Мишко-Тишко

Іван Корсак

Дрова у печі невдоволено, з серця потріскували, полум’я злодійкувато вихоплювалося на вустя, мов облизувалося від зманливих запахів сніданку – тітка Онися припізнювалася на колгоспні буряки, поралась поспіхом і тому час від часу збігало з казанців, шипіло, шептало і сичало на черені; Онися шурхала тоді у вогонь кочергою, і він, наче відсварюючись, тріщав ще зліше та відстрілювався іскрами, але все ж слухався і присідав.

Тітка потерпла, коли раптом у двері постукали голосно і вимогливо: за фіранкою у куточку стояв бідон із закваскою, а не далі як позавчора на їхній околиці міліціонер із сільрадівськими перевіряв паспорти. З паспортами ще невідомо як, але у сусідів закваску вилили і два дні кури ходили, мов сонні; тітчин же півень, досі сумирний і вельми культурний, бо як посиплють зерна, то перший ніколи не клюне, лиш гонорово і великодушно крутитиме головою, доки пастиметься його гарем, тепер же він блискав на кожного посоловілим оком, співав безперестанку до самісінького обіда і, заточуючись та волочачи крилами по землі, все підскакував і поривався битися із телятком.

В першу мить, як постукали, тітка Онися потерпла і розгубилася, якийсь час стояла вона заколіла із кочергою, мов вартовий з карабіном.

Двері, не дочекавшись на слово господарів, прочинилися, і з-за порога виглянула голова білявої дівчини з довгим розпущеним волоссям, ніби щойно вона із лазні.

– А Деркач Мишко тут живе? – поспитала захриплим, майже чоловічим голосом голова, кліпнувши раз і вдруге густо фарбованими, аж злиплими віями.

– Та заходьте вже, заходьте, – відказала тітка зраділо, бо гість не зовсім був схожий на міліціонера. – Тутечки він, тутечки, тільки досвітком, по гриби пішов.

Дівчина кивнула головою, чи то згоджуючись, що не помилилась адресою, чи, може, вітаючись, і мовчки пройшла, байдуже і маркітно крутячи стегнами, кімнатою до столу; тітці Онисі видалося навіть, що не пройшла, а пропливла, точнісінько так, як бачила по телевізору, коли нову моду показували – пропливла і з нудьгуючим виглядом сіла, закинувши ногу за ногу.

– А ви до Мишка… якесь маєте діло? – не зразу, обережно собі отак поспитала тітка, так обережно, як пробують злегка рукою, чи не гаряче.

Гостя помовчала, тільки щось пошелепала в сумочці, врешті вийняла цигарку і запалила.

– Я трохи порозважатися, – гостя пустила кільце диму, і воно, витягуючись, зависло своєрідним німбом над білявою головою.

«То що за мара», – подумала спантеличена господиня.

– Так в мене ж музики навіть немає, – якось невпевнено відказала і оторопіло подивилася тітка на гостю, забувши враз і про казанці, і про буряки у колгоспі. – А мо’ я в сусідів позичу?

Гостя пахнула ще разів кілька цигаркою, пустила сизуваті кільця і, нарешті, спроквола всміхнулась.

– Ви не вельми лякайтесь, ваш син мені ні до чого.

І нараз, немов щось згадавши, докинула:

– Ага, мене Людою зовуть, я Мишка з армії знаю. Я приїхала просто порозважатися. Засмагнути хочу на річці у вас.

В тітки Онисі трохи від серця відлягло, та не зовсім, вона все ще стояла біля печі із кочергою, мов їй тут було суворо наказано відбувати таку повинність.

– Де вже у нас засмагнути… Дощ як уплівся з весни, то й досі немає спину, – проказала нарешті тітка Онися замислено. – Мо’ хіба перед полум’ям, щодосвітка піч топитиму…

Аж гульк – на порозі Мишко, повнісінька кошілка грибів у руці, дрібненьких таких, твердих, мор камінні; цього дощового літа вискочили вони неждано-негадано рано, в дубових посадках земля була всіяна ними, як тіло білими прищиками, і люди з сусідніх сіл досвітками бігали навперейми у посадки, хто раніше й прудкіше; знаходились навіть такі, що прибігали ще затемна і рачкували, присвічуючи собі кишеньковим ліхтариком, мов шукачі таємничих скарбів. Мишко глипнув на гостю біля столу, і обережно, наче із склом, опустив на долівку кошілку.

– О, – тільки й сказав Мишко і товсті губи його повільно, мов проти волі, розсувалися в несподіваній, тихій і добродушній усмішці.

Гостя встала, пометлялала так само собою, пливучи кімнатою, і голосно чмокнула Михайла в щоку, звівшись навшпиньки:

– Привіт, Мишо.

«О, боже, що бо то діється», – похололими руками тітка Онися поправила хустку, а Михайло густо почервонів.

Ошелешена тітка ніяк не могла второпати, що то за птиця така негадана ввірвалася у її хату, наче у власну, непрошена розсілася біля столу, закинувши ногу за ногу, і пахкає димом, мов колгоспний пасічник кривий Кіндрат, обкурюючи бджіл саморобним димариком.

Так і лишила їх тітка Онися, нічого не втямивши, і цілий день тягнула сапу на буряках. При тім все пробувала докумекати, ким ця людина була для її сина та ким може стати, і тривожні думки роїлися і кублилися в тітчиній голові, як роздражнені оси. Боліло серце за Мишка, вдався він чоловіком добрящим, таким вже добрящим, що й мухи не скривдить, але якимось вайлуватим, прости господи, вивалом: кожен йому на мозоль міг наступити, він тільки кліпатиме темними, як пізні каштани, очима, та мовчки ображено затисне свої товсті губи.

Одружився Михайло рано, задовго до армії, ще як рушником голився. Неговіркий сам і тихий, недарма ж його навіть прозвали Мишко-Тишко, а взяв веселуху на всеньку околицю, без якої не освятяться ні жодні вечорниці, ні танці в сільському клубі, а як і освятяться, то будуть пісними, мов різдвяна кутя.

Надька-веселуха, що заміж вискочила так негадано для всього села, на перших порах раптом зів’яла, бліда ходила і змеркла (поговорювали люди, що так прудко спішила недарма, бо йшла вже нівроку із приданим, яке нагуляла з Копанчуковим Грицьком). Але полежала кілька днів у лікарні, і знов ожила, торохтіла безперестанку сміхом на свекрушиній подвориці та вертілася все перед дзеркалом, час від часу по старій пам’яті підскакуючи на вечорниці, аж поки з тим самим сміхом не заторохтіла із хати геть, завіявшись із заїжджими бурильниками. Щезла так, що й на розшук вже подавали, доки від неї самої лист не прийшов десь із Середньої Азії, жовтий такий конвертик із намальованим губатим верблюдом: просила, аби вислав Мишко її речі на таку і таку адресу.

Лишився Мишко солом’яним удівцем, в армії відслужив, познайомившись заочно з кількома дівчатами – адреси їх і залапані фотографії роками кочували у роті, всі писали і він написав, здається, й Люді посилав тоді свою фотокарточку. Коли ж повернувся в село, дали йому в колгоспі гусеничного підранка, бо колісні дістались горластішим, а вечорами, як ровесники табунцями направлялися в клуб, він сидьма сидів біля вікна, проводжаючи їх крадькома з-за шалівки згаслими і тоскними очима, як проводжає плем’я своє у вирій підбитий птах, нездатний злетіти в високе, зманливе простором і синьою далечінню, таке жадане і недосяжне небо.

Весь день тітка Онися, тягнучи сапу на буряках під шпарким і пронизливим сонцем, що варило окропом, думала про свого Мишка, такого мамулуватого і в той же час, знала вона, як може знати тільки матір, добродушного, Мишка невезучого, та, може, вартого і чогось кращого в долі; жалість низала їй груди і вона, з осторогою згадуючи сьогоднішню гостю, чомусь подумала: «До нашою берега путнє не припливе». Сонце варило весь день, мов вертало давні свої, ще з весни, борги.

Хоч і натомили буряки тітку Онисю, пекли червоні, як раки, загорілі по лікті руки від раптового сонця, що розщедрилося так негадано і безтолково не в міру, та все ж ввечері тітка крутилась, мов прудко запущена дзига, лаштуючи наїдки на стіл. Гостя поралась мовчки і справно, тітка чомусь боялась підняти очі, а Мишко, радий навіть з того усього, тільки сопів над тарілкою.

Повечерявши, Люда в смак затягнулася цибатою сигаретою, високо задираючи голову і пускаючи довгі цівки диму під самісіньку стелю; тітка ж Онися, прибравши зі столу, взялася виймати із шафи свіжу, хрустку білизну, лопотіти простирадлами сліпучої білини, від яких аж синюватий ішов відлив – тітка собі постелила на кухні, синові у маленькій кімнатці, що служила колись за дитячу, а гості, як і годиться, в залі.

– Нічого зайве постіль м’яти, – сказала Люда, і лунко пошлопала босими ногами у Мишкову кімнату. Підсувайся, – почула тітка отой її хрипкий, мов давно і безнадійно простуджений голос.

Так ввійшла в їхнє життя нова невістка, тітці Онисі здалося ввійшла, як входять без стуку чужі у цім і застануть господаря з непідметеною хатою, від чого зашаріється зненацька і гість, і господар. Тітка ще довго розминалася з Людою, ніяково опускаючи очі, по невістці ж це помічалося не особливо, тижнів два вона відлежувалася на дивані, чистила нігті і слухала магнітофон, який виспівував таким голосом, що Онися ніяк не могла второпати: жінка то верещить з переляку чи чоловік – начебто і не те, і не друге, а щось середнє.

Зникла невістка так само негадано, як і з’явилася, не обмовившись ні словом, ні півсловом. Мишко, що повернувся додому, здавши трактора напарнику, і тітка, яка допорала, нарешті, свої буряки, застали в хаті лиш попільницю, переповнену недопалками з ледь помітним слідами губної помади на них. Мишко цього разу не сказав матері нічого, тільки ображено крутнув носом, серце ж тітки Онисі обнадійливо тьохнуло, що, може, як раз вона збігла, як і попередня невісточка, очистила її хату і душу, збігла, як збігає весняна вода з видолинок над рікою за одну ніч; та надто марною виявилася її надія, бо вже через день Люда стояла на порозі з двома смаглявими, як галченята, дітками.

– То Анжела, – мовила Люда до тітки Онисі і підняла рученя малої, як суддя на рингу руку переможця, – її не можна годувати яйцями. Діатез.

Тоді вона підняла руку другої дитини.

– А то Жорж. Підстилатимете клейоночку на ніч, малий ще, забувається.

– О, – тільки й сказав Мишко, розглядаючи дітей, про існування яких він підозрював у такій же мірі, як і про існування марсіан, а в тітки Онисі аж волосся заворушилося на потилиці, в горлянці з’явилася незрозуміла хрипота і тихе ричання, мов вона ось-ось мала гавкнути на негаданих гостей.

В перші дні, коли сімейка тітки Онисі приросла враз ще на дві душі, тітка не переставала чудуватися усім тим, що діялося у її хаті. Але жити якось треба, і вони жили. Люда тепер не відлежувалася на дивані, а їздила ранками на роботу у місто на завод, тітка Онися прала дитячі колготки і прасувала сорочечки. Мишко ж водив дітей у колгоспний садок і забирав їх.

Дивно було Мишкові: діти подружилися з ним майже відразу – чи то тому, що маму рідше бачили, чи просто прив’язалися, але з усіма своїми клопотами і безкінечними запитаннями і розпитуваннями зверталися тільки до нього. Жоржик, виглядаючи ввечері через вікно, побачив місяця, що недавно ще був кругловидий, а то лишилася раптом лише половинка.

– Тат, а місяця хто поламав?

Вкладає він Анжелу спати, розказує, що в лісі під кущем вухатий заєць давно заснув, сонце он вже на заході, теж думає спочивати, то й Анжелі пора у ліжечко.

– Тат, а в сонечка теж ліжечко є?

Навіть вночі, коли мама була вдома, як надумає хто з малечі на горщик, то лопаткуватиме босими ногами і будитиме не її, а його.

Звиклася й тітка Онися, обпираючи і годуючи, вже в ланці розказувала жінкам історії, що нового втяли чи набалакали її внуки.

– Бабусю, людей же не купують і не продають. А чого мама казала, що нас у лікарні купила?

І тітка Онися перестала ображатися, якщо помічала на те у когось з товарок недобру, лукаву усмішку.

Якось непомітно діти приростали, як приростають тоненькі, гладенькі, зовсім тендітні пагінці, прищеплені до старого, з шорсткою корою стовбура; непомітно зросталося чужорідне і ставало рідним, і ось вже дужий, бувалий корінь жене деревиною спільні соки, і неможливо від’єднати колишнє чуже, що давно своє, від’єднати без болю і рани. І так само непомітно звикалася тітка Онися й до невістки, от тільки вона з якогось часу вряди-годи почала вдома не ночувати. Перший раз Мишко, завше неповороткий і неспішний, бігцем побіг телефонувати на завод, чи не трапилося чого, але звідти сказали, що зміна закінчилася, навіть цех вже закритий.

Приїхала Люда вранці, мов з крижа знята, зблякла, змарніла, жовті мішки під очима протитуманними фарами світять, а з рота горілчаний дух пашить. Мишко подивився на неї довгим мовчазним поглядом, поглядом, у якому змигували, злегка потріскуючи, загрозливі і колючі дрібненькі іскри, подивився так, що навіть Люда не витримала, опустила, злодійкувато сховала очі.

– День народження у подруги, – тернули рукою по шорстких, засмаглих, аж синіх губах. – А потім автобуса не було.

Вдруге, як не приїхала на ніч, брехати не стала.

– А я пожити думаю так, щоб на старість було що згадати.

Після третього разу Мишко стелився в дитячій і спав уже з дітьми.

Люду й до цього до хатніх справ не чіпали, але якось восени, коли приморозки забіліли видолинками, в Мишка на полі з ділами завізно було, а тітка Онися не встигала поратися з городом, то й сказала, аби Люда помогла їй картоплю копати: може, з роботи відпроситься?

– Ба, – хмикнула невістка. – Я її не закопувала, я й відкопувати не збираюся.

А як ще раз приїхала досвітком п’яна, то взялася Онися її журити.

– Прийшла в нашу сім’ю, то будь вже людиною, сивої голови моєї не ганьби.

Крізь примружені щілини очей Люда зиркнула на свекруху так, мов відважила їй помордаса, а тоді вперше в цім домі голосно і щиро розсміялася.

– Тобі скільки, шістдесят? Як вже шістдесят, то ховай від того сірники. А будеш ніс у моє встромляти, то я влаштую тобі таку житуху, що по дроті ти у мене в туалет ходитимеш.

Більше Онися її не чіпала, сиділа собі вечорами з дітьми, і ті щебетали, розказували.

– А ще у нас татко був такий з вусами, вік як не п’яний, то грався з нами, показував, як вогонь ковтати, – згадувала Анжела.

– От і ні, вогонь ковтав в окулярах, – сопів носом Жоржик, що завше не згоджувався і задирався з сестрою.

– Забудька-переплутька, – висовувала язичка, дражнячись, Анжела, і личко її, скривлене у гримасі, баченій у когось з дорослих, враз старіло, морщилося, жмакалося і вся вона ставала схожою на маленьку бабусю, в яку перетворив знічев’я дівчинку невідомий злий чарівник. – Ти ще скажеш на Васька-цигана чи отого тата, що я не вимовляла – Дата… шішілі…

Якось в надвечір’я під самісіньку хату, вилискуючи боками на призахідному сонці, підкотили «Жигулі», з яких долинала гримлива музика, і з переповненої пасажирами машини вийшла Люда, вийшла, спотикаючись і дирдаючи на високих каблуках та здивовано і голосно гикаючи.

– А в тебе нічого теличка, – вишкірив зуби довговолосий господар машини. – На знак якості тягне, всі четверо можем підтвердити…

Машина жикнула шинами і гнояні вила, що запустив у неї Мишко, забряжчали навздогін по дорозі, підстрибуючи і знімаючи куряву.

В хаті збілілий Мишко довго дивився мутними, мов запотілі шибки, очима, як Люда цілилася пройти у двері спальні, і те ніяк не вдавалося, бо чи то двері виявилися завузькими, чи в останній момент зрадливо підпливали убік, врешті, він встав, взяв за комір і вивів її із хати, штурхонув у спину і клацнув замком. Діти мовчки дивилися, одночас, мов зачудовані галки, крутили чорними головами.

– Відчини! – Люда стояла під вікном і грюкала в раму, скло жалібно бряжчало й просилося, а діти скривились на плач.

– Цитьте, дітки, то мама грається так, – сказав Мишко.

– Відчини! Бо пацанів приведу, фотокартку тобі пошкрябають…

Тиждень по тому Люда ходила шовкова, така тиха, що й сметана на голові встоялась би, раптом здобрадива, без нагадки взялася опале листя в саду загрібати, вдягнувши потерту свекрушину куфайку, – навіть цуцик їхній Рябко не впізнав невістки, і, ошелешено витріщивши очі, здивовано задер голову вгору та голосно гавкнув. А через тиждень Люда знову не заночувала вдома, і Мишко, не сказавши нічого, хряпнув дверима, пішов на пошту та вдарив Людиній матері телеграму.

Сваха, повнотіла жінка з яскраво пофарбованими губами, і Людина сестра, дівка під тридцять п’ять, у вилинялих турецьких джинсах і бомбейському світері, приїхали третього дня. Вони довго гомоніли за вечерею, журили біду, а тоді сваха взялася оповідати, як вона по знайомству дістала абсолютно надійні рецепти худнути і голодувати, Людина сестра бідкалася, що її кімнатна собачка простудилася ненароком і тепер вельми кашляє.

Врешті теща Мишка утішила:

– Нажени її, Мишо, раз не слухається, а діток ми глядіти тобі поможемо.

Отак і текло з дня у день сімейне життя Мишка-Тишка, вже й сусіди стали підсміюватися і брати на кант, а одноока баба Гума, що жила навпроти в такій самій підсліпуватій хатині під старою, порослою мохом, грушею, навіть прийшла якось на розум його наставляти.

– Чи тобі чмара яка світ заступила? – гудила чоловіка баба Гума, світячи проти вікна єдиним змутнілим заплилим сльозою оком, і Мишко на те кивав лише головою і думав своє.

Баба Гума знову бралася направляти сусіда на одну тільки їй знану путь праведну, жінка вона була настирна, і вже як візьметься за щось, то від свого не відступить. Поміняла їй города сільрада, був у неї вузький та довгий, а нарізали стільки ж, проте однаково, що вздовж, що впоперек.

І баба тиждень ходила за головою, аби добавили поля – вона ж добре відала, що поле у неї таки довше було.

– Що ви, тітко, причепилися, – не витерпів, нарешті, голова, – ну коротший ваш город, трохи коротший Зате ширина куди більша.

– Ширина то ширина, – стукала ціпком баба у кабінеті. – Але де ж моя довжина ділася?

Врешті махнув спересердя голова рукою і наказав нарізати їй ділянку вузьку, зате щоб довга, як бабині оповідки.

Так і зараз баба Гума вела своєї:

– Тільки свисни в два пальці, перша дівка за тебе піде з підскоком.

В два пальці Мишко свистати якось не збирався, зате як змінили його із трактора, свиснув у район.

У суді Мишко, мнучи шапку і не піднімаючи очей від вилискуючої лакованої паркетної підлоги, довго розказував свою бувальщину, говорив, заїкаючись і пітніючи, і так важко було йому вимовляти кожне слово, тепер видавалося воно таке необстругане: він досі не знав, що найважче оповідати про себе, мов про когось стороннього. Мишко просив залишити собі дітей, приросли вони до нього, і він до них, а Людмила хай собі йде і живе як їй заманеться.

Суддя, чоловік щуплий, з обличчям, ніби кулачок, сивою короткою чуприною їжачком, мовчки слухав і не перебивав, лиш сірі очі його наливалися втомою і темніли, як темніє і похмуро рябить річкова вода під навислою, неповороткою і важкою дощовою хмарою; врешті тільки крутнув суддя головою, мов зганяв дрімоту.

– Непросте то діло в тебе, чоловіче.

Він довго розказував, у яку комісію і яку інспекцію треба йти, які написати папери, і важчали сірі очі його. А Мишко зітхнув і, подякувавши та неспішно надягнувши кашкета уже за дверима, подався із суду – бач, думалося йому, немолодий чоловік і, певне, добрящий, і то не повірив. У комісію, каже, папери писати. Та яка ж тут комісія і які папери, як не любить вона дітей і доглянути їх не хоче: у Мишка он руки які неотесані, від солярки й мастила потріскані, пилюга з полів в’їлася так, що ніяким уже пилососом її не дістати – то й то він банта із видумкою, хитромудро зав’яже, аж злетіти проситься, а Людмила, певне, і не згадає, коли гребінця у руках тримала розчесати дитину.

З того часу, як змінював його напарник на тракторі, Мишко повертався додому, дбайливо вмивався, тер цеглиною і піском замурзані руки, бо ні мило, ні сода не здатні були тут зарадити, і їхав в район. Він ходив з кабінету у кабінет, обачно й сторожко ступаючи товстими килимами, і тихо, трохи соромлячись, все допитувався, як же вчинити, аби Людмила жила собі так, раз по-іншому і не вміє, а діти лишалися з ним – чи не знають вони?

Різні люди йому траплялися: одні кивали головами, як у спасівку кінь, чи то згоджуючись, чи засуджуючи, в очах інших він помічав драглисту, як незастиглий холодець, нудьгу – і чого він ото забиває баки поважним людям своєю морокою, в кожного цього добра і так стачає.

А один великий начальник, завісивши окуляри на сучкуватих бровах, зиркнув на нього, мов швайкою пронизав:

– З одною жінкою не розлучився, з другою шлюбу не зареєстрував… Тут до тебе ще придивитися треба.

Мишко тихо дякував кожному, і переходив у сусідній кабінет, мнучи шапку і прохально зазираючи б вічі, несміло шелестів своїми товстими і порепаними на осінніх вітрах губами, чи не знають вони, як не зламати, ті два пагінці, що приросли до його душі.

– А, може, ви знаєте? – шелестіло, немов на сумному, прогірклому вітрі.

Подається за виданням: Корсак І. Покруч. – Луцьк: 1993 р., с. 38 – 47.