Хоча б була постаті дожала!
Олександр Кониський
(Етюд з сільського життя)
Перша половина липня, саме жнива. Літня ніч хоч і коротка, але минула ніч трапилася така душна і якась така журлива, що я і очей не зводив. Недовідоме сумне передчуття розганяло сон. Я встав з ліжка, одягся і рушив з двору селом до річки на кручу.
Було вельми рано, все ще спало і спало тим міцним сном, що звичайно перед світом обгортає усе живе. Небо, земля, дерева, трава, уся рослина, уся животина, усі люде на селі спали. Навкруги стояла мертва тиша; навіть на осиці, що росте біля брами мого двору, листя було нерухоме, не тремтіло; знати, що і повітря спало… Навіть собаки ніде не гавкали, жаби на лузі біля болота не «кумкали», мовчали, мабуть, з утоми і вони спали.
Я вийшов на шпиль кручі, що стрімкою стіною стоїть на самому березі Десни. Вода в річці стояла нерухомим сизим дзеркалом, наче течія спинилася, вода застила. Річка спала доки не збудить її червоно-золотий промінь ранкового сонця.
На тім боці Десни прослалася безкраїм срібно-білим килимом широка просторінь гречок, що тільки саме починали зповнюватися цвітом, а цвіт, перемішавшись з свіжою осою ранковою, напоїв навкруги повітря медяними пахощами Скошене та ще незгребане на лузі сіно лежало тучними покосами, і до гострих пахощів гречок примішувався свіжий, не менш різкий дух материнки, ромену та чобрику.
Заким я дивився навкруги та думками рівняв величавість, і багатство природи до тих убогих халупчин, з солом’яними, трухлими покрівлями, з чорними дерев’яними димарями, до халупчин, в яких спали тепер придавлені темнотою і малопродуктивною, хоч і непомірно тяжкою працею, «царі» природи, густа блакить на східній стороні сонця почала рідшати, яснішати; на крайнебі, буцім би з-під землі, почала виходити біла смуга; зірки десь ховалися, зникали, а смуга та все ширшала, потрошечки набиралася ясно-рожевого кольору…
Зоря ранкова занялася, розгорілася, навкруги почало розвиднюватися… Луг і покоси посивіли, по них блищать-миготять іскри самоцвітів…
Тихою течією дмухнув свіжий вітерець ранішній, шелеснув незримими крилами по воді, по траві, по листві і почав будити річку, кущі, дерева, птаство, худобу і людей. Річку поняв легенький, рідкий туман; в сизій воді через туман відбиваються смугами, мінячись, кольори ранкового неба: блідо-рожевий, жовто-золотистий, ясно-зеленкуватий, блакитний.
Тишу зрушив голос корови, мабуть, зголоднілої за ніч; мабуть, її надило, тягло від порожніх ясел швидше на стерню, скроплену росою, і вона поспішала розбудити свого сонного господаря. Далі: десь гавкнув собака густим басом; до нього з болота, ще товщим голосом, обізвався бугай… За кілька хвилин в гайку защебетало птаство свій «добрий день». Іволга пильнувала своїм голосом покрити хор дрібного птаства, але дзвінкий її голос покривав голос іншого хору: на селі ревів товар, іржали коні, мекали вівці, рохкали свині, гегетали гуси, над колодязями скрипіли журавлі. Почався день, минув спочин, прийшла праця і загадала людям роботу.
Я з свого горбка бачу по дворах ранкову метушню: скрізь поять худобу, прочиняють ворота, старіші мажуть вози, підлітки жєнуть гулящий товар до череди, пастух сурмить серед майдану, підпасачі хвиськають пугами, товар підтюпцем рушає до майдану, отари йдуть повагом і здіймають страшенно густу куряву.
З декотрих виїздять порожні вози: де пара волів, де бовкун, де парокінь, а більш за все однокінь. На возах рублі, вірьовки, граблі, вила; знати, що люде їдуть до копи.
Деінде з димарів показався дим: по тих димарях без помилки можна вгадати заможніших селян, у яких є з чого, кому і від кого обід зварити і хліба напекти. Димар в жнива у нас на селі найпевніший покажчик і злиднів і достатків: де не димить, там повна піч злиднів; не дадуть вони ні дров у печі підпалити, ні горшка в піч засунути…
Ген червоно-гарячим колесом сонце викотилося з-під землі і скривавило і Десну, і лозу, і луг, і гречки… Шпарко котиться воно по небі, немов поспішає швидше висушити росу на покосах, бо бачить, що гурток дівчат, зазброєних граблями, рушає на «обчеський» луг, і воно – сонечко ясне – і хоче посприяти гуртовій гребовиці…
Вже сонечко вище дзвіниці, а он у тому дворі, що на пригорку проти церкви, і досі непомітно жодного руху, кого-будь живого. З кривобокої халупчини досі двері не відчинялися. Але ж та халупчина не пустка: там живе німа Наталка. Вона на самого Полупетра повдовіла: чоловік її Захар Химченко пішов був у ліс шукати телицю, що з вечора не вернулася з череди. У них тільки й свічі й воску було – одна-єдина ота телиця, більш нічогісінько.
Захар побрався з Наталкою – сиротою-безбатченком – позаторік. Наталка, хоч і німа, так зате вродлива, наче квіточка, а Захарко був горбатий. Наймитували вони у одного хазяїна, покохалися та й побралися. На весіллі хазяйка їх подарувала їм телятко, а з того теляти і виросла телиця – єдина надія Захара і Наталки. Телицю Захар знайшов у кущах і пригнав додому, але в лісі напала на нього і покусала скажена собака…
Водила його Наталка, до ворожки, ворожка сколювала йому «щенят» на язиці. Не помогло. А заким староста зібрався повезти Захара до міста, до лікаря, скаженина взяла своє… Мусили Захара зв’язати і закинути в комору на ніч, щоб ранком вирядити до міста. Не діждався Захар того ранку: зв’язаний, самотою, в темній коморі, без сповіді і без причастя віддав він богові душу.
Ні за що було у Наталки труну зробити, ні за що похорону справити, нічим за подзвіння заплатити. Мусила позбутися телиці, продавши її тому ж хазяїну, що подарував телятком… Разом оплакала Наталка і чоловіка, і телицю… Разом поховала в одну труну і чоловіка, і надію…
Мовчки йшла Наталка за труною, мовчки дивилася, як засипали яму, мовчки вернулася до господи: ніхто на очах у неї не помітив ніже єдиної сльозини. Молодиця – наче деревина, наче смерть чоловіка ні на крихту не вразила її, наче вдовине життя було про неї байдуже.
Проходячи часом після смерті Химченка повз його халупчину, я кожен раз бачив Наталку; кожен раз однаковісінько сиділа вона на сінешньому порозі і не зводила очей з маленького хлівця – єдиної на Захаровій селитьбі надвірної будівлі… В тому хлівці виростала ота телиця. Кілька день назад раз тільки, проходячи під ту саме годину, коли череда верталася на село, я бачив Наталку не на порозі, а біля воріт; зажурена, стояла вона і дивилася на череду. Аж ось показалася сіра телиця, така гарна, сита, шерсть аж вилискується; вона повернула до Наталчиного двору і мекнула. Наталка прожогом кинулася до неї, обвила своїми руками її шию і почала цілувати її морду. Поцілунки сипалися один по одному. Теличка стояла неначе вкопана. Нарешті Наталка вийняла з-за пазухи невеличку, посилану сіллю скибку хліба і дала її теличці, а сама знов цілувала теличчину шию…
– Годі панькатися! Не задержуй чужої скотини! – гукнув пастух до Наталки. – Не твоя, так нічого й займати… Пусти її!
Наталка вислобонила з своїх обіймів теличчину шию, повела рукавом по очах, глянула услід теличці і сіла на порозі.
Позавчора я вже не бачив Наталки на порозі, увечері случаем довідався, що вона пішла жати. У Захара був присівок жита кіп на чотири. Учора ж увечері я знов бачив, що Наталка стояла біля воріт і визирала череду. Тим-то отсе сьогодні і чудно мені було, що Наталка не виходила з хати ні на сінешній свій поріг, ні в поле жати.
Сонечко починало вже припікати, підходила південна задуха гарячого літнього дня.
Я ще раз глянув на жита, на луг: на полі виростали вози, навантажені золотими снопами; на лузі лежали валки сіна; біля лугу чотири косарі клали горами покоси густого, буйного вівса.
Я повернувся, щоб рушати до господи. Очі мої впали на Захарову халупчину. Бачу, з дверей вийшла Наталка, в дірявій юпчині, підперезана перевеслом, за перевеслом серп.
«Знати, на роботу йде», – подумав я і пішов собі.
Ледві спустився я на шлях, як раптом почувся від майдану якийсь несамовитий крик дітей. Я кинувся швидше на той крик і за хвилинку, дві виразно чув: «Рятуйте! Рятуйте, хто в бога вірує!»
Біля громадського колодязя стояв невеликий гурток дітей 8 – 10 літ. Дітвора страшенно голосила. Першою думкою було у мене: чи не впало котре з дітей у колодязь.
– Чого ви, діти голосите? – спитав я.
– Німа Наталка отсе зараз кинулася в колодязь!
Така відповідь, наче громовина та, вразила мене. Я нагнувся над цямриною, глянув у колодець – нічого не видно, тільки вода блищить…
Почали люде збігатися, але все саме жіноцтво. Прибіг пономар.
– Треба, – каже, – вірьовки, треба когось спустити в колодязь, але кого? З чоловіків – ледві чи є хто в селі. Побіжу до старости: а як ще й його нема – хто його зна, що й діяти; доведеться ждати, доки не приїде хто з чоловіків з копами.
Пономар побіг.
Жіноцтво стояло, хрестилося, дивувалося, розводило руками, зітхало, жалкувало та розпитувало дітей: як Наталка кинулася в колодязь?
– Так, кинулась, та й годі. Ми бачили, як вона йшла в поле і серп у неї за поясом… Прийшла до колодязя, трошки постояла, потім перегнулася та сторч головою і полетіла в колодязь…
Минуло більше двох годин, заким посходилися чоловіки й витягли з колодязя Наталку.
Не було ні найменшої надії вернути життя утоплениці, а проте староста звелів прикотити порожню бочку. Доки ходили по бочку, Наталку терли, давили під грудьми, лоскотали, пекли кропивою-джигушкою… Даремна праця!
Тим часом, коли одні поралися коло мертвої, між іншими йшла розмова про те, що спричинилося такому лиху?
– Я вже кілька день помічаю, – говорила найближча сусідка Наталчина, – що вона наче не при собі. То була молодиця, як молодиця, тільки що німа, так через те трохи й сердита, інколи аж люта; а то як поліг Захарко, так зовсім не та стала: тиха та спокійна така, наче деревина та, – і від роботи зовсім відбилася, навіть їсти собі не хоче зварити, з ранку до вечора на порозі сидить, згорнувши руки.
– За чоловіком занудилася… – вставила своє слово пономариха.
– Що за чоловіком, а що й за телицею; за телицею, може, чи не більше ще. Я щодня – чи корівку в череду жену вранці, чи увечері вийду проти череди, то й бачу, як Наталка стоїть під ворітьми та дожидає ту телицю… А телиця та, щоб ви знали, розумна душа: аби порівнялася з Наталкою – так і поверне до неї, морду простягне, а Наталка її поцілує і хліба дасть.
– Чудне діло, а все від бога! – каже пономариха.
– Та вже ж не від кого, як не від нього; а більш того, що від бідності…
– З розкошів людина на себе рук не наложить, – мугикнув собі в вуса староста.
– Як же тепер з її присівком буде? – спитала якась молодиця. – Учора ми з нею попліч жали: три копи вже стояло, а ще не дожала…
– Не дожала?
– Ні! На одну постать, та не дожала…
– От чудна людина! – озвалася пономариха. – Хоча б була постаті дожала…
– Годі качать! Несіть тіло в хату! – озвався староста. – Еге! «Хоча б, мовляла, постаті була дожала…» Наробила бешкету! Чвалай тепер до волості та неси звістку, що німа Наталка втопилася і… постаті не дожала…
28 липня 1898
Примітки
Вперше надруковано в жура: Літературно-науковий вісник. – Львів, 1898. – Т. 4. – Кн. 12. – С. 255 – 261. У кінці зазначено дату написання – 1898. Підпис – Олександр Кониський.
З незначними змінами ввійшло до зібрання творів у чотирьох томах: Кониський-Перебендя О. Я. Твори : В 4-х т. – Т. 3. – С. 365 – 373. Дата – 1898, у Києві
Подається за першодруком.
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 340 – 345.