Не за правилами

Іван Корсак

Душа у Федора Галагути була зараз м’яка, мов змащені свіжою ваксою його завше охайні, з франтуватим блиском, дістані у завмага за могорич черевики: жінка вже тиждень на сесії в технікумі, і він почувався тепер як вистояний за зиму їхній бичок-річнячок, що негадано з хлівної неволі потрапив на весняне, запаморочливо свіже н п’янке повітря, і тому ошаліло роздував ніздрі, не в силі побороти нестримне бажання з вибриком погасати подвір’ям, високо підстрибуючи від повноти життя і хвицяючись.

Його душа домлівала від однієї думки про завтрашню рибалку, на яку вже накласти вето жінка безсила, від передчуття поважної розмови у теплій компанії, таки досить теплій, підігрітій не одним келишком, а ще від передчуття шашликів, що стиха шкварчатимуть на нешпаркому багатті, сердито пострілюючи вусібіч крапельками гарячого жиру, смаку підпеченої, із звабливим запахом цибулі та ніжного, вимоченого у легкому нині м’яса – душа його домлівала, танув язик і сам він немов танув і плавився.

І ще одне його теплило, гріло зсередини, аж млость бралася в нігті – на кухні бряжчала тарілками невеличка, кругленька, мов пампушечка підрум’янена, сусідка Оля, на яку не раз уже накидав нишком жадібним і хижим оком, і яка проти його жінки, худої, з витягнутим конячим обличчям і усієї якоїсь твердої, наче скрипуче залізне ліжко, не раз будила в ньому спокусливі і масні, аж липучі, думки.

Він попросив сьогодні сусідку трохи прибрати, бо гора посуду на кухні росла навіть швидше, аніж борги їхнього господарства, які він, колгоспний рахівник, помагав рахувати; Оля віднікувалась перш і сміялась, питалася, чи не вельми ревнива його Ліда, але віднікувалась не так вже настирно, смішки в її розкосих, дещо азіатського покрою, очах були без образи, видалися йому дражливими і підохочуючими, тож Федір ще плаксивіше розказував, які крокодили завелися у його хаті, пообіцяв виписати кришок для консервування з колгоспної комори – сусідка поманіжилася, поманіжилась, а врешті згодилася

– А де ж посуд чистий дівати? – виглянула з кухні Оля, стрельнувши своїми азіатськими очима, і в Федора змерзле ураз серце підступно йокнуло, вцілене тим стрілом.

«Іч, куріпочка моя ти рябенька», – подумав він і облизався з прицмоком.

– Ціп-ціп-ціп, – замість відповіді засокорів Федір тоненьким і лагідним голосом, мов зібрався сипнути пшона, і, схопивши сусідку за руку, потягнув через поріг до себе.

– Е-е, Федоре, ми так не домовлялися, – пружно огиналася сусідка і вислизала, як змащена салом.

– Ціп-ціп-ціп, – сказав Федір, не випускаючи за п’ястя сусідки, що марне пручалася; він спробував обняти її другою рукою за талію. Оля жалібно пискнула, пискнула так, що його серце й дорешті змерзло, і вони пустилися борюкатися кімнатою як молоді скуйовджені коти навесні, мимохіть танцюючи і пританцьовуючи; душа Федора, і без того м’яка, ставала як теплий, розпарений, ладний от-от потекти віск, зате тіло ураз стужавіло й дзвеніло, мов напомпований на совість твердошкірий футбольний м’яч.

І тут негадано й нагло задзеленчав вхідний дзвінок спочатку коротко, а потім безперервно, знущально і безсовісно настирно.

Федір аж засичав, як проштрикнутий ненароком той же м’ячик, випускаючи дух, він враз обм’як і Понуро потелепав відчиняти передбачливо раніше замкнені двері.

На порозі стояв його син, п’ятикласник Костик, блідий і хирлявий, як мати, тільки щедро, мов би краще було розпізнавати, позначений ластовинням.

– Чого тобі? – буркнув Федір у ледве прочинені двері, аби малий не шаснув часом у щілину – йому ще сина тут бракувало.

– Їсти… – заскімлив, скривившись, Костик.

– Ось карбованець. Поїж у шкільному буфеті, бо ж матері нема вдома.

– Як нема? – насторожено перехилив голову хлопець. – А он ходить подвір’ям, ключа шукає.

Федора аж пересмикнуло, спітніла спина під сорочкою раз схолола і взялася гусячою шкірою, він зам’явся, було нерішуче переступаючи з ноги на ногу, врешті ніяково поліз до кишені.

– На тобі п’ять карбованців, тільки скажеш, що мене має вдома.

Син зверхньо глипнув на зіжмаканий папірець і від цікавості у нього на обличчі аж ластовиння заворушилося. Батько розуміюче кивнув і знову поліз у кишеню.

– На десятку.

На цей раз Костик задумався, щурячи хитро око, думки швидко перебігали у його голові і від них на ваду тільки тіні змигували.

– Ковзани з черевиками, теє… п’ятнадцять.

Батько знову поліз у кишеню штанів, потім у другу, оді лапнув на грудях піджак і, як назло, не знаходив нічого, аж поки згадав свою найхитрішу сховку – пришиту самим від жінки потай біля паска кишеньку – і вийняв відти останню троячку.

Син невблаганно і мовчки крутнув головою. «У-у, нечестивець», – подумки простогнав у безвихідь загнаний Федір, поїдаючи сина ненависними очима; той же час він трохи лукавив сам перед собою, бо у душі хвалив синову хватку, безжальну, чіпку і настирну, бо хоч і мале ще, а диви, свого не випустить: мала пташка, та кігті гострі:.

Федір, люто блискаючи очима, взявся гарячково вивертати кишені, показуючи, що нема в нього більше, нема, але Костик, підсміхаючись куточком рота, лиш крутив головою.

– На ще ось десятку, – зашелестів з-за спини шепіт сусідки, що застібала хапливо гудзики і поправляла зачіску.

Костик вихопив гроші з батькових рук і погнав собі геть, підстрибуючи на бігу і, мов кінь, ігігікаючи.

– Ма-а-мо! – почувся з-за рогу його втішений голос. – Нема батька вдома, і ключа забрав.

З того часу у Федора з сином почалися нові стосунки, і осі вчився Костик незгірш, хоч і ненавидів свою науку зеленою зненавистю, але як тільки в щоденнику вигулькне трійка, його чекала незмінна і досить таки навариста березова каша. Тепер же, як тільки батько починав виборсувати із штанів шкіряного паска, хлопець знайомо всміхався куточком рота.

– Спробуй, матері все розкажу.

Першого разу Федір отетерів, замахнувся було люто намірившись тою кашею нагодувати досита, але злякане і лиш безсило погрозив кулаком.

Батько трохи злився на хлопця, трохи тішився ним. Воно і раніше Федір вважав, що син таки має муху в носі настирним росте, ділової хватки – бо інакше порядно хіба проживеш на світі, щоб не кожна тобі шмакодявка могла на хвіст наступити; треба жити твердим, вовкодавом, тоді тебе поважатимуть.

Про себе Федір добре відав, що він зірок з неба не хапав, не хапає і хапати не буде, вони, ті зірки, змигували надто вже високо, загадково переливаючись і зверхньо підморгуючи з своєї запаморочливої, холодної і недосяжної височіні, але Федору було й тут не мулько, у колгоспній конторі, у куточку просторої, густо, як рукавичка, народом заселеної бухгалтерії, у куточку під теплою батареєю.

Він умів бригадирів непомітно вдягнути у шори, міцніші ніж із дбайливо вичиненої шкіри: розцінюючи наряди, липу чув за версту, як чує старий лис на снігу куріпку, цю грудку життя, непіддатну морозам; Федір бездоганно закидав гачка і з ним мусили вже ділитися, згодом входило це в звичку і свою долю він відрізав, як ножем замашний кусень масла. Федір тішив себе надією, що і син кебету має не згірш кумекати.

Змалку, правда, хлопець був ні риба, ні м’ясо, тонкосльозий і жалісливий, копнуть його на вулиці, а він здачі, віслюк, не вміє відважити. Майстрував колись Федір клітку кролям і так бубухнув молотком сам себе по пальцеві, що ніготь посунувся, мов до цього примерзлим був, а тепер відтанув.

– Болить? – нажахано, швидше одними великими сірими очима поспитав, скривившись, малий.

– Болить, та не тобі, – сердито буркнув Федір трохи з досади, трохи від болю, а ще більше брала нехіть, аби не ріс малий квашею. – Кожен хай себе глядить.

З часом, на власну втіху (і побоювання аби не зурочити), Федір став помічати, що душа у сина виробляється за його штибом, непомітно тужавіє, тепер вже не ховалися, а весело блищали сірі очі, як хотів когось обхитрити, проте відлуння давньої м’якотілості ще не зразу миналися, вона виступала інколи ненароком, як виведене кремом за зиму ластовиння вигулькне несподівано при першому пролиску весняного сонця.

Прийшла якось Ліда додому зла й дратівлива, аж іскри на ній потріскували, довго бурчала на Федора, що чужі чоловіки, як на роботі жінка, зготують і зварять, добрі, такі як сусідський Сидір, каву навіть уранці в ліжко дадуть. Ліда сипала і торохтіла словами, а видавалося що, худа і жовчна, завше знервована, вона торохтіла кістками, Федір вважав за благо причинити рот на замок, син же, що якраз тоді тільки став школярем, дивився на матір з жалістю, і цей погляд малого дратував Федора куди більше жінчиної молитви.

Наступного дня. як тільки батьки за поріг, Костик взявся за господарку: він надумав самотужки щось зготувати, аби не сварилася матір і не кривдила батька, він навіть зметикував уже таке щось смачненьке, що старші оближуться та зрадіють, і до чого сам був, до речі, не вельми байдужий – пончики. На печі стояла велика, на кілька відер, пузата каструля з борошном. Костик пробував зняти її, та не зміг, бо каструля, зсунута на краєчок, загрозливо хилиталася і аж ніяк не мала наміру бути слухняною в тоненьких, що тряслися від непосильної напруги з виступилими блідо-синіми, мов пророслі без світла паростки жилочками, руках Костика. Тоді він узявся по-іншому поратися з капосною, непіддатливою каструлею.

Поставивши один на одного два стільці, а зверху ще третього стільчика, збоку на всяк випадок табурет, Костик заходився, балансуючи як циркач, бачений по телевізору, знімати борошно по цих сходинках; робота то була неспішна і вельми точна, хлопець робив її, закусивши губу ретельно та зосереджено, як ніколи домашнє завдання, і підохочуваний у душі рум’яністю майбутніх його витворів та материною похвалою.

Решта діла тепер, звісно, дрібниця – залишалося тільки виліпити пончики. З поважним виглядом Костик бухнув чайник води у каструлю і заходився місити, штурхаючи кулачком, як патичкою, її тісто. Він штурхнув раз – борошно з-під кулачка пурхнуло цівкою вгору, йому в обличчя, аж дух забило і залоскотало у носі: від подиву він спинився і, скривившись, бо залоскотало дужче, смачно і голосно чхнув. Тепер незалите водою борошно пурхнуло вже вусібіч, на волю, на всю кухню, попливло порошею у повітрі, як іній з дерев сонячного ранку, коли морозу ніяк не осилити хай ще і скісних, та лагідних вже і теплих, променів.

«Ти ба», – спантеличено, але все ж дещо зверхньо зиркнув малий на каструлю і бухнув туди для порядку ще чайник води.

Потроху з’ясовувалося, що вимісити тісто – діло не таке й просте, однак це несподіване відкриття мало засмучувало хлопця, він, засукавши рукави, то тузав щомоці в’язку гущу обома руками, як це схоже робила мати, то доливав воду, а то бігав по варення чи паперові серветки витертися – тісто в’язло, чіплялося, липло до рук; в борошні була вся щока і кінчик носа, бо час від часу змахував піт рукавом, біла пороша і заметіль вкривали не лише кухню, вони віялися і мелися найнахабнішим чином вже по інших кімнатах, сліди ж Костика на килимах і поріжках так петляли, що по них не вивела б його і хитромудра розбійниця-лисиця.

Хлопець аж голову перехилив від замилування, коли виліпив перші пончики, такі були бо хороші, його мало бентежило, що вдалися вони маленькі, наче місячні пацята.

Натомлений трудами праведними, Костик включив телевізора і, не миючи рук, присів, він якийсь час дививсь мультики, потім раз позіхнув і вдруге, а тоді схилив голову на спинку крісла, і непомітно, з почуттям виконаного обов’язку і душевної злагоди, задрімнув, сопучи вдоволено носом.

Матір, як ступила у хату, сперш подумали, що обвалилася штукатурка, вона сторожко і богобоязно зиркнула вгору, але там було начебто все гаразд, тоді розгублено роззирнулася, як селюк, що вперше втрапив у велике місто і нагло застряв, переходячи широченну вулицю: попереду і позаду з шумом, гомоном, перемигуванням та гвалтом сирен проносилися машини, мало не чухраючись об його кошілки, а він, напуджений, не може зробити ні кроку і тільки кліпає спантеличеними очима. І лиш зазирнувши на кухню, матір зрозуміла таємницю шарварка.

– А ти, шалапуте ластуватий! – схопила Ліда сплячого сина за комір і стала трусити так, як витрушують картоплю з мішка – їй, яку всенькі сусіди мали за найбільшу чистюлю, аж дух забивало з образи і гніву.

Ледве стямлений хлопець отетеріло і витрішкувато дивився на матір, не ладен ще збагнути, що ж стряслося на цьому світі, де так зовсім недавно все ладилося, а мати довгими і худими, як з бамбукового вудлища, пальцями лупцювала його по щоках. Правда, як охолола трішки, жаль підступно вщипнув її за серце, але те вона утаїла, показною суворістю відгородила, аби не смів малий хатнє; добро переводити.

З того часу Костик ліпити пончики більше не брався, як ні за що інше без чийогось відома і благословіння, бо так вже ведеться в дорослих, такі правила, бо за всяке своє неминуча чекає кара, – мізкував він, ворушачи ластовинням на дрібному усохлому личку.

Цим правилам хлопець було подивувався, потім звик, ще потім вони припали самому до шмиги, а ще через кілька років, як матері не було вдома і батько загадував помити підлогу, Костик всміхався хитруватою знайомою усмішкою.

– Як даси карбованця – то помию.

Батько скрушно і докірливо хитав головою, дививсь на хлопця суворо, всміхаючись тільки подумки. тоді довго шелепав кишені і нарешті виймав карбованця.

Правила життя дорослих у школі нічим особливим не вирізнялися, Костик потроху освоював їх і вбирав, як промокашка свіже чорнило. Він міг тижнями не тримати книжки в руках, але коли з району насувалася хмарою інспекторська перевірка, то гриз науку затято, сидячи сидьма: спочатку прочитував речення, а тоді, заплющивши очі, набожно повторював його раз за разом, шепотів, шамротів і шаманив, доки поступово не вбивав собі в голову, як вбивають цвяхи в тугу, висохлу і зачерствілу вільхову дошку. Вчителька напередодні приїзду інспектора довго і терпляче розказувала дітям, що вчитися треба не для перевірки чи, тим паче, оцінки, а наприкінці роздавала виписані на клаптиках паперу питання, на які кожен на завтра заготує відповідь.

Ось тут і наставало свято Костикової душі: він весь урок тягнув руку вгору, тягнув, аж підростаючи, як на дріжджах, очі його світились і променилися, він тягнув руку, аж підстрибуючи, наче підпружинений, тягнув сміливо і безбоязно, знаючи наперед, що чужого не запитають, зате як доходила його черга, розписана в потаємному списочку вчительки, він сипав словами, торохтів, строчив як з кулемета, мов розстрілював і вчительку, і інспектора, і весь клас своїми бронебійними пізнаннями.

З часом, помічав утішений батько, м’якотілість хлопця хоч повільно, та все ж миналася. Костик вчився не залишатися у боргу за свої дитячі кривди, більші чи менші, при чому умів поквитатися легко, якось мимоходом, переймаючи мудрі правила старших, що найкраще таку від дяку робити чужими руками.

Класі у третьому вельми допікали Костику однолітком Васьком, що жив на біду якраз через вулицю: дивись казали, яка то дитина зразкова, він завше охайний, штаненята у нього напрасовані, аж муха обріжеться, взуття чистеньке, сонячними зайчиками тільки вилискує, а в негоду ще й калоші надягне – іде собі вулицею статечно і чинно, наче старий, мило подивитися (Костику і справді він нагадував старого Бенедикта Едуардовича, франтуватого, із фарбованими вусами, шкільного завгоспа, тільки зменшеного, мов у біноклі навиворіт), а ти, казали Костику, завше пожмаканий, мов корова тебе ненароком пожувала, одяг же через триклятий футбол летить, наче на тертці.

Тицяючи щоранку в сумку бутерброд, ставила Васька у приклад мати, монотонно, як дятел суху грушу, довбав батько, ще й у школі вчителька напучувати не забувала; Костик довго й уважно вислуховував усе, аж поки одним рипом не надумав поквитатися і з батьками, і учителькою, і з самим Васьком.

На перерві, коли з класу вітром вимело дітвору, Костик, злодійкувато озираючись, прибив до долівки двома вухналями Васькові калоші, що акуратненько стояли собі поруч із партою. І коли вчителька на уроці покликала хлопця до дошки, загадавши зразковому учню розкрити усі таємниці родини кошачих, Васько звично човгонув ногами в калоші і звівся на ноги. Він раз, було, смикнувся, потім вдруге, спантеличено озирнувся, мов із класу чекав рятівної підказки, що ж то бо діється невтямковите таке, й жахливе на цьому досить зрозумілому досі світі; врешті, не дочекавшись підказки теж немало подивованих своїх однолітків, Васько з відчаєм, що мав моці, смикнувся востаннє, аж перехилившись грудьми; його повело уперед і він безпорадно змахнув руками, наче не в силі рушити пішки, зібрався злітати, бо будучи круглим відмінником, він не міг промовчати отак про кошачих: Васько похилився вперед, а тоді буцнувся на долівку, голосно ляснувши долонями, і звільнившись, нарешті, з підступних калош, порачкував.

– Еге, справді кошачі, – шморгонув носом Петрик, що сидів за спиною Костика.

Отямившись вже біля дошки, Васько звівся з чотирьох і так і стояв, спантеличено і дурнувато всміхаючись, кліпаючи повіками довірливих своїх очей, а регіт у класі наростав в міру того, як обличчя вчительки ставало із рожевого бурячковим.

– Марш звідси, блазню! – ляснула вчителька книжкою по столу, і Васько так і рушив до дверей із застиглою блазенською своєю, все ще нестихаючою, наче приклеєною, усмішкою.

На наступній перерві Костик, вдоволено і багатозначно всміхаючись, тихцем зробив ще один хід далеко задуманої ним комбінації – підклав учительці на стілець кактуса із вазона. І коли вчителька, замислено дивлячись у журнал, висунула стільця і сіла, а тоді, раптом вереснувши, високо підскочила, наче обпечена, то першими очима, в які вона вперлася, були на лиху долю Васькові: кліпаючі, перелякані, винувато блаженні і приречені очі.

Васька знову витурили з ганьбою із класу, а вдома увечері Костик навіть відкрив кватирку, щоб краще було чути батькові, як від добрячої реміняки верещить, алялякає і лящить круглий відмінник та незрівнянний зразок, осягаючи домашню науку.

На старших Костик швидко навчився справляти враження, особливо на дільничного міліціонера, дядька Романа – як стрічався з ним, то ще здалеку вельми по-дорослому знімав картуза і, приязно світячи очима, кричав добридень, а як розминався, то лиш скоса оглядався, і очі його враз вистигали, ніби у різдвяний мороз відчинена навстіж хата. Зате дільничний при розмові з Федором Галагутою не міг нахвалитися:

– Таки чемний хлопець у тебе, Федоре, добряща душа.

А коли до дільничного й доходили чутки за якийсь дитячий бешкет, і що Костик при тім ділі не в стороні, він просто не йняв віри, лиш знехотя, бувало, рукою махав.

Словом, хлопець прекрасно ладив з усіма дорослими, окрім хіба їхнього підстаркуватого, худого і вилицюватого географа, з великими та важкими, наче жорнові колеса, окулярами, що сутулився й горбився, очевидячки, виключно під вагою цих окуляр: він списочка відповідати при інспекторі не складав, а мов навмисне, навред щонайважче допитувався – Костик двічі за рік відхопив у нього лапату гусочку-двійку, отож від батька автоматично – подвійну березову кашу.

Костик не забув ще цієї кривди, як звалилась нова. Вже наприкінці зими чистив клас географічний майданчик від снігу, що невідь звідки посипав раптом, мов зима вимітала і вигрібала із засік останні свої припаси, сніг падав сирий і рихлий, пахнув водою і весняним вітром, ліпився на славу і, як тільки вчитель повертався спиною, Костик сніжкою цілив у флюгер – за третім разом той флюгер, натомлений вітрами і поточений немилосердною іржею, жалібно бренькнув і, з свистом перекручуючись у повітрі, бухнув поміж дітей, чудом нікого не зачепивши.

– Та ба, який Галагута меткий, – сказав учитель, не повертаючись, ніби очі в нього були у потилиці. – У неділю всі на екскурсію в Київ, а ти, Костику, тут у сніжки вправляйся.

То був удар взагалі не за правилами, столичний хокей, так жаданий побачити, омріяний і довго леліяний, щез в одну мить, розтанув і збіг, як впала на теплу долоню тане і щезає лапата ота сніжина. А поквитатися Костику випало лише через кілька місяців, коли земля і дерева знов забіліли, тільки вже не від снігу, а від рясного цвіту, що дурманив, забивав памороки, встеляв тендітну, щойно явлену траву у садах і, метений свіжим весняним вітром, кружляв і витанцьовував у білій віхолі.

Костик таки підстеріг, коли у географа не було вдома нікого, і нагрянув на його подвір’я разом з приятелем своїм найліпшим Петриком, що мав власні рахунки з географом – той розказав на шкільній лінійці про Петрикову одну забавку: встромляв сірники коту в очі і підпалював.

– Ге-е, собакорожець, – весело вишкірив зуби Петрик і облизався з передчуттям близької втіхи, зобачивши на подвір’ї старенького, з облупленою фарбою, наче ластуватого, як Костик, бувалого у бувальцях «Запорожця».

Машина виявилась замкнутою і хлопці якийсь час обходили і тупцювали навколо, мов принюхуючись, а тоді Костик помітив нещільно підняте скло, вправно, по-кошачому туди тицьнув руку і відчинивши дверцята, шмигнув з Петриком всередину.

Петрик вийняв ножа з кишені і, перехиливши голову з усією каліграфічною ретельністю, аж висунувши язичка, став вирізати на шкіряному сидінні слово з трьох букв – географ на лінійці колись сказав, що то єдине слово, яке він без помилки написати здатен; шкіра м’яко прогиналася під лезом і з сичанням розчахувалася, хлопець трудився зосереджено, час від часу відхиляючись та з любов’ю позираючи на плоди своїх рук, і врешті таки виписав те слово без єдиної помилочки.

Костик, світячи по-котячому очима від захвату і нетерпцю, взявся, було, смикати ручки, клацати тумблерами та гамселити щосили по педалях ногами, а коли трішки натішився, то заманулося йому чогось лоскітливішого. Він рвонув на себе жмут різноколірних дротів – і почувся тріск, іскри аж зашкварчали, зливаючись у клубок змигуючого вогню, а з-під щитка повалив сизий, немилосердне смердючий дим, що, звиваючись гвинтом та закручуючись, знімався вгору і плив салоном.

– Пфе, – скривив невдоволено носа і, не стримавшись, чхнув Петрик. – Ну й начадив… Треба-но схолодити цю бляшанку.

І він кинув оком на сажавку, попереду кроках у десяти, на якій поважно плавала, гордовито закинувши голову, тлуста качва.

Приятелі, піднатужившись, штовхонули машину, і вона, тихо поскрипуючи, мов нарікаючи на старечу неміч покотилась все швидше та швидше униз і плюхнулась у воду, настрахавши качок, що, витягуючи злякано шиї, з голосним лопотінням крил кинулися врозтіч, а «Запорожець» ще довго й сердито булькав, наче з-під води бурчав і відсварювався.

Приятелі постояли, потупцювали, з жалем та тугою пірнаючи на сажавку, і вже шкодуючи, що зарано вони розлучилися з утішною отакою забавкою, а тоді Петрик, глипнувши на хату і зобачивши відчинене, певне по забудькуватості вікно, важко зітхнув і поспитав:

– А, може, у гості заглянути?

– Ага, якщо злапають, – зам’явсь, було, Костик, але підказав так невпевнено, його кортіло і водночас лякало, він вагався і боровся в душі, і від цієї внутрішньої боротьби густе ластовиння знову заворушилося; однак солодке щемлива спокуса, а ще веселі розбишакуваті Петрикові очі все ж зрушили його з тої хисткої рівноваги, і приятелі привидами майнули через вікно.

Обвівши диким, що аж іскрився, поглядом кімнату, Петрик лапнув сорочку, яка висіла на спинці стільця, і якусь мить підозріло розглядав її.

– Ріки мають рукави, – робленим басом, передражнюючи географа, прорік хлопець, а тоді наступивши ногою на сорочку, щосили шарпонув за рукав – той диркнув і відірвався з тріском; Петрик, урочисто задерши голову, і переможно, немов індієць щойно знятого скальпа, підніс того рукава над головою.

Тоді він накинув оком на перину: розмашисто, з підсвистом черконув ножем її по всій довжині, і пух злякано пурхнув до стелі.

– Летіть, голуби, летіть, – копав ногою перину хлопець, весь білий, немов у млині мірошник, і від кожного того копня злітав у повітря оберемок м’якого і лоскітливого пуху. А Костик, явлений з кухні з пузатою банкою вишневого компоту в руках, оцінююче зиркнув, було, проти світла на банку і, повагавшись, з бульканням вилив червоний тягучий сік в кучугуру пуху і пір’я на розпанаханій перині.

Погостювавши отак, приятелі вже зібралися по домівках, але тут Петрик, нараз щось згадавши, зняв штаненята, всівся просто на килимову доріжку і, стогнучи, взявся робити своє останнє на сьогодні паскудне діло. Костик, уздрівши таке, схвально і весело щірив зуби, а тоді відкрив електродуховку, яку зневажливо копнув ногою, зняв і собі штанці та сановито розсівся, крекчучи і поважно надимаючи ластуваті щоки.

Через день приятелів упіймали і тихих та присмирілих, як мишенята в неурожайний рік, забрали в сільраду, а ввечері батько, висмикнувши паска з своїх штанів, вперше за довгий час взявся повчати Костика.

Федір, схопивши сина за комір, підняв однією рукою, а другою з виляском і потяжкою шмагав по ногах, хлопець скавучав, сичав і рвався, шкірячи дрібні густі зуби, скімлив, алялякав і заливався вереском, як гончак, що погнав зайця по колу і ось-ось мав наздогнати, пританцьовував, немов баскетбольний м’ячик, між батьковою рукою і долівкою, і очі його хижо світилися та злобно, ненависно пострілювали.

– Не вмієш дати здачі – не берись! – повчав батько, і шкіряний пасок знову оперізував худі синові ноги. Федір повчав довго, доки не впрів, і тільки тоді штурхонув малого у шию, аж той заорав носом.

Мати, що заявилась в ту пору, роззирнулася як полководець, що вступає щойно у бій, і тільки він здатен навести належний порядок.

– На ось калач, не реви, – тицьнула матір гостинця синові і той, хлипаючи, вихопив з рук. – А ти, чоловіче, менше б за чужими спідницями гасав, та замість того, щоб лупцювати, по душах із сином частіше балакав.

Костика не біль припікав, не синці, які звивалися по ногах від батькової реміняки, ятрив його жаль, що попався, а ще більше брала образа на батька: він то його шкодував, не сказав тоді мамі за тьотю Олю; батько ж сам чинить проти правил, тут слід, було, міркувалося Костику, як між добрих людей – я тобі, ти мені…

Тепер мати вчепилась за батька, дорікати й точити взялася, що задорогий сервіз, куплений як другу сім’ї тьоті Олі на день народження. Хлопець слухав те, гризучи калача і розмазуючи по обличчю сльози, слухав, а врешті не стримався, хитро блиснувши оченятами з печі:

– І чого б я ото сварився… Ті ковзани, на які батько з тьотьою Олею гроші мені давали, я вже з’їздив давно.

Слово за слово – і в хаті шарварок, мати, високо здіймаючи над головою, жбурляла в долівку чашки з сервіза, притоптуючи для певності кожну ногою, а батько, на всяк випадок задкуючи до дверей, тільки здивовано і з новою якоюсь, незнайомою досі повагою, дивився на сина: той, розтираючи сльози й підгикуючи, гриз калача, гриз ретельно й завзято, муркочучи щось під ніс, і очі його як звіряти у сутінках, поблимували та світилися виклично й зелено.

Подається за виданням: Корсак І. Покруч. – Луцьк: 1993 р., с. 25 – 37.