За плахту
Олександр Кониський
З відчиненої кватири в убогій хаті Петра Фесюри по всій широкій вулиці села Негорілого лунали жіночі голосіння, які на Україні звичайно можна почути над помершим.
І справді, в тій хаті-халупчині тільки що зітхнув останнім разом господар її Петро Фесюра, чоловік ще зовсім молодий; не минуло ще й року, як він одружився з сімнадцятилітньою Мариною. Рано навесні подався він на заробітки на залізницю, що будували недалеко біля Негорілого; не проробив там і чотирьох тижнів, придбав собі тиф, з ним вернувся до господи, ліг та вже й не вставав.
Заким дві старенькі баби обмивали, одягали та клали на стіл тепле ще тіло, Марина, стоячи в головах трупа, припадала до нього і тяжко голосила. Довго вона голосила, баби її не спиняли і мовчки сиділи собі на лавці. Звернуло з півночі. Проспівали другі півні, а Марина все ще голосила: «На кого ти мене покинув?! Чим я тебе поховаю? Де я в світі подінуся?!» і т. д.
Нарешті одна з бабів, що, сидячи на лавці, добре дрімала, позіхнула на всю хату, перехрестила рота і, промовивши:
– Ох, горенько людське, яке ж ти тяжке! – взяла з водника питунець, набрала води і, підступивши до Марини, мовила: – Годі, молодице! Скільки не голоси – нічого тим не вдієш. Рук не підложиш. Годі! Глянься! З голосу вже зовсім спала… На лишень води напийся та вгамуйся… Якось воно буде: не ти перша, не ти остання… На все божа воля!
Марина ковтнула води, втерлася рукавом і повела навкруги заплаканими очима.
– Приляж, дочко, засни! – мовила баба і, взявши Марину під плече, помогла перейти від стола на піл. Марина схилилася, прилягла і, дійсно утомлена горем і сльозами, небавом заснула.
Другого дня вранці мусила молода вдова заходитися коло клопоту над похоронами. Задля людей близьких помершому, а наипаче задля убогих злидарів, похорони скрі по світах ніщо більш, як зайві видатки; квадрат лиха журби, вже й без того великих, заподіяних смертю. Які убогі не були похорони, а їх без грошей не можна справити: тут на все і про все треба грошей, починаючи з подзвіння і кінчаючи панахидами та сорокоустами.
Марина почала радитися з бабами, що і як треба робити: перш за все треба заплатити пономареві за подзвіння.
– Вже й так спізнилися! – мовила одна з бабів. – Відколи-то душа його полетіла на той світ, а досі ми не подали про неї звістки ні людям, ні богу?.. Доки не подзвонять, їй і до порога першого митарства не можна підступити… Нудитиметься, як та сорока на колі.
– Не всім однаково і дзвонять! – озвалася друга баба. – Кому тільки на «Отче наш», кому на «Вірую», а кому і на «Помилуй мя»: яка плата, таке й подзвіння.
За подзвінням баби стали рахувати інші видатки на похорони: дошки на труну, майстрам за труну, копачам за яму, хустки до хреста і до корогов, на мари, покривало на труну, ладан, свічки, за псалтир, за могилу, дякові, попові, на горілку, на поминки… Вже ж сякий-такий обід, а неминуче треба!.. Нарахували стільки, що Марина аж руки зціпила і знов заголосила… У неї тільки й ставало грошей, що на подзвіння та на дошки, а де ж на останнє взяти, від кого помочі ждати?. Батьки її люде убогі, та й далеко вони, аж у Херсонщині. Що ж його діяти? Знов почалася порада…
Ну, майстри труну зроблять на віру, а пономар на віру не подзвонить, і піп на віру не поховає, та й титар, коли піп не скаже, не дасть на віру ні хреста, ні корогов, ні мар… Коли б був шинкар Лейба, і він би горілки дав у наборг, може б, і грошей позичив; так же Лейби вже нема, шинкує монополія, а монополія в наборг на дає… Головна ж річ з попом. Порадившись, стали на тому, що одна з бабів зістанеться біля тіла, друга піде «мудрувати», а Марина нехай іде попа єднати.
Так і зробили.
Бабі поталанило: людина на такі звичаї «обметана». Вона «усовістила» пономаря за «злотого» подзвонити на «Помилуй мя»; майстри пішли тесати труну «на віру», «а коли й так, – говорили вони, – так з того не зубожіємо…» В одній тільки монополії нічого не «примудрували» баба: шинкарка-пані не дала в наборг горілки, «бо, – казала вона, – по закону сього не можна»; вона горілку дає тільки за готовика…
Заплакана, з очима, червоними од сліз, стояла Марина в поповій пекарні, дожидаючи, доки вийде до неї отець Михаїл. Попадя сиділа біля стола і шкребла картоплю на обід. Куховарка підбивала в макітрі тісто. Аж ось прийшов і піп, чоловік літ 35, тілистий, повновидий, щоки йому як не репнуть. Марина в пояс вклонила попові.
– Здрастуй, молодице! – промовив піп. – Помер? Я так і знав… Причащаючи, я бачив, що йому не вставать уже!.. Що ж, на все воля божа… Всі там будемо – царство йому небесне… – Марина втерла рукавом очі, а піп говорив: – Треба, значить, молитися об упокоєнії душі новопреставленого… Помолися, да господь упокоїть ю, ідеже всі праведні упокоєваються…
Марина перехрестилася і знов повела рукавом по очах.
– Коли ж думаєш хоронити? – спитав піп.
– Сьогодні б під вечір в церков винести, коли ласка ваша, а завтра й поховати! – відповіла крізь сльози Марина.
– Ще і в церков хочеш, а не просто з хати на гробовище? – промовив піп, ніби питаючи вдову. – Я не проти сього… Тільки звісно – сама мусиш тямити, що се не те, що одним заходом. Труд і для мене, і для причту неоднаковий, і свічок, і ладану неоднаково треба, а чи спроможешся ж ти на се? Ціна неоднакова…
– Що ж положите, батюшка?
– Ладан і свічки принесеш свої чи церковні нехай?
– Де ж я візьму; у нашому селі не продають, нехай уже церковні…
– Коли так – так, не виносячи в церков, – десять карбованців, а з виносом п’ятнадцять…
Марина, почувши таку ціну, аж обомліла, трохи на ногах устояла і не впала. Німо, великими очима дивилася вона на попа і мовчала…
– Гроші попереду! – озвалася попадя.
– Матінко моя небесна! – прошепотіла Марина. – Таку силу… Де мені взяти… Батюшечко! Згляньтеся на моє сирітство, на моє убожество! Уступіть хоч наполовину…
– Ого! Яка швидка! – озвався попадин голос.
– Уступать тут ні з чого! – відповів піп. – Я з усіх беру по-людськи, по-християнськи, і тобі сказав, менше чого ні з кого не беру, бо таки й сам знаю, що ви люде небагаті…
– Які там небагаті, просто – злидні самі… Беріть, батюшечко, половинку… Вам мати божа воздасть сторицею…
Отець Михаїл мовчав і гладив бороду.
– І не соромно тобі, Марино, ще торгуватися! – мовила попадя. – Батюшка положив з тебе, як і з усіх людей, а ти подумай: чи бачив він од вас роковини? Чи бачила я льновальне? Чи давали ви нам що-небудь різдвяне або великоднє? Нічого, ніколи…
– Ні з чого, матінко! Ми радніші б були, коли б було з чого… Самі знаєте, які наші достатки!
Марина почала гірко ридати… Мабуть, її сльози пройняли отця Михаїла; він згодився відправити похорон з виносом за 10 крб., але «гроші зараз, з гори, а без того й з хати не вийду на похорони», – додав він насамкінець.
Марина стала прохати «на одробіток».
– Яка тепер у нас робота! – сказала попадя.
– Я за зиму відпряду вам…
– Не треба, молодице! Ми полотна не тчемо, ні на кого ткати, діток біг не дає, а на нас на двох хіба багато треба? На місті купимо…
Отець Михаїл вийшов з пекарні.
Довго ще Марина благала попадю, щоб панотець поховав помершого Фесюру «на віру»; чимало-таки вдовиних сліз зросили домівку попової пекарні, заким «матінка» попадя згодилася, одначе з умовою, щоб Фесюриха принесла якусь певну застанову.
– Що ж я вам принесу? – мовила Марина. – У мене тільки й є, Іванові чоботи нові та моя вінчальна плахта.
– Чобіт мені не треба, де я їх приткну? Дьогтем усю комору засмердять! – перебила попадя.
– А плахта, – мовила далі Марина, – вінчальна; і моя мати, і я, і моєї матері мати вінчалися в ній… Як же мені її давати в застанову! Се, кажуть люде, гріх тяжкий…
– Брешуть люде! – перебила попадя. – На добре діло хоч би ти її і продала, так гріха не буде. Гріх пропить… Плахті твоїй нічого не станеться: лежить вона у тебе в скрині, а то у мене лежатиме, доки викупиш…
Стали на тому, що Марина дала в застанову свою вінчальну плахту, а за півроку викупить її і принесе попаді моток пряжі «за добрість».
Вернувшись до господи, Марина достала зі скрині плахту і, держачи її в руках, почала голосити над нею, так як учора голосила над чоловіком… Нарешті тричі поцілувала її, зав’язала знов у хустку і понесла до попаді…
Петра Фесюру поховали. Похорон був «боголіпний»: з «виносом» і з «двома євангеліями» від церкви до могили.
За тиждень чи за два після похорону Фесюриха пустила жити в свою хату стару, бездітну, убогу вдову, московку, а сама рушила з села на заробітки.
– До батьків, – казала вона, – піду; буду жива та здорова, так стану там у кого на літо або в Одесу подамся за наймичку; там людей завжди треба, а, заробивши грошей, вернуся сюди викупити у попаді плахту.
Минуло трохи не рік. Про Марину в Негоріловцях не було й чутки. Як ось перед другою Пречистою вернулася вона.
В селі за сей час тільки й переміни, що отець Михаїл помер.
Марина, взявши гроші, пішла до вдови-попаді викупити свою вінчальну плахту.
«Знати, – думала Марина, – переходячи через попадин двір до будинку, – що попаді і без попа живеться гаразд. Он повне гумно всякого хліба: одна, дві, три скирти жита; а он стоги ячменю, вівса… Нехай споживає на здоров’я! Коли б не вона, що б я й робила тоді з похоронами, а вона, спасибіг їй зарадила… Плахту взяла на застанову, так що ж! Ніхто без застанови не позичив би…»
Марині здалося, що її вінчальна плахта вже у руках у неї; вона впилася очима в плахту, розгортає її, роздивляється, чи не пошкодила її міль, чи не побила де її… Ні, плахта ціла; попадя, спасибіг їй, зберегла добре… Марині здається, що плахта вже на ній; вона йде в тій плахті по селу до церкви; люде дивляться, задивляються. Та чи не плахта ж!.. Тепер таких плахт і нема, тепер не вміють так і виткати… Марина згадала, як вона в тій плахті стояла під вінцем, як вона тоді раділа, яка була тоді щаслива, як щиро молилася…
Споминки підбадьорили молодицю: вона, сама того не помічаючи, підтюпцем поспішила до попадиного будинку.
Попадя приязно повітала вдову.
– От і я повдовіла! І я така ж удова! – говорила вона Марині. – А чи сподівалася я на таке горе!
І попадя, і Марина зітхнули і повели руками по очах. А коли Марина зняла річ про свою плахту, попадя мовила:
– Ох, ох! Спізнилася ти, молодице! Нема вже у мене твоєї плахти!
Марина аж похитнулася з сього слова…
– Як то нема, матушечко! – промовила вона, ковтаючи слину. – Де ж вона ділася?
– Звісно, де! – відповіла попадя. – Сама пам’ятаєш, яка була у нас умова: плахту давала на упад… Та коли б було не постигло мене лихо, чи я ж тобі ворог! Не продала б ніколи, а то як притиснуло мене лихо… Ой, ой! Бодай не казати! Отець Михаїл занедужав… У мене ні копійки… Мусила продати…
– То ж моя вінчальна плахта! – Скрикнула Марина якось несамовито. – То ж моя материзна! Скажіть: кому ви продали, я перекуплю.
– Хіба я знаю, хто її купив: послали на місто, там і продали…
Марина постояла мовчки, повела навкруги очима і мовила:
– Нехай же вас господь з вашого добра зведе отак, як ви мене звели! – гурконула дверима і пішла.
Дійшовши до брами, вона спинилась і довго дивилася німа на попадине гумно і на стоги на ньому сіна і збіжжя.
Потім повернулася до будинку, плюнула і пішла до господи.
Сусідки Марининої, старої Кулини, не було дома, коли Марина вернулася до своєї хати. Марина одчинила скриню, сіла біля неї на ослоні і німо дивилася в скриню, де лежало її убоге манаття і де колись лежала її вінчальна плахта…
Трудно було з Марининої тварі вгадати, що вона саме думає, впившись у скриню тупим, недобрим поглядом.
Вже зовсім стало темно надворі, коли вернулася Кулина, а Марина як сіла біля скрині, так і сиділа.
– Що се ти, дочко, впітьмах робиш? – спитала Кулина. Марина підвела трохи голову і мовила:
– Справді, що ж я роблю! От дурна… – з сим словом вона закрила віком скриню і сказала: – Трохи не до півночі досиділась… Лягаймо спати!
Коли б у хаті було світло, то б Кулина помітила, що з Мариною діється щось недобре, непевне… Так же в хаті було темно, і стара Кулина, перетомлена за день роботою, не звертала жодної уваги на Марину і, помолившись богу, полізла на піч спати. Марина лягла на полу…
Минуло годин зо три. Заспівали перші півні і розбудили стару Кулину. Вона повернулася лицем до віконця і скрикнула;
– Ой лишенько! Десь горить, пожежа! Марино! Марино! Прокинься! Пожежа!..
Марина не одзивалася, спала…
Задзвонили на гвалт. Кулина кинулася будити Марину.
– Марино! Марино! Горить! Чуєш! На гвалт дзвонять!.. Глянь у хаті – хоч голки збирай!.. Десь недалеко горить!..
– Де горить? – питалася Марина.
– Так не вгадаєш! Ходим надвір, подивимось! Пішли…
– Овва! Боженьку святий! – мовила хрестячись, Кулина. – Се ж у попаді гумно горить! Глянь! Глянь! Як полум’я б’є, як огонь шугає! Глянь!
– Бачу! – відповіла зовсім байдуже Марина. – Добре горить! Се їй за мою плахту… То не гумно, то плахта моя горить…
Погоріловці, 30 червня 1899 р.
Примітки
Вперше надруковано в жура: Літературно-науковий вісник. – Львів, 1900. – Т. 9. – Кн. 3. – С. 273 – 280. У кінці зазначено дату написання – Погорілівці, 30 червня 1899 р. Підпис – О. Я. Кониський.
До зібрання творів у чотирьох томах не ввійшло.
Подается за першодруком.
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 345 – 350.