Предсідатель

Іван Корсак

Минулої ночі, під самісінький досвіток, їй приснився сон, що тільки роз’ятрив і так уже зболену, всохлу на корені душу. Начебто заходить Миколка до хати, вішає шапку у кутку, де завжди вішав, сідає край столу і довго дивиться на неї, дивиться якось докірливо, а вона ніяк не може здогадатися, чим же невдоволений син.

– І чого ви, мамо, того меду не їсте, – нарешті говорить Миколка, хмуриться і, як то він умів, кумедно збирає поміж брів складки, мов хоче розсердитися, тільки воно в нього ніяк не виходить, і мати відразу ж впізнає синову вдаваність.

Ганна лежить і мовчки дивиться на синювату від досвітнього світла стелю, боячись ворухнутись і розбудити чоловіка. Хай би він уже поспав, камінь на його душі не легший. Вона скоса, не повертаючи голови, зиркнула на чоловіка, на його зів’яле і посіріле лице, що взялося гіркими зморшками, як береться тріщинами у тривалу і немилосердну спеку земля.

Півроку уже, як вони похоронили сина, і осталися вдвох у своїй новій і без того великій, а тепер немислимо величезній, страхітливо спорожнілій хаті. І коли будувалися, і як стали жити, вона була для них завжди в радість, в ній Ганна тішила себе онуків діждатись та голову прихилити на сиву старість. Зараз же хата стала щоденною мукою, від кожного слова, навіть найтихіше мовленого, вона глухо відлунювала бездушною пусткою і в тому відлунні їй не раз вчувався і жахав Миколчин голос. Ні, вона не боялась сина, як бояться мерця, то було б протиприродно і вона стидалася б самої такої думки» просто голос той жив у ній самій як матері і, вимучена горем і болем, вона боялася швидше самого болю.

– Ой, сину, сину, – ворушила порепаними, білими губами. – та я ж до того меду й раніше ласою не була, а тепер, мабуть, і зовсім заціпить.

Ганна лежала і думала, що може значити той сон. Попораюсь, думала вона, і знову занесу баночку меду на могилу, як водиться у їх селі. За давнім тутешнім звичаєм, що зберігся з незапам’ятних, чи не язичеських іще часів, ідучи на кладовище, люди завжди замотували у вузлик якийсь харч, здебільшого той, що любив за життя покійник.

Цілу ніч падав тихий сніг, і коли Ганна, вирядивши на роботу чоловіка, прийшла на кладовище, то здалося воно, неприбране з осені від опалого листя і тому якесь занехаяне, несподівано урочистим і святковим у своїй незайманій білині. Пишні снігові шапки важко лягли на верховіття дерев, вгинаючи своєю вагою розмашисте гілля сосен, що швидко вкоренялися і гнали вгору на тучній кладовищинській землі, лежали на плечах хрестів, наче еполети застиглого дерев’яного воїнства; глибокий, м’який, аж пружинив, сніг заліг і поміж могил – понови не встигли пропечатати навіть пташині сліди. І все ж, на подив Ганни, хтось приходив сюди уже раніше неї. Лапаті, очевидно, відбитки чоловічих слідів петляли поміж могильних горбів, мов хтось бродив тут просто прогулюючись, без повної цілі й потреби.

Обминаючи стару, порослу зеленим мохом, капличку, із зсунутою набік покрівлею, мов набакир надягнутою шапкою, що придавала каплиці непристойно легковажного, неспівмірного з призначенням вигляду, Ганна мало не зіткнулася з якимось чоловіком у старому, заношеному кожусі і з ляку та несподіванки аж присіла. Чоловік той теж сторопів, і на якусь мить в його сивих старих, мов вимерзлих на морозі очах, промайнув переляк, але тільки промайнув і знову згас, сховавшись за пеленою застиглої байдужості.

«Председатель! – впізнала Ганна. – Чорт старий, не на кладовищі кажучи. Не сидиться йому, тільки людей лякає». В селі його всі так і звали Предсідателем, давно забувши справжнє ім’я – прикипіло до чоловіка словечко, пристало давно вже, літ двадцять тому, ще як головою колгоспу був, і ніякими обценьками його не відірвати.

Ганна не знала, як їй пережити ту зиму, усім тілом, кожною частиною його, кожним клаптиком шкіри вона відчувала, як холоне земля, у якій лежав її син, той холод залізними лещатами зчавлював серце, і не було від цього ніякого порятунку – навіть виплакатися не вдавалося, бо за півроку збігло, мабуть, уже все, до сльозини, і тепер навіть бодай найменшу вона не була здатна видобути з вистудженої душі. З дерев’яної лавочки біля могили сина Ганна змахнула пухкий сніг, з облегшенням присіла, як сідають у рідному домі з далекої і трудної дороги.

Ганна здавалася зараз сама собі безпомічною рибою, викинутою на берег, що марно ловить ротом повітря і безпорадно б’ється в піску. Все, що вона досі, робила, чого хотіла, чим жила, до чого шкрябалася з останніх сил, мало свій сенс – ростила сина, збивала якусь копійчину, будувалася. Будувались вони довго і важко, але змучили таки хату на своє горе як дзвіницю, у два поверхи, і в хату уже настаралися.

Біда видалася негадана. Вертався Миколка увечері додому мотоциклом і наїхав на той коток: п’яний тракторист уже смерком як втоптував асфальт, так і заснув за кермом.

Мед у баночці з-під сливового повидла Ганна прикопала в узголов’ї – раніше просто лишала принесене на могилі, а потім стало пропадати – і взялася розчищати від снігу могилу. На роковини, думала вона, поставиться пам’ятник, їздила ж у Житомир замовляти.

За спиною у Ганни під чиїмись ногами захрумтів пружний, рипучий, як осіннє яблуко на зубах, сніг. Їй не хотілось зараз нікого бачити, ні з ким говорити, будь-яка третя людина, навіть найближча, була би зайвою, і Ганна не вдоволено озирнулась. До могили підходила, припадаючи на ліву ногу, Григорінська Настя, що поховала торік свого чоловіка.

– А що, Ганно, син каже? – спитала, зіпершись на металеву огорожу, жінка. – Е, вже, людино, чи рватимеш чи не рватимеш душу, материної ради і поради він більш не спитає.

Ганна нічого не відказала, хоч і не сердилася на неї, знаючи, що то не пусті слова, аби зачепити балачку, відчуваючи в них знайомий вже, звичний ниючий біль і без лукавства та фальші жаль.

– Сама собі дивуюся, – говорила Настя так, мов Ганно відказувала їй в тон і вони вели спокійну, статечну розмову. – Як гляну на тебе, то нізащо дякую своїй злій долі, що я отака непотрібна, порожня вдалась, нездатна сплодити дитину. Бо якби на мене отаке горе, то взяла залізняка й прийшла сюди, сама себе закопала. У моєї чоловік був, чого кривити душею, п’яничка й мучатель мій, а коли загнувся, то сразу як сирота стала.

– Хто ж про покійного зле згадує, – підняла голову Ганна і взялася витирати хустинкою свої розпашілі, аж бурячкові від холоду і мокрого снігу руки. – Я вже гадала, що в селі черствішої Предсідателевої не знайти душі. На ній, як на випаленій землі, ніщо, здавалося, не зросте, і то сьогодні зустріла його на кладовищі.

– То хіба він на жінчину могилу прийшов? – з протягом вимовляючи слова, крутнула головою Настя. – Не віриться, людино, у цього чоловіка замість серця – грудка мерзлої глини. Я його видивилася вже однієї осені…

Ганна знала, про що говорить Настя, і що вона видивилася, бо діялося воно в неї самої на очах. Тої осені діла в колгоспі не ладились, бульби копати взялися пізно, з шуму й гвалту наробили, як вже досвітками пришерхла земля, встелялася сизим, іскристим інеєм. Все таки якось ту картоплю перекопирсали п’яте через десяте і при перших морозах потелефонували з контори в район, що на полі нема нічого.

Але люди на поле ходили ще, особливо на болото за каналом, де пухка торфяна земля не спішила подаватися злій зимі. З-під мерзлих шкарубких кавалків, що відставали і лупилися як шкарлупа на круто звареному яйці, жінки якось накопували по кілька відер, а хто й до мішечка – їсти ті чорні від торфу бульбини, що вже підмерзлі дзвеніли, вдаряючись одна об одну, не годилися, а варили їх здебільшого поросятам.

Пішла й собі Настя одного дня, і до обіда, хукаючи в застигаючі пальці, що зводили корчі від вихолонулої землі, надлубала три відра картоплин, які бряжчали в мішку каміняччям. Може б і ще по відру вдалося надлубати, але раптом якась із жінок злякано гукнула:

– Тікайте, баби, Предсідатель!

І справді, полем, сердито поганяючи коня, до них летів вершник. Жінки з брязкотом кидали відра, бігли до каналу і стрибали у чорну, крижану і судомисту воду, що взялася вже неміцним льодом, той лід тонко дзвенів і ламався, боляче ріжучи гостряками розчервонілі литки, та на те, як і на мокрі спідниці, що враз ставали бляшаними і торохтіли на бігу, ніхто не мав часу зважати.

Настя зірвалася спочатку і собі за жінками, наче забула за свою криву ногу, але нараз схаменулася. «А мені чого? – подумала з несподіваною байдужістю. – Ніхто мене вже не зробить нещаснішою».

Настя добре пам’ятала, як підлетів до неї Предсідатель, як він стрибнув з коня і почав ногами перекидати відра і мішки. Та найбільше запам’яталися його очі. То були очі дійсно щасливої людини, в них світилися втіха і радість, справжні і непідробні, відчуття своєї сили, що мала право, не питаючись, карати і милувати, в них світилися насолода і торжество.

– Посаджу! Усіх к чорту пересаджаю! – закричав тоді Предсідатель, копнувши, як м’яча, її плетеного кошика, і той кошик, описавши з свистом дугу, плюхнувся в кришиво льоду в канаві.

– Воно ж гноєм однаково стане, – важко видихнула, стримуючи себе, Настя.

– Хай і гноєм, а не руш! На ферму дав вказівку завезти.

Як налетів вихором, так і зник. Жінки, втомлено ідучи додому, ще довго кляли, щоб він так побачив свого сина, як та картопля побачить ферму. Звісно, ніхто не приїжджав збирати ті мерзляки на торфяник, а сина він таки один раз побачив, відколи той зійшов з дому і років десять не давав про себе знати.

Викликали Предсідателя в район паспорт міняти, і як вже виходив з паспортного столу, то мимохіть ковзнув оком по стенду «їх розшукує міліція» – зліва вгорі першою була фотографія сина. Він довго стояв перед стендом, з натугою перекладаючи незграбні і важкі, як каміння, думки, нарешті, навіть не прочитавши, що написало під фотографією, невдоволено крутнув головою і рушив додому, кинувши сам до себе крізь зуби:

– Ти ба, вуса завів.

Ганна з Настею ще якусь хвилю помовчали, згадуючи сільські бувальці з Предсідателем. У зимному повітрі, пролітаючи високо над кладовищем, раптом скрикнула ворона, скрикнула деренчливо, як колеться намерзле у кріпкі стужу дерево, і від цього надтріснутого звуку з верховітті: сосни зірвалися в незворушній тиші і закружляли волохаті сніжинки.

– В цій сім’ї ніхто нікого не любив, – вернулася до своєї мови Настя. – І шкодувати нікому, і ні за ким, жодного путнього.

– Чого ж, – не згодилася Ганна. – Невістка людиною була.

Ганна добре знала колись цю сім’ю. Поки не побудувалась, жила вона в свекра, від Предсідателя в недалекому сусідстві. Не раз і не два, увечері і вдосвіта, в найглухішу ніч, коли тільки чорти навкулачки ідуть, дзеленчало вікно свекрової хати і застраханий голос Предсідателевої невістки просив порятунку. Не хотіла вона, розказували люди, ох, як не хотіла іти в цю сім’ю. Але якось увечері приїхав до них Предсідатель. Не привітавшись, він сів за столом під покутньою стіною і мовчки, тільки білки очей поблискували з-під густих брів, дивився то на хазяйку, що заметушилася раптом і забряжчала горшками та сковорідками, то на дочку, що забилася в куток і нажахано тулилася спиною до холодної стіни. І коли господиня виставила на стіл все краще, що могло тільки знайтися у цю пору в домі, скрива посміхнувся.

– Я не прийшов твоє смердюче сало їсти, – сердито випалив і недбало докинув, дивлячись у знічені очі хазяїна. – Не віддаси дочки, – в порошок зітру, на макуху, на потереху…

І несподівано з усієї сили вдарив кулаком по столу так, що високо підскочили склянки і жалібно дзеленчали ще навіть тоді, як він вихором вилетів з хати…

Бити невістку син почав на третій день після весілля, бив роками, але жодного разу на ній люди не побачили навіть найменшого синця. Чого воно так, Ганна дізналася тільки через багато часу, коли одного разу вбігла, рятуючись. до них невістка і відразу ж упала, хапливо : жадібно ловлячи повітря широко розкритим ротом.

– Що ж вони, недолюдки, з тобою зробили! – кинулася Ганна до неї.

– У груди ногами бив… Через подушку, щоб знаку не було, – крізь сухий, упівсили, якийсь немічний кашель відказала невістка.

Коли син лінувався хатою колотити, концерти для всього кутка влаштовував старий, його привозили п’яного і вивалювали з воза, здавалося, напівживого, але він швидко оклигував, бодай настільки, щоб ганяти жінку навколо хати. А як це йому набридало, брав рушницю, бабахкав у чорне глухе небо, і кричав:

– Я Предсідатель!

Одного дня невістка пропала з дому. Її шукали та ніхто не знав, де вона могла дітись. Думали вже втопилась, але потім люди переказували, що бачили її в районі на вокзалі. Призналася комусь із знайомих, що втекла з дому, назавжди втекла: весела була, така і все не вірила що вона не в свекровій хаті. Син і собі подайся годі під три вітри і за всі роки навіть два слова не черкнув батькові й матері, тільки й того, що фотографію його Предсідатель випадком зустрів у міліції. Зоставшись з жінкою в хаті, що враз наче побільшала і стала гоготіти порожньою бочкою. Предсідатель не відзивався місяцями. Тільки однієї неділі, ще лежачи в ліжку, буркнув на жінку:

– Чом порати не встаєш?

Предсідатель недбало штовхнув жінчину руку, і та рука, холодна і заклякла, раптом спружинила, мов гумова, а він, відчуваючи, як з мимовільного жаху його починає крутити і перекошувати правець, зібрався нараз з останніми силами і, як з крижаної води, вихопився з постелі від мертвої жінки.

Так остався він один у порожній хаті, що притулилася край села, мов вагалася приставати їй до гурту сільських хат чи не приставати, – і тепер уже зовсім не мав до кого відізватися.

– Досі дивуюся, як його люди терпіли, – перекладаючи з руки в руку вузлик, який вона принесла на чоловікову могилу, сказала Настя і зібралася іти. – Пам’ятаєш, як його знімали?

Чому ж не пам’ятала, добре вклімився Ганні той день. Головування Предсідателя обірвалося ранньою весною, раптово і нагло, несподівано для нього самого і для всенького села. Якось уранці він збирався їхати в район і вже заведена машина бурчала під конторою, як прибіг Яшка Теребейчиків, що підвозив корми на фермі, і, мнучи За смальцьованого картуза, став просити машину завезти жінку в пологовий будинок.

– Весь транспорт по роботах розписаний, я зривати його через тебе не стану. Хочеш – садови жінку наверх, – показав Предсідатель рукою на кузов вантажної машини, якою він збирався їхати і, ховаючись від занудливої мжички, докинув: – Ні чорта не роблять, тільки дітей плодити ласі. Яшка якось довіз у лікарню жінку, то притримуючи її, що вже корчилася у передродових потугах, то прикриваючи хусткою-накидухою від дощу і вітру, якими проймало наскрізь на машині душу, а то, відбиваючись од двох порожніх бочок від мастил, що качалися по кузові, немилосердно гриміли і загрожували йому з жінкою попереламувати ноги.

Увечері жінка народила дочку, а наступного дня їй погіршало, під обід вона вже не пам’яталася, і з області спеціальним літаком прилетіли консультанти. В маренні, метаючись і нерозбірливо говорячи сама з собою, вона пролежала три дні і померла, не приходячи до пам’яті.

Ще через день на колгоспних зборах знімали Предсідателя. Він сидів не в президії, на звичному місці, яке хтось інший досі не наважувався зайняти, а вже в залі, і тільки здивовано крутив головою, час від часу приказуючи до себе: «За що?».

Представник з району, немолодий сутулий чоловік, який вів збори врівноважено і буденно, раптом не стримався і мало не верескнув:

– Та поясніть же, люди, за що. бо я вже не маю душі йому говорити…

З того дня усі ці роки, десятою дорогою Предсідатель обходив колгосп, стидаючись працювати у полі чи на фермі, здебільшого ж перебивався сезонними заробітками. 1 тільки недавно, минулої осені, сталася у нього притичина з колгоспом і селом.

Під обід приїхали до нього додому обоє голови – колгоспний і сільський, довго стукали в сінешні двері, аж поки вони не відчинилися і з них виглянула заспана, розкошлана голова Предсідателя, що хрипло пробасила:

– Ну, чого?

Гості, як зговорившись, засміялися.

Предсідатель, гмикнувши, невдоволено переступив поріг.

– Делікатне до вас діло маємо. – почав здалеку голова сільради. – Тут така гарна околиця, отож по генплану села маємо будувати спортивний комплекс, зали там всілякі, плавальний басейн…

Предсідатель нерозуміюче глипнув спочатку на того, хто говорив, потім на його товариша, а тоді відвернувся. Якийсь час, коли зняли з, голови, його ще пробували совістити, і він навчився відтоді не відсварюватися, тільки відвертатись.

– Вашу хату доведеться знести. Хочете – сплатимо за неї і дамо хорошу колгоспну квартиру, а хочете – нову поможемо збудувати. Тільки нинішню зносити конче.

Шкіра на лобі в Предсідателя якось кумедно з двору шилася, мов там, десь глибше під нею, ще тільки почали просипатися і ворушитися думки.

– Отак би й зразу, а то лапшу на вуха вішають.

– Ми по-людськи домовитись хочемо.

– Все до людей підлизуєтесь, демократію розводите, – не слухав Предсідатель, і товсті губи його великого рота враз роз’їхалися в багатозначній усмішці, яка. проте, відразу ж згасла. – Нікуди я звідси не піду. Не діждетесь.

– При чому тут підлизування, люди самі заробили собі. І за свій труд мають право порядно жити.

– Будуйте, будуйте. Я картинної галереї і плавального басейна, як ви, не затівав, але в мене робили всі і боялися, бо я село отак у руках тримав, – Предсідатель підніс мало не до обличчя голові сільради свій великий і важкий, як шляга, кулак, і від того, що пальці були стиснуті з усієї моці, злегка покручене, посивіле волосся на руці розправилось і стирчало вусібіч шпичками.

– Марна наша мова, – виділяючи кожне слово, протяжно, але категорично, як остаточний діагноз, проказав голова колгоспу, який досі відмовчувався, і витяг з кишені ключика від машини. – Викопні, доісторичні диктаторські замашки і небажання думати. З ним треба говорити інакше.

– Розумаки знайшлися, вигадують невідь-що, – немов прорвалася якась загата у душі Предсідателя. і тепер він навіть не силувався себе зупинити. – Носитесь з технічним прогресом коло корови – бика їй треба, а не то її ваш прогрес. Ви ще вернетесь до сідниці по розум і перепросите таких, як я.

– Не перепрошуватимемо, бо ви ніколи не були з людьми, і чим далі, тим далі вас відносило, – голова колгоспу відчинив дверцята газика.

– Це по-перше. А, по-друге: якщо до квітня ви не прислухаєтесь до нашої пропозиції, тоді знесемо примусово, на законній підставі. Все.

Вуркнув газик і рвучко, аж присівши напочатку, рушив з місця, розганяючись асфальтовою стрічкою, і ще довго дивився йому вслід скляним поглядом Предсідатель…

Ганна як могла прибрала від снігу могилу, витерла хустиною на дерев’яній піраміді скло, під яким помістили синову фотографію – від сирості вона краями затекла, – треба буде замінити на керамічну.

– А ти кажеш: у Предсідателя душа, – знову озвалася Настя, мов увесь цей час Ганна її в чомусь переконувала.

– Насте, – не витримала, нарешті, Ганна, і обережно закрила дверцята металевої огорожки. Вона збиралася уже додому. – Чи ми сюди переговорювати когось прийшли?

– А так, так, людино добра, то я сьогодні розбалакалась, як сорока, – закивала головою Настя. Ганна подумала, що на неї розсердитися важко.

Вертаючи до кладовищенських воріт, жінки приспинилися коло могили Настиного чоловіка Юхима, що пропав із горілки, відмучивши, відмордувавши жінку, і за яким, на подив села, щиро побивалася Настя.

– Може хто сміятиметься з мене, – якось соромлячись, розв’язувала вона вузлика. – Але раз йому та проклятуща горілка була солодка, то й ношу сюди час від часу четвертинку і щось із їжі.

Постоявши і помовчавши на Юхимовій могилі, жінки ще походили кладовищем, за неписаним звичаєм відвідали своїх односельців, що упокоїлися в останні місяці і тижні, а тоді з душею, що немов від кладовищенських снігів стала світлішою, чужою усьому буденному і суєтному, очищеною від лукавого і марнослівного, подалися додому. Настя хилиталася попереду, незграбно закидаючи криву ногу і викреслюючи нею дуги на пухкому снігу, а Ганна з якимось опущеним серцем плелася за нею.

Вже на краю села, порівнявшись з Предсідателевою хатою, вгрузлою в землю одним вуглом, мов її спочатку щось хитнуло добряче та так і залишило кривобокою, Настя раптом зупинилася, здивовано підняла голову, а тоді стала повертати її так, мов чогось прислухаючись. Ганна і собі припинилась та стала слухати – від Предсідателевої хати долинав якийсь спів, правда, невиразний, слів не розібрати, одне завивання, але все ж то хтось співав.

– Чуєш, – блиснула враз ожившими, помолоділими очима Настя. – То на слово до сусіда роками не здобудеться, а то розспівався, як тетеря на токовищі. Е, вже давай подивимось…

Чикиндуючи по зораному з осені, невирівняному полю, вона стала забігати до предсідателевих вікон з боку сіней. Настя перевалювалася на бігу, як вгодована качка, і Ганні стало аж смішно від того, що звичайна цікавість може отак заставити людину забути свій гандж.

«О, боже, – жахнулася водночас Ганна. – Та ж я над калікою і каліцтвом сміюся». А Настя тим часом скоса зазирала крізь намерзлі, злегка розмальовані дивовижними папоротями-ласівцями шибки, і коли їй удалося щось там визирнути, замахала руками, кличучи до себе. Чудакувата вона все-таки жінка, чисто як мала дитина, незле подумала Ганна, і не думаючи підходити. Але Настя продовжувала розмахувати руками і показувати щось, як німа; на мигах.

Ганну збивав з пантелику тільки непідробний переляк, яким взялося Настине лице, і вона, повагавшись і лаючи сама себе (от, щоб таки вискочив Предсідатель та обабурив доброю полінякою), стала скрадатися і собі полем до хати.

– Диви-диви, – тикала пальцем з огрубілим нігтем, що почорнів від роботи, збуджена Настя. – То ж твоя банка з медом он на столі, а он пляшка моя, копчене сало, що Юхимові сьогодні носила…

Ганна справді упізнала на столі свою баночку з-під сливового повидла, і їй стало не по собі, з жаскою, хворобливою цікавістю вона дивилася і не могла відірвати очей від Предсідателя, що сидів за столом, зіперши на руку важкувату голову з неголеним, вкритим сивою щетиною, лицем, зі спадаючим додолу, давно не митим волоссям.

– І коли ж він устиг, ірод проклятий, – аж заїкалася з подиву та злості Настя. – Чудо якесь та й годі, людкове.

Напівзаплющивши очі і в такт повільно хитаючись, Предсідатель знову затягнув у хмільному напівзабутті:

За туманом нічого не видно…

Ганна колись вже чула, як співав він цю пісню, тільки давно співав, дуже давно. Миколка ще був у колисці, кіром якраз захворів, а тут і мати злягла. Пізно ввечері матері погіршало, треба було її в лікарню невідкладно везти, в малого теж висипка та гарячка не спадали. Ганна сама не своя металася між постіллю матері та синовою колискою, а чоловіка все не було – він возив тоді легковиком Предсідателя, як і досі возить голів. Десь коло другої ночі не витримала, збудила сусідку і попросила побути біля свого лазарету, а сама побігла селом чоловіка шукати. І знайшла таки, бригадирова хата ще здалеку світилася як клуб, а з вікон виривалася гвалтована у кілька п’яних голосів пісня:

…Тільки видно дуба зеленого.

Легковушка стояла під бригадировою хатою, і як відкрила дверцята, то хотіла вже хоч на чоловікові серце зігнати, але передумала, бо навіть у пітьмі побачила, що він сам аж зелений від люті.

– Я просився… – упівголоса відказав чоловік, мов боявся, що там, у хаті, можуть почути. – Хворими, сказав, хай лікарі займаються, їм за те гроші платять, а я на службі в нього – як треба, то й до ранку ждатиму.

У нешироку щілину між рамою вікна і ласівцями Ганна ще раз глянула на баночку меду, нарізане уже на шматки сало та почату пляшчину, і торкнула Настану руку:

– Ходімо вже, що тут скажеш…

І вони пішли на дорогу уже не полем, скрадаючись, а непрочищеною, як біля нежилого дому, вуличкою – Настя першою, припадаючи на свою криву ногу, а за нею Ганна, згадуючи недавно почуту біля сільського магазину мову. Хтось, видно, спитав у Предсідателя, як же йому тепер живеться. І той, п’яненький, відповів з колишнім, забутим уже в селі гонором, притискуючи як і в давні золоті його часи, кожне слово:

– Я ще ніколи, братцю, так не жив. Навіть як був предсідателем.

А ще згадала Ганна сільський поговір, що на кладовищі останнім часом почало лякати. Розказували люди, і чули це вони на свої вуха, як в дні похорону, уже після заходу сонця, у бік могилок не то гуло, не то співало, завиваючи протяжно і моторошно, мов у димоході заметільної ночі. «А, мало що люди наплещуть», – подумала зрештою Ганна, ідучи непрочищеною вуличкою і стараючись попадати у сліди кривої Насті.

Подається за виданням: Корсак І. Покруч. – Луцьк: 1993 р., с. 13 – 24.