В Кукуріках, селі тихому
Іван Корсак
Засунувши обидві руки в кишені і насвистуючи безтурботною птахою, Гриць ішов серединою вулиці незнайомого досі села, ішов хазяйновито, як власною подворицею, і недбало позиркував довкола. Степан чеберяв за ним.
– Село мені, знаєш, до шмиги, – озвався урешті він.
– Перша кляса.
Вздовж цієї єдиної вулички, біля похилених почорнілих з негоди й поважного віку парканів, на давно не фарбованих лавочках, то там, то деінде сиділи діди й баби: склавши на коліна зморхлі старечі руки з покрученими вузлуватими, із наростями на суглобах пальцями, вони дивилися вицвілими, вицідженими, позбавленими жаги життя очима, сиділи, тішачи натомлені за вік свої кості останньою ласкою все менш тепер щедрого осіннього сонця.
Біля стовпа з поперечною перекладиною вгорі, з якого звисали обідрані дроти і який нагадував високого хреста, що ставили колись на роздоріжжях, Степан із цікавістю приспинився і взявся, було, читати бляшану вивіску. «Почта с. Кукуріки. Працює з 13 год. до 14 год. Вихідний – понеділок». – читав він і спантеличено озирався, шукаючи очима ту пошту.
– Ге-ге, – сміявся з нетямкуватого товариша Гриць, і зверхньо плескав по плечу. – Марно я обвозив тебе по світах… Ото й уся пошта: під цей стовп раз в день приїжджає поштовий фургончик.
Вуличкою навстріч пройшли кілька жінок, і Гриць підозріло глипнув на їх новісінькі куфайки та ще лискучі гумові чоботи.
– Знов запилися наші на фермі, – мовив дідок із лавочки навпроти, і пахнув сигаретою сизувату хмару вдвічі більшу за себе. – Бач, он конторські доїти приїхали.
Велика тиша стояла над всім селом, над довколишнім сумовитим осіннім полем, і лише зграї ворон час від часу знімалися з старих і розлогих груш: невідь що не поділивши, вгодовані птахи зчиняли галас, лемент і гвалт, відчайдушно чубилися і вививалися чорною віхолою; тривожний пташиний крик линув над всім селом, над небіленими хатами, в яких ще теплився людський дух, і в яких, перехрещений дошками на віконницях, він давно уже вичах; над маленькими, виробленими на віку дідами й бабами, що винесли вихолонулі скрипучі кості на сонце, і над великим стовпом-хрестом, що височів над домівками і тихо дзвенів обірваними, поіржавілими дротами; як зчиняло раптово вороння галас і гвалт, так і раптово змовкало, дійшовши недовгого перемир’я, і знову всідалося на старі, розлогі й дуплисті груші.
– Ти бачив тут хоч одну дитину? – перехиливши голову, суворо перепитав у товариша Гриць.
– Нє-є, – розкрив рота Степан, подивувавшись, навіщо Грицькові діти – вони ж бо копати буряк наймаються, а не няньчить дітей приїхали.
– Підходяще село, – не виймаючи рук із кишень, весело і двозначно забряжчав копійками Гриць. – Свиснем наших, тут висаджуємо десант.
Гриць любив при доброму гуморі побалакать високим штилем, а ще був охочий мов ненароком ввернути у мову якесь вельми вчене слівце – взимку, перебиваючись у райцентрі по кочегарках, аж доки благословенний час літніх зарібків надійде, він спеціально для цього читав добряче затертий і в сажу та вугіль ним випецьканий словник іншомовних слів.
А як блисне весняне сонце, вирію повернуться притомлені і похудлі птахи, Гриць сам подавався у вирій – збивав нашвидкуруч ватагу подібних до себе, забирав незмінного джуру Степана і в близьких то не вельми близьких краях сапав буряки, рвав налиті дзвінким та іскристим соком яблука, латав боки перекособоченим фермам…
Трудова його книжка, пузата віл вкладок, пропечатана всіма мислимими і немислимими штампами та печатками, з часом нагадувала не то атлас залізних та шосейних доріг, не то адміністративний покажчик. Свиснув Грицько свою ватагу, що чатувала у міському вокзалі на чемоданах, і весь вирій з галдиканням, смішками-пересмішками опустився, нарешті, у Кукуріках.
Грицькова ватага зроду-віку нічого і ні в кого не просила та не вимагала, окрім договору із печаткою, а коли ту печатку, хухнувши, поставили у конторі, хлопці за кілька годин підлатали невідь коли закинуту в Кукуріках хату, засклили вікна і навісили зірвані з петель двері, а вже досвітком, ледве встало ще заспане і невмите сонце, були у полі. Під вечір, коли до них підкотив мотоцикл агронома, волочачи за собою довгу, як хвіст комети, куряву, за спиною у них поле горбилось і рябіло від вже очищених буряків.
– Фю-іть, – здивовано оцінив, протираючи від куряви окуляри, агроном. – Бригада «ух»…
– Ножі в нас з моторчиком, – згодився поблажливо Гриць. – А як з транспортом?
– В порядку живої черги, – потішив, розводячи руками, агроном.
Жива черга під’їхала лише наступного дня під обід, і тракторист перевальцем, нога за ногу, взявся длубатись ще біля причепа.
– А мені все їдно, – відгризнувся він, коли ватага накинулась на нього і загалдикала пташиним базаром. – Їднаково руб десять в годину… А ви хто такі, щоб мені указувать?
Гриць довго вивчаючим поглядом, злегка жмурячи ліве око, дивився на його неголений і підпухлий з вчорашнього вид.
– Ми – збірна Європи. А я – громадянин всесвіту, – скромно відрекомендувався і жестом конферансьє, коли артиста викликають на «біс», показав у бік своєї ватаги. – Ходім покажу документи.
Гриць покопирсався у речовому мішку і щось там забулькало.
– Документи справні, – сказав тракторист, витираючись рукавом, і слухняно під’їхав під завантаження.
Ще через день трактористи кидали інші бригади, та, вернувшись на поле, гукали:
– А де тут збірна?
І записувалися до Грицька на чергу.
Буряк горів під ножами ватаги, трактористи, відмітившись біля речового мішка, горіли трудовим ентузіазмом, а коли сусідні бригади приходили сваритися, Гриць точнісінько як агроном, розводив руками:
– В порядку живої черги.
Певно, настукав таки хтось агроному: приїхавши в поле, він довго тинявся ділянкою Грицевої ватаги, нишпорив і шнуркував, підозріло носом крутив, як його гончаки (був затятим мисливцем), що раптом зачули принесені вітром зманливі і збурливі, аж закипала кров, запахи; але так і не маючи щось сказати про бездоганну роботу, сховав очі за окулярами.
– З післязавтра усі до картоплі, на сортувалку. Соляра кінчається.
Ввечері на великій раді Грицевої ватаги присуд був однодушним:
– Там заробимо, як Хома на качалках.
Досвітком, ще тільки перші дими знімалися над ш трісканими і облупленими димарями, Гриць вивинувсь у район і вже під обід ватага закопувала край поля в лісопосадці списану, але ще цілком придатну цистерну. Завбачливо виставлена сторожа «голоснула» на бензовоз, що вертався в село із солярою, і шофер, перевіривши документи в речовому мішку, із повеселілими змащеними очима відлив їм по щирості своєї навстіж розчиненої тепер душі.
Агроном по тому ходив темний, як ніч, бив себе в поли й жалівся:
– Як воно все мені набридло… Лишався один бензовоз соляри і ту гава-шофер розлив. Якби не побачили біля контори шланга, що волочиться по землі, то й бідона зараз би не зосталося.
Наступного тижня інші бригади, позиркуючи в поле голодними і завидющими очима, сортували малодохідну картоплю, а на ланках Грицевої ватаги шпарко ревли трактори і, вдоволено крякаючи, підходили трактористи до речового мішка в порядку живої черги. В осінньому повітрі пахло першими приморозками і грубою копійкою для ватаги.
Щоправда, на непорочно чистому небі сезонного заробку зійшла негадана хмара, що дещо притьмарила отой заробок і кинула тінь, мов жнивної пори на свіжоскошену стерень, на завше безтурботне веснянкувате Грицеве обличчя. Завфермою, чималим черевцем багатий, із щоками, що палали нев’янучим, мов борги тутешнього господарства, рум’яцем, раптом виставив, приймаючи від ватаги буряк, п’ятнадцять відсотків засмічення.
В Гриця від обурення потилиця похолонула і він, забожившись перед громадою відшукати пропащу правду, першою ж машиною гайнув на бригаду.
– І мені тре’ на світі жити, – преспокійно відраховуючи прибулі машини, чиркав завфермою палички у блокноті – криві і похилені, як паркани в Кукуріках. – Запас їсти не просить: щось усохне, щось зогниє, а щось украдуть.
– А моє яке діло? – Гриць розкрив розгублено рота, як горобець, в якого із дзьоба безсоромно і нагло вихопили знайдену щойно здобич.
– Зате моє діло списувати крадену вами соляру, – незворушно малював ті паркани завфермою.
– То ж не п’ятнадцять… Хоч п’ять, – втратив раптово звичну упевненість Гриць.
– Дванадцять, – малював своє чоловік.
– Сім. – журно мовив безутішний Грицько.
– Десять. І балакать більше не буду, – підсмикнув штани завфермою на черевце, які могли б там триматися, якби їх прибили принаймні цвяхами.
Чоловіки із виляском ударили по руках.
По роботі увечері Гриць затужив, довго лежав з відкритими очима і мугикав собі під ніс. «Ой, що росте без кореня…», – ледве чулось Степану, що насторожено прислухався.
– За домом засумував? – зробилося школа йому товариша.
Гриць крутнувся, було, мов шукав третього бока.
– Яка там дома… Батьків, знаєш сам, вже нема, живу при тітці. Сім’ї в тридцять літ за зарібками не нажив. Громадянин всесвіту й годі – сьогодні тут, завтра там.
– То мо’ тої скидки шкодуєш?
– Угода по-чесному: хто хитріший, того і зверху.
– То, може, ти захворів? – зовсім злякався Степан.
– Та ні, – важко видихнув, як за покійником, Гриць. – Самогонка кінчається: живої черги не буде.
У наступні дні Степан взагалі не міг втямити, що діється із Грицьком: то носив оберемками пряники із приїжджої лавки, оті товсті й тверді, мов хокейна шайба, які надкусити здатен хіба що залізний нерідний зуб – невідомо тільки, де їх дівав, до дівчат у сусідні бригади після буряків не находишся; то тинявся городом і вернувся у хату, обвішаний залізяччям, – притягнув казанця, іржаву балійку та стару вихлопну з мотоцикла.
– Чи ти за онучника із тутешньої заготконтори? – знизував плечима Степан, дивлячись, як, побрязкуючи залізяччям, порається Грицько.
Гриць зберігав мовчазне достоїнство і лиш зверхньо поглипував на товариша.
А через тиждень він поманив за собою Степана в напівзавалений хлів, що, як висхлий кістяк на скотомогильнику, світив голими, обчухраними вітрами, ребрами, і церемонно тикнув пальцем в якийсь агрегат, невідь яку хитромудру конструкцію, яку Степан міг сприйняти за що завгодно, навіть за НЛО.
На кількох цеглинах стояв казанець, під ким блимав вогонь, вихлопна мотоциклетна труба, місцями обмазана тістом, проштрикнула балійку, і з тої труби капало.
Гриць урочисто, як при великодному причасті, підставив ложку:
– Ану, спробуй.
Степан, підозріло косячи оком, сьорбнув і, обпікши горлянку, спочатку закашлявся, а тоді вдоволено й схвально крякнув.
Урочистий Грицько запалив у ложці, високо підняв над головою і вилив цюрочком: вогненна рідина, не згасаючи на льоту, дістала землі і затанцювала синім примарним танцем.
– Отепер буряки ми напевне вивезем.
У наступні дні Грицеві хлопці, що й так порались шпарко, наддали іще – зима дихала в спину. Від цього подиху бурякове листя хрустіло, як восковий папір, низом земля встелялася інеєм, а зверху припадала, як першим снігом тихої пори, добірною і лапатою лайкою. Лаялися сусідські бригади, від яких трактористи тікали записуватися до Гриця на чергу, лаявся агроном, в якого діло на полі жило своїм особливим, не завжди зрозумілим малозалежним від нього життям.
– Як воно все набридло мені, – бив себе безпорадно в поли і жалівся на долю. – Як пережити ще тиждень-другий…
Він солодко уявляв недалекий той час, коли вийде на спорожніле поле із гончаками: запущений, мов стріла заєць нестиметься навмання, і гончі в хмільному захваті, не чуючи під дужими лапами засніженої землі, аж розстеляючись, кинуться навздогін, а він відчує таке знайоме похолодіння серця.
Густішав ранками іній і густішала лайка, що спадала на мучену і ненависну всім землю. Підсмикуючи штани, тепер лаявся і завфермою. Серед білого дня агроном відібрав із десяток повнюських машин і направив на іншу ферму – чи то влітку там щось пересипали, чи недосипали, тільки на місці буряка гула лобода і агроном нюхом ще здалеку чув, що відчвахтають чималий йому шмат преміальних.
Обурений нечуваним грабежем, завфермою взявся репетувати, але досить було агроному щось шепнути на вухо, як він, ніби слухняний гончак, відразу прийняв мовчазну і покірну стойку. «Цить, – шепнули йому по секрету, – бо за скидочку в десять відсотків заплачуть твої три оклади».
Один тільки Гриць усміхався куточком рота, підмітаючи від буряка за ватагою поле. Але коли залишалось принаймні з півдня роботи, він негадано знов затужив.
– Що для щастя бракує людині? – допитувався у ватаги і дивився очима, якими проводжають у вирій останній, що прощався тужливим гуком, пташиний ключ. А коли ніхто із ватаги не зміг угадати, що ж то саме бракує, Гриць чесно, важко й мрійливо передихнувши, признався сам: – Помитись у справжній лазні. А не в відрі, підігрітому кип’ятильником.
– Видумаєш таке, – тільки крутнув головою хтось із ватаги, подивувавшись неймовірній, нездійсненній і недосяжній у Кукуріках, Грицевій забаганці.
Власне, в селі була одна лазня, що тулилася край агрономової садиби, обнесеної високим дощатим парканом, щоб не бачили чужі очі, які туди заїжджають машини – агроном був єдиним з начальства, хто жив не на центральній садибі. І якось вже Грицько заїкнувся за лазню, та агроном, сердитий за транспорт на всю ватагу, – дещиця таки за розподіл в попередні літа йому перепадала, – лиш невдоволено буркнув. А коли Гриць натякнув ненароком, що вони й самі здатні похазяйнувати з його родимій лазні, агроном із підсмішкою мовив невизначено:
– Я б вам не радив.
…Підмела Грицева ватага поле тоді, коли іншим лишалась ще добра третина. Степан підняв останнього буряка високо над головою, широким змахом ножа урочисто обезглавив його і хлопці, гаркнувши тричі «ура», пішли лаштувати в дорогу клунки.
Один Гриць не став пакувати валізу, а навіщось потягнув на подвір’я Степана. Він брів навпростець городами, Степан неохоче чимчикував за ним, знизуючи плечима, аж поки вони не опинилися біля агрономової садиби, ген при кінці її, якраз проти лазні.
– Експропріація, – згадав слівце Гриць, що три зміни взимку заучував у кочегарці, і впевнено, хазяйським жестом відчинив двері.
Здоровенний рудий гончак, який лежав навпроти дверей, кліпнув очима, мов вітав несподіваних гостей, Гриць і собі, було, кліпнув від негаданої стрічі, в ту ж мить гончак рикнув і, оскаливши білі кликасті зуби, метнувся під ноги. Гриць не встиг навіть прихилити двері, як невідь звідки вихопився другий гончак, і третій.
– Рятуйся, хто в бога вірить! – кинув клич стямлений врешті Грицько, і пустився навтікача городами; Степан, не ждучи на повторне запрошення, і собі дав драла за ним.
Хлопці шпарко чесали городом, перестрибуючи борозни і зрідка похапцем озираючись, гончаки ж навпаки, гнали, здавалось, неспішно, проте досить, щоб не відстати й кроку; мало не хапаючи за підметки, гончаки йшли пружинисто й легко, їх м’язи, спраглі волі й стрімкого руху, грали під лискучою шкірою, їх очі світились весело й пустотливо, а довгі червоні язики, звішені з удавано хижих пащ, полоскалися на вітру.
– Буде, Степане, баня, – сапаючи, кинув до товариша на бігу Грицько. – Їй-богу, буде.
– А таки паритимось, – згодився, так само сапаючи, той. – І мила не треба.
Степан, що завше слідом шнуркував за більш упевненим у житті Грицьком, тепер чесав, аж вітер лящав у вухах, і порівнявся з товаришем, а коли білі зуби переднього гончака двічі клацнули біля самісінького стегна, він, відбиваючись шапкою, навіть випередив Гриця.
Гончаки, що так само весело і пустотливо гнали аматорів паритися у чужій лазні, тепер дещо змінили тактику: один, жахаючи кремінними зубами, лишився бігти позаду, а двоє, грайливо підстрибуючи, стали забігати з боків.
– Буде нам, Грицю, баня, буде, – тепер приказував вже Степан, що лишився без шапки, яку одним рипом вирвав із рук крайній пес.
Тої ж хвилі Степан ненароком ступив у непобачену ямку і, перечепившись, котився бочечки: Гриць, не встигши змінити напрямок, спробував, було, його перестрибнути, та спіткнувся і теж заорав носом.
Якусь мить хлопці лежали, боячись навіть дихнути, однак, на їх подив, довгонога ікласта погоня мирно присіла поряд; звісивши вологі червоні язики та пускаючи пару в морозне повітря, гончаки важко сапали підтяглими животами, мов передражнювали й кпилися із втікачів.
Гриць, по злодійському озирнувшись, порачкував, було, кроків два і тихенько хотів звестися: рачкувати йому гончаки не боронили, але ледве він став розгинатися, як всі троє рикнули в один голос і настовбурчили на загривку кудлату шерсть. Він знову порачкував і став зводитися, і знову з ошкірених пащ крізь пару загрозливо і застерігаюче на нього дихнуло грізне гарчання; врешті хлопці порачкували вдвох.
– От лазня, так лазня, – прорік Степан, обачно оглядуючись на почесний ескорт і лізучи навкарачки далі.
Кіт, що невідь звідки узявся, негадано визволив бранців з облоги: задерши войовничо хвоста і зневажливо фуркнувши, він, очевидячки, вельми боляче зачепив самолюбство знатних таких гончаків і ті, враз забувши недавню забаву, метнулися за нахабою.
– Славна лазня, – мовив Грицько, інтелігентно струшуючи порох із рукава.
– Не надякуватись, – згодився Степан, ворушачи шкірою на спині і силячись таким рипом відклеїти мокру прилиплу сорочку.
– Резюме, – Гриць не зміг відмовитись тут від ученого слова. – Ми надули із транспортом агронома. Завфермою нагрів скидкою нас. Агроном об’їхав завфермою. І нас, грішних, попарив. Всі, здається, порахувалися?
– Всі, – без видимої втіхи кивнув головою Степан. – Крім контори. Пішли по гроші.
Брався мороз, тужавіла і стугоніла під ногами земля. Зиркнувши в непотрібне і нецікаве тепер йому поле, забіліле від паморозі, всіяне кучами буряків, густо оброслих інеєм, що їжився як сива щетина на неголеному обличчі, Гриць, насвистуючи безтурботною вільною птахою, рушив в контору. Степан звично подався за ним.
Брався мороз. Стугоніла, під ногами байдужа і чужа земля.
Подається за виданням: Корсак І. Покруч. – Луцьк: 1993 р., с. 78 – 87.