Мамо, вернися

Іван Корсак

День, очевидячки, мав бути знову як вчора: з глибоким, відмитим, бездоганної сині небом, з чистими, як вперше випрані простирадла, морозами і передвесняними вітрами відбіленими хмарами, з відтанулими калюжами, біля яких галасливо стрибатимуть і навіжено чубитимуться вічні непосиди горобці, що питимуть залюбки синю воду, і відчайдушно закидаючи розтріпані і розкошлані голови вгору, питимуть, смакуючи та тішачись крижаною, з дзвінкими кристалами льоду, аж густою вологою. Варвара вже подавно лежала з відкритими очима і дивилася на віконні шиби, що з чорних стали непомітно фіолетовими, а там і голубими від тихо і безболісно народжуваного досвітка.

День наставав нестримно, дужчало владарювання сим тла, лише крізь скло холодно та байдуже поблимувала, мінилася та переливалася остання, немов ненароком з ночі забута, припізніла одинока зоря – вона видавалася Варварі примерзлою до нахололої з ночі шибки.

Прокинулася Варвара давно, відчуваючи, що втома трохи зійшла за довгу зимову ніч, втомленою залишалася хіба тільки душа; маленька, спрацьована, вона лежала; згорнувшись калачиком, у великому, немислимо тепер великому напівпорожньому ліжку, та гортала думки, як вже колись читану, не вельми цікаву книжку, і ті думки, видавалося, стиха шелестіли, мов пожовклі та вицвілі сторінки.

Вона лежала, боячись ворухнутися, скрипнути ліжком і розбудити дітей, і тільки зважившись, нарешті, повернулась на другий бік та простягла руку, поклавши на порожню й холодну подушку поряд – була та подушка холодною вже півроку, відколи чоловік покинув її і подався до тої Васьки, Василини, що секретаркою у районі у начальника одного служила.

Варвару не допікав жаль за Павлом і не точила іржею ревність, бо не мала вельми за чим жаліти і чого ревнувати, відболіло, перекипіло давно і википіло, та все ж у душі, коли не лукавити, десь на самому денці, таки залишивсь якийсь накип і гірка прикра сіль. Вона знала, що до Васьки їй не доставитись – ні статурою, непомітно й підступно гнутою вже роботою, рачкуванням щоденним з ганчіркою (Варвара прибиральницею була у конторі), Васька ж лебедем пропливала вулицею, вифарбувана, підмазана, як піч у великодну суботу, і парфуми пахтіли від неї, мов від магазину змішаних товарів у їх селі: Варвара свої зморщені руки із задирками біля нігтів тихцем ховала при людях, Васька й не думала, звісно, стидатися довгих і добре доглянутих пальців із нігтями, вкритими лаком, що вилискували, наче вишня, яка ледве налилася і почала вистигати.

Вони жили в одному селі, зовсім близькому до райцентру, жили на одній вулиці мало не сусідами, але видавалося, що живуть на різних континентах – обоє навіть не пам’ятали, коли уже зустрічалися, чуття, загадкове непояснюване, завше підказувало їм одна одну; і коли одна ступала на вулицю, то інша напевне звертала в провулок, більше того, вони навіть не могли уявити, як би зустрілися на одній стежці і на одній дорозі, а ще гірше й гіркіше – зустрілись очима.

Вона лежала й дивилася на світліючу шибу у вікні. де так само мерехтіла і змигувала, наче тихо спокійно і рівно дихала одинока, примерзла до скла зоря; Варвара переймалася світанковим цим спокоєм і не спішила, бо контору помила ще звечора, а дітей встигає зібрати, і потроху душа її набиралася рівноваги, схожої на цю, досвіткову, між ніччю і днем; коли ж хтось затарабанів, нагло й настирно, у двері, вона аж скривилася від зрушеної рівноваги і неохоче, вступивши у капці, почалапала до дверей.

Вона відчинила двері, глипнула і остовпіла – на східцях, мов синій привид, бовваніла Василина. Якусь мить вони стояли обидві мовчки, приголомшені та здивовані, і між ними жовтою блискавкою промайнув і змигнув переляк; розділені не порогом, вони стояли розділені життям, як рікою, і ту ріку перейти непросто, бо бурлить, несеться й клекоче вона, збиває і валить з ніг, в тій шаленій стрімнині, крижаній, аж хапає правець, то чисті струмені йшли, десь народжені джерелами, а то каламуть, то неслися випущеною на волю стрілою, а то знову закручувалися у чорний засмоктливий вир.

– Павла нема, – першою озвалася Василиса, хухнувши білою парою у синій досвітній морозець, сказала, ледве вимовивши цих два важких, як каміння, слова язиком, що з холоду мало слухався і аж рипів.

«П’яна вона хіба, – байдуже думала стямлена вже. Варвара, – знайшла у кого питати».

– Тож нема, – відказала, і подоба кривої усмішки ображеною тінню ковзнула сухими губами. – Півроку уже в тебе.

– Павла нема, – вдруге сказала, заплітаючи так само язиком, Василина, і осклянілі очі її вперлися у Варвару, наче в стіну. – Пішов досвітком сіна коневі кинути, і кінь забив. На смерть.

Варвара довго стояла мовчки і порожніми, вихолонулими очима дивилася на Василину; вона не скрикнула, не заплакала, тільки гойднулися сині холодні тіні на її змерхлому вже лиці, і відсвіт від цих тіней падав на сивину, що несподівано засвітилася, мов у примарному світлі люмінесцентного вуличного ліхтаря. От яке те життя, подумалося Варварі, йдучи від дітей, небіжчик хвалився: «Отепер поживу, як уже заманеться», от яке те життя, думалося Варварі. І не було в неї ні втіхи, ні суму, ні запізнілої злоби відомщення, ні жалю, тільки накип отой нараз спав із душі. Все минуще.

– Твій чоловік – то й хорони, – сказала, не дочекавшись відповіді, Василина, і очі її стали меншими і жалкими. – Я з ним тільки півроку була, нащо мені мрець у хаті.

Варвара не озиралася, вона не могла бачити, вона просто відчула – шкірою, спиною, усім тілом що її обоє, прокинувшись, постали враз за плечима. непомітно й нечутно виросли вони, єдині крила її.

– А де ж… він? – Варвара не пересилила себе назвати його по імені, немислимо вимовити «чоловік», і вже зовсім не знала, чи можна було б тут говорити «твій» або «мій».

– У хліві ще… В гної. Я коня боюся.

– Мамо, – тихо сказала дочка і легенько стиснула пальці її – теплими своїми, щойно з постелі, стисла Варварині, вихолонулі за життя, вузлуваті й шорсткі, мов укриті старою корою.

– Тоді вдвох хоронімо, нащо мені така витрата, – раптом, немов злякавшись, швидко затарабаніла Василина, і гладке полив’яне обличчя її враз задобріло. – Він же з тобою вік прожив.

Досі Варвара чогось страхалася звести на неї очі, тепер же цей ляк минув, вона кинула мимохіть байдужий погляд на Василину, кинула, як на щось неживе, ослінчика або етажерку, і рушила в хату вдягатись.

– Мамо, – заступив дорогу їй син. – Не ходіть. Не ходіть туди.

Дорослі вже в мене діти, думалося Варварі, і добре, що вони вдалися, гріх нарікати, але їм ще пожити, взяти в порадники ті літа, що шуміли уже за спиною у неї, як зелене листя на легкому літньому вітрі; їй, натомленій, літа додавали сили та певності. І син, мов відчувши невидимий порух прожитих років, що прохолодою війнули в обличчя, опустив голову і відступив.

Варвара накинула своє нове, ні разу не вдягане те пальто, перешите торішньої осені з доччиного, і вони пішли вдвох з Василиною безлюдною спросоння і мовчазною досвітковою вулицею.

На поколюючому морозі хрумтів і поскрипував під ногами сухий рипучий сніг; вони йшли перехрестям сусідських поглядів – відколи то стали товаришками? – йшли, немов фотографовані бліцами, урочисто холодні і мнимо байдужі.

Смерть завжди несподівана, раптова вона чи ждана, чи навіть жадана з тяжкої і безнадійної хворості; і рідко бувало, щоб після холодного подиху сирої землі хатні не розгубилися, не метушилися безтолково, не знаючи, за що узятися і з чого почати, аби до поминок справитися; але ось приходять люди, і робота робиться сама по собі, кожен знаходить займисько, все лаштується непомітно і в лад. Так і в Василининому домі.

Покійник, обмитий і наряджений, лежав на покуті, чоловіки на труну стругали білі, наготовлені на столярку до літньої кухні дошки, діти з хвої, що пахла смолою й зимовим вітром, плели вінки, а жінки, стиха перемовляючись, поралися на кухні із каструлями.

Варвара стояла над покійником, і думала про своє життя із ним, таки добрячий шмат життя, два з половиною десятки літ; та диво-дивне, скільки всього траплялося, траплялося не тільки плутаного, просто гіркого зрештою, але зараз воно відходило, спливало, мов і не було його; залишався лиш подив – чого він тут, у чужій хаті, поміж чужих людей…

Заміж втрапила вона молоденькою, як ішла під вінець, то жінки казали, що ляльку їй ще б у придане, такою ж на фотокарточці зоставалася – тоненькою лозиною, дитинчам із зляканими очима. Перші роки Павло мав добрий заробіток, шоферував, подейкували, що і «зліва» йому немало пливло, та не допливало воно до домашнього порога: чайну «Поліський вечір» поряд із прохідною немарне охрестили всі «матінкою», їй сповідали хлопці свою і синівську, і подружню любов.

Коли ж п’яним роз’їхав школярика, слала йому Варвара три роки посилки в далеке північне місто, яке й досі не ладна вимовити – переписувала його щоразу, перехиливши голову від старанності, з поштового круглого чорного штемпеля, а сама, щоб дітей на ноги зіп’ясти, три контори мила і підмітала – дві в районі і одну у селі. Як вернувся Павло, то на бойню конюхом прийняли.

– І чорт його забери, – махнув тоді він рукою. – При свіжому м’ясі якось не похудну. Ще й дітки щодня гостинець матимуть.

І підморгнув так хвацько, як замолоду, кумедно смикнувши вусом, як умів смішити її до весілля – вона і тоді засміялася.

Та не вчащали гостинці ті в хату, зате стали вчащати сусідки, що пошепки переказували, як набив Павло Василинин холодильник копченими язиками та ковбасами.

Варвара стояла над небіжчиком і дивилась на його руки, перев’язані білою в крапочки хустиною, аби так захололи на грудях, і силувалася згадати, коли бачила вона востаннє, як гладили ті руки дитину по голові, і все ніяк не вдатна була згадати; її ж вони «гладили» не раз і не два – синці подовгу не сходили. Крутий і поміж людей, і поміж тварин, він цими ж руками, бувало, так муштрував того самого коня, під яким і згинув, що з вудил тільки мило летіло.

За день, як піти назовсім із хати, запрягав він коня і той негадано схарапудився; Павло теж враз скипів, намотав віжки на руку і став хрестити кілком строптивця – здиблений кінь хропів і дико поводив очима, витанцьовуючи по колу навколо господаря з кривою і злобною усмішкою, після кожного удару кілком по крупу кінь здіймався вгору і загрібав ногами повітря, іржав ображена і благально, мов просив милосердя. Злякана Варвара повисла на руці в чоловіка:

– Облиш, може, він не винен…

Опісля з’ясувалося, що кінь і справді схарапудивсь не без причини – наступив тоді на цвяха, що невідь де взявсь на подвір’ї.

Варвара дивилась на холодне Павлове, чомусь по смерті піддуте та посиніле обличчя, і йшла, мов по кладці вглиб пережитого; Василина ж, ніяк не надибавши займиська, тицялася з кутка в куток, крутила скрушно і каятливо головою та все приказувала:

– І нащо воно мені… І де воно взялося на мою бідну голову?

Вона заламувала білі руки з довгими пещеними пальцями, на яких жовто зблискували персні, а хазяйки нишком ховали усмішки в хустки.

– Де ж я м’яса візьму на поминки… – хрустіла довгими пальцями Василина, мов з холоду розтираючи рук..

Сусід Порфир, що зняв щойно мірку з мерця для труни, обернувся вже в дверях і скрива блимнув на господиню.

– Та не скигли ти, – буркнув, – того, що покійник тобі переносив, малої долі стачило б.

Варвара обернулася і кинула на Василину той самий погляд, що й досвітком, як на ослінчика чи табуретку, погляд холодний, байдужий та відсторонений – було на душі в неї порожньо, як на заметеному снігом зимовому полі, де окові ні на чому зупинитися, тільки мете й шарудить сухий причерствілий поземок.

– Чи про це зараз мовити… Хай сходять чоловіки, візьмуть у нас порося.

Варвара побула ще з півгодини біля покійника, постояла мовчки, перекладаючи холодні й важкі, наче брили, камінні думки, а тоді пішла на роботу підмести й помити в обід контору.

Чоловіки поралися з Варвариним поросям, не присідаючи, курили просто за роботою, перекидаючи губами цигарку з кутка рота в куток, мружачись та задираючи підборіддя вгору, аби дим не їв очі, і нарешті Порфир, витерши марлею червоні від крові руки, сказав:

– Там лівер і жир лишився, хай би забрала Варвара. Не викидати ж…

– Помалу, – здивовані очі Василини враз стали круглими, як поштові штемпелі на конвертах. – Мені тут наслідили, начовгали, підлогу тепер фарбуй…

Порфир ікнув від несподіванки, а тоді, не врадивши, загріб п’ятірнею жмут внутрішнього сала і тицьнув у рот Василині, розмазуючи губну помаду.

– На, наїжся, – товконув, аж притис до стіни.

– Притерушений, – не образилася Василина, огинаючись та відсварюючись для годиться, і витерла рот хустиною. – Обої мені залапуцав…

Коли по обіді Варвара прийшла до покійника, Василина знов неприкаяно шнуркувала з кутка у куток, щурилася і мерзлякувато терла худі і білі, безкровні руки.

– Де ж я борошна, бідна, візьму…

Не мовивши й слова, вернулась Варвара додому і стала вкладати, тужачись, мішок борошна на дитячі санчата.

– Мам, – підхопивсь помагати їй син. – Не муки тої шкода… Люди сміятимуться.

Варвара не відказала синові, зрештою, і не мала чого сказати, тільки опустила сиву свою винувату голову, і взялась за санчата.

Хилячись уперед і горблячись, вона повезла борошно вулицею, сяючою снігами, залитою відчулим вже весну, звеселілим сонцем, вона тягла ту муку як свою муку, і від скрадливих та жадібних невситимою цікавістю поглядів, якими світили сусіди з-за парканів, вулиця видавалася, і зовсім оглушливо сліпучою.

Думки, що напливали, не давали спочину душі, вони, мов скулко їм муляло, ворушились десь там в глибині, вовтузилися і перевертались: Варвара чула, що їй заважає щось, вона йшла, мов людина, яка забула раптово потрібне і тепер ніяк не згадає, її гнітило, що в думках про Павла набігає лише гірке і недобре, вона опиралась цьому, пересилювала себе і боронилася відчайдушно – не могло ж так бути, принаймні так залишатися.

І Варвара взялася шукати іншого, перевертати прожите, мов манаття в старій материній скрині, перегортати злежале і давно не чіпане, відкидаючи геть, наче поточені міллю, довгі роки, коли з неї в очі сміялися і тицяли Василиною, облишаючи збоку застрахане малолітство дітей; вона перебирала роки, як давнє, цвіллю пропахле шмаття, і не знаходила того, чого шукала, аж поки не наткнулась випадком на той давно призабутий ранок.

Вже досвітком привезли додому дружки Павла – геть безтямного, тільки боса одна нога здивованою сиротою виглядала із воза; виваливши його, мов дрова, під хвірткою, дружки враз завіялися, а Варвара, обхопивши чоловіка попідруки, як малу дитину, тягнула у хату, мила й халючила, розувала з єдиного черевика. Коли ж він прочманів було трішки, то взявся за жінку, чом вона, нероба така, мух над ним не гонила – Варвара й збігла тоді із дому.

Проспав Павло, вдоволено сопучи, отак до обіду, і розбудило його якесь шкряботіння та брязкіт: діти повзали голими заденятами по підлозі і нишпорили порожніми каструлями. Павло неохоче підвів важку голову, в якій усередку повідставало усе, мов у давньому висохлому наполовину яйці, встав і собі зазирнув туди із цікавістю; без господині там щось віднайти був він, звісно, не ладен, а тому тернув для годиться скибкою хліба пательню і подав сперш малому.

В малого ожили й загорілися очі, він хапливо ковтнув, було, слину й потягся увесь до хліба, але нараз щось невидиме, як скляна стіна, спинило його; малий завагався, перевів погляд на батька, тоді знову на хліб, що тримав той у дрібно тремтячій від похмільного дрижаки прохальній руці – голод потіснив невидиму скляну стіну, але ненадовго, і син, опустивши очі, гребонув від себе батькову руку.

Мала скоса зиркнула і відвернулася.

«Ум-гу-у», – мимовільно й протяжно він рикнув здивованим звіром, і холод, що струсонув його виснажене, мов обмолочене важкими ціпами тіло, вибив хміль до остатку. Щось не знане давно ворухнулося раптом у ньому, незвично тепле й щемке, і він взявся хапливо, плутаючись неслухняними пальцями у колготках, вдягати дітей: він уперше отак відчув, що ці два крихітні й замерзлі тільця, які повзали поміж каструль, є часткою його самого, невпинне продовження хоча баламутного, але його ж таки життя.

Незадовго удягнені діти світили умитими личками, як нові копійки, а Павло, винувато ховаючи погляд, заходився коло плити – небавом на ній шкварчало і булькало, він же, почепивши жінчиного фартуха, поважно й значуще походжав головнокомандуючим понад строєм каструль. І коли на поріг заявилась сусідка Ніна із свіжої і, теплою ще новиною на губі, і вона зобачила Павла із начепленим клейончатим фартухом, що стирчав на ньому неоковирно та лопотів, наче бляшаний, то в неї з того видива перестали слухатись очі і замигтіли раптом, мов кульки у барабані спортлото. Промимривши позичити хліба, вона крутнулась, аж вітер зняла спідницею, і чимдуж подалася із хати.

Але через хвилю вже на порозі стояла інша сусідка і жалібним голосом присьма просила позичити жменьку солі – очі її також були голодними, вони бігали по кімнаті і хапали усе підряд, як лякливий злодій у лавці дрібних товарів; великодушний Павло відсипав їй солі повну мисочку.

Потім заходили ще і ще, а коли у дверях постала Юстинчикова Ганна, що досі не знала, де й клямка у них, то не встигла навіть розкрити рота.

– Сіль вже позичив, хліба давав, тертку забрали, – блимнув господар з-під брів звичним таким, сутінковим поглядом. – Чого іще?

– Та я хіба що, – перелякано подавала голоблі назад повнотіла Ганна, оторопіло дивлячись на Павлові гуки у тісті. – Та я нічого…

Останнім прителепав кум Олексій, посидів мовчки, покурив собі, поцмакав губами – Павло відав, що як кум перебере, то завжди отак прицмакує, а тоді, вмерше не дочекавшись угощення, журно сказав:

– Ти б тогово, Павле… Порядку на кутку не псував.

– А не пішов би ти, куме, під чотири вітри, – не втерпів урешті Павло. – Я вам тоді цікавий, як Варвару навколо хати ганяю.

Як понесло Павла, то вже не міг зупинитися, прибрав у хаті і коло хати, попорався і дав лад подвір’ю, добряче таки запецьканому, навіть сам вибрався і причепурився.

Три дні вертався Павло з роботи просто додому, і всі ці дні Варвара ходила святечна, уперше з піднятою головою, випрямилася раптом і навіть рук не стидалася. Три дні чоловік хазяював, та не стачило, певне, на більше, і як завіявся після того, то тиждень і з свічкою його ніхто не знайшов…

Варвара тягла дитячі санки з борошном залитою сонцем вулицею, вулиця сяяла від урочистих снігів, на які від тополь лягли голубі довгі тіні – навіть дві чорні ворони, що сановно походжували машинною колією і дещо зверхньо зиркали на перехожих, не применшували зимової храмової урочистості; Варвара тягла санки, що повискували ненароком скривдженим цуценям, і думала про пережите.

І коли вона згадала той день, весело здивованих і вмитих дітей і не менш здивованих та спантеличених жіночок, яким так нагально знадобилася позичка, їй легшими стали санки; очі сусідів, під беззвучним прострілом яких вона зараз ішла, скрадливі погляди з-за парканів та ледве відхилених фіранок із несхвальних, осудливих і недоброзичливих видалися теплішими і співчутливішими.

Душа в неї під цим незамутненим сонцем, на незайманій непорочній білині снігів немов обновилася, як обновляються старі ікони чи древні картини: кіптява спала, ржа осипалася, і сяяла вона та світилась аж лячно – бо навіть раз на віку зроблене кимось добро не гине, навіть зроблене рідним дітям; воно не щезає, не тліє, не іржавіє; і в цьому знайшла вона власне виправдання і помилування.

– Мамо! Вернися… – линуло наздогін доччине у лункому й пружному повітрі, але долинало з такого далекого далеку, з-за якогось порога, що був ще до болю.

Подається за виданням: Корсак І. Покруч. – Луцьк: 1993 р., с. 68 – 77.