В арешті

Юрій Федькович

І опівніч вже минає,

Вже і лампа догоряє,

І камраття заніміли,

Коло столу сном присіли.

Спочивайте, милі браття,

Бо вам добре спочівати,

Але я – о ні, ніколи,

Бо-м в кайданах, бо-м в неволі.

І за що мене вкували?

Що риштунки ржев запали!

Я би-м думав, що від піти

Зброя мусить червоніти.

Що ж бо збройов ся клопочу?

Нам кують мня, кілько хочуть!

На вікні он, коло грати,

Там шездара сиротяти.

А я втворю си віконце, –

Ясний місяць – моє сонце!

Ох, як зачну грати, грати,

Муся струни ся пірвати.

Так, най струни ся поколють,

Бо я всю жовнярську долю,

Бо я всьо, що в войську знаю,

На шездарі заспіваю.

Так, усьо я заголошу.

А кайдан, що осьде ношу,

Завторує в срібні нути,

Аж го звідси муся чути.

Але то би було лихо!

Ліпше грати тихо-тихо,

Аби братів не скорняти,

Бо вни любя ся сміяти.

Сміх – дурниця ми не буде,

Але в войську всякі люди:

Скажуть, що я їх клопочу,

А я ласки їх не хочу.

То ж тихенько, серце, струни!

При зірницях, в світлі луни

Можна трошки потужити,

Лиш би браття не збудити.

Примітки

Поезії, 1862, стор. 40 – 41.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 44 – 45.