Межа

Іван Корсак

Він ввійшов рвучко, аж поли халата метлялися і лопотіли за ним, не ввійшов навіть, а швидші ввірвався – невеличкого зросту, з рудою короткою чуприною, що видавалася щіткою з мідного, не вельми гнучкого дроту, ввірвався, розмахуючи довгими руками, які виглядали мало не по лікті із закоротких рукавів стандартного лікарняного, накрохмаленого до стану покрівельної жерсті халата.

– Як? – спинився стрімко й здивовано біля першої хворої, бабусі Марти, змерхле сіре обличчя якої нагадувало скорбне, різьблене з дерева, припале пилом лице якоїсь святої із сільської занехаяної і перекособоченої каплички. – Ти ще й досі богові душу не віддала?

– Чи я така вже важка вам, – ображено заворушилися і зашелестіли пошерхлі, збляклі і пожовтілі, мов газетний папір на сонці й негоді, губи старої. – Я сама би рада померти…

– Грішила ти, мабуть, чимало, – обмацуючи і обстукуючи довгими, мов рибальські весла, лапищами, вій не слухав образ і кривд старої. – Того й не вмираєш, що каятись тепер вельми довго…

До наступної хворої, жіночки років під тридцять, що дивилась на нього круглими, як ватрушки, витріщеними і переляканими очима, він, навпаки, навіть словом не вважав за потрібне озватись: тільки піднімав їй руки, згинав тіло у попереку, мов була вона не живою людиною, а гіпсовим навчальним скелетом, що легко складався і розкладався, і далебі ні на що інше, окрім такого, не був здатен.

Галина Гордіївна водила здивованими і сторожкими очима за лікарем, мов за кульовою блискавкою, що негадано у палату ввірвалась і ладна була от-от наробити добрячого шелесту. Вона чудувалася. що то і є той самий хірург, до якого так довго і безуспішно добивалася, аж доки давні, ще з інститутської лави знайомі, в свою чергу через своїх знайомих, не допомогли втрапити їй в оці довжелезні, що звисали й теліпалися клешнями, червоні лапаті руки.

– А ти?? – спинився урешті навпроти неї. – Лікуватися будеш чи ще поживеш?

Вона не образилась на таке поштиве звертання, очевидно, однакове у нього і до школяра, і до літньої вже людини, пропустила мимо уваги зашмуляний жарт, її більше образила насмішкуватість у погляді прудких, кольору пересушеного тютюну, маленьких очей.

Наступного дня, як видалося Галині Гордіївні, він спинився біля неї на кілька хвилин аби спинитися, з не дуже обтяжливого, але все ж обов’язку, отак собі приспинився відчепного і знову завіявся із палати, лопочучи бляшаними крилами перекрохмаленого халата.

А десь третього чи, може, четвертого дня вона все ж не стрималася.

– Лікарю, чи бодай якась у мене надія е?

Він тільки носом насмішкувато підшморгнув.

– Ніякої, – позіхнув, було, лінькувато, але в ту ж мить схаменувся та прикрив рота лапатою долонею. – І я не циганка на ринку, аби вгадувати за карбованця далеку дорогу й казенний дім.

– З вами здоровій людині говорити важко, – вона відвернулась і вперлась очима в стіну.

– І то правда, – згодився, кивнувши рудою чуприною. – Нічого теревені правити.

Кілька днів по тому лікар і ногою не ступав у палату, тільки біля Галини Гордіївни, готуючи до операції, зранку до вечора тупцяли сестри і лаборанти із хитромудрими приладами, де непевно хитались по шкалах, як хитається доля, тонесенькі стрілки та весело і кепкуюче переморгувались різноколірні лампочки. Галина Гордіївна боялась операції – при згадці про неї аж зуби мерзли.

– Випишіть мене, дівчатка, – сказала якось молодій сестричці з веселими і добрими, трохи здивованими очима. – Краще померти своєю смертю, ніж під ножем цього живодера.

– А ви його просто не слухайте, – із сміху, дрібного і потамованого, у неї тряслися руки і хлюпнули на долівку ліки із склянки. – Вам треба не те, як він балакає, а він оперує.

Останні гри дні перед операцією Галину Гордіївну майже не турбували. Вона лишилася наодинці і своїми думками, що набігали як хвилі на берег тихого лісового озера шаруділи і хлюпались, неспішно відкочувалися, натомість же знову набігали свіжі. Вікно з палати вихопило в сад і вона годинами дивилася, як розгулюють зеленими жестяними покрівлями сусідських будинків поважні сизі голуби, як на вузлувате й покручене старе яблуневе гілля всідаються горобці, знімають ще з досвітка немилосердний рейвах і гвалт, щохвилини чубляться і знову миряться, а помирившись. – із лопотінням десятків прудких крил галасливо зриваються з яблунь і подаються в інші подвір’я у вічних пошуках їжі і свіжих пригод – за вікном була воля, незамкнутий простір, там ходили здорові й веселі люди, там було недосяжне тепер для неї життя.

Кілька років уже хворіла Галина Гордіївна, пекло їй у грудях, мов там тліла жарина, і час від часу хтось безжальний, немилосердний роздмухував ту жарину, траплялося, трішки вона вичахала, але з часом з новою, жорстокою і мстивою силою згадувала про себе, смоложила й жалила, і світ фарбувала у жовте.

Випадком діагноз Галині Гордіївні став відомим і вона з ним змирилась, ужилась з неминучим та не йняла більше віри таблеткам і жовтим горошинам, що з брязкотом тричі на день медички кидали їй у склянку, ані прийдешній, як сказали відперти, таки ризикованій операції. Наступала якась досі незнана до всього байдужість, мов душу її обгортали ватяною ковдрою, яку безсилі здолати і тепло, і житейський холод.

Галині Гордіївні нітрішки не шкода було себе, своїх сорока ще не повних літ, в які вона все поспішала кудись, спотикаючись; не шкода їй чоловіка, бо непевною раптом стала, чи й любила його коли; диво-дивнеє, навіть не шкода було дітей, фотографія котрих завжди стояла на тумбочці поруч.

Вона днями лежала одземком, заплющивши очі, і слухала, як напливає глухоніма велетенські тиша – її порушували хіба придуркуваті горобці, що прилітали час від часу і вовтузились та цвірінчали за вікном, їй видавалось тепер, що лишається вона одна-однісінька на всенькому світі, лишається тільки її біле, як паросток у льоху, що давно не бачило сонця, немічне тіло наодинці із грізною хворістю, що чаїлася в тому тілі.

Настав день операції.

Вона здригнулась, коли біля ліжка, ледь скрипнувши, спинилась каталка. Вкрита каталка була простирадлом холодної, як сніг на морозі при місяці, відлякуючої білини.

– Ми повеземо, – сказала сестра із здивованими очима.

– Я сама, – сказала Галина Гордіївна.

Їй негадано заманулось самій пройтися, може, більше уже, ворухнулася в’яла думка, самій не прийдеться, звідси рідко виходять, частіше ногами вперед виносять.

Порожня каталка повільно котилась довгим й лунким, мов тунель, коридором, опустивши голови, сестри й вона понуро за нею брели, як за домовиною одинокого і бездомного, без близьких і родини покійника.

В передопераційній, яку навпіл по підлозі ділила червона риска, лікар недбало подав журнал.

– Розпишись, що згодна на операцію.

Холодною рукою Галина Гордіївна взяла від нього білу кулькову ручку, а лікар байдуже відвернувсь до вікна.

І те, як він відвернувся, заклавши руки за спину та знічев’я узявся підгойдуватися на носках, їй черконуло найбільше душу. Вона навіть подивувала цьому – і яке їй тепер, здавалось, до того діло, вона одна уже, одна-однісінька. І все ж противилось щось та бунтувало в душі, вона ще ж людина, навіщо з нею отак…

Галина Гордіївна узяла кулькову ручку і вистиглою обезкровленою рукою намірилась ставити підпис – намірилась і не змогла. Її руки невтримно тремтіли, кулькова ручка, ледь торкнувшись паперу, підстрибувала бороною на невиробленому полі; здивована Галина Гордіївна, зібравшись уся у жменьку, у кулачок, спробувала те раз, однак руку, що тряслася, мов у пияка з немилосердного похмілля, марне було підкорити волі; відчуваючи, як червоніє нестримно із сорому, вона вдалася на хитрість, поклала й притисла щомоці лікоть, проте й хитрість лишалась безсилою – кулькова пластмасова ручка в льодяник закорцюблених пальцях стрибала і витанцьовувала, немов у неї вселилась жорстока й глумлива, нелюдяна сила

– Однаково не підпишеш, – озвавсь із зловтіхою лікар, не повертаючи голови і все ще підгирцуючи на пальцях. – Там подивись, не одна ти хоробра така… Став хрестика.

Погляд її мимоволі ковзнув журналом. І справді, навпроти більшості прізвищ значились хрестики, лише деінде стояли чіткі і впевнені підписи – ніколи вона і нікому не заздрила, а тут чи не вперше позаздрила людям, невідомим своїм побратимам в біді, які і перед червоною рискою, перед цією межею не зігнулися та не вичахли.

Душа її бунтувала, опиралась приниженню й зверхності цього лікаря з довгими, як в орангутанга, рудим волоссям зарослими дужими руками, опиралась безвір’ю і глухоті здорової людини; та все ж вона пересилила себе і поставила хрестик і, важко зітхнувши, шкрябнула дві перехрещені і тремтливі карлюки.

Галина Гордіївна поклала ручку і подалась було до червоної риски, але в якусь мить завагалась, зустрівшись очима з лікарем, що, нарешті, обернувся обличчям, мов спіткнулася об невидиму перепону.

– Може, вернешся? – кпилися тютюнові очі. – Не пізно. Чи комусь в палаті щось хочеш сказати?

– Хочу на фотографію діток глянути, – видихнула вона.

– Принеси, – кивнув санітарці.

Галина Гордіївна сама не знала, чому так любила цю стару фотографію. Давно, ще сини були зовсім малими, виїхали сім’єю на лісове, задумане поміж сосен озеро, і менший впіймав підлящика, перший рибальський трофей у житті. Так і лишились на карточці – на жилці б’ється й підстрибує рибина, вигинаючи пружно спину і зблискуючи проти сонця лускою, горять очі у меншого, я старший з відкритим від подиву ротом, розпростерши кумедно руки, ловить і ніяк все не може впіймати здобич.

Кожного разу в палаті, як гляне тільки на фотографію, Галині Гордіївні спливало на пам’ять те надвечір’я, знов звучав дітей дзвінкий сміх, і бачила рибину, що відчайдушно билась і боронилась, виляскуючи хвостом, над багаттям знімався бузковий дим – із імли часу, мов із диму того багаття, верталися далекі вже, молоді безтурботні літа; і легшало Галині Гордіївні, пригасала у грудях невсипуща жарина, і ставала тугішою жилка, що в’язала її із життям.

Санітарка принесла фотографію.

Галина Гордіївна довго і гірко дивилася, але цього разу чомусь рибина вже не билась, дим утратив свій колір і незрушно завмер, не лишалося більше полиску сонця на хвилі, що скидалось, гойдалось, кришилося, грало й іскрилось, а залишився тільки зжовтілий і потрісканий глянець давньої фотографії із альбома.

– Все, – сказала вона.

Злегка приплющуючи повіки, лікар довгим захмуреним поглядом подивився на неї, а тоді на журнал.

– Я ще розкажу, хто і як підписує, – мовив, мок чимось загрожував.

А далі був сон.

Вона падала в прірву, в бездонний, як безвість, колодязь із зарослими мохом слизькими цямринами; від безупинного лету перехоплювавсь подих, але страху не було – тільки тіло ставало легким напрочуд, невагомим, незалежним від світу, Від круговерті його й суєти, незалежним від болю. Вона знала, що день, але бачила зорі, вони миготіли вгорі, в безкінечно високім кружечку неба, миготіли, спалахували, переливалися, і в міру того, як все глибше і глибше летіла вона, меншав, мізернішав і віддалявся кружечок неба, а вродливі і доброзичливі зорі збігались докупки.

Весь цей час, все падіння її поміж вогких холодних стін, де заблукалися звуки, неприкаяно розгулювало і гоготіло відлуння, відчуття неминучості удару було нерозлучним із нею, та падіння тривало, а дію полишалось ще більш недосяжним і дальшим, ніж небо.

Коли розплющила очі, Галина Гордіївна стямилася не зразу – вона була в іншій, незнайомій досі палаті.

– З приїздом, – сказав лікар і засміявся, виставивши напоказ рідкі й жовті, мов кволі і бляклі, перші шильця трави навесні, прокурені кривобокі зуби. – 3 приїздом із того світу.

«Господи, – подумала втомлено і розбито, блимнувши чужим відстороненим поглядом. – Це створіння навіть посміхнутися здатне».

– Розкажіть, хто і як підписується, – несподівано вичавила із себе, мов останню зубну пасту із сплющеного, вже порожнього тюбика.

– Не сьогодні, – фуркнув і враз погасив, мов задув посмішку. – Ще буде час.

Вона почувалася сперш як викопана, позбавлена вологи й землі, з прив’ялим корінням щепа; але день за днем полишала її ота невагомість, коли падала в безвість, в бездонний колодязь із порослими мохом слизькими цямринами, – поступово вона, як те пересаджене дерево, починала, хай ще несміло, знову пускати коріння. І якось на обході вдруге Галина Гордіївна нагадала про підписи перед операціями і журнал.

Лікар непоспіхом розгортав тонометра, і руде волосся на його руках міддю зблискувало в променях весняного сонця, що скісно падало із вікна.

– Нікому досі ще не казав, ото вам мене смикнуло вперше, – від негаданого, неприродного навіть якось переходу на «ви», Галина Гордіївна аж розгубилась і двічі, немов школярка, кліпнула подивованими очима. – Майже всі, хто не загубив самовладання, ставив підпис в журнал несхибно і твердо, – майже всі на операціях вмирали, і навпаки, кого тіпало, мов пропасницею, і замість підпису щонайбільше спромігся на хрестик, той виживав…

Він ковзнув тютюновими своїми очима по чорній стрілці, що побігла шкалою, а тоді здригнулась мерзлякувато і раз, і вдруге.

– Я питався у вчених мужів, багатьох питався, чому так, але певне ніхто не сказав. Те, чого ми не знаєм, вочевидь куди більше знаного досі.

– Нехай, може, й ваша правда. – сказала Галина Гордіївна, – але нащо ж так з хворими…

– Жорстокий? Грублю? – мідне волосся ураз наїжилось.

– Навіть тут на достоїнство не втрачається право.

– Не втра-ча-ється? – складаючи неспіхом тонометра, він розтягнув ображено слово, наче гумове. – Не все тут так просто. Коли на межі людина, перед отою червоною рискою, вона втрачає усе – радість і віру, подружні почуття, що десятками літ брались на злам і не зламались, навіть вічний інстинкт материнства стає безсилий… Можна все відібрати в людини, неможливо – її достоїнство. І тут ви праві. Та коли людина боронить його, то боронить життя. Для лікаря тут останній шанс.

З яблуні навпроти вікна раптом злетів і всівся на підвіконня голуб, він крутнув головою, знехотя дзьобнув у скло, мов привітався, а тоді поважно пройшовсь підвіконням, наче міряв, скільки бо люди, що замкнули себе на зиму у кам’яниці, уділили світла собі і простору.

– І все ж то не гуманно, – сказала Галина Гордіївна.

– Умгу, – мрукнув похмуро лікар уже а порога. – Загребти у яму гуманніше.

Вона довго лежала із розплющеними очима і слухала, як злегка поскрипує під вікном стара яблуня та шаленіють сп’янілі від близької весни горобці, вона відчувала щось нове в своєму ще немічному, покраяному нержавіючою сталлю тілі.

Галина Гордіївна зиркнула скоса на тумбочку. Годину тому там було порожньо, зараз же стояла її улюблена фотографія. Щось таки трапилось, бо знову бачила вона не зжовтілий папір і витрісканий затертий глянець, ні, зараз знову запалом горіли очі її хлопчаків і билась на жилці, іскрилася проти сонця, вигинаючи спину, дужа пружна рибина, і чула вона, як лоскітно пахне дим, в’ючись та знімаючись в небо, і хлюпає, набігаючи, піниста хвиля у берег.

Подається за виданням: Корсак І. Покруч. – Луцьк: 1993 р., с. 114 – 121.