате!

Чи уперед заспівати,

Чи вперед заплакать?..

Й мене мати колисала,

В папір завивала,

Служби, утрені наймала –

Ні, не ублагала

У доленьки… Приїхали,

Розкотили фану.

Прочитали артикули

В неділеньку рано

Та й займили у чужину,

Як камінь у море!..

Боже милий, Боже милий!

Доле моя, доле, –

А ти мене ще питаєш,

Чого проклинаю?

Проклену тя, невірная,

Кілько нагадаю

Мою долю безталанну,

Ті недобрі люди,

Ті дороги неміряні…

Ох, як болять груди!..

А в’ни кажуть, щоб не плакать

Та славу козачу

Не втеряти… Не плакав би –

Само серце плаче!..

А що далі, Іваночку,

Ти й сам здоров знаєш:

Муштрували, катували,

Ланцями карали,

Славу добру відбирали, –

Що ж робити мушу?

Я вже думав, Іваночку,

Занапастить душу.

Я так думав: одна кулька –

Позбудеться горе,

А ті люди нехай відтак

Що хотя говорять!

Не в’ни мене судитимуть,

Бог буде судити. –

Я так думав… А ти, брате,

Як ангел-хранитель,

Стояв тихо надо мною,

Ділився зо мною

Муштрованим моїм горем,

Замученов долев.

Ти все казав: «Товаришу,

Ще будемо жити!»

Чи ж не життя?.. Боже, Боже!..

Да що вже робити!

Минулося, не вернеться;

Треба забувати.

Нехай і так, я забуду…

Брате мій, Іване,

Згадаю тя до схід сонця

В неділеньку рано,

Згадаю тя на полуднє,

До обіду йдучи,

Згадаю тя на базарі,

Токай-вино п’ючи,

І ввечері по вечері,

На порозі стоя…

Як з місяцем розмовляю,

Так, було, з тобою.

Кілько місяць молоденький

Край моря зомліє,

Кілько серце нагадає

Літа молодії,

Спом’яне тя душа моя,

Брате мій, Іване!

Доки світа, доки віку,

Доки сонця стане,

Спом’яне тя душа моя,

Думов приголубить!

А в’ни кажуть проклинати

Та лаяти, люди!..

Любитиму, тулитиму,

Барвінком, да рутов,

Та вітами вишневими

Стежки та дороги

Стелитиму тебе ради!

Тебе ради, Йване,

Забуваю свої літа,

Гарешти, кайдани.

Бо я найшов, що ви, може,

І не находили:

Одну душу на всім світі,

Одно серце щире,

Що вітало – не багача

З побитої хати,

Не в ридвані вельможного,

Не рідного брата, –

А чужого чуженицю

В залізю да в горю!

Доле моя невірная.

Єднаюсь з тобою!..

Привітай же, товаришу,

І мого Івана

Не в порфірах, не в золоті,

А в таких кайданах,

Як і ми колись носили!

Привітай го, друже, –

Я ліпшого не придбаю.

Що ж робити мушу,

Коли така моя доля?

Других учать в школах,

Як співати, віршувати,

А я у неволі

Тільки й вчився, от що, брате!

Да мені байдуже,

Я не панам співати йду, –

До вірного друга

Іду з моїм віршуванням

Та з моїм Іваном.

Привітай го, товаришу,

Як мене, бувало,

Вітав єси на стороні,

Вітав, не цурався!

Отак, брате-товаришу,

В єго розпитайся

Про доленьку, недоленьку –

Душі легше буде.

Розтопиться люте горе,

Подобріють люде,

І надія нова, красна,

Як та ясна зоря,

Що вирине рано з моря,

Умита росою,

Зазоряє нещасному,

Зведе хвору душу

Новов силов, новим життям

А я собі, друже, –

Не в Сочаву до святого

Богу помолиться, –

А в кресаку, да у павах,

Да у порошницях

Погуляти на Вижницю;

Погуляти просто,

А на наніч до Аксани,

В двори на помостах:

«Дівчино моя,

Втвори ворота!»

«Не створю, серце моє,

Бо щем не твоя!»

На білому камінчику

В неділю до дня

Сидів жовняр з Маланкою –

Ти доле моя!

Жовняр каже: «ходім, серце,

У мій новий двір,

В мене ґанки мальовані,

Садами самбір».

Вона каже: «Вітер пряжить –

Мені студене

Ходім, милий, ходім, друже,

У море на дно!»

Кохалися, хилилися;

Аж місяць зійшов –

Маланочку із жовняром

Уже не найшов.

Лиш ширинка білесенька

Поплила долів, –

А як місяць придивився,

Край моря зомлів.


Примітки

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 261 – 266.