Журавка

Іван Корсак

Дід Андріян у безпросвітньо прокуреній, аж віконні шиби зжовтіли, бригадній сторожці вже вкотре крутив і чорний, надщерблений збоку, мов його знічев’я хто надкусив, телефон. Лівою, здоровшою рукою, він набирав номер «швидкої», але телефон ковзав по витертому, смальцьованому рукавами трактористів столу, вислизав і огинався; і тоді Андріян, перехиливши голову, затискував плечем трубку, а телефон незграбно, як коцюбою, тулив до себе правою, укороченою і потрощеною на війні.

Номер не набирався, в трубці тоненько попискували голодні миші і десь здалеку, ніби з-за гори, з-попід цього писку жіночий голос утішливо виводив: «Надейся и жди, вся жизнь впереди». Але надіятися і чекати дід Андріян не міг ніяк.

У хаті, залишена на перестрахану сусідку, на нерозстеленому ліжку, як була у куфайці, бо копала картоплю, лежала з приступом баба Олеяна, Андріянова жінка, лежала, як видавалося йому, на смертнім порозі, і невидющі очі її, вільні вже від усякого клопоту і марновірної суєти, блукали безпристанищно стелею, наче шукали і видивлялися отой останній поріг.

Дід Андріян знову і знову, до запаморочення, крутив кружечок із цифрами, благально глипаючи на мовчазну і немилосердну телефонну трубку; із надщербленого рога висовувались різнокольорові дротики, як нутрощі із живої істоти, і дід культею підштовхував їх, заганяючи назад: бач, думав він, каменем до тої лікарні докинути, кілометрів сім, не більше, а не доб’єшся, хоч вий. То був єдиний телефон у начебто й близькому від райцентру, але якомусь напівдорозі ненароком забутому з оббризканим, брудом рудих калюж парканами, їхньому бригадному селі.

Врешті Андріян, безнадійно крутнувши ще раз диск затятого глухонімого телефона, схопив свого старого і затертого картуза, що виблискував засмальцьованою підбивкою, мов хрусткою фольгою. В нього лишалася остання і не вельми певна надія – попутня машина, грибники могли вертатися отаким надвечір’ям з недалекого сповненого шерхотом глиці під ногами осіннього лісу

Втомлений день хилив голову, скрадливо насували сутінки, за спиною темніло та гущало небо, і Андріян пішов дорогою до району впідбіги, що мав духу, відпущеного йому літами: він ішов, припадаючи на праву пошкоджену під Лібавою ногу, і час від часу озирався. І попереду, і позаду було безлюддя, тиша мостилася і влягалася над осінньою, швидко схололою землею, і гіркуватий, ледве вловимий димок з картоплищ, що доповзав до сільських околиць, лишався у надвечір’ї єдиною прикметою вічної людської суєти.

Мотоцикл зблиснув фарою несподівано, аж серце тоненько тенькнуло в Андріяна, та він не спинився і став чекати, а й далі впідбіги шкандибав дорогою і лише коли той майже порівнявся з ним, благально замахав руками.

Мотоцикл збавив швидкість і дід подумки дякував щасливій нагоді, але в останній момент фара круто взяла уліво; описавши навколо діда дугу та вереснувши гальмами, мотоцикл пронісся мимо, накривши подорожнього теплою хвилею сірої куряви і бензинового чаду.

Дід Андріян, провівши червоний вогник заднього ліхтарика мотоцикла довгим і тоскним поглядом, зачеберяв; він міг би й ще трохи швидше, та боявся, що не дійде, а дійти мусив: перед ним стояли Олеянині очі, здивовані раптовим болем, дивилися точнісінько так як у першу мить їхньої зустрічі, коли повернувся він, зжовтілий і висохлий, із госпіталю додому.

Олеяна йшла тоді з відром по воду, замислено і задивившись на ластівок, що мерехтливо звивалися у голубому, пропахлому першим липким і здивованим листям, небі; птахи очманіло носилися, то круто врізаючись ввись, то стрілою проносилися майже понад землею, і не було у них, сп’янілих від весняного, аж пекло за горлянку повітря, ні тих клопотів, що в Олеяни, ні її журби – хліба, хоч підпали, не знайдеш у хаті, сьогодні спекла дітям коржів із акаційового цвіту – сірих, землистих, кремінно-твердих коржів, і діти затято їх гризли, аж іскри кресали.

А коли Олеяна глянула на дорогу і побачила Андріяна, вона мов спіткнулася і закам’яніла, в зляканих, заціпенілих очах, в погляді з-під крутих, ще дівочого вигину брів, прозирали замішання і ляк, невіра і подив; вона стояла як запаморочена якусь мить, а тоді жбурнула геть як непотріб, порожнє відро і воно, голосисто брязкаючи та підстрибуючи, покотилося стежкою поміж молодого, ледве з зими, спросоння зазеленілого споришу, сама ж кинулася…

– Цить же, цить, – приказував Андріян і витирав, в малій, трохи мазаній дитині, сльози на її щоці худою і зашерхлою лівою долонею.

В хаті, доки неспішно розв’язував речовий мішок і викладавав солдатські свої припаси, так пильновані у дорозі та скупердяцьки трачені, два хлопчаки його, семи і п’яти років, хазяйновито обходили навколо негаданого гостя, що звалився, як сніг на голову, і, не вірячи ще очам своїм, пробували навіть на ощуп, чи справді то батько: то щупали вже вицвілі і приношені, пропахлі нестравним госпітальним духом галіфе, то гладили кирзові, шорсткуваті, як гусяча шкіра, халяви чобіт.

– Оце вам пряники, козаки, – виставляв Андріян добро однією рукою, а другу чомусь ховав за себе. – А це тушонка…

– А що в тій руці? – старший раптом стрельнув очима, що запалахкотіли зеленою невгасимою цікавістю.

– Та нічого, – відказував Андріян. – Осьдечки цукор вам, горобці.

Але хлопець, тільки глипнувши на іскристий, неймовірно спокусливий кавал, потягнув рукав правої батькової на себе; Андріян не давався, але син тягнув все настирливіше, бо коли день сьогодні такий, що збувається все, і батька вони вже мають, і в батьковій лівій небачені дива, то дива ці і ще, може, навіть не всі, і хто зна, що припас для них батько, мов дражнячись, у захованій за спину руці.

Малий смикнув на себе і подужав нарешті: Андріян ніяково якось відвернувся, а з рукава вигулькнули червона і порубцьована, укорочена культя з геть відбитими пальцями, лише на місці вказівного стирчав обрубок, мов погорблена нарость на дереві, на зламаній, що рятує сама себе, гілці.

– От і маєте, діти, гостинець, – тихо мовила Олеяна.

Олеянині очі, сповнені легкої синяви, мов небо першого весняного дня у щойно вимитих віконних шибах, очі, здивовані раптовим болем, як здивовані були зустріччю після госпіталю, тепер все ще стояли перед Андріяном, а він, шкандибаючи в сутінках, наддав у ході.

В тихому повітрі молодої ночі стояв ледве відчутний солонуватий присмак піднятої мотоциклом куряви, дух розігрітої і повистиглої ще від нещедрого осіннього сонця хвої, Андріяну дихалося легко, тільки нога, нашпигована залізом під Лібавою, стала немов спросоння глухо і занудливо нити.

Дід, трохи тягнучи ногу, старався ступати на неї легше, і те помагало, він старався не думати про неї і не відзиватися до неї, і ця давня невелика хитрість, випробувана не раз уже ним, особливо в косовицю, коли гнали довгі, зморні для нього руки, помагала куди більше.

Позаду знову зблиснули вогні, примарні тіні ліниво заворушилися поміж задрімалих дерев, і Андріян озирнувся: дорогою, похитуючись на вибоїнах, весело гнали, як по сліду гончаки, два автомобілі. Він ще здалеку, непевно, як на зборах в колгоспі, коли з району привозили чергового голову, підняв ліву руку, бо правої соромився поміж люду, як соромляться, не признаючись самі собі, невдатної дитини-калічки в сім’ї; дід Андріян, сапаючи, терпляче стояв у мерехтливому світлі фар і то було досі єдиною його зупинкою за всю дорогу.

Перше авто невдоволено, з серця скрипнувши гальмами навпроти діда, сперш приспинилося трохи, і коли Андріян вже з надією подався вперед, прудко рвонуло н чкурнуло геть; тоді Андріян, незграбно розмахуючи руками, як підбита птаха крилами, зашкутильгав навпереріз другій автомашині, і та, клюнувши носом, круто спинилася.

– А кепила є на плечах? – поспитав між тим водій, визирнувши з авто.

– До району… Може, візьмете… – попрохав, з тонким свистом сапаючи і заточуючись, дід Андріян, попрохав непевно й несміло, ніяковіючи у душі, що завдає чужим людям мороки; дід взагалі не любив марне комусь чинити клопіт, просити щось для себе – краще він сам вже якось, перебиться.

– Нахлявся, пеньок трухлявий, – почув крізь зуби проціджене Андріян, доки оббігав машину, збираючись сісти на заднє сидіння. – В тюрмі через такого сиди.

І ледве він звільнив дорогу машині, як та, зневажливо і сердито фуркнувши, аж підскочила, зриваючись з місця; Андріян ще хотів ухопитись за ручку дверцят, та припізнився, і культя його встигла лише ковзнути холодним слизьким металом.

Більше дід Андріян вже не озирався. Він ішов курною дорогою, волочачи, немов чужу, ногу, груди його ходуном ходили і там щось то схлипувало, то свистіло тоненько вербовим свистком, який викручував він колись у дитинстві за коровами з молодої, жовтогарячої ожило! гілки, на його подив, чим швидше ішов він, зриваючись вже на біг, тим менше нила, немов дерев’яніючи, нога, аж поки вона, укоськана, і зовсім примовкла – і за це Андріян їй дякував подумки.

А як засвітилися вогні на околиці міста, дід уже біг: спотикаючись і дивно розмахуючи руками, мов від того мало легшати його старече тіло і гнучкішими ставати крихкі і скрипучі кості, він, здавалося, немов підлітав; Андріян тепер не боявся бігти, він напевне вже знав, що таки добіжить, от тільки піт застилав пеленою очі, і перші крупні осінні зорі видавалися ще вродливішими, зблискували і осліплююче мерехтіли, розпливалися і стікали, змішуючись з вогнями все близкішого міста.

На порозі швидкої, що, на щастя, була на околиці, дід Андріян зняв з сивої голови мокрого картуза і, хапнувши повітря, лиш видихнув:

– Поможіть, люди добрі…

Тоненька, як свічка, яку запалюють на щедрець, молодесенька медичка, що писала, схилившись над столом, підняла стривожені, не встиглі ще притерпітися до біди, підсинені очі:

– Що з вами, діду?

– Та мене, дитино, й кілком не добити, – казав, немов журився вельми з того, Андріян. – То жінці моїй недобре.

І повагавшись, бо соромився бути набридливим, все ж додав:

– Таки зовсім недобре.

– Присядьте і ждіть, машини на виклику, – брязнула шприцами інша, старша вже віком медичка.

І дід Андріян слухняно присів у куточку.

Вулицею мимо швидкої проносилися автомашини, шелестіли шини ще теплим асфальтом, те шелестіння раптово, як літній дощ, наростало, так само раптово згасало, і дід Андріян з сторожким нетерпінням вслухався, чи не завертають ті шини в подвір’я; на столі біля медички-свічки час від часу вурчав телефон, мов придрімнулий вдоволений кіт у зимову віхолу біля грубки, а на кушетці обличчям до стіни лежав, глибоко дихаючи і зрізка постогнуючи, наче в сні рубав сукуваті дрова, нероздягнутий чоловік у дірявих шкарпетках.

Старша медичка підійшла до нього, послухала пульс:

– Треба у відділення, біди наберемось.

І стала обачно стягувати шкарпетки, бридливо беручи їх лише кінчиками білих пальців. З шкарпетки випали раптом дві десятки, ті гроші, з тихим шелестом гойднувшись в повітрі, ковзонули під кушетку.

Чоловік, що видавався непритомним, дригнув босою ногою, рвучко, немов обпечений, схопився і сів, ошаліло поводячи навкруги побілілими, як в риби з принуди, очима.

«Та він же п’янізний в дим», – здогадався дід Андріян.

– Де гроші? – поспитав через силу, мов виригнув, чоловік.

– Добрий же гаманець у тебе, – засміялася медичка. – То від жінки отак?

Чоловік подивився на неї криво, з-під лоба, як на затятого ворога свого.

– Жінка – то хвороба.

Він поворушив довгими, немитими давно пальцями босої ноги.

– Ото – мій банк, мій сейф без ключа…

– А як в банку скінчиться, то як? – все ще сміялася медичка.

– Хай не журиться жінка, з-знайду, – слово опиралося трішки, бо чоловіка повело, наче вітром, управо, тоді якось вернуло назад, врешті він випростався і вдарив переконано кулаком себе в груди. – Їй-бо, і в подушці знайду, і в матрасі, і в кладовці у мисочці з яйцями…

Медичка нагнулася, підняла з-під кушетки обидві десятки і подала чоловікові.

– Ото-то, – рвучко, напрочуд тверезо вихопив гроші він і взявся, киваючи в такт головою, цілитися в кожного тремтячим пальцем, мов пістолетом: – Жінка – моя хвороба, всяка жінка хвороба, і ти хвороба, і ти…

Двері кімнати раптом прочинилися і виглянула кучерява голова та круте і замашисте плече чергового лікаря, що, очевидно, на дозвіллі забавлявся штангою:

– Ото він тутечки колесить? – пророкотів загрозливо його бас далеким і лунким громом.

– Я-а? – чоловік враз зів’яв і поменшав, а круглі з принуди очі стали ще круглішими. – Я ні-ні, я нічого. Жінка – то здоров’я.

На знак згоди черговий мовчки кивнув і назад зачинив двері.

– Хвороба, – послав навздогін переконане чоловік.

«Боже, – не знаходив собі місця дід Андріян, – ну де ж та машина».

Але машина нарешті прийшла, і шофер, хапливо ковтнувши кілька затяжок, кинув недопалену цигарку і погнав з молоденькою медичкою і дідом Андріяном в село.

До лікарні за всю дорогу, розтерзану і гвалтовану тракторами після непривітних осінніх, що видавалися знущально безконечними, занудливих і кислих дощів, за всю мучену ту дорогу баба Олеяна так і не прийшла до свідомості; Андріян сидів біля неї і кожен поштовх машини, що стрясав хвору, завдавав йому болю – як кидало «уазика», в нього аж руки мерзли. І тільки в лікарні вже Олеяна отямилася і здивовано роззирнулася.

– То ти, Андріяне? – потепліли, як упізнала, очі, і тепло те розходилося по старечому змерхлому, дрібненьку посіченому обличчі. Вона помовчала хвилю і знову ворухнула побілілили губами: – А я весілля бачила наше… І дядька Онопрія бачила, кликав він мене до себе.

Велике й бучне весілля було в Андріяна та Олеяни: буханець чорного, навпіл з товченою соломою та половою хліба лежав на вишитому рушнику, і в той судний голодний рік то малось скарбами; гостей же запросили силу-силенну – на лаві сиділи батьки молодого, а на місці її батьків дядько Онопрій, бо була сиротою.

Онопрій походив з тих сільських дядьків і дідів, що видаються вічними, яких однаковими пам’ятали змалечку, такими самими знали, як ішли під вінець, а такі ж залишалися, кремезні і смолисті, як уже самі дітей споряджали в дорогу: з тих вічних сільських дядьків і дідів, яких безпорадні зламати життєві бурі, заморити морози (хіба лише голови убілили), засліпити хурделиці й віхоли, з тих кремезних і смолистих, що скидаються на дерева, об які ламаються блискавиці.

– Живіть, діти, дружно, – піднявся дядько Онопрій – і його гнуло життя та не зігнуло, морозило, убілило голову та не виморозило душі, – будьте вірними, як птахи. Бережи, Андріяне, свою суджену, як журавель журавку.

Як ті літа відгомоніли…

– Кликав мене дядько Онопрій. – ворухнули ще раз губами, пошерхлими від смаги, Олеяна.

Вона знову впала в безпам’ятство, в сон, де літа дивовижно перетасовувалися, і весняний день далекої молодості зустрівся з хмурим осіннім, згорбленим і зморщеним днем старечим; заметушилися медички біля хворої, і врешті бабу Олеяну понесли у палату, а дід Андрія», непотрібен нікому, залишився сидіти так само в куточку.

Його довго ніхто не чіпав, боячись скривдити ненароком, дід сидів і журився, чого він удався такий міцний, його терло й крутило життя, вже він латаний і перелатаний, а ніяка холера от не бере; Олеяну ж схопило, що і не видихнути – краще б вже його, він таки на півроку старший. Нарешті, черговий лікар, ковзнувши притомленим бляклим поглядом, буркнув:

– Їдьте, діду, додому. За годину чи дві ми вам баби не вилікуємо.

І Андріян, винувато кивнувши, пошкандибав до дверей.

Він не збирався нікуди їхати і нікуди іти, він знав, що не зможе цього, хай і не бачитиме Олеяни, нехай не чутиме, і не здатен бодай чимось зарадити та помогти, та все ж він хотів бути поряд, а раптом на щось та придасться, навіть води подати – і Андріян важко присів на стілець в кінці довгого і лункого, мов запустіла церква, вже спорожнілого коридора.

Дід Андріян сидів, поклавши руки на коліна посилуваних за неблизьку дорогу ніг, які злегка здригалися час од часу та підсмикувались, і думав, що не тільки він сьорбнув усячини за життя, Олеяна теж закусилася.

Погідного літнього досвітка, якраз другого жнивного дня, бо з учора на полях зажовтіла стерня і виросли поодинокі полукіпки – ой і спішили люди, та не вспішили – в їхнє село, сторожко і опасливо озираючись, в’їхали німецькі мотоциклісти.

Того ж дня вони взялися господарювати, незрозуміло шваргочучи і на очах сміліючи та нахабніючи, обчистили подвориці таких, як Олеяна, червоноармійок, обчистили. І підмели на совість, так що лишився на хазяйстві тільки рудий кіт Панько, який не злюбив чужаків відразу – лиш забачивши їх, злостиво фуркав, розпушував довгого смугастого хвоста і тікав мерщій в світ за очі.

А незадовги не стало й того хазяйства. Сусід Михтодийко, що вельми прихворів, як забирали чоловіків на фронт, а потім раптово одужав і вдягнув поліційну форму, якось ішов вулицею мимо. І коли Панько, забачивши його, насмішкувато фуркнув і видряпався на грушу, Михтодийко, задерши бороду, стрельнув у насмішника – Панько здивовано схлипнув і в’ялою ганчіркою, вдаряючись об гілки, шваркнувся на траву.

Зиму Олеяна перебилася, рятуючись тим, що прикопав Андріян, йдучи в армію, тихцем на городі, а під весну охлялі, зчорнілі та зажужвелілі, мов пересушені в’юни, діти світили очима з холодної печі. Михтодийко, що прибігав колись через день позичати то гарнець пшона, то обмішки, тепер мимо проходив вулицею, крутячи носом чи то з гордощів, чи принюхуючись.

Заявився він якось негадане, мовчки пройшов до примоста і, човгнувши ногою про людське око кинуту ганчірку, підняв ляду та поліз у схованку-льох – Олеяна тримала там, продавши останній свій скарб, подарованого ще дядьком Онопрієм перстня, куплене у того ж Михтодийка тітки порося.

Сопучи, він викарабкався із сховки, і так само нічого не кажучи, подався із хати, тримаючи свою здобич за задню лапу у витягнутій руці – порося, явлене із звичної темряви на білий світ, несамовито вищало, викручувалося та дригало лапами, і діти проводжали його довгим, спраглим поглядом.

Заявився Михтодийко ще раз, певно, через півроку, тільки не сам вже прийшов, а вдвох із підстаркуватим, з обвислою торбами шкірою на підборідді німцем-здорованем.

– Нема, сусідо, більш поросята. – відказала Олеяна на Михтодийків добридень, ставлячи в піч чугунчик із картопляним лушпинням. – Раніш хоч миші були, а тепер і ті повтікали.

– Трясця тебе не схопить. – сміявся той і, заклавши руки за спину, шпацірував по кімнаті, крутячи, мов і справді винюхуючи щось, своїм довгим, на кінчику загнутим носом, як у папуги, що його бачила Олеяна в циган на ринку перед війною. Михтодийко шпацірував з кутка в куток, ке поспішаючи говорити за потребу, що привела в Олеянин дім, а як порівнявся з фотографією Андріяна, спинився на мить, постояв, погойдуючись на носках.

– Ти ба, шпуньки наставив, зараза, – сказав урешті, вийняв сірника, черконув і штрикнув у фотографію, Андріянові в око; сірка розгорялася повільно, сичала й шипіла, пропікаючи навиліт папір. – Німець сьогодні хазяїн в селі, а вона ще ряжку виставила.

Олеяна оторопіло стояла якусь мить, ловлячи зрідле повітря.

– А ти вишкребку, ти опецьку, – зашипіла, стямившись, Олеяна, мов ненароком пролита вода на шпаркий черінь – і як стояла з кочергою в руках, так і плигнула на нього роздражненою кішкою; Михтодийко, не чекаючи такого від тихої, з опущеними завше очима жінки, мимохіть позадкував і, кліпаючи рідкими облисілими повіками, несподівано для себе хитнувся за спину німця.

Німець, показавши залізного зуба, реготнув, а Михтодийко зашарівся, верхня губа його тоненько затіпалася, наче миша в останніх судорогах, що ось-ось околіє; миттєва розгубленість минула і він лапнув хапливо рукою кобуру.

– Найн, – сказав німець, все ще виставляючи напоказ своє вставне добро, і в його очах крізь іскри сміху замерехтів тихий подив.

– Отак? – кресонув кривим поглядом Михтодийко. – Побачимо.

Але побачити йому довелось небагато, бо через день підірвався на міні під сусіднім селом – і везли його на возі вулицею, то вперше, відколи вдягнувся в шуцманську форму, він не крутив головою, задираючи підборіддя, а дивився прямо, дивився осклянілими очима в високе, таке недосяжне небо.

Дід Андріян сидів у порожньому лункому коридорі, і прожиті з Олеяною роки напливли на нього, верталися довгі зимові вечори під теплою грубкою, за які було говорено-переговорено, і ті хвилини минувшини не тривожив ніхто сторонній. Він сподівався, як повезе, дізнатись про неї хоч крихту, хоч би мачинку; бодай, може, голос Олеяни почути, та все те лишалося марним, Андріян навіть спитати не мав у кого – на коридорі поралася лише санітарка, немолода вже, горблена роками потроху жінка, що шваброю сердито ганяла ганчірку підлогою, тузала її і вовтузила, мов та невідь була винувата в чому і тепер на ній зганяли все зло.

А коли швабра підібралася до Андріяна, він встав і пересів собі далі, потім ще пересів і опинився, нарешті, в куточку.

– Вештаються тут до півночі, – буркнула, не піднімаючи очей, санітарка, коли вже Андріяну не було куди пересідати. – Не готель же, лікарня.

І вона взялась ще лютіше ганяти ганчірку, мов вимішала на ній якусь свою кривду й образу, невідь ким заподіяну, і ганчірка, переймаючись від господині, з шипінням літала слизькою підлогою.

Дід Андріян встав і пошкандибав на вулицю, знайшов собі лавочку під розлогим каштаном і всівся, змахнувши рукавом добірну, наче вишні, і прохолодну, в якій озивалася пізня осіння пора, росу. Тут було йому навіть краще – вікна палат – наче на долоні, і Андріян пробував угадати та видивитися, в якій же лежить його Олеяна.

Дід Андріян почував себе зараз так, немов душа його роздвоїлася, одна половина лишилася тут, під розлогим каштаном, що тихо світився вмираючим листям в нічній пітьмі, світився примарно і м’яко, і те загадкове світло, здавалося, зароджувалось десь в глибині густої і дужої крони; час від часу з високих гілок незримо зривалися стиглі і ваговиті плоди, вони падали на асфальтову доріжку, лускали з звуком, схожим на пістолетний постріл, і, звільнившись від непотрібної, набридливої шкарлупи, весело котилися мимо, підстрибуючи вологим від щедрої і щирої роси асфальтом.

Друга ж половина Андріянової душі десь загубилася в одному з цих вікон, що миготіли навпроти дідової лавочки, в одній з цих палат, де люди жили разом, але кожен ішов сам по собі на непростий поєдинок з болем, один на один з бідою, яку ніс сам у собі, і не завжди виходив переможцем в тому поєдинку, хоч не покидав, може, надії, аж поки медсестра не закриє обережно наманікюреним пальцем очі, аж поки людиною не завладарює непереможний, відлякуючий живих дух землі.

Дід Андріян зараз якось особливо гостро відчував свою одинокість, він всенький свій вік, вже посивілий, прожив з бабою в одному селі, на одній подвориці, нікуди не їздив і ніколи не розлучався з нею, навіть коли був на фронті, то й то немов кожен день розмовляв з Олеяною він кожнісінький день писав додому листи, і ті його кривуляки, виведені здебільшого поспіхом на випадковому клапті паперу, немало тішили хлопців із його взводу.

– Дивись, Андріяне, писателем станеш, доки до Берліна дотопаєш.

– От що то грамотний чоловік…

– Та хіба він жінці одній? Бабник добрий, видно, був, тепер півсела писання його чекає.

Зате хлопці світили голодними очима, як наздоганяла їхню частину пошта і Андріян одержував жмут листів.

– Слухай, твоя жонка кожного разу іншим почерком пише, – щурячи хитро око, чадив махрою білорус Саєвич.

– А хіба наймешся…

– Певне, наймає писаря.

– Та такого, що не тільки в каліграфії вправний…

Андріян мовчки перетерплював кпини, хоч і соромився трохи пащекуватих своїх товаришів, проте листи відправляв так само, – хіба вже зовсім непереливки траплялося, як отоді, коли навстріч свинцевій зливі стрімко ішли білоруськими болотами, хилитаючись і провалюючись крізь плав, з-під якого проступала протухла іржава вода та утробно й загрозливо булькав болотний газ – отоді він тільки не зміг щодня відправляти, і повіз поштовий вагон відразу сімнадцять його листів.

Дід Андріян сидів на лавочці під каштаном, одіж дідова набрякла росою, а тіло його, скорцюбившись, відчайдушно боронилося від сирості і пронизливої прохолоди осінньої ночі; дід сидів і дивився, як поступово гаснуть вікна лікарні і тільки в одному ще довго метушилися люди: Андріяна не покидала думка, що саме там його Олеяна. Він просидів так до світання, не зімкнувши очей, мордований дрижаками, але то його менше всього турбувало, бо не такого зазнав на віку.

Останнє вікно погасло вже досвітком, коли двірники зачовгали мітлами, женучи шорстким асфальтом жмути зжухлого листу і опалі за ніч каштани. Двері лікарні прочинилися, і двоє санітарів, обачно ступаючи східцями, винесли на носилках людину, накриту з головою простирадлом.

Дід Андріян не міг бачити, кого то несуть, але він уже знав, він схопився, було, на вистиглі, заколілі, що розгиналися туго, із скрипом, ноги, та не зміг навіть зрушити з місця, мов примерз до землі; червоною жалкою жариною обпекла серце образа на життя, затяте і невмолиме, яке забирало тепер найдорожче, а в грудях у нього зароджувалося, пручалося і рвалося глухе та надривне виття, що струшувало його і корчило, судомило, кривило і спотворювало обличчя, глухе, надміру тамоване і все ж невтамоване, тоскне, як клич одинокого вовка над, принишклим, завмерлим ополуночі лісом.

Через день Олеяну ховали, і сини, що поприлітали по телеграмі з далеких країв, куди їх закинула доля, стояли над труною, похиливши голови, з почуттям мимовільної своєї вини, яку їм тепер уже не спокутувати.

А через три дні, навіть діти не встигли роз’їхатися, раптово помер і дід Андріян. Помер він тихо, нікого не потривоживши, отак собі сидів, зів’ялий та мерклий, сидів під грубкою і відійшов. На обличчі його тепер розвиднілося, від сивого волосся і сивих брів падав ледве вловимий відсвіт, і від цього світла розгладжувалися різьблені довгими роками зморшки, стало воно ще м’якшим та лагіднішим, вдоволеним, що з своєю бабою Олеяною розлучився таки ненадовго.

А руки його лежали на грудях, як стомлені крила – одне широке, важке і натруджене, друге ж потрощене, але не менше зазнале поту і мозолів, обкарнане і обсмалене; дужі і нагорьовані крила.

Подається за виданням: Корсак І. Покруч. – Луцьк: 1993 р., с. 151 – 163.