Завертка

Олександр Кониський

Приятель мій Іван Хуторний, – він таки і з рідні мені приходиться, хоч і далекої, – набув собі позаторік хутір та й зазиває мене до себе в гостину.

«Приїзди та й приїзди! Хутір мій, – пише він до мене, – варто побачить стоїть, щоб ти побачив. Не хутір, а просто рай: і садок, і млинок, і ставок, і гай, і степ, і гори, і долини… А до того ні пана, ні підпанка ні підпанка, ні посмітника. (Посмітники – се поліціанти; офіціальна назва їх «урядники», а народ продражнив їх «посмітниками»). Нікого, нікого нема, крім мене, та самого чистого народу, все козаки!.. Навіть ні жида, ні шинку нема».

Улітку сього року випало так, що і в мене діла ніякого: порадився спершу з жінкою, далі з Опанасом.

– Як ти, Опанасе, чи їхать, чи ні?

– Авжеж їхать; чого тут смалиться. Роботи ніякої; а що треба – хіба я сам не догледжу? їдьте, провітритесь, та ще й дітей малих візьміть з собою…

Послухав, поїхав…

Приїхали, вже темно було; люде повечеряли. Дві доньки мої так потомились за день в дорозі, що полягали спати швидше в перину, і їсти нічого не схотіли. На другий день ми собі з Іваном ще не вставали ще протягаємся, а дітвора вже скрізь оббігала: і в саду, і в городі, і в пастівнику, і біля ставка, та все до дядини (Іванової сестри):

– Що отсе таке, дядиночко? А се що?

– Се гарбузи.

– А се що?

– Се кавуни ростуть.

– Які кавуни? Оті великі, смачні да солодкі? Чом же вони такі малесенькі у вас?

– Ще не виросли.

– А се що? А се що?

Набігались, аж попріли, та тоді в хату до нас: одна тягне окривало з Івана, друга з мене.

– Тату! Дядьку! Годі спать! Вставайте! Ми вже з тьотею усюди були, все бачили, а ви все рутитесь… Тьотя казала пообливать вас холодною водою, – да з сим словом справді за питунець з водою. Мусили ми повставати.

– Десь у вас ні стиду, ні сорому нема! Люде от-от обідатимуть, а вони ще й очей не попродирали! – шуткує Настя, сестра Іванова очей не попротирали! От засоні! – шуткує сестра Настя, усаджуючи нас за сніданок.

Поснідали, вийшли на рундук, сіли, смокчемо люльки.

– Пече? – процідив до мене Іван.

– Допікає-таки! Дивись, чи не на дощ воно так жарить.

– Може!.. Барометр посунувся на «дощ»… а воно б дощу й не треба.

– Як не треба! – каже Настя вмішується Настя. – Квасоля пожовкла.

– Що квасоля! Квасолі твоєї лисий не візьме, а сіно в покосах… нехай би дав догребти да в копиці зложить, тоді хоч і спорсне трохи, дак байдуже… Сьогодні гребуть?

– Гребуть…

– Толочане чи за спаші?

– За спаші…

– А ти ж їх почастувала, Насте?

– Іще б пак ні! Думаєш, без тебе дак ніхто й не знає вже, як з людьми треба поводитися. По дві чарки вже піднесла: в обід по третій, на полудень по четвертій, да за вечерю по дві, – от і буде.

– Буде! Буде… А догребуть сьогодні?

– Навряд…

– То се ти, Іване, за спаш береш? – питаю я.

– А ти ж як думав? Дарувати? Ні, зроду не можна. Колись і я гадав, що за спаші не слід брать, а треба по-сусідськи дарувати, а як торік от сюди як приїхав торік сюди да як сів господарювати, – побачив, що сього не можна: се дурниця. Почалось з того: займуть, було, телицю в житі або лошицю в овсі – прийде хазяїн; я його гарненько висповідаю, що у нього такий недогляд, поганьблю його, попрошу удруге не пускати скотину в чужий хліб і віддам… Що ж, ти думаєш, вийшло з сього? Як почали – сьогодні дві телиці в гречці, завтра – чотири в просі, позавтрому – десятеро в сочевиці… Погано; а соромно якось брати за спаш, не по-сусідськи, думаю, буде… да таки і випаси у моїх сусідів не вельми великі, хоча й не малі. Що ж його діяти? От я зазвав самого старшого з громади діда, усадив його, почастував, і давай його благати: і се йому, і те, і п’яте, і десяте: вас, кажу йому, діду, послухають, – вговоріть їх, щоб не пускали товару в чужий хліб. А він мені на се: «Даремна річ, пане! Шкода й починати, не послухають. Самі ви, пане, вино-ваті…» Я аж на місці не всидів: «Яка така моя вина?» – питаю.

– Така вина, що свого добра не вмієте берегти!.. Де таки се видано, щоб за спаш нічого не брати?! Сього в нас зроду-звіку не було!.. Ми ж от – громадяне, свої люде, – а попадеш в спаші, – викупись… Інакше не можна! Чуже треба шанувати… Воно й без спашу не можна: раз на раз не встережешся; інколи й рад би догледіти, да не зуздриш, коли вона й смикне… А все ж – чи умисне чи неумисне нашкодив, а прощать не можна! Ні вовік не можна… Ви думали, як лучче, по-божому, а воно вийшло не так: люде зараз запримітили, що ви, не во гнів вам сказати, хазяїн такий собі… слабенький, не вмієте свого берегти… От вони уші й розвісили… Самі, пане, виноваті…

– Дак виходить, що треба брати за спаш?

– А то ж як? Звісно, треба, тільки по-божому, по-людськи, не грабуючи, не позиваючи… особливо – не судячись… цур їм, тим судам! У суді час тільки збавиш, а так по-сусідськи: нашкодив – плати!

– А як хто не схоче платити, що тоді?

– Сього не може бути; у нас сього зроду-звіку не було! Чоловік свою вину знає: нашкодив – нема що й казати, ублаготвори! Се вже і бог велів… не за нас се стало, не за нас і перестане… Буває, що нічим заплатить, ну, тоді – відроби… Тільки по-божому, по-людськи, щоб не сутяжно було, не через край верх, а так, щоб припадало і до шкоди, і до вини… Аби ступила скотина в хліб, аби смикнула яку жменю – день відробітку або коповик (50 коп.) – се по-божому. А по тій чортовій таксі, та ще по суду… щоб його ніхто добрий не діждав судитись да возитись з отими судами!..

Послухав я діда і зараз з весни й оповістив, що не прощатиму спашів. Зараз вдесятеро поменшало… а попаду в спаші, зараз – одроби.

– Що ж люде? Не лають тебе?

– Де тобі! Дякують! І великих спашів нема… Воно, коли хоч правду сказати, з отсих відробітків задля мене тільки й користі, що спашів менше; а щодо роботи, дак нанять – дешевше менше стане: не почастувати не можна, а начнеш частувати, дак і вичастуєш горілки більше, ніж заплатив би за день. Ну, правда, і те, що за гроші ні зроду так чисто і так жваво не робитимуть. Ось ходім лишень подивитись.

– Ходім.

Ідемо поуз тютюнові плантації.

– Тривай! – каже Іван. – Завернім на тютюн, я тобі покажу: от тютюн, дак тютюн; ти чи й бачив коли такого! У чоловіка росту, а лист – широченний, хоч стіл застилай; да тонесенький такий – настоящий турецький. Насіння з Болгарщини добув… Степан Ніс [66] – лікар, може, знаєш його?..

– Добре знаю.

– Дак от він, бач, забрався лікарювати у болгарів, – дома, бач, тісно… ну і переслав мені насіння! Та вже й насіння!.. Спасибіг йому! Гляну на тютюн, аж дух радіє! Дивись, дивись який! Аж гуде! А листя, листя! От тільки не розберу, чи се персічан, чи пахунець… Ти тямиш що в тютюні?

– Коли палю цигарку або люльку, дак тямлю, а так – байдуже…

– Ну, дак тобі нічого й показувати, все одно, що сліпому малюнки!.. – з сим словом мій Іван присів і нагнувся до куща тютюну. – Ба, ба, ба! Отсе так! Що ж отсе таке? Дивись, дивись-бо сюди… глянь! Отсе так!.. Бачиш?

Я глянув: на кущі тютюну лазила велика сила якихсь зеленуватих, під барву тютюну, малесеньких козявочок.

– Що воно таке? – допитувався у мене Іван. – Ой, ой! Он і на другому, і на третьому! Так і обсипали! А он, он! – Іван перебігав від куща до куща. – Он поточили листя, наче решето, і он цілу сталку попід’їдали. Отсе так! Тро-хи-ме! Тро-хи-ме! – гукнув Іван несподівано для мене і з такою силою, що я аж здригнув.

– Кого ти гукаєш?

– Нікого, як тютюнника… Трохиме!.. Тро-о-о-хи-и-ме!.. Не чутно й не видно. Певно, в клуні лежить крутиться, десь в засторонку.

Мої діти, почувши дядьків крик, побігли з двору і бігли до нас.

– Верніться, діти, верніться, голуб’ятка, в двір, там знайдіть чи самі, чи хто вам знайде діда Трохима: нехай одним духом сюди йде!

Діти побігли; Іван ходив рядками тютюну: тільки й чутно було що: «Отсе так! Отсе так! Ось і тут, і тут! Отсе такий догляд! Пропав! Увесь пропав!» Показався і Трохим: справді заспаний.

– Обходив ти сьогодні тютюн? – питає Іван.

– Аякже, обходив.

– І не брешеш?

– От святий хрест!

– І нічого не примітив?

– Що ж там примічати? Тютюн, як тютюн.

– А се що? Дивись, дивись! Бачиш! – Іван гаряче тикав пальцем, вказуючи на гнізда козявок. – Бачиш? Що воно?

Трохим придивився.

– Що ж, нічого… козявки…

– Як нічого? – аж скрикнув Іван. – Хіба не бачиш, якої шкоди накоїли! І звідкіль вони взялись?

– Звісно, од бога… всяка тварь од бога… а шкода є…

– Шкода, що й казати, велика… І коли воно, кляте, успіло стільки нашкодить? Уранці обходив, нічого не було…

– Да ну-бо, діду! – перебив його Іван. – Хоч не бреши: дивись інде листя посохло вже, хіба се можна так швидко! Лучче кажи: що робить?

Дід засоромився і, понуро дивлячись, одповів:

– Нічого не робить…

– Нехай, по-твоєму, увесь тютюн попід’їдає.

– Усього не попід’їдає… А коли що, дак кликніть попа…

– А піп що поможе?

– Вичитає, помолиться…

– Ти ж кажеш: ся козявка від бога?

– А вже не від чорта…

– Дак коли від бога, дак і піп нічого не вдіє.

– Не попа, дак ворожбита позовіть, нехай заговорить! Іван аж пирснув зо сміху.

– От ви смієтесь, – сказав образливо дід, – а позаторік у Шаповала отак само було: напала козявка на тютюн, привезли ворожбита, він положив у питунчик жару, посипав чогось на жар, обкурив по рядкам, заговорив, немов рукою зняло: уся козявка передохла.

Іван перестав сміятися і з цікавістю спитав у діда, чим курив ворожбит?

– Про те не знаю, не питав, та хоч би й спитав, дак хіба він скаже? – відповів дід. – Та те куряво – пуста річ, то він так, аби очі відвести; уся сила в заговорі.

– Де той ворожбит живе? – спитав Іван. Дід відповів. Іван глянув на мене, ніби питаючи, що я гадаю? Я всміхнувся:

– От коли б ми з тобою знали зоологію да ентомологію, дак би й не посилали за ворожками, – промовив він до мене. – А то, бач, вчилися праву, а довелось господарство править… І не тямимо нічого… козявка від бога… попа на неї треба або ворожку… – Іван докірливо хитав головою…

– Може б, ліпше було, паничу, не займать козявки, – сказав дід. – Тепер вона наїлась, сидить собі в одному місці, а то як розворушимо її да розлізеться по всій плантації, – більшої шкоди коли б не добуть…

– Да ти ж сам радиш до ворожки.

– Я не раджу, тільки так кажу. Добре, як заговорить, а як часом ні? Може, се й не така козявка, як була в Шаповала… По-моєму, нехай вже отсі рядки їсть…

– А поївши отсі, далі нехай лізе?.. Ах ти голово!..

– Воля ваша! Про мене… а я так сужу: козявка, як і чоловік; коли він сидить на своєму місці, ніхто його не тривожить, не голодний він, дак який його враг понесе шкодить?..

– Нехай, мабуть, привезе ворожбита; нехай покурить; побачимо, чим він куритиме, то й собі знатимемо, – обернувся до мене Іван.

– Без заговору, паничу, куряво не поможе!.. Тут сила не в куряві… молитву чоловік знає, – говорив дід, ідучи слідом за нами до гребців. Пройшли гоней двоє мовчки: по виду видно було, що козявки і тютюн не дають Іванові спокою.

– Там і в житах у нас не все благополучно, – промовив наче нехотя дід Трохим.

Іван зупинився і спитав:

– Спаш?

– Ні, не спаш! Коли б спаш, то ще б байдуже, – відказав дід.

– Та що ж там таке? Може, вилягло жито?

– Ні, не вилягло! Чого йому вилягати? У людей і густіше буває, та не вилягає.

– Ну, дак що ж там? Кажи вже швидше!

– Там таке, що хто його знає, як і казати; може, нехай вже токовий скаже.

Іван аж розсердився та до мене:

– Бачиш, що за народ? От і живи з ними, і хазяйнуй! Ти, діду, не чоловік, а просто варивода! Коли почав, дак кінчай. Що там неблагополучного в житах? Жук? Муха? Чи що?

– Од жука бог милував, і мухи не чутно… Та се, паниченьку, не моє діло, а токового.

– Тьфу! От чоловік! Кажи що там? – сердячись, крикнув Іван.

– Там… бодай його й не казати! Там завертку якась зла душа завернула…

– І тільки? – Іван розреготався.

– Мало хіба сього! – відповів дід понуро.

– Хтось завернув, а я відверну.

– Не допусти вас господи до сього, паничу! Як се можна! – сказав дід жахаючись… – Не доведи вас господи! Щоб у вас, не до вас кажучи, тьфу, тьфу, тьфу! Руки вивернуло?.. Не доведи мати божа… Тут без ворожбита не можна…

– І знов ворожбита! – відповів Іван, махнувши рукою, і пішов мовчки.

Гребці садовились обідати, було їх душ, може, з сорок, більш жіноцтво; поміж чоловіками-кидальниками манячили і сиві вуси, були й парубки.

– Помагай бог! День добрий… з суботою вас! – поздоровкалися ми до гребців.

– Дякуємо, і вас поздоровляємо.

– Хліб да сіль.

– Просимо з нами.

– Що там, Семене, у тебе в житі? – спитав Іван, обернувшись до високого, широкоплечого чоловіка літ зо сорок, з довгими чорними вусами, котрі лізли йому за пазуху, у розхристану сорочку. Семен підняв трохи бриля і почухав потилицю.

– А ви вже, діду, не втерпіли, розблаговістили! – промовив Семен докірливо, дивлячись на Трохима. – От язик, і на припоні його не вдержиш! Чому я не мішаюсь до вас і мовчу про тютюн?

– Про мій тютюн нічого сказати… – відповів дід токовому…

– Нічого! Лучче б ви мовчали, а то як скажу при людях…

– Говори! Говори! Ну говори! Що ти скажеш? Ну? – приставав дід.

– Годі вам! – озвався Іван. – Та завертка, чи що?

– Завертка! Завертка! Отсе нехай бог милує!.. Мати моя божа!.. Завертка! – загомоніли разом гребці з страхом… – Завертка! Се так!

– Треба, паничу, – озвався гуменний до Івана, – за ворожбитом посилать, або пропаде жито.

– Чого воно пропаде? – питає Іван.

– Звісно чого: прийдеться або одкосить на цілі гони, да тоді запалить те, де завертка, або так покинуть, бо з заверткою, доки вона нерозвернена, ніхто жать не піде.

– Авжеж! Авжеж, ніхто! – загомоніли гребці.

– Навряд, паничу, чи піде хто жать, – заговорив поважно сивоусий чоловік. – Се річ небезпечна! Як можна! Доки не розвернута завертка – жать не можна.

– Дак я її розверну, – каже Іван.

– Боронь вас боже! – скрикнули гребці. – Як се можна! – І пішли розказувати всякі пригоди про завертки: у тієї руку звело, у другої ручки вивернуло; таке несли, що аж бридко слухати.

– Кромі ворожбита, та ще й не всякого, а вмілого, що знає заговорить завертки, ніхто не може розвернути, – говорив поважно сивоусий чоловік.

– Отже, я розверну, хоч і не ворожбит! – озвався молодий парубіка.

– Ось ну, ну! Попробуй, чи не розверне у тебе очей або в’яз, – застрекотіли дівчата.

– Куди тобі, плюгавому! Смоктав би свою носогрійку та не шився не в своє діло, – наставляв дід Трохим.

– Отже, розверну!

– Мовчи, заволоко! – строго озвався сивоусий. – Думає, блазня, що воно вже й теє… Думає, що коли за Десну волочився, дак вже й розуму набрався… Якраз!.. Чого не дала мама, не купиш і в пана… Розверну!.. Як розверне набік тобі зверне тобі набік в’язи, тоді знатимеш «розверну»…

– Чого ви, діду, сердитесь? Хіба я вас займаю?..

– Не серджусь, я правду кажу! Не лізь поперед батька… Хіба ми дурніші від тебе одного, чи що? Ми вік звікували, а в нього молоко на губах не обсохло, а він «розверну»… Ось я то не я… Тьфу! Блазень!..

– Блазень і єсть, – вмішалась одна підстаркувата молодиця, – а туди ж лізе!.. Яйця курку хочуть вчити… Не тобі старих людей учить, не тобі переучувать…

Трохи-потроху усі гребці накинулись на смілого парубка: хто лаяв його, хто докоряв, а дівчата підняли його на глузи. І господи! Як вони його висміювали, чого-чого не вигадували, до чого його не рівняли! Парубіка не витерпів: взяв бриль і пішов геть собі…

– Тю! Тю! Тюкайте люде на новика, тюкайте!

– Тю! Тю!

– Бач який новик об’явився! Старе хоче ломать, а нове заводити! Не діждеш… руки короткі! – торохтіли молодиці.

– Без ворожбита, паничу, діло не обійдеться, – провадив сивоусий, – інакше ніхто не прийде до нас вас жать… Се таке вже діло, так заведено з дідів і прадідів.

– Я візьму женців з другого села, – каже Іван.

– Беріть, воля ваша; поки не знатимуть, то й прийдуть; а довідаються про завертку, дак тюпки назад побіжать… Згадаєте моє слово.

Гребці розкотились спочивати на валках свіжого пахучого сіна, а ми з Іваном і з гуменним пішли подивитися на завертку.

Так сказать, як добра жменя жита була перекручена. Гуменний показав, скільки доведеться покинуть або спалить на корені жита, коли не розвернуть завертки.

– Тут на цілу копу жита кіп на десять жита буде, – сказав Іван, обійшовши те місце, що обвів гуменний.

– Може, й більше набереться, жито густе, – відповів Семен.

– Так шкода ж! Мало хіба? Подумай сам, сто пудів жита пропаде…

– Велика шкода! Бодай йому кишки да ковбик перевернуло!.. Щоб його з круга-світа звернуло, хто отсе завернув!

– Мабуть, треба за ворожбитом? – сказав до мене Іван всміхаючись.

– Проти вітру піском не посиплеш. Очевидно, ліпше ради забобонів викинути одного карбованця, ніж п’ятдесят. Посилай за ворожбитом. Я зроду не бачив, як розкручують завертки, цікава річ…

Іван мовчав: видно було, що йому і жита жаль, і коритися забобонам прикро.

– Коли вже посилать, дак треба на ніч, – промовив Семен. – Дак, по-моєму, як повечоріє, нехай Кузьма бере безклубу да сурмачку, та парою і їде на ніч.

– От таке ловись! Тьфу!.. Вдоволяй забобони!.. Ой люде, люде!.. – бурчав собі Іван. – Нехай їде! – відрізав він Семенові не то з серцем, не то з огидливістю.

Минув день. Ми лягли спать, дак сон наш не був здоровий. Манячились зеленоваті Моєму другові маячились крізь сон зеленуваті козявки да завертки в житі, мене зворушувала темнота і забобони народа…

Півні заспівали раз да другий. На рундуці чуть було тяжкі кроки.

– Хто там? – питаюсь спросоння.

– Се я, – промовив Семен, – ворожбит відвернув завертку благополучно, треба б на могорич. У нього багато діла, не ждатиме дня: тепер і на нього жнива. Іван піднявся.

– Лучче, – каже, – ради забобонів викинути одного карбованця, ніж десять п’ятдесят.

Примітки

Вперше надруковано в журн.: Зоря. – Львів, 1886. – № 1. – С. 1 – 4, як перша частина нарису «З життя на селах (Фотографії)», без зазначення дати написання. Підпис – Семен Жук. Заголовок «Завертка» наведено в змісті журналу.

Із деякими скороченнями та мовно-стилістичними правками і під заголовком «Завертка» оповідання ввійшло до зібрання творів у чотирьох томах: Кониський-Перебендя О. Я. Твори: В 4-х т. – Т. 2. – С. 89 – 102. Дата – 1884.

Подається за першодруком.

66. Ніс Степан Данилович (1829 – 1900) – український етнограф і фольклорист, за професією лікар. Працюючи земським лікарем на Україні, в Росії та в Болгарії, зібрав багато пісень, приказок, прислів’їв, частина з яких була опублікована у різних періодичних виданнях та збірниках.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 127 – 135.