Протоплазма

Іван Корсак

Черга до лікаря у довгому коридорі з просякнутим йодом кислим повітрям, з жовтими, вичухраними спинами панелями, посувалася повільно, і він мовчки, час од часу гикаючи, сидів поміж понурих, заглиблених у себе, у свої невидимі болячки людей.

Гикавка чіплялася до нього здебільшого негадано і мордувала невідворотно. Досить було хоч злегка рознервуватися, вчинити комусь наперекір йому або роздратувати, як дратувало зараз оце нудотне чекання – він злився і тихо згавкував, мов цуценя спросоння, а від цього нервувався більше, бо досі ще стидався людей, гикавка із зловтіхою напосідала дужче, пересмикувала ним і пробувала вивернути, наче рукавицю, до того невідь чому брала дригіть і він, як на сирому осінньому пронизливому вітрі, дрібно цокотів зубами.

За тонкою стіною і нещільно причиненими дверима Дорофій Варламович чув, як шарудів шкарубкий перекрохмалений халат, і лікар крізь зуби озивався недбало, мов так неохоче розлучався із кожним словом, яке міг по доброті душевній дарувати хворому, а міг і не дарувати. «Дихайте. Глибше дихайте. Ще, вам кажуть, дихайте».

– Там один важкий на коридорі, – почувся голос несміливий, мов подзвін з покрівлі перших весняних, несподівано зблискуючих райдугою крапель, тонкий жіночий, очевидно, медсестрин голос.

Лікар не відповів, очевидячки, вагаючись, розщедритися йому ще на слово, чи ні, тільки зашаруділи папери, мов по них злякано розбігалися миші, і після мовчанки відкинув слово, наче збраковане і непотрібне:

– Зачекає.

Відчуваючи за сорочкою дрібний лоскітливий піт, що виступав, як живиця із смолистого стовбура на осонні, врешті Дорофій Варламович зайшов у кабінет, і важко та сумовито зітхнувши, опустився на стілець навпроти лікарського столу. Лікар навіть не подивився на нього, а й далі, недбало тримаючи кулькову ручку своїми довгими кістлявими, мов у гіпсового скелета, пальцями, писав так зосереджено та захоплено, наче те писання і було його найбільшою та найсердечнішою втіхою, наймлоснішою насолодою, недосяжним раніше і ледве впольованим щастям.

Нарешті лікар підняв сірі, як будень, втомлені очі.

– А то ви отут зубами цокотите?

– І-і я, – заїкнувся він, од несподіванки згикнувши.

– То не цокотіть, будь ласка, ви ще не вмрете. Той що помре, уже не цокотить.

«Треба було дати», – тоскно занило в Дорофія Варламовича, і від цього лице його стало, мов зів’яле, залежане і зморхле яблуко. Треба було таки дати наперед, але він побоявся.

Нещодавно водили Дорофія Варламовича добрі знайомі до іменитого в тутешніх краях лікаря, і той довго м’яв старіюче, але все ще рожеве тіло прудкими злодійськими пальцями, мов ліпив його наново з глини чи бодай поправляв природу, яка змайструвала в ньому, недомисливши, щось не так або принаймні з чималими огріхами.

Дорофій Варламович церемонно подякував і, рушивши до дверей, непомітно шихнув двадцятьп’ятку у відстовбурчену, мов утомлено і байдуже позіхаючу, кишеню халата, що висів біля входу.

– Стійте! – Високий і деренчливий, ніби циркулярка, трохи здивований голос спинив його на порозі. – Верніться!

«Невже?» – Дорофій Варламович не злякався, а швидше був спантеличений, бо за немалий його вік ще не відмовлявся ніхто. І він неохоче, навіть трохи ображено, вернувся.

– Ідіть, – раптом знову, мов кпився із нього, показав лікар на двері.

«Чудить чоловік», – знизавши плечима, лайнувся подумки Дорофій Варламович і потелепав до порога, не забувши так само ненароком шихнути у містку, як обрічниця, кишеню халата хрусткого червінця.

– Верніться!! – виляском батога знову наздогнало його.

«Уміють же люди жити», – з незлобивими завидками подумав Дорофій Варламович, минаючи халат, що відстовбурчував кишеню, як голодного рота.

Лікар знову погнав його до дверей і знову завернув, і ще один червінець з тихим шелестом, мов перепілка в достигаюче жито, пурхнув у кишеню халата.

– Так ось чому не подобалась ваша хода, – раптово зрадів і підріс, мов на дріжджах, лікар, а тоді знову накинувся на його тіло і м’яв із подвоєною злістю, наче його мучила совість, що за першого разу не перем’яв усе до найменшої кісточки.

Ще одного червінця Дорофій Варламович опустив без жалю, але з видимою повагою до глибокої та невситимої кишені, і черговий окрик наздогнав його вже за порогом.

Кількома розмашистими кроками лікар цибонув до халата і, вигрібши жужмом гроші, на якусь мить завагався, тримаючи їх обома руками перед собою, а тоді шурхонув йому в обличчя.

– Скнара. Дикобраз. Нахаба. – Він ковтав кожне слово окремо, і були ті слова аж давкими. – Корова. Я б тебе січкою пас.

Цей недавній випадок мимохіть сплив у пам’яті, коли лікар із довгими та тонкими пальцями гіпсового скелета, черконувши кілька слів на рецепті, простягнув його Дорофію Варламовичу.

– І візьміть себе в руки. Зарадити від неврастенії ви можете тільки самі собі.

«Треба було все-таки дати, – холодно й байдуже, бо не любив видаватися розумаком заднім числом, подумав Дорофій Варламович, виходячи із кабінету, мов облитий жбаном холодної із тоненькими прозорими і дзвінкими льодинами води. – Бодай для того, щоб носа не дерла ця шмакодявка».

Минуло вже з півроку, як життя Дорофія Варламовича пішло абияк, вивернулося незвичним, небаченим досі, незнаним і несподіваним для нього боком. Напровесні, похмурого і холодного дня, він поховав жінку, з якою прожив вік, але так і не зрісся душею, як не можуть зростися два різні дерева, яким судилося пустити коріння поряд, проте кожне тягло свої гілки вгору саме по собі. Йдучи за труною та тулячи голову в комір від скісного мокрого снігу, що липнув до обличчя, танув і бридко спливав, він подумки проводив жінчине життя так, як проводять в перона байдужим поглядом поїзд, яким не збираються їхати, і той поїзд промиготів перед очима і зник у далині.

Відразу ж після похорону Дорофій Варламович оформив пенсію, бо в його ризикованій службі торговельного експедитора могла підстерігати будь-яка прикра випадковість, непередбачувана і невираховувана навіть його гнучким і хитрим лисячим розумом, що відчував небезпеку заздалегідь, тим більше, маючи копійчину про запас, він не хотів на старість ризикувати, хвилюватися і тремтіти, мов рудий листок на дереві, який чудом перезимував її з останніх сил тримався на гілці давно всохлими жилками.

Дочки його давно повиходили заміж і жили окремо, тільки інколи, як треба було грошей, отоді вони винувато заглядали йому в злегка помутнілі, оточені густою сіткою зморщок очі. Лишався неодруженим син, якого він справді любив колись та сподівався, що матиме батьківську спритність і твердо ітиме життям.

Життя треба обхитрити і не загавитись, – змигували не раз думки в Дорофія Варламовича, вискакували раптово, наче зелені цифри на електронній лічильній машинці, і так само зникали, – бо якими б словами не затулювали соромливо суть життя, у ньому, був певен, велось, як на ринку: вдосвіта одна ціна і за неї б’ються, а під обід ніяка, і задарма не беруть.

Дорофій Варламович не крав і міг дозволити собі зверхньо дивитися на колег, що нишком грішили цим ремеслом, але коли, скажімо, привозив машину коропів, то його незмінно ще на під’їзді до міста ждали давні клієнти, що червоними, довгими й жадібними руками перемацували чи не кожну рибину.

А за годину вже на ринку ті коропи, виграючи сріблястими боками, хтиво вигинаючи спини і витанцьовуючи на вагах, випучували здивовані очі чи то на покупців, чи то на ціну, що підстрибувала вище за них: коропи били хвостами, оббризкуючи нетерплячих покупців, і ті добродушно мружилися від самого лише споглядання на впасену на привіллі ставів та озер живність, а кожний удар дужого хвоста наче відлічував карбованця у кишеню Дорофія Варламовича.

Йому не доводилося картати себе, навпаки, він твердо знав, що є благодійником для людей, бо хто не шкодує сірої речовини і не лінується ворушити мізками, аби припливла йому зайва копійчина, тому й фосфору треба більше для зголоднілого мозку; і то було, безсумнівно, найвищою справедливістю життя, і саме він давав людям цю справедливість.

А наступного дня ті ж самі червоні довгі і неспокійні руки вже перемацували лимони, ще наступного – кавуни, і лежали вони в магазині хирляві та заморені, зате на ринку кавуни красувалися як впасені смугасті і самовдоволені підсвинки.

Дорофій Варламович любив колись сина і думав, що той, як і батько, твердо ітиме життям, розсуваючи ліктями інших, але син, на превелику прикрість, вдався бозна в кого – розгодований і тлустий, наче розварений вареник, з пухкими жіночими руками, червоними, з полив’яним відливом щоками, з вайлуватим пересиченим нехіттю поглядом він жив, як трава, і ще в п’ятому класі його прозвали чомусь Протоплазмою.

А коли сина виперли за бешкет з інституту, куди ледве вдалось приточити, вивозивши оберемками копчених соковитих вугрів, що нагадували виваляних у сажі вужиків, Дорофій Варламович махнув на все рукою і зовсім збайдужів до сина.

Дивне відчуття володіло тепер Дорофієм Варламовичем: наче він опинився на нічному безкрайому та засніженім полі, де зліва і справа, попереду й позаду не було не тільки рідної та близької, а й взагалі живої душі, лише із пронизливим свистом, аж холонуло в грудях, лиховісно шугали вітри, змахуючи своїми велетенськими дужими крилами, сухі прочерствілі сніги з металевим дзвоном мели та стелилися низом, і не мало на чому спинитися око, бо ні дерева навкруги, ні стеблини, ані зірок, що безсилі пробитися крізь білу загуслу мліч, могли б указати йому той єдиний рятівний напрям; вік брів навмання, швидше за звичкою, безмежним простором німої пустелі, і в нього, позбавлена навіть бажань, мерзла душа.

Найбільше страхала Дорофія Варламовича не самотність, жінчина смерть і зчужілість дітей, черствість друзів, що враз відцуралися од нього, ледве кинув хлібну посаду, як і він, до речі, якось непомітно збайдужів до них, дивували й страхали його найбільше вмерлі бажання.

Колись він умів пожити. Час од часу вириваючись до тестя у велике місто – здебільшого з друзями, з жінкою випадало рідко – він з годину сидів за крихітним золоченим келишком і статечно балакав з тестем, незмінно закутаним в теплий халат, бо панічно боявся старий простуд і надмірностей; він говорив шанобливо та чинно, ледве прикладаючись губами до келишка і непомітно під столом наступаючи на ноги друзям, яких аж душило від сміху від такого пристойного видива.

Ночувати, соромливо вибачаючись, у жінчиних батьків він не лишався, бо не хотів завдавати клопотів та незручностей; тим часом його вже давно чекало замовлене одразу на кілька діб таксі, приязно блимаючи жовтим вогником під будинком, а в кишені збрязкував ключ від порядного номера у готелі.

Тільки тепер починалося непідробне його життя – дзвін уже справжніх, достойних моменту келихів, п’янкий блиск жіночих очей, від якого закипала, бурхала, вирувала і клекотала кров, безтурботний сміх, що розсипався, як перший ламкий і тендітний лід, запах жіночого тіла, що вводив його у звірину безтяму; вранці жінки умивались шампанським, трохи диміла і затуманена, і зашумеліла голова, і він вертався додому, до сім’ї, і знову йшло розмірене та чинне життя скромного експедитора.

Зараз його, ще чоловіка при силі, вже не тягнуло ні до жінок, ні до гульбища, при бажанні він міг би собі не відмовляти ні в чому, та в тому й була біда, що не мав ніяких бажань. Дорофій Варламович наче брів тим безкраїм засніженим полем, брів без просвітку надії і сподівання, і нікого не було в цьому вимерлому безмежному обширі, тільки він сам, пронизуваний колючим навстрічним вітром, тільки його ледве тепле тіло, – останнє, що лишалося йому на цьому світі. І він став дорожити цим останнім.

Після смерті жінки швидко збігли весна та літо: осінь видалася недоросло короткою і настала рання зима. Дорофій Варламович міг годинами у квартирі незрушно і сонно сидіти, знічев’я дивлячись у вікно, де на покрівлі сусіднього будинку по свіжому, ще не зсілому снігові, хилитаючи головою, мов човником, поважно ходила патлата ворона.

Вона походжала хазяйновито, інколи провалюючись у сліпучо-білий сніг та втримуючи рівновагу змахом крила, що аж зблискувало чорно-зеленим полиском пір’я, зірко видивлялася занесену вітром із дерева припізнілу насінину і, хвильку примірявшись, прудким кидком дзьоба скльовувала харч, а тоді піднімала голову і переможно оглядалася навкруги. Дорофій Варламович із незрозумілими завидками і ворожістю водив очима за привільно розгулюючим птахом: ти, бач, думав він, дурна ворона, а й та, кажуть, живе триста літ.

Дивно якось і каламутно було в нього на душі. Життя прошуміло, воно за плечима уже, не хотілося йому нічого тепер, але й умирати таки не хотілося. Самій думці про це противилося усе єство Дорофія Варламовича, усе тіло, аж гусяча шкіра збігала на ньому і настовбурчувалося, як у дражливого пса на загривку, рідке жовте волосся, яким вросли його руки по лікті і груди.

Дорофій Варламович не міг змиритися з тим, що він піде, його не буде, а ці люди, дерева і птахи залишаться, залишиться світ, на якому й щербини від в грати його не з’явиться.

Гнаний підсвідомим нутряним страхом, Дорофій Варламович почав ходити по лікарнях, жахатися, коли траплялося зайвий раз чхнути чи зненацька відчути кольку. Лікарі, яким вдавалось шихнути червінця, запобігливо вистукували його, мов дятли суху деревину, примушували показувати язика, попасти із заплющеними очима пальцем у кінчик носа, врешті, ховаючи погляд, догідливо заспокоювали його, і він їм не вірив; Дорофій Варламович більше вірив тим, кому не давав нічого, але вони здебільшого поспішали не вельми делікатно, деколи навіть не криючись, позбутися його, як отой з довгими і тонкими пальцями гіпсового скелета.

Його поступово починали втомлювати безкінечні ходіння просякнутими ліками коридорами, занудливе чекання під дверима, вишукування все нових способів віддячити шелесткою асигнацією за увагу, і від того він тільки тривожніше та чуткіше тепер прислухався, так чи не так сьогодні тенькає його серце, – повинно б, думалося, качати, мов водяна помпа, а воно відзивається лиш як старий і приношений будильник; і тоді він, сточений сумнівами та гризотою, наче шашелем оболонистий брус, вирішив врешті обхитрити і випробувати лікарів.

Купивши важкі дерев’яні милиці, Дорофій Варламович пошкутильгав на прийом і вперше не звичним і впевненим голосом хазяїна життя, а з жалібними нотками, став довго розказувати лікарю, як болить у спині і тягне ногу. Дорофія Варламовича негайно поклали в лікарню і забігали навколо нього, як біля нової цяцьки, аналізи і компреси спочатку тішили його, проте небавом сподобалися і, певне, він відчув би вже прикрість, якби раптом не стало їх.

Він лежав у палаті на двох, і сусід, худющий старий із жовтою змерхлою шкірою, що обвисала і теліпалася на костях, мов була скроєна неуважним кравцем для нього завеликою, цілісінькими днями набридним неугавним осіннім дощем жебонів про свої болячки, про неслухняні нирки і білок у сечі. Спочатку Дорофій Варламович сердився і дратувався, аж згикував, але гнучкий і практичний розум його зумів видобути і з нього вигоду: тихенько замкнувшись туалеті, він до свого аналізу бовтнув яєчного білка.

Знову забігали біля нього і злякано перемацували тіло, наче були непевні, чи все тут на місці та чи не пропало нічого, і він тішився увагою до себе, бо був потрібен комусь, цим лікарям і медичним сестрам, в очах яких помічав співчуття і жалість. Але це тривало недовго. Наступного дня бігати перестали, а сестра невдоволено буркнула, що дивні хворі тепер пішли, напевно, скоро, як кури, нестимуться і сокорітимуть, раз в аналізах курячий білок.

День за днем в його чашечці меншало ліків, небавом лежали там лише жовті горошини вітамінів і лікар натякнув про виписку.

Ось тоді на черговому обході і розбив Дорофія Варламовича параліч. На запитання він белькотів неслухняним язиком, наче той раптово приріс, а права рука, як лікар обережно підняв і пустив, впала безвільно і немічно. Гри дні тупцювали навколо нього, міряли тиск, капали вени, але все одно не кращало. Врешті роздягли догола, накрили простирадлом, наче мерця, і сказали, що буде консиліум.

Через годину в палату зайшов високий опасистий чоловік і з ним троє жінок; чоловік, схилившись над Дорофієм Варламовичем, довго вислуховував пульс на лівій здоровій руці і мовчки йому дивився в очі, наче там була виписана вся історія його хвороби і його життя; незмінний і непроникний той погляд злив Дорофія Варламовича, аж підвертала гикавка, і він спантеличено кліпав повіками, пробував і не міг заховати очі, мов загнала його в тісний куток і не давали вибратися, розминутися га втекти.

Несподівано опасистий лікар міцно стиснув його здорову руку і раптово, одним ривком, зсмикнув простирадло: якусь мить Дорофій Варламович лежав у чому мати народила, а тоді соромливо, по-дитячому зіщулив ноги і хапливо прикрив грішне тіло долонею правої руки.

– Ви здорові, – тихо сказав і випростався опасистий лікар, а жінки відвернулися.

Дорофій Варламович встав і, вже не стидаючись, почав одягатися.

– Милиці не забудьте, – чемно нагадав лікар і смішки заіскрилися в його очах.

Дорофій Варламович не відізвався, пробіг товстими пальцями по гудзиках, навіть не глянув на милиці, і, соковито сплюнувши, вискочив із палати, хряпнувши за собою дверима.

Тепер він замкнувся в собі ще більше і днями, неначе врослий, сидів самотньо біля вікна, за яким чадили автобуси синюватим ядучим димом, метушилися заклопотані, такі тепер дивні, дивлячись збоку, люди, бо самому йому не було вже куди поспішати. Близька старість і неминуча колись же смерть вводила його в незрозуміле заціпеніння, так, як ціпенів людина, коли котиться зі столу і летить на підлогу склянка, а похопиться й стямиться аж тоді, як бризнуть вусібіч осколки.

Дорофій Варламович не міг пробачити, що він піде, від нього не лишиться нічогісінько, а люди так само метушитимуться, будуть радіти і чимось журитимуться, він не міг пробачити цього навіть патлатій вороні, що всілась на краєчку сусідської покрівлі і знічев’я крутила головою, наче зібралася влаштуватися вуличним регулювальником. Хоч би пам’ятник йому поставили, думав він, але чужі люди цього не зроблять, а на дітей надія мала.

Дорофій Варламович уявляв себе в камені – молодим, кучерявим і впевненим, з гордо піднятою головою, так як ішов він усе життя, бачив себе у величному мармурі, і той пам’ятник високо знімався над всіма іншими.

Він спробував якось завести мову з дітьми, обіцяв залишити на те великі гроші, але з сумом і крижаним голосом на душі зрозумів: не поставлять, дочки скупі, а син неминуче проп’є. Коли радився з ними і випробував їх, то стежив за дітьми пильно, вслухався у слово кожне так, як міг вслухатися тільки у власне тіло. Син, зачувши про гроші, облизував сині із перепою губи, а дочки світили голодними очима.

І тоді Дорофій Варламович, не надіючись вже на дітей, зняв з ощадкнижки грубу суму і поїхав замовляти собі пам’ятника сам. Пам’ятник, навіть коли помастив кого треба, обіцяли виготовити найраніше за рік, зате привіз, дякуючи новому знайомому, таку припалу йому до вподоби могильну огорожку – з нержавійки, з вигадливими металевими квітами.

Проте практичний розум Дорофія Варламовича звик передбачати всі варіанти, до немічної старості і смерті, думалося не раз, ще треба якось дожити, і він час од часу збирав дітей та вів мову про те, хто його догляне у старості і кому він на знак віддяки відкаже найбільший кавалок свого грошового набутку.

– Мабуть, тобі відпишу, – казав, скоса зиркаючи на старшу дочку, і вона мовчки поспішно кивала головою.

– А, може, навіть тобі, – переводив важкий і незмигний погляд на меншу.

І та теж кивала догідливо.

– Чи краще тобі: хоч і п’яниця, а все ж таки менший син, старість мою доглядати повинен, – пронизував, наче швайкою, поглядом сина.

– То нам запросто, – весело згоджувався син і замислювався на мить, мов подумки щось вираховував.

– А, може, поки що нікому не відписуватиму, – сумовито і розчаровано зітхав Дорофій Варламович і розказував притчу про старого єврея, який роздарував майно дітям і якого, уже непотрібного, діти вигнали з хати. Знайшовся, щоправда, давній приятель діда, що дав притулок йому і взявся доглянути. А за якийсь час пішла чутка, що той приятель забрав неспроста старого, бо в нього, подейкували, ще лишилось чимало золота.

І тоді поприбігали діти і знову забрали старого до себе, доглядали тепер уже ласкаво та турботливо. Старий простив дітям зло і уже був приязний з ними, тільки не дозволяв нікому відкривати важкий чемодан на великому замку, з яким не розлучався ніколи. Врешті, старий помер, і коли відкрили той чемодан, то побачили, що він набитий камінням, а зверху лежала записка.

– Яка, тату? – улесливо перепитував у Дорофія Варламовича син, хоча чув уже притчу десяток разів.

– «Бийте цим камінням того, хто майно за життя віддає дітям», – переможно всміхався батько, та очі його не сміялися.

Мабуть, щось таки відчувала душа Дорофія Варламовича, яка наперед, без видимої на те причини, жахалася смерті: він і справді помер, за обідом похлинувшись кавалком шинки. Ще з півхвилини качавсь по долівці, мордований задушшям і страхітливим неугавним кашлем, аж очі лізли з орбіт, врешті кинувся до людей – та припізнився і вмер на порозі.

Ще як батько лежав на покуті, дочки із сином, злодійкувато зиркаючи у бік покійника, наче раптом він міг устати із вимощеної білою стружкою домовини, перетрясли всю квартиру, шукаючи батькових грошей, перемацали одяг до складочки і перетрясли подушки, знімаючи хмари в’їдливої пилюги, яку з часу материної смерті не вибивав ніхто.

Та їм не вдалося знайти і крихти, мов набуте покійником за довгий і прибутковий вік нараз спопеліло і його розвіяв холодний пронизливий вітер, що шугав за вікном, стугонів нахололими шибами, протяжно завивав і дорешті вистуджував мовчазну землю, в яку назавтра належало опустити їхнього батька.

Вдосвіта, коли дочки пішли придрімнути, збіг з дому і син. Мордований гіркими думками, він сів на перший автобус і за дві години вже був у великому місті. Починався робочий день, і син, затесавшись у гомінкі потоки людей, на подвір’ї медінституту анатомічний будинок відшукав майже відразу.

Біля великої ванни чи то басейна з десяток молодих людей у білих халатах слухали високого сивого чоловіка, що розказував щось упівголоса, він непомітно наблизивсь до гурту. Із свіжого та морозяного повітря, що легенько поколювало ніздрі, тут від їдкого формалінового духу засльозилися очі, і він вперше за останні дні їх витер хустиною.

Звівшись навшпиньки, син заглянув через чиєсь плече: в басейні у різних позах плавали мертві людські зжовтілі тіла, і він жахнувся на мить. Здебільшого то плавали тіла старих вже людей із змерхлою кирзовою шкірою, особливо на обличчях, шиї та підборідді, з покрученими літами, роботою і болячками вузлуватими і сукуватими пальцями на руках, що, розчепірені, нагадували кігті якихось незнаних птахів; смерть, можливо, одних застала зненацька, інші вмирали тихо і ублаготворено, але все те давно залишилося за межею і небагато можна було прочитати з піддутих, набряклих і обрезклих облич.

Найближчий до сина труп був жіночий, і крізь спале на обличчя волосся на нього дивилося напіврозплющене оскляніле око немолодої людини, здавалося, дивилося воно з цікавістю і недовірою, мов хотіло упевнитися, а чи все на цьому світі залишилося так, як оставила його людина в свою судну хвилину; син знайшов у собі силу скинути заціпеніння, бо не мав часу на розглядини, і торкнув плече студентки попереду себе:

– Хто тут… конторою відає?

Здивоване напівобернуте, майже дитяче, лице тільки роздражнило його.

– Я продати покійника… Тищу, кажуть, дають.

Дівчина якось мерзлякувато знизала плечима.

– Тут ті, кого в катастрофах не розпізнали, хто без рідні…

Сивий високий чоловік обернувся несподівано круто, і довго, мов заморську дивину, роздивлявся його.

– Тут вже не купують і не продають, – тихо сказав він. – Але ви ще не похмелялися.

Пізно ввечері після похорону син брів вечірньою вулицею, спотикався і перечіплювався, і велика образа на батька, що встиг перехитрити уже на смертному порозі, закипала в ньому. Але й син не лишився в боргу, бо ту надмогильну огорожку із нержавійки з вигадливими бляшаними квітками, він щойно продав по частинах на хвіртки.

І ця єдина удача, та ще випите й з’їдене, що приємно відтягувало живота, хоч трохи зігрівала сина на зустрічному вітрі – той вітер, шорсткий і колючий, пробирав до кісток, зловісно скімлив одиноким бездоглядним псом, що зачув серед ночі мерця, змушував ховатися в дупла і закапелки пташку, загрожуючи цю тремтливу грудку життя враз перетворити у льодяну скалку, той вітер вистуджував кров і мертвив душу.

Подається за виданням: Корсак І. Покруч. – Луцьк: 1993 р., с. 139 – 150.