31

Іван Корсак

У Таємній експедиції довго вагалися, доповідати таку новину імператриці чи ні. З одного боку заманливо, можна заслужити високу похвалу: в експедиції, мовляв, справді знають усе. З іншого ж, тут можна в халепу втрапити, тим паче, якщо під кепський настрій. «А ви куди дивитесь? А для чого казенний хліб їсте?»

Вознесенський монастир поблизу Іркутська

Врешті таки зважилися і доповіли, що в Забайкаллі митрополита Арсенія стали пошановувати тепер не в меншій мірі, аніж в Ростові та Ярославлі, у колишніх його єпархіях. У народі поширилися чутки, що після арешту вивезли митрополита в Іркутськ, ув’язнили у Вознесенському монастирі, потім за Байкал переправили, в Троїцьке, далі таємно у Нерчинськ, аж доки не поступив рескрипт везти його назад у Росію. В дорозі Арсеній захворів і вже верстов за сто сімдесят від Верхньоудинська попросив у солдата спинитися біля озера. Тут помився митрополит, одягнув свіжу сорочку, стару ж викинув, і довго молився, стоячи на колінах. Тоді подарував солдатові молитовника, власноруч підписаного, та рубля срібного.

Вид на місто Нерчинськ. Гравюра М. Махаєва. XVIII ст.

– Не доїхати мені до Верхньоудинська, – мовив митрополит. – Я скоро помру, пом’янеш монаха Арсенія та поховаєш мене на тому місці, де спиняться коні.

Так воно й сталося. Вже мертвим в’їхав у Верхньоудинськ митрополит, поставили домовину з його тілом в Преображенську церкву. Та поховати такого важливого арештанта без високого дозволу побоялися, послали гінців до архієрея та губернатора.

Двадцять п’ять днів лежав раб божий Арсеній, і хоч спека стояла на дворі, та тіло не ушкодилося, нетлінним було, і багато чудес, оповідали люди, тоді траплялося.

Якось в ніч дзвони на церкві заграли, тривожно так, як б’ють на пожежу.

– Церква горить! – збігався настраханий люд з відрами та лопатами.

Поприбігали – аж там нічого, тиша у церкві та навколо.

– Дивина, – чудувалися прихожани. – Ми ж на свої вуха чули…

Як раптом хтось стривожено загукав:

– А гляньте, гляньте вгору!

Всі голови підняли та стали хреститися: високо над дзвіницею сяяла нова зоря, досі не бачили тут такої.

– То душа митрополита нас благословляє,– заговорили поміж собою. – І справді святий цей чоловік, митрополит Арсеній…

Поховали його на кладовищі, на горі, біля хреста, та гора у Троїці, в Забайкаллі, по тракту на Нерчинськ.

І тепер люд там збирається, молебні і панахиди справляє, чималенько прибуває сюди богомольців… А ще подейкують, що у погідну ніч там сходить зоря, та сама, що над дзвіницею тоді бачили Преображенською, а на самій могилі свіча спалахує.

…Імператриця ані подякувала служивому люду Таємної експедиції, ані насварила його. Вона тільки довго думала: вже ж було перемогла митрополита, запакувала у немислиму даль, а він однаково поміж народу. Як же так, чудувалася імператриця, у неї сила яка, армія в сотні тисяч солдатів, гармат он скільки, не кажучи вже про мушкети, а ще видимо-невидимо поліцаїв-жандармів з Таємною експедицією заразом, а в Арсенія навіть кадила тепер нема – і не здатна його перемогти?!

Вона є імператрицею Катериною Другою, і не просто другою, а Катериною Великою. Вже в перший рік правління Сенат обговорює створення їй пам’ятника і присвоєння звання «Мати Вітчизни». Хай ті сенатори і не вельми щирі, і не завжди, але таке було. Не минуло й чотирьох років правління, як оголосили її Катериною Великою. Вона знає, як повестися з Вольтером, вона вміє умилостивити Дідро – купила в нього бібліотеку, йому ж віддала на зберігання, а тоді заплатила Дідро за це на п’ятдесят років наперед. Тепер філософ і знаний письменник на всіх європейських розстанях має не лінуватися оповідати про її мудрість та вченість, а Вольтер назове навіть «Петербурзькою Богоматір’ю». А хто буде знати, що численні її листи Вольтерові, глибиною думки та елегантністю стилю яких захоплюватимуться в десятках столиць, насправді писав граф Андрій Шувалов, бо вона не тільки толком російською, а й французькою не вельми вправна… Документи ж російською, за неї, де треба, добре напише Храповицький.

Вона, імператриця Катерина Велика, може перекроювати європейську карту, як старого, добряче поношеного каптана, з королівського трону гордої Польщі може дотепно зробити стільчика собі на клозет.

Вона – Катерина Велика, а цей Арсеній, цей Враль – хто такий? В чім таємниця нездоланної сили його?

Щось тут не так у природі діється, – все розмірковувала імператриця.

Вона нанизувала думку за думкою на логічну ниточку, як нанизують намисто з дрібненьких пацьор, та тільки все чомусь не ладилося: то дірочка у пацьоринках замала, то ниточка раптом згинається, а інколи й зовсім підступно рветься, і тоді розсипається все намисто…